Історiя та свiтовий досвiд реалiзацiї громадянами права на захист засобами адмiнiстративної юстицiї
Вступ
однiй з трьох гiлок. Одним з елементiв механiзму стримувань i противаг є гiлка судової влади.
У країнах iз розвиненими демократичними традицiями функцiонування державної влади суди посiдають особливе мiсце. Зазначене пiдтверджується зокрема, показником кiлькостi суддiв на мiльйон жителiв, а також обсягом державних коштiв, що витрачаються на утримання судових установ i суддiв. Так, у Федеративнiй Республiцi Нiмеччина на один мiльйон жителiв припадає бiльше, нiж 200 суддiв, в Англiї – 51, Італiї – 101, Швецiї – 100. У Нiмеччинi двi третини коштiв, що спрямовуються на пiдтримку правопорядку, витрачається на суди, тодi як в iнших європейських країнах суди отримують приблизно одну третину цих коштiв [17].
Бiльшiсть вiтчизняних вчених, якi дослiджували загальнi проблеми захисту прав i свобод громадян вiд порушень у публiчно-правових вiдносинах, а також питання вдосконалення вiдповiдних адмiнiстративних процедур вивчали тенденцiї формування адмiнiстративного судочинства у контекстi становлення адмiнiстративної юстицiї. Зокрема, зазначене стосується робiт Ю. В. Георгiєвського, Ю. С. Педько, В. Г. Перепелюка, О.І. Шостенко, та iн. Дiйсно, такий пiдхiд є логiчним, адже запровадженню найбiльш ефективної серед iнших форм захисту прав, свобод, законних iнтересiв – судової форми захисту – до сфери публiчно-правових вiдносин передує формування вiдповiдної моделi, адаптованої до тенденцiй державотворення у кожнiй країнi. Разом з тим, викликає зацiкавленiсть вивчення проблеми витокiв формування адмiнiстративного судочинства як окремої форми захисту прав, свобод, законних iнтересiв. Доцiльнiсть саме такого пiдходу ґрунтується на доведенiй вченими думки про розмежування сумiжних понять «адмiнiстративна юстицiя», «адмiнiстративний процес», «адмiнiстративна юрисдикцiя».
адмiнiстративний суд юстицiя оскарження
Історiя та свiтовий досвiд реалiзацiї громадянами права на захист засобами адмiнiстративної юстицiї
Вiддаючи належне науковому надбанню юридичної думки стосовно генезису iдеї адмiнiстративної юстицiї, доцiльно навести тi вiдповiднi положення, якi обґрунтовували вченi.
Дослiдники проблем становлення i розвитку адмiнiстративної юстицiї пов’язують виникнення необхiдностi її запровадження з певними тенденцiями державотворення, а саме – iз зростанням потреби контролювати й обмежувати дiю влади залежно вiд розширення функцiй держави i збiльшення сфери застосування засобiв владного впливу з метою впорядкування суспiльних вiдносин. При цьому називається термiн ХVІІІ–ХІХ ст. ст., коли вiдбувалося пiднесення теорiї лiберальної демократiї, якою було закрiплено iдею обмежень та вiдповiдальностi влади за свої дiї. У бiльш раннi термiни фактично вiдбувалося зародження самої iдеї обмеження влади, але форми реалiзацiї цiєї iдеї нагадували прокурорський нагляд у сучасному його виглядi [10, с. 53–54]. О.І. Шостенко доводила дещо iншу думку про витоки запровадження права громадян на самозахист шляхом оскарження дiй i рiшень посадових осiб до компетентного державного органу. Вона називала перiод стародавнього Риму, коли за римським громадянином було закрiплене право апеляцiї до народних зборiв, а у московськiй державi – право кожного пiдданого царя подавати чолобитну в Чолобитний наказ чи Боярську Думу [190 с. 66]. Із поглядом О.І. Шостенко можна погодитися лише умовно, оскiльки змiст термiна «юстицiя» означає правосуддя, систему судових та пов’язаних iз їх дiяльнiстю установ [8, с. 984]. Швидше за все, вчена вказувала на iснуючi на той час способи оскарження.
обмежень абсолютних монархiй Європи. Такi обмеження запроваджувалися внаслiдок конфлiктiв iз церквою, повстань дворян та появи германського звичаєвого права, у якому було вiдтворено положення про можливiсть притягнення суверена до вiдповiдальностi за свої дiї. Пiзнiше це положення знайшло вiдображення у нормах про захист майна та особистої свободи, якi сприяли запровадженню правових механiзмiв обмеження, особливо за допомогою прийняття судових рiшень. Із розвитком європейських держав було запроваджено виконавчi засоби забезпечення вiдповiдальностi, а в рамках шведсько-фiнського права у 1713 р. було запроваджено посаду омбудсмана, значна кiлькiсть обов’язкiв якого стосувалася нагляду за дiяльнiстю представникiв влади та захисту громадян вiд зловживань ними владою та вiд їхнiх протизаконних дiй [10, с. 54].
Отже, вченi є єдиними в думцi про передумови запровадження адмiнiстративної юстицiї – формування у суспiльнiй свiдомостi та пiдтримка з боку влади iдеї про необхiднiсть обмеження свавiлля владних iнститутiв, яка реалiзується у формi правового механiзму вiдповiдальностi влади за свої дiї. Разом з тим, постає неоднозначним сприйняття самої сутностi адмiнiстративної юстицiї – як форми захисту прав у сферi управлiння державними справами, яка реалiзується не лише засобами судочинства, а й, зокрема, засобами самозахисту.
Ю. С. Педько доводив, що змiст адмiнiстративної юстицiї передбачає наявнiсть таких складових, як: адмiнiстративний спiр; оскарження громадянином дiй або бездiяльностi органiв виконавчої влади чи органiв мiсцевого самоврядування; особливий судовий адмiнiстративний процесуальний порядок вирiшення спору; наявнiсть спецiалiзованих судових органiв (адмiнiстративних судiв). Ним були видiленi такi теоретичнi ознаки адмiнiстративної юстицiї: за змiстовною характеристикою суспiльнi вiдносини, якi регулюються iнститутом адмiнiстративної юстицiї, є спiрними i випливають iз конфлiктних управлiнських ситуацiй, що виникають у сферi виконавчої влади чи мiсцевого самоврядування мiж громадянами i вiдповiдними органами; адмiнiстративна юстицiя є формою судового захисту прав i свобод громадян, завдяки якiй останнi у змозi реалiзувати своє право на оскарження неправомiрних дiй чи бездiяльностi органiв виконавчої влади та органiв мiсцевого самоврядування; адмiнiстративна юстицiя передбачає, що адмiнiстративнi спори вирiшуються у судовому порядку, згiдно з правилами судового адмiнiстративного процесу (адмiнiстративного судочинства) у вiдокремленому вiд органiзацiйної структури виконавчої влади та мiсцевого самоврядування органi – адмiнiстративному судi; адмiнiстративно-юстицiйний захист майже завжди повинен супроводжуватися перевiркою законностi нормативного матерiалу, який створює правове забезпечення управлiнської дiяльностi, що може призвести до вiдмiни або замiни вiдповiдного правового акта управлiння; об’єктом адмiнiстративно-юстицiйного розгляду є результати управлiнської дiяльностi, при цьому об’єкт правопорушення, що розглядається, має публiчно-правовий характер [7, с. 7]. На думку М. О. Куплеваського, не будь-яке порушення права чи спiр про право може дати привiд до дiяльностi судiв (адмiнiстративних чи звичайних), але тiльки порушення цього права або спiр про таке право, надане певнiй особi чи категорiї осiб [16, с. 160].
Точка зору Ю. С. Педько покладена в основу пiдходу, за яким адмiнiстративна юстицiя пов’язана iз дiяльнiстю судових органiв, а процесуальний порядок її реалiзацiї – зi здiйсненням за правилами судочинства.
Бiльшiсть дослiдникiв теоретичних i правових засад запровадження i розвитку адмiнiстративної юстицiї як судового розгляду спорiв в управлiнськiй дiяльностi аналiзували досвiд Францiї i Нiмеччини. Вибiр саме цих країн ґрунтується на тому, що вiдповiднi моделi адмiнiстративної юстицiї вiдносять до типових у країнах романо-германського (континентального) типу правових систем.
Ю. В. Георгiєвський зазначав, що для моделi адмiнiстративної юстицiї континентальних держав властива спецiальна система адмiнiстративних судiв, створених для розгляду всiх адмiнiстративних спорiв – вiд судiв нижчого до судiв середнього i вищого рiвнiв. Така система дiє вiдокремлено вiд системи загальних судiв, Конституцiйного Суду, господарських (арбiтражних) судiв. Вчений зазначає, що в такому випадку адмiнiстративнi суди формально незалежнi вiд адмiнiстративних органiв, або перебувають у вiдносному пiдпорядкуваннi цим органам [2, с. 11].
Основи органiзацiї адмiнiстративного судочинства у Францiї були закладенi за часiв Великої Французької революцiї, коли законодавчо було закрiплено принцип подiлу судових i адмiнiстративних функцiй. На сьогоднi сформувалося два окремих види судочинства, якi здiйснюються в судах загальної юрисдикцiї – загальне та адмiнiстративне. Кожен iз видiв судочинства реалiзується у системах судових установ, незалежних одна вiд одної [10, с. 13].
М. О. Куплеваський, характеризуючи формування юрисдикцiйних повноважень адмiнiстративних судiв у Францiї у ХVІІ–ХVІІІ ст. ст., видiляв такi 3 головнi елементи їх юрисдикцiї: 1) усi спори, якi виникають iз приводу актiв адмiнiстрацiї, в яких остання перебуває як влада (за виключенням спорiв про непрямi податки); 2) значна кiлькiсть справ, в яких адмiнiстрацiя є не владою, а представником; 3) деякi справи щодо накладання стягнень за порушення полiцейських постанов (наприклад, тих, що стосуються шляхiв сполучення) [16, с. 168–171]. Якщо порiвняти цi юрисдикцiйнi повноваження адмiнiстративних судiв у Францiї, що iснували у ХVІІ–ХVІІІ ст. ст. i сучаснi повноваження, можна зазначити посилення тенденцiї спецiалiзацiї судової юрисдикцiї. Зокрема, О.І. Шостенко зазначає, що до компетенцiї адмiнiстративних судiв вiднесено всi адмiнiстративнi спори, за винятком тих випадкiв, коли окремi категорiї правовiдносин спецiальними актами виключенi iз їхньої пiдвiдомчостi i переданi до iншої юрисдикцiї [19 с. 13]. Слiд навести думку авторiв роботи «Адмiнiстративна юстицiя України: проблеми теорiї i практики. Настiльна книга суддi», пiдготовленої за редакцiєю О. М. Пасенюка у 2007 р., стосовно того, що упродовж ХІХ ст. до компетенцiї Державної ради у Францiї як вищого органу влади у системi адмiнiстративної юстицiї належали повноваження судового органу, вiдповiдального за перевiрку дiй держави, i державного дорадчого органу iз правових питань [10, с. 54].
юстицiї та вiдтворення у правовiй доктринi у ХІХ – на початку ХХ ст., в юридичнiй лiтературi Росiї висловлювалися такi положення [11]:
по-друге, складнiсть реалiзацiї права на оскарження рiшень, прийнятих адмiнiстрацiєю, оскiльки органи адмiнiстративної юстицiї пiдпорядкованi самiй адмiнiстрацiї;
законностi їх дiй, а й органiв управлiння, що активно реалiзують рiзнi адмiнiстративнi управлiнськi функцiї. Згодом доктринальнi положення зазнали змiн, i сучасне розумiння сутностi органiв, якi виконують функцiї адмiнiстративної юстицiї, передбачає визнання судових установ, що приймають судовi акти та судовi рiшення окремо вiд органiв управлiння, якi приймають та становить компетенцiю судових установ, якi належать до адмiнiстративної юстицiї, хоча, певною мiрою, у здiйсненнi контролю беруть участь i загальнi суди.
Побудова системи органiв адмiнiстративної юстицiї передбачає три ланки: 1) Державна рада як центральний i керiвний орган; 2) територiальнi адмiнiстративнi суди (їх називають адмiнiстративними судами загального права), що пiдпорядковуються Державнiй радi у порядку апеляцiйного оскарження; 3) спецiалiзованi судовi установи адмiнiстративної юстицiї, якi пiднагляднi у касацiйному порядку Державнiй радi.
чотири з яких контролюють сферу управлiння, остання ж секцiя є судовою i виконує, за аналогiєю, функцiї вищого адмiнiстративного суду, а також найбiльш значнi справи. Члени Державної ради є державними службовцями. Про обсяг дiяльностi Державної ради свiдчать такi цифри: у середньому рада розглядає 10000 справ на рiк, а кiлькiсть апеляцiй досягає 80% вiд загальної кiлькостi розглянутих нижчими адмiнiстративними судами справ. Справи касацiйного оскарження становлять приблизно 10% [11].
У 50-х роках ХХ ст. вiдбулося реформування системи адмiнiстративної юстицiї. Поштовхом щодо її здiйснення став факт неможливостi Державної ради забезпечувати вчасний розгляд справ внаслiдок їх значної кiлькостi. У процесi реформування компетенцiя ради префектур, якi становили основну ланку усiєї системи адмiнiстративної юстицiї, значно наблизилась по сутi до компетенцiї загальних судiв. Їхнiй статус набув ознак регiональних адмiнiстративних судiв, якi стали незалежними вiд апарату управлiння.
Реформування 50-х рокiв минулого столiття отримало своє продовження iз прийняттям Закону про реформу адмiнiстративного судового розгляду вiд 31 грудня 1987 р. Внутрiшня побудова апеляцiйних адмiнiстративних судiв, кiлькiсть судiв регламентованi декретом, що розглядається Державною радою. Вимоги до кандидата на зайняття посади суддi в адмiнiстративному апеляцiйному судi такi: а) наявнiсть вiдповiдного рангу службовця; б) стаж роботи не менше шести рокiв дiйсної служби, з яких не менше чотирьох пов’язанi з виконанням функцiй щодо вiдправлення правосуддя. Особа, призначена до апеляцiйного адмiнiстративного суду суддею, повинна виконувати обов’язки не менше чотирьох рокiв.
Як зазначають дослiдники проблеми становлення адмiнiстративної юстицiї, процедура розгляду адмiнiстративної справи iз часом зазнала незначних змiн, недостатньо враховано принцип гласностi та усностi процесу, а рiшення у справi приймається, в основному, шляхом опрацювання рiзних документiв, якi витребовує суддя [11].
iз тим, iнститут адмiнiстративної юстицiї у Нiмеччинi вiдрiзняється вiд французької моделi, хоча на неї також значною мiрою впливала теорiя подiлу влади.
До середини ХІХ ст. у науковiй думцi Нiмеччини панували два основних пiдходи щодо сутностi адмiнiстративної юстицiї. Представники одного з них обстоювали переваги судової влади, а iншого – висували iншi гарантiї, поряд iз iнститутом адмiнiстративної юстицiї. У 60–70-х р. р. ХІХ ст. були заснованi адмiнiстративнi суди у Баденi та Пруссiї, чим було закладено пiдґрунтя нiмецької системи судового перегляду адмiнiстративних дiй [10, с. 55]. Компетенцiя адмiнiстративних судiв характеризувалася дуалiзмом – з одного боку вони вирiшували не лише справи, пов’язанi iз спорами у галузi управлiння, але з iншого – самi являли собою органи управлiння. До складу адмiнiстративних судiв входили змiшанi колегiї, якi складалися частково з осiб, що обиралися мiсцевими органами влади, частково – з тих, що призначалися владою, у тому числi королем. Вищий адмiнiстративний суд був вiдокремлений вiд управлiння i вирiшував тiльки судовi справи. До його складу входили голова суду та радники. Цiкавими були вимоги до фахового рiвня членiв Вищого адмiнiстративного суду. Одна половина тих, хто входив до складу, повинна була мати юридичну освiту i досвiд роботи в судових установах, а iнша – досвiд роботи в адмiнiстративних. Усi вони призначалися довiчно королем, потiм iмператором. Вищий адмiнiстративний суд був апеляцiйною i ревiзiйною iнстанцiєю стосовно остаточних рiшень окружних комiтетiв i водночас сам розбирав найважливiшi з юридичної i полiтичної точок зору скарги. Провадження в усiх адмiнiстративних судах Пруссiї було публiчним, усним i змагальним [1, с. 17].
Вченими виокремлювалися такi особливостi функцiонування iнституту адмiнiстративної юстицiї у Нiмеччинi. По-перше, дiяльнiсть яскраво виражений iнстанцiйний характер. Таких iнстанцiй, як правило, три, при цьому нижчi iнстанцiї були й органами активного управлiння. По-друге, комплектування складу нижчих iнстанцiй органiв адмiнiстративної юстицiї зi службовцiв та виборних вiд населення осiб не було гарантiєю незалежностi вiд керiвництва адмiнiстративного органу, i, таким чином – була вiдсутня незалежнiсть тих, хто розглядав спори у сферi публiчно-правових вiдносин. Повною мiрою були незалежнi лише вищi iнстанцiї. Наявнiсть виборних вiд населення осiб вносило деструктивний елемент до системи адмiнiстративної юстицiї внаслiдок непрофесiоналiзму. По-третє, ця особливiсть вiдрiзняє адмiнiстративну юстицiю у Нiмеччинi вiд iнших держав – найбiльший розвиток процесуальних форм розгляду справ. Бiльшою мiрою зазначене було вiдображено в адмiнiстративному процесi у Прусciї, де були застосованi принципи цивiльного процесу: гласнiсть, уснiсть, змагальнiсть, чiтке визначення ролi сторони у процесi [11].
Зазначається, що незначною частиною адмiнiстративна юрисдикцiя здiйснювалась як самостiйне судове провадження, пов’язане iз виконанням завдань так званого зовнiшнього контролю. Компетенцiя адмiнiстративних судiв була суворо обмежена законодавчо встановленим перелiком спорiв. Пiсля Другої свiтової вiйни в усiх землях майбутньої ФРН адмiнiстративна юрисдикцiя створювалась органами окупацiйної влади. У 1949 р. Основним законом був запроваджений Федеральний адмiнiстративний суд як вища судова iнстанцiя у галузi адмiнiстративної юрисдикцiї. Закон про адмiнiстративно-судовий процес набув чинностi у 1960 р. Ним була передбачена єдина система судоустрою i судочинства у Федерацiї та землях. Крiм зазначеного Закону, сучасне адмiнiстративно-процесуальне право Германiї мiстить iще два нормативно-правових акти: «Закон про адмiнiстративне провадження», «Закон про виконання адмiнiстративних рiшень». Закон про адмiнiстративно-судовий процес регламентує i питання органiзацiї дiяльностi адмiнiстративних судiв i процесуальний порядок вирiшення справ. Вiн складається iз чотирьох частин: судоустрiй, провадження, оскарження та поновлення провадження, витрати та виконання. Цей Закон регламентує такi питання: створення та лiквiдацiя адмiнiстративного суду та вищого адмiнiстративного суду; перенесення мiсцезнаходження суду; змiна меж судових округiв; передача справ одному адмiнiстративному суду вiд декiлькох судових округiв; створення окремих палат адмiнiстративного суду або окремих сенатiв вищого адмiнiстративного суду в iнших населених пунктах; передача справи iншому суду за пiдсуднiстю [12].
Структура органiв адмiнiстративної юрисдикцiї – адмiнiстративних судiв являє собою адмiнiстративнi суди земель, у Федерацiї – Федеральний адмiнiстративний суд iз мiсцезнаходженням у Лейпцигу. До складу адмiнiстративного суду входять голова суду, суддi-головуючi та iншi суддi у необхiднiй кiлькостi. В адмiнiстративному судi утворюються палати. Палата адмiнiстративного суду виносить рiшення у складi трьох професiйних суддiв та двох непрофесiйних суддiв, якщо справа не розглядається одноосiбно суддею. До складу вищого адмiнiстративного суду входять голова суду, суддi-головуючi та iншi суддi у необхiднiй кiлькостi. У вищому адмiнiстративному судi утворюються сенати. Сенати розглядають справи у складi трьох суддiв. Законодавством землi може бути передбачено, що сенати розглядають справи у складi п’яти суддiв, у тому числi двоє з них можуть бути непрофесiйними суддями. За наявностi пiдстав сенати можуть розглядати справи й у складi п’яти суддiв та двох непрофесiйних суддiв [12, с. 76–88]. Статус непрофесiйних суддiв визначений Роздiлом 3 зазначеного вище Закону про адмiнiстративно-судовий процес. Непрофесiйнi суддi беруть участь в усному розглядi справи та винесеннi судового рiшення на рiвних правах iз суддями.
вiднесено до компетенцiї iншого суду. При цьому публiчно-правовi спори, якi пiдпадають пiд дiю законодавства землi, можуть бути переданi iншому суду на основi законодавства землi. Процесуальною пiдставою провадження визначено позов. Закон видiляє такi види позовiв: позов про оспорювання, позов про примушування до виконання зобов’язання, позов про визнання правовiдношення. Шляхом пред’явлення позову можна вимагати вiдмiни адмiнiстративного акта (позов про оспорювання), а також присудження до видання адмiнiстративного акта, вiдхиленого або не прийнятого внаслiдок бездiяльностi адмiнiстративного органу (позов про примушування до виконання зобов’язання). Шляхом пред’явлення позову також можливо вимагати визнання iснування або вiдсутностi правовiдношення, або нiкчемностi адмiнiстративного акта, якщо у позивача є правомiрний iнтерес щодо встановлення зазначеного у найближчий час (позов про визнання) [12, с. 96–97].
Сучасна модель адмiнiстративної юстицiї у Нiмеччинi подiбна до американської [10, с. 67]. У 1946 р. у США було прийнято Закон про адмiнiстративну процедуру (Administrative Procedure Act) [10, с. 55]. У цiй країнi адмiнiстративну юстицiю представляє система органiв, якi здiйснюють квазiсудовi функцiї в органах управлiння. Цi органи розглядають чисельну кiлькiсть справ i фактично виконують судовi повноваження, однак власне до системи судiв не вiдносяться, а дiють поряд iз загальними судами. Враховуючи, що самi органи управлiння надiленi спецiальними знаннями у галузi управлiнської дiяльностi i розглядають спори, дiяльнiсть цих квазiсудових органiв постає достатньо ефективною. Зазначене пiдтверджує бiльша, нiж у загальних судiв, кiлькiсть розглянутих справ. Функцiї адмiнiстративної юстицiї реалiзують: керiвництво органiв управлiння, спецiалiзованi комiсiї, спецiалiзованi органи адмiнiстративної юстицiї, окремi судовi органи [9, с. 24–26]. Головною рiзницею мiж американською та європейською системами юстицiї називають здiйснення судового перегляду судами загальної юрисдикцiї, однак останнiм часом дедалi частiше використовуються спецiалiзованi суди для вирiшення складних та спецiалiзованих позовiв. До числа таких судiв належать: Суд iз питань оподаткування (Tax Court) i Суд iз питань мiжнародної торгiвлi (Court of International Trade), спецiалiзованi суди на рiвнi федеральних судових органiв, що здiйснюють перегляд адмiнiстративних рiшень певних органiв влади, а також Федеральний окружний апеляцiйний суд (Court of Appeals for the Federal Circuit) i Суд iз розгляду апеляцiй ветеранiв (Court of Veterans Appears) [10, с. 68].
На вiдмiну вiд країн, в яких адмiнiстративна юстицiя реалiзувалась у формi адмiнiстративних судiв, в Англiї судочинство в загальних судах передбачає розгляд адмiнiстративно-правових спорiв. При цьому сама процедура розгляду є розвиненою. Зокрема, розгляд адмiнiстративно-правових спорiв у сферi мiсцевого самоврядування вiднесений до компетенцiї першої iнстанцiї, яку здiйснює мировий суддя. Апеляцiйну iнстанцiю представляють четвертнi засiдання мирових суддiв, якi провадяться не менше чотирьох разiв на рiк. Суд королiвської сiм’ї надiлений повноваженнями вищого адмiнiстративного суду [11].
посилення захисту прав громадян у вiдносинах з органами управлiння на судовому рiвнi. У зв’язку iз цим на початку ХХ ст. було запроваджено Верховний адмiнiстративний суд. Разом iз тим, система нижчестоящих судiв на той час практично не була сформованою. Початком другого етапу формування адмiнiстративної юстицiї у Швецiї можна вважати її приєднання до Загальної декларацiї прав людини та Мiжнародного пакту про громадянськi та полiтичнi права, що стимулювало посилення саме судового захисту прав, свобод i законних iнтересiв. Як наслiдок – сформувалася система адмiнiстративних судiв окремо вiд загальних судiв. Крiм того, поряд з адмiнiстративними судами дiють i спецiальнi суди, кiлькiсть яких невелика (наприклад, камеральний суд, який розглядає певнi категорiї адмiнiстративних справ, пов’язаних iз скаргами на рiшення зборiв уповноважених комуни). У системi органiв адмiнiстративної юстицiї передбаченi апеляцiйнi суди, компетенцiя яких поширюється на спори у сферi оподаткування, соцiального забезпечення, справи про вiдповiдальнiсть службовцiв, якi керують сферою фiнансiв. Верховний адмiнiстративний суд постає вищою iнстанцiєю. Законодавче регулювання адмiнiстративної юстицiї здiйснюється Адмiнiстративно-процесуальним законом 1971 р., сфера дiї норм якого не поширюється на спори у сферi дiяльностi уряду, органiв мiсцевого самоврядування, полiцiї [1].
про захист прав людини й основоположних свобод та заснування Європейського суду з прав людини. Починаючи з 1971 р., Європейський суд iз прав людини постановив низку рiшень у справах, пов’язаних iз тлумаченням ст. 6 (1) Конвенцiї при її застосуваннi до адмiнiстративних рiшень країн, що пiдписали Конвенцiю, чим було вiдкрито нову сферу впливу Суду на дiї органiв державної влади цих країн. Крiм того, Рада Європи прийняла ряд резолюцiй та рекомендацiй щодо виконання державами-членами рiшень Суду, в яких сформульованi ключовi принципи адмiнiстративної юстицiї [10, с. 55].
побудови. Англосаксонська квазiсудова система оскарження не передбачає структурованої системи спецiалiзованих судiв i перевага надається процедурам розгляду скарг громадян [6, с. 72]. Друга модель вiдома пiд назвою англо-американський суд, що характеризується вiдсутнiстю спецiалiзованих судiв i досить широкою компетенцiєю судiв загальної юрисдикцiї щодо розгляду адмiнiстративних конфлiктiв поряд iз цивiльними справами. Така система використовується у Сполученому Королiвствi Великої Британiї i Пiвнiчної Ірландiї, Йорданiї, Лiвiї, Суданi, Саудiвськiй Аравiї. Англосаксонська система адмiнiстративної юстицiї випливає з доктрини рiвностi всiх посадових осiб перед судом i неприпустимостi вилучення їх з-пiд юрисдикцiї тих самих судiв, з якими мають справу всi iншi громадяни [9, с. 21–22]. Континентальний досвiд органiзацiйної побудови системи адмiнiстративної юстицiї передбачає, в основному, двi органiзацiйнi моделi, якi мали найбiльш вагомий вплив на пiдходи щодо визначення органiзацiйної моделi адмiнiстративної юстицiї в iнших країнах – французьку i нiмецьку. Правова природа французької адмiнiстративної юстицiї поступово змiнила прiоритети з управлiнських на загальносудовi [16, с. 73]. Нiмецька модель органiзацiї адмiнiстративної юстицiї є найбiльш близькою до досвiду органiзацiї системи загальних судiв багатьох країн, зокрема – України [6, с. 75].
Окрема увага надана висвiтленню питання про практику вирiшення адмiнiстративних справ у Китаї та Японiї [11].
кодексом, який набув чинностi у 90-му р. минулого столiття. До компетенцiї палат по адмiнiстративних справах вiднесено скарги щодо конкретних дiй адмiнiстративних органiв, що порушують права та iнтереси громадян – справи щодо оскарження адмiнiстративного затримання, накладання штрафу, вилучення документiв, конфiскацiї майна або накладання на нього арешту, порушення прав громадян при здiйсненнi орендного пiдряду на селi. Юрисдикцiя палат по адмiнiстративних справах не поширюється на справи, пов’язанi з державними актами, прийнятими у сферi оборони та зовнiшнiх зв’язкiв, нормативними актами загальнообов’язкового характеру, адмiнiстративними актами, прийнятими державними органами в останнiй iнстанцiї.
Розгляд справ базується на принципах адмiнiстративного процесу, який спiввiдноситься iз принципами судочинства: дотримання законностi, незалежнiсть судiв вiд органiв, надiлених владними повноваженнями, громадських органiзацiй та окремих осiб; змагальнiсть процесу; iнстанцiйнiсть. Специфiка реалiзацiї останнього принципу проявляється у пiдсудностi певних категорiй справ. Так, бiльшiсть адмiнiстративних справ розглядається низовими судами, а найбiльш складнi справи, зокрема, предметом яких постають дiї чи бездiяльнiсть органiв державного управлiння вищої ланки розглядаються судами середнього ступеня. Справи розглядаються за мiсцезнаходженням адмiнiстративного органу, дiї якого оскаржуються. До юридичних гарантiй законностi процесуального порядку розгляду адмiнiстративної справи належать: чiтке встановлення строкiв розгляду справи; виконання рiшення, прийнятого по справi; законодавчо визначений механiзм виконання судового рiшення; вiдшкодування збиткiв, спричинених дiєю чи бездiяльнiстю адмiнiстративного органу, його посадових осiб.
до офiсу Департаменту адмiнiстративного нагляду незалежного Агентства по адмiнiстративному менеджменту у випадку наявного факту порушення його прав. Скарга направляється до адмiнiстративного консультанта, який подає її до адмiнiстративного органу, дiї якого оскаржуються. Мета такої процедури суто превентивна – стимулювання адмiнiстративного органу щодо усунення причини скарги, а, отже – i конфлiкту. Фактично адмiнiстративний консультант виконує повноваження медiатора – посередника мiж адмiнiстративним органом i громадянином, який звернувся зi скаргою. У випадку, коли зусилля адмiнiстративного консультанта не призводять до примирення, скарга подається до суду.
На вiдмiну вiд оскарження в судовому порядку, який передбачає пiдсуднiсть справ, оскарженню в адмiнiстративному порядку пiдлягають практично всi адмiнiстративнi акти, прийнятi органами управлiння. Законодавством передбачено два види скарг: а) щодо незгоди iз дiями адмiнiстративної влади; б) тi, подання яких регулюється окремими спецiальними законами. При цьому передбачено, право громадянина подати скаргу одразу до суду, без етапу адмiнiстративного оскарження.
Власне процедури оскарження (i в судовому, i в адмiнiстративному порядку) регламентованi Законом про процедуру розгляду адмiнiстративних справ. Передбачено таке розмежування компетенцiї органiв, уповноважених розглядати справи, що оскаржуються: суди розглядають позови про вiдмiну певного правового припису; про визнання адмiнiстративного акта нiкчемним або недiйсним; про визнання бездiяльностi адмiнiстрацiї незаконною; позови, якi подаються у зв’язку зi спором, що має публiчно-правове значення; так званi «народнi позови», тобто позови у справах, в яких особа, що звертається до суду з приводу виправлення незаконного адмiнiстративного акта, сама не має вiдношення до предмета позову; позову з приводу спору мiж органiзацiями та установами.
мiрою на «суспiльний благоустрiй». Суд також зобов’язаний вiдмiнити своє рiшення про призупинення виконання рiшення у справi у випадку наявних заперечень прем’єр-мiнiстра. Отже, суд може вiдхилити позовнi вимоги, навiть у випадку, якщо вони обґрунтованi, за мотивами нанесення шкоди суспiльному благоустрою.
Отже, звернення до свiтового досвiду побудови органiв адмiнiстративної юстицiї та їх компетенцiї дозволяє дiйти таких висновкiв.
1. Органiзацiя системи органiв адмiнiстративної юстицiї залежить вiд декiлькох чинникiв: тенденцiї запровадження демократичних засад до сфери управлiння державними справами, необхiднiсть гарантування ефективного захисту прав, свобод людини i громадянина, тенденцiї державотворення. Тому вiдсутньою є типова побудова системи органiв адмiнiстративної юстицiї.
системи.
3. Дiяльнiсть органiв адмiнiстративної юстицiї здiйснює реальний i суттєвий вплив на законнiсть як її гарантiя, оскiльки передбачає прийняття рiшення, яким вiдмiняються незаконнi акти, прийнятi органами публiчної адмiнiстрацiї, або цi органи зобов’язуються вiдмiнити такi акти.
4. Правову основу функцiонування адмiнiстративної юстицiї становить процесуальне законодавство.
юридичних осiб.
Слiд пiдтримати точку зору Ю. В. Георгiєвського про такi три моделi адмiнiстративної юстицiї: 1) модель адмiнiстративної юстицiї континентальних держав; 2) модель адмiнiстративної юстицiї англосаксонських країн; 3) схiдноєвропейська модель адмiнiстративної юстицiї. Для моделi адмiнiстративної юстицiї континентальних держав є властивою спецiальна система адмiнiстративних судiв, яка дiє вiдокремлено вiд системи загальних судiв. Для моделi адмiнiстративної юстицiї англосаксонських країн характерним є створення системи адмiнiстративних судiв у межах певних вiдомств. При цьому такi суди не утворюють єдиної самостiйної системи. Схiдноєвропейська модель адмiнiстративної юстицiї охоплює країни, де повноваження щодо вирiшення адмiнiстративних спорiв вiднесено до компетенцiї загальних судiв, якi здiйснюють їх розгляд за правилами цивiльного судочинства iз деякими винятками (Угорщина), або до компетенцiї адмiнiстративних судiв, якi є структурною частиною загальних судiв (Болгарiя, Польща та iн.). При цьому деякi спори розглядаються i в адмiнiстративному порядку з дотриманням норм адмiнiстративного процесу [2, с. 11]. До перелiку цих моделей доцiльно додати i змiшану модель (зокрема – Японiя), де передбачено iснування оскарження рiшень органiв публiчної адмiнiстрацiї i в судовому, i в адмiнiстративному порядках. При цьому оскарження в адмiнiстративному порядку здiйснюється за окремою процедурою.
Пошук оптимальної моделi органiзацiйної побудови системи органiв адмiнiстративної юстицiї здiйснювався у напрямку реалiзацiї, в основному, двох принципiв – незалежностi вiд впливу чиновницького апарату та доступностi захисту прав i свобод людини i громадянина у сферi державного управлiння. У такому контекстi система адмiнiстративних судiв в Українi є наступником європейського досвiду органiзацiї системи адмiнiстративної юстицiї, а також iсторичного досвiду її запровадження. Зокрема, прагнення органiзувати адмiнiстративнi суди були вiдображенi ще у реформах П. Столипiна, а в радянськiй юридичнiй лiтературi обґрунтовувалася потреба створення автономної системи адмiнiстративних судiв [6, с. 78].
У Росiйськiй Імперiї в 1722 р. цар Петро Перший створив прокуратуру, якiй було надано повноваження загального нагляду i яка мала контролювати рiзнi вiдомства. Цi органи не мiстили жодних елементiв розподiлу влади, на засадi якої побудована сучасна система адмiнiстративної юстицiї [1, с. 54]. Як зазначає О.І. Шостенко, в Росiї в серединi ХІХ ст. сформувалася специфiчна система адмiнiстративної юстицiї, яка складалася iз двох iнстанцiй, причому у рядi випадкiв вища iнстанцiя – 1-й Департамент Сенату – була першою i останньою. Однак, ця система передбачала велику кiлькiсть «присутствий» (рос.), якi виконували роль першої iнстанцiї, з невизначеною компетенцiєю. Крiм «присутствий» (рос.), iснували повiтовi та мiськi управлiння, губернськi управлiння, губернатори, генерал-губернатори та ряд iнших органiв. Нечiтко була визначена компетенцiя 1-го Департаменту Сенату, який, по сутi, виконував роль вищого адмiнiстративного суду [9, с. 68–72].
Дослiдники зазначають, що для iнституту адмiнiстративної юстицiї у дореволюцiйнiй Росiї було характерним:
недосконалiсть побудови системи її органiв, вiдсутнiсть чiткого розподiлу компетенцiї i як наслiдок – наявнiсть порушень iнстанцiйностi розгляду справи;
вiдсутнiсть механiзмiв реалiзацiї принципiв гласностi, змагальностi сторiн, усностi в дiяльностi органiв адмiнiстративної юстицiї, недостатнiсть розроблення процедур розгляду справи;
участь у розглядi бiльшостi справ представникiв активної адмiнiстрацiї, тобто iгнорування принципу про те, що не можна бути суддею у своїй справi, що часто призводило до незадовiльного вирiшення спору [1].
Отже, у Росiї до 1917 р. спецiальна система адмiнiстративної юстицiї не була розвиненою. Згодом – до 1924 р. для вирiшення адмiнiстративних спорiв створювались юрисдикцiйнi органи – центральнi та мiсцевi бюро скарг (1919 р.), якi вирiшували скарги на мiсцi. Перший проект створення адмiнiстративного суду було розроблено у Наркоматi державного контролю у 1918 р. Цим проектом передбачувалося створення особливого Комiтету щодо розгляду скарг при Наркоматi державного контролю та його мiсцевих вiддiлень. Бюро скарг в 1924 р. було лiквiдовано, а в лiтературi висловлювалася думка про те, що iнститут адмiнiстративної юстицiї не притаманний радянському праву. Законнiсть у сферi адмiнiстративного управлiння у 1924–1937 р. р. забезпечувалася, в основному, засобами державного, вiдомчого та громадського контролю. У 1937 р. законодавче було вiднесено до пiдвiдомчостi суду значну категорiю справ, що випливають з адмiнiстративно-правових вiдносин: вилучення майна колгоспiв i окремих громадян для погашення недоїмки по податках, справи щодо обов’язкового страхування, обов’язковi натуральнi поставки та штрафи. У 1938 р. було додано справи щодо уточнення спискiв виборцiв. У 1961 р. в основах цивiльного судочинства справи, що випливають з адмiнiстративно-правових вiдносин, були виокремленi у самостiйний вид судочинства. Конституцiєю СРСР 1977 р. було встановлено можливiсть оскарження дiй посадових осiб, вчинених iз порушенням закону, перевищенням службових повноважень, що обмежують права громадян, до суду. Однак власне сам порядок оскарження був законодавчо визначений тiльки через десять рокiв – у 1987 р. спецiальним законом. У 1993 р. було прийнято Закон «Об обжаловании в суд действий и решений, нарушающих права и свободы граждан», який являв собою нову редакцiю вiдповiдної глави ЦПК РРСФР (гл. 24). Станом на 2000 р. вирiшення публiчно-правових спорiв у Росiйськiй Федерацiї належало, зокрема, до компетенцiї Конституцiйного Суду РФ та системи арбiтражних судiв. Так, пiдвiдомчiсть арбiтражного суду стосувалася таких категорiй справ: а) про визнання недiйсними (повнiстю або частково) ненормативних актiв державних органiв, органiв мiсцевого самоврядування не вiдповiдними законам та iншим нормативно-правовим актам, а також такими, що порушують права чи законнi iнтереси органiзацiй i громадян; б) про визнання не належним до виконання виконавчого чи iншого документа, за яким стягнення провадиться у безспiрному (безакцептному) порядку; в) про оскарження вiдмови у державнiй реєстрацiї або ухилення вiд державної реєстрацiї у встановлений строк органiзацiї чи громадянина та в iнших випадках, коли така реєстрацiя передбачена законом; г) про стягнення з органiзацiй штрафiв державними органами, органами мiсцевого самоврядування та iншими органами, якi здiйснюють контрольнi функцiї, якщо федеральним законом не передбачений безспiрний (безакцептний) порядок їх стягнення; д) про повернення з бюджету грошових коштiв, списаних органами, якi здiйснюють контрольнi функцiї, у безспiрному (безакцептному) порядку iз порушенням вимог закону або iншого нормативно-правового акта [2].
Статтею 124 Конституцiї України передбачено, що судочинство здiйснюється Конституцiйним Судом України та судами загальної юрисдикцiї. Основи побудови системи судiв загальної юрисдикцiї визначенi ст. 125 Конституцiї України. Нею встановлено, що ця система будується за принципами територiальностi i спецiалiзацiї. Конституцiйнi норми конкретизованi Законом України «Про судоустрiй України», яким визначено, що судова влада реалiзується шляхом здiйснення правосуддя у формi цивiльного, господарського, адмiнiстративного, кримiнального, а також конституцiйного судочинства. Конституцiйний Суд України є єдиним органом конституцiйної юрисдикцiї, а суди загальної юрисдикцiї утворюють єдину систему судiв (ч. 2 ст. 3 зазначеного Закону). Адмiнiстративнi суди визначенi як спецiалiзованi суди в рамках системи судiв загальної юрисдикцiї (ч. 2 ст. 19 зазначеного Закону).
суддiв i утворення спецiалiзованих судових колегiй i закiнчуючи створенням вертикалi адмiнiстративних судiв [5, с. 19]. В 1996 р. Конституцiєю України було закрiплено засади здiйснення правосуддя: «Кожному гарантується право на оскарження в судi рiшень, дiй чи бездiяльностi органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування, посадових i службових осiб» (ч. 1 ст. 55). «Юрисдикцiя судiв поширюється на всi правовiдносини, що виникають у державi (ч. 2 ст. 124 Конституцiї України)». Крiм того, цим актом найвищої юридичної сили запроваджено новi види судiв, врегульовано основи функцiонування Конституцiйного Суду України.
З метою впровадження закрiплених у Конституцiї України нових положень щодо судової влади в органiзацiю функцiонування правосуддя у 2001 р. в Українi здiйснено так звану «малу» судову реформу. Було внесено змiни до Кримiнально-процесуального, Цивiльного процесуального кодексiв України, законiв «Про судоустрiй України», «Про статус суддiв», до деяких iнших законодавчих актiв. Проте ефективнiсть «малої» судової реформи фахiвцi й науковцi оцiнили досить критично. На неї вплинула поспiшнiсть внесення змiн до зазначених законодавчих актiв, зумовлена необхiднiстю запобiгти припиненню дiяльностi судової системи через прострочення термiнiв її реформування, визначених Конституцiєю України. Неефективнiсть малої судової реформи пiдтвердилася вже через пiвроку. Верховна Рада України ухвалила нову редакцiю Закону «Про судоустрiй України», який експерти також не вважали бездоганним, у зв’язку з чим нинi пiдготовлено його чергову редакцiю.
Як свiдчила загальна судова статистика, в Українi протягом 1991–2000 р. р. зростала кiлькiсть справ за скаргами на неправомiрнi дiї органiв державного управлiння та посадових осiб. Якщо у 1991 р. було закiнчено провадженням 1043 справ, то у 1996 р. їх було вже 7726, а у 2000 – 29952 [6, с. 50]. Основними причинами утворення адмiнiстративних судiв та запровадження адмiнiстративного судочинства в Українi називають: а) необхiднiсть посилення гарантiй захисту прав людини вiд свавiлля з боку влади; б) вiдсутнiсть ефективної процедури судового вирiшення адмiнiстративних справ, яка враховувала б специфiку публiчно-правових вiдносин; в) недостатнiй авторитет загальних судiв, якi, поряд iз справами, що випливають iз публiчно-правових вiдносин, розглядають справи приватноправового та кримiнально-правового характеру; г) прив’язанiсть територiальної юрисдикцiї судiв до адмiнiстративно-територiального устрою України, що посилює можливостi впливу чиновницького апарату на суддiв; д) невелику кiлькiсть суддiв – фахiвцiв у галузi адмiнiстративної юрисдикцiї; е) зростання кiлькостi адмiнiстративних спорiв у загальнiй кiлькостi судових справ [5, с. 17].
судiв утворено такi мiсцевi адмiнiстративнi суди: Окружний адмiнiстративний суд Автономної Республiки Крим; Вiнницький окружний адмiнiстративний суд; Волинський окружний адмiнiстративний суд; Днiпропетровський окружний адмiнiстративний суд; Донецький окружний адмiнiстративний суд; Житомирський окружний адмiнiстративний суд; Закарпатський окружний адмiнiстративний суд; Запорiзький окружний адмiнiстративний суд; Івано-Франкiвський окружний адмiнiстративний суд; Київський окружний адмiнiстративний суд; Кiровоградський окружний адмiнiстративний суд; Луганський окружний адмiнiстративний суд; Львiвський окружний адмiнiстративний суд; Миколаївський окружний адмiнiстративний суд; Одеський окружний адмiнiстративний суд; Полтавський окружний адмiнiстративний суд; Рiвненський окружний адмiнiстративний суд; Сумський окружний адмiнiстративний суд; Тернопiльський окружний адмiнiстративний суд; Харкiвський окружний адмiнiстративний суд; Херсонський окружний адмiнiстративний суд; Хмельницький окружний адмiнiстративний суд; Черкаський окружний адмiнiстративний суд; Чернiвецький окружний адмiнiстративний суд; Чернiгiвський окружний адмiнiстративний суд; Окружний адмiнiстративний суд мiста Севастополя.
У системi адмiнiстративних судiв України з 17 жовтня 2008 р. утворено такi мiсцевi адмiнiстративнi суди: Центральний окружний адмiнiстративний суд мiста Києва; Лiвобережний окружний адмiнiстративний суд мiста Києва.
Із 1 сiчня 2005 р. в системi адмiнiстративних судiв України утворено такi апеляцiйнi адмiнiстративнi суди: Днiпропетровський апеляцiйний адмiнiстративний суд; Донецький апеляцiйний адмiнiстративний суд; Київський апеляцiйний адмiнiстративний суд; Львiвський апеляцiйний адмiнiстративний суд; Одеський апеляцiйний адмiнiстративний суд; Севастопольський апеляцiйний адмiнiстративний суд; Харкiвський апеляцiйний адмiнiстративний суд.
Із 1 березня 2009 р. у системi адмiнiстративних судiв України утворено такi апеляцiйнi адмiнiстративнi суди: Вiнницький апеляцiйний адмiнiстративний суд; Житомирський апеляцiйний адмiнiстративний суд.
Вищий адмiнiстративний суд України дiє як суд першої iнстанцiї по конкретних категорiях справ, а також як суд апеляцiйної та касацiйної iнстанцiй. Адмiнiстративнi справи, пiдсуднi Вищому адмiнiстративному суду України як суду першої iнстанцiї, розглядаються i вирiшуються колегiєю у складi не менше п'яти суддiв. У Вищому адмiнiстративному судi України як судi касацiйної iнстанцiї перегляд судових рiшень в адмiнiстративних справах у касацiйному порядку здiйснюється колегiєю у складi не менше п’яти суддiв.
Сучасний стан захисту прав i свобод громадян в адмiнiстративному судi не можна назвати задовiльним, що проявляється, зокрема, у наявностi компетенцiйних спорiв (спорiв про компетенцiю мiж адмiнiстративними та судами iншої юрисдикцiї). Найбiльша кiлькiсть компетенцiйних спорiв виникала з приводу:а)розмежування компетенцiї адмiнiстративних i господарських судiв у спорах за участi суб’єкта владних повноважень,б)розмежування компетенцiї загальних та адмiнiстративних судiв стосовно справ про притягнення до адмiнiстративної вiдповiдальностi. На проблему розмежування компетенцiї адмiнiстративних i господарських судiв звертав увагу Верховний Суд України, Вищий господарський суд України. У цьому зв’язку слiд пiдкреслити значення для вдосконалення судової практики Постанови президiї Верховного Суду України вiд 03. 04. 2009 р. № 7 «Про стан здiйснення судочинства адмiнiстративними судами» [13]. В абз. 1 цiєї постанови прямо вказано про непоодинокi випадки порушення правил пiдсудностi та вихiд за межi компетенцiї адмiнiстративних судiв щодо вирiшення адмiнiстративних справ (ст. ст. 1, 17, 18 КАС України), виявленi численнi випадки розгляду цими судами по сутi справ, що не належать до юрисдикцiї адмiнiстративних судiв, зокрема стосовно земельних спорiв, спорiв щодо права власностi на iншi об'єкти нерухомого майна, приватизацiї державного майна. Крiм компетенцiйної проблеми, ще одним складним, проблемним питанням провадження у справах адмiнiстративної юрисдикцiї належить питання врегулювання процесуальних строкiв. Так, ч. 2 ст. 99 КАС України встановлює, що для звернення до адмiнiстративного суду за захистом прав, свобод та iнтересiв особи встановлюється рiчний строк, який, якщо не встановлено iнше, обчислюється з дня, коли особа дiзналася або повинна була дiзнатися про порушення своїх прав, свобод чи iнтересiв. Однак, стає незрозумiлим визначення початку перебiгу цього процесуального строку, а саме – з якого моменту вiн розпочинається, яким документом фiксується, чи є обов’язковим фiксування.
Вбачається, що для визначення моменту виникнення права на позов повиннi мати значення двi обставини:1) об’єктивна, тобто наявнiсть факту порушеного права;2) суб’єктивна, коли особа дiзналася або повинна була дiзнатися про факт порушення права. Зрозумiло, що початок перебiгу строку звернення до адмiнiстративного суду може бути пов’язаний з рiзними юридичними фактами та їх оцiнкою управомоченою особою, у чому проявляються дискрецiйнi повноваження суддi. Слiд враховувати, що КАС передбачено i виключення iз цього правила. Зокрема, коли оскаржуються рiшення, дiї чи бездiяльнiсть виборчих комiсiй, комiсiй з референдуму тощо (ч. 6, 8 ст. 172 КАС України, ч. 4 ст. 174 КАС України); необхiдно уточнити список виборцiв (ч. 3 ст. 173 КАС України); якщо вiдповiдним законом встановлено судовий порядок скасування реєстрацiї кандидата на пост Президента України (ч. 1 ст. 176 КАС України). Важливою є та обставина, що право на позов у процесуальному розумiннi зберiгається за позивачем, незалежно вiд iснуючих строкiв звернення до суду. У Постановi президiї Верховного Суду України вiд 03. 04. 2009 р. № 7 «Про стан здiйснення судочинства адмiнiстративними судами» зазначено, що типовими для адмiнiстративних судiв (Вищого адмiнiстративного суду України, Львiвського апеляцiйного адмiнiстративного суду, Львiвського та Івано-Франкiвського окружних адмiнiстративних судiв) є порушення строкiв передачi та порядку черговостi передачi позовних заяв, апеляцiйних та касацiйних скарг суддям-доповiдачам, строкiв вiдкриття провадження у справi, строкiв розгляду адмiнiстративних справ (ч. 3 ст. 107, ч. 1, 2 ст. 189, ч. 1, 2 ст. 214 КАС України). Причому масовими в адмiнiстративних судах є випадки порушення строкiв вiдкриття провадження у справi. Строк розгляду багатьох справ значно перевищує два мiсяцi, а у Вищому адмiнiстративному судi України у рядi випадкiв становить понад два роки.
Лiтература
3. Битяк Ю. П. Адмiнiстративна юстицiя i права людини / Ю. П. Битяк // Проблеми законностi : респ. мiжвiд. наук. зб. / вiдп. ред. В. Я. Тацiй. – Х. : Нац. юрид. академ. України, 2000. – Вип. 42. – С. 114–116.
4. Битяк Ю. П. Державна служба в Українi: органiзацiйно-правовi засади : монографiя / Битяк Ю. П. – Х. : Право, 2005. – 304 с.
pozicia.html.
6. Вавилин Е. В. Осуществление и защита гражданских прав / В. Е. Вавилин. – М. : Волтерс-Клувер, 2009. – 360 с.
– С. 3.
9. Воложанин В. П. Несудебные формы разрешения гражданско-правовых споров / Воложанин В. П. – Свердловск : Ср. -Уральское книжное изд-во, 1974. – 202 с.
11. Георгiєвський Ю. В. Адмiнiстративна юстицiя : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12. 00. 07 – теорiя управлiння; адмiнiстративне право i процес; фiнансове право; iнформацiйне право / Ю. В. Георгiєвський. – Х., 2004. – 19 с.
13. Голоснiченко І. П. Адмiнiстративний процес : навч. посiб. / І. П. Голоснiченко, М. Ф. Стахурський / за заг. ред. І. П. Голоснiченка. – К.: ГАН, 2003. – 256 с.
14. Господарський процесуальний кодекс України : за станом на 05. 03. 2009 р. / Режим доступу на 23. 06. 2009р. : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
15. Градовский А. Д. Начала русского государственного права : в 2 т. / А. Д. Градовский ; [ред. Томсинов В. А.]. – М. : Изд-во «Зерцало», 2006. – Т. 2: Органы управления. – 2006. – 542 с.
16. Гражданский процесс : учеб. [под общ. ред. Н. М. Коршунова]. – М. : Изд-во «Эксмо», 2005. – 800 с.
17. Гранiн В. Л. Повноваження представника та його реалiзацiя за цивiльним законодавством України : дис. … кандидата. юрид. наук : 12. 00. 03 / Гранiн Вiталiй Львович. – О., 2005. – 204 с.
18. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав / Грибанов В. П. – М. : Статут, 2000. – 411 с.
19. Грошевий Ю. М. Проблеми спецiалiзацiї процесуальних процедур / Ю. М. Грошевий // Актуальнi проблеми застосування Цивiльного процесуального Кодексу та Кодексу адмiнiстративного судочинства України : мiжнар. наук. -практ. конф., 25–26 сiчня 2007 р. : тези доповiдей [за заг. ред. проф. В. В. Комарова]. – Х. : Нац. юрид. академ. України, 2007. – С. 26-30.
20. Гук П. А. Судебный прецедент: теория и практика / Гук П. А. – М. : Изд-во «Юрлитинформ», 2009. – 128 с.
23. Гукасян Р. Е. Реализация конституционного права на судебную защиту / Р. Е. Гукасян // Процессуальные средства реализации конституционного права на судебную и арбитражную защиту. – Калинин : Изд-во Калинин. ун-та, 1982.
24. Гуренко М. М. Зародження та становлення iдеї прав i свобод людини i громадянина у лiберальнiй теоретико-правовiй думцi : монографiя / Гуренко М. М. – К. : НАВСУ, 2000. – 167 с.
25. Демин А. В. Административные договоры : дисс. ... кандидата юрид. наук : 12. 00. 02 / Демин Александр Васильович. – Екатеринбург, 1996. – 206 с.
26. Демський Е. Ф. Адмiнiстративно-процесуальне право України : навч. посiб. / Демський Е. Ф. – К. : Юрiнком Інтер, 2008. – 496 с.
|
