Розвиток системи цивільного захисту

План 1 Історiя розвитку й етапи формування свiтового цивiльного захисту 2 Історiя розвитку системи цивiльного захисту в Українi 3 Роль, мiсце ЦО у загальнiй системi оборонних заходiв 1 Історiя розвитку й етапи формування с вiтового цивiльного захисту Подорожуючи Ломбардiєю, громадянин Швейцарiї Анрi Дюнан, 24 червня 1859 року знаходився в мiстi Сольферiно. У цей день тут сталася битва мiж франко- iталiйськими вiйськами i вiйськами австрiйських окупантiв. За декiлька часiв цiєї битви були вбитi або пораненi близько 40000 чоловiк. Побачивши жахливу картину наслiдкiв битви i оцiнивши неможливiсть силам санiтарних пiдроздiлiв, надати своєчасну методичну допомогу пораненим, Анрi Дюнан звернувся до людей, якi жили в ближнiх селах, i разом з ними взяв безпосередню участь в наданнi медичної допомоги пораненим. Пiсля повернення в Швейцарiю Анрi Дюнан написав книгу «Спогади про Сольферiно» i розiслав її полiтичним дiячам та європейським монархам. Змiст цiєї книги мав великий резонанс. У той час в Женевi iснувало добродiйне товариство, президентом якого був Густав Муаньє. Вiн був дуже стурбований подiями в Сольферiно, i пiд цим вра-женням запропонував Дюнану зустрiтися з iншими людьми й обговорити цi подiї. У результатi зустрiчi була створена комiсiя з 5 чоловiк, куди ввiйшли Муаньє, Дюнан, генерал Дюфур, доктор Лiї Аппiя i Теодор Монуар. 17 лютого 1863 р. цiєю комiсiєю був створений «Мiжнародний Комiтет допомоги пораненим.»,який пiзнiше був перетворений в «Мiжнародний комiтет червоного хреста» (МКЧХ). Завдяки наполегливостi й цiлеспрямованостi комiсiї вдалося в 1864 р. переконати швейцарський уряд зiбрати мiжнародну Конференцiю, в якiй взяли участь дванадцять країн. Реальним результатом Конференцiї стало пiдписання «Конвенцiїпро полiпшення долi поранених в дiючих армiях». Перша Женевська конвенцiя, пiдписана в 1864 р., поклала початок мiжна- родному гуманiтарному праву. У 1899 р. в Гаазi була пiдписана конвенцiя, яка розширила принципи Женевської конвенцiї 1864 р. вiдносно вiйни на морi. У 1906 р. Положення конвенцiї були вдосконаленi й доповненi. У 1907 р. IV Гаазька конвенцiя визначила категорiю комбатантiв (воїнiв бiйцiв, якi брали участь у бойових дiях), i некомбатантiв (осiб, якi не берутi участь в бойових дiях, але забезпечують армiю, до них вiдносяться вiйськов артисти, iнтенданти та iн.). За цiєю Конвенцiєю комбатантiв i некомбатантiв берутi у полон. Їм привласнюється i забезпечується статус вiйськовополонених, вони користуються особливим положенням у полонi. Цi три конвенцiї були пiдтвердженi й розширенi в 1929 р. Друга свiтова вiйна (1939-1945 рр), бойовi дiї якої розгорнулися на трьох континентах - в Європi, Азiї, й Африцi, втягнула у стан вiйни 61 країну з населенням 1 млрд. чоловiк, тобто 75% усього населення Землi на той час. Людськi втарти в тiй вiйнi становили 50 млн чоловiк. Вiд бойових дiй фашистського терору тiльки в Європi загинуло бiльше 40 млн людей. Найбiльш втрати понесли СРСР - бiльше 27 млн, Нiмеччина - 13 млн, Польща - 6 млн Японiя - 2,5 млн, Францiя - бiльше 600 тис., США - 405тис., Англiя - 375 тис чоловiк. У полонi загинуло понад 1 млн радянських воїнiв. Велетенськими були матерiальнi втрати, в СРСР вони становили 2 трлн. 600 млрд карбованцiв. Величезнi втрати в тiй вiйнi змусили свiтове спiвтовариство замислитися над своїм майбутнiм i тим, наскiльки воно можливе взагалi. 24 жовтня 1945 р. була заснована Органiзацiя Об'єднаних нацiй (ООН 10. 12. 1949 р. ООН прийняла Декларацiю прав людини (Хартiю прав людини) яка зобов'язала держави, що пiдписали її, гарантувати «кожнiй людинi право на життя», а також «право на працю, на вiльний вибiр роботи, на справедливi й сприятливi умови працi». 12 серпня 1949 р. були прийнятi чотири Женевськ конвенцiї, в яких ООН зобов'язала держави, що ведуть вiйну, дотримуватись норм гуманiзму i порядку їх реалiзацiї: 2. «Про полiпшення долi поранених, хворих i осiб, якi потерпiли корабельну аварiю у складi збройних сил на морi». МКЧХ, як iнiцiатор мiжнародного гуманiтарного права в 1963 р., дiйшов до висновку, що Женевськi конференцiї 1949 р., зберiгаючи своє значення, стали недостатнiми в умовах сучасної вiйни. Тому комiтет запропонував проекти двох додаткових Протоколiв, якi обговорювалися на рiзних рiвнях протягом 10 рокiв. У 1969 р. в Стамбулi мiжнародна конференцiя Червоного Хреста надала МКЧХ офiцiйний мандат. З цього часу юристи МКЧХ отримали можливiсть почати пiдготовчу роботу, результатом якої було прийняття в липнi 1977 р. в Женевi представниками 102 країн на дипломатичнiй конференцiї Додаткових Протоколiв Женевських конвенцiй1949 р., якi були пiдписанi вiд iменi СРСР у Бернi в 1977 р. i ратифiкованi Верховною Радою СРСР 4 серпня 1989 р. Вимоги цих Протоколiв зобов'язанi виконуватись: а) пiд час мiжнародних збройних конфлiктiв (Протокол № 1); б) пiд час немiжнародних збройних конфлiктiв (Протокол № 2). осiб, не дiєздатних внаслiдок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслiдок iншої причини - потрiбно поважати, надавати захист вiд наслiдкiв вiйни, а також усiм, хто потребує, надавати необхiдну допомогу чи необхiдний догляд. Через додатковi протоколи цей захист поширюється на кожну особу, яка постраждала через збройний конфлiкт. Цивiльне населення згiдно з цими Конвенцiями повинне ставитися з повагою до поранених, хворих та осiб, навiть якщо вони належать до ворожої сторони, а також не повинне допускати актiв насильства до них. Цивiльним особам дозволяється пiдбирати й оглядати поранених i хворих без рiзницi мiж ними, через що вони не повиннi зазнавати нi покарання, нi переслiдувань. Навпаки, цим особам слiд надавати пiдтримку в їхнiх дiях. Окрiм цього, сторони, якi беруть участь у конфлiктi, й комбатанти зобов'язанi утримуватися вiд нападу на цивiльне населення i цивiльнi об'єкти, а також вести свої воєннi операцiї вiдповiдно до загальновизнаних правил та законiв гуманностi. Усi чотири Женевськi конвенцiї i Додатковi Протоколи спрямованi на захист жертв вiйни. Але кожний з цих документiв має свої повноваження i сфери застосування. 2Історiя розвитку системи цивiльного захисту в Українi Уперше можливiсть дезорганiзацiї тилу з'явилася в роки свiтової вiйни 19141918рр., коли в ходi воєнних дiй знайшла застосування бойова авiацiя, здатна наносити удари по населених пунктах у тилу противника. Ця обставина викликала необхiднiсть органiзацiї захисту великих мiст вiд ударiв з повiтря. Поряд з активними заходами протиповiтряної оборони, здiйснюваної вiйськами, до участi в заходах, покликаних забезпечити захист населення i промислових пiдприємств вiд нападу з повiтря i швидку лiквiдацiю наслiдкiв авiацiйних нальотiв, почали залучати населення. Це привело до створення систем мiсцевої протиповiтряної оборони, що спирається на мирне населення мiст. Мiсцева протиповiтряна оборона (МППО) в 1918-1932рр. У Радянському Союзi фундамент цивiльної оборони - до 1961 р. вона називалася мiсцевою протиповiтряною обороною (МППО) - почав закладатися в першi ж роки встановлення Радянської влади. Першi заходи з МППО були здiйсненi в Петроградi в березнi 1918 р. пiсля першого повiтряного бомбардування мiста нiмецькою авiацiєю. До участi в заходах МППО в роки громадянської вiйни залучалися жителi ряду iнших великих мiст, коли виникала загроза повiтряних нальотiв. У 1925 р. Рада Народних Комiсарiв (РНК) СРСР видала постанову «Про заходи протиповiтряної оборони при будiвлях у 500-кiлометровiй прикордоннiй смузi». У межах цiєї зони, обумовленої радiусом дiй бойової авiацiї того часу, пропонувалося в ходi нового будiвництва здiйснювати вiдповiднi iнженерно-технiчнi заходи щодо захисту населення й об'єктiв народного господарства. повиннi були будуватися пункти i створюватися спецiальнi формування противоповiтряного i протихiмiчного захисту. У 1927 р. Радою Працi й Оборони була видана постанова «Про органiзацiю повiтряно-хiмiчної оборони територiї Союзу РСР». Вiдповiдно до цiєї постанови територiя країни була роздiлена на прикордонну зону i тил. Усi мiста в прикордоннiй зонi стали iменуватися мiстами-пунктами ППО. Загальне керiвництво заходами з ППО було покладено на Наркомат у вiйськових i морських справах. У тому ж роцi РПО СРСР доручив Наркомату у вiйськових i морських справах створити спецiальнi курси з пiдготовки керiвних кадрiв з повiтряно-хiмiчної оборони для цивiльних наркоматiв. Такi курси були створенi в Москвi, Ленiнградi, Баку, Києвi й Мiнську. У затвердженому в 1928 р. Наркомом у вiйськових i морських справах першому Положеннi про протиповiтряну оборону СРСР було записано, що протиповiтряна оборона має своїм призначенням захист Союзу РСР вiд повiтряних нападiв з використанням для цiєї мети сил i засобiв, що належать як вiйськовому, так i цивiльним вiдомствам i вiдповiдним суспiльним оборонним органiзацiям. У зв'язку з такою постановкою питання виникла необхiднiсть органiзацiї навчання населення захисту вiд повiтряного i хiмiчного нападу. Виконанням цього завдання займалися головним чином Осоавiахiм i Товариство Червоного Хреста i Червоного Пiвмiсяця (ССЧХ i ЧП), якi охопили навчанням сотнi тисяч активiстiв мiсцевої протиповiтряної оборони. Масова пiдготовка населення з протиповiтряної оборони i протихiмiчного захисту дозволила створити до 1932 р. понад 3 тис. добровiльних формувань МППО. Бiльше 3,5 мiльйони чоловiк було забезпечено протигазами; для укриття населення в загрозливiй зонi було пiдготовлено кiлька тисяч бомбосховищ i газосховищ. Проводилися заходи щодо свiтломаскування мiст i створення швидкодiючої системи оповiщення населення про загрозу нападу. Таким чином, необхiднi органiзацiйнi й матерiальнi передумови для створення єдиної загальнодержавної системи мiсцевої протиповiтряної оборони в країнi до 1932 р., були створенi. Тим часом швидке зростання можливостей бойової авiацiї щодо нанесення ударiв по об'єктах глибокого тилу потребувало подальшого удосконалення органiзацiї захисту населення i народного господарства. Мiсцева протиповiтряна оборона (МППО) в 1932-1941рр. 4 жовтня 1932 р. Рада Народних Комiсарiв затвердила нове Положення про протиповiтряну оборону Союзу РСР, вiдповiдно до якого мiсцева протиповiтряна оборона була видiлена в самостiйну складову частину всiєї системи протиповiтряної оборони Радянської держави. З цiєї дати прийнято вiдраховувати початок iснування загальносоюзної МППО, спадкоємницею якої стала Цивiльна оборона СРСР. з повiтря (особливо свiтломаскування); лiквiдацiя наслiдкiв нападу з повiтря, у тому числi i з застосуванням отруйних речовин; пiдготовка бомбосховищ i газосховищ для населення; органiзацiя першої медичної i лiкарської допомоги потерпiлим у результатi нападу з повiтря; надання ветеринарної допомоги постраждалiй тваринi; пiдтримка суспiльного порядку i забезпечення дотримання режиму, встановленого органами влади i МППО в загрозливих районах. Виконання всiх цих завдань передбачалося силами й засобами мiсцевих органiв влади й об'єктiв народного господарства. Цим визначалася i назва системи протиповiтряної оборони. Штаби, служби i формування МППО створювалися тiльки в тих мiстах i на тих промислових об'єктах, якi могли опинитися в радiусi дiї авiацiї супротивника. У таких мiстах i на таких об'єктах заходи з протиповiтряної оборони i протихiмiчного захисту проводилися в повному обсязi. Органiзацiйна структура МППО визначалася її завданнями. Оскiльки вона була складовою частиною всiєї системи протиповiтряної оборони країни, загальне керiвництво МППО здiйснювалося Наркоматом у вiйськових, i морських справах (з 1934 р. - Наркомат оборони СРСР), а в межах вiйськових округiв - їхнiм командуванням. Для вирiшення завдань МППО органiзовувалися вiдповiднi сили - вiйськовi частини МППО, що пiдкорялися командуванню вiйськових округiв, i добровiльнi формування МППО: у мiських районах - дiльничнi команди, на пiдприємствах - об'єктовi команди, при домоуправлiннях групи самозахисту. Формування МППО створювалися з розрахунку: 15 чоловiк вiд 100-300 робiтникiв i службовцiв - на пiдприємствах i в установах i вiд 200-500 чоловiк жителiв - при домоуправлiннях. Дiльничнi команди складалися з рiзних спецiальних формувань, а групи самозахисту, як правило, iз шести пiдроздiлiв: медичного, аварiйно-вiдбудовного, протипожежного захисту, охорони порядку i спостереження, дегазацiйного й обслуговування об'єктiв. Дiльничнi команди i групи самозахисту пiдкорялися начальнику вiддiлення мiлiцiї. Пiдготовка кадрiв для МППО здiйснювалася на спецiальних курсах МППО, а навчання населення - через мережу суспiльних оборонних органiзацiй. З 1935 р. пiдготовка населення з протиповiтряної оборони i протихiмiчного захисту здобуває ще бiльшого розмаху, зокрема були встановленi нормативи здачi на значок «Готовий до ППХО» (протиповiтряної i протихiмiчної оборони). Пiд- готовка населення удосконалювалася у складi добровiльних формувань МППО. Постановою ЦК ВКП(б) i РНК СРСР вiд 8 серпня 1935 р. пiдготовка населення до здачi нормативiв на значок «Готовий до ППХО» i органiзацiя формувань МППО були оголошенi завданнями Осоавiахiму. З метою удосконалення форм поширення санiтарно-оборонних знань i навичок були введенi нормативи комплексу «Готовий до санiтарної оборони» (ГСО) - для дорослих i «Будь готовий до санiтарної оборони» (БГСО) для школярiв. Упровадження цих нормативiв покладалося на комiтети Товариства Червоного Хреста i Червоного Пiвмiсяця. посилення мiсцевої протиповiтряної оборони в цих мiстах, зокрема безпосереднє керiвництво МППО в цих мiстах було покладено на мiсцевi органи влади - Ради депутатiв трудящих, до складу виконкомiв мiських Рад цих мiст були введенi посади заступникiв голiв виконкомiв Рад депутатiв трудящих з МППО. i громадського харчування, водопостачання i каналiзацiї, вiдновлення будинкiв, дорiг i мостiв, свiтломаскування. Служби створювалися на базi вiдповiдних пiдприємств i органiзацiй, мiських органiв влади; у роботi їх брало участь широке коло фахiвцiв, якi мали у своєму розпорядженнi значнi матерiальнi й технiчнi ресурси. До цього часу всi мiськi пiдприємства в загрозливiй зонi були об'єктами мiсцевої протиповiтряної оборони, на особливо важливих об'єктах були введенi штатнi посади заступникiв директорiв пiдприємств з МППО. Таким чином, до початку Великої Вiтчизняної вiйни була виконана велика робота з пiдготовки населення i мiст загрозливої зони до протиповiтряної оборони i протихiмiчного захисту. Досить сказати, що все населення цiєї зони мало уявлення про способи захисту вiд засобiв нападу з повiтря, для жителiв мiст буланакопичена велика кiлькiсть протигазiв. У зв'язку з мiсцевим характером дiяльностi органiв i сил МПВО i необхiднiстю зосередити зусилля Наркомату оборони СРСР на пiдготовцi Збройних Сил до вiйни, що наближалася до границь країни, постановою РНК СРСР вiд 7 жовтня 1940 р. керiвництво МППО було передано Наркомату внутрiшнiх справ СРСР, у складi якого було створено Головне управлiння МППО. Мiсцева протиповiтряна оборона (МППО) в 1941-1945рр. 22 червня 1941 р. усi штаби, служби й сили МППО були приведенi в бойову готовнiсть. Першi ж днi вiйни переконливо показали високу готовнiсть системи МППО й одночасно розкрили в нiй деякi недолiки, що швидко усувалися. Важливу роль у мобiлiзацiї МППО на успiшне вирiшення завдань, що постали у зв'язку з нападом фашистської Нiмеччини на Радянський Союз, зiграла постанова РНК СРСР вiд 2 липня 1941 р. «Про загальну обов'язкову пiдготовку населення до протиповiтряної оборони». Вiдповiдно до цiєї постанови всi громадяни вiд 16 до 60 рокiв повиннi були, опанувати необхiдними знаннями з МППО. Крiм того, чоловiки вiд 16 до 60 рокiв i жiнки вiд 18 до 50 рокiв були зобов'язанi входити в групи самозахисту. Виконуючи вимоги партiї й уряду, Мiнiстерство внутрiшнiх справ СРСР 3 липня 1941 р. затвердило Положення про групи самозахисту житлових будинкiв, установ i пiдприємств. Важливу роль в активiзацiї МППО зiграла промова І. В. Сталiна 3 липня 1941 р., в якiй вказувалося на необхiднiсть негайно «... налагодити мiсцеву протиповiтряну оборону». МППО в роки вiйни стрiмко набирала силу. Чисельнiсть її формувань перевищила 6 млн. чоловiк; дiльничнi формування були реорганiзованi в мiськi вiйськовi частини МППО, число iнженерно-протихiмiчних вiйськових частин значно зросло. Сили МППО успiшно справилися зi своїм завданням в роки вiйни. Вони лiквiдували наслiдки бiльше 30 тис. нальотiв фашистської авiацiї, запобiгли в мiстах понад 32 тис. серйозних аварiй на об'єктах народного господарства, знешкодили понад 430 тис. авiабомб i майже 2,5 млн. снарядiв i мiн. Зусиллями формувань i частин МППО було лiквiдовано 90 тис. загорянь i пожеж. Отже, у взаємодiї з частинами Збройних Сил МППО внесла в роки вiйни iстотний вклад у справу захисту населення i народного господарства вiд нальотiв фашистської авiацiї, у рядi випадкiв МППО брала участь у вiдображеннi атак сухопутних частин противника на мiста. Мiсцева протиповiтряна оборона (МППО) в 1945-1961рр. весь позитивний досвiд попередньої дiяльностi МППО. Були уточненi завдання й органiзацiйна структура МППО. Поява в арсеналi збройних сил США ядерної зброї i швидке нарощування її запасiв змусило в 1956 р. знову переглянути органiзацiю МППО. МППО була названа системою загальнодержавних заходiв, здiйснюваних з метою захисту населення вiд сучасних засобiв ураження, створення умов, що забезпечують надiйнiсть роботи об'єктiв народного господарства в умовах нападу з повiтря, проведення рятувальних i невiдкладних аварiйно-вiдбудовних робiт. Хоча ядерна зброя при цьому не називалася, але основнi зусилля МППО були нацiленi на органiзацiю захисту саме вiд неї. справ СРСР. Начальниками МППО в союзних i автономних республiках були мiнiстри внутрiшнiх справ, загальне керiвництво проведенням заходiв МППО було покладено на Ради мiнiстрiв союзних i автономних республiк, а в областях, краях, мiстах i районах, у мiнiстерствах i вiдомствах - на виконкоми Рад депутатiв трудящих, мiнiстерства i вiдомства. Найбiльш масовими силами МППО стали формування республiканських, крайових, обласних i районних служб МППО - загони, бригади, команди i т. д. У житлових масивах мiст i селищ, як i ранiше, передбачалося створення груп самозахисту. Були переглянутi способи захисту населення й об'єктiв народного господарства. Цивiльна оборона СРСР у 1961-1991рр. Цивiльна оборона (ЦО) являє собою систему загальнодержавних оборонних заходiв, здiйснюваних з метою захисту населення i народного господарства в надзвичайних ситуацiях (НС) мирного i воєнного часу, пiдвищення стiйкостi функцiонування об'єктiв народного господарства, а також проведення рятувальних та iнших невiдкладних робiт (РiІНР) при лiквiдацiї наслiдкiв стихiйних лих, аварiй (катастроф) i у вогнищах ураження. Для органiзацiї робiт з лiквiдацiї наслiдкiв стихiйних, лих, аварiй (катастроф), забезпечення постiйної готовностi органiв управлiння i сил для ведення цих робiт, а також для здiйснення контролю за розробкою i реалiзацiєю заходiв для попередження НС у мирний час створюються Державна комiсiя Кабiнету Мiнiстрiв СРСР з НС, комiсiї з надзвичайних ситуацiй (КНС) при радмiнах союзних республiк, виконкомах крайових, обласних i мiських Рад народних депутатiв. Вони працюють пiд керiвництвом вiдповiдних радянських органiв, вищестоящих КНС, а також урядових (державних) комiсiй, створюваних для розслiдування причин i лiквiдацiї наслiдкiв особливо великих аварiй (катастроф) або стихiйних лих. Робота КНС органiзується у взаємодiї з органами ЦО, МВС, КДБ, вiйськового командування й органiзацiями державного нагляду i контролю. При них створюється постiйний робочий орган на базi штабiв i служб ЦО. Рiшення КНС пiд час НС є обов'язковими для виконання всiма органiзацiями i пiдприємствами, розташованими на вiдповiднiй територiї. У 1992 р. Радянський Союз розпався i Українська республiка стала незалежною державою. Треба було видавати свої закони. 3 лютого 1993 р. було прийнято Закон України № 2974-12 «Про цивiльну оборону України», згiдно з яким у країнi створювалася державна система органiв управлiння i засобiв захисту населення вiд наслiдкiв НС техногенного, природного й воєнного характеру. 28 жовтня 1996 р. Указом Президента України було вiдкрито нову сторiнку в розвитку Цивiльної оборони України - утворено Мiнiстерство України з питань 3 серпня 1998 р. постановою Кабiнету Мiнiстрiв України № 1198 затверджено Положення про Єдину державну систему запобiгання i реагування на НС техногенного й природного характеру (ЄДС НС), яка мала завдання щодо запобiгання i реагування НС мирного часу, але без залучення цивiльного населення для захисту вiд наслiдкiв НС. з такою назвою повинна «оборонятися» вiд небезпечних хiмiчних речовин, землетрусiв, зсувiв i повеней та iншого «нападу». Керiвництво МНС iнiцiювало прийняття Закону України № 1859-15 вiд 24. 06. 2004 р. «Про правовi засади цивiльного захисту». Цей Закон визначає правовi й органiзацiйнi засади у сферi цивiльного захисту населення i територiй вiд НС техногенного, природного й вiйськового характеру, повноваження органiв виконавчої влади та iнших органiв управлiння, порядок створення i застосування сил, їх комплектування, проходження служби, а також гарантiї соцiального i правового захисту особового складу органiв i пiдроздiлiв цивiльного захисту. Кожна людина у випадках аварiй, катастроф, стихiйних лих повинна вмiти захистити себе, свою родину i надати допомогу потерпiлим. Необхiднiсть цього вимагає саме життя, наша дiйснiсть. Науково-технiчний прогрес значно збiльшив можливостi виробництва, але принiс iз собою техногенну та екологiчну небезпеки для людини i навколишнього середовища. Бiльшiсть регiонiв держави пiдпадають пiд вплив небезпечних природних явищ. От чому кожний з нас повинен добре знати способи й методи збереження здоров'я i життя. Громадяни України мають право на захист свого життя i здоров'я вiд наслiдкiв аварiй, катастроф, стихiйних лих i вимагати вiд Уряду України, iнших органiв державної виконавчої влади, адмiнiстрацiй, пiдприємств, установ i органiзацiй незалежно вiд форм власностi й господарювання гарантiй iз забезпечення його реалiзацiї. Серед заходiв захисту населення особливо важливим є оповiщення, що покладається на органи ЦЗ. З метою оповiщення населення iз сiчня 1989 р. в Українi встановлений єдиний сигнал «Увага всiм», що подається включенням сирен, гудкiв пiдприємств, гудкiв транспортних засобiв Почувши сигнал, населення зобов'язано включити радiо, радiотрансляцiйнi й телевiзiйнi приймачi, прослухати екстрене повiдомлення зi штабу ЦЗ промислового об'єкта або управлiння з надзвичайних ситуацiй i у справах захисту населення вiд наслiдкiв Чорнобильської катастрофи обласної адмiнiстрацiї. В екстренному повiдомленнi, що передається протягом не менше 5 хвилин, надається iнформацiя про НС i дiї населення при нiй. Можливими видами iнформацiї в НС мирного часу є: - аварiя на АЕС; - аварiя на ХНО (хiмiчно-небезпечнi об'єкти); - можливiсть землетрусу, повенi; - штормове попередження. Можливими видами iнформацiї в НС воєнного часу є: - повiтряна небезпека; - вiдбiй повiтряної небезпеки; - загроза хiмiчного зараження; - загроза радiоактивного зараження. Завдання ЦО викладенi в Законi України вiд 24 березня 1999 року: • попередження виникнення НС техногенного походження i вжиття заходiв, якi зменшують збитки у випадку аварiї, катастрофи, стихiйного лиха; • оповiщення про загрозу НС у мирний i воєнний час; • органiзацiя життєзабезпечення населення пiд час аварiй, катастроф, стихiйних лих у воєнний час; • органiзацiя i проведення рятувальних та iнших невiдкладних робiт; • створення систем аналiзу i прогнозованого управлiння, оповiщення та зв'язку, спостереження й контролю для стiйкого функцiонування об' єктiв в НС мирного i воєнного часу; • пiдготовка й перепiдготовка керiвного складу ЦЗ, його органiв управлiння й сил, навчання вмiнню застосувати ЗІЗ (засоби iндивiдуального захисту) i дiям в НС. Список використаної лiтератури 3. Пiшак В. П., Радько М. М., Воробйов О. О. Безпека життєдiяльностi: Пiдручник / за редакцiєю Радька М. М. - Чернiвцi: Книги - XXI, 2007. - 360 с. 4. Стеблюк М.І. Цивiльна оборона: Пiдручник. - К.: Знання - Прес, 2003. - 456 с. 5. Шоботов В. М. Цивiльна оборона: Навч. посiбник. - К.: Центр навч. лiтератури, 2004. - 438 с. 6. Атаманюк В. Г., Ширшев Л. Г., Акимов Н. И. Гражданская оборона: Учебник для вузов. - М.: Высш. школа, 1987. - 288 с. 7. Воробйов О. О., Кардаш В. Е. Медицина НС: Навч. посiбник. - Чернiвцi, 2001. - 186 с. 8. Гунський А.І. Цивiльна оборона: Пiдручник для вищих навчальних закладiв. - К.: Мiнiстерство освiти, 1995. - 216 с.