На тему
: «Автономнiсть третейської угоди»
Вступ
« Про третейськi суди» обумовили необхiднiсть комплексного дослiдження зазначеної проблеми. Крiм того iнститути альтернативного вирiшення приватно-правових спорiв, який забезпечуватиме оперативне, об’єктивне та компетентне вирiшення суперечок i розбiжностей, що виникають в динамiцi приватно-правових вiдносин потребують адекватного правового регулювання та вдосконалення.
становлять працi таких вiтчизняних та зарубiжних вчених в галузi теорiї держави та права, цивiльного права та процесу, мiжнародного приватного права та господарського процесу: Алексєєва С. С., Богуславського М. М., Виноградової О. А., Гурвiча М. А., Дзери О. В., Дмiтрiєвої Г. К., Захарченко Т. Г., Іоффе О. С., Комарова О. С., Лєбєдєва К. К., Лунца Л. А., Нiкiфорова В. А., Носирєвої О.І., Побiрченка І. Г., Попова М. А., Притики Ю. Д., Суханова Є. О., Тарасова В. М., Трєушникова М. К., Федорова О. Г., Штефана М. Й. та iнших.
Третейський розгляд спорiв завжди був одним iз альтернативних способiв вирiшення спорiв мiж сторонами напротивагу державному судочинству. Вiн характеризується бiльшою гнучкiстю, швидкiстю та зручнiстю для сторiн. Однак для того, щоб спiр був розглянутий у третейському судi необхiдна домовленiсть та згода з боку обох сторiн, тобто з боку як позивача так i вiдповiдача врегулювати спiр шляхом третейського судочинства. Для оформлення такої домовленостi i укладається третейська угода. Одним iз досить важливих принципiв третейської угоди є її автономнiсть, тобто самостiйний по вiдношенню до iнших договорiв, що пiдтверджують наявнiсть спiрних правовiдносин мiж сторонами. Концепцiя автономностi арбiтражної угоди має багато й iнших аспектiв. Досить часто автономнiсть третейської (арбiтражної) угоди невiрно розумiється чи трактується сторонами. Із невiрного розумiння сутностi автономностi третейської угоди випливає чимало проблем та суперечностей на практицi. Крiм того слiд бiльш чiтко розрiзняти укладення третейської угоди про передачу спору на розгляд звичайного третейського суду та укладення арбiтражної угоди про вирiшення спору у Мiжнародному комерцiйному арбiтражному судi. Незважаючи на це, враховуючи переважно однакову правову природу зазначених угод в частинi їх автономностi, пропонуємо у данiй роботi розглядати їх спiльно. Загалом же у данiй роботi маємо на метi бiльш детальнiше розiбратися у концепцiї автономностi третейської та арбiтражної угоди та встановити вийнятки iз цього правила.
Для того, щоб передати спiр на розгляд третейського суду сторонам необхiдно укласти третейську угоду. Третейська угода – це угода сторiн про передачу спору на вирiшення третейським судом, тобто передумовою укладення третейської угоди та однiєю з пiдстав звернення до третейського суду є наявнiсть спору. Третейська угода може бути укладена у виглядi третейського застереження в договорi (контрактi) або у виглядi окремої письмової угоди. Для звернення до Постiйно дiючого третейського суду при КТПП необхiдно включити в договiр (контракт) третейське застереження такого змiсту: «Будь-який спiр щодо умов цього договору(контракту) або у зв’язку з ним, в разi неможливостi вирiшення його шляхом переговорiв, пiдлягає передачi на розгляд i остаточне вирiшення до Постiйно дiючого третейського суду при Київськiй торгово-промисловiй палатi у вiдповiдностi з його Регламентом». Третейська угода укладається у письмовiй формi. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона пiдписана сторонами чи укладена шляхом обмiну листами, повiдомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобiв електронного чи iншого зв'язку, що забезпечує фiксацiю такої угоди, або шляхом направлення вiдзиву на позов, в якому одна iз сторiн пiдтверджує наявнiсть угоди, а iнша сторона проти цього не заперечує. Третейська угода має мiстити вiдомостi про найменування сторiн та їх мiсцезнаходження, предмет спору, мiсце i дату укладання угоди. Посилання у договорi (контрактi) на документ, який мiстить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договiр укладений у письмовiй формi i це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору. Недiйснiсть окремих положень договору (контракту), що мiстить третейське застереження, не тягне за собою недiйснiсть такого третейського застереження. Третейська угода може мiстити як вказiвку про Постiйно дiючий третейський суд при КТПП, так i просте посилання на вирiшення вiдповiдних спорiв мiж сторонами третейським судом. Вiдповiдно до Положення та Регламенту Постiйно дiючого третейського суду при КТПП у третейськiй угодi сторони можуть визначити положення про склад третейського суду та мову третейського розгляду. Оформити третейську угоду сторони можуть як до виникнення спору, так i пiсля цього.
Третейська угода може бути укладена у виглядi третейського застереження в договорi, контрактi або у виглядi окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про iнше при передачi спору до постiйно дiючого третейського суду, а також при вказiвцi у третейськiй угодi на конкретний постiйно дiючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невiд'ємна частина третейської угоди. За будь-яких обставин у разi суперечностi третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту У разi недодержання правил, передбачених цiєю статтею, третейська угода є недiйсною. Третейська угода може мiстити як вказiвку про конкретно визначений третейський суд, так i просте посилання на вирiшення вiдповiдних спорiв мiж сторонами третейським судом.
Третейське (арбiтражне) застереження розглядається як автономна вiд iнших умов основного договору умова. Це означає, що визнання недiйсностi основного договору не тягне за собою недiйсностi третейського (арбiтражне) застереження, що було умовою цього договору. Третейське застереження, що є частиною договору, має автономний характер та повинно тлумачитися як угода, що не залежить вiд iнших умов договору. Висновок компетентного суду про недiйснiсть договору, не тягне за собою недiйснiсть третейської угоди. Хоча вона може бути визнана недiйною у зв’язку iз невiдповiднiстю закону, обраного сторонами. Дiйснiсть (чи недiйснiсть) арбiтражної угоди може бути розцiнена, зокрема, з позицiї дотримання вимоги про можливiсть вирiшення вiдповiдного спору в арбiтражному судi, форми та змiсту арбiтражної угоди, право(дiє) здатностi сторiн, наявностi їх вiльного волевиявлення. Автономнiсть третейської угоди теоретично обґрунтовується дослiдниками через концепцiю, яка її розглядає як позитивну правову норму вiтчизняного законодавства. Автономнiсть означає пiдпорядкування третейської угоди особливому режиму регулювання, який базується на наступних основних елементах: третейський суд надiлений компетенцiєю на розгляд тих спорiв, якi сторони зобов’язались передати на його вирiшення, в тому числi спорiв щодо недiйсностi основного договору, частиною якого є арбiтражне застереження; визнання третейським судом основного договору недiйсним уявляє собою рiшення по сутi майнового спору сторiн, а не з приводу компетенцiї; недiйснiсть основного договору (або окремих його положень), в якому мiтиться третейське застереження, не тягне за собою (автоматично) недiйснiсть такого третейського застереження. Слiд зважати на те, що автономнiсть третейської угоди не повинна абсолютизуватись, а має свої межi, зокрема вона не поширюється на випадки змiни сторiн у зобов’язаннi, яке виникло на пiдставi договору, частиною якого третейське застереження [14].
Автономнiсть третейської угоди обґрунтовується також iнодi процесуальною квалiфiкацiєю такої угоди. Таке обґрунтування виходило головним чином вiд прихильникiв процесуальної концепцiї третейського суду, якi вважають, що третейськi суди здiйснюють функцiї суверенiтету i є частиною державної системи правосуддя. Теорiя, яка визначає третейський суд в якостi iнституту змiшаної природи, пов’язує автономнiсть третейської угоди iз дуалiзмом її юридичного характеру [14].
предметного змiсту третейської угоди. Остання повинна регулюватися спецiальними нормами законодавства про третейський суд. В разi вiдсутностi таких спецiальних норм до третейської угоди можуть застосовуватися лише загальнi норми, якi стосуються договорiв, з врахуванням того, що мова йде про самостiйну за своєю природою угоду. Вiдтак, жодна правова система країн свiту не ставить пiд сумнiв можливiсть застосування до третейських угод загальних норм зобов’язального права, але з врахуванням того, що вони не суперечать спецiальному законодавству про третейський суд. Бiльше того, судова практика багатьох країн показує, що в разi вiдсутностi спецiальних норм, якi регулюють питання третейського розгляду, в порядку аналогiї застосовуються загальнi норми цивiльного права. На кiнець, ще одним аргументом на користь автономностi третейської угоди є те, що третейська угода може стосуватися спорiв, якi випливають не тiльки iз договору, але iз iнших цивiльно-правових вiдносин, зокрема делiктних. Таким чином в цих випадках третейський запис взагалi є єдиною угодою. Застосування у ст. 13 Закону України «Про третейськi суди» термiну третейське застереження в договорi – є не зовсiм точним, оскiльки в такому випадку наголос робиться на юридичнiй технiцi, що свiдчить про єднiсть третейського застереження з iншими умовами договору [3]. Цей ефект досить вдало названий в юридичнiй лiтературi «вiзуальною оманою». Але виходячи з правил легальної квалiфiкацiї, слiд визнати, що, укладаючи договiр (контракт), який мiстить третейське застереження, сторони в дiйсностi укладають не один, а два договори: основний договiр i договiр про передачу спору на розгляд третейського суду (третейську угоду), i, таким чином, третейське застереження є договором у договорi [13].
що було включено до контракту розглядалась як одна з умов договору. Можливо саме ця позицiя лягла в основу формування думки, згiдно якої арбiтражна угода є складовою договору. Вiдповiдно до цiєї точки зору, в разi визнання договору недiйним, а також у випадку закiнчення строку його дiї третейська угода автоматично втрачала свою юридичну силу. На думку прихильникiв цiєї позицiї, усi пiдстави, що стосувалися договору, наприклад, визнання його недiйсним у зв’язку з недодержання форми договору, безпосередньо впливали i на дiйснiсть застереження. Тому, обґрунтовуючи недiйснiсть договору до якого було включено третейське застереження, суди багатьох країн визначали таке застереження не дiйсним, а третейський суд не компетентним, так як саме застереження визначало компетенцiю третейського суду. Згодом така концепцiя була переосмислена, проте зустрiчаються пiдходи на пiдтримку такої концепцiї i в сучасний перiод [14].
Арбiтражна угода є самостiйним договором, незалежно вiд того, мiститься вона в окремому документi чи ж в основному контрактi. Принцип автономностi (самостiйностi), який знайшов своє нормативне закрiплення в автономностi (самостiйностi), який знайшов своє нормативне закрiплення в частинi 1 ст. 16 Закону України «Про мiжнародний комерцiйний арбiтраж», арбiтражної угоди має на увазi наступнi аспекти:
1) питання про дiйснiсть арбiтражної угоди вирiшується окремо i незалежно вiд факту дiйсностi чи недiйсностi договору, в якому вона мiститься. Якщо одна iз сторiн посилається на недiйснiсть основного договору з будь-яких причин (недотримання форми або введення в оману тощо), арбiтри чи суд будуть розглядати питання про дiйснiсть арбiтражної угоди окремо. Недiйснiсть основного договору не тягне автоматично недiйснiсть включеного до нього арбiтражного застереження. Якщо в данiй ситуацiї арбiтражна угода буде визнана дiйсною, то арбiтражний суд уповноважений задовольнити вимогу про визнання угоди недiйсною;
2) в силу особливого змiсту арбiтражна угода може регулюватися правом, вiдмiнним вiд права, що застосовується до сутi спору. Сторони в силу автономiї волi можуть вказати право, що буде застосовано до їхньої арбiтражної угоди. Правом, яке застосовують до арбiтражної угоди, регулюється ряд питань, таких як: питання про його дiйснiсть, ефективнiсть, тлумачення i сфери. За рамками права, що застосовується до арбiтражної угоди, залишаються питання дiєздатностi сторiн (у даному випадку, крiм загальної дiєздатностi, сторони повиннi володiти
«спецiальною» дiєздатнiстю укладати арбiтражну угоду) i питання про можливiсть для даних правовiдносин бути предметом арбiтражного розгляду. Якщо сторони не визначають право, що застосовується до їхньої арбiтражної угоди, то таке право буде визначено судом чи арбiтражем. При цьому, в залежностi вiд того, на якiй стадiї пiдняте питання про встановлення права, що застосовується до арбiтражної угоди, це може бути наступне право:
а) на стадiї, коли позов поданий до суду загальної юрисдикцiї, незважаючи на наявнiсть арбiтражної угоди, в силу можливої недiйсностi арбiтражної угоди, суд визначає право на пiдставi власних колiзiйних норм, що здебiльшого передбачають, що право країни мiсця проведення арбiтражу застосовується до арбiтражної угоди. Європейська конвенцiя про зовнiшньоторговельний арбiтраж 1961 р. займає подiбну, хоча i не iдентичну позицiю, закрiплюючи положення, що за вiдсутностi вказiвки сторiн на право, що застосовується до арбiтражної угоди, суд застосовує право країни, в якiй повинно бути винесене арбiтражне рiшення, а при неможливостi визначити мiсце винесення арбiтражного рiшення в момент,
коли заяву про недiйснiсть арбiтражного рiшення зроблено в судi, суд визначає право, що використовується, вiдповiдно до власних колiзiйних норм (п. 2 ст. VI Європейської конвенцiї). Оскiльки в бiльшостi законодавчих актiв щодо арбiтражу пiдкреслюється, так само, як i в пунктi 3 статтi 31 Типового закону про Мiжнародний комерцiйний арбiтраж, що арбiтражне рiшення, незалежно вiд мiсця його фактичного винесення, вважається винесеним у країнi, де проходив арбiтраж. Таким чином, два пiдходи для визначення права, що застосовується на цiй стадiї в цiй стадiї в реальностi збiгаються;
б) на стадiї, коли наявнiсть чи дiйснiсть арбiтражної угоди оспорюється в арбiтражi, арбiтражний суд може використати кiлька критерiїв (арбiтражна практика свiдчить про вiдсутнiсть одностайностi у цьому питаннi). Найбiльш часто зустрiчаються варiанти:
– право країни мiсця проведення арбiтражу;
ведуть до одного i того ж результату: застосовують право країни, до суду якої подано заяву про скасування арбiтражного рiшення;
в) на стадiї подачi вимоги про приведення до виконання арбiтражного рiшення, застосовують право країни, де рiшення було винесене, тобто право країни мiсця арбiтражу (а) п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенцiї i a) i) п. 1 ст. 36 Типового закону).
може ще бiльш ускладнитися у випадку, якщо нацiональне законодавство з арбiтражу не вiдповiдає зразкам Типового закону чи Європейської конвенцiї. Навiть при найсприятливiшому варiантi, мiнiмум три рiзних системи права можуть претендувати на регулювання арбiтражної угоди: право країни мiсця проведення арбiтражу, право країни мiсця винесення арбiтражного рiшення i право, що застосовується до сутi спору. У зв’язку з цим бажано, щоб сторони спецiально обумовили право, що застосовують до арбiтражної угоди, оскiльки такий вибiр однозначно й одностайно пiдтримується i поважається як нацiональними арбiтражними актами, так i мiжнародними конвенцiями.
Проблеми, пов’язанi iз автономнiстю третейської угоди
третейский концепцiя угода автономнiсть
полягає в з’ясуваннi того, чи впливає недiйснiсть зовнiшньоторговельного контракту на арбiтражну угоду. Поряд iз цим проблема автономностi арбiтражної угоди виникає й у випадку закiнчення термiну зовнiшньоторговельного контракту, розiрвання його однiєю або обома сторонами, унаслiдок виконання або неможливостi його виконання.
як окрему вiд контракту угоду. У результатi досить тривалого розвитку арбiтражної практики, конвенцiйного регулювання мiжнародного комерцiйного арбiтражу i внутрiшнього законодавства в доктринi переважає думка про те, що зовнiшньоторговельний контракт i арбiтражна угода, що вiдноситься до нього, є самостiйними договорами [14].
У випадку, коли йдеться про технiчно вiдокремлену вiд основного договору угоду сторiн правовiдносин про передачу спорiв, що виникли або можуть виникнути з цих правовiдносин, на розгляд арбiтражу, тобто, про так званий «третейський запис» чи «компромiс» [12], то вiдокремленiсть арбiтражної угоди вiд основного договору досить очевидна. В цьому разi арбiтражна угода, яка мiститься в окремому документi, iснує окремо, має специфiчний об'єкт та може регулюватися iншим правом, анiж основний договiр. Така арбiтражна угода стосується лише спору мiж її сторонами та його безпосередньої передачi на розгляд арбiтражу. Виконання такої угоди є повнiстю незалежним вiд виконання комерцiйних зобов'язань за основним договором.
чи був договiр укладений, чи вiн iснує, чи є дiйсним, а також питання порушення умов договору, то було б абсурдним вважати достатньою пiдставою для втрати юридичної сили арбiтражною угодою порушення договору чи вимогу про його визнання недiйсним, неукладеним або припиненим. Саме в таких ситуацiях арбiтражна угода є найбiльш потрiбною, оскiльки вона надає арбiтражу компетенцiю на розгляд вiдповiдних спорiв. Якби принцип автономностi не застосовувався, то статус арбiтражної угоди прямо залежав би вiд статусу основного договору, i у спорах, в яких присутня вимога визнання основного договору недiйсним, неукладеним, припиненим тощо, арбiтри щоразу заходили би у глухий кут. Для того, аби визначити, чи склад арбiтражу має компетенцiю розглядати спiр, арбiтри мусили би не лише дослiджувати арбiтражну угоду на предмет її iснування, дiйсностi та вiдповiдностi вимогам застосовуваного права, але й розглядати одразу статус основного договору. Висновок арбiтрiв про недiйснiсть, неукладенiсть, припинення основного договору автоматично означав би вiдсутнiсть у них компетенцiї на розгляд спору, оскiльки арбiтражна угода без застосування принципу автономiї подiляла би статус основного договору. В результатi сторони, висловивши у арбiтражнiй угодi намiр передати на арбiтражний розгляд спори, що виникли чи могли виникнути iз правовiдносин мiж ними, були би позбавленi можливостi вирiшення своїх спорiв арбiтражем i змушенi звертатися з метою їх розгляду до державних судiв. Окрiм невiдповiдностi такого розвитку подiй первинному намiру сторiн, останнi можуть стикнутися iз визнанням судом за заявою зацiкавленої особи чи ex officioсебе некомпетентним розглядати спiр у зв'язку iз iснуванням арбiтражної угоди [11], оскiльки, у вiдповiдностi до ч. 3 статтi ІІ Конвенцiї про визнання та звернення до виконання iноземних арбiтражних рiшень, суд «[…] якщо до нього надходить позов з питання, з якого сторони уклали арбiтражну угоду […], повинен, на прохання однiєї iз сторiн, направити сторони до арбiтражу, якщо не вирiшить, що така арбiтражна угода недiйсна, втратила силу чи не може бути виконана «[7]. Отже, спiр буде вирiшено або не тим органом, про який первинно домовлялися сторони, або взагалi буде залишено без вирiшення. Втрачається ефективнiсть арбiтражного вирiшення спорiв, порушується принцип свободи договору.
про свою компетенцiю, у тому числi щодо будь-яких заперечень наявностi або дiйсностi арбiтражної угоди. З цiєю метою арбiтражне застереження, що є частиною договору, має трактуватися як угода, що не залежить вiд iнших умов договору. Ухвалення третейським судом рiшення про недiйснiсть договору не тягне за собою недiйсностi арбiтражної угоди [4].
У Регламентi ЮНСІТРАЛ закладена iдея самостiйностi арбiтражної угоди. Так, у п. 2 ст. 21 Регламенту передбачено, що арбiтражний суд компетентний установлювати наявнiсть або дiйснiсть договору, частиною якого є арбiтражне застереження. Арбiтражне застереження, що є частиною договору i передбачає арбiтражний розгляд вiдповiдно до Регламенту, має розглядатися як угода, що не залежить вiд iнших умов цього договору. Визнання арбiтражним судом нiкчемностi договору не тягне за собою автоматично недiйснiсть арбiтражного застереження [6].
Проблема автономностi арбiтражної угоди позитивно вирiшується в регламентах окремих арбiтражiв i арбiтражних центрiв. Так, в Арбiтражному регламентi Мiжнародного арбiтражного суду Мiжнародної торговельної палати передбачається, що коли одна зi сторiн висуває одну або кiлька претензiй щодо iснування або дiйсностi арбiтражної угоди i Мiжнародний арбiтражний суд переконується в iснуваннi такої угоди, суд може, не вирiшуючи питання про допустимiсть або обґрунтованiсть претензiї (або претензiй), прийняти справу до арбiтражного провадження. У такому випадку будь-яке рiшення, як-от про компетентнiсть арбiтра, приймається самим арбiтром (ст. 8 п. 3). Якщо не передбачено iнше, арбiтр не припиняє провадження у справi у зв’язку з твердженнями про те, що контракт є недiйсним або неiснуючим за умови, що вiн уважає дiйсною арбiтражну угоду. Вiн продовжує провадження, якщо навiть контракт є неiснуючим або недiйсним, щоб визначити вiдповiднi права сторiн i ухвалити рiшення за їхнiм позовом на пiдставi вимог ст. 8 (п. 8). Як очевидно, Арбiтражний регламент Мiжнародного арбiтражного суду, на вiдмiну вiд Регламенту ЮНСІТРАЛ, визнаючи автономнiсть арбiтражної угоди як фундаментальний принцип, вкладає в нього ширший змiст, тому що передбачає компетентнiсть арбiтражу не тiльки вiдносно недiйсностi, а й неiснування контракту [6].
арбiтражi й арбiтражнi центри пiшли шляхом розроблення типових арбiтражних угод, що передбачають право арбiтражу вирiшувати питання про їх дiйснiсть i дiйснiсть основного контракту. Наприклад, типова арбiтражна угода, рекомендована ЮНСІТРАЛ [6].
Слiд зазначити, що на користь автономностi арбiтражної угоди свiдчить i особливий режим колiзiйного регулювання, що не завжди пiдпорядковується правопорядку, який застосовується до зовнiшньоторговельного контракту. Так, Нью-Йоркська конвенцiя 1958 р. передбачає, що у визнаннi i виконаннi iноземного арбiтражного рiшення може бути вiдмовлено, якщо сторони арбiтражної угоди були за застосованим до них закону недiєздатнi або ця угода недiйсна за законом, якому сторони цю угоду пiдпорядковували, а в разi вiдсутностi такої вказiвки – за законом країни, де рiшення було ухвалено (п. 1 «а» ст. V).
Деякi проблеми викликає питання про «автономностi» третейського застереження, тобто те, що воно є незалежним вiд iнших умов договору, в якому воно мiститься. На перший погляд, це питання вичерпно вирiшено правилом, що визнання недiйсним договору не тягне за собою недiйсностi третейського застереження, що в ньому мiститься. Тобто, третейське застереження розглядається як угода сторiн не залежна вiд iнших умов договору, як договiр в договорi. Адже, на вiдмiну вiд iнших умов договору регулюють в основному матерiально-правовi вiдносини сторiн, третейська угода це перш за все угоду з процесуальних питань.
Отже, принцип «автономностi» третейського застереження закрiплений законодавчо. Але це зовсiм не означає, що третейське застереження нiколи не подiляє юридичну долю договору, в якому вона мiститься. Адже законом встановленi рiзнi пiдстави недiйсностi угод, у тому числi i такi, на пiдставi яких третейського застереження може бути визнана недiйсною при збереженнi дiйсностi iнших умов договору, недiйсною разом з договором, дiйсною, незважаючи на недiйснiсть iншої частини договору.
Наприклад, за вiдсутностi в особи яка пiдписала третейський угоду права на передачу справи в третейський суд третейська угода може бути визнана недiйсною при дiйсностi договору. Окремо необхiдно вiдзначити випадок нiкчемностi третейського застереження за загальними пiдставах. У цьому випадку також можлива недiйснiсть третейського застереження при дiйсностi договору в цiлому. Як приклад можна навести випадок, укладення угоди про реструктуризацiю заборгованостi перед бюджетом. Оскiльки така угода не є цивiльно-правової угодою, то передача спору по нiй на розгляд третейського суду суперечить законодавству. У випадках удаваної угоди, угоди вчиненої недiєздатним, малолiтнiм третейське застереження, що мiститься в договорi є недiйсним (нiкчемним) разом iз договором. У бiльшостi iнших випадкiв, наприклад недiйсностi угод на пiдставах передбаченим ЦК України, третейське застереження мабуть слiд визнати дiйсною, незважаючи на недiйснiсть договору.
третейської (арбiтражної) угоди. Даний принцип виражається у багатьох аспектах. По-перше вiн означає те, що третейська угода є незалежною вiд будь-якого договору, з якого, власне, i виник спiр, про передачу якого до третейського суду сторони домовились. По-друге у випадку недiйсностi основного договору третейська (арбiтражна) угода як правила зберiгає свою дiйснiсть. По-третє в силу особливого змiсту арбiтражна угода може регулюватися правом, вiдмiнним вiд права, що застосовується до сутi спору. Правильне розумiння автономностi третейської угоди має досить велике практичне i теоретичне значення. На практицi часто виникають проблеми, пов’язанi iз автономнiстю арбiтражної угоди. Так, незважаючи на те, що третейська угода має самостiйне значення та не залежить вiд будь-якого iншого договору з цього правила iснують певнi вийнятки, якi необхiдно враховувати. Інодi на практицi виникають ситуацiї, коли визнання основного договору недiйсним може призводити й до недiйсностi арбiтражної угоди. Наприклад у випадку вчинення певного договору малолiтньою особою, права на вчинення якого вона не мала. В таких випадках така особа не має права й на укладення третейської угоди. Внаслiдок чого такi угоди обидвi можуть визнаватись недiйсними. Деякi проблеми виникають також при вирiшеннi питань про автономнiсть арбiтражної угоди про передачу спору до Мiжнародного комерцiйного арбiтражу вiд зовнiшньоекономiчного договору, з якого власне i виник спiр. Варто вiдмiтити розбiжностi у закрiпленнi принципу автономiї арбiтражної угоди у рiзних мiжнародних арбiтражних регламентах. З цього правила також iснують певнi вийнятки, якi, безумовно, також слiд враховувати. Досi iснують як теоретичнi розбiжностi у тлумаченнi принципу автономiї, так i практичнi вiдмiнностi в його застосуваннi арбiтражами та судами, що пояснюється неоднорiднiстю правового регулювання цього питання у рiзних правових системах та вiдсутнiстю строго унiфiкованого розумiння принципу, закрiпленого на рiвнi мiжнародних договорiв. Тому вважаємо, що з метою уникнення спiрних ситуацiй на практицi доцiльно внести змiни до чинного Закону України «Про третейськi суди», а також арбiтражного процесуального права, якими чiтко визначити пронцип автономностi третейської (арбiтражної) угоди, а також можливi вийнятки iз цього правила.
1. Конституцiя України // Вiдомостi Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.
2. Господарсько-процесуальний кодекс // Вiдомостi Верховної Ради України. – 1992. – №6. – Ст. 56.
3. Закон України «Про третейськi суди» // Вiдомостi Верховної Ради України. – 2004. – №35. – Ст. 412.
4. Закон України вiд 24 лютого 1994 року «Про мiжнародний комерцiйний арбiтраж» // Вiдомостi Верховної Ради України. – 1994. – №25. (21. 06. 94). – Ст. 198.
судочинства. – 2005. – №3. – С. 23 – 26.
6. Арбитражный регламент ЮНСИТРАЛ 1976 года // Регламенты международных арбитражных судов. – М., 2001.
8. Авсiєвич Андрiй Арбiтражна угода як запорука законного та обґрунтованого вирiшення спорiв мiжнародним комерцiйним арбiтражем // Юридичний журнал «Юстiнiан». – #5/2005. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://justinian.com.ua/article.php? id=1733
9. Богуславский М. М. Международное частное право: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1998. – 408 с.
10. Дмитреева Г. К. Международный коммерческий арбитраж. Учебно-практическое пособие. – М.: «ПРСПЕКТ», 1997. – 232 с.
13. Притика Ю. Д. Закон України «Про третейськi суди»: Науково-практичний коментар. – К.: Концерн «Видавничий Дiм «Ін Юре», 2005. – 193 с.
14. Притика Ю. Д. Теоретичнi проблеми захисту прав учасникiв цивiльних правовiдносин в третейському судi: Дисертацiя на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук: 12. 00. 03 – цивiльне право i цивiльний процес; сiмейне право; мiжнародне приватне право. – КИЇВ, 2006.
|
