Інститути і норми конституційного права

План 1. Інститути конституцiйного права: поняття, види, значення. 2. 3. Висновок 4. Використана лiтература 1. норм, що регулюють коло однорiдних i взаємопов'язаних вiдносин. Останнi (i вiдповiдно норми) утворюють досить вiдокремлену i сталу групу. Голов­ним критерiєм визначення структури (системи) галузi конституцiйного права за iнститутами є єднiсть змiсту їхнiх норм. кiлька правових норм. Усi вони рiзняться ступенем узагальнення. Влас­не це три рiвнi систематизацiї конституцiйно-правових норм[1] . нього на правах головних входять iнститути кожного з вищих органiв держави, основ органiзацiї мiсцевого управлiння i (з певними застережен­нями) самоврядування та деякi iншi, залежно вiд змiсту галузi консти­туцiйного права конкретної країни. Значення загального iнституту начал органiзацiї i дiяльностi державного механiзму не можна недооцiнювати, оскiльки основна частина всього обсягу конституцiйно-правового регулю­вання має своїм призначенням регламентацiю вiдповiдних питань. До загальних конституцiйно-правових iнститутiв також належить iнститут територiальної органiзацiї держави. Вiн включає такi головнi iнститути, як полiтико-територiальний устрiй, адмiнiстративно-тери­торiальний устрiй i власне державна територiя. І хоча конституцiї нерiдко не мiстять спецiальних роздiлiв, присвячених тому чи iншому iз зазначених iнститутiв, останнi завжди iснують як реальнiсть на основi вiдповiдного нормативного регулювання. Нарештi, до загальних конституцiйно-правових iнститутiв слiд вiднести iнститут конституцiйного статусу особи, який включає такi го­ловнi iнститути, як громадянство та основнi права i свободи особи. Наприклад, громадянство України є одним з iнститутiв конституцiйного права. пiклування й захист своїм громадянам, якi перебувають поза її межами.[2] Передумовою, пiдставою виникнення в особи прав та обов'язкiв громадянина є її належнiсть до грома­дянства будь-якої держави. Тому, перше нiж розгля­нути основнi права та обов'язки громадян, треба да­ти визначення громадянства. Громадянство України — постiйний правовий зв'язок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхнiх взаємних правах та обов'язках. Громадянство в Українi регулюється Конститу­цiєю, Законом України "Про громадянство України" вiд 16 квiтня 1997 р. i прийнятими вiдповiдно до них законодавчими актами України. Закон України "Про громадянство України" складається з преамбули й 9 роздiлiв (41 стаття)[3] . У преамбулi дається визначення громадянства. Воно розумiється як постiйний зв'язок особи та Україн­ської держави, що знаходить свiй вираз у взаємних правах та обов'язках. Наведена класифiкацiя конституцiйно-правових iнститутiв має уза­гальнюючий характер i не є вичерпною щодо кожної конкретної країни. Роль i значення того чи iншого головного iнституту в структурi загальних iнститутiв i галузi в цiлому визначаються особливостями теорiї i практи­ки окремих країн. При цьому головнi iнститути вiдрiзняються вiд загаль­них бiльшою рухомiстю та iндивiдуалiзованiстю. Змiст конституцiйно-правових iнститутiв не слiд пов'язувати з пев­ною структурною частиною конституцiї. Норми, що входять до складу то­го чи iншого iнституту, можуть розмiщуватися в рiзних роздiлах i главах конституцiї, а також у рiзних законах та iнших джерелах, незалежно вiд найменування тiєї чи iншої глави або закону. Однак у сукупностi вони ста­новлять змiстовну єднiсть, що забезпечується єднiстю вiдповiдної групи суспiльних вiдносин. Роль кожного конкретного конституцiйно-правового iнституту в загальному процесi нормативного регулювання визначається не кiлькiстю об'єднаних у ньому норм, а соцiальною значущiстю, характером регламентованих суспiльних вiдносин, мiсцем серед iнших iнститутiв. 2. Суттєвим елементом системи конституцiйного права є його норми. Конституцiйна-правова норма — це правило поведiнки учасникiв дер­жавно-полiтичних вiдносин владарювання, яке встановлене або санкцiоно­ване державою, забезпечене її авторитетом i за певних умов — примусом. У конституцiйно-правових нормах виявляється державна воля, що опосе­редковує суспiльну волю i передусiм волю правлячих кiл[4] . Звичайно механiзм узгодження цих воль має складний характер. Разом з тим конституцiйно-правовi норми можуть безпосередньо вiдобра­жати суспiльну волю. Це, зокрема, має мiсце тодi, коли на референдумi вирiшується доля конституцiї або законодавчого акта. Проте i в цих ви­падках суспiльна воля звичайно формується пiд активним впливом тих полiтичних сил, якi контролюють механiзм здiйснення державної влади. го­ловним з яких є конституцiя. Норми самих конституцiй нерiдко вiдрiзня­ються своєю узагальненiстю, вiдсутнiстю деталiзацiї. Бiльше того, у ба­гатьох країнах конституцiйне регулювання частково здiйснюється i за до­помогою найбiльш узагальнених норм — так званих норм-принципiв, якi звичайно фiксують окремi положення, iдеї прийнятої в тiй чи iншiй країнi полiтико-правової теорiї. Наприклад, у ст. І Конституцiї Іспанiї проголошено: «Іспанiя — соцiальна, правова i демократична держава, ви­щими цiнностями якої є свобода, справедливiсть, рiвнiсть i полiтичний плюралiзм». Нерiдко норми-принципи визначають форму держави. «Полiтичний режим Грецiї — режим парламентарної республiки», — за­значається в ст. І Конституцiї Грецiї. Наявнiсть норм-принципiв характеризує передусiм конституцiї i конституцiйне право в цiлому, хоча подiбнi норми можна знайти i в дже­релах, вiднесених до iнших галузей права. Окремi з конституцiйно-пра­вових норм-принципiв мають значення для всiєї правової системи[5] . Конституцiйно-правовi норми рiзняться внутрiшньою структурою. Вони нерiдко не мають чiтко виражених типових елементiв такої струк­тури. У багатьох конституцiйно-правових нормах вiдсутня гiпотеза. У бiльшостi з них немає i санкцiї. За функцiональною направленiстю конституцiйно-правовi норми можна класифiкувати як установчi, регулятивнi чи охороннi. Переваж­на їх бiльшiсть належить до установчих i регулятивних. Установчi норми за своєю суттю не є конкретними правилами по­ведiнки i тому не завжди iндивiдуалiзованi. Вони звичайно фiксують са­мих суб'єктiв конституцiйного права, насамперед вищi органи держави. Прикладом може служити положення ст. 55 Конституцiї Італiї: «Парла­мент складається з палати депутатiв i сенату Республiки». Або: «Палата депутатiв обирається на основi загальних i прямих виборiв» (ст. 56). Регулятивнi норми спрямованi безпосередньо на регулювання дер­жавно-полiтичних вiдносин владарювання. На їх основi суб'єкти цих вiдно­син надiляються правами i обов'язками. Як приклад можна навести одне з положень ст. І Конституцiї США: «Вiце-президент Сполучених Штатiв е го­ловою Сенату, але може голосувати лише в тому випадку, коли голоси роздiляються нарiвно». В iншому положеннi тiєї самої статтi зазначено, що «жодна особа, яка займає будь-яку оплачувану або почесну посаду на службi Сполучених Штатiв, не може без згоди Конгресу прийняти той або iнший дар, винагороду чи титул... вiд iноземної держави». На основi регулятивних норм формується змiст конституцiйно-правового статусу суб'єктiв галузi. Дiя охоронних норм пов'язана iз встановленням юридичних заборон. Так, у ст. 18 Основного закону ФРН сказано: «Кожний, хто використовує свободу вираження думок, особливо свободу друку, свободу викладання, свободу зборiв, свободу створення спiлок i товариств, таємницю листуван­ня, поштовий, телеграфний, телефонний та iнший зв'язок, власнiсть або право притулку для боротьби проти основ вiльного демократичного порядку, позбавляється цих основних прав». Охороннi норми iнодi прямо перед­бачають застосування санкцiй. За природою предмета регулювання конституцiйно-правовi норми можна подiлити на матерiальнi i процесуальнi. Процесуальнi норми можна знайти в багатьох конституцiях, законах та iнших джерелах галузi. Напри­клад, вони мiстяться в ст. 48 Конституцiї Францiї, де йдеться про засiдан­ня палат парламенту. Процесуальнi норми становлять головний змiст тако­го джерела конституцiйного права, як парламентськi регламенти. Норми конституцiйного пра­ва мають програмний характер щодо iнших галузей права. Наприклад, конституцiйнi норми про недоторканнiсть особи та деякi iншi програму­ють основний змiст кримiнально-процесуального права. На основi норм конституцiйного права легiтимується державний механiзм та його головнi ланки, створюються юридичнi пiдстави для їх функцiонування. Тим самим конституцiйне право набуває своєрiдного ус­тановчого значення. Конституцiйне право України являє собою систему правових норм, що регулюють вiдносини на­родовладдя. Через них забезпечується органiзацiйна й функцiональна єднiсть суспiльства України як цi­лiсної соцiальної системи. При цьому закрiплюються основи конституцiйного ладу України, загальнi заса­ди правового статусу людини i громадянина, терито­рiальний устрiй, система державних органiв, основнi положення i принципи органiзацiї мiсцевого само­врядування в Українi. Конституцiйно-правова норма — загально­обов'язкове правило поведiнки, встановлене чи санкцiоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспiльних вiдносин, якi становлять предмет конституцiйного права, їхнiми специфiчни­ми ознаками є те, що вони: • регулюють особливе, з огляду на його важли­вiсть, коло суспiльних вiдносин, що безпосеред­ньо стосується здiйснення народовладдя; • встановлюють порядок створення iнших право­вих норм, який є обов'язковим для iнших галу­зей права; • вiдрiзняються особливою структурою в тому ро­зумiннi, що для них не є характерною тричлен­на структура (гiпотеза, диспозицiя та санкцiя). Деякi конституцiйно-правовi норми (норми-принципи, норми-декларацiї) взагалi мають ли­ше диспозицiю. Джерелами сучасного конституцiйного пра­ва України, пiд якими розумiють чиннi нормативно-правовi акти, що мiстять конституцiйно-правовi принципи i норми, слiд визнати: • конституцiйнi закони — закони, що вносять змi­ни й доповнення до Конституцiї; • iншi акти Верховної Ради України та акти все­українського референдуму; • деякi нормативнi постанови Кабiнету Мiнiстрiв України; • окремi акти представницьких органiв мiсцевого самоврядування, скажiмо, їхнi регламенти. Норми, визначенi статтями 10—12 Конституцiї України, покликанi врегулювати основи нацiональ­ного розвитку та мiжнацiональних вiдносин, вони випливають iз положень вiдповiдних мiжнародно-правових актiв i деталiзуються в актах нацiонально­го законодавства, наприклад, у Законi України "Про мови в Українi" вiд 28 жовтня 1989 р. Хотiлося б зауважити, що норми Кон­ституцiї України є нормами прямої дiї, тобто вони для їх фактичного дотримання будь-якими суб'єкта­ми не вимагають їх дублювання й конкретизацiї iн­шими нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовуватись усiма, а держава гаран­тує можливiсть звернення до суду за захистом кон­ституцiйних прав i свобод людини i громадянина безпосередньо на пiдставi Конституцiї. Характер конституцiйного права як центральної галузi системи нацiонального права пов'язаний i з тим, що виконання норм цiєї галузi за­безпечується практично усiма iснуючими формами юридичної вiдповiдаль­ностi. Зокрема, порушення окремих норм конституцiйного права може призвести до кримiнальної вiдповiдальностi i застосування вiдповiдних санкцiй. У цьому вiдношеннi вiдповiдальнiсть за порушення норм консти­туцiйного права сприймається як юридична вiдповiдальнiсть взагалi[6] . Висновок Поняття конституцiйно-правового, так само як i конституцiйного iнституту, має передумовою iснування визначеної сукупностi юридичних норм, що регулюють коло однорiдних i взаємопов'язаних вiдносин. Останнi (i вiдповiдно норми) утворюють досить вiдокремлену i сталу групу. Голов­ним критерiєм визначення структури (системи) галузi конституцiйного права за iнститутами є єднiсть змiсту їхнiх норм. Загальнi конституцiйно-правовi iнститути — це складнi нормативнi формування найчастiше комплексного змiсту. До загальних конституцiйно-правових iнститутiв також належить iнститут територiальної органiзацiї держави. Вiн включає такi головнi iнститути, як полiтико-територiальний устрiй, адмiнiстративно-тери­торiальний устрiй i власне державна територiя. І хоча конституцiї нерiдко не мiстять спецiальних роздiлiв, присвячених тому чи iншому iз зазначених iнститутiв, останнi завжди iснують як реальнiсть на основi вiдповiдного нормативного регулювання. У конституцiйно-правових нормах виявляється державна воля, що опосе­редковує суспiльну волю i передусiм волю правлячих кiл. Використана лiтература: 2. Конституцiя України. – К., 1996. 4. Юридична енциклопедiя. – Харкiв, 2002. [1] Конституцiйне право. Пiдручник. – К., 2000. – С. 57. [2] Закон України “Про громадянство”. [3] Там же. [4] Юридична енциклопедiя. – Харкiв, 2002. – С. 107. [5] Конституцiйне право. Пiдручник. – К., 2000. – С. 152. [6] Конституцiйне право. Пiдручник. – К., 2000. – С. 178.