Інститут спiвучастi у вчиненнi злочину у кримiнальному правi України, Францiї та англо-американському правi
Київ 2010 р.
План
2. Форми спiвучастi у кримiнальному правi України, Францiї та англо-американському правi.
3. Види спiвучасникiв у кримiнальному правi цих держав.
Висновки.
Список використаної лiтератури.
Вступ
виникає питання про спiвучасть у злочинi. Норми КК, що регулюють поняття спiвучастi, форми спiвучастi, вiдповiдальнiсть спiвучасникiв, утворюють самостiйний iнститут кримiнального права. Спiвучасть має важливе значення в кримiнальному правi, оскiльки забезпечення захисту iнтересiв громадян i держави в процесi здiйснення правосуддя неможливе без точної, вiдповiдної до вимог закону квалiфiкацiї скоєних злочинiв. Тому є необхiднiсть правильно квалiфiкувати злочини, що скоєнi кiлькома особами, якi зустрiчаються досить часто. Злочини скоєнi в спiвучастi складають значну частину посягань на власнiсть, зґвалтувань, деяких господарських та iн. злочинiв. Спiвучасть в бiльшостi випадкiв значно пiдвищує суспiльну небезпеку злочинного посягання, тому розроблення iнституту спiвучастi займає важливе мiсце в кримiнальному правi, i особливо це стосується питання злочинної органiзацiї. Саме вона створює серйозну загрозу безпецi держави, часом диктує правила гри владним структурам.
Інститут спiвучастi вважається одним з найскладнiших у кримiнальному правi, оскiльки злочин, вчинений спiльно декiлькома особами, розглядається як такий, що становить пiдвищену суспiльну небезпеку. Цей iнститут походить з французького законодавства часiв Буржуазної революцiї XVIII ст. та Кодексу Наполеона (1810 р.), який особисто брав участь у законодавчому процесi. Закон Францiї у тi часи служив зразком для кримiнального законодавства iнших держав, що складають континентальну сiм’ю (систему права). Проте у англо-американськiй системi права iнститут розвивався на власнiй основi. Мета нашої роботи це з’ясувати та порiвняти основнi положення, специфiчнi особливостi, спiльнi та вiдмiннi риси iнституту спiвучастi у вчиненнi злочину у кримiнальному правi нашої держави iз аналогiчними положеннями кримiнального права Францiї та англо-американського права.
1. Поняття та загальна характеристика iнституту спiвучастi у вчиненнi злочину у кримiнальному правi України, Францiї та англо-американському правi
форм злочинної дiяльностi. Її специфiка полягає у тому, що: а) участь у вчиненнi злочину двох або бiльше осiб обумовлює його пiдвищену суспiльну небезпеку; б) склад злочину виконується лише завдяки спiльнiй дiяльностi всiх спiвучасникiв, в дiяннях же окремих iз них можуть бути вiдсутнi всi ознаки злочину, вказанi в статтi Особливої частини КК. Законодавче визначення поняття "спiвучасть" включає в себе такi ознаки: 1) наявнiсть двох чи бiльше суб'єктiв злочину, якi беруть участь у вчиненнi одного й того самого умисного злочину; 2) спiльнiсть їх участi у злочинi; 3) умисний характер дiяльностi спiвучасникiв [3]. Першi двi ознаки характеризують об'єктивну, а остання - суб'єктивну сторону спiвучастi. Першою ознакою, яка з об'єктивної сторона свiдчить про наявнiсть спiвучастi, є множиннiсть учасникiв злочину. Закон говорить про "декiлькох суб'єктiв злочину", що передбачає участь у вчиненнi злочину двох чи бiльше суб'єктiв злочину Таким чином, участь у вчиненнi одного й того ж умисного злочину двох чи бiльше осiб, якi вiдповiдно до закону не є суб'єктами злочину (наприклад, неосудних) не утворює спiвучастi у злочинi. Це саме стосується i випадкiв, коли лише один iз учасникiв вчинення такого злочину є суб'єктом злочину, а iншi - нi. Вказане положення суттєво вiдрiзняється вiд положень про спiвучасть КК 1960 p., який визначав спiвучасть як "умисну спiльну участь двох або бiльше осiб у вчиненнi злочину", що давало змогу визнавати спiвучастю i вiдповiдним чином оцiнювати з позицiї кримiнального закону дiї учасника груповoгo злочину (наприклад, зґвалтування, грабежу тощо) i в тому разi, коли iншi учасники через неосуднiсть або недосягнення вiку, з якого настає кримiнальна вiдповiдальнiсть, не були притягнутi до кримiнальної вiдповiдальностi [2]. Закон може передбачати рiзнi ознаки суб'єкта злочину для рiзних учасникiв спiльної злочинної дiяльностi. Це є характерним для складiв злочинiв, де виконавцем може бути лише спецiальний суб'єкт (для таких спiвучасникiв, як органiзатор, пiдбурювач, пособник, наявнiсть ознак спецiального суб'єкта не є обов'язковою: ними можуть бути осуднi особи, якi досягли вiку, з якого може наставати кримiнальна вiдповiдальнiсть). Бути спiвучасником у злочинах, вiдповiдальнiсть за якi законом установлена з 16 рокiв, можуть особи, якi досягли 16-рiчного вiку, а в злочинах, вiдповiдальнiсть за якi встановлена з 14 рокiв, - особи, якi досягли 14-рiчного вiку. Що стосується злочинiв, за вчинення яких встановлена вiдповiдальнiсть з iншого вiку (наприклад, з 18 рокiв), то спiвучасниками в таких злочинах можуть бути особи, якi досягли 16 рокiв. Спiльна участь у вчиненнi злочину передбачає: 1) об'єднання окремих зусиль кожного спiвучасника у взаємообумовлену злочинну дiяльнiсть усiх спiвучасникiв; 2) те, що вчинюваний спiвучасниками злочин є єдиним для них усiх; 3) спрямування зусиль кожного спiвучасника на досягнення загального результату злочину; 4) причинний зв'язок мiж дiянням всiх спiвучасникiв i загальним злочинним результатом. Спiльна участь у вчиненнi злочину може проявитися як у дiї, так i в бездiяльностi Головною рисою спiльностi дiй (бездiяльностi) спiвучасникiв є те, що дiї (бездiяльнiсть) кожного з них є складовою частиною загальної дiяльностi з вчинення злочину. Вони дiють разом, роблячи кожний свiй внесок у вчинення злочину. Дiї (бездiяльнiсть) кожного з учасникiв за конкретних обставин є необхiдною умовою для вчинення злочинних дiй (бездiяльностi) iншим спiвучасником, а, зрештою, - необхiдною умовою настання спiльного злочинного результату. Прагнення досягти рiзнi злочиннi результати є пiдставою для невизнання спiвучастю у злочинi участi двох або бiльше осiб у вчиненнi одного посягання. З суб'єктивної сторони спiвучасть характеризується умисною формою вини, що передбачає: 1) наявнiсть умислу кожного iз учасникiв стосовно їх власних дiй (бездiяльностi); 2) наявнiсть умислу стосовно дiянь iнших спiвучасникiв, у т. ч. виконавця чи спiввиконавця; 3) єднiсть намiру всiх спiвучасникiв вчинити один i той самий злочин; 4) єднiсть злочинного iнтересу для всiх спiвучасникiв, тобто спрямованiсть їх умислу на досягнення загального злочинного результату. У своїй сукупностi зазначенi ознаки утворюють спiльнiсть психiчної дiяльностi спiвучасникiв. Особливiстю iнтелектуального моменту умислу спiвучасникiв є те, що ним охоплюється усвiдомлення кожним з учасникiв не лише суспiльне небезпечного характеру особисто вчинюваного дiяння, а й факту вчинення всiма спiвучасниками одного й того самого злочину, характеру дiй iнших спiвучасникiв, можливостi дiяти спiльно з ними, наявностi умислу в їхнiх дiях, спрямованостi їхнiх дiй на досягнення загального злочинного результату тощо, тобто усвiдомлення обставин, якi стосуються всiх елементiв складу злочину. Таке усвiдомлення має бути взаємним - кожний iз спiвучасникiв повинен усвiдомлювати той факт, що вiн вчиняє злочин спiльно з iншими його учасниками. Лише факт усвiдомлення цих обставин дає пiдстави для притягнення до кримiнальної вiдповiдальностi учасника не лише за конкретне дiяння, вчинене ним особисто, а й за результат дiяльностi всiх спiвучасникiв вчинення злочину. Тому не можуть визнаватися спiвучастю дiї або бездiяльнiсть, якi об'єктивно сприяли вчиненню злочину i настанню злочинного результату, але не охоплювались умислом спiвучасникiв як вчиненi спiльно. Вольовий момент умислу передбачає бажання всiх спiвучасникiв дiяти спiльно для досягнення єдиного злочинного результату. Єднiсть намiру всiх спiвучасникiв щодо спiльностi їхнiх дiй i єдиного злочинного результату не означає обов'язкового збiгу їх мотивiв: злочинна дiяльнiсть кожного iз спiвучасникiв може бути викликана рiзними спонуканнями. Закон прямо вказує на те, що спiвучасть можлива лише у вчиненнi умисного злочину. Така вказiвка виключає спiвучасть у вчиненнi необережного злочину. Спiвучасть за українським правом можлива на всiх стадiях умисного злочину - готування, замаху, безпосереднього виконання об'єктивної сторони злочину (як приєднання до злочинної дiяльностi), а також закiнченого злочину. Спiвучасть на стадiї закiнченого злочину можлива у єдиному випадку: коли пособник, вiдповiдно до попередньої домовленостi з iншими спiвучасниками, починає дiяти пiсля вчинення злочину. При цьому його дiї спрямовуються на переховування злочинця, знарядь чи засобiв злочину, слiдiв злочину чи предметiв, здобутих злочинним шляхом, iнше приховування злочину. Попередня домовленiсть про вчинення таких дiй не лише є юридичною пiдставою для визнання зазначених дiй пособництвом, а й ознакою, яка вiдмежовує спiвучасть у виглядi такого пособництва вiд причетностi до злочину [4].
Законодавче визначення спiвучастi у слова, тобто таку дiяльнiсть iнших осiб, що провокує або полегшує здiйснення злочину виконавцем, але сама по собi нiяких елементiв злочинного дiяння не мiстить. Саме в цих межах спiвучасть ставиться до Загальної частини. Правда, у деяких випадках в Особливiй частинi передбачається вiдповiдальнiсть за деякi дiї спiвучасникiв у самостiйному видi, що переслiдує спецiальнi цiлi i є, скорiше, виключенням, нiж правилом [7]. Так, у КК встановлена вiдповiдальнiсть за невдале пiдбурювання до здiйснення полiтичних злочинiв; за органiзаторську дiяльнiсть i пособництво при незаконному оборотi наркотикiв i т. п. Нерiдко французький законодавець, незважаючи на принцип особистої вiдповiдальностi, вiдповiдальностi кожного за свої дiї й тi загальнi норми про вiдповiдальнiсть, якi сформульованi класичним карним правом, конструює норми про колективну вiдповiдальнiсть. Така пiдвищена увага, яку французький законодавець придiляє навiть самим зародковим формам злочинної органiзацiї, свiдчить про те, що вiн має намiр карати за будь-яку злочинну змову кожного його учасника як виконавця (спiввиконавця) злочину особливого роду - змови, збiговиська й т. п. - i схильний iгнорувати те, у якiй якостi (виконавця або пособника) повинен був виступити реально той або iнший учасник змови. Однак будь-яка спiвучасть припускає наявнiсть злочинної змови мiж декiлькома особами й розподiл мiж ними ролей [8].
У теорiї спiвучасть, як вказувалося, розумiється винятково у вузькому змiстi цього слова. На вiдмiну вiд виконавця й спiввиконавця, якi особисто здiйснюють матерiальнi дiї, що утворять злочинне дiяння, спiвучасник - це той, хто прямо в матерiальному здiйсненнi злочину не бере участь, але хто опосередковано й акцессорно приєднується до нього, провокуючи або полегшуючи його здiйснення (Г. Стефанi, Ж. Левассер). Та обставина, що французький законодавець у ст. 121-6 КК дорiвняв по всiх юридичних наслiдках спiвучасть до виконавства, то це засновано на концепцiї «запозичення дiяння». Вiдповiдно до цiєї концепцiї, спiвучасник, добровiльно приєднуючись до злочину, своїми дiями цiлком запозичить злочинний характер дiяння, зробленого виконавцем (або спiввиконавцем), i, отже, несе за нього повну мiру вiдповiдальностi поряд з виконавцем. Звичайно, таке запозичення може мати мiсце лише за умови, що спiвучасник знав про намiр виконавця й розумiв, що своїми дiями приєднується до здiйснення цього намiру (психологiчна ознака злочинного дiяння). вiдповiдностi з акцессорним розумiнням природи спiвучастi, вiдповiдальнiсть спiвучасника за французьким карним правом обумовлена двома обставинами: а) реальним здiйсненням виконавцем закiнченого злочину або ж карного замаху на нього; б) вчинення виконавцем злочину або проступку (не порушення!) [7]. У численних рiшеннях Касацiйного Суду Францiї постiйно пiдкреслюється, що «основний факт» (тобто виконання основного дiяння) є одним з необхiдних елементiв спiвучастi (рiшення Палати з кримiнальних справ Касацiйного Суду Францiї вiд 2. 07. 1958 р. i iн.). Це положення досить послiдовно проводиться й на практицi. Вiдомi рiшення Касацiйного Суду, за якими спiвучасники не каралися, якщо дiї виконавця або виявлялися за законом некараними. На базi «послiдовного застосування» акцессорностi сьогоднi у Францiї досить широко здiйснюється об'єктивне приписування спiвучасникам дiй виконавця. Саме по собi розумiється, що спiвучасник зобов'язаний вiдповiдати й за ексцес виконавця. Практика французьких судiв демонструє це положення з достатньою очевиднiстю. Так, по багатьом справам про розкрадання вона ставила за провину спiвучасникам такi квалiфiкуючi обставини, як групове здiйснення, нiчний час, застосування iнструментiв злому, хоча спiвучасники про це не мали нi найменшого подання (рiшення Палати по кримiнальних справах вiд 23. 10. 1946 р. i вiд 26. 01. 1954р.) [8].
Тiльки в одному випадку доля спiвучасника не позв'язується з долею виконавця: якщо мають мiсце особливi обставини, що характеризують особистiсть виконавця. Наприклад, якщо виконавець є рецидивiстом i до нього застосовують мiри, передбаченi законом для рецидивiстiв, то спiвучасник, якщо вiн сам не рецидивiст, таким мiрам не пiддається. До спiвучасника не застосовуються й мiри, що виключають або пом'якшують вiдповiдальнiсть, якi можуть бути застосованi до виконавця при наявностi в нього тих або iнших особистих ознак (неосуднiсть, неповнолiття) або за певного його поводження (дiйове каяття). Звичайно, можливостi об'єктивного зобов'язання при ексцесi виконавця не є безмежними. Французькi юристи розрiзняють три можливi ситуацiї: 1) здiйснення виконавцем абсолютно iншого дiяння, нiж те, що спочатку планувалося i передбачалося спiвучасниками; 2) ускладнення дiяння по ходу його виконання такими обставинами, якi спочатку не передбачалися й не можуть бути вiдомi спiвучасниковi й 3) невизначений намiр спiвучасника, що приєднується до будь-якого дiяння виконавця. Судова практика стоїть на тiй позицiї, що тiльки перша ситуацiя виключає вiдповiдальнiсть спiвучасника; в iншi ж випадках вiн повнiстю роздiляє вiдповiдальнiсть за всi тi дiяння, якi зробив виконавець, навiть якщо вони ставляться спiвучасниковi об'єктивно. Ексцес виконавця в межах здiйснення первiсного злочинного задуму спричиняє безумовну вiдповiдальнiсть спiвучасника за цей ексцес. От як вирiшується це питання Касацiйним Судом Францiї: «Спiвучасник повинен передбачати всi квалiфiкуючi обставини, якими може бути обтяжений задуманий злочин, всi обставини, якi можуть його супроводжувати» (рiшення Палати по кримiнальних справах вiд 31. 12. 1947 р.). Це правило поширюється й на спiвучасть iз невизначеним намiром. Як в Англiї й у США, по французькому карному праву спiвучасть можлива й у ненавмисних злочинах. Осуд за таку спiвучасть зустрiчаються в практицi, як слiдує з лiтературних джерел, досить часто. Водiй, що наїхав на пiшохода i заподiяв йому смерть, засуджується за необережне вбивство, а особа, що сидiла поруч iз водiєм i пiдбурював його до швидкої їзди, що з'явилася причиною подiї, засуджується як спiвучасник необережного вбивства. Касацiйний Суд Францiї з рiшення в рiшення повторює наступну формулу: «положення (про спiвучасть - авт.) ст. ст. 59 i 60 КК (мається на увазi КК 1810 р.) носять загальний характер i застосовуються до всiх злочинiв, у тому числi неумисних (рiшення Палати з кримiнальних справ вiд 14. 12. 1934 р.) [7].
, то тут також можлива спiвучасть не лише в умисних, а й у необережних злочинах. Інститут спiвучастi - один iз самих давнiх iнститутiв англiйського загального права. Спочатку вчення про спiвучасть розроблялося в Англiї стосовно лише до фелонiй. До iнших видiв злочинiв норми про спiвучасть не застосовувалися. З ростом в англо-американскому правi питомої ваги статутних норм, положення загального права були змiненi. Як уже вказувалося, пiсля скасування в 1967 роцi розподiлу злочинiв на фелонiї й мiсдiмiнори, всi злочини в англiйському карному правi дiляться на 2 групи: 1) зрада й 2) iншi злочини. При цьому поняття спiвучастi як i ранiше не застосовується до зради (оскiльки всi причетнi до неї особи караються як головнi виконавцi), однак iнститут спiвучастi в такий спосiб був розповсюджений на колишнi мiсдiмiнори, що потрапили в категорiю «iнших» злочинiв. В англiйському загальному правi протягом довгого часу була прийнята наступна класифiкацiя спiвучасникiв: 1) виконавцi й 2) пособники. Виконавцi, у свою чергу, пiдроздiлялися на 2 види: а) виконавцi першого ступеня (особи, якi самi вчинили злочин) i б) виконавцi другого ступеня (особи, що сприяли злочинному дiянню в момент його здiйснення). Пособники залежно вiд часу здiйснення ними вiдповiдних дiй, пiдроздiляються на 2 види: а) пособникiв до факту здiйснення злочину й б) пособникiв пiсля факту здiйснення злочину. Таким чином, в англiйському загальному правi iнститутом спiвучастi охоплювалися як самi виконавцi, так i всi iншi учасники злочинного дiяння. У сучасний перiод чотирьохчленна класифiкацiя скасована. Учасники всiх злочинiв є виконавцями. Однак при призначеннi покарання суддi враховують «внесок» кожного зi злочинцiв, у зв'язку iз чим проблема спiвучастi як i ранiше актуальна. У кримiнально-правовiй доктринi пiд спiвучастю розумiються а iншi тiльки додаткових (пособникiв i пiдбурювачiв) [7]. Із суб'єктивної сторони для навмисних злочинiв спiвучасть припускає єднiсть намiру учасникiв злочину одночасного здiйснення злочинної дiї. Разом з тим, вiдповiдальнiсть додаткових учасникiв може наступати й за тi наслiдки дiй виконавця, якi виходять за межi первiсного намiру за умови, що в принципi такi наслiдки були передбачуваними (напр., вбивство, що наступило в результатi намiру побити кого-небудь). Із цього погляду, об'єктивне зобов'язання «ексцесу виконавця» в англiйському правi вважається звичайним. Лише в тому випадку, коли виконавець вчиняє злочин, що нi в якiй мiрi не могло входити в первiсний задум iнших учасникiв, останнi не пiдлягають кримiнальнiй вiдповiдальностi [10].
За англiйським правом спiвучасть можлива й у необережному злочинi. Важливо, щоб дiї, що призвели до необережного заподiяння злочинного результату, охоплювалися первiсним задумом учасникiв, i, отже, результати цих дiй могли б бути приписанi їм у провину. Прямий намiр не є необхiдною формою зв'язку мiж спiвучасниками - досить «можливого передбачення» iншими учасниками здiйснення виконавцем саме такого роду дiї й не обов'язкова пряма установка на його виконання. «Єдиний намiр» не завжди мiстить у собi протиправний елемент. Намiр може бути правомiрним, а вчинення в результатi його реалiзацiї необережного (або ж з боку виконавця навмисного) злочину спричинить кримiнальну вiдповiдальнiсть всiх спiвучасникiв. Цiкавою є щодо цього справа Салмона. Англiйський суд визнав винними в необережному вбивствi, вчиненому в спiвучастi, групу осiб, що займалися стрiльбою у цiль та з необережностi заподiяли смерть хлопчиковi, що проходив неподалiк вiд мiсця стрiльбища. Той, що застрелив хлопчика був визнаний виконавцем 1 ступеня, iншi - виконавцями 2 ступенi (розподiл на виконавцiв 1 i 2 ступенi тодi iснувало). Отже, у регулюваннi спiвучастi англiйське право виходить з акцесорної теорiї, тобто визнає, що дiяльнiсть спiвучасника визначається злочинними дiями виконавця [7].
вiд характеру участi окремих спiвучасникiв у вчиненнi злочину спiвучасть може мати просту i складну форму. Видiлення форм спiвучастi має iстотне значення для кримiнальної вiдповiдальностi спiвучасникiв, оскiльки: а) дає змогу обґрунтувати з правової точки зору вiдповiдальнiсть не лише виконавця, а й iнших учасникiв спiльного вчинення злочину; б) впливає на квалiфiкацiю дiй спiвучасникiв [3]. Проста форма спiвучастi (спiввиконавство) передбачає таке об'єднання зусиль спiвучасникiв, за якого кожен з них вчинює однаковi з правової точки зору дiяння i виступає як виконавець злочину. Вона характеризується тим, що всi спiвучасники безпосередньо беруть участь у виконаннi об'єктивної сторони злочину. При цьому можливi такi ситуацiї: 1) кожен iз спiвучасникiв виконує всю об'єктивну сторону злочину; 2) окремi спiвучасники, дiючи за розподiлом ролей, виконують лише частину об'єктивної сторони злочину. Як у першому, так i в другому випадках злочиннi наслiдки настають в результатi сукупної дiяльностi спiввиконавцiв i є спiльними для них. Так, спiввиконавцями умисного вбивства судова практика визнає i тих осiб, якi хоча i не здiйснювали дiй, якими безпосередньо була заподiяна смерть потерпiлого, але, будучи об'єднаними з iншими спiввиконавцями єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпiлого життя, здiйснили частину того обсягу дiй, який група вважала за необхiдне виконати з метою реалiзацiї цього умислу. Складна форма спiвучастi передбачає вчинення кожним iз учасникiв рiзних за характером i правовою оцiнкою дiй або бездiяльностi. За наявностi складної форми спiвучастi дiї (бездiяльнiсть) учасникiв виходять за рамки спiввиконавства i утворюють рiзнi види спiвучасникiв. Для такої форми спiвучастi характерним є розподiл ролей мiж спiвучасниками, якi виступають як виконавець, органiзатор, пiдбурювач, пособник. Не обов'язково, щоб спiвучасники при вчиненнi певного злочину виконували всi перелiченi ролi - достатньо наявностi виконавця i ще хоча б одного з названих iнших видiв спiвучасникiв (виконавець i органiзатор, виконавець i пiдбурювач тощо). На практицi форми i види спiвучастi можуть переплiтатися мiж собою. Наприклад, в рамках вчинення злочину органiзованою групою за наявностi органiзатора, пiдбурювача i пособника можливе виконання об'єктивної сторони злочину (повнiстю чи частково) двома або бiльше учасниками, якi дiють як спiввиконавцi. У таких випадках з'ясування форми i виду спiвучастi, ролi кожного iз спiвучасникiв злочину має значення для визначення характеру i ступеня суспiльної небезпеки вчиненого кожним iз спiвучасникiв, для квалiфiкацiї злочину та їх вiдповiдальностi.
частини КК як ознака конкретного квалiфiкованого злочину. У всiх iнших випадках спiввиконавцi несуть вiдповiдальнiсть по тимi ж загальним правилам, якi ставляться до виконавцiв, що дiють iндивiдуально. До Особливої частини карного права Францiї ставляться й всi питання, пов'язанi з органiзованими формами злочинної дiяльностi. У КК Францiї iснує чимало норм, що забороняють змови, збiговиська, повстанськi спiвтовариства, органiзацiї зловмисникiв i т. п.
Варто зазначити, що англо-американське право
3. Види спiвучасникiв у кримiнальному правi цих держав
Виконавцем (спiввиконавцем) передбачений цим Кодексом. Ознаками такої особи, вiдповiдно до ч. 2 ст. 27, є такi: 1) вона є суб'єктом злочину; 2) вчинила злочин, передбачений КК; 3) вчинила такий злочин у спiвучастi з iншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання iнших осiб, якi вiдповiдно до закону не пiдлягають кримiнальнiй вiдповiдальностi за скоєне. Особа визнається виконавцем злочину тодi, коли вона вчиняє злочин безпосередньо, тобто особисто виконує об'єктивну сторону злочину, або шляхом використання iнших осiб, якi вiдповiдно до закону не пiдлягають кримiнальнiй вiдповiдальностi за скоєне. В останньому випадку виконавець особисто не виконує дiй, якi утворюють об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого Особливою частиною КК, або особисто виконує лише частину таких дiй. Іншу їх необхiдну частину або всi такi дiї виконують iншi особи, якi в силу певних передбачених законом обставин не пiдлягають кримiнальнiй вiдповiдальностi за скоєне. Оскiльки особи, якi фактично вчинили злочин, не пiдлягають вiдповiдно до закону кримiнальнiй вiдповiдальностi за скоєне, а вчинене ними дiяння як за об'єктивними, так i суб'єктивними ознаками є злочинним, то виконавцем злочину визнається суб'єкт злочину, який спрямовував дiї зазначених осiб i усвiдомлював обставини, що виключають визнання їх суб'єктами злочину. Якщо для виконання об'єктивної сторони злочину використовувалась неповнолiтня особа, яка не досягла вiку кримiнальної вiдповiдальностi, органiзатора чи пiдбурювача слiд не лише визнавати виконавцем злочину, який вона вчинила, а й додатково квалiфiкувати його дiї за ст. 304 як втягнення неповнолiтнього у злочинну дiяльнiсть [4].
Органiзатором нею, а також особа, яка забезпечувала фiнансування чи органiзовувала приховування злочинної дiяльностi органiзованої групи або злочинної органiзацiї. Органiзатором, злочину згiдно з ч. 1 ст. 27 є особа, яка вчинила хоча б одну з таких дiй: 1) органiзувала вчинення злочину (злочинiв); 2) керувала пiдготовкою злочину (злочинiв) або його (їх) вчиненням; 3) утворила органiзовану групу чи злочинну органiзацiю;
4) керувала органiзованою групою чи злочинною органiзацiєю; 5) забезпечувала фiнансування органiзованої групи чи злочинної органiзацiї; 6) органiзовувала приховування злочинної дiяльностi органiзованої групи чи злочинної органiзацiї.
Органiзацiя вчинення злочину (злочинiв) полягає у дiях, якi направляють, об'єднують iнших спiвучасникiв на вчинення одного чи декiлькох злочинiв чи координують їхню поведiнку. При цьому iнiцiатива вчинення злочину може i не належати органiзатору, а бути лише пiдтриманою ним. Дiї з органiзацiї злочину полягають, зокрема, у: а) залученнi до вчинення злочину виконавцiв, пособникiв, пiдбурювачiв чи iнших органiзаторiв; б) розподiлi обов'язкiв мiж ними; в) визначеннi об'єкта (предмета) посягання; г) розробцi плану вчинення злочину. Основне завдання, на виконання якого зосереджена дiяльнiсть органiзатора при органiзацiї вчинення злочину, - спрямувати, об'єднати i скоординувати зусилля iнших осiб на вчинення злочину. Органiзацiя вчинення злочину може включати залучення до вчинення злочину, об'єднання та координацiю зусиль як спiвучасникiв всiх видiв, так i лише одного (наприклад, виконавця) чи двох. Органiзацiя вчинення злочину може здiйснюватись у формi наказу, угоди, прохання, пiдкупу, доручення, замовлення i т. п. Так, судова практика за певних обставин визнає замовлення вбивства його органiзацiєю. Припинення дiяльностi органiзатора на етапi органiзацiї вчинення злочину за наявностi пiдстав утворює готування до злочину. Керування пiдготовкою злочину (злочинiв) передбачає спрямування дiй виконавця, пособника чи пiдбурювача на готування до одного чи декiлькох злочинiв, а саме на: а) пiдшукування або пристосування засобiв чи знарядь; б) пiдшукування спiвучасникiв; в) замовлення вчинення злочину; г) усунення перешкод; д) iнше умисне створення умов для вчинення злочину. Керуванням пiдготовкою злочину (злочинiв) охоплюється також проведення iнструктажу спiвучасникiв щодо виконання ними вiдповiдних злочинних дiй (бездiяльностi), вироблення заходiв щодо нейтралiзацiї дiяльностi правоохоронних органiв (органiзацiя пiдкупу, застосування насильства до працiвника такого органу чи його близьких, усунення його з посади чи iнше блокування його дiяльностi, яка може перешкодити вчиненню злочину), визначення мiсць переховування спiвучасникiв пiсля вчинення ними злочину, а також мiсць приховування знарядь, засобiв вчинення злочину, слiдiв злочину та предметiв, здобутих злочинним шляхом, тощо. Керування вчиненням злочину (злочинiв) передбачає спрямування зусиль iнших спiвучасникiв на безпосереднє виконання об'єктивної сторони злочину (дiй виконавця) чи забезпечення такого виконання (дiй пособника та пiдбурювача). Воно може полягати зокрема у: а) наданнi настанов конкретним учасникам злочину щодо виконання тих чи iнших дiй, якi становлять об'єктивну сторону вчинюваного злочину чи забезпечують виконання таких дiй; б) координацiї дiй спiвучасникiв (їх розстановка на мiсцi вчинення злочину, визначення послiдовностi вчинення злочинних дiй, форми i порядку зв'язку мiж спiвучасниками пiд час їх вчинення); в) забезпеченнi прикриття злочинних дiй спiвучасникiв тощо. Особливiстю цього виду органiзаторських дiй є те, що вони пов'язанi з безпосереднiм виконанням об'єктивної сторони злочину i здiйснюються в процесi вчинення злочину або перед самим його початком. Органiзацiя вчинення злочину, керування його пiдготовкою чи вчиненням, а також iншi форми органiзацiї злочинної дiяльностi не виключають участi органiзатора у виконаннi об'єктивної сторони злочину, тобто участi його у злочинi як виконавця. За таких обставин дiї органiзатора слiд квалiфiкувати за статтею Особливої частини КК, яка передбачає вiдповiдальнiсть за вчинений злочин без посилання на ст. 27. Якщо у вчиненнi одного злочину особа брала участь як органiзатор, а в iншому - як виконавець, пособник чи пiдбурювач, її дiї у кожному разi повиннi одержувати самостiйну правову оцiнку [3].
вчинення злочину. Схиляння до вчинення злочину передбачає збудження бажання (переконання у бажаностi, вигiдностi, потребi), викликання рiшимостi або змiцнення намiру iншого спiвучасника вчинити злочин. Оскiльки у ч. 4 ст. 27 йдеться про схиляння "iншого спiвучасника", то пiдбурюванням може бути визнано лише схиляння до вчинення злочину особи, яка може бути суб'єктом злочину. Схиляння ж до вчинення злочину, наприклад, неосудної особи не є пiдбурюванням у кримiнально-правовому смислi. У разi вчинення останньою злочину вiдповiдальнiсть за його вчинення як виконавець несе особа, яка схилила до нього. Не може розглядатися як пiдбурювання i свiдоме введення iншої особи в оману для того, щоб, використавши помилку такої особи, досягти певного злочинного результату. У такому випадку вiдсутня психiчна спiльнiсть, характерна для спiвучастi. Закон (ч. 4 ст. 27) називає такi способи схиляння iншого спiвучасника до вчинення злочину: 1) умовляння; 2) пiдкуп; 3) погроза; 4) примус; 5) схиляння iншим чином. Умовляння означає систематичне або одноразове настiйливе прохання (переконання) особи у необхiдностi вчинення злочину. Пiдкуп - це надання або обiцянка надання особi матерiальної (надання грошей або майна, передача чи збереження прав на майно, звiльнення вiд майнових зобов'язань) або iншої (допомога у працевлаштуваннi, вирiшення певних життєвих проблем, звiльнення вiд кримiнальної вiдповiдальностi тощо) вигоди у разi вчинення нею злочину. Пiдбурювання шляхом пiдкупу може зокрема проявлятись у замовленнi вбивства, коли особа, схиляючи до вчинення такого злочину iншу особу, обiцяє чи надає останнiй вiдповiдну матерiальну винагороду чи iншу вигоду, не виконуючи при цьому функцiй органiзатора такого вбивства. Погроза - залякування особи заподiянням фiзичної, майнової, моральної або iншої шкоди у разi невчинення нею злочину. Примус передбачає домагання вiд iншої особи вчинити злочин шляхом заподiяння тiлесних ушкоджень або застосування до неї iншого насильства, пошкодження належного їй чи її близьким майна, поширення певної iнформацiї про таку особу тощо. Пiд iншим чином схилянням, iншого спiвучасника до вчинення злочину слiд розумiти вчинення будь-яких iнших, крiм зазначених вище, дiй, за допомогою яких особа схилила спiвучасника до вчинення злочину. Це можуть бути: доручення, порада, заклик. Якщо схиляння до вчинення злочину здiйснено у виглядi наказу або розпорядження, адресованого пiдлеглому по службi, то вiдповiдальнiсть за таке пiдбурювання, а також за виконання зазначених наказу чи розпорядження настає з урахуванням положень, передбачених ст. 41. Не визнається пiдбурюванням схиляння особи до заняття злочинною дiяльнiстю взагалi, коли не йдеться про конкретний злочин. Так само не є пiдбурюванням i загальнi заклики чи пропозицiї до вчинення злочину, не адресованi конкретному спiвучаснику. Вони можуть розглядатися як злочиннi лише тодi, коли вiдповiдно до кримiнального закону мiстять ознаки самостiйного складу злочину (наприклад, публiчнi заклики до насильницької змiни чи повалення конституцiйного ладу або до захоплення державної влади (ч. 2 ст. 109), заклики до вчинення дiй, що загрожують громадському порядку (ст. 295)). Слiд зазначити, що в окремих випадках закон передбачає кримiнальну вiдповiдальнiсть за пiдбурювання не до вчинення конкретного злочину, а до зайняття злочинною дiяльнiстю взагалi (наприклад, втягнення неповнолiтнiх у злочинну дiяльнiсть (ст. 304)). Однак у таких випадках iнститут спiвучастi вiдсутнiй, i особа, що вчинила такi дiї, визнається не пiдбурювачем, а виконавцем вiдповiдного злочину. З об'єктивної сторони пiдбурювання характеризується лише активними дiями, однак воно не передбачає участi пiдбурювача у самому злочинi як виконавця. Воно можливе на стадiї пiдготовки або пiд час вчинення злочину. Схвалення злочину пiсля його вчинення за загальним правилом не є кримiнальне караним, за винятком випадкiв, коли у ньому самому мiстяться ознаки пiдбурювання до iншого злочину або воно утворює склад iншого закiнченого злочину (наприклад, порушення рiвноправностi громадян залежно вiд їх расової, нацiональної належностi або ставлення до релiгiї (ст. 161)). Суб'єктивна сторона пiдбурювання передбачає наявнiсть у винного прямого умислу. У разi, якщо пiдбурювання особою iншої особи до вчинення певних дiй утворює самостiйний склад злочину, цю особу слiд визнавати виконавцем такого злочину, а її дiї квалiфiкувати за вiдповiдною статтею Особливої частини КК (наприклад, провокацiя хабара (ст. 370), примушення чи втягнення у заняття проституцiєю (ч. 2 ст. 303)) [3].
Пособником знаряддя чи засоби вчинення злочину, слiди злочину чи предмети, здобутi злочинним шляхом, придбати чи збути Такi предмети, або iншим чином сприяти приховуванню злочину. Вiдповiдно до ч. 5 ст. 27 пособником визнається особа, яка сприяла вчиненню злочину; 1) порадами чи вказiвками; 2) наданням засобiв чи знарядь; 3) усуненням перешкод, - а так само особа, яка заздалегiдь обiцяла: 4) переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, слiди злочину чи предмети, здобутi злочинним шляхом; 5) придбати чи збути такi предмети; 6) iншим чином сприяти приховуванню злочину. Сприяння вчиненню злочину порадами чи вказiвками полягає в наданнi iншим спiвучасникам iнформацiї щодо найбiльш прийнятних мiсця, часу, способiв вчинення злочину та iнших обставин, яка є необхiдною для реалiзацiї спiльних злочинних намiрiв. Надання засобiв чи знарядь злочину полягає у передаваннi iншим спiвучасникам рiзних предметiв матерiального характеру, за допомогою яких вони можуть здiйснювати вплив на потерпiлого, предмет злочину чи iншим чином полегшити досягнення злочинного результату (зброя, засоби зв'язку, транспорт, документи, наркотичнi засоби тощо).
Пiд усуненням перешкод розумiється лiквiдацiя перепон, що заважають (ускладнюють, унеможливлюють) реалiзацiї злочинного намiру спiвучасникiв. Воно може виразитись у залишеннi незачиненим примiщення, куди має проникнути виконавець, вiдключеннi сигналiзацiї чи, навпаки, її невключеннi, виведеннi iз ладу засобiв зв'язку тощо. Переховування злочинця, знарядь чи засобiв злочину, слiдiв злочину чи предметiв, здобутих злочинним шляхом, а також придбання та збут таких предметiв утворюють пособництво лише у випадку, коли вони були обiцяними до початку вчинення злочину чи пiд час його вчинення. Такi дiї можуть виразитись у: а) наданнi злочинцю помешкання, пiдроблених документiв; б) знищеннi засобiв вчинення злочину; в) приховуваннi трупа потерпiлого, його знiвеченнi; г) зберiгання грошей чи майна, якi були предметом злочину; д) придбаннi чи продажу майна, здобутого злочинним шляхом, тощо.
Кримiнальне право України предметiв. Особи, якi вчинили цi дiяння, пiдлягають кримiнальнiй вiдповiдальностi лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 KK [1]. Не є спiвучастю обiцяне до закiнчення вчинення злочину неповiдомлення про достовiрно вiдомий пiдготовлюваний або вчинюваний злочин. Такi особи пiдлягають кримiнальнiй вiдповiдальностi лише у випадках, коли вчинене ними дiяння мiстить ознаки iншого злочину [3].
має свої особливостi щодо визначення спiвучасникiв. Так, спiвучасником, що згiдно ст. 121-6 КК Францiї, карається як виконавець, визнається особа, що умисно, своєю безпосередньою допомогою полегшила пiдготовку або завершення злочину або проступку [7]. Спiвучасником є також особа, що за допомогою подарункiв, обiцянок, погроз, вимог, зловживання владою або повноваженнями вчинила пiдбурювання до злочинного дiяння або дала вказiвки для його вчинення (ст. 121-7). Французькi дослiдники дають бiльш докладний розподiл. Вони дiлять спiвучасть на 2 основних види залежно вiд часу здiйснення вiдповiдних дiй: а) до виконання злочину (проступку) i б) пiд час виконання злочину (проступку). Спiвучасть пiсля здiйснення злочину за французьким карному праву неможлива в принципi. Потiм спiвучасть залежно вiд характеру дiй розподiляється на 5 форм: 4 форми вiдносяться до спiвучастi до вчинення злочину (проступку), i 1 форма вiдноситься до спiвучастi пiд час вчинення злочину (проступку): 1) пiдбурювання до вчинення злочину у виглядi подарункiв, обiцянок, погроз i т. п.; 2) керiвництво злочином шляхом дачi вказiвок; 3) спiвучасть у виглядi надання засобiв для здiйснення злочину; 4) надання допомоги при пiдготовцi злочину й створення умов, що полегшують його виконання (спiвучасть у формi допомоги) i 5) надання сприяння при здiйсненнi злочину (спiвучасть у формi сприяння).
[8].
1. Спiвучасть у формi пiдбурювання має законом переслiдуватися не повинне. Наявнiсть у КК матерiальних ознак пiдбурювання обмежує можливостi його застосування i є позитивною рисою французького карного права в порiвняннi з карним правом багатьох iнших закордонних країн, де пiдбурювання, незалежно вiд того, у чому воно виразилося, визнається злочинним у всiх випадках. Правда, i у французькому кримiнальному правi iснує велика кiлькiсть спецiальних складiв, що ставлять пiдбурювання поряд з виконавством у самостiйну вiдповiдальнiсть. Це дозволяє досить широко застосовувати проти пiдбурювачiв репресiю навiть тодi, коли пiдбурювання було виражено в кожнiй, у тому числi простiй словеснiй формi, i незалежно вiд виконання злочину, до здiйснення якого пiдбурюють. Це стосується переважно полiтичних злочинiв, у яких пiдбурювання (у тому числi невдале) прирiвнюється до виконавства, незалежно вiд того, у чому пiдбурювання було виражено. Так, згiдно ст. 411-11 КК, карається пряме пiдбурювання до здiйснення якого-небудь зi злочинiв проти основних iнтересiв нацiї, що не привело до свого результату тiльки через обставини, що не залежали вiд волi виконавця (невдале пiдбурювання). Інший приклад. До зазiхань на безпеку Збройних Сил Францiї КК вiднiс пiдбурювання французьких вiйськовослужбовцiв до переходу на службу до iноземної держави або до непокори з метою заподiяння шкоди нацiональнiй безпецi [8].
2.
у французькому правi трактується досить широко. До неї вiднесена й проста дача настановок i вказiвок для здiйснення вiдповiдних злочинiв. На практицi пiд наставляннями розумiється навiть звичайне надання яких-небудь вiдомостей, хоча формально просте надання вiдомостей некаране й вiдноситься до причетностi. Спiвучастю у формi керiвництва суди визнають, наприклад, надання адреси особи, що нелегально робить аборти; повiдомлення вiдомостей про звички й спосiб життя майбутньої жертви й т. п. Проста вказiвка судового чиновника силою зайняти примiщення, з якого особи, що звернулися до нього, були законно виселенi, була визнана Касацiйним Судом Францiї спiвучастю цього чиновника у формi керiвництва в зломi замка (рiшення Палати кримiнальних справ вiд 25. 02. 1959 р.). Мова тут iде не про просте надання вiдомостей, що вважається некараною причетнiстю, а про «дачу наставлянь або провiдних вказiвок». Взагалi, випадки визнання судами тих або iнших повiдомлень «простим наданням вiдомостей» досить рiдкi. У лiтературi як приклад приводиться всього лише один: обвинувачуваний на поставлене йому питання вiдпов своїй коханцi, що вона може викликати викидень iн'єкцiєю. Суд визнав, що в цьому випадку «наставляння» носили настiльки загальний i невизначений характер, що їх варто вважати «простим наданням вiдомостей»[7].
примiщень i iншої нерухомостi [6]. При цьому необов'язково, щоб наданi засоби дiйсно були використанi за призначенням, тобто щоб вони реально стали знаряддями злочину. Досить, щоб виконавцем був вчинений той злочин, заради якого засоби надавалися. У рiшеннi Палати з кримiнальних справ вiд 17. 05. 1962 р. спецiально вказувалося на це положення, що i до того застосовувалося досить послiдовно [7].
4. Спiвучасть у формi допомоги. Спiвучасть у формi сприяння.
надання допомоги або сприяння; б) здiйснення дiй до виконання злочину (допомога) або пiд час виконання злочину (сприяння). Дiї, зробленi пiсля виконання злочину, спiвучастю не вважаються, навiть якщо ними й була надана яка-небудь допомога злочинцевi.
бути виражена в активних дiях. Рiшенням Палати з кримiнальних справ вiд 15. 01. 1948 р. спiвучасником не була визнана особа, що, застала на мiсцi злочину злодiїв, погодилася за певну винагороду не пiднiмати шуму й не повiдомляти правоохоронним органам про вчинений iншими особами злочин. Дана справа була припинена Касацiйним Судом на тiй пiдставi, що особа не зробила яких-небудь позитивних дiй по наданню злочинцям сприяння, а посприяти бездiяльнiстю за законом неможливо. Але в iншому випадку суд визнав спiвучасником крадiжки постового полiцейського, що на довiреному його нагляду об'єктi не затримав свого колегу, що зробив у нього на очах розкрадання, тобто суд квалiфiкував як карне сприяння бездiяльнiсть. Суди роблять це навiть вiдносно тих злочинiв, якi не можуть бути вчиненими у формi бездiяльностi. У цьому проявляється суперечливiсть позицiї, що займає судова практика Францiї по даному питанню [8].
Заздалегiдь обiцяне приховування французьке карне право вiдносить до спiвучастi у формi допомоги або сприяння. До спiвучастi прирiвнюється приховування деяких небезпечних злочинцiв. Заздалегiдь не обiцяне приховування майна, що набувається вiд злочину або проступку, є самостiйним злочинним дiянням. Законодавець вiднiс його до iнших зазiхань на власнiсть. Таке приховування з погляду повторностi тотожне тому дiянню, з якого вiдбувається крадiжка майна (див. ст. ст. 321-1 - 321-5). Недонесення - самостiйна проступок, що зазiхає на дiяльнiсть суду й полягає в тому, що особа, що знає про злочин, «який ще можна попередити або наслiдку якого ще можна запобiгти, або виконавцi якого можуть зробити новi злочини, яким можна перешкодити», не сповiщає про це судовому або адмiнiстративному державному органу. Кримiнальної вiдповiдальностi за приховування й недонесення не пiдлягають родичi по прямої лiнiї i їхнiй чоловiк i жiнка, а також брати й сестри i їхнiй чоловiк i жiнка виконавця або спiвучасника злочину. Не пiдлягають також вiдповiдальностi дружина або спiвмешканець такого виконавця або спiвучасника.
Вiдповiдно до англiйської кримiнально-правової доктрини
вважається той, хто безпосередньо вчиняє злочинне дiяння. При цьому виконавцями того самого злочину можуть бути як особи, якi разом виконують всi дiї, що утворять даний злочин, так i особи, кожна з яких виконує лише частину дiй, що утворюють даний злочин [10]. При групових розбiйних або iнших нападах питання про те, хто конкретно завдав смертельного удару (при вбивствi) або заподiяв вiдповiдне тiлесне ушкодження, навiть не виникає. Передбачається, що всi учасники групового злочину несуть колективну вiдповiдальнiсть за його наслiдки й визнаються однаковою мiрою його виконавцями. Виконавець - це також особа, що зробила злочин «за допомогою неживої сили, або через невинного посередника», тобто до виконавства ставиться й опосередковане виконавство (посереднє заподiяння шкоди), тому присутнiсть на мiсцi здiйснення злочину не вважається обов'язковою умовою для визнання особи виконавцем.
засобами здiйснення злочину, або в пiдбурюваннi до злочину, або розробцi загального плану здiйснення намiру й дачi вказiвок про його виконання, або сприяннi порадами по питанню здiйснення злочину й т. п. дiї. Всi дiї пособника повиннi бути спрямованi на сприяння iншiй особi у виконаннi злочину. Якщо ж злочин залишився iншою особою не виконаним, то пособництва не буде. Крiм того, дiї пособника повиннi бути спрямованi на надання сприяння такому виконавцевi, що дiяв винний i був осудний. Якщо ж дiї пособника складаються в наданнi допомоги несамовитому (душевнохворому, малолiтньому) особi або ж дiючому невинно, такий пособник сам буде визнаний виконавцем. Пособники злочину можуть бути звiльненi вiд кримiнальної вiдповiдальностi, якщо вони до моменту здiйснення злочину зробили все вiд них залежне для того, щоб злочин був вiдвернений. Пособництво пiсля факту здiйснення злочину - тепер самостiйний злочин в англiйському карному правi. З поняття спiвучастi по англiйському праву виключаються недонесення, потурання й приховування предметiв, свiдомо добутих злочинним шляхом, або здiйснення, що служили знаряддями, злочину.
До безперечних випадкiв пособництва, крiм приховування злочинця, доктрина вiдносить i всяке сприяння втечi злочинця з мiсця попереднього ув’язнення або мiсця вiдбування покарання. Пособництвом уважається й надання всякої матерiальної пiдтримки злочинцевi, що ховається, надання йому засобiв для втечi, фальсифiкацiя доказiв, лжесвiдчення з метою звiльнення вiд кримiнальної вiдповiдальностi й т. п. Однак пасивнi дiї по непредставленню доказiв, вiдмова свiдчити проти злочинця зi спiвчуття не можуть розглядатися як пособництво. Такi дiї або повнiстю виключають кримiнальну вiдповiдальнiсть, або являють собою самостiйнi злочини проти правосуддя. Суб'єктивна сторона цього виду пособництва вимагає прямого намiру. Особа усвiдомлює, що вона надає допомогу злочинцевi, що зробив певне дiяння, i має мету допомогти злочинцевi уникнути затримки, осуди або покарання. Із числа пособникiв пiсля здiйснення злочину доктрина виключає чоловiка й найближчих родичiв [10].
У ходi реформи карного права в США
також втратив своє значення традицiйний розподiл спiвучасникiв на «виконавця першого ступеня» (той, хто безпосередньо здiйснює злочин), «виконавця другого ступеня» (той, хто сприяє винному на мiсцi й пiд час здiйснення злочину), «пособника до факту здiйснення злочину». Законодавство, прийняте в бiльшостi штатiв, не користується перерахованими категорiями, що створювали чималi труднощi в практичнiй дiяльностi судiв. У вiдповiдностi з рекомендацiями Модельного КК 1962 р., кодекси штатiв розрiзняють, як правило, лише виконавцiв i спiвучасникiв у злочинi. Виконавцем в американському карному правi визнається не тiльки той, хто сам вчиняє злочин, але й той, хто використовує так званого «невинного агента» (психiчно хворого, дитини) i взагалi особа, у дiях якого вiдсутня вина (посереднє заподiяння шкоди). Поняття спiвучасника в багатьох КК дається шляхом перерахування конкретних дiй, що становлять спiвучасть. Так, по КК штату Нью-Йорк спiвучасник - це особа, що «пiдбурює, наказує, наполягає на здiйсненнi злочину або навмисно допомагає» виконавцевi. У КК окремих штатiв з'явився також розподiл спiвучасникiв на пiдбурювачiв i пособникiв в силу впливу континентального права, де такий розподiл проводиться. В iнших штатах фiгури пособникiв i пiдбурювачiв як i ранiше не видiляються. Однак нерiдко в кримiнальних кодексах штатiв, взагалi, не проводиться розподiл спiвучасникiв на види, а всi вони йменуються «основними учасниками». Так, згiдно ст. 31 КК штату Калiфорнiя, «всi особи, зацiкавленi у вчиненнi злочину, поза залежнiстю вiд того, чи є воно фелонiєю або мiсдiмiнором, чи безпосередньо вони роблять дiяння, що являє собою злочин, або допомагають або сприяють його здiйсненню або, якщо вони не були присутнi, але давали поради або заохочували до його здiйснення, а також всi особи, що консультують, що дають поради або заохочують дiтей у вiцi до 14 рокiв, сновид або iдiотiв зробити будь-який злочин або якi використають шахрайство, хитрування або силу, стан сп'янiння або iншим способом змушують яка-небудь особу вчинити будь-який злочин або якi за допомогою погроз, подвергания небезпеки, наказу або насильства примушують iншу особу вчинити будь-який злочин, є основними учасниками будь-якого злочину, зробленого подiбним чином» [7]. Вимоги, що ставляться до поводження й намiру спiвучасника, виробленi традицiйною англо-американською доктриною, зберiгають силу як умови кримiнальної вiдповiдальностi спiвучасника за дiї виконавця. Спiвучасть повинна виражатися в активних дiях, а не в простiй присутностi на мiсцi злочину. Таке невтручання карається лише у випадку, коли в особи був юридичний обов'язок попередити здiйснення злочину. Вiдповiднi формулювання «з намiром», «з метою» та iн. входять у визначення дiй спiвучасника практично у всiх КК американських штатiв. Як i в Англiї, допускається спiвучасть не тiльки в навмисних, але й у необережних злочинах. Приведемо такий приклад. Два автомобiлiсти влаштували перегони на шосе, у результатi чого один з них збив пiшохода. Інший водiй буде вiдповiдати як спiвучасник необережного злочину. Сфера кримiнальної вiдповiдальностi за спiвучасть розширюється також за рахунок положень КК деяких штатiв про те, що спiвучасник вiдповiдає за будь-якi результати злочинних дiй виконавця, якщо вони були «розумно передбачуванi як iмовiрний наслiдок цих дiй» (ст. 609. 05 КК штату Мiнесота). Це ще один приклад використання конструкцiї «розумної людини» при рiшеннi питання про вiдповiдальнiсть за ексцес виконавця. Пособництво пiсля факту здiйснення злочину протягом довгого часу розглядалося й в Англiї, i в США як особлива форма спiвучастi. Тепер же намiтилася тенденцiя видiлити його в самостiйний склад. Вiдповiдальнiсть за недонесення обмежується лише випадками прийняття винагород за утримання вiд повiдомлення про злочин.
у володiння або розпорядження хоча б на самий нетривалий час. Для вiдповiдальностi за придбання викраденого iншим майна не потрiбно виявлення винного в розкраданнi, оскiльки дiї по придбанню викраденого є самостiйним злочином [9].
Висновки
Таким чином на основi порiвняння правового регулювання iнституту спiвучастi у вчиненнi злочину у нашiй державi, Францiї та країнах загального права можна зробити наступнi висновки. В країнах англо-американського права та Кримiнальному кодексi Францiї на вiдмiну вiд кримiнального законодавства України вiдсутнє легальне визначення поняття спiвучастi у вчиненнi злочину. Право цих країн чiтко визначає лише форми та види спiвучасникiв. Поняття спiвучастi визначається доктриною цих країн. Так, якщо КК України елементiв злочинного дiяння не мiстить. Саме в цих межах спiвучасть вiдноситься у кримiнальному правi Францiї до Загальної частини. Правда, у деяких випадках в Особливiй частинi передбачається вiдповiдальнiсть за деякi дiї спiвучасникiв у самостiйному видi, що переслiдує спецiальнi цiлi i є, скорiше, виключенням, нiж правилом. У кримiнально-правовiй доктринi країн
пiд спiвучастю розумiються дiї двох або бiльше осiб по реалiзацiї злочинного задуму. У регулюваннi спiвучастi англiйське право виходить з акцесорної теорiї, тобто визнає, що дiяльнiсть спiвучасника визначається злочинними дiями виконавця. Характерною особливiстю iнституту спiвучастi в українському правi можна назвати ту обставину, що спiвучасть можлива у нас лише при вчиненнi умисних злочинiв. Натомiсть як i в Англiї, США так i у Францiї допускається спiвучасть не тiльки в навмисних, але й у необережних злочинах. Що стосується форм спiвучастi, то тут вже ситуацiя наступна. Чинний Кримiнальний кодекс України як єдине джерело кримiнального законодавства України чiтко не видiляє та практично не розрiзняє певних форм спiвучастi, хоча форми спiвучастi мають велике практичне значенння. У науцi кримiнального права України залежно вiд ступеня узгодженостi спiвучасникiв виокремлюють такi форми спiвучастi: 1) спiвучасть без попередньої змови; 2) спiвучасть за попередньою змовою. Залежно вiд характеру участi окремих спiвучасникiв у вчиненнi злочину спiвучасть може мати просту i складну форму. У вiтчизнянiй доктринi вважається, що видiлення форм спiвучастi має iстотне значення для кримiнальної вiдповiдальностi спiвучасникiв, оскiльки це дає змогу обґрунтувати з правової точки зору вiдповiдальнiсть не лише виконавця, а й iнших учасникiв спiльного вчинення злочину, а також впливає на квалiфiкацiю дiй спiвучасникiв. Французьке
кримiнальне право розрiзняє поняття спiвучастi й спiвиконавства. Однак, можна зробити висновки, що воно ототожнює форми i види спiвучасникiв. При цьому груповий характер виконання злочину здобуває юридичного значення лише в тому випадку, коли вiн спецiально передбачається нормою Особливої частини КК Францiї як ознака конкретного квалiфiкованого злочину. У всiх iнших випадках спiввиконавцi несуть вiдповiдальнiсть по тим же загальним правилам, якi ставляться до виконавцiв, що дiють iндивiдуально. Англо-американське право держав є рiзнi цiкавi особливостi. Так, як вiдомо, КК України визначає 4 види спiвучасникiв такi як виконавець, органiзатор, пiдбурювач i пособник. КК Францiї видiляє не конкретних спiвучасникiв, а 5 форм спiвучастi залежно вiд ролi кожного спiвучасника: спiвучасть у формi пiдбурювання, спiвучасть у формi керiвництва, спiвучасть у формi надання засобiв, спiвучасть у формi допомоги та спiвучасть у формi сприяння. Цiкаво, що деякi iз цих самостiйних французьких форм спiвучастi, зокрема 3 останнi, в українському правi характеризують лише одного спiвучасника, такого як пособник. В англо-американському правi поняття «спiвучасника» використовується як i ранiше в юридичнiй лiтературi, але деякi автори вiдносять до нього будь-яких учасникiв злочину, а iншi тiльки додаткових (пособникiв i пiдбурювачiв). Справа полягає у тому, що в англiйському загальному правi протягом довгого часу була прийнята наступна класифiкацiя спiвучасникiв: виконавцi й пособники. Виконавцi, у свою чергу, пiдроздiлялися на 2 види: виконавцi першого ступеня (особи, якi самi вчинили злочин) i виконавцi другого ступеня (особи, що сприяли злочинному дiянню в момент його здiйснення). Пособники залежно вiд часу здiйснення ними вiдповiдних дiй, пiдроздiляються на 2 види: пособникiв до факту здiйснення злочину й пособникiв пiсля факту здiйснення злочину. Отже, в англiйському загальному правi iнститутом спiвучастi охоплювалися як самi виконавцi, так i всi iншi учасники злочинного дiяння. У цей час чотирьохчленна класифiкацiя скасована. Учасники всiх злочинiв є виконавцями. Однак при призначеннi покарання суддi враховують «внесок» кожного зi злочинцiв, у зв'язку iз чим проблема спiвучастi як i ранiше актуальна. І нарештi стосовно юридичного значення причетностi до злочину, то якщо за українським правом, як вiдомо, вiдповiдальнiсть за причетнiсть не наступає, у правi Францiї досить часто причетнiсть може карається навiть якщо вона не утворює самостiйних складiв злочинiв. В англо-американському правi взагалi будь-якi випадки причетностi до злочину у розумiннi континентального права вiдсутнi. Такi випадки можуть визнаватися виконавством у вчиненнi злочину, а можуть i не визнаватися, виходячи iз кожного конкретного випадку. Отже правове регулювання iнституту спiвучастi рiзними країнами має свої специфiчнi особливостi та вiдмiнностi. Цi особливостi, на нашу думку, можна враховувати при вдосконаленнi нацiонального законодавства, звiсно не шляхом прямого запозичення окремих норм чи положень, а лише тих, якi будуть реально життєздатними у нашому правi, адже останнiм часом намiчається тенденцiя до зближення та гармонiзацiї основних положень рiзних правових систем.
1. Кримiнальний кодекс України // Вiдомостi Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26, Ст. 131.
3. Науково-практичний коментар до Кримiнального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) /За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. – К., 2008. – 1428 с.
7. Крылова Н. Е., Серебренникова А. В. Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии) Учебное пособие - 190 с.
9. Никифоров Б. С., Решетников Ф. М. Современное американское уголовное право. М.: Наука, 1990. — 153 с.
|
