Зброя й бойовi формацiї
Реферат на тему
Зброя й бойовi формацiї
Охоронна зброя
Зброя давнiх часiв мала назву оружжя її можна подiлити на оборонну й зачiпну. До першого роду належала броня (панцир), шолом i щит.
рiзнi роди залiзної зброї. Панцирi з княжих часiв знаємо з розкопiв старовинних могил. Така броня це щось, наче каптан, чи сорочка з отвором на голову та короткими рукавами. Була вона бiльш, нiж метр завдовжки й сягала до колiн. Зроблена була з дрiбних залiзних кiлець, посполучуваних одне з одним; пiзнiше (вiд XV. в.) такий панцир звався кольчугою. Степовики носили теж бронi, але iншi, зi шкiри з нашитою залiзною лускою. Вiд печенiгiв та половцiв разом iз iншою здобиччю приходили до нас i такi панцирi. Могли бути в нас ще й iншi роди панцирiв, що приходили зi Сходу, з Вiзантiї або iз Захiдної Європи. Так, у грамотi володимирського князя Володимира Васильковича з 1287. р. згадано про якiсь »бронi дощатиє«. Згадок про частини зброї для охорони лiктiв, колiн i взагалi нiг у тих часах немає.
Шолом, залiзна покрова голови. Назва — нiмецького походження (готське Іiiiтй). Мабуть, його в нас поширили разом iз бронею варяги. Шоломи княжих часiв, виробленi з залiзної бляхи, мають форму стiжка, що загострюється до гори. З переду бляха здовжувалася в вузький виступ, що охороняв нiс. Деколи з переду шолома причiплювали залiзну маску, що закривала цiле обличчя. До шолома можна було дочипити й охорону на шию. З такими заслонами на шию й вуха бачимо наших воїнiв на картинах iз »Життям Бориса та Глiба«.
часiв є св. Михайло з написом Великий архистратиже Господень Михаїле, поможи рабовi свойому Теодоровi«.
Не знаємо напевно, що воно таке означало слово прилбиця, що тiльки двiчi подибується в лiтописах: чи була це частина шолома, що хоронила обличчя, чи цiлий шолом (у чехiв »прилбиця« означає — шолом)'. Галицький лiтопис оповiдає, що коли 1241. р. карали бунтiвничих бояр, пороздирано прилбицi їх вовчi й борсуковi«.
Щит служив до заслони тiла вже в давнiх слов’ян. Як каже Прокопiй — слов’янськi щити були невеликi. Бiльшi щити поширилися в нас, мабуть, за варязьких часiв. Святославове вiйсько в походi на Болгарiю мало щити довгi, »великi, для безпеки поробленi аж до нiг. Коли воївники йшли до бою, несли спершу щити на плечах, потiм ставили їх перед себе. На картинах нашого вiйська в Життї Бориса та Глiба бачимо невеликi щити, що хоронять тiльки груди, вгорi ширшi, в долинi вужчi, вгнутi досередини. З чого й як вироблювано нашi щити, про це ми докладнiше не знаємо. Деколи були вони дерев’янi, i зверху помальованi. »Слово о полку Ігоревiм« називає щити черленими«, — червоними. На лiтописних картинах бувають червонi щити.. В галицькому вiйську XIII. в. щити були вкритi бляхою, на сонцi блищали, були як та зоря«. На щитах були рiзнi прикраси, може, й герби лицарiв; Олег, за переказом лiтопису, завiсив свiй щит на воротах Царгорода, щоб таким чином зазначити свою перемогу. Уживали теж вислову: »взяти город на щит«, — пограбувати його.
Зачiпна зброя
Найранiше появилося копя. Знали його вже слов’яни, мали для нього рiзнi мiсцевi назви: копя (походить вiд »копати«, бити)", сул и ця (вiд »сунути«, нападати), оскеп означає дрючок.
Копя це була звичайна зброя тяжко озброєного вiйська, й пiхоти, й кiнноти. З копями полки йдуть до наступу. Копя це й вiдзнака полководця. В бою князь повинен перший сунути« копям а як князь умирав, то копя ставили при його гробницi. Копя мало залiзне вiстря, в формi видовженого листка, з отвором, щоб насаджувати оскепище, тобто деревяниii дрючок. У бою цi деревця часто ламалися. Копя бували рiзної довжини; на картинах княжогс вiйська в пiхоти вони виглядають короткi (яких пiвтора м.)', в кiнноти значно довшi (до 2 i пiв м.).
iз вiддалi.
Рогатина це копя, що при вiстрi має гак. Уживали її деколи в бою. Так 1149. р. при облозi Луцька один iз мiщан-нiмцiв намагався, щоб князя Андрiя »просунути рогатиною«. Але рогатини вживали й на ловах: Данило вбив рогатиною три дикi кабани в грубешiвських лiсах (1255. р.). Рiд малої рогатини це — рогатиця, чи рогтича. В бою з ятвягами 1256. р. »один воїн наладив праву руку, взяв iз пояса свою рогатицю; кинув далеко й скинув iз коня ятвязького князя, — i злетiв вiн iз коня на землю, й душа нього вийшла з кров’ю в ад«.
франкiв. Араб Ібн-Фадлан з поч. X. ст. оповiдає, що всi руси мають при собi меч, а мечi їх франконського виробу. Інший араб Ібн-Дусте каже, що Русь має мечi »сулеймановi« — схiднього походження. Окремий розслiд одного з археольогiв (Анучина) виказав, що майже всi мечi, якi познаходили в нас у розкопах могил, походять iз Скандинавiї. Цi варязькi мечi так на 1. -мегер завдовжки. Вiстря — завдовжки поверх 80 цм., вгорi має ширину 6 i пiв цм., додолу, трохи звужується. Ручка була вiддiлена вiд вiстря перекладиною на яких 10 цм. завдовжки. Сама ручка була масивна, не раз майстерно оброблена, часом посрiблена та прикрашена орнаментом. Мечi бували обосiчнi. Про це згадує вже найдавнiший наш лiтопис у оповiданнi про поневолення полян хозарами. Коли поляни принесли наїзникам в данинi мечi, вони занепокоїлися, що »зброя в них iз обох сторiн гостра, тобто меч«, бо хозари мали тiльки шаблi. Меч носили »при бедрi«, в пiхвi, — з того вислови: »виняти меч«, »обнажити«. Меч був, ознакою судової влади князя: »князь недаремне носить меч — на помсту злочинцям, i на хвалу тим, що добро творять«. В великiй цiнi були пам’ятковi мечi — так князь Андрiй Юрiєвич переховував меч св. Бориса.
Шабля прийшла до нас зi сходу, вiд степових народiв. Лiтопис iзгадує, що хозари мали шаблi з одного боку гостренi. Щабля була довша вiд меча, доходила до 1. 20 м., була трохи закривлена,, мала легку ручку, i взагалi була значно легша й зручнiша вiд меча. Але ж мечi були тодi бiльше поширенi, нiж шаблi.
Топiр’є здається iранського походження (пор. перське ІаЬаг). Його вживали як зброї до наступу тiльки в найдавнiших часах головно варяги. Ібн-Фадлан каже, що всi руси мали меч, нiж i топiр. Варяги, що були на вiзантiйськiй службi, були озброєнi в мечi, копя або топори. В описав боїв на Українi топори нiде не згаданi.. Але що вони були дуже поширенi, про це свiдчать частi знаходи в могилах. Як пiдручної зброї вживали ще й топ i р ця (1071 р.)..
Лук, як зброя, був вiдомий давнiм слов’янам. Слов’янськi є теж назви: тятива, стрiла й ту л а — сагайдак на Стрiли. Але краще опанували цю зброю степовики й щойно вiд них поширився лук І в нашому вiйську. Пiд 968. р. наш лiтопис згадує, що. коли склали мир iз печенiгами, печенiзький хан дав гостинця нашому воєводi: коня, шаблю i стрiли. Пiзнiше, пiд впливом торкiв та половцiв, повстали й поширилися в нас лучники, яких називали стрiльцями. З технiки володiння луком знаємо вислови »накласти стрiлу« i напрягати лук. У вiйську Данила 1251. р. появляється якийсь новий рiд лука, рожанець: »стрiльцi йшли з обох бокiв, тримали у руках свої рожанцi й наклали на них-стрiли на ворогiв«. Тули в галицьких бояр бували бобровi.
Оружники
Вiдповiдно до озброєння можна подiлити вiйсько на рiзнi боєвi категорiї. Головне значiння мали два роди вiйська — оружники та стрiльцi.
Оружниками називалося вiйсько — озброєне повною зброєю, оружжям. Назва »оружники« появляється в ХІ ст., але так озброєнi воївники водилися в нас вiд найдавнiших часiв. Оруж- никами можемо назвати тяжко-озброєних варягiв, пiзнiше княжу дружину i взагалi всi вiйськовi формацiї, що носили тяжку зброю.. Повна зброя складалася з бронi, шолома, щита, меча й копя.
Але не все й не всi воївники мали всi тi части озброєння. У варязькiй добi зброя була найповнiша, це бачимо iз згадок у договорах перших князiв iз греками, в лiтописi та у грецьких описах Свягославових походiв. У договорi Ігоря з 945. р. згаданi як звичайна зброя мечi, копя та щити. Воєвода Претич 968. р. дає печенiзькому хановi гостинця: броню, щит та меч. Святославове вiйсько в Болгарiї 9'68 — 971. р. виступає в шоломах i панцирях, зi щитами й мечами, або зi щитами i копями. Не знаємо тiльки, чи кожний воївник мав копя й меч, чи були окремi вiддiли колiйникiв i окремi озброєнi мечами.
В XI i XII ст. бронi згаданi рiдко. Не знати, чи того, що вони були загально поширенi, чи — що їх недоставало. Рiдко коли лiтописцi зазначують, що вiйсько мало бронi. Так 1151 р. на воєнних кораблях князя Ізяслава на Днiпрi »борцi стояли у бро нях i стрiляли«. В 1176. р. полк дружини князя Мстислава виступає — всi у бронях«. Але навiть i половцi мали частину вiйська в повнiм озброєннi: 1151. р. »повсiдали на конi у бронях, зi щитами, з копями, наче до бою«. З того можна здогадуватися, що бронi були досить поширенi.
Тяжко-озброєнi вiйська з того часу виступають до бою все з копями. Князь починав бiй так, що перший кидав копям. Головний бiй вирiшував усе наступ вiйська, озброєного копями. Силу вiйська рахували на число копiй: »в поганих (половцiв) було 900 копiй; i в Русi 90 копiй« (1169. р.). Один раз на означення цього роду лiтопис уживає назви копiйники (1180. p.).
Якщо копя в наступi поламалися, то воївники витягали мечi й ними рубали ворога. Але чи всi копiйники мали мечi, про це виразних немає згадок. Треба радше думати, що тiльки добiрнi частини мали обидва роди зброї. Частiше воївники йшли до бою з самими копями.
В XIII. в., в Галичинi, за Данила, вже знана назва оружники. Лiтописець дає нам їх опис 1231. р.: на мурах города Володимира »стояли оружники, — блищали щитами i зброєю, на сонце скидаючись«. На iншому мiсцi — подiбний опис Данилового вiйська: »щити в них були як та зоря, шоломи в них як те сонце, що сходить, у руках держали копя; як багато трости« (1251. p.)
Стрiльцi. Другий рiд вiйська з iншим озброєнням це були — стрiльцi. Вiдповiднiша назва була б тут »лучники«, бо це вiйсько було озброєне луками. Але назва »лучник« у тих часах означає — ремiсника, що вироблював луки.
окремого вiйська, витворилася в нас аж пiдо впливом степовикiв, що все славилися добiрними стрiльцями. Наш лiтопис записав цiкаву хвилину обмiну зброї. В 968 р. київський воєвода Претич склав мир iз печенiзьким ханом i на знак приязностi вони помiнялися зброєю: Претич, як уже було згадано, дав вiд себе броню, щит i меч, а половчин йому — коня, шаблю i стрiли. Але степовики не тiльки доставляли нам цього роду зброї, але були Й творцями легкого вiйська, озброєного луками. Уже Святополк Окаянний у боротьбi з Ярославом Мудрим наняв собi був печенiгiв. Вiд 1070. р. рiзнi князi починають наймати собi на службу ватаги половцiв; найбiльш уславився цим Олег Святославич, якого i прозвали Гориславичем за те, що його союзники багато горя навели на Україну. Знову ж у половинi XII ст. київськi князi зорганiзували собi помiчне вiйсько з останкiв печенiгiв i торкiв пiд назвою »чорних клобукiв«. Цi степовики ввiйшли у наше вiйсько пiд назвою »стрiльцiв« i на їх зразок почали органiзувати в нас i наших лучникiв. Так 1151. р. у боях над рiчкою Рутом, коли ворожi вiйська почали уступати, князь Вячеслав i Ізяслав »пустили за ними стрiльцiв своїх, чорних клобукiв i Русь«. У 1169 р. берендеї просять у князя Михалка: »ми поїдемо наперед стрiльцями«. В 1180 р. в бою з половцями знову виступають разом »стрiльцi руськi й чорнi клобуки«.
У пiзнiших часах, у XII ст.,- степовики вже не згадуються. Видно, стрiльцi рекрутувалися тiльки з мiсцевого населення. До особливого розвитку вони дiйшли в галицько-володимирськiй державi за Данила. В рiзних походах вони виступають у великому числi, як окремi вiддiли або при боцi оружникiв i здобувають собi славу доброго вiйська. Пiдчас походу на ятвягiв 1235. р. польськi князi просили Данила, щоб дав їм у допомогу своїх стрiльцiв.
Вiд 1232. р. в галицькому вiйську згадуються також стрiльцi на соколiв (»приїхавшим соколом стрiльцем«).
В найдавнiших часах вiйсько наше було пiше. Слов’янськi воїни йшли до бою пiшки зi щитами та копями. Варяги виступали теж у битвах, як пiхота тяжко озброєна в панцирi й шоломи, з мечами або копями. До кiнця XI. в. тяжко-збройна пiхота творила головне вiйсько на Українi. Тяжкi «опанциренi полки, позахищуванi щитами, понаїжуванi копями» — це прикметний вигляд вiйська того часу.
Пiзнiше тяжкозбройнi воївники сiли на конi i головним вiйськом стала тяжка кiннота. Тодi пiхота зайняла другорядне мiсце — в пiхотi служили тiльки »простi люди«, незаможнi, що не могли придбати для себе коня. Дуже часто бувало це мiське населення. При облогах рiзних городiв бачимо, що з мiських ворiт виходять »пiшцi« i тут порядкуються до бою. Так 1149. р. в Луцьку »пiшцi вийшли з города« й почали стрiляти на ворога. Та коли на них наступили копiйники, вони чимдуж утекли до города. Пiд Києвом 1151. р. поруч iз кiннотою беруть участь у бою »кияни-пiшцi«. З Чернiгова 1152. р. »вийшли пiшцi з города стрiлятиси«, але князь Андрiй наступив на них iз дружиною та половцями й — »одних повибивали iнших увiгнали в город«. Пiзнiше вони вже не виступали на ворога, »не смiли вийти з города, бо були наляканi«.
Пiхота вела боротьбу найчастiше пiд охороною города. Були це звичайно стрiльцi, що здалека обстрiлювали ворогiв. Але як на них пiшов наступ, вони не могли вдержатися на мiсцi й ховалися за стiни города. У дальших походах пiхота рiдко брала участь. Труднощi були з тим, як його доставити пiхотинцiв на мiсце. Коли була недалечко рiчка, то везли їх човнами, нпр., у похiд на половцiв 1103. р. Днiпром. Пiхотинцi не могли встигнути за кiннотою i треба було залишати їх на мiсцi. Це бачимо 1151. р. у боях пiд Києвом. Пiхоти можна було вжити тiльки до другорядних завдань. Так 1152. р. Володимирко галицький ставить пiшцiв поруч iз кiннотою боронити бродiв. Пiхота часом кiнчала битву: коли кiннота розбила ворога, то пiхотинцi вели ще боротьбу з останнiми вiддiлами, роззброювали ворога, били втiкачiв, брали добич.
До нового розквiту дiйшла пiхота в галицько-володимирськiй державi в XIII ст. Тут бачимо бiльшi вiддiли пiших вiйськ. Так 1241. р. печатник Курило в Вакотi на Пониззi мав значнiший вiддiл пiшцiв — на пiдмогу Даниловi вiн привiв 3000 пiшцiв i 300 кiнноти. В 1245. р. князь Ростислав зiбрав селянську пiхоту — »смерди многи пiшцi«; Данило повiв на нього теж »вої многи i пiшцi«. Пiхота брала участь в бою пiд Ярославом 1249. р. по обох сторонах. У бiй iз ятвягами 1251. р. йшла тяжко озбройна пiхота. В 1253. р. пiд Бiльськ Данило посилає знову пiхоту й кiнноту. У 1259. р. на татар з Володимира виступили мiщани — як пiхотинцi.
З цих звiсток бачимо, що пiхота в галицькiй державi грала важну роль, вона була пiд особливою опiкою князiв. Ця пiхота складалася з селян та з мiщан. Але були це не слабо озброєнi воїни, як у попереднiх столiттях, а сильна формацiя — добре озброєна. Про це свiдчать слова лiтопису з 1251. р., якi вже вище наведено: »вої позсiдали з коней i пiшцi з обозу озброїлися: щити їх були як та зоря, шоломи блищали на сонцi, держали в руках копiї як багато трости, а стрiльцi йшли/ з обох бокiв i тримали в руках рожанцi (луки) свої й понакладали на них стрiли на ворога«. Отже до галицької пiхоти належали й тяжко озбройнi оружники i стрiльцi-лучники. Була це нова сильна формацiя, але серед яких обставин вона повстала, й як була зорганiзована, про це, нажаль, ближче не знаємо нiчого.
Початки кiнноти
В найдавнiших часах на Українi кiнноти не стрiчаємо. У слов’ян тiльки старшина виходила в похiд на конях. Варяги, як морський народ, вiдбували дальшi дороги водяними шляхами, на човнах. Україна взагалi не була багата на конi. Цiсар Костянтин Порфирородний (пол. X. в.) оповiдає навiть, що на Українi дiлком коней немає, що їх купують у степових печенiгiв.
Але насправдi в українських степах жив дикий кiнь, тарпан. Як iз пiзнiших описiв знаємо, був вiн невеликого зросту, доходив ледве до метра, мав велику голову з короткою мордою, гострi вуха, коротку, товсту, шию, широкi груди, простий зад; масти був мишастої, з темною або чорною смугою здовж хребта, грива i хвiст чорнi. Тарпани жили великими табунами 50—60 штук. Лови на них за княжої доби належали до улюбленого спорту. За найбiльшу штуку вважали — ловити їх i в’язати руками, певно з коня; такi лови влаштовував Володимир Мономах. Але присвоїти дикого коня було дуже важко i, хоч пiзнiше конi »вибивали з дикiв«, то рiдко це справдi вдавалося. Тим то найбiльше коней слов’яни дiставали вiд степових кочовикiв.
Першi звiстки про конi в вiйську лiтопис подає вже в часах Олега: в похiд на Вiзантiю 907. р. князь повiв частину вiйська на конях, частину човнами. Те саме читаємо про похiд Ігоря на грекiв 944. р. Але в тих часах коней уживали, мабуть, тiльки до перевозу вiйська, не в боях. Воєнна кiннота почала розвиватися аж у боротьбi з печенiгами, що вiд початку X ст. непокоїли нашi границi. Дикi степовики налiтали несподiвано на українськi оселi, заскакували безборонних мешканцiв, загарбували, що було пiд рукою i швидко вiдбiгали назад. Щоб дорiвняти скорiй степовiй кiннотi, українцi мусiли органiзувати хiнне вiйсько.
Потреба кiнноти виявилася також у перших стрiчах з Вiзантiєю. Греки мали тодi славну кiнноту, тяжко озброєну: їздцi виїздили на ворога кiнно, в панцирях i в шоломах, з довгими копями й проти їх ударiв пiхота була безборонна. Це вiдчув князь Святослав у своїх походах на Болгарiю 968—970. р. Грецька кiннота так сильно напирала вперед, що навiть залiзнi лави варягiв зi щитами й копями не могли встоятися на мiсцi. Святослав бачив це i пiд Доростолом намагався поставити кiнний полк проти грекiв. Про це оповiдає Лев Дiякон: »Скити (українцi), з кiнцем дня на конях виїхали з города, вперше зявилися кiнними, бо звичайно виступають вони на ворогiв пiшки — не вмiють вилазити на сiдла й так битися з ворогами. Ромеї (греки) чимдуж хопили за зброю, посiдали на конi, схопили копя (вони вживають довгих копiй до бою), з запалом i напором великим на них пустилися. Але тi не вмiли й поводити коней вуздами, й коли ромеї вдарили на"них копями, завернулися й забралися до мiста«. Так перша спроба вжити кiнноту до бою не повелася.
Наступник Святославiв, Володимир Великий, не кинув заходiв творити кiнноту. В походi на волжанських болгар 985 р. вiн висилає степових торкiв на конях, але його власне вiйсько було ще пiше, плило човнами: »Пiшов Володимир на болгар iз Добринею, дядьком своїм, човнами, а торкiв берегом привiв на конях«. В 996. р. Вiн завiв новi судовi кари (т. зв. вири)' за вбивство на зброю i на конi.
З Володимирових синiв, Святополк (1015—1019) користувався найманими печенiгами, своєї, видко, кiнноти багато не мав. Але: Ярослав Мудрий до дальших походiв уживав уже коней. Так пiд 1042. р. читаємо в лiтописi, що пiдчас походу на Ям »вигинули конi в воїнiв Володимира (Ярославового сина) так, що конi ще дихали,, а з них здирали вже шкiри, — такий був помiр на коней«. За перших наступникiв Ярослава українська кiннота могла вже мiрятися зо степовими ордами. В 1060. р. Ярославичi ходили »на конях i човнами« на торкiв. В 1068. р. Святослав Ярославич iз 3000 коней розбив 12 тисяч половцiв. Лiтопис оповiдає про це так: »Святослав був у Черниговi, а половцi воювали довкола Чернигова. Святослав зiбрав трохи дружини й вийшов на них пiд Сноськ. Коли половцi побачили, що вiйсько йде, впорядкувалися на стрiчу. Святополк бачив, що їх велика сила i сказав до своєї дружини: »Рушаймо, нема вже нам куди дiватися«. І вдарили на конi, й перемiг Святослав трьома тисячами, а половцiв було 12 тисяч. Одних побили, а iншi потонули у Сновi, i князi ловили їх руками. Це було 1. листопаду. І вернувся Святослав з перемогою у свiй город«.
Ця перша перемога над половцями дала доказ, що українська кiннота вже була зорганiзована й могла мiрятися навiть зi степовиками, якi давали їй першi зразки органiзацiї.
їздцi звалися конники, деколи ще й с н у з н и к и — вiд старого слова »сън — узникъ«, себто зв’язаний iз кимось докупи, тут — iз конем.
належали стрiльцi, без тяжкої зброї, з луками.
Конi
Наша кiннота мала конi мiсцевої годiвлi i з добичi на половцях. Конi в бiльшiй кiлькостi згадуються найчастiше у надднiпрянських землях. В 1107. р. половецький ватажок Боняк у походi зайняв конi бiля Переяслава. Так само в Переяславщинi князi Ольговичi 1141. р. позабирали конi. В Чернiгiвщинi в Рахнах у лiсi 1146. р. було 3000 кобил стадних i 1000 коней. В 1168. р. половцi пограбували конi й худобу бiля Полонного в Київщинi, 1176. р_ за Києвом.
до своєї землi«. Так само в походах 1103., 1135., 1185. i iнших рокiв.
Бiльшi стадними були власнiстю князiв. Пiдчас нападу, половцiв на Київщину 1067. р. схвильований народ зажадав вiд князя коней до походу на степовикiв — видко, князь мав бiльшi стада. Так само княже було велике стадо в Рахнах на Чернiгiвщинi. В Галичинi з княжих часiв походила велика стаднина в Перемищинi, в селах Негрибка, Гiйсько, Буцiв, Торки, Витошинцi, Даровичi, Батичi, Малковичi, Мацьковичi. Мешканцi тих осель здавна тiльки й тим займалися, що доглядали княжi конi. Це в XVI ст. вони покликувалися на свої права з княжих часiв i навiть подали польському урядовi грамоти князя Льва, що, мовляв, князь взяв їх »на службу нашу воєнну й для догляду наших коней господарських (княжих) при дворi нашому перемиському« Ця грамота була пiдроблена, але канцелярiя польського короля цього не пiзнала, i селяни залишилися вiльнi вiд панщини. Мiж цими конюшими селами звертає на себе увагу село Торки. Це, очевидячки, оселя кочовикiв-торкiв, що служили в українському вiйську. Вони, як усi степовики, мали добрi конi, i князi уживали їх до своїх стаднин як конюхiв.
мали велике значiння для вiйська, i князь мусiв про них пильно дбати.
Але й селяни мали свої конi, про це виразно читаємо в лiтописi пiд 1103. р. Тодi князi мали раду, коли їм iти на половцiв. Дружина князя Святополка противилася походовi на весну, бо це завадить селянам у роботах на полi. На це вiдповiв Володимир Мономах: »Дивно менi, дружино, що вам шкода коня, котрим селянин оре, а про нього самого чогось не подумаєте; почне мужик орати, а тут приїде половчин, ударить його стрiлою й коня йому забере, поїде в село, забере йому жiнку, й дiти, i все майно, то коня вам шкода, а його самого вам не жаль!«. Нераз потiм бачимо, що народнi воїни виряджалися в похiд на конях.
Для годiвлi коней сiяли багато вiвса. У пiзнiших часах, уi XVI—XVII. ст. продукцiя вiвса в наших землях була така висока, що серед усiх родiв збiжжя, на першому мiсцi стояв овес. Те саме було вже, мабуть, за княжих часiв. Принайменше, в захiднiй Українi, на Волинi вже в XIII ст. селяни платили данину вiвсом.
Вiйсько за княжих часiв не вiдбувало нiяких систематичних вправ, не було тодi нi муштри, нi маневрiв. Але кожний воївник пiдлаштовувався до свого фаху сам. Його виховували до вiйська вже замолоду, а потiм уже сам дбав про те, щоб не втратити вправностi, i при рiзних нагодах старався скрiпити себе й вдосконалити.
До вiйськового життя пiдготовлювалися вже малi хлопцi. Святослав Ігоревич, славний лицар,почав воювати вже малою дитиною, за традицiєю в бою перший кидав копя: »сунув копям Святослав на деревлян, i копя полетiло помiж вуха коневi й ударило коня в ноги, — бо був вiн ще малий«. Володимир Мономах ходив на лови вiд тринацятого року життя. Данило галицький уже кiлькалiтнiм хлопчиком володiв мечем. Коли бояри хотiли було розлучити його з матiр’ю та один боярин, Олександер, узяв його коня за поводи, »вiн вийняв меч, i рубнув його, i коня порубав пiд ним«. Так само Данилiв син, Лев, малим хлопцем ходив у бiй пiд опiкою довiрених бояр. Молодий воївник мусiв пiзнати всякi роди зброї, рiзнi способи боротьби та лицарських вправ мусiв навчитися кидати копям, стрiляти з лука, володiти мечем i шаблею, рубати тупором, їздити верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротися рукопаш. Це були тодiшнi спорт й пiдготовка до вiйни.
В раннiх часах дуже поширене було борня, що звалася 6орба Вже на перших сторiнках лiтопису є оповiдання про Кожемяку, молодого силача, що рвав руками шкiру, затримав був у бiгу вола й вирвав йому з боку шкiру; з м’ясом. Лiтопис описує його борню з печенiзьким велетнем: розмiряли мiсце мiж обома вiйськами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, вiн притиснув печенiжина в руку на смерть i кинув ним об землю. Як силач уславився був тмутороканський князь Мстислав, син Володимира Великого. В 1022. р. у дужаннях переборов вiн Редедю, князя касогiв (черкесiв), що накликував його до борнi: »Не зброєю биймося, а поборiмся«. Часом i бiй двох вiйськ переходив у таку загальну борню. Так у битвi на альтському полi була сiча зла, якої ще не було на Руси, i за руки хапалися i рубали один одного, i сходилися тричi«.
Лук був здебiльшого, зброєю легкої кiнноти. Особливо молодь вправлялася, стрiляючи з лука.
Меч був важкий, i щоб ним зручно орудувати, треба було мати вироблену силу в руцi. Легша вже була шабля, але її вживали рiдко.
Кожний воїн управлявся в їздi конем, мусiв умiти наздогнати швидких степовикiв i з коня боротися копям, чи мечем.
човником, тримаючи весло й разом iз iншими гребучи, якби й усякий iнший.
В тих часах бували вже й показовi iгрища, де охотники хизувалися зручнiстю й силою. Для таких змагань були окремi витоптанi майдани, що теж звалися iгрищами«. Один письменник описує, як охоче народ iшов приглядатися таким показам: грища втолоченi, й людей така велика сила, що починають пхати один одного«. Пiзнiше вiдбувалися й лицарськi грища, як це було в захiдноєвропейського лицарства. Першу згадку про них маємо з 1150 р. з Києва. Князь Ізяслав святкував тодi свою перемогу i справив святочний бенкет: тодi й угри на фарах (конях) i на скоках грали на Ярославовому дворi, велика сила; кияни ж дивувалися числу угрiв i зручностi їх i коням їх.
Такi лицарськi змагання знаємо iз Галичини. Князь Василько, Данилiв брат, раз для розваги почав борню з якимось угорським боярином: добув меча свого, играючи на слугу королевого, а той ухопив щит, граючи«. Як видко з опису, лицарi ставали один проти одного пiшки, з мечами та щитами. Пiд мурами Ярослава 1245. р. князь стрiчався з угрином Воршем на конi: i як вiн зустрiчався з Воршем, упав пiд ним кiнь i вiн розбив собi плече.
Також в щоденному життi воївник повинен був заготовлюватися до витривалостi та здержаностi, вмiти витримувати холод i спеку, голод i невигоди. Вiн повинен був уставати до схiд сонця, сам усе доглянути, не покладаючись на отрокiв та службу, ставити до себе якнайбiльшi вимоги. Зразками таких лицарiв був Святослав Ігоревич, Володимир Мономах, Данило й iншi визначнi князi а полководцi.
|
