Історичнi вiхи розвитку свiтової адвокатури та адвокатури України
та адвокатури України.
- адвокатура у найдавнiшi часи людського суспiльства;
- адвокатура Риму, її особливостi в республiканський перiод
2. Особливостi iнституту адвокатури в середнi вiки.
3. Адвокатура в Українi в дожовтневий перiод (1864-1917 рр.).
4. Становлення адвокатури в Українi в пiсляреволюцiйний перiод (1917-1921рр.).
дянської епохи.
6. Формування правової держави i реформування адвокатури в Українi.
7. Адвокатура незалежної України (1992р. -т. ч.).
8. Мiжнародний фактор розбудови сучасної української адвокатури.
1. Адвокатура у найдавнiшi часи людського суспiльства
Китаю, Японiї та iн ) Слушно зазначити, що на перших ступенях юридичного розвитку людського суспiльства адвокатура в тому виглядi, у якому вона iснує у свiтi сьогоднi, вiдсутня.
силу однiй особi. Вождь для успiшного виконання урядового контролю вже потребував помiчникiв. Вiн збирав бiля себе людей, якi добували для нього необхiднi вiдомостi, давали поради та виконували його накази. Деякi з них допомагали йому вiдправляти правосуддя i, таким чином, виникали органи суду. У народiв, якi досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти першi зародки адвокатури. Це — королiвства зулусiв, бечуанiв
були вождi племен i старiйшини сiл.
Зулуське судочинство мало такий вигляд. Особа, яка порушувала позов проти кого небудь, збирала друзiв чи сусiдiв, якi, озброївшись, вiдправлялися разом з ним до хижi чи поселення вiдповiдача i розташовувалися там на якомусь видному мiсцi, щоб спокiйно зачекати дiю своєї присутностi їм i не доводилося довго чекати незабаром напроти них збиралися в такому ж нiмому чеканнi дорослi сусiди вiдповiдача або мешканцi його поселення. Один iз них вигукував, звертаючись до цих небажаних пришельцiв "Розкажи нам новину'" . Тодi позивач детально викладав свою вимогу, причому його за звичаєм переривали товаришi поправками, а супротивники — перехресними питаннями. Але це нi до чого не призводило, бо пiсля обмiну думками, який тривав кiлька годин, група вiдповiдача все ж рiшуче заявляла, що мужiв, здатних думати, немає вдома i що там лишилися лише дiти, якi в цих речах нiчого не розумiють. Наступного дня вони збирали як можна бiльше мужiв i серед них таких, якi вiдомi як майстернi оратори, докази за i проти ретельно дослiджувалися. Сторона вiдповiлача починала викладати свою думку; група позивача повинна була знову викласти своє, причому його намагалися спростувати настiйним i вправним способом. Якщо один оратор втомлювався, його замiняв iнший. Коли всi докази за i проти були вичерпанi обома сторонами, група позивача вiддалялася, i обидва вони обговорювали вигоди чи невигоди досягнутого ними становища. Якщо одна сторона вiдчувала, що не може втриматися, то вона пропонувала найменшу вiрогiдну нагороду. Коли згода не досягалася, позивач звертався до ватажка сусiднього округу, в присутностi якого ще раз повторювалася вся суперечка. Найiнтимнiшi вiдносини, а також розлади мiж сiмействами обговорювалися там особливо охоче. Коли ватажок гадав, що зрозумiв усе, то майже тиждень вiн виносив рiшення. Коли ж вiн не мiг цього зробити, або ж одна сторона була незадоволена рiшенням, то можна було подати апеляцiю до головного вождя племенi i ради. Перед новим розглядом знову ж вiдбувалася така ж процедура, доки вождь не проголошував рiшення, яке можна було оскаржити тiльки королю.
"вiдомi як умiлi оратори". Проте в них вже можна було побачити зародок адвокатури, бо вони виконували один з обов'язкiв, а саме: захищали чужi iнтереси на судi'.
Подiбнi зародки адвокатури зустрiчаються i у деяких iнших первiсних народiв. Судочинство бечуанiв в суттєвих рисах подiбне до зулуського. У багатьох негритянських племен процеси велися перед зборами старiйшин; головний вождь вiдкривав збори, оратори сторiн виступали вперед i по черзi виголошували промови. Присутнi поводилися з гiднiстю та урочистiстю i не переривали оратора. У кафрiв позивачi з'являлися на суд iз своїми рiдними, якi замiняли їм адвокатiв.
2. Адвокатура Грецiї
ї
а) походження i розвиток грецької адвокатури
Держави-мiста, розташованi у найдавнiшi часи на Пело-понеському пiвостровi, являли собою полiтичнi союзи первинної формацiї з твердо встановленим i визначеним панiвним центром. Усе внутрiшнє правлiння перебувало в руках спадкової династiї царiв Суд вершили або самi царi, або старi досвiдченi мужi знатного походження. Процес будувався на принципах усностi, гласностi та змагальностi. Позивачi приходили на суд i особисто захищали свої права.
З розвитком суспiльного життя з'явилася адвокатура. Процес становлення можна простежити на прикладi Афiн, порiвняно з якими iншi грецькi держави мiста були незрiвнянно нижчими в культурному вiдношеннi i не залишили будь-яких пам'яток щодо адвокатури. Ще Цiцерон вiдмiтив, що ораторське мистецтво розвинулося виключно в Афiнах i що вiн не знає жодного грецького оратора, який би походив з iнших мiсць'. В Афiнах рано створилися умови для виникнення адвокатури демократичний устрiй, розвиток громадянського суспiльства, процвiтання ораторського мистецтва, уснiсть та публiчнiсть розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивiльному, так i в кримiнальному процесi. За таких умов виникла потреба в судовому захистi для осiб, якi не володiли юридичними знаннями та красномовством. Особливе значення надавалося останньому "Соромно, — говорив Арiстотель, — не вмiти захищати себе рукою, але ще соромнiше не вмiти захищатись словом"
Щодо судової сфери, то в нiй красномовство вiдiгравало особливо важливу роль. Оскiльки суддями були рядовi громадяни, якi недостатньо розумiлися в юриспруденцiї прагнення обiйти його, а це, в свою чергу, призвело до складання для позивачiв промов, якi заучувалися i промовлялися в судi. Спочатку такi промови (логографи) складалися для рiдних i друзiв, але потiм складайня їх стало зайняттям особливого прошарку осiб, якi називалися логографами чи диктографами. Найбiльш визначними професiйними логографами у античнiй Грецiї були Антiфон, Лiзiй, Ісократ, Есхiл i Демосфен.
Однак, логографi! не задовольняли потреб судового захисту. Не кажучи вже про труднощi запам'ятовувати цiлi твори, логографи були у нагодi лише для обвинувальних i позовних промов, i непридатнi до захисних промов та реплiк. логограф мiг завчасно пiдготувати позов чи обвинувачення, але, природно, не мiг заперечити обвинувачу чи позивачу, не знаючи, якi докази наведуть вони на судi.
Також в Афiнах виник iнститут, який нагадував сучасну прокуратуру. Приватному обвинувачу надавалося право обрати для себе одного або навiть декiлькох помiчникiв з середовища видатних ораторiв, а у неординарних випадках — народ або вищi урядовi установи при вiдсутностi приватних скаржникiв призначали офiцiйних обвинувачiв, якi мали назву категорiв чи сiнегорiв. Ними були видатнi оратори Грецiї — Перiкл, Демосфен та iн. Це призвело до того, що суди почали в окремих випадках допускати захист позивачiв стороннiми особами. Оскiльки закон вимагав, щоб сторони особисто захищали свої iнтереси, то суди дозволяли, якщо людина з'явилася до суду для ведення дебатiв, їй давалася можливiсть пiсля проголошення першої промови просити суд, щоб другу промову виголосив хтось iз стороннiх осiб. Друга промова називалася девтеролопєю, а той хто їївиголошував — синегором, аналогiчно до кримiнального обвинувача. Такими схематично були начатки виникнення адвокатури античних часiв.
витiснив "нiмий"'.
1. Насамперед адвокатура мiст-полiсiв була бiльш пов'язана з ораторським мистецтвом, нiж iз правознавством. Згiдно з характером адвокатури, пiдготовка до неї полягала не у вивченнi правових дисциплiн, а в заняттях ораторським мистецтвом та iн. Звичайно, деякi з ораторiв були добре обiзнанi у законах, на першому ж планi стояло красномовство.
2. Другою особливiстю адвокатури було те, що позивачi та їх захисники не завжди могли висловлюватися в судi стiльки часу, скiльки вони вважали за потрiбне. Як це не дивно, дебатисторiн були обмеженi певними часовими рамками. Але таке обмеження iснувало для важливих справ, в той час дрiбнi i незначнi не пiддавалися нiяким обмеженням. Час визначався водяними годинниками, якi називалися клепсидрами. Тому всi справи подiлялися на "справи з водою" та "справи без води". Для кожної справи потрiбним був рiзний рiвень води в сосудi, залежно вiд важливостi процесу.
в посвiдченнi його моральних якостей. Це скорiше були не адвокати, а свiдки.
3. Адвокатура Риму а) походження римської адвокатури
Римська адвокатура заслуговує особливої уваги. З неї фактично почався висхiдний розвиток свiтової адвокатури. В Римi, як i в Грецiї, первiсною формою була родинна адвокатура. Наступним перехiдним етапом у її розвитку був, так званий, iнститут патронату. Вiдносини мiж патронами та клiєнтами будувалися за аналогiєю з родинними вiдносинами. Клiєнт, який обрав собi патрона iз кровних римських громадян (патрицiїв), приписувався до їх роду, до родового культу i отримував право називатися родовим iменем. Його ставлення до патрона було не лише родинним, а й вважалося навiть вищим, священнiшим, бо родичi не завжди брали участь в родовому культi. Нi вiн, нi патрон не могли позиватися один з одним, свiдчити один проти одного. Клiєнт був зобов'язаний ставитися до патрона з повагою, робити йому послуги, виплачувати за нього i за його дiтей викуп у випадках, коли вони потрапляли у полон до ворогiв, брати участь своїм майном у покриттi боргiв чи витрат при вiдправленнi громадської служби. Зв'язок з патроном вважався постiйним i навiть спадковим, i якщо клiєнт вмирав бездiтним, то його майно переходило до патрона. У свою чергу патрон мав всiляко протегувати клiєнту, захищати його iнтереси перед судом та iн.
Патронат започаткував розвиток вiльної адвокатури. Обiзнанiсть в правi та його застосуваннi були в Стародавньому Римi прерогативою патрицiїв. Лише вони однi допускалися до виконання громадянських обов'язкiв, участi в державних справах, вiдправлення правосуддя i захисту своїх клiєнтiв у судi. У часи вiдсутностi писаного права вони до видання законiв XII таблиць, i навiть пiзнiше, були єдиними, обiзнаними в правi людьми. Поки домiнував iнститут патронату, потреба в юридичному захистi повнiстю задовольнялася адвокатурою родичiв i патронiв. Але вже при перших царях внаслiдок нових соцiальних i полiтичних умовпатронат став розхитуватися i розпадатися. Швидке розширення територiї Риму i збiльшення населення за рахунок пiдкорення сусiднiх племен зробили його цiлком недiєздатним.
Так патрон звiльнявся вiд усiх обов'язкiв щодо клiєнта, за винятком обов'язку захищати його в судi. Клiєнт лише мав вiддячити послугою чи подарунком за протегування у процесi. Вiдносини мiж ними втратили постiйний, довiчний i спадковий характер. Вони виникали лише пiд час процесу i припинялися разом з ним. Ранiше клiєнт мiг обрати лише одного патрона. Тепер вiн мав право переходити до iншого i, навiть, мати декiлькох. Так виникла справжня адвокатура. Спочатку вона повнiстю перебувала в руках патрицiїв як нащадкiв давнiх патронiв, до того ж обiзнаних в правi. Першим кроком в зазначеному напрямi було видання законiв XII таблиць, який зробив загальнодоступним знання законiв, але їх практичне застосування залишилось в руках патрицiїв,а викарбуванi на мiдних дошках закони були лише зводом морального права. Процесуальнi ж норми, якi складалися з розкладу днiв i годин, коли можна було здiйснювати правосуддя, а також з правил користування формулами позову, не були обнародуванi i складали предметну таємницю колегiї жерцiв, членами якої могли бути лише патрицiї. Через це позивачi не мали можливостi обiйтися без допомоги патрицiїв. Тiльки опублiкування Флавiєм (V ст.), а потiм Елiєм (IV ст.) таблиць приймальних днiв i позовних формул завдало остаточного удару по юридичнiй монополiї патрицiїв. Вивчення i застосування права стало доступним для усiх бажаючих, i адвокатура стала вiльною професiєю'.
в) органiзацiя адвокатури в республiканський перiод
Адвокатура за часiв республiки була вiльною професiєю. Проте законодавча регламентацiя майже її не торкнулася. Лише практика та звичай виробили окремi положення, що стосувалися рiзних сторiн професiйної дiяльностi.
Хоча правила прийому до адвокатури були визначенi, однак здавна iснував звичай, за яким молодi люди, що вступали до адвокатури, приходили на форум у супроводi важливої особи, наприклад колишнього консула.
Умови для занять адвокатською дiяльнiстю,були такими: освiтнiй ценз, фахова пiдготовка, моральнi якостi. Молодi люди, що вирiшили присвятити себе цiй дiяльностi, слухали курс риторики у викладачiв-ораторiв, спостерiгали, як даються консультацiї вiдомими правознавцями, вiдвiдували засiдання судiв. Але нi порядок, нi строк, нi, навiть, обов'язковiсть цих занять не були встановленi законом.
його лише по її закiнченню у виглядi подарунку. Адвокатура, по сутi, нiколи не була безкоштовною.
Моральний стан адвокатури республiканського перiоду. Спочатку, коли вона була привiлеєм патрицiїв, її оточував ореол визнання i поваги. Не матерiальний розрахунок привертав до цiєї професiї патрицiїв (вони й так були заможними людьми), а те престижне поле, на якому вони могли видiлитися i виявити свiй талант. Адвокатура була для них шляхом до найвищих i найчеснiших посад у державi. Незважаючи на те, що пiсля видання законiв XII таблиць вона стала доступною для всiх, все ж аристократична тенденцiя панувала в адвокатурi весь час i в бiльшостi випадкiв нею займався забезпечений i освiчений клас патрицiїв, поперемiнне чередуючи її з державною службою. Факти свiдчать, що найбiльш видатнi полiтичнi дiячi республiки були адвокатами: переможець Карфагена Сцiпiон Африканський — молодший, Марк Антонiй, Гай Гракх, Красс, Юлiй Цезар, Помпей, Цiцерон.. '
у рамки певної системи, у якiй адвокатська професiя прирiвнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав вiд вищого адмiнiстративно-судового чиновника провiнцiї або мiста У нiй не могли брати участь неповнолiтнi, особи з фiзичними вадами (глухi, нiмi), позбавленi громадянської честi, притягнутi до кримiнальної вiдповiдальностi, жiнки та iн. Кандидат мав закiнчити спецiальний (п'ятирiчний) курс в однiй з юридичних шкiл та скласти iспити. Адвокати заносилися до списку (rotula) по префектурах в порядку їх допуску до професiї. Перший у списку звався старшиною (primas). Усi адвокати подiлялися на два розряди: штатних (statuli) та позаштатних (supernumerarii). Рiзниця мiж ними полягала в тому, що першi, якi складали меншiсть, мали право виступати в усiх судах, а другi, кiлькiсно не обмеженi, практикували у нижчих судах. Штатнi адвокати призначалися правителем провiнцiї з числа позаштатних. У цей перiод адвокати сформувались як стан (ordo) у колегiї.
Пiд колегiєю розумiлася група осiб, якiзаймалися певною професiєю, а не їх внутрiшня органiзацiя. Основний принцип цiєї органiзацiї полягав у прирiвнюваннi адвокатської професiї до посадової служби. Дисциплiнарний нагляд за адвокатами здiйснював правитель провiнцiї. Серйозними професiйними порушеннями вважалися:зрада клiєнту, вимагання великих гонорарiв, наклепи та iн. За цi та iншi порушення професiйних обов'язкiв накладалися дисциплiнарнi стягнення у виглядi штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням iз списку. Для адвокатiв була встановлена особлива професiйна присяга, яку вони виголошували не при вступi до стану, а на початку розгляду кожної судової справи. Цiєю присягою адвокати зобов'язувалися прикладати зусиль до того, щоб захистити законнi та справедливi вимоги клiєнта, i вiдмовитися вести справу у будь-який час (навiть пiд час її провадження), якщо переконаються у безпiдставностi вимог незалежно вiд того, чи будуть вони мати моральний або юридичний характер. У випадку вiдмови адвоката вiд ведення справи позивач не мав права запрошувати iншого, щоб, як наголошувалося в законi, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо позивач мав декiлька адвокатiв, з яких однi вважали за можливе вести справу, а iншi — нi, то першi продовжували захист, але на мiсце других заборонялося запрошувати нових. На судi адвокат був зобов'язаний утримуватись вiд образливих виразiв та свiдомо не зволiкати процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але пiсля захисту вiн вже мiг ставити таку умову. За наявностi домовленостi розмiр гонорару визначався адвокатом, а при вiдсутностi, за його позовом гонорар призначав суд, враховуючи складнiсть справи, талановитiсть адвоката, традицiї адвокатури i ранг судової iнстанцiї, але щоб вiн не перевищував такси, встановленої законом. Незаможним громадянам гарантувався захист за призначенням". Зайняття адвокатською дiяльнiстю було заборонено лише суддям та намiсникам провiнцiй. У цей перiод правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три пра-возахиснi функцiї адвокатiв, повiрених та юрисконсультiв, що iснували у республiканський перiод, стали прерогативою адвокатiв".
Пiдсумовуючи, слiд зазначити, що органiзацiя римської адвокатури позначена двома крайнощами: необмеженою свободою та безмежною регламентацiєю. Так, у республiканський перiод вона була абсолютно вiльною професiєю. Кожна особа, яка вiдчувала бажання i покладалася на свої сили, могла надавати громадянам юридичну допомогу. Адвокатура республiканського перiоду висунула ряд видатних судових ораторiв, оточених ореолом пошани i слави. У часи ж iмперiї органiзацiя адвокатури грунтувалася на протилежних принципах. Свобода професiї була обмежена, а її представники перетворилися з судових ораторiв на посадових осiб.
4. Адвокатура у середнi вiки
У середнi вiки (V—XV столiттях) принципи органiзацiї адвокатури зазнають певних змiн, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Францiї для цього необхiдно було мати диплом лiценцiата прав (юридичну освiту), виголосити присягу та бути внесеним до спискiв адвокатiв. Практичний досвiд не був обов'язковим. У середньовiчнiй Нiмеччинi адвокатура являла собою абсолютно вiльну професiю. Будь-яка особа могла отримати право на зайняття адвокатською дiяльнiстю на невиз-начений строк.
i через три роки отримувала звання "внутрiшнiх адвокатiв" (inner barristers), якi не мали права виступати в судах. Ще через п'ять рокiв навчання внутрiшнi адвокати перетворювалися на "зовнiшнiх" (outer, utter barristers) i отримували право практикувати1.
Для внутрiшньої органiзацiї адвокатури у середньовiччя характерним було те,щоадвокати були абсолютно самостiйними i незалежними вiд своїх колег за професiєю, тобто вони не утворювали особливого стану. У Францiї вже спостерiгається зародок станової органiзацiї. Тут у XIV ст. в складi релiгiйного "братства св. Миколи" (патрон юристiв) утворилася община адвокатiв i повiрених, на чолi якої стояли депутати, що обиралися її членами.
Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права й привiлеї своїх членiв. В Англiї в XIII ст. виникають першi чотири "судовi колегiї", в яких й сьогоднi об'єднуються у єдинiй корпорацiї практикуючi юристи — суддi та адвокати.
Гонорарна практика у цей перiод стає на шлях, накреслений юстинiановим законодавством. Так, у Францiї починає застосовуватися такса, яка встановлювала максимум винагороди, яку мiг визначити i отримувати адвокат, обумовлювати її розмiр до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клiєнт вимагав зменшення гонорару, то його розмiр визначався парламентом. Адвокат мiг також звернутись з позовом до суду у випадку ухилення клiєнта вiд сплати винагороди. В Нiмеччинi iснувала такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати, i разом з клiєнтом, який переплатив, пiддавався штрафу, а iнодi навiть тiлесному покаранню2.
Професiйна дiяльнiсть адвокатiв, в описуванi часи, здiйснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у судi, складання судових паперiв3
Значних змiн зазнала у середнi вiки дiяльнiсть адвокатiв в кримiнальному процесi. У цей перiод публiчний i загальний процеси почали перетворюватися у таємний та iнквiзицiйний, чим обмежувалася участь адвокатiв у кримiнальному процесi. Наприклад, у Францiї в 1539 p. указом короля Франциска І
^аськовский Е. В. Организация адвокатурьi. — С 88, 198, 199, 230 ''Там ж е. — С 89, 90, 195, 196, 231 3^ ам же —С. 92.
24
участь адвоката у процесi дозволялася лише за спецiальним дозволом суду'.
Загалом для адвокатури середньовiччя характерним було" вiдсутнiсть чiткої станової органiзацiї; вiдокремлення правозаступництва вiд судового представництва; вiдносна свобода професiї; тiсне спiлкування з судом; дисциплiнарна залежнiсть вiд суддiв; римська система визначення гонорару2.
5. Адвокатура в XVI—XIX столiттях
Впродовж XVI—XIX столiть адвокатура поступово набирає iншого вигляду. У новi часи вона стає самостiйною i виробляє станову органiзацiю, яка iснує по сьогоднiшнiй день. Так, у Францiї утвердження самостiйного стану сталося внаслiдок розпаду "общини адвокатiв i повiрених", про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комiтет або рада.
останнiм звання адвоката або позбавляли його, здiйснювали нагляд за внутрiшньою дисциплiною i, загалом, вiдали усiма справами общини.
У Нiмеччинi за статутом 1876 p. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегiю) на чолi з виборною радою.
У США за законом 1871 p. адвокати Нью-Йорку об'єдналися в самоврядну колегiю, очолювану виконавчою комiсiєю i головою. У Канадi в цi ж роки адвокати та повiренi увiйшли в єдину самоврядну колегiю, яка подiлялася на шiсть вiддiлiв або секцiї — по округах головних мiст3
У цей перiод твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професiї — наявнiсть практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Францiї згiдно з указом 1822 p. вимагалася наявнiсть 3-рiчного
25
практичного стажу або 5-рiчне стажування. У Нiмеччинi статут 1878 p. встановив 3-рiчну практичну пiдготовку до самостiйної адвокатської дiяльностi'.
Зазнала докорiнної змiни i гонорарна практика. Тепер винагорода за захист в судi або надання юридичної поради перестала бути платнею за особисту послугу, перетворившись на почесний дарунок, який не можна було нi обумовлювати, нi вимагати по суду (зокрема, у Францiї та Англiї). Але й клiєнт, сплативши гонорар, не мiг вимагати його повернення. У Нiмеччинi за законом 1879 p. визначення гонорару чинилося як за домовленiстю, так ї за таксою. У США i Канадi гонорар обумовлювався договором, на пiдставi якого адвокат мiг вчинити до клiєнта позов в судi2.
Отже, слiд погодитись з думкою Є. Васьковського, що адвокатура, на нижчих стадiях людської культури, проходячи через рiзноманiтнi перiоди свого розвитку, набуває повного розквiту в державах Захiдної Європи. Первинною її формою була родинна або сусiдська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народiв, так i в Грецiї та Римi. Поступово адвокатура опиняється у сферi iнтересiв заiнтересованих осiб i перетворюється у професiю.
Отже, слiд зробити висновок, що у стародавнiй перiод розвитку громадянського суспiльства адвокатура ще вiдсутня як особливий стан адвокатської професiї. В цьому можна погодитись з висновком Є. Васьковського, що зачатки адвокатури, виникнувши на нижчих стадiях людської культури та проходячи через фази iстотного розвитку, набувають повного розквiту в цивiлiзованих державах. Так, первинною її формою є родинна або сусiдська адвокатура, яка згодом перетворилася у професiю. Цей процес розпочався, проте не встиг закiнчитися в Грецiї. Через нього пройшов Рим та iншi цивiлiзованi країни Європи. Перетворившись на професiю, адвокатура протягом тривалого часу залишалася неорганiзованою, але доступною для всiх i кожного сферою дiяльностi. З економiчним i соцiальним розви-
^аськовский Е. В. Организация адвокатури — С. 139, 140, 259. 2 Та м же —С. 112, 206, 216, 273—276, 382, 385.
26
тком, ускладненням правовiдносин у суспiльствi поступово розпочинається процес її органiзацiї. В республiканському Римi законодавство визначило лише окремi сторони адвокатської професiї: визнало її абсолютно вiльною, поставило обмежувальнi рамки допуску до адвокатури i вирiшило питання винагороди юристiв. Органiзацiя республiканської адвокатури грунтувалася на принципах вiдокремлення правозаступництва вiд судового представництва, абсолютнiй свободi професiї, вiдноснiй її безоплатностi. Із змiною у Римi форми правлiння змiнилося й становище адвокатури. Мiсце зазначених принципiв заступили iншi, прямо протилежнi їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом, професiя з вiльної стала замкненою, незалежнiсть пiдпорядкувалася судово-адмiнiстративнiй владi, адвокатура перетворилась спочатку в регламентовану дiяльнiсть, а потiм у державну посаду, гонорар з добровiльного пожертвування трансформувався у винагороду, одержувану через суд'. Разом з тим слiд визнати кроком вперед iмператорське законодавство, яке торкнулося усiх iстотних сторiн адвокатури: професiйного та органiзацiйного оформлення, дисциплiнарної i гонорарної практики та iн.
обов'язкiв; тiсним зв'язком з судовими органами та дисциплiнарною залежнiстю вiд останнiх, римською системою визначення гонорару. У наступнi часи (XVI—XIX столiттях) 'вiдбулися змiни у двох останнiх принципах. Зокрема, адвокатура органiзувалася у стан i у нiй знов запровадилася вiдносна безоплатнiсть працi адвоката2.
Стоянов А. История адвокатурьi у древних народов. — С. 122. Васьковский Е В. Организация адвокатурьi — С. 387—388.
|
