Інститут самозахисту цивільних прав

Інститут самозахисту цивiльних прав Інститут самозахисту цивiльних прав ПЛАН Вступ Список використаних джерел ВСТУП Пiсля розпаду Радянського Союзу в Українi розпочалися процеси децентралiзацiї економiчної системи, на ринку з’явилися новi суб’єкти цивiльного обороту. В цих умовах досить гостро постала проблема захисту суб’єктивних цивiльних прав та iнтересiв. Основнi права людини i громадянина визначенi в роздiлi другому Конституцiї України. В умовах сучасного полiтико-правового розвитку держави особливо актуальним в теоретичному i практичному аспектах є передбачене ст. 55 Конституцiї право на захист, адже нормальний цивiльний оборот передбачає не тiльки визнання належностi суб’єктам правових вiдносин певних цивiльних прав, а й забезпечення функцiонування ефективного механiзму захисту цих прав. Безумовно, пiдвищення ролi судiв є основним, але далеко не єдиним чинником на шляху до вирiшення цiєї проблеми. Сучаснi правовi тенденцiї пов’язують дiєвiсть механiзму захисту, перш за все, з його мобiльнiстю. Саме тому особливо є дослiдження питання самозахисту цивiльних прав як неюрисдикцiйної форми захисту, яка полягає в дiях громадян i органiзацiй, що здiйснюються ними самостiйно, без звернення до державних та iнших компетентних органiв. Метою даної роботи є на основi аналiзу чинного законодавства i праць науковцiв розкрити правову природу iнституту самозахисту та вирiшити проблеми його застосування. Теоретичне i практичне значення роботи , полягає в тому, що сформульованi в нiй висновки стосуються найпоширенiших з усiх рiзновидiв цивiльних правовiдносин – зобов’язальних, а також дають можливiсть розширити теоретичнi уявлення про самозахист як iнститут цивiльного права. 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА НА САМОЗАХИСТ. ЙОГО ВІДМЕЖУВАННЯ ВІД САМОУПРАВСТВА ТА САМОСУДУ Вiдповiдно до ч. 5 ст. 55 Конституцiї України учасники правовiдносин мають можливiсть будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права i свободи вiд порушень i протиправних посягань [1]. На розвиток цього конституцiйного принципу виникло положення ст. 19 Цивiльного кодексу України (дацi ЦК) про самозахист цивiльних прав. Вiдповiдно до ст. 19 ЦК особа має право на самозахист свого цивiльного права та права iншої особи вiд порушень та протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою заходiв протидiї, якi не забороненi законом та не суперечать моральним засадам суспiльства [2]. Оскiльки самозахистом є застосування протидiї до порушника, то виникає питання якою повинна бути така протидiя. Засобом протидiї не може бути таке дiяння, що має ознаки злочину або адмiнiстративного правопорушення [9, 525]. Не може бути самозахистом дiя, яка суперечить моральним засадам суспiльства: втручання в особисте життя порушника права, наприклад. У частинi 2 ст. 19 ЦК визначенi критерiї, за якими певна дiя, яка не суперечить закону або моральним засадам суспiльства, може вважатися способом самозахисту, а саме: 1) вiдповiднiсть дозмiсту порушеного права; Стаття 19 ЦК мiстить пiдстави застосування самозахисту. Ними є не лише протиправнi посягання i порушення власних прав особи, але й порушення прав iнших осiб, коло яких не обмежується законом [7, 44]. В даному випадку мова йде про самозахист прав та iнтересiв третiх осiб через представництво. Такий самозахист можливий як в силу прямої вказiвки закону, так i в силу укладеного договору. Законними представниками малолiтнiх та неповнолiтнiх осiб є батьки (усиновлювачi) [2]. В ч. 1 ст. 154 Сiмейного кодексу України (далi СК) визначається, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, неповнолiтнiх дочки та сина [3]. Стаття 258 СК надiляє також правом на самозахист бабу й дiда щодо своїх внукiв. За ст. 262 СК сестра, брат, мачуха, вiтчим та iншi члени сiм’ї мають право на самозахист своїх малолiтнiх, неповнолiтнiх, повнолiтнiх непрацездатних брата, сестри, пасинка, падчерки [3]. Представницькi вiдносини щодо самозахисту також можуть виникати з договору. За договором доручення одна сторона (повiрений) зобов’язується вчинити вiд iменi та за рахунок iншої сторони (довiрителя) певнi юридичнi дiї (ч. 1 ст. 1000 ЦК) [2]. Для того, щоб побачити реальну допустиму межу реалiзацiї права на самозахист, необхiдно розмежувати поняття самозахисту, самоуправства i самосуду. Ромовська З. В. визначає самоуправство як прояв особистої сваволi, коли особа дiє на власний розсуд, всупереч порядку вирiшення певного питання, що встановлений законом або договором. Задоволення особою свого права за допомогою самоуправства не можна вважати самозахистом [9, 529]. Самосуд полягає у протиправному застосуваннi до особи, яка вчинила правопорушення, засобiв фiзичного (тiлесного) покарання, самочинної розправи. Особа, яка вчинила самосуд над порушником своїх прав чи прав членiв своєї сiм’ї, сама є правопорушником i суб’єктом вiдповiдальностi. Метою самосуду є покарання правопорушника, а не вiдновлення порушеного права, тому самосуд не є способом самозахисту [9, 530]. На вiдмiну вiд самоуправства та самосуду, дiї визначенi статтею 19 ЦК є правомiрними. Отже, засоби самозахисту слiд застосовувати таким чином, щоб вони не порушували права та законнi iнтереси iнших осiб. 2. НЕОБХІДНА ОБОРОНА ТА КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ ЯК ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА САМОЗАХИСТ У цивiлiстичнiй доктринi самозахист цивiльних прав зазвичай пов’язувався з необхiдною обороною i крайньою необхiднiстю в кримiнальному правi. Вiдповiдно до нього, необхiдною обороною визнаються дiї, вчиненi з метою захисту охоронюваних законом прав та iнтересiв особи, а також суспiльних iнтересiв держави вiд суспiльно небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхiдної i достатньої у данiй обстановцi для негайного вiдвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення її меж [4]. Вiдповiдно до ч. 1 ст. 1169 шкода завдана особою при здiйсненнi нею права на самозахист вiд протиправних посягань, у тому числi у станi необхiдної оборони, якщо при цьому не були перевищенi її межi, не вiдшкодовується [7, 44]. Пiд перевищення меж необхiдної оборони розумiється умисне заподiяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не вiдповiдає небезпечностi посягання або обстановцi захисту (ч. 3 ст. 36 КК) [4]. Тодi як кримiнальна вiдповiдальнiсть за завдання шкоди внаслiдок перевищення меж необхiдної оборони настає тiльки у випадках, прямо передбачених Кримiнальним кодексом, то вiдшкодування такої шкоди за правилами ЦК настає на загальних пiдставах [10, 79]. Разом з тим, у даному випадку треба враховувати правило ст. 1193 ЦК (ЦК), вiдповiдно до якого наявнiсть вини потерпiлого у завданнi йому шкоди є пiдставою для зменшення розмiру вiдшкодування [8, 879]. якi не забороненi законом та не суперечать моральним засадам суспiльства, вона вiдшкодовується особою, яка вчинила протиправну дiю, що викликала необхiднiсть застосування мiр самозахисту [8, 879]. У новому ЦК норма про крайню необхiднiсть знайшла своє вiдображення у ст. 1171. Поняття крайньої необхiдностi розкривається як правомiрнi дiї, спрямованi на усунення небезпеки, що загрожувала цивiльним правам та iнтересам iншої фiзичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути iншими засобами [2]. У Кримiнальному кодексi України (ст. 39) передбачена умова, яка вiдсутня в ЦК - розмiр завданої шкоди не повинен перевищувати розмiру вiдверненої шкоди [4]. Проте ця обставина не має значення для застосування норми, встановленої статтею 1171 ЦК, адже шкода, завдана у станi крайньої необхiдностi, вiдшкодовується особою, яка її заподiяла [2]. У подальшому особi, яка вiдшкодувала шкоду, надається право звернутися з регресною (зворотньою) вимогою до особи, в iнтересах якої вона дiяла. Це пов’язано iз тим, що потерпiлим у даних вiдносинах стає особа, яка не вчиняла нiяких протиправних дiянь та стала жертвою обставин, що носять випадковий характер. Саме тому ч. 2 ст. 1171 надає можливiсть суду прийняти iнше рiшення. Узагальнюючи вищевикладене, варто зауважити, що дiї, якi не забороненi законом та не суперечать моральним засадам суспiльства i вчиненi у станi необхiдної оборони чи крайньої необхiдностi слiд розглядати як самозахист цивiльних прав. 3. КЛАСИФІКАЦІЯ СПОСОБІВ САМОЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ право самозахист оборона цивiльний Превентивнийсамозахист (з англ. to prevent -запобiгати, попереджати) - це сукупнiсть прийомiв протидiї за допомогою яких, особа, право якої може бути порушене в майбутньому, має можливiсть попередити таке порушення. Особливiстю зазначеної групи способiв самозахисту є те, що вони повиннi визначатися в договорi (крiм законодавчого закрiплення). До превентивних слiд вiднести способи забезпечення виконання зобов’язань за винятком при тримання i вiдмови замовника вiд договору пiдряду в тому випадку, коли пiдрядник виконує роботу настiльки повiльно, що закiнчення її в строк стає явно неможливим [2]. Превентивним способом самозахисту є, наприклад, контрольспадкоємцiв за дiями виконавця заповiту (ст. 1292 ЦК) [2]. Дiяльнiсть виконавця заповiту пiдпорядкована волi заповiдача i здiйснюється ним згiдно з наданими йому повноваженнями. Виконавець заповiту, здiйснюючи контрольну та охоронну функцiї щодо спадкового майна, зобов’язаний доводити до вiдома спадкоємцiв та їх законних представникiв про вчиненi ним дiї. Якщо виконавець заповiту вчинює дiї, що виходять за межi наданих йому заповiдачем повноважень, вiн повинен узгодити їх iз спадкоємцями [8, 1067]. Таким чином, превентивний самозахист прав спадкоємцiв полягає в тому, що останнi надiленi можливiстю контролювати дiї виконавця заповiту задля попередження можливих небажаних для них наслiдкiв, спричинених його дiями. Оперативний самозахист - це сукупнiсть засобiв протидiї за допомогою яких, особа, право якої порушене, може швидко усунути неправомiрне посягання та вiдновити порушене право. Так, ст. 615 ЦК дозволяє кредитору в разi порушення зобов’язання боржником, частково або в повному обсязi вiдмовитися вiд цього зобов’язання, але лише в тому випадку, коли така можливiсть закрiплена договором або прямо визначена законом. Застосування до сторони, яка порушила зобов’язання, такого заходу, як одностороння вiдмова вiд зобов’язання, не звiльняє винну сторону вiд вiдповiдальностi за порушене зобов’язання (ч. 2 ст. 615 ЦК) [2]. Способи самозахисту можуть бути визначенi не лише ЦК, а й iншими актами цивiльного законодавства. В ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачiв» становлюється, що у разi виявлення протягом гарантiйного строку недолiкiв, споживач, в порядку та у строки, що встановленi законодавством, має право вимагати: пропорцiйного зменшення цiни; безоплатного усунення недолiкiв товару в розумний строк; вiдшкодування витрат на усунення недолiкiв товару. Якщо ж цi недолiки виникли з вини виробника товару або як наслiдок фальсифiкацiї товару, то покупець має право вимагати вiд продавця або виробника: розiрвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; вимагати замiни товару на такий же товар або на аналогiчний, з числа наявного у продавця (виробника), товару [6]. Особливим способом самозахисту є притримання майна, що використовується в зобов’язальних правовiдносинах i являє собою одну, з передбачених цивiльним законодавством, можливостей застосування спецiальних заходiв майнового характеру, якi спонукатимуть боржника до належного виконання його зобов’язання [11, 14]. Притримання слiд розглядати як спосiб самозахисту, що не може бути вiднесений анi до превентивних, анi до оперативних [13, 139]. Оскiльки кредитор має право притримати майно боржника, лише якщо зобов’язання не виконується, то таке невиконання слiд розглядати вже як порушення права кредитора. Тобто притримання не може попередити неправомiрнi дiї чи бездiяльнiсть боржника i виконувати, таким чином, привентивну функцiю. Разом з тим, оскiльки термiн притримання неможливо передбачити тому, що боржник може виконати зобов’язання як через 1 день, так i через мiсяць, то логiчно що такий спосiб самозахисту не буде оперативним. Статтею 594 ЦК право притримання визначається так: кредитор, який правомiрно володiє рiччю, що пiдлягає передачi боржниковi або особi, вказанiй боржником, у разi невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цiєї речi або вiдшкодування кредиторовi пов’язаних з нею витрат та iнших збиткiв має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання [2]. Статтею 21 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторiв та реєстрацiю обтяжень»притримання визначено як вид забезпечувальних обтяжень [5]. Специфiка притримання полягає в тому, що воно є єдиним способом забезпечення виконання зобов’язань, яке виникає безпосередньо iз закону i не потребує передбачення можливостi притримання в договорi [14, 31]. ЦК не встановлює, яким чином мають бути оформленi дiї кредитора. Аналiзуючи положення ч. 1 ст. 595 ЦК, яка передбачає, що кредитор, який притримує рiч у себе, зобов’язаний негайно повiдомити про це боржника, та ч. 1 ст. 547 ЦК – правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняються у письмовiй формi [2], О. Рогач пропонує тлумачити змiст цих норм наступним чином: кредитор повинен письмово попередити боржника про притримання речi. Якщо ж письмова форма не буде дотримана, то такий правочин слiд вважати нiкчемним ( ч. 2 ст. 547 ЦК) [14, 32]. Предметом притримання вiдповiдно до ст. 594 ЦК є рiч. Неоднозначним є питання щодо того, чи можуть бути грошi предметом притримання. Також колiзiйним є притримання нерухомих речей. Це пов’язано з тим, що правочини з землею та iншим нерухомим майном пiдлягають обов’язковiй державнiй реєстрацiї (ст. 182 ЦК), а українське законодавство не передбачає процедури реєстрацiї права притримання на нерухоме майно. Оскiльки кредитор притримує рiч у себе, то в нього виникає i певний обсяг обов’язкiв щодо цiєї речi. До обов’язкiв кредитора належать такi: кредитор, який притримує рiч у себе, зобов’язаний негайно повiдомити про це боржника; кредитор вiдповiдає за втрату, псування або пошкодження речi, яку вiн притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини; кредитор не має права користуватися рiччю, яку вiн притримує у себе [2]. Вiдповiдно до ст. 596 ЦК України до кредитора, який притримує у себе рiч боржника, не переходить право власностi на неї. Боржник, рiч якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повiдомивши набувача про притримання речi i права кредитора[10, 503]. майна. Так, ст. 597 ЦК чiтко встановлює, що у випадку, якщо боржник не виконав свого обов’язку, кредитор, який притримує рiч, має право задовольнити свої вимоги iз вартостi речi в порядку передбаченому для задоволення вимог, забезпечених заставою (ст. 591 ЦК) [2]. або ж набуття кредитором права власностi на цю рiч i, по-третє – припинення основного зобов’язання внаслiдок iнших (окрiм виконання) загальних пiдстав припинення зобов’язання, що мiстяться у главi 50 ЦК (наприклад, домовленiсть сторiн, зарахування зустрiчних однорiдних вимог, прощення боргу тощо) [11, 14]. Тож, пiдсумовуючи вищевикладене, логiчно стверджувати, що користуючись правом притримання, кредитор гарантує собi впевненiсть у виконаннi зобов’язання боржником. Проте, навiть якщо останнiй виявиться недобросовiсним i не виконає умов договору, вимоги кредитора будуть задоволенi iз вартостi притримуваної речi. ВИСНОВКИ Внаслiдок проведеного дослiдження право на самозахист можна визначити як можливiсть, у разi порушення свого цивiльного права або iнтересу, цивiльного права чи iнтересу iншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення, застосувати доцiльну та адекватну протидiю, яка не заборонена законом i не суперечить моральним засадам суспiльства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи лiквiдацiю його наслiдкiв. Пiдводячи пiдсумок можна зробити наступнi висновки: 1. Право на самозахист має конституцiйне пiдґрунтя i є самостiйним правом особи, а не прив’язане до iншого права. 2. Об’єктами самозахисту є не лише цивiльнi права, а й цивiльнi iнтереси. Самозахист може здiйснюватися як по вiдношенню до власних цивiльних прав та iнтересiв, так i по вiдношенню до прав та iнтересiв iнших осiб. конкретного способу самозахисту має бути передбачена в договорi чи актi цивiльного законодавства. 4. Заходи самозахисту повиннi вiдповiдати характеру, змiсту та наслiдкам порушення прав та iнтересiв. Способи самозахисту не повиннi бути забороненими законом i суперечити моральним засадам суспiльства. 5. Способи самозахисту в залежностi вiд часу їх здiйснення можна класифiкувати на превентивнi та оперативнi. Притримання, як спосiб самозахисту не може бути вiднесений нi до превентивних, нi до оперативних способiв самозахисту. Право на самозахист є новелою цивiльного законодавства України. Аналiз наукових праць iз зазначеної проблематики свiдчить про те, що багато питань, зокрема, щодо пiдстав та конкретних способiв реалiзацiї зазначеного права залишаються нерозкритими i вимагають пiдвищеної уваги як науковцiв, так i юристiв-практикiв. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Конституцiя України. Прийнята на п’ятiй сесiї Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Вiдомостi Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141 2. Цивiльний кодекс України // Вiдомостi Верховної Ради України. – 2003. – № 40 – 44. – Ст. 356 3. Сiмейний кодекс України // Вiдомостi Верховної Ради України. – 2002. – №21 – 22. – Ст. 135 4. Кримiнальний кодекс України // Вiдомостi Верховної Ради України. – 2001. – №25 – 26. – Ст. 131 5. Про забезпечення вимог кредиторiв та реєстрацiю обтяжень. Закон України // Вiдомостi Верховної Ради України. – 2004. – № 11. – Ст. 140. 6. Про захист прав споживачiв. Закон України // Вiдомостi Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – Ст. 379. 7. Науково-практичний коментар Цивiльного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. i доп. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К.: Юрiнком Інтер, 2006. – Т. 1. – 832 с. 9. Ромовська. З. В. Українське цивiльне право: Загальна частина. Академiчний курс. Пiдручник. – К.: Атiка, 2005. – 560 с. 10. Шевченко Я. М. Цивiльне право України: Академiчний курс: Пiдруч.: У 2 т. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий дiм «Ін Юре», 2003. – С. 520 11. Домбругова А. Притримання як спосiб забезпечення виконання зобов’язання // Юридичний Вiсник України. – 2005. – № 14.– С. 14. 12. Левiцький Є. В. Самозахист цивiльних прав // Актуальнi проблеми цивiльного права та цивiльного процесу: [тези доповiдей] Всеукраїнська науково-практична конференцiя, Донецьк, 26 жовтня 2007 р. – Донецьк, 2007. – С. 84 – 86. 13. Левiцький Є. В. Притримання як спосiб самозахисту в Цивiльному правi // Одеська нацiональна юридична академiя: [тези доповiдей] ІІІ Мiжнародна цивiлiстична наукова конференцiя студентiв та аспiрантiв, Одеса, 4 – 5 квiтня 2008 р. – Одеса, 2008. – С. 139 – 140. 14. Рогач О. Притримання як спосiб забезпечення виконання зобов’язання: Порiвняння iнституту притримання в українському, росiйському, бiлоруському законодавствi // Пiдприємництво, господарство i право. – 2003. – № 12. – С. 31 – 33.