Історiя, перспективи Конвенцiї прав людини
Права людини — це те, що властиве самiй природi людини, без них вона не може iснувати як людська iстота. Вони випливають iз гiдностi людини — моральної риси, унiкальної неперевершеної цiнностi людської особистостi. Усвiдомлення людиною власної гiдностi є запорукою поваги до неї з боку iнших людей, визнання її рiвностi. Права людини є пiдвалинами свободи — блага, необхiдного для реалiзацiї своїх можливостей кожною людиною, та справедливостi — природної потреби людини в однаково справедливому ставленнi до себе, як i до iнших членiв суспiльства. Тому вони повиннi бути безумовно визнанi та гарантованi державою. Це означає, що механiзми реалiзацiї прав людини мають закрiплюватись у Конституцiї та законах держави.
Поняття «право» — багатозначне, але в бiльшостi випадкiв воно визначається як система законiв, що санкцiонуються державою.
словник — М., 1999 — С. 240).
У даному випадку правосуб'єктнiсть закрiплюється, в першу чергу, за державою, а потiм за громадянином. Закони регулювали або захищали право одних привласнювати додатковий продукт або здiйснювати владнi функцiї за рахунок iнших.
або невизнання їх у конкретнiй державi» (Енциклопедичний юридичний словник — М., 1999 — С. 100).
Ідея про iснування природного права як iмператива, що вище держави i закону i захищає справедливий порядок, виникає на зорi людської цивiлiзацiї i поступово розвивається з абстрактної фiлософської iдеї у систему мiжнародних норм i документiв. Історiя прав людини — це iсторiя людства. Сучаснi мiжнароднi закони у сферi прав людини написанi кривавою боротьбою людства за справедливiсть та людську гiднiсть. Бiльшiсть країн мають систему гарантування справедливостi в життi їхнiх членiв. Багато культур мають традицiї, подiбнi до «Золотого правила» — «Поводься з iншими так, якого поводження ти хотiв би для себе». Кодекс Гамурабi, Бiблiя та Коран — три най старiших письмових джерела, якi говорять про права та обов'язки людей.
Вже в часи «гомерiвської» Грецiї (кiнець XIтисячорiччя до н. е.) еллiни оперують такими поняттями як дике (правда, справедливiсть) i номос (закон). Божественна за своєю природою справедливiсть виступала як об'єктивна пiдстава i правовий критерiй. Положення про єдинi коренi й основи справедливостi i закону Гесiод (VII ст. до н. е.) зображує у своїх поемах «Теогонiя» i «Працi i днi» таким чином: Справедливiсть (Дике) i Благозаконiє (Євномiя) — двi сестри-богинi, дочки верховного бога Зевса i богинi правосуддя Фемiди. Справедливiсть протиставиться силi i насильству.
Французької декларацiї прав людини (1789 р.) Бiлля про права США (1791 р.) i Декларацiї незалежностi Томаса Джеферсона.
У XIX— XXст. концепцiя прав людини реалiзується в рамках мiжнародного права. Загальнолюдськi цiнностi, споконвiчна мрiя людини про свободу, справедливiсть i рiвнiсть починають втiлюватися в практику реального життя. У 1906 р. у Бернi були прийнятi першi мiжнароднi акти про захист працi.
Гаазькими конвенцiями 1889 р. i 1907 р. передбачався захист особистостi у випадку вiйськових конфлiктiв.
У 1919 р. створена перша мiжнародна органiзацiя — Лiга нацiй.
У 1945 р. була створена Органiзацiя Об'єднаних Нацiй (ООН). Члени новоствореної органiзацiї зiбралися у Сан-Франциско та погодилися працювати для поширення поваги прав людини для всiх. Комiсiя з прав людини на чолi з Елеонор Рузвельт розробила комплекс основних положень щодо людських прав, якi б вiдносились до кожної людини.
10 грудня 1948 р. була прийнята «Загальна декларацiя прав людини». Цей день вiдзначається у всьому свiтi як «День прав людини». Сила декларацiї в тому, що в нiй уперше комплексно сформульованi всi основнi права i свободи та обґрунтовується необхiднiсть їхнього захисту.
Пiзнiше, в 1966 р., члени ООН пiдписали два документи:
— Мiжнародний протокол економiчних, соцiальних та культурних прав;
Разом вони утворили Мiжнародний бiлль про права.
Іншi важливi конвенцiї були прийнятi в розвиток Законодавства прав людини:
— Мiжнародна конвенцiя про лiквiдацiю всiх форм расової дискримiнацiї (1965 р.)
— Декларацiя прав на розвиток (1986 р.)
— Конвенцiя прав людини (20 листопада 1989 р.) Цi документи послужили базою для нацiональних конституцiй.
Цi документи послужили базою для нацiональних конституцiй.
«Права людини» — поняття, що характеризує правовий статус людини стосовно держави, його можливостi i претензiї в економiчнiй, соцiальнiй, полiтичнiй i культурнiй сферах… Права людини носять природний i не вiдчужений характер. Вiльне i ефективне здiйснення прав людини є однiєю з основних ознак громадянського суспiльства i правової держави».
Право є мiрою поведiнки, що встановлене та охороняється державою.
Чому у всьому свiтi iснують правозахиснi органiзацiї? Хiба недостатньо дiй держави, правоохоронних органiв для захисту i реалiзацiї прав громадян?
тисяч ентузiастiв-правозахисникiв — значить держави не ефективно захищають права громадян, значить людство ще на початку шляху становлення правового суспiльства i правової держави, демократiї i реального гуманiзму.
правового, вiйськового, суспiльного тиску або використання iнших засобiв.
Порушення прав людини у сучасному свiтi пов`язанi з двома головними причинами:
1. Вiдсутнiстю усiлякого бажання держави захищати права всiх (хоча сучаснi демократичнi держави просунулися в цьому питаннi далеко вперед);
2. Нездатнiстю особистостi вiдстоювати свої права.
Правова культура особистостi — це не тiльки знання законiв i бажання їх виконувати, це також знання своїх прав i умiння їх вiдстоювати, захищати.
«Право — це не культурний плiд на дикому деревi, а плiд окультуреного дерева. Тому людям i народу, що хочуть вкусити такий рiдкiсний плiд, треба в працях i муках, завзято i наполегливо, усвiдомлено i терпляче формувати в собi, для себе й у себе свiй сад правової культури, ростити своє дерево свободи. Чужими плодами тут ситий не будеш».
Чому дiти потребують спецiального правового захисту?
Імовiрно, багато людей згадують своє дитинство як щасливу пору пiзнання свiту i самого себе, спiлкування з добрими й турботливими батьками. Перед ними виникають картини сiмейних i шкiльних свят, улюбленi вчителi, дитяча дружба... Але буває й iнше дитинство, коли моральне та фiзичне здоров’я дитини пiддається реальнiй небезпецi. «Неблагополучнi родини» — це родини, де батьки забувають про своїх дiтей, пиячать, бешкетують. У таких родинах дiти — покинутi, голоднi, часто страждають на хронiчнi недуги.
Страшним лихом для дiтей є сирiтство — втрата батькiв. Є й iншi критичнi ситуацiї в яких може опинитися дитина: тяжка хвороба, iнвалiднiсть. Будучи слабкiше дорослих фiзично, дiти можуть пiддатися насильству й жорстокостi. Довiрливим i наївним дiтям загрожує небезпека стати здобиччю злочинцiв.
Дитину в жодному разi не можна прирiвнювати до дорослої людини. Вона має особливi права i потреби. Особливi права дитини — це права «росту», що випливають з її фiзичної, розумової та духовної незрiлостi. Через фiзичнi та психiчнi особливостi дитячого вiку, вiдсутнiсть необхiдного життєвого досвiду й життєвої опори дитини, порiвняно з дорослими значно складнiше самiй вiдстояти свої права. Саме тому в Загальнiй декларацiї прав людини, у Мiжнародному пактi про громадянськi й полiтичнi права звертається увага на необхiднiсть особливого захисту прав дитини.
Захищенiсть прав людини в правовiй державi
У сучаснiй теоретико-правовiй науцi правова держава розглядається як багатомiрне явище, як форма органiзацiї та дiяльностi державної влади, що будується у взаєминах з iндивiдами та їх об’єднаннями на основi норм права.
Держава — органiзацiя полiтичної влади домiнуючи частини населення в соцiально неоднорiдному суспiльствi, яка забезпечує цiлiснiсть та безпеку суспiльства та керує ним в iнтересах цiєї його частини, а також керує справами всього суспiльства, спираючись на свої владнi повноваження.
гуманiзму та справедливостi становлять моральну основу правової держави.
Основний Закон правової держави — Конституцiя, яка встановлює найважливiшi принципи життя суспiльства та держави.
Першу спробу практичного втiлення iдеї правової державностi було здiйснено в перiод першої американської революцiї Т. Джеферсоном, автором Декларацiї незалежностi Сполучених Штатiв (1776 р.). Майбутнiй американський президент в цьому правовому документi зафiксував iдею верховенства права, проголосив деякi невiд’ємнi права людини, до яких вiднiс передусiм право на життя та право на свободу.
Змiст правової держави тiсно пов'язаний з його ґенезою — походженням права. Право виникло в суспiльствi, що створило державну органiзацiю як регулятор суспiльних вiдносин. Право абсолютно природне по вiдношенню до людського буття, воно не вiдокремлене вiд людини та iснує у свiдомостi людей.
1. Право є соцiальним явищем, без якого неможливе iснування будь-якого сучасного суспiльства.
2. Право повинно вiдбивати загальнолюдськi цiнностi та за можливостi слугувати iнтересам всього суспiльства, а не окремим, економiчно або полiтично пануючи в державi класам або верствам.
Мiжнародне право, стверджуючи єднiсть основних прав i свобод людини, розглядає дiтей їх суб’єктом. Дитина потребує, щоб нею належним чином управляли та керували у здiйсненi своїх прав i свобод, i щоб робили це «згiдно зi здiбностями дитини, яка розвивається». Водночас мiжнародне право проголошує деякi специфiчнi «дитячi» громадянськi права, зокрема право дитини на iндивiдуальнiсть, забороняє протизаконне втручання в цю сферу (стаття 8 Конвенцiї).
з особливого захисту, пiдтримки i допомоги дiтям Україна виходить з гуманiстичних принципiв i вимог Конвенцiї про права дитини.
За останнi роки конкретна законодавча та нормативна дiяльнiсть в Українi була спрямована на те, щоб реально полiпшити становище дiтей, максимально реалiзувати положення Конвенцiї ООН про права дитини.
Так, прийнятий новий «Сiмейний Кодекс України» (10. 01. 2002 р.), закони України «Про органи й служби у справах неповнолiтнiх i спецiальнi пiдлiтковi заклади для неповнолiтнiх» (24. 01. 1995 р.), «Про сприяння соцiальному становленню та розвитку молодi в Українi» (05. 02. 1993 р.), «Про охорону дитинства» (26. 04. 2001 р.), Декларацiя «Про загальнi засади державної молодiжної полiтики в Українi» (15. 12. 1992 р.), Положення «Про Всеукраїнську мiжвiдомчу координацiйно-методичну раду з правової освiти населення України» (29. 05. 1995 р.).
«Про охорону дитинства» (26. 04. 2001 р.); «Про соцiальну роботу з дiтьми та молоддю» (26. 06. 2001 р.).
Згаданi закони вiдразу не вирiшать проблеми соцiально-правового захисту учнiв. Водночас у кожному з цих документiв є такi аспекти, якi можуть повноцiнно дiяти, пiдсиленi додатковими актами, положеннями тощо, хоча всi вони, безперечно, базуються на мiжнародних стандартах i статтях чинного в Українi законодавства.
Так, скажемо, Закон України «Про охорону дитинства» (26. 04. 2001 р.) вперше дає визначення та визнання iснування в Українi бездоглядних дiтей, дiтей-iнвалiдiв, дiтей-бiженцiв, а також неповної, багатодiтної i прийомної сiм`ї.
У Декларацiї «Про загальнi засади державної молодiжної полiтики в Українi» (Закон України вiд 15. 12. 1992 р.) визначаються мета, завдання, принципи, сутнiсть, значення, головнi напрями та механiзми формування i реалiзацiї державної полiтики на сучасному етапi розвитку України..
Державна нацiональна програма «Освiта» (Україна — XXIстолiття). Закон України «Про освiту», прийнятий у 1991 р., закрiпив право дитини на освiту, проголошене у Конвенцiї про права дитини (ст.. 28, 29), Мiжнародному пактi про економiчнi та соцiальнi права та iнших законодавчих актах, дав основу i принципи, i передбачив державнi стандарти освiти.
Нацiональна програма «Дiти України» (18. 01. 1996 р.), Закон України «Про сприяння соцiальному становленню та розвитку молодi в Українi» (05. 02. 1993 р.), Закон України «Про професiйно-технiчну освiту» (04. 02. 1998 р.).
У ходi аналiзу Законодавчих документiв ми виявили, що українське законодавство дає пiдстави стверджувати, що стосовно дiтей воно базується на гуманних принципах, закрiплених у Конвенцiї про права дитини та iнших мiжнародних актах. Але слiд зазначити, що є i вiдхилення. Наприклад, не враховано важливi складовi права на освiту, а саме: зобов’язання держави вжити заходiв щодо сприяння систематичному вiдвiдуванню навчальних закладiв i зниження кiлькостi учнiв, якi залишили його (п. 1 ст. 28). Вiдсутнiсть такої норми та вiдповiдної контролюючої дiяльностi органiв освiти є однiєю з причин такого, що значна частина випускникiв 9-х класiв одержують лише довiдку про закiнчення неповної середньої школи. Звiдси й поява негативних соцiальних наслiдкiв — пiсля досягнення 15 рокiв дiти нерiдко залишаються без догляду, освiти i роботи (2, ст. 46—47).
Ситуацiя в соцiально-правовiй сферi охорони дитинства в України потребує iсторичних змiн, оскiльки ще не врегульований чiткий механiзм забезпечення реалiзацiї та контролю за виконанням окремих норм законодавства про права дитини щодо загального полiпшення становища дiтей, захисту їхнiх iнтересiв, охорони здоров’я, розвитку, навчання.
Десять принципiв — скорочений текст з Декларацiї про прав дитини ООН (1959)
1. Усi дiти, незалежно вiд раси, кольору шкiри, статi, мови, релiгiї, полiтичних чи iнших поглядiв, нацiонального або соцiального походження, майнового статусу, народження чи iншого, мають права, що мiстяться в Декларацiї прав дитини 1959 року.
3. Дитина повинна мати право на iм’я та нацiональнiсть.
7. У дитини є право на безкоштовну обов’язкову освiту. Дитина також повинна мати можливiсть вiдпочивати i гратися.
8. Дiти повиннi бути завжди першими серед тих, кому необхiдно надати пiдтримку i допомогу.
10. Дитина повинна бути захищена вiд усiх видiв дискримiнацiй, що практикуються, i виховуватися в дусi взаєморозумiння, терпимостi, дружби мiж людьми, миру i загального братерства.
Досi не закрiплено в українському законодавствi такi важливi стандарти, як визнання за дитиною права звертатися до суду та адмiнiстративних органiв з питання захисту своїх прав (ст. 9 п. 12, 13, 2, 15, 25, 37, 40 Конвенцiї ООН про права дiтей).
Як вiдомо, законодавство про соцiальний захист дитинства за Конституцiєю України належить до видання як в центральних, так i мiсцевих органiв державної влади, що дає змогу мiсцевим органам встановлювати додатковi пiльги для сiмей з дiтьми, Надавати їм допомогу. Нажаль, ця практика ще не має належного поширення, безперечно потребує подальшого розвитку, правового оформлення i заохочення з боку держави.
Найбiльш змiстовної, на мiй погляд, є Нацiональна програма «Дiти України». Але, на жаль, питання законодавчого забезпечення захисту iнтересiв i прав дiтей в нiй присвячено лише один роздiл, в якому головна увага зосереджена на таких проблемах:
— полiпшення здоров’я;
— зниження дитячої захворюваностi та смертностi;
— дитяче харчування;
— створення умов розвитку виховання й освiти дiтей.
Такий пiдхiд, на мою думку, не вiдповiдає виконанню завдань згаданої програми.
Чому в правозахищенiй державi смертнiсть перевищує народжуванiсть дiтей втричi, чому батьки не вiдповiдають за своїх дiтей належним чином, чому дiти голоднi, чому багато дiтей — сирiт, iнвалiдiв?!
Про здоров’я своїх дiтей зобов’язанi пiклуватися батьки. Коли вони не виконують свiй обов’язок i завдається шкода здоров’ю дитини, батьки можуть бути позбавленi своїх прав,а дитина передана пiд опiку або пiклування iнших осiб. В «Основах законодавства України про охорону здоров’я» не зафiксовано обов’язку лiкарiв негайно повiдомляти у вiдповiднi правоохороннi органи про випадки з дiтьми, на перший погляд нещаснi, а на самперед — закономiрнi або й навмиснi. В iнших країнах невиконання такого професiйного обов’язку лiкарями позбавляє їх прав надалi займатися професiйною дiяльнiстю.
Висновок
Аналiз українського законодавства дає пiдстави стверджувати, що стосовно дiтей, людина вона базується на гуманних принципах, закрiплено у Конвенцiї про права дитини та iнших мiжнародних актах. Але багато таких законiв не працює. Таким чином, практична реалiзацiя прав людини можлива лише за умов суспiльної узгодженої роботи всiх державних органiв, соцiальних iнститутiв, вiд яких залежить дотримання прав та їх закрiплення.
люди самi навчаться захищати свою гiднiсть, свої права, необхiднiсть у спецiальних органiзацiях вiдпаде.
Потiм права перетворили в iнструмент, спрямований iнодi проти особистостi, в iнструмент захисту прав елiти (аристократiї, монархiв, олiгархiв тощо). Зараз ми є свiдками розкручування «спiралi iсторiї». Людина знову розпрямляється i, дивлячись в очi вже не «дикiй природi», а державi, говорить: «Я маю право».
І чим бiльше буде серед нас таких особистостей, що випросталися, тим швидше людство вийде зi своєї передiсторiї i почне власну людську iсторiю — еру реального гуманiзму.
Десять принципiв з книги «Хор дiтей» (1987 рiк)
1. Ми — дiти свiту. Хто б не були нашi батьки, де б ми не жили i в щоб ми не вiрили, поводьтеся з нами як з рiдними. Ми гiднi того, щоб отримувати все найкраще з того, що може дати свiт.
2. Захищайте нас, щоб ми мали можливiсть рости гiдно i вiльно.
3. Нехай у нас буде iм’я i земля, яку ми можемо назвати своєю.
4. Ми не повиннi мерзнути, i в нас має бути дах над головою. Забезпечити нас їжею та мiсцем для iгор. Якщо ми захворiємо, нам необхiдний догляд.
5. Якщо у нас є проблеми у фiзичному чи розумовому розвитку, ви ще бiльше турбуйтесь про нас i враховуйте нашi потреби.
7. Добре навчайте нас, щоб ми могли бути щасливими i могли плiдно прожити життя. Але дайте нам можливiсть гратися, щоб ми самi навчалися.
8. Захистiть нас вiд жорстокостi й вiд тих, хто може погано з нами поводитися.
9. Хай у важку годину ми будемо першими, кому ви допоможете. Майбутнє свiту залежить вiд нас.
10. Ростiть нас в умовах терпимостi, свободи i любовi. Коли виростемо, ми теж будемо пропагувати мир i розумiння мiж народами.
| 
