РЕФЕРАТ
ВСТУП
Для розумiння змiсту та оцiнки сучасного українського кримiнального законодавства щодо покарання неповнолiтнiх важливе значення має аналiз актiв мiжнародного законодавства у цiй сферi. Ключовими мiжнародно-правовими документами унiверсальної дiї, якi визначають особливостi поводження з неповнолiтнiми правопорушниками, в тому числi й особливостi кримiнального покарання, є, зокрема, Декларацiя прав дитини 1959 р., Конвенцiя ООН про права дитини 1989 р., Керiвнi принципи ООН для попередження злочинностi серед неповнолiтнiх 1990 р. (Ер-Рiядськi керiвнi принципи), Мiнiмальнi стандартнi правила ООН, якi стосуються вiдправлення правосуддя щодо неповнолiтнiх 1985 р. (Пекiнськi правила), а також низка регiональних документiв, прийнятих в межах Ради Європи.
У Декларацiї прав дитини, яка була ухвалена резолюцiєю Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1959 р., мiститься загальна норма-заклик: “Дитина, через її фiзичну та розумову незрiлiсть, потребує спецiальної охорони i турботи, включаючи належний правовий захист”. Окрiм того, принцип 2 цiєї Декларацiї проголошує, що “при виданнi законiв головним мiркуванням повинно бути забезпечення iнтересiв дитини”.
Бiльш конкретнi положення щодо покарання неповнолiтнiх мiстить такий фундаментальний мiжнародний документ, як Конвенцiя ООН про права дитини 1989 р. Згiдно з цiєю Конвенцiєю, дiтьми вважаються всi особи, якi не досягли 18 рокiв. Стаття 37 цiєї Конвенцiї передбачає, що держави-учасницi забезпечують, щоб: а) жодна дитина не пiддавалась катуванням та iншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гiднiсть видам поводження чи покарання. Нi смертна кара, нi довiчне тюремне ув'язнення, яке не передбачає можливостi звiльнення, не призначається за злочини, вчиненi особами, молодшими 18 рокiв; b) жодна дитина не була позбавлена волi незаконним або свавiльним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дитини здiйснюються згiдно з законом та використовуються лише як крайнiй захiд i протягом якомога бiльш короткого вiдповiдного перiоду часу; с) передбачають гуманне ставлення до кожної позбавленої волi дитини i повагу до гiдностi її особи з урахуванням потреб осiб її вiку. Зокрема, кожна позбавлена волi дитина має бути вiдокремлена вiд дорослих, якщо тiльки не вважається, що в найкращих iнтересах дитини цього не слiд робити, та мати право пiдтримувати зв'язок iз своєю сiм'єю шляхом листування та побачень, за винятком особливих обставин; d) кожна позбавлена волi дитина мала право на негайний доступ до правової та iншої вiдповiдної допомоги, а також право оспорювати законнiсть позбавлення її волi перед судом чи iншим компетентним, незалежним i безстороннiм органом та право на невiдкладне прийняття ними рiшень щодо будь-якої такої процесуальної дiї .
визнають право кожної дитини, яка, як вважається, порушила кримiнальне законодавство, звинувачується або визнається винною в його порушеннi, на таке поводження, що сприяє розвитковi у дитини почуття гiдностi i значущостi, змiцнює в нiй повагу до прав людини й основних свобод iнших та при якому враховуються вiк дитини i бажанiсть сприяння її реiнтеграцiї та виконання нею корисної ролi в суспiльствi”. Йдеться також про те, що з цiєю метою i беручи до уваги вiдповiднi положення мiжнародних документiв, Держави-учасницi, зокрема, забезпечують, щоб: жодна дитина не вважалася порушником кримiнального законодавства, не була звинувачена та визнана винною в його порушеннi через дiю чи бездiяльнiсть, якi не були забороненi нацiональним i мiжнародним правом на час їх здiйснення; Держави-учасницi прагнуть сприяти створенню законiв, процедур, органiв i установ, що мають безпосереднє вiдношення до дiтей, якi, як вважається, порушили кримiнальне законодавство, звинувачуються чи визнаються винними в його порушеннi, i зокрема: а) встановленню мiнiмального вiку, нижче якого дiти вважаються нездатними порушити кримiнальне законодавство; b) у випадку необхiдностi i бажаностi вжиттю заходiв щодо поводження з такими дiтьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини i правових гарантiй. Необхiдна наявнiсть таких рiзних заходiв, як догляд, положення про опiку i нагляд, консультативнi послуги, призначення випробувального строку виховання, програми навчання i професiйної пiдготовки та iнших форм нагляду, що замiнюють нагляд в установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке забезпечувало б її добробут i вiдповiдало її становищу та характеру злочину.
характер. Цей документ мiстить найважливiшi норми, якi стосуються поводження з неповнолiтнiми, починаючи iз їх затримання та до виконання визначених вироком або iншим процесуальним документом обмежень. Так, ст. 17. 1. Пекiнських правил “Керiвнi принципи винесення судового рiшення i вибiр заходiв впливу” визначає ключовi засади, якими повинен керуватися компетентний орган (зокрема, суд) при виборi заходiв кримiнально-правового впливу на неповнолiтнього: а) заходи впливу завжди повиннi бути спiврозмiрнi не тiльки з обставинами i тяжкiстю правопорушень, але i з становищем та потребами неповнолiтнього, а також iз потребами суспiльства; b) рiшення про обмеження особистої волi неповнолiтнього повинно прийматися тiльки пiсля ретельного розгляду питання, i обмеження повинно бути по можливостi зведено до мiнiмуму; с) неповнолiтнього правопорушника не слiд позбавляти особистої волi, якщо тiльки вiн не визнаний винним у вчиненнi серйозного дiяння (очевидно, що за змiстом цих положень йдеться про категорiю тяжких злочинiв у сенсi КК України)
iз застосуванням насильства проти iншої особи або в неодноразовому вчиненнi iнших серйозних правопорушень, а також у зв'язку з вiдсутнiстю iншого вiдповiдного заходу впливу; d) при розглядi справи неповнолiтнього питання про його чи її благополуччя повинно бути визначальним фактором.
В офiцiйному коментарi до цих норм, зокрема, пiдкреслюється, що головнi труднощi при розробцi керiвних принципiв для винесення судового рiшення стосовно молодих людей виникають iз невирiшених протирiч фiлософського характеру мiж: а) перевихованням i вiдплатою; b) допомогою, запобiганням i покаранням; с) заходом впливу з урахуванням виняткових обставин конкретної справи i заходом впливу в iнтересах захисту суспiльства в цiлому; d) загальним попередженням i iндивiдуальним покаранням.
Важливе значення має пункт 18. 1. Пекiнських правил, який передбачає, що з метою забезпечення бiльшої гнучкостi i уникнення по можливостi направлення у виправнi установи, компетентний орган влади повинен мати при розглядi справи широкий комплекс заходiв впливу. До таких заходiв, якi можуть бути застосованi одночасно, належать:
5) постанови про прийняття промiжних й iнших заходiв;
6) постанови про участь у груповiй психотерапiї й iнших подiбних заходах;
широким, нiж перелiк покарань та примусових заходiв виховного характеру, якi можуть бути застосованi до неповнолiтнiх за кримiнальним законодавством України.
Надзвичайно важливим є i положення, передбачене п. 19. 1. Пекiнських правил, вiдповiдно до якого направлення неповнолiтнього у будь-яку виправну установу завжди повинно бути крайнiм заходом та застосовуватися протягом мiнiмального необхiдного термiну. У коментарi до цiєї норми пiдкреслюється, що прогресивна кримiнологiя виступає за переважне використання заходiв, якi не передбачають тримання у виправних установах. Встановлено, що в кращому випадку є незначна рiзниця в результатах, досягнутих за допомогою тримання у виправних установах, порiвняно iз результатами, досягнутими без застосування цього заходу. Окрiм того, численнi несприятливi наслiдки для особи, якi є неминучими при будь-якому триманнi у виправнiй установi, зовсiм очевидно не можуть бути компенсованi виправною роботою. Це особливо справедливо стосовно неповнолiтнiх, якi пiддаються негативним впливам. Крiм того, негативнi наслiдки, пов'язанi не тiльки iз позбавленням волi, а й iз iзоляцiєю вiд суспiльства, позначаються на неповнолiтньому бiльшою мiрою, нiж на дорослому, оскiльки вони зачiпають неповнолiтнього на початковiй стадiї його розвитку. На думку коментаторiв цiєї норми,
мета правила 19 полягає в обмеженнi тримання у виправних установах у двох аспектах: кiлькiсному ("крайнiй захiд") i часовому ("мiнiмальний термiн"). Таким чином, у 19 правилi вiдбито один з керiвних принципiв четвертої резолюцiї шостого Конгресу ООН, вiдповiдно до якого, неповнолiтнiй правопорушник не повинен бути ув'язнений, за винятком тих випадкiв, коли немає iнших вiдповiдних заходiв. Тобто фактично перевага повинна вiддаватися “вiдкритим” установам перед “закритими”. Важливо також, що вiдповiднi установи для неповнолiтнiх повиннi бути саме виправного чи освiтнього, а не тюремного типу
країнах Африки та Азiї неповнолiтнiм виносяться смертнi вироки (Саудiвська Аравiя, Іран, Таїланд, Єгипет, Нiгерiя тощо). Навiть в США до 2005 р. законодавство 20 штатiв передбачало можливiсть страти неповнолiтнiх вiком вiд 16 рокiв, i такi випадки були. Лише 1 березня 2005 р. Верховний Суд США у справi “Роупер проти Сiммонса” постановив, що такого роду практика i вiдповiднi закони штатiв суперечать Конституцiї країни (зокрема, восьмiй i чотирнадцятiй поправкам) i тому смертна кара до осiб, молодших 18 рокiв, застосовуватися не може
Серед мiжнародних актiв щодо поводження з неповнолiтнiми певна роль належить Керiвним принципам ООН для попередження злочинностi серед неповнолiтнiх (“Ер-Рiядськi керiвнi принципи”), якi були ухваленi резолюцiєю Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1990 р. У ст. 5 цього документу наголошується на тому, що “... варто уникати … покарання дитини за поведiнку, яка не заподiює серйозної шкоди розвитковi самої дитини або шкоди iншим”. У ст. 5 пiдкреслюється необхiднiсть врахування того, що вчинки молодих людей або поведiнка, яка не вiдповiдає загальним соцiальним нормам i цiнностям, у багатьох випадках пов'язана iз процесом дорослiшання та росту i що, як правило, у мiру дорослiшання, поведiнка бiльшостi iндивiдiв мимоволi змiнюється. У п. h ст. 21 Ер-Рiядських керiвних принципiв йдеться про недопущення суворих дисциплiнарних заходiв, особливо тiлесних покарань. Ст. 46 наголошує на тому, що помiщення молодих осiб у виховно-виправнi установи слiд здiйснювати як крайнiй захiд i на мiнiмально необхiдний термiн, при чому першорядне значення мають iнтереси пiдлiтка.
Необхiднiсть розумної мiнiмiзацiї застосування позбавлення волi як покарання передбачається таким мiжнародним документом, як “Мiнiмальнi стандартнi правила ООН щодо заходiв, не пов'язаних з тюремним ув'язненням”, прийнятим у виглядi резолюцiї Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1990 (так званi “Токiйськi правила”). До альтернативних позбавленню волi санкцiй цей акт вiдносить, зокрема, зауваження, попередження, умовне звiльнення вiд вiдповiдальностi, рiзнi економiчнi санкцiї, реституцiя, постанова про позбавлення права власностi на майно, умовне покарання або покарання з вiдстрочкою, постанова про виконання суспiльно корисних робiт, домашнiй арешт тощо. І хоча деякi iз цих заходiв не є покараннями за кримiнальним законодавством України (наприклад, рiзнi види звiльнення вiд вiдповiдальностi або вiд покарання), доцiльним є їх ретельний аналiз з метою використання в нашiй державi, особливо стосовно неповнолiтнiх.
Положення щодо покарання неповнолiтнiх (ширше – кримiнальної вiдповiдальностi взагалi) мiстяться в низцi документiв, прийнятих в рамках європейських iнституцiй. Йдеться, зокрема, про Європейську конвенцiю про здiйснення прав дiтей 1996 р. Так, ст. 6 цiєї Конвенцiї “Порядок ухвалення рiшення” передбачає, що у справi, яка стосується дитини, судовий орган до ухвалення рiшення, зокрема: b) якщо внутрiшнiм законодавством дитина визнається такою, що має достатнiй рiвень розумiння: упевнюється, що дитина отримала всю вiдповiдну iнформацiю; у вiдповiдних випадках консультує дитину, у разi необхiдностi, приватно сам або через iнших осiб чи iншi органи у спосiб, що вiдповiдає рiвню розумiння дитини, якщо це явно не зашкоджує найвищим iнтересам дитини; надає дитинi можливiсть висловити свою думку. Резолюцiя Комiтету мiнiстрiв Ради Європи “Про деякi заходи покарання, альтернативнi позбавленню волi” (вiд 9 березня 1976 р., № 76) передбачає скорочення застосування в якостi покарання позбавлення волi (тюремного ув'язнення) iз одночасним використанням широкого спектру альтернативних заходiв, якi бiльшою мiрою слугують метi реабiлiтацiї злочинцiв (зокрема штраф, вiдстрочка виконання вироку, громадськi роботи тощо). Хоча цей документ прямо i не стосується неповнолiтнiх, цiлком очевидною є необхiднiсть широкого використання альтеративних ув'язненню покарань також i щодо неповнолiтнiх (а, можливо, щодо них в першу чергу).
В ч. 14 йдеться про те, що з метою поступової заборони застосування покарання у виглядi тюремного ув'язнення та збiльшення кiлькостi заходiв альтернативного характеру слiд вiддавати перевагу тим заходам, що дають бiльше можливостей для соцiальної iнтеграцiї шляхом як освiти, так i використання iншої дiяльностi. Ч. 15 передбачає, що серед таких заходiв необхiдно придiляти увагу тим, якi:
2) спрямованi на боротьбу iз стiйкiстю злочинної поведiнки неповнолiтнiх шляхом покращення здатностi до соцiальної адаптацiї засобами iнтенсивної освiтньої дiяльностi;
цiєї Рекомендацiї. В нiй зазначається, що у випадку, коли за нацiональним законодавством позбавлення волi неповнолiтнiх уникнути неможливо, слiд: 1) встановити шкалу покарань, яка вiдповiдає стану неповнолiтнiх, надати бiльш сприятливi умови для вiдбування покарання, нiж тi, що передбаченi законом для дорослих, особливо щодо отримання “напiвсвободи” i дострокового звiльнення, а також гарантування i скасування умовно призначеного покарання; 3) вимагати вiд судiв мотивування причин призначення покарання у виглядi позбавлення волi; 4) перегляд, при необхiдностi, законодавства про неповнолiтнiх з тим, щоб вiдповiднi суди мали можливiсть призначити освiтнє за своїм змiстом покарання i сприяти соцiальнiй iнтеграцiї, враховуючи особистiснi якостi правопорушникiв. Найновiшим з нормативних актiв Ради Європи у цiй галузi є Рекомендацiя щодо нових способiв роботи з неповнолiтнiми правопорушниками i ролi правосуддя у справах неповнолiтнiх (Р 20 вiд 24 вересня 2003 р.). У цьому актi Комiтет мiнiстрiв Ради Європи рекомендує урядам держав-членiв керуватися у своєму законодавствi такими принципами, як зокрема: ресурси повиннi направлятися на роботу iз тяжкими, насильницькими, повторними злочинами i злочинами, пов'язаними iз вживанням наркотикiв i алкоголю (п. 3); для роботи з тяжкими, насильницькими i повторними правопорушеннями неповнолiтнiх держави-члени повиннi розробити бiльш широкий спектр iнновацiйних i бiльш дiєвих (але пропорцiйних) санкцiй i заходiв. Варто втягувати в роботу батькiв правопорушника (або офiцiйних опiкунiв) – крiм випадкiв, коли це непродуктивно – i, по можливостi, давати можливiсть жертвi скористатися правами медiацiї, вiдновлювального правосуддя i репарацiї (п. 8); принцип винностi повинен краще враховувати вiк i зрiлiсть правопорушника й у бiльшiй мiрi вiдповiдати його рiвню розвитку, iз прогресивним застосуванням кримiнально-правових заходiв у мiру збiльшення ступеня вiдповiдальностi iндивiда (п. 9); враховуючи довгий перiод дорослiшання, варто забезпечити можливiсть застосування до молодих повнолiтнiх людей вiком до 21 року пiдходiв, що порiвняннi iз пiдходами до неповнолiтнiх, якщо суддя дiйде висновку, що такi правопорушники не є зрiлими i вiдповiдальними за свої дiї тiєю ж мiрою, що й дорослi (п. 11) .
На важливому значеннi мiжнародних актiв щодо покарання неповнолiтнiх та їх використаннi в законодавствi i судовiй практицi України звертають увагу Т. А. Денисова та В. М. Трубников. Перспективною видається пропозицiя цих науковцiв iз розширення заходiв кримiнального покарання, не пов’язаних iз позбавленням волi, стосовно дiтей та пiдлiткiв, а також iз впровадження концепцiї вiдновлювального правосуддя (зокрема посередництво мiж потерпiлим i правопорушником та суспiльно кориснi роботи) [1]. Росiйський вчений М.І. Костенко звертає увагу на все бiльше поширення у свiтi iдеї про те, що повинно застосовуватися як крайнiй захiд i лише у випадках, коли жоден iнший захiд не здатний досягти мети вiдповiдного покарання (принцип стримування). Особливо це стосується неповнолiтнiх, оскiльки ув'язнення дiтей перериває їх нормальний розвиток i позбавляє сiмейної пiдтримки. Йдеться про розробку нової системи, яка б передбачала, зокрема встановлення таких санкцiй, в яких позбавлення волi носило б виключний характер i призначалося б лише у разi вчинення тяжких та особливо тяжких злочинiв i тiльки якщо застосування iнших покарань є неможливим. Важливе значення має застосування до неповнолiтнiх альтернативних санкцiй, зокрема, розширення виправного впливу на порушникiв засобами громади. Цей науковець пiдкреслює, що практика застосування в зарубiжних державах таких санкцiй мiстить компенсаторний компонент, вiдповiдно до якого неповнолiтнiй зобов'язаний компенсувати шкоду громадi або потерпiлому. В багатьох країнах почали застосовувати щодо неповнолiтнiх таке покарання, як домашнiй арешт, яке може виконуватися за допомогою електронного контролю. Позбавлення волi як крайнiй захiд повинно, за можливостi, вiдбуватися неповнолiтнiми не в пенiтенцiарних установах, а в умовах контролю з боку громади. М.І. Костенко зазначає також, що певне значення в цьому контекстi має i так зване реституцiйне правосуддя, спрямоване в першу чергу на вiдшкодування винним (в даному випадку – неповнолiтнiм) шкоди, заподiяної в результатi злочину.
Водночас слiд зазначити, що серед значного масиву кримiнально-правових документiв ЄС немає актiв, якi б стосувалися особливостей кримiнальної вiдповiдальностi та покарання неповнолiтнiх. Це ж стосується i актiв, прийнятих в межах СНД.
правосуддя неповнолiтнi покарання
зв’язку перспективними видається розширення перелiку покарань для неповнолiтнiх та застосування iнших альтернативних заходiв впливу на них, використання можливостей вiдновлювального правосуддя, медiацiї та репарацiї (докладно про такi пропозицiї йдеться у роздiлi II). Доцiльно також вивчити питання про можливiсть закрiплення в кримiнальному законодавствi норми, за якою положення роздiлу XV Загальної частини КК України за рiшенням суду можуть бути застосованi також щодо молодi вiком до 21 року. Це вiдповiдало б як змiсту наведених мiжнародних актiв, так i нормам кримiнальних кодексiв багатьох держав Європи, змiст яких буде проаналiзований нижче.
ЛІТЕРАТУРА
1. Психология подростка. Учебник. Под ред. А. А. Реана. – СПб.: Евро-знак, 2003. – 480 с.
2. Психология современного подростка / Под ред. Д. И. Фельдштейна. – М.: Педагогика, 1987. – 240с.
3. Ратинов А. Р. Социально-психологические аспекты юридической теории и практики // Прикладные проблемы социальной психологии. – М.: Наука, 1983. – С. 225-242.
4. Ратинов А. Р., Ефремова Г. Х. Правовая психология и преступное поведение. Теория и методология исследования. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1988. – 256 с.
5. Резолюцiя Комiтету мiнiстрiв Ради Європи № 76 (10) вiд 09. 03. 1976 р. “Про деякi заходи покарання, альтернативнi позбавленню волi” – Режим доступу до iнформ.:http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?find=1&textl=1&user=1239203771680196&text
6. Рекомендации комитета ООН по правам ребенка, принятые на его 25-й сессии по итогам дискуссии на тему «Насилие со стороны государства в отношении детей» 22 сентября 2000 года (в сокращении) // Аспект. – 2001. – № 1. – С. 53-56.
7. Ремшмидт Х. Подростковый и юношеский возраст: Проблемы становления личности: Пер. с нем. – М.: Мир, 1994. – 320 с.
8. Родiонов В. Проблемнi питання кримiнальної вiдповiдальностi неповнолiтнiх // Юридична Україна. – 2007. – № 1. – С. 91-93.
9. Розгляд справ про застосування до неповнолiтнiх примусових заходiв виховного характеру судами Запорiзької областi у 2006 р. Узагальнення, проведене Апеляцiйним Судом Запорiзької областi.
10. Российское законодательство Х-ХХ вв.: Тексты и комментарии. В 9 т. /Под общ. ред. О. И. Чистякова. – Том 6. Законодательство первой половины ХІХ в. – М.: Юрид. лит., 1988. – 432 с.
12. Руководство по судебной психиатрии. Под ред. Г. В. Морозова – М.: Медицина, 1977. – 400 с.
15. Сахаров А. Б. Возрастные особенности психики несовершеннолетних правонарушителей // Социалистическая законность. – 1965. – № 6. – С. 10-16.
16. Сахнюк С. В. Теоретичнi та практичнi аспекти пом’якшення покарання за кримiнальним законодавством України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12. 00. 08 „кримiнальне право та кримiнологiя; кримiнально-виконавче право” /С. В. Сахнюк. – К., 2001. – 18 с.
– № 4. – С. 84-88.
18. Селецкий А. И, Тарарухин С. А. Несовершеннолетние с отклоняющимся поведением. – К.: Вища школа, головное изд-во, 1981. – 238 с.
19. Ситковская О. Д. Психология уголовной ответственности. – М.: НОРМА, 1998. – 272 с.
|
