Українська нацiональна культура в свiтовому контекстi
УКООПСПІЛКА
Львiвська Комерцiйна Академiя
Реферат на тему:
«Українська нацiональна культура в свiтовому контекстi»
«Львiв – 2010»
Змiст
Вступ
1. Історичний нарис – витоки української культури.
2. Українська культура у контекстi свiтової
3. Проблеми української культури в контекстi свiтового розвитку
Список лiтератури
Вступ
́ра (лат. colere — «населяти», «вирощувати», «сприяти», «успадковувати») — сукупнiсть матерiальних i духовних, нематерiальних цiнностей, створених людством протягом його iсторiї.
— те головне, основне, що вiдрiзняє людське i соцiальне буття вiд iснування дикої природи. Пояснення i докази цiєї тези наводяться найрiзноманiтнiшi — в залежностi вiд того, що розумiється пiд культурою.
Для української нацiональної культури основоположною i базовою є народна культура, на основi якої поступово сформувалися професiйнi наука, лiтература, мистецтво.
Своєрiднiсть української культури визначили також впливи географiчних умов, особливостi iсторичного шляху, а також взаємодiя з iншими етнокультурами.
На територiї сучасної України археологами знайденi численна кiлькiсть культур, що охоплює весь iсторичний перiод розвитку людства - перiоди палеолiту, мезолiту та неолiту. Залiзна доба на територiї України представлена Черняхiвською культурою, а мiдна доба - трипiльською та ямною культурами.
Що стосується витокiв української культури, то на сьогоднi iснує декiлька гiпотез етногенезу українцiв:
теорiя «споконвiчностi» — українцi iснують стiльки, скiльки взагалi iснує людина сучасного типу, тобто вiд 30-40 тис. до 2-3 млн. рокiв;
теорiя автохтонностi (М. Грушевський), згiдно з якою етнiчну основу українцiв складало населення пiзнього палеолiту, яке проживало на територiї України, а росiяни i бiлоруси мали свою окрему етнiчну основу i територiю проживання;
теорiя «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР): зародження i розвиток трьох близьких слов'янських народiв з єдиної древньоруської народностi;
теорiя «незалежного розвитку окремих схiднослов'янських народiв», тобто українцiв, росiян, бiлорусiв, яка набула поширення останнiм часом.
Культура Русi
У IX столiттi у Схiднiй Європi постала монархiчна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русi стала самобутня культура схiднослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладi слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство i бортництво. Досить високого рiвня досягло до Х вiку i ремесло - виготовлялися вироби з залiза i кольорових металiв, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкiри, рiзьблення на каменi й деревi.
розвиток писемностi (певний час спiвiснували кирилиця та глаголиця), а також лiтератури, давнi пам'ятки якої написанi церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Вiзантiйської культури, зокрема поширився вiзантiйський стиль в архiтектурi, в духовнiй музицi поширився знаменний розспiв.
XIII-XV столiття
Татаро-монгольська навала середини XIII столiття стала причиною затяжного економiчного занепаду. У рядi виробництв спостерiгалося падiння або забуття складної технiки, спрощувалася ремiснича промисловiсть. На тривалий час було припинено будiвництво. Центром духоної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.
Із занепадом Київського i Чернiгiвського князiвств головним осередком розвитку української культури Галицько-Волинське князiвство, що перебувало у бiльш сприятливому геополiтичному становищi. Ситуацiя стала поступово змiнюватися iз входженням українських земель до складу Великого князiвства Литовського. В культурi стає помiтним захiдноєвропейський вплив, Його поєднання з мiсцевими традицiями визначило культурний змiст епохи. Значних висот досягли науковi знання в гуманiтарних галузях: фiлософiї, iсторiї. Розвивалися свiтськi мотиви в лiтературi. Архiтектура храмiв набуває рис готичного стилю, поширеного в мiському будiвництвi Європи. Продовжувався розвиток рiзних жанрiв народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчiсть збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.
XVI-XVIII столiття
У XVI столiттi триває стабiлiзацiя i пожвавлення економiчного життя, зростання мiст. На Волинi i в Галичинi все ширше практикувалося будiвництво свiтських споруд не з дерева, а з каменю i цегли, у XV столiттi у Львовi було побудовано водопровiд.
Із заключенням Люблiнської унiї у 1569 роцi українськi землi опинилися пiд володiнням Речi Посполитої. Позицiя соцiальної елiти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською дiяльнiстю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрiй Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечiвна. Однак бiльшiсть українських феодалiв, верхiвка духовенства в умовах панування Речi Посполитої вiддалялися вiд нацiональної культури — мови, традицiй, православної вiри i сприймали польську.
У цiй iсторичнiй ситуацiї роль духовного лiдера народу взяло на себе козацтво — самобутнiй суспiльний стан, який сформувався в XV—XVI столiттях. Саме козацтво пiдхопило традицiю нацiональної державностi, виступило захисником православної церкви, української мови.
Українська культура у контекстi свiтової
Кожна з бiльш нiж двох тисяч нацiональних культур, що iснують у свiтi, має свою специфiку, яка i робить її неповторною й унiкальною. Ця своєрiднiсть виникає на основi впливу географiчного чинника, особливостей iсторичного шляху народу, взаємодiї з iншими етнокультурами.
У будь-якiй нацiональнiй культурi основоположною i базисною є народна культура. Потiм на її основi поступово формуються професiйнi наука, лiтература, мистецтво. Внаслiдок труднощiв iсторичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансiя в ХIV - ХVI ст., залежнiсть вiд Росiйської та Австрiйської iмперiй в ХIХ - ХХ ст.) у вiтчизнянiй традицiї народна культура зiграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво i польську культуру, i до кiнця ХVIII ст., коли верхiвка козацької старшини русифiкувалася, українське суспiльство розвивалося значною мiрою без повноцiнної нацiональної культурної елiти. Справжнiми творцями i носiями культури продовжували залишатися низи суспiльства. Українська культура протягом тривалих перiодiв своєї iсторiї розвивалася як народна. У нiй велике мiсце займали фольклор, народнi традицiї, якi додавали їй особливої чарiвностi i колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтвi - народних думах, пiснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтвi. Саме завдяки збереженню i продовженню традицiй, коренi яких сходять до культури Київської Русi, став можливим пiдйом української культури i в ХVI - ХVII ст., i культурне вiдродження в ХIХ ст. У той же час вiдчутнi i негативнi наслiдки такого характеру розвитку української нацiональної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, якi народилися i виросли в Українi, потiм покидали її, зв'язували своє подальше життя i творчiсть з росiйською, польською, iншими культурами. Крiм того, прогрес у сферi природничих наук був виражений слабше, нiж у гуманiтарнiй.
центри Європи, зокрема на Вiзантiйську культурну традицiю, роль України-Руси як центру християнства в схiднослов'янському свiтi, а також як центру наук i вищої освiти в добу Козаччини завдяки розвинутiй мережi колегiумiв, Острозькiй та Києво-Могилянськiй академiї, меценатство та державна пiдтримка культури рядом визначних державникiв – К. Острозьким, П. Конашевичем-Сагайдачним, І. Мазепою та iн. – все це дозволило пiднести українську культуру до рiвня свiтового явища, створити ряд класичних шедеврiв у галузi друкарства, архiтектури, мистецтва, досягти значних успiхiв у науцi.
Вiдомий дослiдник української культури І. Огiєнко зазначав, що українськiй культурi з самого початку були властивi вiдвертiсть свiту, вiдсутнiсть ксенофобiї (боязнi чужого) i гуманiзм. Говорячи про гуманiстичну суть української культури, потрiбно вiдзначити i те, що сама система цiнностей даної культури в перiод її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфiчною. Багатий матерiал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Кулiша. У своїх фiлософських творах вони вирiшували питання про сутнiсть та умови людського щастя, про значення людського iснування. На вiдмiну вiд фiлософської думки iнших європейських країн, де проблеми бiдностi, хвороб i безкультур'я мислилося подолати шляхом технiчного прогресу, пiдвищення продуктивностi працi, за допомогою зусиль освiчених монархiв i соцiального експериментування, українськi мислителi закликають до iншого. “Спорiднена праця” i самопiзнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матерiальним - ось тi шляхи i рецепти щастя, яких дотримувались i якi пропагували провiднi українськi мислителi. Сьогоднi такi пiдходи набувають особливого значення для всього людства.
У Посланнi Президента України до Верховної Ради України вiд 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: “Загальносвiтовi тенденцiї i власний досвiд пiдводять до принципового висновку: iндустрiальний, промисловий та економiчний поступ значно бiльше залежить вiд духовної, культурної складової, нiж вiд суто технiчних нововведень”. Майбутнє незалежної України тiсно пов'язане з розвитком гуманiтарної сфери, продовженням нацiональних культурних традицiй.
Проблеми української культури в контекстi свiтового розвитку
Розпад Радянського Союзу i блоку країн прорадянської орiєнтацiї, крах комунiстичної системи ознаменували початок нової iсторичної доби в геополiтичних, суспiльних, економiчних i культурних процесах цiлого свiту. Глобальнi перетворення дали змогу наблизити завершення тривалого перiоду як в полiтицi, iдеологiї, в методологiї соцiально-гуманiтарних наук, так i в культурнiй сферi.
У сучасних розвинених постiндустрiальних державах можна виокремити три найголовнiшi моделi взаємовiдносин держави з культурною сферою: американську, британськi] i французьку. Вони вiдрiзняються рiвнем державного втручання в процеси пiдтримки культури, обсягами й механiзмами недержавної пiдтримки митцiв та мистецьких заходiв.
Британська модель передбачає пiдтримку культури держави за принципом «витягнутої руки», розподiлом бюджетних коштiв через автономнi недержавнi й напiвдержавнi iнституцiї.
Французька модель зорiєнтована на потужну й централiзовану пiдтримку нацiональної культури.
спонукання митцiв до їх пошуку, запроваджено рiзноманiтнi схеми так званих «доповнюючих гарантiв». Так, отримавши певну суму вiд приватного спонсора, митець одержує i певну доплату вiд держави. На початку 90-х рокiв сфера культури щороку за рахунок спонсорства одержувала близько 60 млн фунтiв стерлiнгiв у Великобританiї, близько 700 млн франкiв у Францiї, 300 млн марок у Нiмеччинi.
розпочалась сьогоднi, а була закладена в самiй сутi тоталiтарно-iмперського режиму.
Безкровна поява майже в центрi Європи суверенної України, її полiтичне вiдродження суттєво вплинули на суспiльнi та геополiтичнi реалiї не тiльки в цьому регiонi, а й в усьому свiтi: посилився iнтерес країн свiтової спiвдружностi до її економiки, iсторiї, нацiонально-полiтичного i нацiонально-культурного вiдродження, мiжнародних зв'язкiв. Це стало можливим тому, що в середовищi українського народу за багато столiть сконцентрувався величезний потенцiал цiлiсної духовної культури на противагу постiйним зазiханням на колонiзацiю українських етнiчних земель з боку чужоземних держав. Збереглося немало цiнностей i традицiй української нацiональної культури, якi нинi мобiлiзують культурний самозахист українського суспiльства, готують нову iнтелектуальну елiту нацiї.
Концепцiя нацiональної культури, розроблена М. Грушевським, знайшла своє втiлення в умовах боротьби за Українську державу i в час її розбудови. Ідея М. Грушевського грунтується на автохтонностi розвитку українського народу, його культури. Вона з'явилась у реальному проголошеннi перед усiм свiтом i практичному становленнi української державностi, що включає всi компоненти суспiльного життя, зокрема культуру. Саме ця iдея продовжує рухати процес активiзацiї формування нового iдейного пiдґрунтя всiєї культури, всiх духовних чинникiв. Вже стало аксiомою те, що загальнолюдськi цiнностi яскравiше виступають там, де культура творить своє, нацiонально специфiчне.
як нацiональний внесок у мiжнародний культурний процес.
передусiм необхiдно визнати право за українцями бути синами своєї вiтчизни i працювати над розвитком своєї нацiональної культури. Тим паче, що нинi у свiтi проживає бiльш як 60 млн українцiв, якi не вiдмовилися вiд своєї мови, вiд своєї землi, вiд своєї культури. А тому, як пiдкреслює академiк М. Жулинський, у цивiлiзованiй багатоманiтностi розвитку людства ми повиннi посiсти своє культурно-цивiлiзоване мiсце. Для цього нам слiд здiйснити соцiально-культурну модернiзацiю суспiльства i вiдкрити перед ним багатобарвну варiантнiсть сприйняття свiту.
культури, релiгiї, вiд нацiональних цiнностей i свiтових гуманiтарних досягнень. Тому явно проявляється недовiр'я у самих українцiв до своїх звичаїв i традицiй, нацiональних прiоритетiв. У своїй статтi про державну мову, датованiй квiтнем 1995 p., доктор фiлософських наук К. Шудря, виступаючи проти закрiплення в законодавствi українське-росiйської двомовностi, наголошувала, що слiд найближчим часом повернути українську мову у дитячi садки, школи, вищi заклади освiти, армiю, судочинство, виробничу сферу, адмiнiстративнi та державнi заклади, але найголовнiше — дати належну моральну оцiнку зневажливому ставленню до української мови державних дiячiв, окремих депутатiв, представникiв дипломатичного корпусу. Таким було становище мови великого європейського народу на четвертому роцi державної незалежностi України.
Якщо подивитися на iншi компоненти культури, то не можна не помiтити i ту картину, яку зобразив колишнiй мiнiстр культури І. Дзюба: «... постала реальна загроза втратити тi духовнi цiнностi, що протягом столiть надбали i передали нам як найцiннiший нацiональний скарб минулi поколiння: пошкоджуються iсторико-культурнi пам'ятки, розкрадаються свiтового значення скарби, гинуть народнi промисли, руйнуються клуби та будинки культури, убожiють бiблiотеки, розпадаються колективи, вiд'їздить з України чимало кращих митцiв». Найбiльш доказовим аргументом у цьому є те, що книжковий ринок України заполонили росiйськомовнi книги, в газетних кiосках переважає преса росiйською мовою. Хоч уже й видано немало творiв з iсторiї України, однак їхнiй тираж був мiнiмальний i до широкого загалу не доходив, їх не вистачало навiть студентам вищих закладiв освiти та учням шкiл. До цього часу не створена система державної координацiї випуску та реалiзацiї лiтератури.
Низка проблем в культурному будiвництвi потребувала правового забезпечення його здiйснення. Не було враховано досвiд сучасних розвинених країн у визначеннi прiоритетiв у процесi побудови постiмперсь-кої демократичної цивiлiзованої держави. Наприклад, досвiд таких держав, як Нiмеччина, Японiя, США, свiдчить, що не можна ставити на переднiй план лише економiчнi засоби.
Протиставлення економiчного i полiтичного розвитку культури неможливе, оскiльки без розвитку саме культурних засад державотворчої, економiчної та полiтичної дiяльностi неможливим видається i нацiональне вiдродження України. Культура має входити до первинних чинникiв державного влаштування, а не до вторинних пiсля економiки й полiтики. Поняття культури в епоху вiдродження не може обмежуватися культурно-мистецькою сферою, а включає цiннiснi орiєнтацiї, регулює тип i спосiб мислення, диктує ту чи iншу картину свiту, суспiльства, держави, особистостi. Глибокi культурнi реформи неможливi без змiни свiдомостi народу, який проголосив свою незалежну державу.
Безперечно, що сучасна Україна успадкувала вiд попереднiх часiв певну систему культурних i просвiтницьких закладiв, творчих об'єднань, спiлок, колективiв, якi мають вiдповiдну iнфраструктуру. Поряд з тим входження культурного процесу в Українi в загальносоюзну систему обумовило значнi негативнi наслiдки у фаховiй оптимiзацiї осередкiв культури, надмiрну централiзацiю культурно-освiтнiх закладiв та програм їх культурних заходiв, що гранично обмежувало можливiсть усвiдомлення українським народом своєї iсторiї, культури, етнографiї, досягнень з усiх галузей знань i сучасної науки.
Природно, що в умовах панування однопартiйної полiтичної структури i моноiдеологiчної системи з орiєнтацiєю на «старшого брата» насувалась лавина небаченої свiтом догматизацiї культурно-освiтньої роботи. Це не могло поставити українську культуру на рiвень з передовим свiтом. Згадаймо, якщо ХІХ ст. увiйшло в iсторiю нацiонально-визвольних змагань як «весна народiв», то кiнець XX ст. ознаменувався розпадом останнiх на планетi iмперiй пiд гаслом нацiонально-визвольної боротьби внаслiдок пiднесення нацiональної свiдомостi. Щоб Україна стала повноправним членом свiтового спiвтовариства, потрiбно було у всiх сферах, особливо в культурно-освiтнiй, здiйснювати розбудову демократичної української державностi. До цiєї роботи взялися ряд полiтичних партiй i рухiв. Активний нацiоналiстичний рух в Українi в 90-тi роки теж почав активно допомагати процесовi загальної демократизацiї суспiльних вiдносин, адже вiдомо, що усюди в країнах колишнього комунiстичного блоку розвиток саме нацiоналiстичного руху привiв до зацiкавленостi власною iсторiєю та нацiональною культурою.
На терени України перенесли свою дiяльнiсть Органiзацiя українських нацiоналiстiв та Конгрес українських нацiоналiстiв. Нацiонально-демократична преса, зокрема журнали «Розбудова держави», «Неопалима купина», «Український засiв», альманах «Хронiка-2000», газети «Українське слово», «Шлях перемоги», «Народна газета», «Нас» допомагають формувати у громадян загальнолюдське розумiння патрiотизму та справжньої дружби i спiвробiтництва мiж народами на основi розвитку i утвердження власної культури.
Вiдроджуючи i розвиваючи українську культуру, всi державнi iнституцiї повиннi розраховувати на нацiональну iдею, нацiональний характер i духовнi пiдвалини одного з найбiльших народiв Європи. Як влучно зазначив Ш. Монтеск'є: найкраще ми робимо те, що робимо вiльно й у згодi з нашим природним генiєм.
По-друге, iнтенсивнiше запроваджувати поряд з полiтичною освiтою рiзних верств населення України на основi українознавства в кожному селi, районi, мiстi широку культурницьку i мистецьку дiяльнiсть; вiдроджувати як у побутi, так i в усьому суспiльному життi звичаї та традицiї українського народу i нацiональних меншин, народнi та релiгiйнi свята.
Лише знання власної iсторiї та культури може дати громадянам України силу позбутись культурного невiгластва, повернути втрачену самосвiдомiсть.
По-третє, формуючи нацiональну елiту, спираючись на наявнi iнтелектуальнi сили українського народу, наповнити українську суспiльну свiдомiсть нацiональним змiстом, витiснити з неї комплекс меншовартостi перед iншими народами, зневiру у власних силах. Цим закладалась основа для поступового повернення громадянам вiдчуття власної нацiональної гiдностi, усвiдомлення себе творчими особистостями, активними учасниками побудови Української держави i її входження у повноправнi члени свiтового спiвтовариства. В незалежнiй державi неминуче настане той час, коли український народ подолає занепад в економiцi, в системi освiти i культури, iнфляцiю, iдейний хаос, деморалiзуючi рецидиви, зростання злочинностi тощо.
По-четверте, сформувати в суспiльствi iмiдж громадянства української держави як спiльного дому для всiх, хто в ньому живе, вiдкритого для всебiчних контактiв усiм цивiлiзованим державам. Зваживши на те, що українська культура i надалi розвиватиметься в багатомовному середовищi культур нацiональних меншин, виникла гостра потреба виховати нацiональну i соцiально-класову толерантнiсть як можливiсть уникнути соцiальних конфлiктiв i громадянської вiйни. Засобами культури i освiти утверджувати свободу слова, совiстi як чинникiв подолання труднощiв посттоталiтарного перiоду.
європейського досвiду.
Однак маса першого перекривала паростки останнього. У 1991 — 1994 pp. культурна полiтика в Українi залишалась патерналiстсько-просвiтницькою, тобто залежною вiд держави, що певною мiрою вiдбилося в «Основах законодавства України про культуру» (лютий 1992 p.), де на потреби розвитку культури передбачалось видiляти 8 вiдсоткiв валового нацiонального доходу. Життя показало нереальнiсть цих планiв. Через гостру фiнансову кризу реальнi державнi асигнування на культуру у 1993 р. становили 1,8 %, у 1994 р. — 1,3 %, а на 1995 р. прогнозувалось в обсязi не бiльш як 1 % бюджету. Не реалiзованi також положення про пiльгове оподаткування спонсорства.
державної культурної полiтики, якi були винесенi на широке громадське обговорення.
У взаєминах Української держави з культурою цей документ виходив з потреби подолання двох головних небезпек: 1) надмiрного патерналiзму держави, бо за умов бюджетної кризи держава пiдтримувала б тих митцiв, якi обслуговували її на цьому вiдтинку часу. Така полiтика не сприяла б пiднесенню суто нацiональної культури, оскiльки нiхто не може гарантувати, яка полiтична сила прийде до влади; 2) вiдходу держави вiд регулювання процесiв у сферi культури. Це загрожувало цiлковитою культурною колонiзацiєю, руйнуванням iнфраструктури галузi культури, що загрожувало подальшому iснуванню самостiйної Української держави.
Отже, виходячи з визначених проблем вiдродження української культури в умовах початкового перiоду незалежностi України, розглядаючи її в контекстi свiтового культурного процесу, можна зробити висновок, що український народ, здобувши свою державну незалежнiсть, має повне право на вiдродження i подальше творення своєї нацiональної за змiстом культури. За прикладом незалежних розвинених держав свiту Українська держава повинна посилити свою роль у пiдтримцi сфери нацiональної культури для: 1) пiднесення нацiонального престижу; 2) створення освiтньо-виховної галузi культури з метою вiдродження у свiдомостi народу духовно-моральних унiверсалiй нацiональної культури, пiднесення нацiонального самоусвiдомлення громадян, консолiдацiї їх в єдину полiтичну нацiю; 3) побудови iндустрiї культури для посилення дiлової активностi трудящих в мiстах i селах, що зазнали культурного занепаду. Лише таким чином український народ зробить свiй вагомий внесок у культурну скарбницю свiтової цивiлiзацiї, адже, як свiдчить аналiз минулої iсторiї, «всяке вiдречення од змагань до нацiонально-полiтичної незалежностi йшло все в парi з нацiональною руїною, iз занепадом нацiональної культури i найстрашнiшим для нас ренегатством найбiльш активних верств українського народу».
Висновок
Сутнiсть та iсторiя культури українського народу пеки що недостатньо вивченi. Залишається неопрацьованою низка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї iсторичних, расових, соцiо- та геопсихологiчних, геополiтичних та iнших чинникiв, захiдних, схiдних, пiвденних, пiвнiчних факторiв. Вiдкритим питанням залишається й iсторична змiна типiв української нацiональної культури.
української нацiї або безпосередньо руйнували її культурнi структури. Проте наша культура засвiдчила свою мiцнiсть. Творчi сили народу не вичерпалися, i сьогоднi ми є свiдками обнадiйливих процесiв.
1) поглиблення нацiонального самопiзнання та самоусвiдомлення;
творчостi;
цiнностей та усвiдомлення Землi як спiльного дому усього людства; 4) всебiчне використання резервiв нацiональної культурної традицiї, можливостей нацiональної ментальностi, орiєнтацiя на створення оригiнальних культурних цiнностей, що мають не лише нацiональне, але й загальнолюдське, свiтове значення, адже останнє i є критерiєм зрiлостi культури.
Зараз поки що важко передбачити конкретнi форми, яких набуде культура в умовах нацiонально-державного вiдродження. Але провiдною тенденцiєю, мабуть, буде розкрiпачення творчостi, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцiй i водночас звертання до джерел нацiональної традицiї як до школи художнього мислення.
Особливої уваги заслуговує українiзацiя рiзних форм масової культури, сучасної iндустрiї розваг, а також тих новiтнiх видiв та жанрiв культури, якi з рiзних причин не дiстали розвитку в Українi або втратили нацiональну визначенiсть. Наприклад, телевiзiйнi жанри, оперета, рiзнi форми вiдеокультури тощо.
Однiєю з актуальних проблем є державна пiдтримка та захист нацiональної культури. До речi, таку функцiю виконують зараз держави, якi репрезентують потужнi культури. Зокрема, йдеться про Францiю, Нiмеччину, iншi європейськi країни, якi змушенi захищатись вiд засилля масової американiзованої культури. Продумана система державного протекцiонiзму стосовно української нацiональної культури, яка б не порушувала iнтереси iнших нацiональних осередкiв України i не суперечила загальнолюдським принципам, державна пiдтримка культур нацiональних меншин — ось один з необхiдних напрямiв нацiонально-духовного вiдродження народiв нашої держави.
Вдруге у XX ст. Україна одержала самостiйнiсть, державну сувереннiсть, а отже, i шанс на духовне вiдродження. Культура повинна випереджувати суспiльнi процеси, адже особливий дар творчої особистостi, митця — у вiдповiдальний час iсторiї бути Месiєю, Пророком свого народу, його дороговказом.
Необхiдною умовою досягнення справжньої автентичностi є розвинена самосвiдомiсть, сумлiнне ставлення культури до себе й своїх витокiв. Потрiбнi вивчення традицiй минулого, навчання певним способам життєдiяльностi не задля поспiшного запровадження їх у життя як безглуздого копiювання. Знання своїх та чужих традицiй потрiбне лише для вiдповiдального зрощування сучасних цiнностей, iдеалiв та норм життєдiяльностi. Народити щось справжнє можне лише тодi, коли воно виплекане, вирощене всерединi, або, образно кажучи, природнiм чином вiдповiдає сутностi свого черева, оскiльки щоб народити, треба виносити.
|
