Адвокат в цивільному процесі

Адвокат в цивiльному процесi М ІН ІСТЕРСТВО ОСВ ІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Юридичний факультет Кафедра цивiльного та господарського права ДИПЛОМНА РОБОТА Адвокат у цивiльному процесi Науковий керiвник роботи : Нiконова Н. О. ст. викладач Виконавець : студент 5 курсу групи ЮП-99-5 Омельченко Іван Іванович Рецензент : Чистоколяний В. М. ст. викладач №___« »______2004р. «Допускається до захисту» Зав. кафедри, доцент Алєксєєнко І. Г. ___________ «___»________2004р. Днiпропетровськ 2004 ЗМІСТ ВСТУП ……………………………………………………………………..……. 4 Роздiл 1. Представництво у цивiльному процесi 1. 1. Поняття цивiльного процесу (цивiльного судочинства) ………...………8 1. 2. Представництво у цивiльному процесi ………………………….…….. 19 Роздiл 2. Представництво адвоката у цивiльному процесi 2. 1. Процесуально-правове становищеадвоката при веденнi цивiльних справу судi першої iнстанцiї ………………………………………34 2. 3. Процесуальне представництво адвоката в стадiї судового виконання……………………………………………………..………. 55 2. 4. Особливостiучастi адвоката у цивiльному процесi...............….……. 61 ВИСНОВКИ ……………………………………………………………...……78 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………..……. 81 ВСТУП Розбудова правової держави є неможливою без ство­рення гарантiй для захисту прав людини, без забезпечення механiзму функцiонування такого специфiчного демокра­тичного iнституту, яким є адвокатура. Важливим кроком у створеннi таких умов є Закон «Про адвокатуру», ухвалений Верховною Радою України 19 груд­ня 1992 р. Вiн проголошує, що адвокатура України здiйс­нює свою дiяльнiсть на принципах верховенства закону, незалежностi, демократизму, гуманiзму i конфiденцiйностi. Адвокат має право займатись адвокатською дiяльнiстю iн­дивiдуально, вiдкрити своє адвокатське бюро, об'єднувати­ся з iншими адвокатами в колегiї, адвокатськi фiрми, кон­тори та iншi адвокатськi об'єднання, якi дiють на засадах добровiльностi, самоврядування, колегiальностi та гласностi (ст. 4). Цей Закон та прийнятi вiдповiдно до нього iншi нормативнi акти надають можливiсть сформувати високо­квалiфiкований i впливовий адвокатський корпус, заверши­ти становлення української адвокатури, яка має виконувати своє конституцiйне призначення: забезпечити право на за­хист вiд обвинувачення та надання правової допомоги при вирiшеннi справ у судах та iнших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституцiї України). Адвокатура – це найважливiший правовий iнститут будь-якої держави, який стоїть на захистi прав громадян i вiддзеркалює стан i рiвень демократiї в країнi. Вiд того, наскiльки вона мiцна, органiзована, законодавчо захищена, у значнiй мiрi залежить впевненiсть кожного громадянина у своєму добробутi, в успiшностi пiдприємництва. В Українi ж при наявностi традицiйного правового нiгiлiзму вiдношення до адвоката та адвокатури було й пiд час залишається у значнiй мiрi негативним. Адвокат часто сприймається як особа, яка захищає злочинця чи протиправну справу пiдприємця. Але головне предназначення адвокатури, як явища, полягає у здiйсненi високосоцально значимих юридичних послуг всiму суспiльству та його членам у захистi прав та свобод громадянина та юридичних осiб. Адвокат захищає закон вiд свавiлля, а тому дiяльнiсть адвоката вiдповiдає як iнтересам окремого громадянина чи установи, так i суспiльно-правовим iнтересам держави та суспiльства. В останнiй час велика частина суспiльства збагнула це, i вiдношення до адвокатури хоч i повiльно, але змiнюється. Престиж професiї адвоката зростає. особi, права та законнi iнтереси якої порушено, отримати квалiфi­ковану юридичну допомогу та повною мiрою захистити свої права та законнi iнтереси. Правосуддя з цивiльних справ певною мiрою вiдбиває професiоналiзм юридичної практики в цiлому та ступiнь захищеностi суб'єктивних прав i охоронюваних законом iнтересiв громадян. Так, згiдно iз ст. 55 Конституцiї Украї­ни права i свободи людини i громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в судi рiшень, дiй чи бездiяльностi органiв державної влади, органiв мiсцевого самовря­дування, посадових i службових осiб. Механiзм правово­го регулювання правосуддя з цивiльних справ не тiльки визначає порядок реалiзацiї конституцiйного права громадян на судовий захист вiдповiдно до норм внутрiшнього нацiонального законодав­ства, а й є передумовою використання мiжнародних судових iнсти­тутiв захисту прав людини. Це особливо важливо у зв'язку iз вступом України до Ради Європи та ратифiкацiєю Європейської кон­венцiї прав людини. адвокатури. Лунають заклики до створення єдиної професiйної органiзацiї i протилежнi гасла – створення такої органiзацiї посягне на незалежнiсть адвокатiв, а тому членство в нiй має бути добровiльним. До того ж рiшення Конституцiйного Суду у справi Солдатова вiдкрило шлях до слiдства й в суд маси дилетантiв та шахраїв. Потребує змiн i Закон „Про Адвокатуру”. Недосконалим є й стан цивiльного судочинства, на сам перед основного законодавчого акту, який його регулює – Цивiльного Процесуального кодексу України, норми якого вже не вiдповiдають дiйсностi. Таким чином, цю тему можна визнати актуальною та не вичерпаною, тим бiльше, що за останнi роки вiдбулися значнi змiни в соцiальному й економiчному життi країни, що привели до появи ряду проблем, що не знаходять цiлком свого рiшення в законодавствi й у науковiй теорiї. МЕТА. Мета дипломної роботи – правове теоретичне обґрунтування представництва адвоката у цивiльному процесi. 1. Дослiдити найбiльш актуальних питань участi адвоката у цивiльному процесi. 2. Проаналiзувати окремi стадiї цивiльного процесу та роль адвоката у кожнiй з них. 3. Надати юридичний аналiз поняття цивiльного процесу, iнституту представництва, процесуального статусу адвоката у цивiльному процесi. 4. Узагальнити практику участi адвоката у цивiльному процесi. ОБ’ЕКТОМ даної дипломної роботи є правовiдносини, яки виникають в процесi представництва адвоката у цивiльному процесi. ПРЕДМЕТ дипломної роботи – правовий статус адвоката в цивiльному процесi. Основою для написання роботи послужило коло документальних джерел, якi можна пiдроздiлити по наступних змiстовних пiдгрупах : 1. Навчальнi видання, що дають загальну характеристику цивiльного процесу та адвокатури - Цивiльний процес України: Навчальний посiбник. /Чорнооченко C. I.; Адвокатура України: Навч. посiб. для студентiв юрид. вищих навч. закладiв i фак. /Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. 2. Публiкацiї (в основному перiодичнi), що висвiтлюють окремi питання участi адвоката у цивiльному процесi - Павлуник І. Особливостi участi адвоката у цивiльному процесi // Право України. - 1999. - № 9.; Панасюк О. Актуальнi проблеми надання правової допомоги i роль адвокатури в Українi // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. 3. Законодавчi першоджерела i коментарi до них , що виступають як дiючий на практицi матерiал для регулювання питань цивiльного судочинства та адвокатури - ЗаконУкраїни „Про адвокатуру” вiд 19. 12. 1992; Цивiльний процесуальний кодекс України вiд 18. 07. 1963. При дослiдженнi цiєї теми були використанi наступнi методи: юридичний, дiалектичний, системного аналiзу. Практичне значення – робота може бути використана для вивчення теми „Адвокат у цивiльному процесi” студентами, а також корисна для юристiв практикiв. Структура роботи складається з двох роздiлiв. Перший роздiл присвячений представництву в цивiльному процесi. В цьому роздiлi детально дослiджено поняття цивiльного процесу та розкривається iнститут представництва у цивiльному судочинствi. Другий роздiл дослiджує представництво адвоката у цивiльному процесi, вiн включає в себе аналiз процесуального положення адвоката при веденнi ним справи на досудовiй стадiї, пiд час розгляду справи в судi першої iнстанцiї, в стадiї апеляцiйного та касацiйного провадження та пiд час виконання судових рiшень. Також дослiджуються особливостi участi адвоката в цивiльному процесi. Представництво у цивiльному процесi 1. 1. Поняття цивiльного процесу пiдприємств, установ i органiзацiй, шляхом розгляду в судових засiданнях кримiнальних справ i за­стосування встановлених законом мiр покарання до осiб, винних у вчиненнi злочину, або виправдання невинних. Загальноприйняте визначення правосуддя зводиться до того, що правосудця — одна з форм державного управлiння, засiб виконання державою внутрiшньої функцiї охорони правопорядку, власностi, прав i свобод громадян шляхом вирiшення спецiаль­ним органом державної влади — судом цивiльних i кримiналь­них справ за правилами, передбаченими цивiльним i кримiналь­ним процесуальним правом. Дане визначення дозволяє сформулювати такi основнi озна­ки правосуддя: 1) здiйснення його тiльки спецiально створеним органом — судом; 2) здiйснення його шляхом розгляду i вирiшен­ня в судових засiданнях цивiльних i кримiнальних справ; 3) здiй­снення його тiльки у передбаченому законом порядку (процесу­альна форма); 4) можливiсть застосування заходiв державного примусу; 5) наявнiсть спецiальних цiлей. Цi ознаки, дiйсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна вважати, що вони дозволяють точно визначити сутнiсть правосуддя, його вiдмiннiсть вiд iнших форм юрисдикцiї. Наве­денi ознаки правосуддя тiєю чи iншою мiрою знаходять свiй про­яв i в дiяльностi iнших юрисдикцiйних органiв, якi здiйснюють захист порушених прав. Так, цивiльнi справи розглядаються в засiданнях не тiльки державними судами, усiм органам цивiльної юрисдикцiї притаманна так звана процесуальна форма їх дiяль­ностi та деякi iншi ознаки. Виходячи з цих мiркувань, потрiбнi iншi пiдходи до визначення сутностi правосуддя. Поняття правосуддя має iнтерпретуватися в єдностi з судо­вою владою. Формула «правосуддя здiйснюється тiльки судом» є точною, проте сама по собi вона не розкриває змiсту i сфери пра­восуддя взагалi та щодо цивiльних справ зокрема. Слiд звернути увагу, що достатньо точно визначена сфера правосуддя в кримiнальних справах. Згiдно iз ст. 15 Кримiнально-процесуального кодексу України (далi КПК) правосуддя в кримiнальних справах здiйснюється тiльки судом. Нiхто не може бути визнаний винним у вчиненнi злочину, а також пiдданий кримiнальному покаранню iнакше як за вироком суду й вiдпо­вiдно до закону. В цiй формулi найбiльш важливим є те, що вона зобов'язує законодавця вiдносити вирiшення кримiнальних справ тiльки до компетенцiї державного суду. Цього не можна сказати про правосуддя в цивiльних справах. Стаття 6 Цивiльного процесуального кодексу України (далi ЦПК) також мiстить положення про здiйснення правосуддя в цивiльних справах судом, проте цивiльнi справи розглядаються не тiльки судом, але й iншими органами цивiльної юрисдикцiї. Виходячи з єдностi судової влади i правосуддя i необхiдностi концентрацiї судової влади, можна стверджувати, що правосуддя — це форма реалiзацiї судової влади. Судова влада як влада дер­жавна крiм як у правосуддi втiлюватися не може i не повинна. Ви­нятковiсть як характерна риса судової влади, на нашу думку, i є свого роду ключем до розумiння правосуддя в правовiй державi. - Правова держава фактично утворюється в суспiльствi тодi, коли право стає центром життя суспiльства, коли вiдносини гро­мадян та держави є вiдносинами права, а не сили, а непорушнiсть правового становища громадянина гарантована правосуддям, в якому iнституалiзується правовий зв'язок мiж державою i особою. Суд повинен забезпечити захист соцiально-економiчних, по­лiтичних прав, особистих прав та свобод громадян. Судовий за­хист — найвища гарантiя забезпечення прав та свобод грома­дян, оскiльки суд посiдає певне становище у системi влади. Видатний юрист А. Ф. Конi був глибоко правий, коли писав: «Там, де йдеться про ставлення цiлого суспiльства до своїх спiвчленiв, про обмеження їх особистої волi в iм'я загального блага i про захист прав окремих громадян, — ця справедливiсть повинна вiдбиватися у законодавствi, яке тим вище, чим глибше воно вдив­ляється в життєву правду людських потреб та-можливостей, — i в правосуддi, що вершиться судом, який тим вище, чим бiльше в ньому живого, а не формального ставлення до особи людини»[1] . У цьому твердженнi немає перебiльшення, бо iснує глибокий зв'язок мiж послiдовним i демократичним розвитком полiтичних iнститутiв будь-якого суспiльства та становленням iдеї правосуд­дя. Історiя розвитку суспiльства свiдчить про незмiнний взаємо­зв'язок демократизацiї суспiльного життя i правового розвитку, в тому числi судових реформ. Тому в iсторiї судових реформ можна знайти не тiльки факти змiни умов здiйснення правосуд­дя, що цiкавить перш за все юристiв, але й вiдображення рiзних соцiальних умов, надiй, прагнень, настроїв людей. Таким чином, сутнiсть правосуддя насамперед полягає в тому, що воно має втiлювати винятковiсть судової влади у дер­жавi. Звiдси зрозумiло, чому змiни в полiтичнiй, економiчнiй, соцiальнiй сферах суспiльства нерозривно пов'язанi з побудовою правової держави, правовою реформою й впровадженням винят­ковостi судової влади. Крiм винятковостi судової влади в правосуддi повинна втiлю­ватися i повнота судової влади. Повнота судової влади — не­вiд'ємна якiсть правосуддя. Вона вiдбивається в тому, що в пра­вовiй державi правосуддя повинно бути доступним, iнакше кажу­чи, всi громадяни повиннi мати рiвнi можливостi використовувати судовий захист своїх прав i охоронюваних законом iнтересiв. Крiм того, повнота судової влади передбачає, що всi громадяни без ви­нятку визнаються рiвними перед судом. Це не тiльки теоретичне положення, це—аксiома, яка пiдтверджена соцiально-iсторичною практикою i знайшла своє закрiплення в мiжнародно-правових до­кументах з прав людини. Так, згiдно iз ст. 8 Загальної декларацiї прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними нацiональними судами у випадках пору­шення її основних прав, наданих їй конституцiєю чи законом. Якщо винятковiсть судової влади — це, так би мовити, гене­тична ознака правосуддя i стверджує вiдокремлення судової вла­ди вiд законодавчої i виконавчої, то повнота судової влади є фун­кцiональною ознакою правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалiзацiї судової влади. В громадськiй свiдомостi iдея правосуддя пов'язується саме з повнотою влади. Дiйсно, повнота судової влади, поряд з її ви­нятковiстю, дозволяє називати правосуддя «правосуддям», доз­воляє розглядати iнститут правосуддя як гарантiю реалiзацiї сво­боди i справедливостi, правового порядку. вiд їх походження, соцiального i май­нового стану, расової i нацiональної належностi, статi, освiти, мови, ставлення до релiгiї, роду i характеру занять, мiсця прожи­вання та iнших обставин. Повнота судової влади знайшла своє закрiплення в Конституцiї України, яка проголосила право гро­мадян на судовий захист серед основних прав громадянина, що вiдповiдає мiжнародно-правовим стандартам. В статтi 14 Мiжна­родного пактупро громадянськi й полiтичнi права передбачено, що кожний громадянин має право при розглядi будь-якого кри­мiнального звинувачення, яке пред'явлене йому, чи при визначеннi його прав та обов'язкiв у будь-якому цивiльному процесi на справедливий та публiчний розгляд справи компетентним, не­залежним i неупередженим судом, створеним на основi закону. судової влади i правосуддя як дiяльностi, спря­мованої на певний соцiальний об'єкт. Змiст судової влади, на вiдмiну вiд законодавчої i виконавчої, полягає у визначеннi виду i обсягу суб'єктивних прав i юридич­них обов'язкiв суб'єктiв права. Цi права i обов'язки встановлю­ються на основi застосування судом норм права i з урахуванням вiдповiдних фактичних обставин. Реалiзацiя судової влади, отже, завжди пов'язана з розглядом конкретної юридичної справи, iз забезпеченням прав людини. Предметна ознака правосуддя визначається потребами забез­печення реалiзацiї прав всiх i кожного, а правосудна форма захи­сту прав громадян — шляхом розгляду i вирiшення юридичної справи, а не шляхом адмiнiстративних велiнь, ставить громадяни­на в рiвне становище не тiльки з iншими громадянами, а й з дер­жавною владою, державою. Ось чому саме судова влада природ­но є фактором обмеження втручання кого-небудь у правовий ста­тус громадянина i в системi розподiлу влади є тiєю противагою, яка забезпечує невiд'ємнi i недоторканнi права особи. Ця глибока закономiрнiсть складає змiст i функцiї правосуддя в правовiй дер­жавi як охоронця прав i свобод особи. При цьому правосуддя яв­ляє собою єдину форму забезпечення законностi i справедливостi у стосунках з участю громадян. Громадянин стає не тiльки носiєм певних прав, але й безпосереднiм захисником їх в судi, вiн висту­пає, так би мовити, споживачем судової влади i законностi. Таким чином, предметна ознака судової влади втiлюється в пев­ному напрямi функцiонування правосуддя, яке сприяє шляхом ви­рiшення юридичних справ судовому здiйсненню прав i свобод осо­би в суспiльствi, реалiзацiї законностi i справедливостi в державi. Соцiальна функцiя, змiст правосуддя у цивiльних справах по­виннi зводитися тiльки до вирiшення справ, iншi функцiї на суди покладатися не повиннi. Хоча норми права застосовують не лише органи правосуд­дя, але й iншi державнi органи i громадськi органiзацiї, однак пра­восуддя вiдрiзняється вiд iнших форм правозастосування тим, цiрiшення органiв правосуддя мають загальнообов'язковий харак­тер, прiоритет перед рiшенням iнших органiв. Згiдно iз ст. 14 ЦПК рiшення суду є обов'язковими для всiх органiв, пiдпри­ємств, установ, органiзацiй, службових осiб та громадян i пiдля­гають виконанню на всiй територiї України. Ця обставина детер­мiнована високим соцiальним статусом правосуддя. Судовi рiшення, на вiдмiну вiд актiв iнших органiв, мають за­конну силу. Рiшення суду, так би мовити, прирiвнюється до сили закону. Саме в законнiй силi актiв судового правозастосування виявляється судова влада, як дiйсна влада. Згiдно iз ч. 1 ст. 209 ЦПК суди постановляють рiшення iм'ям України. Нарештi, правосуддя як правозастосовча дiяльнiсть характе­ризується специфiчною процесуальною формою. На вiдмiну вiд iнших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя i її дотримання визначає законнiсть судових рiшень. Згiдно iз ст. 1 ЦПК порядок провадження в цивiльних справах у судах визна­чається процесуальним законодавством. Порушення або непра­вильне застосування норм процесуального права можуть бути пiдставою до скасування рiшення (ст. 314 ЦПК). громадян. Ця процедура втiлює найваж­ливiшi демократичнi принципи правосуддя, що закрiпленi в Кон­ституцiї України i процесуальному законодавствi. судових органiв по вирiшенню спорiв та iнших справ, якi стосуються прав та iнтересiв громадян, органiзацiй, i по примусовому виконанню судових постанов, що здiйснюється в точно визначеному порядку iз забезпеченням ак­тивної участi заiнтересованих осiб. Висловлюється думка, що цивiльний процес — це дiяльнiсть суду по здiйсненню правосуддя, яка складається з розгляду i вирi­шення в судових засiданнях цивiльних справ; дiяльнiсть осiб, якiберуть участь у справi, i сукупнiсть цивiльних процесуальних пра­вовiдносин мiж судом i заiнтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справi. вiд процесуального, не видiляється як окрема категорiя. Немає необхiдностi видiляти її i в процесу­альнiй теорiї. У суспiльних вiдносинах, врегульованих нормами права, вiдокремлення дiяльностi неминуче веде до її вiдриву вiд правової форми i до протиставлення правовiй формi, що одна­ково неприпустимо. На основi цього робиться висновок про то­тожнiсть понять цивiльного процесу i цивiльних процесуальних правовiдносин. Цивiльний процес є суспiльними вiдносинами, врегульованими цивiльним процесуальним правом[2] . Таким чином, у науцi цивiльного процесуального права iсну­ють досить суперечливi пiдходи як до самої постановки пробле­ми, так i до змiстовної її характеристики. Дослiдження змiсту цивiльного процесу повинно здiйснюва­тися в аспектi, який дозволяє визначити його зв'язок та спiввiдно­шення з правосуддям у цивiльних справах. Нерiдко правосуддя ототожнюють з цивiльним процесом. Наприклад, Н. Т. Арапов вiдзначає, що правосуддя в цивiльних справах є дiяльнiсть державного суду i осiб, якi беруть участь у ньому по розгляду i вирiшенню спорiв про право цивiльне[3] . На думку В. М. Семенова, цивiльний процес поряд з кримiнальним процесом є видом правосуддя, рiзновидом судової дiяльностi[4] . Як видно, Н. Т. Арапов вiдносить до правосуддя i дiяльнiсть суду, i дiяльнiсть осiб, заiнтересованих у правосуддi. Для цивiль­ного процесу мiсця не залишається. В. М. Семенов, навпаки, ото­тожнюючи цивiльний процес i правосуддя, пiд цивiльним проце­сом розумiє тiльки судову дiяльнiсть. До аналогiчних висновкiв призводять i судження М. А. Гурвича, який вiдзначав, що цивiльне процесуальне право, регламен­туючи дiяльнiсть суду по здiйсненню правосуддя, встановлюючи права й обов'язки учасникiв процесу, є гарантiєю реалiзацiї завдань цивiльного судочинства[5] . Поняття цивiльного процесу тiсно пов'язано з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуд­дя i цивiльний процес — не тотожнi поняття. Змiст правосуддя полягає у визначеннi виду й обсягу суб'єктивних прав i юридич­них обов'язкiв персонально певних осiб, у вирiшеннi конкрет­ної цивiльної справи судом шляхом винесення рiшення, яке має законну силу. Правосуддя характеризується i тим, що воно по­винно бути побудовано на засадах, якi забезпечують можливiсть реалiзацiї заiнтересованою особою права на судовий захист, тобто можливiсть особисто бути захисником своїх прав у судi, брати участь у вирiшеннi своєї справи. Саме ця обставина i виз­начає необхiднiсть встановлення специфiчної форми здiйснен­ня правосуддя, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду i вирiшення цивiльної справи. Порядок розгляду i ви­рiшення цивiльних справ є формою здiйснення правосуддя в цивiльних справах i складає, на нашу думку, цивiльний процес (судочинство). Якщо правосуддя — це судова дiяльнiсть по реалiзацiї судо­вої влади, то цивiльний процес — це форма реалiзацiї правосуд­дя, яка забезпечує i гарантiї здiйснення правосуддя, i гарантiї пра­ва громадян на судовий захист. Такий зв'язок правосуддя i ци­вiльного судочинства пояснює їх принципову єднiсть як змiсту i форми. Поза цивiльним судочинством, яке забезпечує гарантiї його здiйснення, правосуддя неможливе, як i розгляд справи, якщо вiн не здiйснюється судом, не є цивiльним процесом. Таким чином, правосуддя в цивiльних справах i цивiльний процес у спецiально-юридичному значеннi — самостiйнi явища. Правосуддя — форма реалiзацiї судової влади, а цивiльний про­цес — форма здiйснення правосуддя, яка покликана забезпечи­ти i гарантiї правосудця, i гарантiї особи. Цивiльний процес як форма реалiзацiї правосудця i права гро­мадян на судовий захист має свою предметну сферу. Згiдно з чин­ним цивiльним процесуальним законодавством у порядку цивiль­ного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають з цивiльних, сiмейних, трудових та кооперативних правовiдносин, справи, що виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин, i справи окремого провадження (ч. 2 ст. 1 ЦПК). правовiдносин, якi характеризуються юри­дичною рiвнiстю їх учасникiв (цивiльних, сiмейних тощо). В порядку цивiльного судочинства здiйснюється правосуд­дя i у справах, що виникають з адмiнiстративно-правових вiдно­син, в яких громадянин перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад, справи по скаргах на рiшення, дiї чи бездiяльнiсть державних органiв, юридичних або посадо­вих осiб у сферi управлiнської дiяльностi), а також по справах окремого провадження, в яких захищаються не суб'єктивнi пра­ва, а охоронюванi законом iнтереси, неопосередкованi суб'єк­тивним правом (наприклад, iнтерес у судовому встановленнi фактiв, що мають юридичне значення: перебування на утри­маннi, родинних вiдносин тощо). цивiльної справи з додержанням єди­ного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здiйснення правосуддя i судового захисту суб'єктивних прав i охоронюваних законом iнтересiв. за загальними правилами судочин­ства, крiм виняткiв, встановлених законодавством. Разом з тим, визначаючи сутнiсть цивiльного процесу, авто­ри, як правило, вважають, що цивiльне судочинство подiляєть­ся на самостiйнi види: позовне; по справах, що виникають з адмi­нiстративно-правових вiдносин; окреме. При цьому вони вихо­дять з того, що матерiально-правова природа усiх цих справ має iстотну специфiку, яка обумовлює процесуальнi особливостi їх судового розгляду. Наведенi мiркування викликають заперечення. Прагнення обґрунтувати наявнiсть у цивiльному процесi окремих видiв проваджень не вiдповiдає законодавству i суперечить закрiпленому в ньому положенню про єднiсть цивiльного процесу. Цивiльний процесуальний закон, встановивши для усiх цивiль­них справ єдину процесуальну форму їх розгляду i допускаючи в окремих випадках винятки iз загальних правил, виходить з того, що цивiльний процес є загальною формою захисту прав i охоронюваних законом iнтересiв, а тi або iншi особливостi розгляду цивiль­них справ не можуть створити самостiйного порядку їх розгляду. Єднiсть цивiльного процесу, таким чином, забезпечується тим, що розгляд i вирiшення цивiльної справи може вiдбувати­ся тiльки в порядку, передбаченому цивiльним процесуальним законодавством. вiдображають, так би мовити, логiко-ча-;овi характеристики судової дiяльностi i процесуальної дiяльностi учасникiв цивiльного процесу. В процесуальнiй лiтературi пiд стадiєю цивiльного процесу розумiють сукупнiсть процесуальних дiй суду, учасникiв процесу, спрямованих на певну процесуальну мету (порушення спра-ж, пiдготовка справи до судового розгляду та iн.). На нашу думку, це визначення є неповним. Будь-яка стадiя цивiльного процесу крiм процесуальної мети характеризується своїм специфiчним змiстом, колом суб'єктiв процесуальної дiяльностi, особливим процесуально-документальним оформленням. У цивiльному процесi iснують такi стадiї: порушення цивiльної справи; пiдготовка цивiльної справи до судового розгляду; судовий розгляд; перегляд рiшень i ухвал, що не набрали законної сили (касацiйне провадження); виконання судових рiшень (виконавче провадження); перегляд рiшень, ухвал i постанов, що на­брали законної сили (наглядне провадження); перегляд рiшень, ухвал i постанов, що набрали законної сили, у зв'язку з новови-явленими обставинами. Цi стадiї складають систему, загальну модель цивiльного процесу. Конкретна цивiльна справа може пройти всi стадiї, однак частiше справа проходить обов'язковi стадiї — вiд порушення цивiльної справи до судового розгляду, адже не завжди судове рiшення в справi оскаржується, опротес­товується або переглядається у зв'язку з нововиявленими обста­винами чи примусово виконується. полягає i в тому, що правовiй рег­ламентацiї пiдлягає кожна окрема процесуальна дiя суду, який здiйснює правосуддя, кожна процесуальна дiя учасника цивiль­ного процесу (позивача, вiдповiдача, свiдкiв i т. п.). Цивiльне процесуальне законодавство визначає допустимi процесуальнi дiї в цивiльному процесi, послiдовнiсть здiйснення процесуальних дiй суб'єктами процесуальної дiяльностi, а також обов'язкове документальне їх оформлення у вiдповiдних процесуальних ак­тах — документах (ухвалах, рiшеннях, протоколах тощо). Механiзм стадiйного руху цивiльної справи, взаємозв'язку процесуальних дiй суб'єктiв процесуальної дiяльностi та їх доку­ментального оформлення складає цивiльний процес (цивiльне су­дочинство) як встановлений законом порядок розгляду i вирiшен­ня цивiльних справ. Конституцiя України надiляє громадян та юридичних осiб правом на правову допомогу, здiйснення якої головним чи­ном покладено на адвокатуру (ст. 59). Правова допомога при здiйсненнi захисту прав i охоронюваних законом iнтересiв громадян та юридичних осiб у судi реалi­зується у формi цивiльного процесуального представництва. З урахуванням цього можна зробити висновок, що iнститут пред­ставництва в судi є одним з передбачених законом засобiв реа­лiзацiї права на судовий захист, гарантiєю забезпечення участi громадян i юридичних осiб у процесi та реального захисту їх суб'єктивних прав i iнтересiв. Вiдповiдно до ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої спра­ви в судi особисто або через своїх представникiв. Справи юридич­них осiб ведуть у судi їх органи, що дiють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники. Інститут судового представництва обумовлюється рiзними обставинами. Перш за все неможливiстю здiйснення судового розгляду та вирiшення цивiльної справи у зв'язку з недiєздатнi­стю осiб, що беруть участь у справi, за вiковим критерiєм (непов­нолiтнi) або за медичним критерiєм (громадяни, якi в судовому порядку визнанi недiєздатними). По-друге, неможливiстю юри­дичних осiб, що очолюються колегiальними органами (правлiн­нями), безпосередньо брати участь у розглядi справи. Нарештi, бажанням заiнтересованих осiб отримати квалiфiковану юридич­ну допомогу при розглядi справи у судi. Отже, цi обставини мо­жуть носити юридичний або фактичний характер. Питання про правову природу представництва в цивiльному процесi в юридичнiй лiтературi вирiшується неоднозначно. Переконливою є точка зору, що представництво в цивiльному процесi — це самостiйний процесуальний iнститут, а не рiзновид загально-цивiльного представництва. В процесуальнiй лiтературi цей висно­вок був достатньо аргументований i переконливо обґрунтований. Представництво в цивiльному процесi вiдрiзняється вiд загальноцивiльного представництва виконуваними функцiями; ха­рактером i змiстом правовiдносин, що складаються мiж його суб'єктами; колом осiб, що мають право виступати як представ­ники; пiдставами виникнення i припинення; характером та обся­гом наданих повноважень тощо. Наприклад, функцiєю загальноцивiльного представництва, на вiдмiну вiд процесуального представництва, є здiйснення пред­ставником вiд iменi довiрителя угод, якi створюють, змiнюють або припиняють цивiльнi права i обов'язки останнього. У цивiльних правовiдносинах суб'єктивнi права й обов'яз­ки реалiзуються їх суб'єктом особисто або замiсть нього дiє пред­ставник, який повнiстю замiщає такого суб'єкта. Представник у цивiльному процесi може не тiльки замiщати сторону, але i дiя­ти поряд з нею, тобто особиста участь у справi громадянина чи органу управлiння юридичної особи не є перешкодою для вико­ристання ними права мати у цiй справi представника (ст. 110 ЦПК). Обсяг повноважень представника в цивiльному правi цiлком залежить вiд волi довiрителя i визначається змiстом до­говору доручення. Судовий пред­ставник надiлений самостiйними процесуальними правами, якi передбаченi процесуальним законодавством i на здiйснення яких не потрiбно спецiального дозволу заiнтересованої особи. У процесуальнiй лiтературi iнодi значно розширюються межi iнституту судового представництва. Так, наприклад, участь пред­ставникiв органiв державного управлiння (ст. 121 ЦПК) i пред­ставникiв громадськостi (ст. 161 ЦПК) розглядається як складова частина, один з видiв судового представництва. Для цих суджень немає достатнiх пiдстав, крiм того, вони су­перечать чинному законодавству. Вiдповiдно до статей 98, 110, 112 ЦПК справи у судi через представникiв можуть вести не всi учасники процесу, а тiльки сторони, третi особи, заявники та заiн­тересованi особи у справах, що виникають з адмiнiстративно-пра­вових вiдносин, i у справах окремого провадження. Тому судове представництво необхiдно вiдрiзняти вiд участi в судi представ­никiв органiв державного управлiння, профспiлок, державнихпiдприємств, установ, органiзацiй, що беруть участь у справi в порядку ст. 121 ЦПК, а також вiд участi представникiв громадсь­ких органiзацiй та трудових колективiв у цивiльному процесi, що передбачено ст. 161 ЦПК. Метою участi органiв державного уп­равлiння та iнших суб'єктiв, зазначених у ст. 121 ЦПК, є захист прав i охоронюваних законом iнтересiв iнших осiб або держави, що обумовлено їх компетенцiєю. Метою участi представникiв громадської органiзацiї або трудового колективу, що уповнова­жили їх, є викладення думки органiзацiй та колективiв з приво­ду справи, яка розглядається судом. ЦПК не дає визначення цивiльного процесуального пред­ставництва. В юридичнiй лiтературi iснують два пiдходи до цiєї проблеми. Згiдно з одним пiд судовим представництвом розумi­ються правовiдносини, в силу яких одна особа здiйснює в межах своїх повноважень процесуальнi дiї вiд iменi i в iнтересах iншої особи. Згiдно з iншим - представництвом визнається саме процесу­альна дiяльнiсть, тобто сукупнiсть здiйснених процесуальних дiй. Бiльш переконливим є визначення судового представництва як процесуальних правовiдносин. Реальна поведiнка (дiяльнiсть) учасникiв правовiдносин згiдно з їх правами i обов'язками є од­ним з структурних елементiв правовiдносин. Це повною мiрою стосується i процесуальних правовiдносин. Здiйснення процесуальних дiй, хоча б i вiд iменi iншого учасника процесу, неможливо поза правовiдносинами. Дiям представника, що здiйсненi без належно оформлених повноважень або за їх межами, не надаєть­ся юридичного значення. Якщо в цивiльному правi можливо подальше схвалення таких дiй довiрителя, то в ци­вiльному процесi це неможливо. Таким чином, судове представництво — це правовiдношення, в силу якого одна особа — представник — здiйснює в судi в межах наданих йому повноважень процесуальнi дiї вiд iменi та в iнтересах iншої особи з метою надання юридичної допомоги прирозглядi цивiльної справи та здiйсненнi захисту суб'єктивних прав i охоронюваних законом iнтересiв. Судовими представниками вiдповiдно вважаються особи, якi виступають в судi вiд iменi суб'єкта, що займає в процесi проце­суальне становище сторони, третьої особи (позовне проваджен­ня), заявника або заiнтересованої особи (провадження по справах, що виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин, та окреме провадження), з метою захисту його прав та iнтересiв. Процесуальне становище судових представникiв визначено тим, що вони, вступаючи в правовiдносини з судом, мають самостiйнi процесу­альнi права та обов'язки i в той же час беруть участь у справi для захисту не своїх iнтересiв, а прав та iнтересiв iнших осiб. З урахуванням викладеного можна окреслити основнi озна­ки судового представництва. По-перше, судове представництво в цивiльному процесi харак­теризується тим, що дiї представника здiйснюються в iнтересах особи, суб'єктивнi права або охоронюванi законом iнтереси якої пiдлягають захисту в судi. Представник, беручи участь у справi, не набуває для себе будь-яких благ, що пов'язанi з вирiшенням спо­ру або iнших правових питань. Всi правовi наслiдки дiй представ­ника поширюються лише на особу, яку вiн представляє. По-друге, представництво здiйснюється вiд iменi того суб'єк­та, суб'єктивнi права або iнтереси якого пiдлягають судовому захисту. По-третє, представника в судi може мати лише визначене за­коном коло суб'єктiв. Цi суб'єкти є особами, що беруть участь у справi, тобто посiдають визначене процесуальне становище. Крiм того, це тiльки тi особи, якi мають особисту юридичну заiнтере­сованiсть у розглядi справи. Представництво в цивiльному процесi можливе в будь-якiй справi, що розглядається судом у порядку цивiльного судочин­ства, на всiх стадiях його розгляду, починаючи з порушення справи i закiнчуючи виконанням судового рiшення, незалеж­но вiд того, в якому з трьох видiв провадження розглядається справа. Як судових представникiв до участi в цивiльному процесi за­кон допускає досить широке коло осiб. Вiдповiдно до ст. 112 ЦПК ними можуть бути: 1) члени органiв управлiння, працiвники пiдприємств, уста­нов, органiзацiй, колгоспiв, iнших кооперативних органi­зацiй, їх об'єднань, iнших громадських органiзацiй — у справах цих пiдприємств, установ та органiзацiй; 2) уповноваженi професiйних спiлок — у справах робiтникiв, службовцiв, членiв колгоспiв, а також осiб, захист прав та iнтересiв яких здiйснюється професiйними спiлками; 3) уповноваженi органiзацiй, яким їх статутом чи положенням надано право представляти iнтереси членiв цих орган­iзацiй, — у справах членiв цих органiзацiй; 5) один iз спiвучасникiв за дорученням iнших спiвучасникiв (ст. 104 ЦПК); 6) iншi особи, допущенi судом, який розглядає справу, до представництва в данiй справi. Згiдно iз ст. 111 ЦПК як судовi представники в процесi мо­жуть брати участь батьки, усиновителi, опiкуни та пiклувальни­ки, якщо потребують захисту суб'єктивнi права та законнi iнтере­си недiєздатних громадян, громадян, якi не мають повної дiєздат­ностi, та громадян, визнаних обмежено дiєздатними. Представником у судi може бути тiльки правосуб'єктна осо­ба, тобто в неї повинна бути наявнiсть цивiльної процесуальної правоздатностi i дiєздатностi. Це означає, що представниками в цивiльному процесi можуть бути лише громадяни, якi досягай по­внолiття, при умовi належного оформлення повноважень та при вiдсутностi передбачених законом перешкод для виконання ними функцiй судового представника. Проте повнолiтнi, над якими встановлена опiка чи пiклування, не можуть, як i неповнолiтнi, здiйснювати представництво. Не можуть, вiдповiдно до п. З ст. 116 ЦПК, бути представни­ками у судi адвокати, якi прийняли доручення про надання юри­дичної допомоги з порушенням правил, встановлених законо­давством України про адвокатуру, а також особи, вiдносно яких зупинена дiя свiдоцтва про право на заняття адвокатською дiяльнiстю або воно анульовано згiдно iз ст. 16 Закону України вiд 19 грудня 1992 року «Про адвокатуру». Крiм того, ст. 7 цьо­го Закону встановлює, що адвокат не має права прийняти дору­чення про подання юридичної допомоги у випадках, коли вiн у данiй справi надає або ранiше надавав юридичну допомогу осо­бам, iнтереси яких суперечать iнтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слiдчий, осо­ба, що провадила дiзнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засiдання, експерт, спецiалiст, представ­ник потерпiлого, цивiльний позивач, цивiльний вiдповiдач, свiдок, перекладач, понятий, а також якщо в розслiдуваннi або розглядiсправи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. Проте перелiченi суб'єкти можуть бути представниками тих органiзацiй, де вони працюють (наприклад юрисконсультом), представниками спiвучасникiв по справi, якщо самi вони є осо­бами, що беруть участь у справi. Вони також можуть здiйснюва­ти представництво в iнтересах осiб, що перебувають пiд їхньою опiкою чи пiклуванням, або вiдносно своїх дiтей та усиновлених. Згiдно з ч. 2 ст. 116 ЦПК не можуть бути представниками в судi суддi, слiдчi i прокурори, крiм випадкiв, коли вони дiють як батьки, опiкуни, пiклувальники або як представники вiдповiдно­го суду чи органу прокуратури, що є стороною в справi. цiєї статтi дає змогу зробити висно­вок, що законодавець видiляє два види представництва за суб'єк­тним критерiєм, тобто з урахуванням певних ознак осiб, в iнте­ресах яких здiйснюється представництво у судi: а)представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК); б)представництво юридичних осiб (ч. 2 ст. 110 ЦПК). В процесуальнiй лiтературi цю класифiкацiю умовно назива­ють легальною класифiкацiєю. Такий подiл є обґрунтованим, ос­кiльки кожен з видiв має свої певнi особливостi, передбаченi чин­ним законодавством (статтi 100-111 ЦПК). За ступенем обов'язковостi та юридичним значенням волеви­явлення осiб, права та iнтереси яких потребують захисту, можна видiлити: а)обов'язкове представництво, для виникнення якого не по­трiбна згода особи, права та iнтереси якої захищаються у судi; б) факультативне представництво, яке може виникнути тiльки при наявностi на це волевиявлення вiдповiдного суб'єкта (довiрителя). Практичне значення має класифiкацiя судового представництва з пiдстав його виникнення. З урахуванням цього критерiю представництво подiляється на договiрне, законне, гро­мадське i офiцiйне. Пiдставами представництва є юридичнi факти, в силу яких одна особа може здiйснювати представництво по вiдношенню до iншої особи з метою захисту прав останньої. Договiрне представництво — це представництво, пiдставою виникнення якого є волевиявлення представника i довiрителя, тоб­то в його основi лежить цивiльно-правовий договiр доручення. Договiрне представництво може здiйснюватися адвокатами, юрисконсультами та iншими працiвниками пiдприємств, установ, органiзацiй, спiвучасниками та iншими особами, якi допу­щенi судом до виконання процесуальних функцiй представника. В зв'язку з участю в цивiльному процесi юрисконсультiв як представникiв в юридичнiй лiтературi iснує точка зору, що пiд­ставою виникнення договiрного представництва може бути не тiльки договiр доручення, але й трудовий договiр. Ця думка є не досить обґрунтованою, тому що трудовим договором визнача­ються функцiї та обсяг трудових прав i обов'язкiв, що окреслю­ють взаємовiдносини робiтника i юридичної особи, тобто коло взаємних прав i обов'язкiв працiвника та роботодавця. Для всту­пу в правовiдносини з iншими суб'єктами, навiть якщо юрискон­сульт виконує трудовi обов'язки, йому необхiдне спецiальне оформлення повноважень, передбачене вiдповiдним законом. Тому можна зробити висновок, що в основi здiйснення юрискон­сультом представництва у судi лежить не трудовий договiр, а договiр доручення, що його повноваження повиннi бути офор­мленi довiренiстю, з урахуванням вимог, передбачених процесу­альним законодавством (п. 2 ст. 113 ЦПК). Найбiльш поширеною формою добровiльного представниц­тва у судовiй практицi є представництво, що здiйснюється адво­катами. Дiяльнiсть адвокатури в Українi регулюється Законом України вiд 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та iншими зако­нодавчими актами, уставами адвокатських об'єднань. Адвокатура—добровiльне професiйне громадське об'єднання, покликане згiдно з Конституцiєю України сприяти захисту прав, свобод та представляти законнi iнтереси громадян України, iноземних громадян, осiб без громадянства, юридичних осiб, надавати їм iншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону «Про адвокатуру»). Законне представництво має мiсце у випадках, коли права i охоронюванi законом iнтереси недiєздатних громадян, а також громадян, що не мають повної дiєздатностi, та громадян, визнаних обмежено дiєздатними, захищають у судi їх батьки, усинови­телi, опiкуни або пiклувальники. Крiм того, в справах, де пови­нен брати участь громадянин, визнаний безвiсно вiдсутнiм, його законним представником виступає опiкун, призначений для охо­рони i управлiння майном безвiсно вiдсутнього. По справах, в яких повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщи­на ще нiким не прийнята, як законний представник спадкоємця виступає опiкун, призначений для охорони i управлiння спадко­вим майном (ст. 111 ЦПК). Законне представництво виникає на пiдставi закону, адмiнi­стративного чи судового акта за наявностi таких юридичних фактiв, як походження дiтей вiд певних батькiв, усиновлення, встановлення опiки або пiклування над неповнолiтнiм або осо­бою, визнаною недiєздатною, обмежено дiєздатною, призначен­ня опiки над майном безвiсно вiдсутнього або призначення опi­куна для охорони i управлiння спадковим майном та iн. Опiка встановлюється над непов­нолiтнiми, якi не досягли п'ятнадцяти рокiв, i над громадянами, що визнанi судом недiєздатними внаслiдок психiчної хвороби або не­доумства. Пiклування встановлюється над неповнолiтнiми вiком вiд п'ятнадцяти до вiсiмнадцяти рокiв та над громадянами, визнаними судом обмежено дiєздатними внаслiдок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. З моменту придбання неповнолiтнiм цивiльної процесуальної дiєздатностi, а також з моменту набрання законної сили рiшенням, яким скасовано обмеження дiєздатностi громадянина або його дiєздатнiсть поновлено, функцiї законного представництва батькiв, усиновителiв, опiкунiв або пiклувальникiв припиняються. Вiдповiдно до загального правила законними представника­ми, як i iншими судовими представниками, можуть бути лише по­внолiтнi дiєздатнi громадяни. Винятки стосуються лише батькiв, якi по вiдношенню до своїх дiтей не лише в змозi, а й повиннi ви­конувати функцiї законних представникiв, i в тих випадках коли вони самi є неповнолiтнiми (ст. 111 ЦПК). Вiдповiдно до Сiмейного кодексу України пiклування може бути встановле­не також над особами, якi за станом здоров'я не можуть самостiйно захищати своїх прав та iнтересiв. Такий пiклувальник не може бути визнаний законним представником, оскiльки в цьому разi одного факту пiклування недостатньо для вчинення у судi процесуальних дiй вiд iменi та в iнтересах повнолiтнього дiєздатного громадянина з метою захисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи у судi вiн повинен мати належно оформлене доручення пiдопiчного, що не дає пiдстав для вiднесення його до законних представникiв, тому що це є пiдставою виникнення договiрного представництва. Особливiстю законного представництва є те, що законнi представники можуть доручити ведення справи в судi iншiй особi, яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК), причому остання буде дiяти вже теж як договiрний представник. Рiзновидом судового представництва є офiцiйне представ­ництво. У випадках, коли мiсце проживан­ня або мiсце роботи боржника невiдомi i повiстку вручити не можна, стягувач має право просити суд за мiсцем виконання су­дового рiшення (постанови, ухвали) призначити офiцiйного пред­ставника боржника. Громадське представництво — це представництво, що здiй­снюється в цивiльному процесi уповноваженими громадських органiзацiй по справах членiв цих органiзацiй, а також iнших гро­мадян, права та iнтереси яких вони можуть захищати згiдно з ста­тутом чи положенням. Пiдставою виникнення цього виду представництва, як пра­вило, є факт членства громадянина в тiй чи iншiй органiзацiї, яка згiдно з статутом або положенням має право надавати юридич­ну допомогу своїм членам. Крiм того, громадське представниц­тво може здiйснюватись тiльки при наявностi волевиявлення на це з боку особи, яку представляють. При вiдсутностi цього упов­новаженi громадських органiзацiй не можуть бути допущенi до участi у справах як судовi представники. Чинне законодавство, наприклад передбачає, що професiйнi спiлки мають право представляти i захищати iнтереси робiтникiв у сферi виробництва, працi, побуту й культури (ст. 244 КЗпП). Отже, представниками у судi можуть бути уповноваженi профе­сiйних спiлок — у справах робiтникiв, службовцiв, членiв колгоспуi, а також iнших осiб, захист прав i iнтересiв яких здiйснюється професiйними спiлками (п. 2 ст. 112 ЦПК). Крiм профспiлок правом здiйснювати судове представницт­во надiленi й iншi громадськi органiзацiї, коли їм їх статутом або положенням надано право захищати права й iнтереси членiв цих органiзацiй (п. З ст. 112 ЦПК). Це загальне положення закрiплене Законом України вiд 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», ч. 1 ст. 20 якого пе­редбачає, що об'єднання громадян (полiтичнi i громадськi орга­нiзацiї) користуються правом представляти та захищати законнi iнтереси своїх членiв у державних i громадських органах. Так, згiдно з п. 4 Положення про Державне агентство Украї­ни з авторських i сумiжних прав (затверджене постановою Ка­бiнету Мiнiстрiв України вiд 25 березня 1992 р.) захист авторсь­ких i сумiжних прав у судi мають право здiйснювати на договiрнiй основi уповноваженi цього агентства[6] . Чинне процесуальне законодавство вiдносить судового представника до осiб, що беруть участь у справi (ст. 98 ЦПК). Не­зважаючи на це, окремi автори не вiдносять судових представникiв до осiб, що беруть участь у справi, обґрунтовуючи цей висновок тим, що представники дiють на захист iнтересiв особи, яку представля­ють, i тiльки вiд її iменi, а тому вони не мають юридичної заiнтере­сованостi у справi, їх процесуальнi права обумовленi обсягом прав особи, яку представляють, а це означає, що дiї, якi вони виконують у процесi, не мають самостiйного характеру. Іншi вченi на пiдставi аналiзу ознак, характерних для осiб, якi беруть участь у справi, вклю­чають до їх складу i представникiв. Цей висновок є бiльш переконливим. Твердження, що представники не мають осо­бистого юридичного iнтересу в справi, є необґрунтованими. Спра­ва в тому, що представники мають у процесi процесуальну заiнтересованiсть, оскiльки вони заiнтересованi в розглядi справи на ко­ристь особи, яку представляють. Заiнтересованiсть представникiв; обумовлена наявнiстю особистого iнтересу у справi особи, вiд iменi i на захист прав якої вони здiйснюють свою дiяльнiсть. Крiм того, згiдно iз законом судовi представники мають ком­плекс самостiйних процесуальних прав i обов'язкiв поряд з iншими суб'єктами, що є особами, якi беруть участь у справi (ст. 99 ЦПК). За невиконання своїх процесуальних обов'язкiв вони можуть бути притягнутi до вiдповiдальностi (ст. 117 ЦПК). Наприклад, ст. 16 Закону України «Про адвокатуру» передбачає, що рiшенням дис­циплiнарної палати квалiфiкацiйно-дисциплiнарної комiсiї до адво­ката можуть бути застосованi такi дисциплiнарнi стягнення, як адмiнiстративне попередження; зупинення дiї свiдоцтва про право на заняття адвокатською дiяльнiстю на строк до одного року; ану­лювання свiдоцтва про право на заняття адвокатською дiяльнiстю. Непереконливим є i довiд, що представники не можуть бути вiднесенi до осiб, якi беруть участь у справi, оскiльки вони дiють в процесi не вiд свого iменi, а вiд iменi особи, iнтереси якої захищають у судi. Правове становище кожного з учасникiв процесу має певнi особливостi, тому цю обставину слiд розглядати лише як специфiку процесуального становища судового представника. Представники, незважаючи на те, що дiють вiд iменi особи, яку представляють, можуть у своїх мiркуваннях торкатися правової сутi цивiльної справи, висловлювати думку з будь-яких питань у процесi її розгляду, а також у процесi перевiрки та перегляду по­становлених рiшень у передбаченому законом порядку. При цьо­му не має значення характер їх юридичної заiнтересованостi та вiд свого або чужого iменi здiйснюються необхiднi процесуальнi дiї. Основним є те, що закон надшив представникiв самостiйними процесуальними правами й поклав на них певнi обов'язки, що за­безпечують виконання представницьких функцiй по захисту прав i охоронюваних законом iнтересiв осiб, яких вони представляють, та дають можливiсть впливати на рух i розвиток процесу. Таким чином, все висловлене свiдчить про те, що судовi пред­ставники мають характернi ознаки осiб, якi беруть участь у справi, i вони обґрунтовано вiднесенi цивiльно-процесуальним законо­давством України до цiєї групи учасникiв процесу. Отже, судовi представники — це самостiйнi суб'єкти цивiль­них процесуальних правовiдносин, якi є особами, що беруть участь у справi. Здiйснення функцiй судових представникiв у цивiльному су­дочинствi можливе за умови наявностi вiдповiдних повноважень, належним чином оформлених. Згiдно iз ст. 113 ЦПК повноваження договiрних представникiв стверджуються довiренiстю. Довiренiсть вiд iменi пiдприємств, установ, органiзацiй видається за пiдписом власника, керiвника або iншої уповноваженої ними службової особи i засвiдчується печат­кою вiдповiдного пiдприємства, установи, органiзацiї, а вiд iменi кооперативних органiзацiй, їх об'єднань, iнших громадських органiзацiй — за пiдписом посадових осiб, уповноважених ста­тутом (положенням), з печаткою вiдповiдної органiзацiї. Довiре­ностi громадян посвiдчуються нотарiально або на пiдприємствi, в установi, органiзацiї, де вони працюють; в управлiннi будинка­ми за мiсцем проживання; вiйськовослужбовцiв - у вiдповiднiй вiйськовiй частинi; осiб, якi мешкають у населених пунктах, де не­має нотарiальних контор, - у виконавчому комiтетi мiської, се­лищної чи сiльської Ради народних депутатiв; осiб, що перебува­ють на лiкуваннi, — у вiдповiдному лiкувальному закладi. Довiре­ностi осiб, якi перебувають у мiсцях позбавлення волi, можуть бути посвiдченi начальниками мiсць позбавлення волi (ст. 114 ЦПК). Повноваження членiв колегiальних органiв управлiння кол­госпами, iншими кооперативними органiзацiями, їх об'єднання­ми, iншими громадськими органiзацiями стверджуються витягом з протоколу засiдання належного органу управлiння, що уповно­важив вести справу в судi (п. 1 ст. 113 ЦПК). В окремих випадках повноваження судового представника можуть бути пiдтвердженi усною заявою довiрителя iз занесенням її до протоколу судового засiдання (п. 5 ст. 113 ЦПК). Повноваження батькiв та усиновителiв, що здiйснюють пред­ставництво в iнтересах своїх дiтей, пiдтверджуються свiдоцтвом про народження дитини або судовим рiшенням про усиновлення. Опi­куни та попечителi повиннi подати рiшення державної адмiнiст­рацiї або вiдповiдного виконкому Ради народних депутатiв про призначення їх опiкунами чи пiклувальниками. Оригiнали або копiї документiв, що стверджують повнова­ження представникiв, приєднуються судом до справи. У прото­колi судового засiдання повинен бути зроблений запис про те, який документ пiдтверджує повноваження представника, ким вiн виданий i чи правильно оформлений. Особи, якi не мають довiреностi або iнших документiв, що стверджують їх повноваження на ведення справи в судi, не можуть бути допущенi до участi в процесi як представники. Вiдсутнiсть у представника належно оформлених повноважень позбавляє здiй­сненi ним процесуальнi дiї юридичної сили. При наявностi належним чином оформлених повноважень на ведення справи в судi представник допускається до процесу i на­буває право на здiйснення всiх процесуальних дiй, якi вправi здiйснювати сама особа, яку представляють. Повноваження представникiв прийнято подiляти на загальнi та спецiальнi. До загальних вiдносяться тi, якими судовi представ­ники володiють як особи, що беруть участь у справi. Вiдповiдно до ст. 99 ЦПК це право знайомитися з матерiалами справи, роби­ти з них витяги, одержувати копiї рiшень, ухвал, постанов та iнших документiв, що є у справi, брати участь у судових засiданнях, по­давати докази, брати участь в їх дослiдженнi, заявляти клопотан­ня та вiдводи, давати уснi i письмовi пояснення судовi, подавати свої доводи, мiркування та заперечення, а також iншi процесуальнi права. Таким чином, обсяг загальних повноважень Представника закон окреслює тими процесуальними правами, без використан­ня яких вiн не може здiйснювати представницькi функцiї. Спе­цiальнi — це повноваження по виконанню дiй, що спрямованi на розпорядження предметом спору та розвиток процесу. З урахуван­ням цього до спецiальних повноважень належать: право передачi справи до товариського чи третейського суду, повної або частко­вої вiдмови вiд позовних вимог, визнання позову, змiна предмета позову, укладення мирової угоди, передачi повноважень iншiй особi (передоручення), оскарження рiшення суду, подачi виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей (ст. 115 ЦПК). Слiд звернути увагу на те, що право на здiйснення спецiальних повноважень договiрним представником повинно бути спецiально обумовлено у виданiй йому довiреностi, а обсяг цих повноважень цiлком залежить вiд волевиявлення довiрителя. Ця вимога поширюється i на громадських представникiв. Що стосується законних представникiв, то вони можуть здiйс­нювати в судi всi тi процесуальнi дiї, якi могли б виконувати самi особи, яких представляють, при наявностi у них у повному обсязi цивiльної процесуальної дiєздатностi та при умовi безпосередньої участi в процесi. Отже, законнi представники вправi здiйснювати самостiйно, тобто без спецiальних на те повноважень, процесуальнi дiї, що перелiченi у ст. 115 ЦПК. Судовi представники у цивiльному процесi зобов'язанi сум­лiнно користуватися належними їм правами i виконувати вiдповiднi обов'язки. Роздiл 2 Представництво адвоката у цивiльному процесi. адвоката при веденнi цивiльних справу судi першої iнстанцiї спору про право чи iншої правової вимоги. В постановi Пленуму Верховного Суду Украї­ни вiд 5 березня 1977 р. № 1 iз змiнами на 25 травня 1998 р. «Про пiдготовку цивiльних справ до судового розгляду» пiдкреслено, що пiдготовка справ до судового розгляду — важлива самостiйна стадiя цивiльного процесу, метою якої є забезпечення правиль­ного i своєчасного вирiшення цивiльних справ. Пiдготовка кож­ної цивiльної справи до розгляду в судовому засiданнi, незалеж­но вiд її складностi, є обов'язковою i повинна бути проведена в строки, передбаченi ст. 146 ЦПК1 . Пiдготовка справи до судового розгляду є обов'язковою i при новому розглядi справи пiсля ска­сування ранiше постановленого рiшення2 . Належно проведена пiдготовка справи до судового розгля­ду має значення для якiсного вирiшення цивiльних справ. Недо­оцiнка значення цiєї стадiї процесу, формальне ставлення до неї призводить до вiдкладення розгляду справи, тяганини, а нерiдко i до постановлення необґрунтованих рiшень. На пiдставi наданих повноважень адвокати допомагають заiнтересованим особам звернутися до суду за захистом їх цивiльних прав. Для цього використовуються цивiльнi проце­суальнi засоби — позовна заява, в справах, що виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин — скарга i заява, а при окремому провадженнi — заява. До подачi позову адвокат виконує значну i складну допроцесуальну роботу по вивченню матерiалiв справи i написан­ню заяви. Матерiали справи складаються з усних пояснень заiнтересованих осiб i поданих ними документiв — договорiв, посвiдчень, постанов, довiдок, квитанцiй, актiв, ордерiв, лис­тiв службового i особистого характеру, що мiстять вiдомостi, якi мають значення для справи. Згiдно з ст. 6 Закону про адвокатуру адвокат має право збирати вiдомостi про факти, якi можуть бути використанi як докази в цивiльних справах. та iнших осiб, якi вiзь­муть участь в справi, та iнших учасникiв процесу; визначити предмет доказування i докази для їх пiдтвердження, зiбрати їх i подати судовi з позовною заявою. позови. За елементами проводить­ся класифiкацiя позовiв на види, встановлюються межi судового розгляду i предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для органiзацiї захисту вiдповiдача проти позову, для вирiшення питання про прийняття позову до судового провад­ження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд повинен дати вiдповiдь у своєму рiшеннi. Кожний позов складається з трьох елементiв: предмета, пiд­стави, змiсту. права, а також бути пiдвiдомчою суду. В процесi розгляду та вирiшення цивiльної справи по сутi по­зивач має право змiнити предмет позову (ст. 103 ЦПК), тобто, звернувшись до суду з однiєю вимогою, в процесi розгляду справи вiн може замiнити цю вимогу iншою. Таке право позивача забезпечує швидкiсть i оперативнiсть розгляду справи. Однак змiна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по сутi позивача виходить за межi спiрних правовiдносин, позивач зобов'язаний пред'явити новий позов. Правильне визначення предмета позову має важливе прак­тичне значення, оскiльки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд повинен дати вiдповiдь у рiшеннi. За предметом позо­ву визначається пiдвiдомчiсть даної справи, проводиться класи­фiкацiя на окремi категорiї справ. Матерiально-правова вимога позивача повинна опиратися на пiдставу позову. наслiдки: виникнення, змiну чи припинення правовiдносин. Тому в пiдставу позову не можуть входити обста­вини, що виступають доказами по справi. З ними закон не пов'я­зує виникнення, змiни або припинення прав чи обов'язкiв. Вони лише пiдтверджують наявнiсть чи вiдсутнiсть юридичних фактiв, якi входять у пiдставу позову. В пiдставу позову може входити як один, так i декiлька юридич­них фактiв. Однак для обґрунтування вимоги адвокат повинен на­водити завжди повний комплекс фактiв. Вiдсутнiсть одного з них може зробити вимогу необґрунтованою. Так, наприклад, пiдставою позову про стягнення коштiв на утримання дiтей (алiменти) є: а) факт перебування позивача i вiдповiдача в зареєстрованому шлюбi; б) факт народження дитини в цьому шлюбi; в) факт перебування дитини на утриманнi позивача. Тiльки при наявностi цього комплек­су (складу) фактiв позовна вимога може вважатися обґрунтованою. Пiдстава позову включає в себе тi юридичнi факти, якi пiд­тверджують наявнiсть чи вiдсутнiсть спiрних правовiдносин, а також факти, якi пiдтверджують порушення прав позивача (при­вiд до пред'явлення позову). Юридичнi факти, покладенi в пiдставу позову, свiдчать про те, що мiж сторонами iснують правовiдносини i що внаслiдок певних дiй вiдповiдача цi вiдносини стали спiрними. Вiд характеру спiрних правовiдносин залежить правова квалiфiкацiя спору. до них вiдповiднi норми матерiального права. Пiдстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межi доказування, а також є гарантiєю прав вiдповiдача на захист проти позову. Пiдстава позову викладається в позовнiй заявi. Однак, як вже зазначалося, протягом всього часу розгляду справи по сутi позивач має право змiнити пiдставу позову (ст. 103 ЩІК). Така змiна може мати мiсце i допускається чинним законодавством з метою встановлення об'єктивної iстини i дiйсних взаємовiдносин мiж сторонами. Разом з тим закон дещо обмежує позивача у можливостi змiни пiдстави позову: мiняючи її, позивач не може Слiд зазначити, що в теорiї цивiльного процесуального пра­ва немає єдиної думки щодо складових частин (елементiв) позову. Однi процесуалiсти вважають, що немає необхiдностi видiля­ти змiст позову як окремий елемент, оскiльки вiн охоплюється предметом i пiдставою, iншi — заперечують проти цiєї точки зору i обґрунтовують необхiднiсть видiлення такого елементу. Видiлення змiсту позову як його елементу є необхiдним, ос­кiльки в позовi повиннi вiдобразитися двi вимоги позивача: ви­мога до суду про захист порушеного чи оспорюваного права i вимога позивача до вiдповiдача. Тому пiд змiстом позову необ­хiдно розумiти вид судового захисту, за яким позивач звертається до суду. Позивач може просити суд винести рiшення: про присуд­ження йому певної речi; про поновлення порушеного права; про визнання наявностi чи вiдсутностi суб'єктивних прав; про змiну чи припинення iснуючого мiж сторонами правовiдношення. Тому вимога позивача про присудження, визнання чи перетворення певних правовiдносин i є змiстом кожного позову. Видiлення змiсту позову як вимоги позивача, направленої до суду, про здiйснення певних дiй має важливе практичне значення. Змiст позову допомагає визначити пiдвiдомчiсть даної справи суду, а також встановити межi дослiдження справи в судовому засiданнi i постановити конкретне, повне i доступне рiшення що є пiдставою для швидкого i правильного вiдновлення порушеного права. За змiстом позови класифiкуються на окремi види. факти, якi пiдтверджують суб'єктивне матерiальне право i є пiдставою позову, визначають юридичну природу матерiально-правових вимог, що складають предмет позову. В той же час матерiально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто змiст позову. Позовна заява складається адвокатом у письмовiй формi за визначеним ст. 137 ЦПК змiстом. Суддя, до якого надiйшла заява з додатками, вирiшує питання про її прийняття. Вiдмова у прийняттi оформляється мотивованою ухвалою, яка може бути оскаржена адвокатом (ст. 136 ЦПК) за наявностi у нього вiдповiдного повноваження. З прийняттям позовної заяви ви­никають цивiльнi процесуальнi правовiдносини, у яких бере участь адвокат, котрий набуває прав i обов'язкiв процесуаль­ного представника. Пiдготовка цивiльних справ до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного та правильного вирiшення справи, покладена на суддю (ст. 143 ЦПК). Процесуальнi дiї осiб, що беруть участь у справi, а також їх процесуальних представникiв (в тому числi адвокатiв) здiйснюються, в осно­вному, на вимогу суддi. Разом з тим процесуальнi дiї по пiдготовцi цивiльної справи до судового розгляду можуть здiй­снюватися i за iнiцiативою процесуальних представникiв-адвокатiв i спрямовуватися на визначення характеру спiрних правовiдносин, обставин, якi пiдлягають встановленню, на вiдшукання доказiв, на визначення кола осiб, що братимуть участь у справi тощо. Адвокатовi, перш нiж почати збирати докази , необхiдно визначити , якi докази повиннi бути зiбранi, треба установити предмет i межi доказування. Як правильно вiдзначав П. Я. Трубникiв , "непоодинокi випадки, коли суб'єкти доказування починають збирати доказу , не сформулювавши чiтко його предмет, що приводить до помилок"1. При пiдготовцi справи до судового розгляду адвокат повинний чiтко визначити предмет доказування. Правильно визначити предмет доказування по цивiльнiй справi - значить додати всьому процесовi збирання, дослiдження й оцiнки доказiв потрiбний напрямок. У юридичнiй лiтературi пiд предметом доказування розумiється сукупнiсть юридичних фактiв, вiд установлення яких залежить розгляд справи1. Щоб правильно визначити предмет доказування, необхiдно визначити характер правовiдносин сторiн i закон, яким варто керуватися при розглядi суперечки. Без визначення обставин, що пiдлягають включенню в предмет доказування, не можна також правильно визначити i характер правовiдносин сторiн i вiдповiдну до застосування норму матерiального права. Обидвi цi задачi повиннi виконуватися адвокатом одночасно. Представники вправi ставити перед суддею питання про витребування доказiв вiд осiб, якi вiдхилили вимогу адвокатапро їх добровiльну видачу, а також можуть порушувати клопо­тання про забезпечення доказiв i позову (п. 7 ст. 143, ст. 149 ЦПК), про змiну умов його забезпечення (ст. 154 ЦПК) або скасування (ст. 155 ЦПК). процесуальнi засоби — заперечення проти позову i зустрiчний позов. Заперечення проти позову подаються у письмовiй формi за iнiцiативою вiдповiдача i на вимогу суддi (п. 2 ст. 143 ЦПК). Право на пред'явлення зустрiчного позову може бути реалiзоване адво­катом не пiзнiше як за три днi до судового засiдання. В стадiї пiдготовки справи до судового розгляду процесу­альнi представники сторiн та iнших осiб, якi беруть участь у справi, мають право заявляти суду клопотання про призна­чення експертизи, проведення огляду на мiсцi, об'єднання i роз'єднання позовiв та вирiшення iнших питань для забезпе­чення своєчасного i правильного вирiшення справи. Розгляд та вирiшення цивiльної справи є основною, цен­тральною стадiєю цивiльного процесу. На цiй стадiї розвитку цивiльно-процесуальної дiяльностi суд виконує завдання цивiль­ного судочинства, що були поставленi перед ним i полягають в охоронi прав i законних iнтересiв фiзичних, юридичних осiб, дер­жави шляхом всебiчного розгляду та вирiшення цивiльних справ у повнiй вiдповiдностi з чинним законодавством (ст. 2 ЦПК). Судовий розгляд досягає своєї мети лише в тому випадку, якщо вiн вiдбувається в суворiй вiдповiдностi з вимогами цивiль­ного процесуального законодавства, з дотриманням процесуаль­ної форми, що є гарантiєю здiйснення правосуддя у цивiльних справах i забезпечує захист прав та iнтересiв громадян i органi­зацiй, що охороняються законом. Згiдно iз ст. 159 ЦПК розгляд цивiльної справи вiдбувається у судовому засiданнi з обов'язковим повiдомленням осiб, якi бе­руть участь у справi. Судове засiдання проводиться в примiщеннi суду, а з найбiльш актуальних справ i справ, що мають широкий громадський iнтерес, — безпосередньо на пiдприємствах, будо­вах, в установах, КСП та агрофiрмах. У лiтературi по-рiзному висвiтлюється спiввiдношення по­нять «судовий розгляд» i «судове засiдання». Однi автори вважа­ють судове засiдання формою судового розгляду, в якому вiдбу­вається розгляд i вирiшення спору по сутi. Іншi гадають, що термiн «судовий розгляд» означає розгляд i вирiшення справи по сутi судом першої iнстанцiї. Стадiя судового розгляду, як i iншi стадiї цивiльного проце­су, має специфiчну мету. Ця мета полягає у повному, всебiчно­му, об'єктивному з'ясуваннi фактичних обставин справи в судо­вому засiданнi, у з'ясуваннi дiйсних взаємовiдносин сторiн та iнших осiб, якi беруть участь у справi, їх прав i обов'язкiв, а та­кож у постановленi законних та обґрунтованих рiшень на пiдставi дотримання процесуального законодавства. В постановi Пленуму Верховного Суду України вiд 21 груд­ня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розглядi цивiльних справ по першiй iнстанцiї» зазначається, що чiтке i неухильне дотримання судами України норм процесуального законодавства при розглядi цивiльних справ по першiй iнстанцiї є обов'язковою умовою здiйснення завдань цивiльного судочинства — забезпечити їх правильне, справедливе, швидке розв'язання з метою захисту i охорони су­спiльного ладу i державностi республiки, прав i законних iнте­ресiв громадян, органiзацiй, установ, пiдприємств, подальшо­го змiцнення законностi i правопорядку, недопущення правопо­рушень та виховання громадян у дусi неухильного виконання законiв та поваги правил спiвжиття. Процесуальним забезпеченням участi адвокатiв у судово­му засiданнi є своєчасне одержання вiд суду викликiв i повi­домлень про день, мiсце i час розгляду судом спiрної справи (ст. 91 ЦПК), а також про вiдкладення судом розгляду справи при вiдсутностi вiдомостей, що їм вручено повiстки (п. 1 ст. 172 ЦПК). У пiдготовчiй частинi судового засiдання процесуальнi представники, крiм iншого, з'ясовують можливiсть розглянути справу в даному судовому засiданнi, при даному суддi i учас­никах процесу. Ст. 169 ЦПК надає представникам можливiсть бути обiзнаним iз складом суду, а також iз прiзвищами проку­рора, експерта, перекладача, секретаря судового засiдання i заявляти їм вiдвiд за наявностi для цього пiдстав (статтi 18—20 ЦПК). Незважаючи на те, що обов'язок роз'яснення особам, що беруть участь в справi, їх прав покладається на суддю, процесуальний представник має проконсультувати особу, яку вiн представляє, про її права, порядок їх реалiзацiї та правовi наслiдки зазначених дiй. Вони можуть заявляти клопотання про витребування вiд третiх осiб додаткового доказового мате­рiалу, внесення змiн до складу осiб, що беруть участь у справi,про змiну домагання у позовному спорi, подавати заяви про залучення до справи спiвучасникiв, третiх осiб, органiв держа­вного управлiння, замiну неналежних сторiн i внесення змiн до позовного спору (статтi 99, 104, 109, 121 ЦПК). Представ­ник позивача може подавати заяви про змiну предмета або пiдстав позову, збiльшення або зменшення розмiру позовних вимог, про вiдмову вiд позову; представник вiдповiдача — про визнання позову повнiстю чи частково. Представники сторiн можуть укласти мирову угоду. Правами позивача користується i третя особа з самостiйними вимогами, а, отже, й її процесу­альний представник, коли у нього є належно оформлене пов­новаження (ст. 115 ЦПК). При дачi сторонами та iншими особами, що беруть участь у засiданнi, пояснень суду про обставини справи та iншi питання, якi пiдлягають розгляду (ст. 180 ЦПК), представник вправi ставити їм запитання для уточнення вимог, їх пiдстав i заперечень, висловлювати свої мiркування з приводу питань, що постають у процесi провадження справи. До початку судо­вого засiдання представник має проконсультувати довiрителя, щоб останнiй у поясненнях уникав зайвої деталiзацiї обставин, говорив суду тiльки правду i називав лише тi факти, якi стосуються справи. Основним в поясненнi є обов'язок сторiн та їх процесуа­льних представникiв, пов'язаний з доказуванням пiдставностi позову i заперечень на нього (ст. 30 ЦПК). Активна участь сторiн в доказовiй дiяльностi регламентується процесуальними правами: при дачi свiдком показань першими ставити йому запитання (якщо вiн викликаний за їх iнiцiативою), вимагати повторного його допиту, призначення очної ставки (ст. 182 ЦПК); бути ознайомленими судом з письмовими доказами, що є у справi, або протоколом їх огляду i дати на них пояснен­ня (ст. 186 ЦПК); бути ознайомленими з речовими доказами iз приверненням в разi потреби уваги суду до обставин, пов'­язаних з їх оглядом, iз занесенням до протоколу судового засiдання; бути ознайомленими з протоколом доручень (ст. 33 ЦПК) i дати свої пояснення по ньому (ст. 188 ЦПК); брати участь в оглядi на мiсцi речових i письмових доказiв i подавати свої зауваження на його протокол (ст. 189 ЦПК); бути озна­йомленими з висновками органу державного управлiння, здумкою громадської органiзацiї чи трудового колективу i ста­вити запитання їх представникам з метою тлумачення i допо­внення висновку, а також з'ясування думки громадськостi (статтi 191, 192 ЦПК) тощо. У данiй стадiї адвокат ставить перед собою задачу iдання адвокат повинний переконати суддiв у своїй правотi за допомогою наявних доказiв i iнших доводiв. Правильна постановка такої задачi має величезне значення. У практицi зустрiчаються випадки, коли адвокат "переконує" суд у своїй мнимiй правотi, i навпроти, бувають випадки, коли щира думка адвоката не приймається судом в увагу. Адже, у кiнцевому рахунку, для переконання суду i проводиться все доказуваня. Здiйснюючи доказуваня в ходi розгляду справи, адвокат повинний ставити своєю задачею сприяння судовi в досягненнi iстини в справi. Така допомога - не право, а обов'язок адвоката. Беручи участь у пошуку iстини, адвокат не вправi забувати, що головною його задачею залишається надання правової допомоги своєму клiєнту, i вiн не може дiяти на шкоду йому. Разом з тим ця однобiчнiсть не повинна заважати об'єктивностi. Тому адвокат повинний постiйно направляти дiї свого довiрителя шляхом рад, консультацiй, допомагати у зборi доказiв, давати їм попередню оцiнку. Доказування мiстить у собi дiї по представленню, збиранню i дослiдженню доказiв, а також їхню оцiнку. У логiчному планi доказуванню передує формулювання предмета доказування. Перш нiж зiбрати докази, їх треба знайти, попередньо систематизувати i визначитися, у яких напрямках вони можуть бути використанi. Так, зокрема, адвокат має вирiшити - яким способом можна одержати докази, якими вiн має намiр оперувати, якi ще додатковi матерiали можна використовувати для пiдтвердження своєї позицiї i т. iн. Отже, збиранню доказiв повинен передувати цiлий етап попередньої роботи, що має свої особливостi стосовно до дiяльностi адвоката. Якщо ж можливостi по збиранню доказiв немає, вiн повинний клопотатися перед судом про їхнє витребування. Слiд також зазначити, що перш нiж докази будуть зiбранi, вони повиннi бути знайденi й отриманi. Таким чином, система доказування як дiяльнiсть адвоката в цивiльному процесi повинна розглядатися як сукупнiсть, що складається з двох груп елементiв, перша з яких складає пiдготовчу стадiю доказування, а друга - його здiйснення. На першому етапi формулюється предмет доказування i визначаються його межi, здiйснюються пошук i систематизацiя доказiв. На другому етапi вiдбувається саме доказування адвокатом, що складається з ряду процесуальних дiй: це збирання доказiв, участь у дослiдженнi й оцiнцi доказiв. Пiсля дослiдження всiх доказiв у справi, особи, що беруть участь у справi, вправi доповнити матерiали справи. У адвоката до цього моменту повинне скластися досить ясне представлення про достовiрнiсть доказiв, що обґрунтовують заявлену вимогу. Виниклi в процесi розгляду справи сумнiви варто обговорити з клiєнтом, з'ясувати можливiсть представлення додаткових доказiв, а потiм заявити клопотання про виклик i допит додаткових свiдкiв, витребування документiв, призначення експертиз. Адвокатом також можуть бути повторно заявленi клопотання, у задоволеннi яких ранiше судом було вiдмовлено. Суд пiсля закiнчення дослiдження матерiалiв справи переходить до судових дебатiв, якими завершується розгляд справи по сутi, що складаються з виступiв осiб, що беруть участь у справi i їхнiх представникiв. На початку свого виступу адвокат повинен викласти фактичнi обставини, що передують виникненню суперечки, з вказанням причин, що її породили. У цiй же частинi виступу формується позицiя клiєнта, що може вiдрiзнятися вiд первiсної. Адвокат, визначивши остаточну позицiю, повинен показати спiввiдношення її з доказами, дослiдженими у судi. Крiм того, пропонуючи судовi покласти в основу рiшення тi або iншi докази, адвокат має показати їх об'єктивнiсть, переконливiсть. Адвокатовi разом з тим не слiд аналiзувати тiльки ту частину доказiв, що пiдтверджує позицiю його клiєнта, i залишати без уваги докази, що спростовують її. Досить важливо показати, чому тi або iншi докази не повиннi бути прийнятi судом, у чому полягає їх невiрогiднiсть i чим вони спростовуються. Адвокат у своєму виступi повинний також дати юридичну оцiнку виниклої суперечки, указати на тi правовi норми, якими варто керуватися при вирiшеннi суперечки. У цiй частинi свого виступу адвокатовi буде доречно не тiльки послатися на вiдповiдну норму, але й удатися до тлумачення закону з використанням роз'яснень вищих судових органiв, оглядiв, узагальнень судової практики розгляду окремих категорiй справ. Крiм виключно юридичних аспектiв промова адвоката повинна мати моральну, соцiальну спрямованiсть. Виступ адвоката, його поводження пiд час виступу, повиннi свiдчити про поважне вiдношення до закону i суду. Це повинно виявлятися в змiстi промови, у формi її вимови, у манерi поводження адвоката. Точний виклад фактичних обставин справи, об'єктивна оцiнка доказiв, правильний юридичний аналiз у сполученнi iз шанобливим тоном i стриманою манерою повиннi бути властивi кожному адвокатовi. Пiсля проголошення промови всiма учасниками суперечки вони можуть виступити вдруге у зв'язку зi сказаним у промовах. Необхiднiсть скористатися правом реплiки повинна виникати в адвоката у тих випадках, коли треба уточнити, додатково аргументувати якi-небудь обставини, яким, на його думку, дана неправильна оцiнка у виступах iнших осiб, що беруть участь у справi. Пiсля винесення судом рiшення довiрителю часом буває важко сприйняти змiст рiшення, тому адвокат має у бiльш спокiйнiй обстановцi роз'яснити сутнiсть рiшення й обговорити з довiрителем подальшi дiї. Адвокат повинний пам'ятати, що найважливiшим процесуальним документом є протокол судового засiдання. Саме сприятливе рiшення не може бути визнано обґрунтованим, якщо в протоколi судового засiдання не вiдображено весь хiд судового розгляду. Тому в самому процесi судового засiдання адвокат повинен прагнути до того, щоб у протоколi повно й об'єктивно вiдображався весь хiд судового розгляду, щоб вiн був "дзеркалом" процесу. Адвокат вправi клопотатися про занесення до протоколу обставин, що вважає iстотними для справи. Важливою частиною процесуально-правового положення представника є повноваження, якi забезпечують його дiяль­нiсть, спрямовану на виправлення допущених у протоколi судового засiдання i в рiшеннi суду неточностей або неповно­ти (статтi 198, 213-215 ЦПК). Нарештi, адвокати мають право одержати вiд суду роз'яснення щодо змiсту винесеного рiшен­ня та про строки i порядок його оскарження (ст. 212 ЦПК), а при неучастi в судовому засiданнi одержати його копiю (ст. 216 ЦПК). Інститут апеляцiйного провадження був включений до цивiльного судочинства України Законом України вiд 21 червня 2001 р. «Про внесення змiн до Цивiльного процесуального Кодек­су України». Суть апеляцiїполягає в новому (повторному) розглядi й перевирiшеннi справи судом апеляцiйної iнстанцiї. Апеляцiйне оскар­ження i перевiрка рiшень та ухвал суду першої iнстанцiї, що не на­брали чинностi (законної сили) як процесуальна гарантiя захисту прав i охоронюваних законом iнтересiв сторiн, iнших осiб, якi бра­ли участь у розглядi справи, i змiцнення законностi та виконання завдань цивiльного судочинства досягається реалiзацiєю ними пра­ва на оскарження судових актiв i перевiркою судом апеляцiйної iнстанцiї їх законностi й обґрунтованостi шляхом повторного роз­гляду справи (перевирiшення) з можливiстю встановлювати новi факти, дослiджувати новi докази, а також докази, якi дослiджува­лися судом першої iнстанцiї з порушенням встановленого порядку. до апеляцiйної iнстанцiї справу на новий (по­вторний) розгляд та перевiрку такого рiшення. поданнями прокурорiв дозволяє виправляти помил­ки судiв першої iнстанцiї i спрямовувати їх роботу, забезпечуючи правильний та однаковий пiдхiд до норм матерiального i процесу­ального права, а також має превентивний характер — попереджує порушення норм права громадянами, органiзацiями, посадовими i службовими особами. Право апеляцiйного оскарження рiшення суду першої iнстанцiї шляхом подання апеляцiйної скарги та внесення на нього подання прокурором — це надана законом можливiсть на порушення функцiональної дiяльностi суду апеляцiйної iнстанцiї на новий (по­вторний) розгляд цивiльної справи i перевiрку постановлених за нею рiшень та ухвал на вiдповiднiсть їх вимогам законностi й обґрунтованостi. Перед адвокатом постає питання – чи має вiн право на самостiйне оскарження рiшень суду по справам у яких вiн брав участь? Вiдповiдно до ст. 115 ЦПК України повноваження на ведення справи в судi дає представнику право на здiйснення вiд iменi довiрителя всiх процесуальних дiй, крiм оскарження рiшення суду. Тому до апеляцiйної скарги, поданої представником, додається довiренiсть або iнший документ, що посвiдчує повноваження представника, якщо в справi немає такого документа (ст. 293 ЦПК). Ця вимога не вiдноситься до законних представникiв (батькiв, усиновителiв, опiкунiв, попечи­телiв), якi можуть здiйснювати без спецiального доручення всi про­цесуальнi дiї вiд iменi осiб, що ними представляються, у тому числi оскаржити в апеляцiйному порядку рiшення суду першої iнстанцiї. Адвокат має пам’ятати, що складання скарги вiд iменi довiрителя зовсiм не зобов’язує його включати в цю скаргу всi обставини, на якi довiритель бажає посилатися. Клiєнту необхiдно роз’яснити, що влучити в цiль може лише та апеляцiйна скарга, яка ґрунтується виключно на законi й матерiалах справи. Апеляцiйнi оскарження судових рiшень i ухвал, що не набрали чинностi, є важливою процесуальною гарантi­єю захисту прав осiб, якi беруть участь у справi. Право апеляцiйного оскарження процесуальнi представники реалiзують шляхом подачi апеляцiйної скарги у письмовому виглядi за формою, передбаченою законом (ст. 293 ЦПК). Пред­ставники спiвучасникiв й третiх осiб мають можливiсть зробити це приєднанням до апеляцiйної скарги, поданої особою, на сторонi якої вони виступають. До суб'єктiв, якi мають право апеляцiйного оскарження, на­самперед вiдносяться сторони — позивач i вiдповiдач. Оскiльки в апеляцiйному провадженнi вирiшується питання про пра­вильнiсть рiшення суду першої iнстанцiї, то в цьому провадженнi також присутнi двi протилежнi сторони, якi вiдстоюють свої iнте­реси. Адвокат має пояснити клiєнту, що в апеляцiйному провадженнi сторони по­виннi бути тi ж, що й у судi першої iнстанцiї. Позивач не може в судi другої iнстанцiї висувати вимоги до iншої особи, яка не бра­ла участь як вiдповiдач в судi першої iнстанцiї, як i вiдповiдач не вправi апелювати протiї особи, що не брала участi в попередньо­му провадженнi. За правилами ст. 294 ЦПК України адвокат подає апеляцiйну скаргу через суд першої iнстанцiї, який розглянув справу. Такий порядок скорочує строки їх розгля­ду, тому що дозволяє суддi негайно зробити процесуальнi дiї, пе­редбаченi ст. 295 ЦПК України. У випадку надходження апе­ляцiйної скарги (апеляцiйного подання) безпосередньо до суду апе­ляцiйної iнстанцiї цi процесуальнi документи пiдлягають направ­ленню до суду, що ухвалив рiшення. Порядок подачi апеляцiйної скарги (апеляцiйного подання) охоплює питання про строки здiйснення цiєї дiї, про вимоги до форми i змiсту таких процесуальних документiв, а також про наслiдки їх недотримання. Апеляцiйнi скарги на рiшення суду першої iнстанцiї можуть бути поданi протягом одного мiсяця з наступного дня, пiсля проголошення рiшення (ч. 1 ст. 292 ЦПК). Додаткове рiшення (ст. 214 ЦПК), може бути оскаржене у цей же строк, починаючи з наступного дня його проголошення (ч. 2 ст. 292 ЦПК). Пропущений строк на подачу апеляцiйної скарги (подання) мо­же бути поновлений судом за заявою особи, яка її подала за наяв­ностi належних пiдстав. При їх вiдсутностi скарга, подання зали­шається без розгляду, про що постановляється ухвала. Право апеляцiйного оскарження i внесення подання зумовлене об'єктом оскарження. Ними є рiшення суду першої iнстанцiї (повнiстю або частково), якi не набрали чинностi (ч. 1 ст. 231 ЦПК). Обмеження в оскарженнi окремих рiшень суду першої iнстанцiї в главi 40 ЦПК, якою врегульовано апеляцiйне провадження, не пе­редбачено, але з аналiзу норм ЦПК, якi не допускають оскарження рiшень суду першої iнстанцiї, постановлених у справах з виборчих i адмiнiстративно-правових вiдносин, можна зробити висновок, що вони не пiдлягають апеляцiйному оскарженню i перевiрцi. До них вiдносяться рiшення судiв, постановлених за першою iнстанцiєю у справах iз скарг на неправильностi у списках виборцiв i в списках громадян, якi мають право брати участь у референдумi; iз скарг на рiшення i дiї територiальної, окружної (територiальної) виборчої комiсiї з виборiв депутатiв i голiв сiльських, селищних, районних, мiських, районних мiських, обласних рад i заявах про скасування рiшень виборчих комiсiй; iз скарг на рiшення, дiї або бездiяльнiсть Центральної виборчої комiсiї, територiальної, дiльничної виборчої Комiсiї з виборiв Президента України та заявах про скасування реєстрацiї кандидатом у Президенти України; iз скарг, заяв на рiшення, дiї або бездiяльнiсть виборчих комiсiй з виборiв народних депутатiв України; iз скарг на рiшення, дiї або бездiяльнiсть Цент­ральної виборчої комiсiї; iз скарг на дiї органiв i службових осiб у зв'язку з накладенням адмiнiстративних стягнень. При складаннi апеляцiйної скарги адвокат має керуватися вимогами, якi пред'явля­ються до форми i змiсту апеляцiйної скарги. Згiдно ст. 293 ЦПК України апеляцiйна скарга викладається чiтким машинописним текстом i повинна мiстити: 1) назву суду, до якого подається скарга; 2) назву особи, яка подає скаргу, її мiсце проживання або знаходження, поштовий iндекс, но­мер засобiв зв'язку; 3) повна i точна назва iнших осiб, якi беруть участь у справi, їх мiсце проживання або знаходження, поштовий iндекс, номер засобiв зв'язку; 4) посилання на рiшення, ухвалу, що оскаржується, та межi оскарження; 5) обґрунтування апеляцiйної скарги, у чому полягає непра­вильнiсть рiшення (ухвали) суду, обставини справи та закон, яким спростовується рiшення; новi факти чи способи доказування, якi ма­ють значення для справи i заперечення проти доказiв, коли суд пер­шої iнстанцiї необґрунтовано вiдмовив у їх прийняттi або коли не­можливiсть їх подання ранiше зумовлена поважними причинами; пе­релiк використаних судом першої iнстанцiї доказiв, що пiдлягають дослiдженню в судi апеляцiйної iнстанцiї; 6) прохання особи, яка по­дає скаргу; 7) перелiк письмових ма­терiалiв, що додаються до скарги. Апеляцiйна скарга пiдписується особою, яка її подає, або її представником. апеляцiйному провадженнi i можуть здiйснювати про­цесуальнi права й обов'язки, визначенi для них ЦПК, в залежностi вiд того, яким конкретним суб'єктом вони виступають. Вони ма­ють право у встановлений судом строк подати пояснення або запе­речення на апеляцiйну скаргу, подання до суду, рiшення якого ос­каржується, i до суду апеляцiйної iнстанцiї. Такi пояснення i запере­чення мають вiдповiдати за процесуальною формою i змiстом ви­могам, що пред'являються до апеляцiйної скарги, подання, перед­баченим ст. 293 ЦПК. їх мета — довести до вiдома суду суб'єктивнi судження таких осiб з приводу пiдставностi апеляцiйної скарги i пе­реконливостi їх обґрунтовування. Тому адвокати повиннi користуватись цiєю можливiстю, оскiльки вiдомостi, якi мiстяться у поясненнi чи запереченнi, можуть стати цiнним матерiалом. Складання пояснення на скаргу не менш вiдповiдальне, нiж складання самої скарги. Тут адвокат повинен також виявити вiдмiнне знання обставин справи, дiючого законодавства, логiчно лiтературною мовою викласти свої думки. Адвокат, який дозволить собi припуститися хоч незначної недобросовiсностi, наприклад поверхово вивчити матерiали справи, не надасть довiрителю необхiдної допомоги. Залежно вiд характеру помилки, допущеної судом першої iнстанцiї, представник може в апеляцiйнiй скарзi ставити пи­тання про усунення її шляхом змiни рiшення чи постановлення нового. Вимога про це ставиться тодi, коли вiдсутня потре­ба збирати або додатково перевiряти докази, а обставини справи повно i правильно дослiдженi судом першої iнстанцiї, але допущено помилку в застосуваннi норм матерiального права. При виявленнi недолiкiв апеляцiйної скарги вона залиша­ється за ухвалою суддi без руху, про що повiдомляється пред­ставник, котрому пропонується у визначений строк усунути недолiки. Цивiльним процесуальним засобом реалiзацiї права на ос­карження виступає заява спiвучасникiв i третiх осiб про при­єднання до апеляцiйної скарги. Заява про це подається у письмо­вiй формi, довiльного змiсту i державним митом не оплачується. Але заява представника про приєднання спiвуча­сника чи третьої особи до апеляцiйної скарги вважається такою, коли по правових пiдставах i правових наслiдках збiгається iз апеляцiйною скаргою. Приєднання до апеляцiйної скарги реалiзу­ється поданням заяви у суд першої чи апеляцiйної iнстанцiї. Представник особи, який подав апеляцiйну скаргу, може вiдмовитися вiд неї за наявностi у нього повноваження вiд довiрителя (статтi 229, 115 ЦПК). Передбачений законом порядок апеляцiйної перевiрки рi­шень суду першої iнстанцiї забезпечує особам, що беруть участь у справi, та їх представникам можливiсть брати активну участь в засiданнi суду апеляцiйної iнстанцiї. Позивач або його представник вправi вiдмовитися вiд позову або укласти мирову угоду. Таким правом може скористатися i третя особа, яка заявляє самостiйнi вимоги. Повноваження представникiв на виконання зазначених процесуальних дiй має бути спецiально оговорено у дорученнi. Процесуально-правовий iнститут касацiйного провадження пе­редбачає можливiсть оскарження рiшень, ухвал, постановлених су­дом першої iнстанцiї лише у зв'язку з порушенням матерiального чи процесуального закону якi не були оскарженi в апеляцiйному по­рядку, а також рiшення її ухвали суду апеляцiйної iнстанцiї. Основ­ною функцiєю касацiйної судової iнстанцiї є перевiрка законностi розглянутих справ, в яких суд апеляцiйної iнстанцiї не усунув iстотнi порушення закону або сам їх допустив, та забезпечення однакового застосування закону. Судом касацiйної iнстанцiї нинi є Верховний суд України, активно проходить процес формування Касацiйного суду України, якому в подальшому буде передано цi функцiї. Право касацiйного оскарження i внесення касацiйного подан­ня — це право на порушення провадження в судi касацiйної iнстанцiї щодо перевiрки законностi рiшень та ухвал суду, що набрали за­конної сили суб'єктами права касацiйного оскарження i подання. Суб'єктами права касацiйного оскарження виступають сторони та iншi особи, якi беруть участь у справi, а також особи, якi не бра­ли участi у справi, коли суд вирiшив питання щодо їх прав та обов'язкiв i постановив рiшення чи ухвалу. Право касацiйного оскарження i касацiйного подання обме­жується об'єктом оскарження, яким є: рiшення та ухвали, поста­новленi судом першої iнстанцiї у зв'язку з порушенням ними ма­терiального чи процесуального права, якi не були оскарженi в апе­ляцiйному порядку, а також рiшення та ухвали, постановленi судом апеляцiйної iнстанцiї. Притягнутi чи допущенi до процесу сторони й iншi особи вправi оскаржити в касацiйному порядку рiшення та ухвали неза­лежно вiд фактичної участi в судовому розглядi. Адвокат вправi оскаржити рiшення, якщо таке повноваження спецiально обговорено в довiреностi, виданiй особою, яку вiн представляє (ст. 115 ЦПК України). Законному представнику (ст. 111 ЦПК України) для подачi касацiйної скарги спецiальних повноважень не потрiбно. Касацiйна скарга подається про­тягом одного мiсяця з дня проголошення рiшення чи ухвали суду апеляцiйної iнстанцiї або протягом одного року з дня проголошен­ня рiшення чи ухвали суду першої iнстанцiї, якщо цi рiшення або ухвали не були оскарженi в апеляцiйному порядку. У разi пропуску строку на касацiйне оскарження з причин, виз­наних судом поважними, суд за заявою особи, яка подала скаргу може поновити цей строк, але не бiльше нiж у межах одного року з дня виникнення права на касацiйне оскар­ження. Про поновлення строку на касацiйне оскарження або повер­нення касацiйної скарги, касацiйного подання прокурора судом першої iнстанцiї виноситься ухвала. Процесуальним законом регламентованi не тiльки строки, але й порядок подачi касацiйної скарги. Адвокат подає касацiйну скаргу через суд першої iнстанцiї, в якому знахо­диться справа. До касацiйної скарги, оформленої з порушенням вимог, установлених ст. 322 ЦПК України, а також касацiйної скарги, не оплаченої державним митом, застосовуються правила ст. 139 ЦПК України. Касацiйна скарга повинна бути складена адвокатом в письмовiй формi, надрукована чiтким машинописним текстом. У касацiйнiй скарзi вка­зується: 1) назва суду, до якого подається скарга; 2) осо­ба, яка подає скаргу, її мiсце проживання або знаходження, поштовий iндекс, номер засобiв зв'язку; 3) посилання на рiшення, ухвалу, що оскар­жується, та межi оскарження; 4) обґрунтування касацiйної скарги: назва закону, з порушенням яко­го постановлено рiшення, ухвалу; у чому полягає порушення чи не­правильне його застосування та яке свiдчить про те, що рiшення чи ухвала постановленi внаслiдок цього порушення; 5) прохання особи, що подає скаргу; 6) перелiк письмових матерiалiв, доданих до скарги. Касацiйна скарга пiдписується особою, яка її подає, або її пред­ставником. До касацiйної скарги, поданої представником, додається довiренiсть або iнший документ, що посвiдчує повноваження пред­ставника, якщо в справi немає такого документа. До касацiйної скарги додаються їх копiї з додат­ковими матерiалами в кiлькостi примiрникiв вiдповiдно до кiлькостi осiб, якi брали участь у справi. виправлення недолiкiв. Якщо адвокат у встановлений строк виконає всi перерахо­ванi в ст. 322 ЦПК України вимоги, то ка­сацiйна скарга вважається поданою в день пер­вiсного її пред'явлення до суду. Інакше скарга вважається неподаною i повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу. 2. 3. Процесуальне представництво адвоката в стадiї судового виконання Рiшення, ухвали, постанови суду в цивiльних справах, якi не вико­нуються боржником добровiльно у встановлений строк, i з яких до­пущено негайне виконання, виконуються примусово органами Дер­жавної виконавчої служби, якi входять до системи органiв Мiнiстер­ства юстицiї України, в порядку, встановленому Законом України вiд 21 квiтня 1999 р. «Про виконавче провадження». Право на порушення судового виконання мають стягувач, прокурор i суб'єкти захисту прав iнших осiб (ст. 121 ЦПК), а також уповноваженi ними предс­тавники, коли у їх повноваженнях передбачено право на пре­д'явлення виконавчого документа до стягнення (ст. 115 ЦПК). Реалiзацiю представником цього права поставлено у залеж­нiсть вiд наявностi певних умов: вiднесення рiшення судових i несудових органiв до пiдвiдомчостi судового виконання; заяви до органу судового виконання з доданим до неї викона­вчим документом; вчинення дiй пiсля подачi заяви у межах процесуальних строкiв з додержанням правил про пiдсуднiсть. У примусовому порядку виконуються державним виконавцем, як правило, рiшення суду в цивiльних справах, якими задоволенi позовнi вимоги про присудження боржника до виконання певних дiй (про присудження манна, грошових коштiв, вiдiбрання дитини, поновлення на роботi, виселення, вселення, примусовий обмiн жи­лого примiщення, тощо). шлюбу, тощо) не потребують примусового виконання, але в частинi стягнення судових витрат вони можуть ви­конуватися в примусовому порядку. В iншiй частинi рiшення про визнання i перетворення правовiдносин не потребують примусового виконання внаслiдок їх загальної обов'язковостi (ст. 14 ЦПК), i вис­тупають пiдставами для їх реалiзацiї iншими способами, зокрема, реєстрацiєю компетентними органами держави встановлених судом правовiдносин (бюро технiчної iнвентаризацiї — видачею свiдоцтва про право власностi на жилий будинок), чи правового статусу гро­мадянина (органи реєстрацiї актiв громадянського стану — свiдоцтва про розiрвання шлюбу, про смерть громадянина, тощо). Пiдлягають примусовому виконанню й ухвали суду у випадках, передбачених законом, якi за змiстом характеризуються реалiзованiстю i вимагають примусового виконання, зокрема, про забез­печення позову (ст. 156 ЦПК); стягнення цивiльних процесуальних штрафiв (статтi 44,48,53,153,164,172, 174 та iн.) як заходiв (санкцiй) цивiльної процесуальної вiдповiдальностi до осiб, якi не виконали покладених, на них конкретних процесуальних обов'язкiв в складiцивiльних процесуальних правовiдносин у справi; про поворот ви­конання (статтi 420-422), а також ухвали апеляцiйної та касацiйної iнстанцiї (п. 4 ст. 312, п. 4 ст. 342 ЦПК). Для примусового виконання рiшення, ухвали, постанови суду видається виконавчий лист. Це — письмовий документ встановле­ної форми i змiсту, який видається судом загальної юрисдикцiї, i зо­бов'язує боржника, iнших юридичних i фiзичних осiб точно i своєчасно виконати рiшення суду i сприяти державному виконав­цю у примусовому їх виконаннi. Вiдповiдно до ст. 19 Закону про виконавче провадження, яким встановленi вимоги до змiсту виконавчого документа, у виконав­чому листi має бути зазначено: назва документа, дата видачi та найменування суду, який його видав; дата i номер рiшення, за яким видано виконавчий лист; найменування стягувача i боржника, їх адреси, дата i мiсце народження боржника та його мiсце роботи, номери рахункiв у банкiвських установах (для юридичних осiб); резолютивна частина рiшення; дата набрання законної сили рiшенням; строк пред'явлення виконавчого листа до виконання. Виконавчий лист повинен бути укладений суддею i скрiплений печаткою. Вiн видається за заявою стягувача або його представни­ка Заява представника до органу судового виконання може бути зроблена в уснiй або письмовiй формi разом з належно оформленими виконавчими документами. Виконавчий лист видається не пiзнiше наступного дня пiсля на­брання рiшенням, ухвалою, постановою законної сили, а в справах, у яких допущено негайне виконання, — в день його постановлення. Деякi ухвали суду виступають одночасно пiдставами виконання i виконавчими документами. Так, вiдповiдно до Інструкцiї про проведення виконавчих дiй виконавчими документами є ухвали судiв у випадках, передбачених законом (п. 1. 3). Такими є, зокрема, ухвали про забезпечення позову шляхом заборони провадити певнi дiї, накладати арешт на майно або грошовi суми, що належать вiдповiдачевi й знаходяться у нього або в iнших осiб тощо (статтi 152,156 ЦПК), а також ухвали суду про змiну способу забезпечення позову (ст. 154 ЦПК). провадження у справi (ст. 179 ЦПК). Ними є ухвала суду апеляцiйної та касацiйної iнстанцiї (ст. 304, 332 ЦПК) про за­твердження мирової угоди, скасування постановленого рiшення су­ду першої iнстанцiї i закриття провадження у справi. Виконавчий лист реєструється в судi, про що одночасно робить­ся вiдмiтка в самому листi, i видається стягувачу чи iншiй уповнова­женiй особi пiд розписку на зворотнiй сторонi судового рiшення. в разi вiдстрочки чи розстрочки виконання, а про стягнення перiодичних платежiв — протягом усього перiоду, на який присудженi платежi (ст. 21 Закону). Стягувач, який пропустив строк для пред'явлення виконавчого листа до виконання, може звернутися iз заявою до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за мiсцем виконання про понов­лення пропущеного строку. Така заява розглядається судом у деся­тиденний строк (ст. 23 Закону «Про виконавче провадження») i за наслiдками розгляду постановляється вiдповiдна ухвала. У разi пропуску строку давностi пред'явлення виконавчого листа до вико­нання з поважних причин вiн може бути поновлений, якщо iнше не встановлено законодавством. Ухвала суду про вiдмову поновлення строку може бути оскаржена. Повноваження представника щодо початку судового ви­конання реалiзуються в межах передбачених законом процесу­альних строкiв. Рiшення у судовiй справi, у якiй стороною є громадянин, може бути пред'явлено до примусового виконан­ня протягом трьох рокiв з часу набрання рiшенням чинностi, а в усiх iнших справах — протягом одного року. Процесуальнi дiї представника, що стосуються судового виконання, мають бути спрямованi до того органу судового виконання, у районi дiяльностi якого перебуває майно або знаходиться постiйне мiсце проживання чи роботи боржника; коли ж боржником виступає юридична особа, то за мiсцем знаходження його органу чи майна. Вибiр альтернативної пiдсудностi належить стягувачу i уповноваже­ному ним представнику. Виконавчi документи передаються судовi, при якому функцiонує судовий виконавець. З часу їх прийняття починається виконавче провадження. У пiдготовчiй частинi судового виконання представники осiб, що беруть участь у справi, мають право вступити у процес виконання, заявити вiдвiд судовому виконавцю (стаття 99ЦПК), подати заяву про призначення боржнику офiцiйного представника, а також про вжиття заходiв до забезпечення виконання. У провадженнi по застосуванню органами судового вико­нання примусових заходiв представник вiдповiдача має проко­нсультувати клiєнта щодо переваги добровiльного виконання рiшення над примусовим, яке тягне додатковi витрати i вилу­чення майна на покриття боргу та iн. вiдомостей вiд осiб, якi виконують рiшення, оскаржувати дiї судового вико­навця, а також брати участь в розглядi скарг суддею; оскаржу­вати його ухвалу, винесену з питань судового виконання; порушувати перед судом питання про поворот виконання; подавати позови про виключення майна з опису i брати участь в їх розглядi, а також вчинювати iншi процесуальнi дiї по захисту прав осiб в стадiї судового виконання. Високi професiйнi, етичнi вимоги, що ставляться до адвоката, та особливостi виникнення i розвитку цивiльного процесу: диспозитивнiсть, змагальний характер, тощо — обумовлюють специфiку представницької дiяльностi адвоката в цивiльному судочинствi. На вiдмiну вiд кримiнального судочинства, в якому питання про вступ адвоката в процес не залежить вiд законностi чи обґрунтованостi позицiї пiдзахисного, в цивiльному процесi прийняття адвокатом доручення клiєнта на ведення справи в судi залежить вiд наявностi в нiй правової позицiї, що на сьогоднi загальновизнано в юридичнiй лiтературi. Питання про умови прийняття доручення клiєнта на ведення цивiльних справ в судi привертало увагу вчених ще за часiв дiї Судових Статутiв 1864 р., i вже тодi викликало чимало суперечок[7] . пiдтвердження їх допустимими доказами; а також юридичну перспек­тиву справи[8] . Іншої точки зору дотримується В.Єлiзаров, який, посилаючись на те, що в ходi судового розгляду можуть статися змiни в доказах (визнання iншою стороною факту договiрних вiдносин тощо), зазначає, що адвокат вправi прийняти доручення клiєнта i в тому разi коли вимоги або заперечення довiрителя не можуть бути обґрунтованi допустимими доказами[9] . складовим елементом правової позицiї у справi i, вiдповiдно, однiєю з умов для прийняття адвокатом доручення клiєнта, то iншої думки дотримується В. Татаринцев. який, не вiдносячи юридичну перспективу справи до елементiв правової позицiї, стверджує, що представни­цтво адвоката у справi потрiбнiше бiльше там, де менше проглядається юридична перспектива[11] . клiєнта свої неупередженi думки щодо вiрогiдностi досягнення успiху в нiй, зазначивши при цьому слабкi мiсця в позицiї клiєнта з тим, щоб останнiй мiг остаточно визначитись i прийняти рiшення — чи варто порушувати дану справу в судi. Якщо клiєнт все ж визнає за необхiдне її порушити, адвокат вправi прийняти його доручення. Аналогiчно має дiяти вiн i при вiдсутностi допустимих доказiв у справi. Необхiднiсть врахування адвокатом моральної сторони справи випливає з високих етичних принципiв (основ) адвокатської професiї. З метою недопущення завдання шкоди iнтересам клiєнта правом багатьох захiдноєвро­пейських країн закрiплено правило, вiдповiдно до якого адвокат не може прийняти доручення i самостiйно вести справу клiєнта в разi невiдповiдностi його рiвня квалiфiкацiї та досвiду ступеню її складностi. Зокрема, Кодекс правил для адвокатiв країн Європейської спiвдружностi (п. З. 1. 3) передбачає, що адвокат не вправi вести справу, яка завiдомо не вiдповiдає рiвню його професiйної компетенцiї, без участi в нiй iншого адвоката, що володiє необхiдною компетен­цiєю[13] . Аналогiчне положення, на мiй погляд, доцiльно було б закрiпити в Кодексi адвокатської етики, над створенням якого працює Спiлка адвокатiв України. Непоодинокi випадки ведення справ у судi адвокатами, якi не мають достатньої компетенцiї. Так, ТОВ "Липенцев & Со" вело господарську суперечку з "ПП Литвиненко" iз приводу постачання комп'ютерного комплексу для офiсу. Перше пiдприємство виступало як позивач i намагалося довести, що приватний пiдприємець завищив вартiсть комплексу, не укомплектував ПК обговореними ранiше пристроями , зривав графiк i термiни гарантiйного обслуговування технiки, чим нанiс замовниковi значний матерiальний збиток. Для представництва законних iнтересiв компанiї "Липенцев & Co" у господарському судi була запрошена адвокат обласної колегiї адвокатiв Олена Бакланова. За ознайомлення зi справою i здiйснення всiх процесуальних дiй у судi першої iнстанцiї адвокат зажадала передоплату в розмiрi $300 наявними. Компанiя-клiєнт заплатила цi грошi, однак в офiцiйному договорi про надання юридичних послуг фiгурувала сума в 120 грн., що клiєнт перелiчив на розрахунковий рахунок адвоката. Далi подiї розвивалися в такий спосiб. Із самого початку роботи з позову адвокат Бакланова не виявила належного професiоналiзму. Усi документи, необхiднi для розгляду справи, готувалися нею в останнiй момент, буквально за годину до слухання справи в судi. Слабке знання обставин i матерiалiв справи, поспiх при пiдготовцi документiв спричинили за собою ряд значних помилок i неточностей. "Липенцев & Co" у письмовому видi нi на першому слуханнi, нi на другому. це належної уваги i так i не представила нi перелiку документiв, нi пояснень, оформлених вiдповiдно до вимог суддi. По-третє, Бакланова неправильно склала i не подала клопотання про залучення до справи як третю особу на сторонi позивача юридичної компанiї, що представляє в Українi iнтереси мiжнародної корпорацiї - розроблювача програмного забезпечення, що нелегально використовував вiдповiдач - постачальник комп'ютерної технiки. Хоча адвокат мала на руках документальне свiдчення зацiкавлених сторiн про взаємне бажання вiдстоювати власнi iнтереси в рамках однiєї судової справи. У результатi суд винiс рiшення вiдхилити вимоги ТОВ "Липенцев & Co" цiлком. Коли адмiнiстрацiя компанiї зажадала роз'яснень за рiшенням суду i подальших можливих дiй позивача, Бакланова пояснила негативний результат власної дiяльностi повною некомпетентнiстю суддi i настояла на подачi апеляцiї у вищестоящу судову iнстанцiю. Такий хiд подiй припускав додатковi витрати. Керiвництво ТОВ "Липенцев & Co" видало Баклановiй грошi в сумi 140 грн. на оплату державного мита. Адвокат завiрила бiзнесменiв, що оплатить мито i пiдготує апеляцiйну скаргу, пiсля чого зв'яжеться з керiвництвом пiдприємства. Протягом термiну, вiдведеного судом на подачу апеляцiї, Бакланова на зв'язок з керiвництвом пiдприємства так i не вийшла. Усi спроби зв'язатися з нею в цей час виявилися марними - домашнi вiдповiдали по телефону , що вона у вiд'їздi, у Польщi. Нарештi, одна зi спроб додзвонитися на мобiльний телефон адвоката увiнчалася успiхом. У телефоннiй бесiдi адвокат повiдомила, що їй... нiколи займатися справою ТОВ "Липенцев & Co" i вона вiдмовляється вiд своїх зобов'язань. Зауваження адмiнiстрацiї компанiї, що таке поводження ставить пiдприємство у вкрай скрутне положення , оскiльки минають термiни подачi апеляцiйної заяви, Бакланова проiгнорувала. Тодi постраждала сторона була змушена шукати допомоги в iнших юристiв. Протягом двох днiв, що залишилися до закiнчення термiну подачi апеляцiї, адмiнiстрацiя ТОВ "Липенцев & Co" звернулася за консультацiєю по обставинах господарської суперечки з "ПП Литвиненко" мiнiмум у 5 юридичних фiрм, витративши на це ще 800 грн. Усi юристи визнали, що Бакланова взагалi неправильно визначила юрисдикцiю суперечки, i позов треба було подавати не в господарський суд, а в суд загальної юрисдикцiї, оскiльки спочатку мало мiсце порушення прав фiзичних осiб, засновникiв пiдприємства ТОВ "Липенцев & Co". Справа в тiм , що бiзнесмени закуповували технiку за власний рахунок, а потiм вносили цi матерiальнi цiнностi як внесок засновникiв у статутний фонд власного пiдприємства. Тобто збиток юридичнiй особi був нанесений побiчно. Спочатку були порушенi права звичайних споживачiв - фiзичних осiб. Але i це ще не усе. У ходi скрупульозного ознайомлення зi справою юристи однiєї з фiрм знайшли, що вiдсутнiй цiлий ряд оригiнальних бухгалтерських документiв, необхiдних для обґрунтування позовних вимог у судi. Бакланова просто не повернула фiрмi-клiєнтовi оригiнали деяких податкових накладних, товарних i касових чекiв, оригiнал пiврiчного фiнансового звiту суб'єкта малого пiдприємництва, зареєстрований у районному управлiннi статистики, i т. п. Таким чином, подальшi судовi дiї утратили усякий змiст. Залишалася примарна надiя стягнути збиток з несумлiнного адвоката. Однак пiсля додаткової консультацiї з'ясувалося, що ця справа тривала i безнадiйна, адже, за офiцiйним договором, компанiя заплатила адвокатовi всього 120 грн. Нiяких iнших документальних свiдчень "юридичних" витрат у бiзнесменiв не було. Так само як не було i належним чином оформленого акта про передачу Баклановiй усього перелiку оригiнальних документiв, що вона ж i втратила[14] ... якi можуть захищати в судi iнтереси однiєї сторони, правильно зазначає, що особа для реалiзацiї свого права на участь як сторони в процесi може мати декiлька представникiв[15] . При цьому варто додати, що при участi в процесi декiлькох адвокатiв на боцi однiєї сторони їх позицiя у нiй має бути взаємоузгодженою, i виникнення колiзiй мiж їх правовою позицiєю пiд час розгляду справи в судi не допустиме. Крiм того, процесуальнi дiї, вчиненi одним з адвокатiв, в межах наданих йому стороною повноважень, мають розглядатись як такi, що вчинюються за згодою iнших адвокатiв, якi виступають на боцi цiєї ж сторони. Участь адвоката в цивiльному процесi, в рядi випадкiв, може обмежуватись в силу прямої вказiвки з боку закону. Зокрема, як передбачено ч. 2 ст. 7 Закону “Про адвокатуру”, адвокат не має права прийняти доручення клiєнта на ведення справи у разi коли вiн надає або ранiше надавав в нiй юридичну допомогу особам, iнтереси яких суперечать iнтересам особи, яка звернулась з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, секретар судового засiдання, експерт, спецiалiст, свiдок, перекладач, слiдчий, особа, що провадила дiзнання, громадський обвинувач, цивiльний позивач, цивiльний вiдповiдач, понятий, предс­тавник потерпiлого, а також коли в розглядi справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. Дане правило, будучи правовою нормою, одночасно виступає i нормою етичного характеру. Пiд зазначеним в цiй статтi виразом «в данiй справi» необхiдно розумiти як цивiльну справу, так i пов'язану з нею кримiнальну. Тому, як правильно зазначає Д. Ватман, адвокат, який брав участь в кримiнальному процесi як захисник обвинуваченого, не вправi в подальшому виступати в цивiльному процесi на боцi його противника[16] . Однак якщо адвокат брав участь в кримiнальному процесi як представник потерпiлого, то, виходячи з етичних мiркувань, цiлком допустимою є участь його i в цивiльному процесi, що виник з вiдповiдної кримiнальної справи, як представника тiєї ж особи. Певнi уточнення, доцiльно було б внести i до Закону “Про адвокатуру”, що усунуло б виникнення можливих протирiч при тлумаченнi та застосуваннi законодавства. Порушення адвокатом вимог ч. 2 ст. 7 Закону «Про адвокатуру» є пiдставою для вiдмови суду в допущеннi його до представництва у справi, а в разi коли вона була розглянута за участю такого адвоката, рiшення, постановлене в нiй, пiдлягає скасуванню. Представництво iнтересiв клiєнта в судi здiйснюється адвокатом на пiдставi договору доручення. При укладеннi договорiв доручення недопустимим є включення в їх змiст умови про обов'язковiсть досягнення результату, необхiдного клiєнту[17] . Враховуючи те. що загальним документом, який пiдтверджує повноваження будь-якого представника, є довiренiсть (ст. 244 ЦК), а в разi якщо довiренiсть представнику не видається (при умовi, коли пред'явлення її не передбачене в обов'язковому порядку), повноваження його можуть пiдтверджуватись самим договором доручення, що визнано в юридичнiй лiтературi[18] . В судовiй практицi зустрiчаються випадки, коли вчинення адвокатом окремих процесу­альних дiй передує належному оформленню вiдповiдних на це повноважень, що не можна визнати правильним, оскiльки в цивiльному процесi не передбачається можливiсть наступного схвалення довiрителем дiй. вчинених представником. Так. наприклад, адвокатом 14 лютого 1997 р. була подана касацiйна скарга на рiшення Василькiвського мiського суду за позовом Т. О. до Т. Л. про усунення перешкод в користуваннi жилим примiщенням. Доручення адвоката на право оскарження, яке мiстилось в матерiалах справи, було датоване 20 квiтня 1997 р. Суд першої iнстанцiї, незважаючи на те, що адвокат на час подачi касацiйної скарги не мав вiдповiдних повноважень, прийняв зазначену скаргу та призначив її до розгляду в судi каса­цiйної iнстанцiї. Київський обласний суд своєю ухвалою, посилаючись на те, що скарга була прийнята судом першої iнстанцiї всупереч вимогам ст. 292 ЦПК, вiдмовив в її розглядi та повернув справу до суду першої iнстанцiї для виконання вимог закону. Адвокату, в силу ст. 6 Закону «Про адвокатуру», надано i ряд професiйних прав, яких не мають iншi судовi представники. Зокрема, до них належать: право адвоката запитувати i отримувати документи або їх копiї вiд пiдприємств, установ, органiзацiй, а в разi згоди — i вiд громадян; отримувати письмовi висновки фахiвцiв з питань, що потребують спецiальних знань; застосовувати науково-технiчнi засоби тощо. Однак нерiдко реалiзацiї адвокатами їх професiйних прав чиниться незаконна протидiя. Так, не завжди вони можуть використати диктофон в судовому засiданнi чи ксерокс при ознайомленнi в судi з документами справи. Тут варто згадати i дiючу за часiв iснування СРСР постанову Пленуму Верховного Суду СРСР вiд 5 грудня 1986 р., «Про подальше змiцнення законностi при здiйсненнi правосуддя», яка в п. 11 передбачала, що в залi судового розгляду фото -, кiно - i вiдеозйомка могли здiйс­нюватись лише за дозволом суддi. Дозвiл суддi для здiйснення звукозапису в залi судового розгляду, як випливає зi змiсту цiєї постанови, не вимагався. Крiм того, чинна Конституцiя України в ст. 129 (п. 7) одним з принципiв судочинства визначає гласнiсть судового процесу та його повне фiксування технiчними засобами. Тому вiдмову з боку суддi, без вагомих на те пiдстав, в застосуваннi адвокатом науково-технiчних засобiв в цивiльному процесi, вважаю, необхiдно розцiнювати як пряме порушення закону. В цивiльному процесi адвокат може дiяти вдвох формах: брати участь в процесi паралельно з клiєнтом або представляти його iнтереси самостiйно. З метою створення додаткових гарантiй, що забезпечували б захист прав сторiн, О. Гетманцев пропонує надати сторонам можливiсть давати свої пояснення в присутностi представника-адвоката. через нього (без особистої при­сутностi) за наявностi вiдповiдних повноважень, i право на вiдмову давати пояснення, якщо представник-адвокат не присутнiй[19] . зазначалось i ранiше[20] , проте, постає питання, чи можуть такi пояснення сторони, переданi адвокатом, мати доказову силу? за допомогою яких кожна сторона висвiтлює фактичнi обставини у вигiдному для себе аспектi, вираз емоцiй, настроїв[21] . Цивiльно-процесуальне законодавство мiстить вичерпний перелiк джерел доказiв (ст. 27 ЦПК), одним iз яких можуть виступати пояснення лише сторiн i третiх осiб в частинi, яка мiстить вiдомостi про факти, що мають значення для справи. Законом визначено й порядок та форму отримання цих пояснень (статтi 33, 143, 180 ЦПК). Фактичнi данi, одержанi в iншiй, не передбаченiй законом формi, не є судовими доказами[22] . Тому вiдомостi про факти, якi мають значення для справи, отриманi в судi з пояснень, переданих стороною через свого адвоката, не можуть використовуватись як доказовi матерiали. Це стверджується i положенням ст. 172 ЦПК, яка передбачає, що в разi необхiдностi суд може викликати сторону для дачi особистих пояснень i в тому разi, коли в справi бере участь її представник (адвокат). Беручи участь в процесi, адвокат має прагнути вiдшукати оптимальний та найбiльш вигiдний для клiєнта шлях вирiшення iснуючого мiж сторонами спору. Саме тому справи, що розглядаються за участю адвокатiв, частiше завершуються укладенням мирової угоди. Адвокат при наданнi допомоги клiєнту в укладеннi мирової угоди має забезпечити правильнiсть формулювання її змiсту, вiдповiднiсть умов цiєї угоди вимогам законодавства. Укласти та пiдписати її особисто вiн вправi лише за наявностi в нього довiреностi вiд клiєнта, якою б надавались вiдповiднi повноваження. Порушення цих вимог є пiдставою для вiдмови суду в затвердженнi мирової угоди, а в разi коли її було затверджено, — до скасування вiдповiдної постанови судом вищої iнстанцiї. Так, ухвалу Миронiвського районного суду, якою була затверджена мирова угода у справi за позовом Г. до Я. про визнання права власностi на надвiрнi будiвлi, було скасовано в порядку нагляду Київським обласним судом внаслiдок порушення вимог ст. 115 ЦПК (укладення мирової угоди представником при вiдсутностi в нього спецiальних на те повноважень) та покладення, за умовами мирової угоди, обов'язку по сплатi грошей на представника позивачки. Загальновiдомо, що належне виконання адвокатом професiйних обов’язкiв щодо захисту або представництва конкретної фiзичної чи юридичної особи у тiй чи iнший справi значною мiрою залежить вiд обсягу i змiсту одержаних адвокатом вiдомостей, копiй документiв, висновкiв фахiвцiв та iнших матерiалiв, якi використовуються як докази iнтересiв клiєнта i саме тому мають значний вплив на досягнення гiпотетичного результату по справi. службових i посадових осiб, пiдприємств, установ та органiзацiй, незалежно вiд форми власностi, рiвня адмiнiстративного пiдпорядкування, є важливою складовою частиною дiяльностi адвоката. Вiдмова суду у витребуванi письмових доказiв, як зазначає І. Гальперiн, не позбавляє адвоката права подання в суд вiдповiдних доказiв, отриманих шляхом адвокатського запиту[23] . Не пiдлягає нiякому сумнiву, що пiд час пiдготовки до здiйснення захисту або представництва iнтересiв клiєнта бiльшу частину доказiв адвокат одержує саме шляхом складання вiдповiдного письмового запиту, його вiдправлення тiй чи iншiй службовiй або посадовiй особi пiдприємства, установи, органiзацiї та одержання вiд них тiєї чи iншої вiдповiдi. Однак, як свiдчить практичний досвiд багатьох адвокатiв, у даному напрямi дiяльностi адвоката доволi часто трапляються об’єктивнi i штучнi перешкоди, викликанi внаслiдок тих чи iнших дiй службових або посадових осiб. Безперечно, що у наведенiй статтi немає змоги повною мiрою розкрити змiст i суть порушеного питання, але це не виключає можливостi зосередитись на деяких, на думку автора, iстотних його аспектах. Вважаю ,що до об’єктивних перешкод можна насамперед вiднести недосконалiсть, а подекуди неузгодженiсть норм чинного законодавства України. справах, справах про адмiнiстративнi правопорушення, то цiєю ж нормою встановлено i обмеження стосовно кола таких вiдомостей з посиланням на виняток, котрий становлять вiдомостi, таємниця яких охороняється законом. Бiльше того, низкою норм чинних законiв України, зокрема ст. ст. 1,8 Закону України “ Про державну таємницю”, вiд 21 сiчня 1994 року, що дiє у редакцiї Закону України вiд 21 вересня 1999 року, ст.. 8 Закону України “ Про нотарiат” вiд 2 вересня 1993 року iз наступними змiнами та доповненнями, внесеними законами України вiд 24 березня 1998 року, 11 травня та 19 жовтня 2000 року, 10 сiчня 2002 року, ст. ст. 60,62 Закону України “ Про банки та банкiвську дiяльнiсть” вiд 7 грудня 2000 року iз змiнами та доповненнями, внесеними законом України вiд 20 вересня 2001 року, передбачено, що вiдомостi, якi становлять державну таємницю, таємницю здiйснення нотарiальних дiй, банкiвську таємницю, взагалi не можуть бути об’єктом запиту адвоката тому, що наведеними нормами досить чiтко визначено коло органiв та посадових осiб, якi мають право запиту цих вiдомостей. До них, зокрема, належать органи и посадовi особи суду, прокуратури, органiв Служби безпеки України, внутрiшнiх справ, податкової iнспекцiї. Прикрим є те, що згаданi органи та їх посадовi особи, котрi мають право запиту вищеозначених вiдомостей, виконують функцiї сторони обвинувачення, тобто процесуальних опонентiв адвоката, основною функцiєю якого є функцiя захисту прав i iнтересiв клiєнта. Таким чином, у контекстi наведеного вряд чи може йти мова про реальнiсть втiлення у цьому питаннi проголошеного Основним Законом - Конституцiєю України принципу змагальностi сторiн процесу на засадах їхньої рiвностi перед законом. потребою часу є прийняття як нової редакцiї Закону України “ Про адвокатуру”, так i проведення взаємоузгодження його норм з нормами наведених законiв, маючи при цьому на метi лiквiдацiю iснуючих суперечностей. надання вiдповiдей на них можна видiлити як недостатню компетентнiсть деяких посадових або службових осiб, так i певною мiрою зловживання службовим становищем, поєднане з використанням у рядi випадкiв недостатнього ступеня чiткостi правових норм. Не претендуючи на оригiнальнiсть, можна навести як типовi такi штучнi перешкоди, як намагання окремих посадових i службових осiб при надходженнi письмового запиту адвоката, який, згiдно iз ст. 6 Закону України “ Про адвокатуру” та ст. 9 Указу Президента України вiд 30 вересня 1999 року № 1240/99 “ Про деякi заходи щодо пiдвищення рiвня роботи адвокатури”, є єдиною пiдставою для безоплатного одержання вiдповiдних вiдомостей та копiй документiв - зажадати не передбаченої цими законодавчими актами оплати або зробити спробу поставити виконання чи невиконання запиту вiд умови направлення їм з боку адвоката рiзних додаткових документiв у виглядi угод з клiєнтами, якi становлять адвокатську таємницю, документiв про сплату гонорару, рiзних довiдок тощо. Кодексу України. Рiзновидом штучних перешкод є i намагання окремих посадових осiб, зокрема у сферi охорони здоров’я, зв’язку та деяких iнших, ухилитися вiд виконання запиту адвоката шляхом перекручення змiсту норм того чи iншого галузевого закону. Так, досить часто посадовi особи установ охорони здоров’я ухиляються вiд виконання запитiв адвоката, посилаючись при цьому на ст. 40 Закону України “ Основи законодавства України про охорону здоров’я “ вiд 19 листопада 1992 року iз змiнами та доповненнями, внесеними законами України вiд 3 лютого 1993 року, вiд 25 лютого,23 березня,13 жовтня 1994 року, 14 лютого 1997 року, 22 лютого 2000 року, 26 грудня 2002 року, згiдно з якою вiдомостi про хворобу особи, її медичне обстеження, огляд, результати цих дiй, вiдомостi про iнтимну та сiмейну сторони життя пацiєнта не можуть розголошуватися медичними працiвниками, яким вони стали вiдомi у зв’язку з виконанням професiйних обов’язкiв , але за винятком випадкiв, передбачених законодавчими актами України. З наведеного видно, що вищеозначенi вiдомостi можуть бути об’єктом запиту адвоката, зробленим вiдповiдно до ст. 6 Закону України “ Про адвокатуру”, а також до ст. 9 згаданого Указу Президента України. Бiльше того, виходячи з вимог ч. 7 ст. 6 Закону України “ про психiатричну допомогу” вiд 22 лютого 2000 року, вiдомостi про стан психiчного здоров’я особи та про надання їй психiатричної допомоги також можуть бути об’єктом запиту адвоката, зробленим вiдповiдно iз згаданими законодавчими актами. Не є винятком i запит адвоката про довiдки або копiї документiв про рух поштової i телеграфної кореспонденцiй, роздрукування вхiдних та вихiдних телефонних дзвiнкiв, вiдомостi про сплату послуг зв’язку конкретною особою тому, що ч. 3 ст. 27 Закону України “ Про зв’язок” вiд 16 травня 1995 року iз змiнами та доповненнями, внесеними законами України вiд 20 грудня 1996 року, 22 грудня 1999 року, 13 липня, 21 грудня 2000 року, 10 сiчня та 4 липня 2002 року, встановлює заборону на виймання ї огляд поштової кореспонденцiї та документальних повiдомлень, надання довiдок, здiйснення контролю за технiчними засобами зв’язку, у тому числi прослуховування телефонних розмов, але крiм випадкiв, передбачених чинним законодавством. України вiд 30 вересня 1999 року № 1240//99 “Про деякi заходи щодо пiдвищення рiвня роботи адвокатури” конкретних термiнiв розгляду та виконання запиту адвоката. Але такi посилання безпiдставнi тому, що, згiдно iз ст. ст. 4,32,33 Закону України “Про iнформацiю” вiд 2 жовтня 1992 року iз змiнами та доповненнями, внесеними законами України вiд 6 квiтня 2000 року та 7 лютого 2002 року, запит адвоката вiднесено до категорiї iнформацiйних запитiв, граничний термiн розгляду яких для надання вiдповiдi становить один мiсяць. Згадуючи давнє прислiв’я про те, що практика-найкращий вчитель, вважаю доречним подiлитися деякими аспектами напрацьованого разом з колегами-адвокатами П. О. Дубровiним, В. Й. Лозинським, Г. В. Гузь та iншими практичного методу, спрямованого на реальне забезпечення виконання запитiв адвокатiв службовими i посадовими особами пiдприємств, установ та органiзацiй. Суть цього методу полягає у такому. По - перше, при складаннi запиту, як правило, на фiрмовому бланку адвоката з усiма потрiбними реквiзитами, тобто датою, вихiдним номером, прiзвищем, iм’ям та по батьковi, поштовою адресою адвоката, номером службового телефону тощо, забезпечується розумна стислiсть тексту запиту з одночасним посиланням при цьому на ст. 59 Конституцiї України, ст. 6 Закону України “ Про адвокатуру” та ст. 9 Указу Президента України вiд 30 вересня 1999 року № 1240/99 “ про деякi заходи щодо пiдвищення рiвня роботи адвокатури” i обов’язковим доданням до тексту запиту витягу у виглядi ст. 9 наведеного Указу Президента України на окремому аркушi. проконтролювати дату надходження запиту, вiдомостi про особу, яка його одержала, термiн виконання запиту. По - третє, у разi безпiдставної вiдмови вiд виконання запиту або його невиконання у визначений Законом України “ Про iнформацiю” граничний мiсячний термiн, а також при ненадходженнi вiдповiдi цi обставини створюють умови для складання та вiдправлення рекомендованим листом з повiдомленням про вручення заяви адвоката на iм’я Президента України та керiвника вiдповiдного мiнiстерства, державного комiтету, вiдомства про вжиття необхiдних заходiв щодо забезпечення виконання запиту вiдповiдною посадовою особою. По - четверте, у разi невжиття вищезгаданими посадовими особами республiканського рiвня необхiдних заходiв щодо забезпечення виконання запиту адвокат складає скаргу, як правило, згiдно ст. 55 Конституцiї України, до мiсцевого суду за мiсцем перебування конкретної посадової особи про визнання її дiй неправомiрними та зобов’язання виконати запит. Як свiдчать приклади, згiдно ст. 55 Конституцiї України при належному обґрунтуваннi доводiв, суди в основному такi вимоги задовольняють i зобов’язують вiдповiдних посадових осiб виконувати запити адвокатiв, що здебiльшого впливає на рiвень свiдомостi окремих посадових осiб, а також сприяє пiдвищенню якостi надання правової допомоги громадянам, юридичним особам, виходячи з того, що запит у справi - важлива складова частина дiяльностi адвоката На вiдмiну вiд кримiнального процесу, де позицiя у справi адвоката-захисника в окремих випадках може не збiгатися з позицiєю його клiєнта, в цивiльному процесi, в силу того, що адвокат-представник дiє вiд iменi та за дорученням клiєнта, позицiя його не повинна розхо­дитись з позицiєю довiрителя. При виникненнi колiзiй в позицiї з клiєнтом адвокат має роз'яснити свою позицiю у справi та погодити її з ним. Останнiй вправi вiдмiнити доручення на ведення справи з будь-яких причин. Чинне законодавство не мiстить обмежень i щодо вiдмови адвоката вiд доручення клiєнта. Однак вихiд адвоката з процесу з власної iнiцiативи має певнi особливостi, якi обумовлюються етичними принципами адвокатської дiяльностi. В юридичнiй науцi питання про вiдмову адвоката вiд прийнятого доручення однозначного вирiшення не знайшло. За часiв iснування колишнього СРСР в Положеннях про адвокатуру окремих союзних республiк (Литовської РСР, Грузинської РСР) передбачалось, що адвокат вправi вiдмовитись вiд доручення на ведення справи лише за наявностi згоди на це самого клiєнта. Окремi вченi пiдставою для вiдмови вiд прийнятого адвокатом доручення клiєнта визна­чають факт впевненостi його (в процесi розгляду справи) в незаконностi та необґрунтованостi вимог клiєнта[24] . Бiльш правильною уявляється точка зору Т. Варфоломєєвої та iнших вчених, якi до пiдстав, за котрих адвокат вправi вiдмовитись вiд прийнятого доручення, вiдносять розходження в правовiй позицiї з клiєнтом. Останнi можуть торкатись питань правового, процесуального чи етичного характеру. При цьому вони повиннi мати суттєвий характер, що унеможливлює виконання адвокатом в судi своїх функцiй на вiдповiдному професiйному рiвнi[25] . В основу критерiя для вiдмови адвоката вiд ведення справи Г. Любарська ставить наявнiсть поважних на це причин, до яких вiдносить, крiм незаконностi вимог (заперечень) клiєнта та iнших колiзiй в правовiй позицiї у справi, такi, як хвороба, зайнятiсть адвоката в iншому процесi[26] . адвоката в iншому процесi не може бути безпосередньою пiдста­вою для вiдмови вiд прийнятого доручення клiєнта. Загальними принципами етики юристiв, затвердженими Мiжнародною асоцiацiєю адвокатiв та схваленими Спiлкою адвокатiв України, передбачається необхiднiсть доведення адвокатом справи клiєнта до кiнця. ВИСНОВКИ Участь адвоката у цивiльному процесi – досить складний аспект при захистi прав та iнтересiв громадян в судi: по сутi задач, взаємовiдносинам з органами та клiєнтами, широкiй сферi дiяльностi, особливостям правового та етичного регулювання. Механiзм функцiонування участi адвоката у цивiльному процесi обов’язково заснований на законi. Проте процеси взаємодiї „деталей”, „частин” мiж собою нерiдко бувають прихованi. Тут немає, та i не може бути, такої правової регламентацiї, як у дiяльностi слiдчого, прокурора чи суду. Це не потрiбно i практично неможливо. Зовнiшня непомiтнiсть захисної дiяльностi, її глибиннiсть, прихованiсть вiд стороннiх саме й дозволяє їй виконувати потрiбнi задачи. Прагнення досягти дослiдницької мети, постiйно „упирається” у оу ьсяцькудосягти ри потрiбнi задачи. нiх, дозволяє їй регламентацiї, як у дiяльностi слiдчого,крему працю конкретного адвоката з даної справи. Це пiддається аналiзу та методицi. Але як тiльки робиться спроба проаналiзувати „сукупнiсть” участi адвокатiв у цивiльному процесi, знайти тут закономiрнiсть – наукове дослiдження „пасує” перед витонченiстю та непередбачуванiстю захисного „ремесла”. Звiдси зрозумiло, що потрiбно досить багато працi значного числа фахiвцiв, для того щоб виявити окремi закономiрностi участi адвоката у цивiльному процесi, проаналiзувати та спробувати зробити краще, нiж є. Чинне законодавство у цiй галузi не є досконалим, тому потрiбно внести деякi пропозицiї щодо його вдосконалення: 1. Згiдно зi ст. 115 ЦПК повноваження на ведення справи в судi дає представниковi право на вчинення вiд iменi особи, яку вiн представляє, всiх процесуальних дiй, крiм передачi справи в третейський суд, повної або часткової вiдмови вiд позовних вимог, визнання позову, змiни предмета позову, укладення мирової угоди, передачi повноважень iншiй особi (передоручення), оскарження рiшення суду, подачi виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Повноваження представника на вчинення кожної iз зазначених в цiй статтi дiй повиннi бути спецiально обумовленi у виданiй йому довiреностi. Це положення досить ускладнює i дещо затягує розгляд справи в судi. Доцiльнiше було б надiлити представника всiма правами особи, яку вiн представляє, якщо довiренiсть не мiстить спецiальних обмежень. Тобто вiд зворотного — якщо в довiреностi немає обмежень, то представник має всi процесуальнi права особи, яку вiн представляє. 2. Багато суперечностей зараз викликає й питання оплати послуг адвокатiв, тому доречно було б запровадити таке поняття як витрати на правову допомогу (послуги адвоката). процесiІув юристiв практикiв. 3. Багато юристiв i суддiв, особливо старого гарту, якось нервують, коли чують звернення до суддi – „Ваша честь” i завжди є певний психологiчний конфлiкт. Інодi й погордливi адвокати не бажають так звертатися до суду. Тому необхiдно законодавчо закрiпити таке звернення до суддiв. 4. При розглядi справи у адвокатiв завжди iснувала проблема запису ходу судового засiдання на аудiо- та вiдеопристрої. Природно, що суддi були проти запису, й з цього приводу часто виникали конфлiкти. Також доволi часто одна зi сторiн, яка сумнiвається в неупередженостi процесу, клопоталася перед судом про можливiсть вести запис процесу, i суддi досить часто вiдмовляли в задоволеннi такого клопотання. Необхiдно законодавчо закрiпити положення за яким вести письмовi записи i використовувати портативнi аудiотехнiчнi пристрої (диктофони) мали би право як сторони судової суперечки, так i особи, присутнi на вiдкритому засiданнi вiдповiдно до закону без додаткового дозволу суддi. найбiльш актуальнi питання участi адвоката у цивiльному процесi, зроблено аналiз окремих стадiй цивiльного процесу та ролi адвоката у кожнiй з них, надано юридичний аналiз поняття цивiльного процесу, iнституту представництва, процесуального статусу адвоката у цивiльному процесi, узагальнена практика участi адвоката у цивiльному процесi, наданi пропозицiї стосовно вдосконалення законодавства, щодо участi адвоката у цивiльному процесi. Видання нормативного характеру (Україна) 1. Закон. Про адвокатуру: Прийнятий … 19 груд. 1992 р. // Голос України. - 1993. – 29 ciч. - С. 6-7. 2. Україна. Закон. Про внесення змiн до Кримiнально-процесуального кодексу України: Прийнятий... 21 черв. 2001 р. № 2533-III // Уряд. кур'єр. – 2001. – 10 лип. – С. 4. 3. Україна. Президент України (1999-; Л. Д. Кучма). Про День адвокатури: Указ Президента... 2 груд. 2002р. № 1121/2002 // Уряд. кур'єр. – 2002. – 4 груд. – С. 3. 4. Україна. Президент (1994-; Л. Д. Кучма). Про деякi заходи щодо пiдвищення рiвня роботи адвокатури: Указ … 30 верес. 1999 р. № 1240/99 // Офiц. вiсн. України. - 1999. - № 39. - Ст. 1936. 5. Україна. Президент (1991-; Л. М. Кравчук). Про Положення про квалiфiкацiйно-дисциплiнарну комiсiю адвокатури та Положення про Вищу квалiфiкацiйну комiсiю адвокатури: Указ … 5 трав. 1993 р. // Уряд. кур'єр. - 1999. – 8 трав. - С. 4. 6. Україна. Верховна Рада. Про проект Закону України про внесення змiн та доповнень до Закону України "Про адвокатуру": Постанова... 22 берез. 2001 р. № 2321-III //http://www.nau.kiev.ua/cgi-bin/nauonlu. exe?pwr2+73239t+guest 7. Україна. Верховна Рада. Про порядок введення в дiю Закону України "Про адвокатуру": Постанова … 19 груд. 1992 р. // Голос України. - 1993. - 21 сiч. - С. 6. 8. Україна. Кабiнет Мiнiстрiв. Про затвердження Порядку оплати працi адвокатiв з надання громадянам правової допомоги у кримiнальних справах за рахунок держави: Постанова … 14 трав. 1999 р. № 821 // Офiц. вiсн. України. - 1999. - № 20. - Ст. 884. 9. Україна. Кабiнет Мiнiстрiв. Про порядок реєстрацiї адвокатських об'єднань: Постанова … 27 квiт. 1993 р. № 302 // Зiбр. постанов Уряду України. - 1993. - № 10. - Ст. 198. 10. Україна. Кабiнет Мiнiстрiв. Про порядок оплати працi адвокатiв по наданню юридичної допомоги у кримiнальних справах: Постанова … 15 листоп. 1991 р. № 315 // Уряд. кур'єр. -1992. - № 1. - С. 9. 11. Порядок складання квалiфiкацiйних iспитiв у реґiональних квалiфiкацiйно-дисциплiнарних комiсiях адвокатури: Затверджено Вищою квалiфiкац. комiс. адвокатури України: Протокол № 6/2 вiд 1 жовт. 1999 р. // Адвокат . - 1999. - № 3. - С. 34-35. - С. 5. 13. Статут Спiлки адвокатiв України: Прийнятий ІІ позачерг. з'їздом Спiлки адвокатiв України // Закон i бiзнес. - 1993. - № 14. - С. 6. Видання нормативного характеру (Росiйська Федерацiя) 14. Об адвокатуре: Международные положения. Закон Российской Федерации. Нормативные акты по состоянию на 10 февр. 1997 г. - М.: БУКВИЦА, 1997. - 31 с. Видання нормативного характеру (iншi країни) 17. Общий кодекс правил для адвокатов стран Европейского сообщества // . - 1997. - № 1. - С. 115-123. 18. Резолюцiя про регулювання адвокатської професiї: Прийнята Радою Мiжнар. асоц. адвокатiв на зустрiчi у Вiднi 6 черв. 1998 р. // Адвокат . - 1999. - № 4. - С. 31. указов Президента и постановлений Правительства Респ. Беларусь. - 1997. - № 14. - Ст. 485. Совета Министров Респ. Беларусь от 09. 06. 97 г. № 646 // Собр. декретов, указов Президента и постановлений Правительства Респ. Беларусь. - 1997. - № 16. - Ст. 608. 21. Литовская Республика. Закон. Об адвокатуре: Принят 25 июня 1998 г. № VIII-811 // Ведомости Литов. Республики. - 1998. - № 27. - Ст. 321. 22. Аpсеньев К. К. Заметки о pусской адвокатуpе / [Сост. И. В. Потапчук]. - Тула: Автогpаф, 2001. - 557, [2] с.: поpтp. - (Юpидическое наследие. ХІХ в.). 23. Адвокатська етика // Уряд. кур'єр. - 1999. - 26 трав. - С. 8. 24. Адвокатуpа В Укpаїнi: Пpавовi основи. Оpганiзацiйнi засади. Адвокат у судочинствi. Оплата пpацi. Оподаткування. Мiжнаpоднi засади. - К., 2000. – 208 с. - (Бюлетень законодавства i юpидичної пpактики Укpаїни; №1). 25. Адвокаты протестуют: [Чрезвычайный съезд адвокатов России] // Юрид. мир. - 1997. - № 3. - С. 7-9. 26. Азаров Ю Що заважає адвокатурi працювати злагоджено? // Право України. - 1998. - № 3. - С. 38-40. у кримiнальному процесi України // Право України. - 2002. - № 10. - С. 100 - 104. 28. Алейнiков Г. Збирання доказiв адвокатом-захисником в досудовому слiдствi. Право чи обов’язок?: [Забезпечення права на захист вiд обвинувачення] // Пiдприємництво, госп-во i право. - 2002. - № 2. - С. 99 - 101. 29. Алейнiков Г. І. Роль адвокатури в формуваннi української державностi // Українська державнiсть: становлення, досвiд, проблеми: Зб. наук. ст. (за матерiалами XII Харк. полiтол. читань). - Х., 2001. - С. 47-48. 30. Ануфриев В., Шаврилов С. О "коллективизации" в адвокатуре: [Частная практика в адвокатуре] // Рос. юстиция. - 1995. - № 10. - С. 45. 31. Ария С. Мир спасает доброта: О нравственных началах адвокат . деятельности // Рос. юстиция. - 1996. - № 2. - С. 49-51. 32. Ария С. Об адвокатской тайне // Рос. юстиция. - 1997. - № 2. - С. 37. 33. Баренбойм П. Адвокатская фирма: [США] //Сов. юстиция. - 1992. - № 15-16. - С. 27-28. 34. Бартош І. Адвокатура як дзеркало демократичностi суспiльства // Закон i бiзнес. - 1997. - 26 листоп. - С. 3. 35. Барщевский М. Ю., Пухова Т. Л. Как выбрать адвоката? // Законодательство. - 1999. - № 5. - С. 93-98. 36. Бисага Ю. М. Адвокатура у Першiй Чехословацькiй Республiцi // Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 105-109. 37. Бронз И. Создание кодекса адвокатской этики - веление времени // . - 1996. - № 1. Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 38-40. 39. Бронза Й. Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповiдi адвоката, заслуженого юриста України Й. Л. Бронза // Адвокат . - 2002. - № 4 - 5. - С. 10 - 12. 40. Буркацький Л. К. Гострою сьогоднi є проблема законодавчої регламентацiї статусу i прав адвоката в кримiнальному провадженнi // Адвокат . - 1999. - № 2. - С. 32-33. 41. Вакуленко Т. Культура поведения адвоката: Действия адвоката должны соответствовать определенным нормам поведения // Юрид. практика. - 2003. – 21 янв. - С. 6. - (Индивидуальная практика) 43. Варфоломеєва Т. Україна - Росiя: регулювання адвокатської дiяльностi (Порiвняльний аналiз) // Адвокат . - 2002. - № 2 - 3. - С. 54 - 57. 44. Варфоломеєва Т. Українська адвокатура: яка її подальша доля? // Адвокат 45. Варфоломеєва Т. Школи вiдомих адвокатiв в Академiї адвокатури України // Адвокат . - 2002. - № 1. - С. 46 - 47. 46. Варфоломєєва Т. Є спроби зупинити реформування адвокатури // Адвокат 48. Варфоломєєва Т. Інститут адвокатури - ще одна вiха на шляху розбудови правової держави // Адвокат . - 1996. - № 3. - С. 78-86. 49. Варфоломєєва Т. Конституцiйнi засади дiяльностi адвокатури // Адвокат . - 1997. - № 2. - С. 57-64. 50. Варфоломєєва Т. Сучасне i майбутнє української адвокатури // Закон i бiзнес. - 1996. - 20 берез. - С. 1. Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 110-112. 52. Вейт Ф. Профессия - : [Франция] // Бизнес и страхование. - 1998. - № 3. - С. 39-41. Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 13-19. 54. Вiдгук Спiлки адвокатiв на проект Закону України "Про внесення змiн i доповнень до закону України "Про адвокатуру" // Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 11-21. 56. Володарський В. Не треба штучно розколювати адвокатуру та порушувати рiвноправнiсть адвокатiв // Право України. - 1998. - № 5. - С. 85-86. 57. Володина Ю Шаг к реформе адвокатуры: 58. Вольф Р. Правила етики i дисциплiнарна практика асоцiацiй адвокатiв: Контроль за якiстю юрид. допомоги: [Адвокатури в Австрiї] // Адвокат адвокат 60. Гаppис, Рихаpд. Школа адвокатуpы: Руководство к ведению гpажд. и уголов. дел. /Пеp. с англ. П. Сеpгеича. - Тула: Автогpаф, 2001. - 350, [1] с. - (Школа заpубежного пpава. Великобpитания / [Гл. pед. И. Потапчук]). 61. Галушко Ю. Адвокатура не может быть государственной, как и правовое государство не может существовать без независимой, негосударственной адвокатуры // Закон и бизнес. - 1998. - № 3. - С. 6. 62. Галушко Ю. Важливий iнститут захисту прав громадян: [Адвокатура] // Право України. - 1996. - № 5. - С. 46-48. 64. Гинзбург Г., Козьяков С. Что позволено адвокату?: [Беседа с адвокатами / Беседовала А. Примаченко] // Зеркало недели. - 1999. - 8-15 окт. - С. 8. 65. Глик С., Дейвис Ж. США: ставка адвоката - 400 долларов в час // Сов. юстиция. - 1991. - № 11. - С. 12. снимает мантию: [Ст. амер. и фр. юристов] // Сов. юстиция. - 1991. - № 8. - С. 23. Адвокат . - 2002. - № 6. - С. 19 - 22. 68. Гревцова Р. Адвокатський форум у Польщi // Адвокат . - 2002. - № 4-5. - С. 63-64. 69. Гурепка Н. Адвокаты и практикующие юристы - противостояние?: Новый законопроект "Об адвокатуре..." ущемляет права частнопрактикующих юристов // Юрид. практика. - 2003. - 18 марта, №11 (273). - С. 6. - (На злобу дня) 70. Гутарiна К. В. 5 рокiв закону України "Про адвокатуру": [Круглий стiл] // 71. Гутарiна К. В. Роль правника в демократичному суспiльствi: Правила професiйної етики адвоката в США та Українi // Адвокат . - 1999. - № 3. - С. 31-32. 72. Данилов E. П. Жилищные споpы: Коммент. законодательства. Адвокатская и судебная пpактика. Обpазцы жалоб и исковых заявлений. Спpав. матеpиалы. - [2-е изд., доп.]. - М.: Пpаво и закон, 2000. - 349 с. - (Спpавочник адвоката /Междунаp. союз (содpужество) адвокатов; Гл. pед. E. П. Данилов; Кн. 3). 73. Дашо Т. Этика помощника адвоката: Регулирование ответственности во взаимоотношениях адвоката и его помощника // Юрид. практика. - 2003. - 8 янв. - С. 6. - (Индивидуальная практика) 74. До iсторiї утворення Спiлки адвокатiв // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 14-17. 75. Євдокiмов В. Четвертому з'їзду Спiлки адвокатiв України: Привiтання голови Спiлки юристiв України // Закон i бiзнес. - 1997. - 26 листоп. - С. 1. 76. Жуковська О. Адвокатська професiя - шлях до храму людини: [Розмова з вiце-президентом Спiлки адвокатiв України] // Київ. вiсн. - 1999. - 23 листоп. - С. 3. 77. Жуковська О. Проект змiн до закону "Про адвокатуру" в павутиннi критики /вiце-президент Спiлки адвокатiв України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України. // Адвокат . - 2001. - №1-2. - С. 19-25. Адвокат . - 1998. - № 3. - С. 47-52. 79. Жуковська О. Л. Деонтологiя в центрi уваги юридичної громадськостi: [ . етика] // Адвокат . - 1998. - № 2. - С. 42-43. Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 27-32. Адвокат . - 2002. - № 4 - 5. - С. 54 - 55. 82. Жуковська О. Л. Професiйнi права адвокатiв уАдвокат . - 2002. - № 6. - С. 17-18. 83. Жуковська О. Л. Спiлка адвокатiв України у мiжнародному адвокатському спiвтовариствi // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 140-150. 84. Жуковська О. Л. Утворення професiйної асоцiацiї адвокатiв - європейський досвiд та вiтчизняний доробок: Мiжнар. семiнар "Професiйна асоцiацiя адвокатiв у демокр. сусп-вi" // Адвокат № 3. - С. 71-76. 85. Загальнi принципи етики юристiв: Затв. Мiжнар. асоц. адвокатiв [ІВА] i схваленi Спiлкою адвокатiв України як членом останньої в 1995 р. // Адвокат 86. Заднепровский А. Законодательство о дисциплинарной ответственности адвокатов требует уточнения // Юрид. практика. - 1997. - № 14 (июль). - С. 1, 8. 87. Заднепровский А. Обеспечение сохранения адвокатской тайны и действие принципа презумпции невиновности. Гарантия или декларация: [Проблемы адвокатуры ] // Адвокат 88. Заднепровский А. Размышления об адвокатуре и правах человека // Юрид. практика. - 1997. - № 6 (март). - С. 10-11. 89. Заднiпровський О. Адвокатура i арбiтражний суд // Право України. - 1997. - № 9. - С. 29-31. 91. Залесский В. Проект закона об адвокатуре - триумф корпоративного лоббирования?: [Рос. Федерация] // Рос. юстиция. - 1995. - № 5. - С. 29. 92. Залманов В. Работать самостоятельно - значит действовать инициативно и творчески: [Адвокатура в России] // Рос. адвокат . - 1997. - № 1. - С. 8-9. . - 1999. - № 2. - С. 57-60. 94. Звернення з'їзду адвокатiв України: [До Голови Верховного Суду України та в. о. Ген. прокурора] // Закон i бiзнес. - 1998. - № 11. - С. 1. Адвокат "Про адвокатуру", Кримiн. кодексу України та Кодексу України про адм. правопорушення i вирiшенню нагальних проблем адвокатури] // Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 20. 97. Звiт про роботу правлiння Спiлки адвокатiв України уу викладi) // Адвокат 98. Зейкан Я. Адвокат и уголовный процесс: Юрфирма, зарегистрированная как хозобщество лишена права использовать ордер в уголовном деле // Юрид. практика. - 2003. - 11 февр. - С. 6. - (Индивидуальная практика) 99. К торжеству права и законности : [Междунар. науч. -практ. конф. "Права человека и роль адвокатуры в демократ. о-ве"] // Рос. . - 1996. - № 1. - С. 2-5. - С. 42-45. 101. Камiнський В. Кого захищають адвокати: [Функцiї i права адвокатури] // Юрид. вiсн. України. - 1998. - 5-11 лют. - С. 4. 102. Килименчук О. Ознайомлювальна практика в адвокатурi Польщi // Адвокат . - 2002. - № 4 - 5. - С. 65. 103. Кисиль В. Адвокат и этика - понятия неразделимые: [Интервью со старшим партнером юрид. фирмы] /Беседу вела Ю. Володина. // Юрид. практика. - 2003. - 14 янв. - С. 6. - (Жизнь замечательных людей) 104. Коваль М. М. Адвокатура у системi оподаткування України // Адвокат . - 1999. - № 2. - С. 35-36. 107. Коєм Н. Коментарi до проекту Кодексу адвокатської етики експертiв Францiї, Нiмеччини, Великобританiї // . - 1997. - № 4. - С. 108-110. 108. Кононов С. Адвокаты и права человека // Юрид. практика. - 1997. - № 23 (дек.). - С. 1,2. 109. Конституцiя України i подальше реформування адвокатури: Пропозицiї Ген. прокуратури України про внесення змiн i доп. до Кримiн. -процесуал. кодексу України // Адвокат . - 1996. - № 2. - С. 15-28. 111. Костромов О. В. Адвокатська етика та професiйна вiдповiдальнiсть у США // Держава i право: Щорiч. наук. пр. мол. вчен. - К., 1997. - Вип. 1. - С. 75-80. 112. Костюченко О. Ю. Питання вдосконалення законодавства, що забезпечує пiдозрюваному, обвинуваченому, пiдсудному, засудженному та виправданому право на захист // Адвокат у складi Австро-Угорщини / Кульчицький В., Бойко І. // Чернiвецький ун-т. Науковий вiсник. - Чернiвцi, 2001. - Вип. 125: Правознавство. - С. 22-24. Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 3. 115. Лангтон Г. Как защитить защитника?: [Статус и права адвоката в Рос. Федерации] // Рос. . - 1997. - № 3. - С. 14-15. 116. Ланкор Д. Коментарi до проекту про внесення доповнень до Закону України "Про адвокатуру" //Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 106-107. 117. Лисицын Р. Право на защиту: международные стандарты и российская действительность // Рос. юстиция. - 1999. - № 6. - С. 8-9. 118. Лобачук О. Профспiлкова адвокатура: мода чи необхiднiсть? // Профспiлк. газета. - 1998. - 12 серп. - С. 2. 119. Логiнова С. Адвокатська таємниця через призму судово-правової реформи // Право України. - 2002. - № 2. - С. 94-97. - (Адвокатська практика) 120. Логiнова С. Адвокатська таємниця: iсторико-правовий пiдхiд // Право України. - 2001. - № 3. - С. 111-115. - (Історiя правових iнституцiй) 121. Логiнова С. М. Адвокатська таємниця: теоpiя i пpактика: Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук. 12. 00. 10 /Київ. нац. ун-т iм. Т. Шевченка. - К., 2002. - 19 с. 123. Логiнова С. М. Адвокати про проблеми адвокатури, що потребують законодавчого врегулювання // Адвокат . - 1999. - № 2. - С. 32. 124. Мартинович И. И. Новый этап в развитии адвокатуры в Республике Беларусь // Право и демократия: Межвуз. сб. науч. тр. - Минск, 1995. - Вып. 7. - С. 39-47. 125. Махмутов Ш. В Башкирии действует Закон об адвокатуре // Рос. юстиция. - 1996. - № 5. - С. 46-47. 126. Махов В. Организация адвокатуры в Израиле // Рос. юстиция. - 1997. - № 11. - С. 54-55. 127. Медведчук В. Задля захисту прав людини: [З приводу Указу Президента України "Про деякi заходи щодо пiдвищення рiвня роботи адвокатури"] // Уряд. кур'єр. - 1999. - 14 жовт. - С. 10. 128. Медведчук В. Кого лякає незалежнiсть адвокатури?: [Проект Закону України "Про внесення змiн та доповнень до Закону України "Про адвокатуру"] // Голос України. - 1996. - 7 лют. - С. 4. 129. Медведчук В. Мiсце адвокатури у вирiшеннi проблем збалансування рiзних гiлок влади та конституцiйнi основи реформування державної влади в Українi // Право України. - 1995. - № 5-6. - С. 37-40. 130. Медведчук В. Народним депутатам України: Звернення за дорученням правлiння Спiлки адвокатiв з приводу доповнення до проекту Конституцiї України стосовно адвокатури // Закон i бiзнес. - 1996. - 19 черв. - С. 1. 131. Медведчук В. Реформування державної влади в Українi та адвокатура // . - 1996. - № 1. - С. 97-100. 132. Медведчук В. Хто захистить адвоката …: [Бесiда з головою Спiлки адвокатiв України] // Голос України. - 1997. - 10 лип. - С. 7. "Владимиp Дудник", 2001. - 232 с. 134. Милова И. Участие адвоката в следственных действиях: [Рос. Федерация] // Рос. юстиция. - 1996. - № 11. - С. 45-46. 135. Минаков А. Адвокат в деловом мире: Независимость адвокатуры - непремен. условие жизни демократ. государства // Деловые люди. - № 9. - С. 52-53. "Об адвокатуре...", не следует забывать опыт соседей // Юрид. практика. - 2003. – 25 марта, №12 (274). - С. 6. - (Адвокатура) // Уряд. кур'єр. - 1998. - 26 лют. - С. 4. 138. Назарчук О. Адвокатура в Українi в перiод 1922-1992 рр. Структура, форми дiяльностi, система оплати працi адвокатiв // Економiка. Фiнанси. Право. - 1998. - № 3. - С. 5-11. 139. Назарчук О. Законодавство України "Про адвокатуру" в запитаннях i вiдповiдях // Економiка. Фiнанси. Право. - 1998. - № 3. - С. 32-42. 140. Национальная профессиональная Ассоциация адвокатов Украины - веление времени, - потвердили эксперты Совета Европы // Закон и бизнес. - 1997. – 8 янв. - С. 2. 141. Нечипоренко О. Л. Зустрiч адвокатiв країн Європи // Адвокат . - 1998. - № 1. - С. 63. 143. Обобщенные выводы международного семинара "Профессиональная ассоциация адвокатов в демократическом обществе" // Закон и бизнес. - 1997. - 8 янв. - С. 2. "Об адвокатуре Российской Федерации" // Рос. юстиция. - 1995. - № 2. - С. 2-3. "Адвокат ", 1999. - 43 с. 146. Павлуник І. Особливостi участi адвоката 147. Панасюк О. Актуальнi проблеми надання правової допомоги i роль адвокатури в Українi // . - 2002. - № 4 - 5. - С. 5-7. 148. Панченко О. Профсоюзная адвокатура. Эксперимент удался // Закон и бизнес. - 1997. - 19 февр. - С. 6. 149. Петрив М. Статус адвоката по германскому законодательству // Юрид. практика. - 1996. - № 3 (февр.). - С. 1. 150. Петрiв М. Й. Союз українських адвокатiв у Львовi. - Львiв; К., 1998. - Ч. 1: Покажчик видань / Уклад. i авт. передм.: М. Петрiв. - 55 с. С. 53. 152. Пиджаренко А. Професия адвоката во Франции // Юрид. практика. - 1998. – 1-15 дек. - С. 12. 153. Правила етики i дисциплiнарна практика асоцiацiй адвокатiв: Контроль за якiстю правової допомоги: [Країни Європи] // Адвокат . - 1999. - № 3. - С. 55-57. 154. Проблеми адвокатури i шляхи їх вирiшення // . - 1996. - № 1. - С. 62-64. "Профес. асоц. адвокатiв у демокр. сусп-вi"] // Юрид. вiсн. України. - 1996. -12-18 груд. - С. 2. 156. Рада Європи Рекомендацiї: Комiтету Мiнiстрiв державам-учасницям Ради Європи про свободу здiйснення професiйних адвокатських обов'язкiв (прийнятi Комiтетом Мiнiстрiв Ради Європи 25 жовтня 2000р. на 72-й зустрiчi заступникiв мiнiстрiв) Страсбург, 6 листопада 2000р.: [Експертна нарада зiбралися експерти Ради Європи в галузi адвокатури] // Адвокат . - 2001. - №1-2. - С. 29-43. 157. Резник Г. Закон об адвокатуре как жертва конфликта интересов // Рос. юстиция. - 1998. - № 3. - С. 22-25. 158. Резник Г. М. Адвокатура и государство // . - 2002. - № 4-5. - С. 13-15. Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 102. 161. Руденко А., Шипка А., Маньота О. Адвокат - спутник от рождения до смерти: [Роль и место адвокатуры в общ-ве] // Служба безопасности. - 1998. - № 9. - С. 14-16. 162. Савельева Л. Кому он нужен, слабый адвокат ?: [Создан Всерос. федер. союз адвокатов] // Рос. газета. - 1994. - 17 сент. - С. 2. адвокат . - 1997. - № 2. - С. 5-7. 164. Сафулько С. Правила адвокатської етики: Балансування мiж iнтересами клiєнта i суспiльства // Закон i бiзнес. - 1999. - 13 сiч. - С. 12. Адвокат . - 1997. - № 2. - С. 89-91. 166. Святоцький О. Адвокатура в Японiї // Право України. - 1995. - № 9-10. - С. 57-58. 167. Святоцький О. Д., Медведчук В. В. Адвокатура: Історiя i сучаснiсть. - К.: Ін Юре, 1997. - 319 с. 168. Семена Н. Адвокатура как повивальная бабка демократии …: [О крым. коллегии адвокатов] // Зеркало недели. - 1998. - 28 марта -3 апр. - С. 6. 169. Сергеев В. Юридическое заключение в практике адвоката // Рос. юстиция. - 1998. - № 4. - С. 46-47. 170. Соколенко В. Конституцiйна незахищенiсть адвокатiв України - перешкода на шляху до демократiї // . - 1996. - № 3. - С. 42-43. 171. Стасюк Р. Роль адвоката у захистi прав та законних iнтересiв громадян та юридичних осiб у 172. Сторiнки iсторiї адвокатури України: Союз українських адвокатiв у Львовi // . - 2002. - № 4 - 5. - С. 98 - 106. Адвокат . - 2002. - № 1. - С. 48 - 49. 174. Сторiнки iсторiї адвокатури: Спогади вiдомого київського адвоката П. Г. Цельтнера (1900 - 1980) друкуються вперше за його рукописами, датованими 1958 - 1959 рр. // Адвокат . - 2002. - № 2 - 3. - С. 58 - 60. 175. Сухарев И. Быть ли в России профессиональной адвокатуре? // Рос. юстиция. - 1995. - № 3. - С. 40-41. 176. Сухарев И. О Правилах профессиональной этики адвоката // Юрист. - 1997. - № 10. - С. 12-13. Адвокат 178. Титов К. Власть и адвокатура: [Рос. Федерация] // Рос. адвокат . - 1996. - № 5. - С. 2-3. 179. Томсинов В. Из истории адвокатуры в России: эпоха становления // Законодательство. - 1999. - № 6. - С. 89-91. 180. Торопчина-Агалакова С. Адвокатура Украины: опыт и проблемы // Адвокат - С. 78-81. 181. Узагальненi висновки мiжнародного семiнару "Професiйна етика адвоката"// 182. Узагальнi висновки мiжнародного семiнару "Професiйна асоцiацiя адвокатiв у демократичному суспiльствi"// . - 1996. - № 3. - С. 77. у законотворчому - пiдсумки i плани // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 101-110. 184. Феофанов Ю. Адвокат : и работа, и служение: [Рос. Федерация] // Рос. . - 1996. - № 2. - С. 2-4. 185. Филимонов Ю. Региональное законодательство об адвокатуре // Рос. юстиция. - 1998. - № 4. - С. 37-39. 186. Фудлер Д. Адвокат 187. Хотенець П. В. Пpавовий статус адвоката в Укpаїнi: Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук. 12. 00. 10 /Hац. юpид. акад. Укpаїни iм. Яpослава Мудpого. - Х., 2002. - 19 с. 188. Хотенець П. В. Правовий стан адвоката-захисника в кримiнальному // Проблеми законностi: Респ. мiжвiд. наук. зб. - Х., 2000. - Вип. 43. - С. 198-203. 190. Чабан С. Участь адвоката у виконавчому провадженнi // Право України. - 2001. - 11. - С. 84 - 85. - (Адвокатська практика) 191. Чепурко В. Бесплатный адвокат - второй прокурор? // Независимость. - 1998. - 28 февр. - С. 2-3. адвокат . - 1996. - № 1. - С. 6-7. 193. Чимний Р. Кодекс адвокатської етики - гарант належного правозахисту // Адвокат . - 1997. - № 2. - С. 97-101. 194. Чiбiсов О. М. Чи потрiбна нам мiцна адвокатура? // Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 82-85. Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 103. 196. Шаров Г. Адвокатура и финансы // Рос. юстиция. - 1998. - № 1. - С. 28-30. 197. Ширинский С. Нужен институт государственной адвокатуры // Рос. юстиция. - 1998. - № 4. - С. 48. 198. Юдушкин С. Независимость не есть бесконтрольность: [Адвокатура в Рос. Федерации] // Рос. адвокат . - 1997. - № 3. - С. 6. 199. Юрьев С. Адвокатура на защите прав налогоплательщиков // Рос. . - 1998. - № 1. - С. 6-7. 200. Юшин С. Все ли средства хороши?: Размышления о профес. этике адвоката // Рос. адвокат 201. Яворскi Ч. Перемiни в адвокатурi Польщi // Адвокат . - 1998. - № 1. - С. 73-76. 202. Якименко О. О. Вибiр нових форм адвокатської дiяльностi - це велiння часу // . - 1997. - № 3. - С. 42. 204. Яновська О. Гарантiї заняття адвокатською дiяльнiстю // Юрид. вiсн. України. - 1996. - 11-18 лип. - С. 4. 205. Яновська О. Гарантована адвокатська дiяльнiсть як ознака демократiї // Юрид. вiсн. України. - 1996. - 26 черв. - 3 лип. - С. 4. [1] [2] Див.: Щеглов В. Н. Единство гражданского процесса и его обьект / Труды ВЮЗИ. М., 1977. Т. 51. С. 26-34. [3] Див.: Арапов Н. Т. Проблеми теории и практики правосудия по гражданским делам. Л., 1984. С. 12. [6] Див.: Звiд постанов Кабiнету Мiнiстрiв України // Зiбрання законодавства. України. 1998. № 1. Сепiя № 2. С. 169-177. [8] А н а ш к и н Г. З., [9] ЕлизаровВ. Рецензия на кн, И. М. Ильинской, Л. Ф. Лесницкой «Представительство в гражданском проиессе» // Сов. юстиция. —1964. — № 18. — С. 29. [10] Купрiшин В.,СуслоД. На сторожi прав трудящих та iнтересiв держави. — К., 1973. — С. 87; А н а ш к и н Г. З., Ватман Д. П. н др. Вказ. праця. — М., 1971. — С. 153; Ватман Д. П. Адвокатская этика. — М., 1977. — С. 25. [11] ТатаринцевВ. Принятие адвокатом поручения по гражданскому делу // Сов. юстиция. -1980. -№4. - С. ЗІ. [12] КупрiшинВ,,Сусло Д. Вказ. праця. — С. 87; В а т м а н Д. П. Вказ. праця. — С. 29—33. [13] Див. Адвокат. — 1997. — № 1. — С. 118. [14] Бiзнес №41. 13 жовтня 2003р. [15] ГетманцевО. В. Громадяни як сторони у цивiльному процесi України: лис. канд. юр. наук. -К.,1997-С. 68. [16] ВатманД. П. Вказ. праця. — С. 9. [17] К л и г м а н А. В. Договор поручения: Автореф. дис. канд. юр. наук. — М-, 1985. — С. 15. [19] Гетманцев О. В. Вказ. праця. — С. 17. [20] Гражданский процессуальный кодекс УССР. Научно-практический комментарий. -К., 1979. -С 234. Любарская Г. В. На прием к адвокату. — М., 1989. — С. 27—28 [22] ТреушниковМ. К. Вказ. праця. — С. 11. [23] Гальперин И. Г. Письменные доказательства как средство доказывания юридических фактов в советском гражданском процессе. -Свердловск, 1968. -С. 8. юстиция. — 1965. — № 10. — С. 14. [25] Я н о ш К. Ф., Варфоломеева Т. В. Советская адвокатура на службе трудящих. -К., 1987. -С. 22; К у п р i ш и н В., С у с л о Д. Вказ. праця. — С. 89.