Історiя кримiналiстики
Виникнення i розвиток кримiналiстики
встановлювались i порушувались певнi правила поведiнки, звичаї i закони. Виникнення перших порушникiв законiв зумовило потребу у введеннi спецiальних правил i методiв щодо розкриття i розслiдування злочинiв, встановлення злочинцiв. Призначаються певнi чиновники, якi повиннi були розкривати окремi види злочинiв, встановлювати iстину (наприклад, у Стародавньому Єгиптi — чиновники-писцi, нубiйськi негри та iн., у Стародавньому Вавилонi — писцi та суддi). Правовi документи (Закони царя Хаммурапi, Артхашастра, Книга законiв та iн.) мiстили деякi рекомендацiї кримiналiстичного характеру щодо збору, дослiдження та оцiнки доказiв судом, але вони мали окремий, розрiзнений характер i були пов’язанi з певними клятвами, випробуванням вогнем, калiченням та клеймуванням засуджених.
тортур). Безумовно, поява кримiналiстичних засобiв, прийомiв i методiв пов’язана з вiдправленням правосуддя, слiдчої, розшукової та експертної практики.
Цiкава iсторiя виникнення розшукових органiв. Так, у Францiї першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькiй полiцейськiй префектурi очолив колишнiй рецидивiст Франсуа Єжен Вiдок. Бригада була створена з колишнiх кримiнальних злочинцiв за принципом: «Лише злочинець може побороти злочин». В iсторiї росiйського розшуку вiдоме прiзвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) — злодiя-рецидивiста, який не лише виконував розшуковi функцiї, а й сам вчиняв злочини. Лише згодом виникло правило: особи, якi притягувались до вiдповiдальностi за обвинуваченням у кримiнальних злочинах, не приймаються на службу в розшукову полiцiю.
Деякi засоби та прийоми кримiналiстичної спрямованостi знайшли своє вiдображення у правових актах Київської Русi, а саме — у «Руськiй правдi». Лiтописи XV—XVI ст. свiдчать про використання кримiналiстичних знань, зокрема, при порiвняннi пiдписiв у рукописах, виявленнi пiдробок документiв. У XVIІІ ст. вже були здiйсненi спроби щодо узагальнення судової практики. Так, І. Т. Посошков у працi «Про бiднiсть i богатство» (1724) аналiзує не лише судочинство, а й прийоми проведення слiдства: випробування вогнем i залiзом, позбавлення їжi та води тощо.
Кримiналiстика в Українi в XIX — на початку XX ст.
Кримiналiстична лiтература. великий внесок у створення цiєї важливої для правосуддя науки.
Формування кримiналiстичних знань нерозривно пов'язане з розвитком кримiнально-процесуальної науки. Саме у працях процесуалiстiв порушувалися питання про прийоми збирання, виявлення й дослiдження речових доказiв, тактику виконання слiдчих дiй тощо. У Росiї одними з перших таких видань були працi П. Раткевича "Зерцало правосуддя" (1805), невiдомого автора "Керiвництво зi слiдчої частини" (1831), М. Орлова "Досвiд короткого керiвництва для проведення слiдств" (1833), Я. Баршева "Пiдстави карного судочинства стосовно росiйського карного судочинства" (1841), М. Калайдовича "Вказiвки для проведення судових слiдств" (1849), Е. Колоколова "Правила й форми проведення слiдств, складенi за Зводом законiв" (1850).
У той час з'явились як вiтчизнянi, так i перекладнi зарубiжнi працi, присвяченi рiзним аспектам кримiналiстики.
У 90-х роках було видано рiзноманiтнi iнструкцiї, керiвництва з розшуку, дiзнання та слiдства. Так, у 1883 р. київський прокурор М. Шепелєв розповсюдив "Інструкцiю чинам полiцiї Київської судової палати по виявленню i дослiдженню злочинiв", де давалися вказiвки щодо розслiдування найнебезпечнiших злочинiв. Аналогiчнi iнструкцiї видав у 1898 р. харкiвський прокурор В. Давидов.
Серед зарубiжних праць, якi iстотно вплинули на розвиток вiтчизняної кримiналiстики, найпомiтнiша "Керiвництво для судових слiдчих, членiв загальної та жандармської полiцiї" Г. Гросса. Ця праця росiйською мовою вийшла трьома випусками у Смоленську (1895-1897). У нiй не тiльки узагальнювався досвiд слiдчої роботи, а й пропонувалося застосовувати у слiдчiй практицi такi тактичнi й технiчнi прийоми, у яких використовуються данi рiзних (переважно природничих) наук, спецiально пристосованих для розслiдування злочинiв. Нову галузь знання Г. Гросс визначив як науку "про реальностi кримiнального права", що базується на змiшаному правовому та природничо-iсторичному методi, предметом якої є фактичний аспект злочину i вiдомостi, необхiднi для здiйснення окремих слiдчих дiй. Цю науку Г. Гросс назвав кримiналiстикою. Згiдно з таким розумiнням кримiналiстики Г. Гросс вважав її предметом учення про виявлення й використання речових доказiв, зокрема правила роботи зi слiдами, пiдробними документами тощо; вивчення окремих видiв злочинiв; питання побуту злочинцiв (вивчення жаргону, забобонiв тощо).
У системi полiцейських i жандармських установ використовувалися також працi вiтчизняних кримiналiстiв: монографiя повiтового полiцейською чиновника І. Снєгiрьова "Про розшук" (1908), праця полiцейського генерала В. Лебедєва "Мистецтво розкриття злочинiв" (І. Антропометрiя. II. Судово-полiцейська фотографiя. III. Дактилоскопiя), яка вийшла трьома випусками (1909-1912). Зазначимо, що В. Лебедєв уперше ввiв у росiйську кримiналiстику визначення поняття кримiналiстики:
це наука, що розроблює методи виявлення й дослiдження рiзних видiв слiдiв (рук, нiг), з 'ясовує винних у злочинах, веде реєстрацiю злочинцiв, встановлює "самоособистiсть ", прийоми кримiнального дiзнання (розпитування обiзнаних осiб i свiдкiв, допити обвинувачених, обшуки, виїмки та огляди) i особливi методи розслiдування окремих категорiй злочинiв. Іншими словами, вона розглядає й систематизує прийоми кримiнального розшуку з метою розкриття злочинiв або з'ясування iстини подiї.
їх.
Праця Г. Брейтмана "Злочинний свiт. Нариси з побуту професiйних злочинцiв" (1901) присвячена тактичним прийомам, якi використовують професiйнi злочинцi: кишеньковi злодiї ("марвiхери", "мийники"), конокради, аферисти, шахраї та iн. Хоча книга колишнього начальника харкiвської розшукної полiцiї В. фон Ланге "Злочинний свiт. Мої спогади про Одесу та Харкiв" (1906) належить до жанру спогадiв, у нiй автор не тiльки розповiв про технiку розкриття того чи iншого злочину, а й докладно охарактеризував злочинцiв рiзних категорiй: убивць, розбiйникiв, грабiжникiв, злодiїв, шахраїв, фальшивомонетникiв, винокурiв, розкриваючи професiйнi таємницi їх злочинної дiяльностi.
"Звiт про дiяльнiсть розшукного вiддiлення київської мiської полiцiї за 1902, 1903 i 1904 p.", автором якого був завiдувач розшукного вiддiлення колезький секретар Г. Рудий. Ім'я цього українського кримiналiста-практика, як i його праця, донедавна залишалося невiдомим, незважаючи на те що вiн зробив значний внесок у розвиток не тiльки української, а й росiйської кримiналiстики.
За обсягом i змiстом Звiт Г. Рудого бiльше нагадує наукову монографiю, нiж службовий документ. Складається вiн з 12 глав, де крiм питань органiзацiї й дiяльностi розшукного вiддiлення розглядаються випадки пiдпалювання, конокрадства, бродяжництва, жебрацтва, проституцiї, пiдпiльної адвокатури та iншi злочини, а також чинники, що заважають успiшнiй боротьбi зi злочиннiстю. Важливе мiсце у Звiтi посiдає проект органiзацiї дактилоскопiчних бюро в Росiйськiй iмперiї, пiдготовлений автором i направлений керiвництву київської полiцiї наприкiнцi 1903 р.
можна впевнено говорити, що перше в Росiї дактилоскопiчне бюро було органiзоване в Києвi i чини київської розшукної полiцiї першими в Росiйськiй iмперiї для розкриття злочинiв використовували валiзу слiдчого та службово-розшукових собак.
Пiсля судової реформи 1864 р. коло осiб, яким доручалося здiйснювати експертизи, значно розширилося. Згiдно зi Статутом кримiнального судочинства (ст. 326) як обiзнанi особи могли бути запрошенi лiкарi, фармацевти, професори, учителi, технiки, художники, ремiсники, скарбники та iншi особи, якi мали спецiальнi знання i особливий досвiд "... по якiй-небудь службi або частинi". Як експертiв з порiвняння пiдписiв i почерку дозволялося залучати також чинiв полiцейських управлiнь.
До судово-медичних експертиз слiдчi на мiсцях найчастiше залучали лiкарськi управи. Уже в 60-70-х роках XIX ст. майже всi вони мали штатних експертiв, у розпорядженнi яких були мiкроскопи, хiмiчнi реактиви та просте обладнання. їхню роботу контролювала лабораторiя при Медичному департаментi, яка в разi потреби здiйснювала повторне дослiдження.
тощо. Якщо виникали вузькоспецiальнi питання з бiологiї та iнших наук, слiдчi й судовi органи зверталися до Центральної хiмiчної лабораторiї Мiнiстерства фiнансiв, де здiйснювались експертизи, пов'язанi з дослiдженням рiзних рiдин: спирту, одеколону, мастил, полiтури тощо.
Технiчну експертизу документiв, фiрмових знакiв i знакiв клеймування здiйснювали Мануфактурна рада Мiнiстерства фiнансiв та Єдина медична рада при медичному департаментi Мiнiстерства внутрiшнiх справ. Експертною дiяльнiстю займалося також Росiйське технiчне товариство. У його складi в 1878 р. було створено фотографiчний вiддiл, де здiйснювалися рiзнi експертизи, зокрема дослiджувались документи.
Часто до експертиз суд i полiцiя залучали фахiвцiв з медицини, хiмiї та психiатрiї.
Вiдомо, що українськi вченi одними з перших почали здiйснювати судово-медичнi дослiдження слiдiв кровi. Пiонером у цьому напрямку був Харкiвський унiверситет. Там ще в 1866 р. Ф. Ган захистив докторську дисертацiю, присвячену судово-медичним дослiдженням слiдiв кровi, а в 1893 р. приват-доцент С. Дворнiченко написав дисертацiйне дослiдження на тему "До питання про вiдмiну кровi людини вiд кровi ссавцiв тварин у судово-медичному вiдношеннi".
Першим кримiналiстичним закладом у Росiї була судово-фотографiчна лабораторiя, вiдкрита в 1889 р. при
Петербурзькому окружному судi. Створив її на власнi кошти вчений-кримiналiст Є. Буринський. У 1912 р. лабораторiю розформували, а замiсть неї органiзували кабiнет науково-судових експертиз, що пiдпорядковувався прокурору Петербурзької судової палати. Протягом двох наступних рокiв аналогiчнi кабiнети з'явились у Москвi, Києвi та Одесi. Експертна дiяльнiсть цих кабiнетiв була набагато ширшою. Згiдно iз законами вiд 28 липня 1912 р. i 4 липня 1913 р. кабiнети науково-судових експертиз призначалися для дослiджень у кримiнальних i цивiльних справах за допомогою фотографiї, дактилоскопiї, хiмiчного й мiкроскопiчного аналiзiв та iнших прийомiв, за винятком дослiджень, якi здiйснювали лiкарськi вiддiлення губернських правлiнь, а також для сприяння в особливо важливих випадках слiдчiй владi у виявленнi винних i з'ясуваннi злочинiв або встановленнi невинностi пiдозрюваного.
Дiяльнiсть кабiнетiв регламентувала спецiальна iнструкцiя. До функцiй керiвника та його помiчника входило дослiдження, складання висновкiв про експертизу, вирiшення технiчних питань у судових засiданнях, виїзд на мiсце вчинення чи виявлення злочинiв для фотографування та участi в оглядi мiсцевостi, трупiв, зломiв i слiдiв.
Структурно кабiнети складалися з трьох вiддiлiв: фотографiчного, кримiнально-технiчного та хiмiчного. У фотографiчному вiддiлi застосовувалася метрична, репродукцiйна, проекцiйна фотографiя, мiкрофотографiя та фотографiя в ультрафiолетових променях.
Київський кабiнет науково-судових експертиз, заснований у лютому 1914 р., очолив кримiналiст С. Потапов (1873-1957), який пiзнiше став одним iз засновникiв радянської кримiналiстики. Вiн залучив до роботи в новому закладi вiдомих представникiв природничих наук приват-доцентiв Київського унiверситету В. Фаворського, М. Петрова та О. Семенцова, доктора медицини М. Туфанова. В Одесi керiвником вiдкритого у квiтнi 1914 р. кабiнету науково-судових експертиз став учений-кримiналiст М. Макаренко.
що в середньому за рiк у кабiнетах здiйснювалося майже 300 рiзноманiтних експертиз. Наприклад, в Одеському кабiнетi за три роки роботи було здiйснено 738 експертиз: у 1914 р. — 215, у 1915— 279, у 1916 р. — 244. Дослiдження розподiлялися так: порiвняння почеркiв — 346, iншi дослiдження документiв — 122, дактилоскопiя — 38, дослiдження волосся, сперми та кровi — 43, хiмiчнi — 122, iншi види дослiдження — 67.
На превеликий жаль, першi кабiнети науково-судової експертизи проiснували недовго. Пiд час революцiї 1917 р. та громадянської вiйни бiльшiсть iз них практично припинили свою дiяльнiсть. Але й за цi кiлька рокiв вони зробили значний внесок у розвиток вiтчизняної кримiналiстики, упроваджуючи у слiдчу практику науково-технiчнi прийоми та методи.
Кримiнально-реєстрацiйнi пiдроздiли полiцiї.
Особливу систему кримiналiстичних закладiв становили кримiнально-реєстрацiйнi пiдроздiли полiцiї. Перше в Росiї Реєстрацiйне бюро, яке називалось антропометричною станцiєю, було створене при Петербурзькiй розшукнiй полiцiї в 1890 р. для позбавлення рецидивiстiв можливостi приховувати свою попередню судимiсть, а також для реєстрування пiдозрiлих осiб, якi бажали приховати своє минуле i справжнє iм'я. Через два роки в периферiйних мiстах було створено ще 12 аналогiчних станцiй, у тому числi й єдина в Українi — Одеська. Бiльшiсть iз них пiдпорядковувалися тюремним комiтетам. Основна функцiя цих станцiй полягала в реєстрацiї й ототожненнi злочинцiв за допомогою антропометричних вимiрювань за системою, розробленою А. Бертильоном.
i 4 тис. жiнок), серед яких виявлено 1700 рецидивiстiв i 180 рецидивiсток.
Можливостi фотографiї в полiцейськiй реєстрацiї почали використовувати ще в 60-х роках XIX ст. У 1862 р. при санкт-петербурзькiй полiцiї було органiзовано фотографiчне бюро "для зняття портретiв з обвинувачених з метою встановлення їх особи". В Українi перше полiцейське фотографiчне ательє з'явилося в 1864 р. у м. Бобринцi (нинi Кiровоградської обл.). Воно було органiзоване на кошти, зiбранi за пiдпискою населення, з метою додавання фотокартки до всiх важливих випадкiв судово-полiцейських справ. Але застосування фотографiї було епiзодичним i не створювало системи. Наукова база для виникнення судової фотографiї з'явилася наприкiнцi XIX ст. Як зазначалось, великий внесок в її розвиток зробив росiйський учений Є. Буринський.
Про те, що науково-теоретичний i практичний рiвень судової фотографiї в Росiї був високий, свiдчить найвища нагорода, яку одержав росiйський вiддiл судово-полiцейської фотографiї на мiжнароднiй фотографiчнiй виставцi у Дрезденi (1909). У росiйському вiддiлi експонувались iнструкцiї, таблицi та практичнi посiбники iз судової фотографiї, реєстрацiйнi знiмки злочинцiв та вiдбитки їх пальцiв, фотоiлюстрацiї про розкриття найнебезпечнiших злочинiв — убивств, розбiйних нападiв, крадiжок зi зломом, фальшивомо-нетництва, шахрайства тощо.
XIX ст. Дiловодство розшукної частини складалося з двох журналiв: настiльного реєстру, де фiксувалися "темнi особи", та розшу-кового алфавiту, де значилися списки розшукуваних осiб. Причиною цього було те, що в розшукнiй частинi не було постiйного особового складу як такого. Розшуковi обов'язки виконували кiлька вiдряджених городових, якi пiдпорядковувались завiдувачевi розшукної частини. До речi, цю посаду обiймали чини мiської полiцiї за сумiсництвом.
У серпнi 1901 р. розшукну полiцiю Києва очолив колезький секретар Г. Рудий. Через мiсяць пiсля призначення вiн виїхав у закордонне вiдрядження, пiд час якого вiдвiдав спочатку Лондон, а потiм Париж. Результатом його двомiсячного ознайомлення зi станом розшукної справи в Англiї та Францiї стала повна реорганiзацiя київської розшукної полiцiї.
Одним iз важливих заходiв з удосконалення кримiнальної реєстрацiї було створення антропометричного кабiнету. Порядок реєстрацiї був такий: на кожного доставленого до розшукної частини складали антропометричну картку за системою А. Бертильона у трьох примiрниках. Один примiрник розмiщувався у шафi № 1, подiленiй на ящики за видами вчинення злочинiв (вбивцi, злодiї, шахраї, ґвалтiвники тощо), другий — у шафi № 2, де концентрувалися картки з прiзвищами злочинцiв за алфавiтом, третiй — у шафi № 3 у порядку реєстрацiї. Фотокартки невпiзнаних трупiв мiстилися у шафi № 4.
1422 жiнок).
Департамент полiцiї докладав багато зусиль до розширення мережi антропометричних кабiнетiв, але централiзованого облiку за лiнiєю розшукної полiцiї у масштабах iмперiї до 1908 р. не iснувало. Це сталося пiсля створення в усiх губернських i найбiльших повiтових мiстах 89 розшукних вiддiлень, якi згiдно iз законом вiд 6 липня 1908 р. подiлялися на чотири розряди. В Українi вони iснували в Києвi, Одесi, Харковi (І розряд); Катеринославi, Єлисаветградi, Миколаєвi (II розряд); Житомирi, Кам'янцi-Подiльському, Полтавi, Кременчуцi, Бердичевi, Херсонi, Сiмферополi, Керчi, Новоросiйську (III розряд) i Чернiговi (IV розряд). Провiдним пiдроздiлом розшукного вiддiлення було довiдково-реєстрацiйне бюро, до основних завдань якого входили реєстрацiя злочинцiв, систематизацiя вiдомостей про них, встановлення особи, видача довiдок про судимiсть i розшук винних осiб. До компетенцiї бюро належало також здiйснення кримiналiстичних експертиз (дослiдження речових доказiв, технiчних дослiджень документiв, експертиз почеркiв тощо). Штати довiдково-реєстрацiйних бюро розшукних вiддiлень усiх розрядiв налiчували двi одиницi: чиновник, який завiдував реєстрацiєю злочинцiв i листуванням з розшукiв та наглядiв, та фотограф, вiн же помiчник реєстратора злочинцiв. Характерно, що їхнi службовi оклади були майже однаковими (для І розряду — 1000 крб, II — 900, III — 800 крб). Новi пiдроздiли застосовували антропометрiю, дактилоскопiю, судову фотографiю та словесний портрет. На кожного затриманого складали повну реєстрацiйну картку з трьома фотокартками i дактилоскопiчними вiдбитками у двох примiрниках (один — для центрального реєстрацiйного бюро); особову картку з фотографiчним знiмком професiйних злочинцiв; алфавiтну картку, а також фотокартку для альбому злочинцiв.
До складу реєстрацiйного бюро входили фотосалон з антропометричним i дактилоскопiчним кабiнетом, де застосовувалася методика опису прикмет злочинцiв за системою "словесного портрета"; карткова реєстратура, де зберiгались реєстрацiйнi картки злочинцiв з їхнiми фотокартками, антропометричними та дактилоскопiчними даними, картковий розшуковий алфавiт, альбом злочинцiв i "осiб порочної поведiнки", колекцiя почеркiв, знарядь злочинiв, злодiйських iнструментiв i шахрайських пристроїв, довiдки про судимiсть i вiдомостi про утримуваних у мiсцевих в'язницях, вiдомостi за поточними наглядами, газетнi вирiзки.
Органiзацiю й дiяльнiсть реєстрацiйних бюро регламентували Окрема iнструкцiя (доповнення до циркуляру департаменту полiцiї вiд 29 грудня 1906 за № 1) та Інструкцiя чинам розшукної полiцiї (1910), якi були обов'язковим керiвництвом з реєстрацiї злочинцiв. В останнiй, зокрема, зазначалося, що всi чини розшукних вiддiлень мають бути ознайомленi iз судово-полiцейською фотографiєю, дактилоскопiєю та антропометрiєю, фiксуванням слiдiв гiпсом. Для цього кожна особа, яка влаштовувалася на службу до розшукної полiцiї, зобов'язувалася "... пробути певний час на практичних заняттях з реєстрацiї злочинцiв".
Дiяльнiсть дактилоскопiчних кабiнетiв регламентувалася спецiальною iнструкцiєю, розробленою департаментом полiцiї у вереснi 1910 р. У нiй детально роз'яснювалося про потожировi вiдбитки пальцiв, про те, на яких поверхнях вони найчастiше зберiгаються, як їх виявляти та фотографувати. В iнструкцiї давалися вказiвки щодо дактилоскопiчної експертизи (порiвняння), яку повиннi були здiйснювати завiдувачi дактилоскопiчної реєстрацiї.
Зауважимо, що в Росiї дактилоскопiя не була належно оцiнена i вважалася допомiжним до антропометрiї методом. Такий комбiнований метод кримiнальної реєстрацiї, на вiдмiну вiд європейських країн, iснував у Росiї до повалення царизму, а в окремих регiонах — i в першi роки радянської влади.
р. Насправдi ж перше дактилоскопiчне бюро було створене в сiчнi 1904 р. при розшукнiй частинi київської мiської полiцiї. За перший рiк iснування цього бюро було дактилоскоповано 2987 осiб: 1590 чоловiкiв i 1397 жiнок.
У вереснi 1903 р. київський полiцмейстер полковник Цихоцький, перебуваючи в Нiмеччинi, вiдвiдав Дрезденську виставку полiцейської технiки, а також мiсцеву кримiнальну полiцiю. Повернувшись до Києва, вiн вiдрядив завiдувача розшукної частини Г. Рудого до Дрездена для ознайомлення з найновiшими досягненнями кримiнальної полiцiї з метою застосування їх у Київському розшукному вiддiленнi. Серед експонатiв виставки увагу Г. Рудого привернули валiза з численними iнструментами, необхiдними для виявлення злочинiв, i новий спосiб ототожнення особи злочинця за допомогою дактилоскопiї. Із Дрездена Г. Рудий вирушив до Берлiна, а потiм до Вiдня, де ознайомився з органiзацiєю розшукної справи в цих мiстах. Пiсля повернення iз закордонного вiдрядження Г. Рудий на власнi кошти зробив таку саму валiзу, доповнивши її багатьма приладами, необхiдними для мiсцевих умов. Фактично це була перша в Росiї слiдча валiза, яку почали використовувати пiд час огляду мiсця подiї для виявлення слiдiв, речових доказiв тощо. Як переконаний прихильник нового методу iдентифiкацiї Г. Рудий органiзував при розшукнiй полiцiї дактилоскопiчний вiддiл, який почав дiяти з 1 сiчня 1904 р. Крiм того, вiн розробив проект органiзацiї дактилоскопiчних бюро в полiцiї Росiйської iмперiї, який подав керiвництву 13 жовтня 1903 р. Цей документ складався з чотирьох роздiлiв: антропометрична система; новий дактилоскопiчний метод; органiзацiя дактилоскопiчних бюро; розшуки злочинцiв за дактилоскопiчними вiдбитками.
Варто зазначити також ще один прiоритет Київської розшукної полiцiї — кримiналiстичну одорологiю. Донедавна в лiтературi зазначалося, що в Росiї собаки-шукачi вперше з'явилися на полiцейськiй службi в 1906 р. Початок цьому було покладено у прибалтiйських губернiях, а перший розплiдник полiцейських собак вiдкрився в Петербурзi в 1907 р.
До Нiмеччини було вiдряджено дресирувальника розшукного вiддiлення, який, пройшовши мiсячнi курси, одержав атестат про успiшне вивчення ним "... способу дресирування i виховання собак". Наприкiнцi 1904 р. одна iз собак була залучена до розшуку злочинцiв по "гарячих слiдах". На початку 1905 р. при київськiй мiськiй полiцiї було створено розплiдник службових собак-шукачiв.
Процедура кримiнальної реєстрацiї була надто складною. Тiльки в основнiй реєстрацiйнiй картцi значилося 120 пунктiв, якi необхiдно було заповнити. Тому департамент полiцiї, здiйснюючи в 1913 р. реформу у сферi кримiнального розшуку, спростив кримiнальну реєстрацiю. Класифiкацiю злочинцiв за словесним портретом замiнили реєстрацiєю за дактилоскопiєю, а антропометрiю залишили тiльки для впiзнання рецидивiстiв, зареєстрованих у розшукних вiддiленнях до 1908 р.
Увесь реєстрацiйний матерiал, який мiстився в розшукних вiддiленнях i центральному бюро (понад 200 тис. фотокарток), до 1 сiчня 1915 p. було перереєстровано за новою спецiально розробленою таблицею видiв злочинностi. Згiдно з цiєю таблицею злочинцi розподiлялися на категорiї: 1 — "гастролери"; 2 — кишеньковi злодiї; 3 — злодiйки-проститутки; 4 — простi злодiї; 5 — злодiї по передпокоях; 6 — злодiї по горищах; 7 — злодiї по крамницях; 8 — злодiї зi зломом квартир i крамниць; 9 — злодiї iз застосуванням обдурення; 10 — злодiї-слуги; 11 — злодiї залiзничнi; 12 — злодiї велосипеднi; 13 — кублоутримувачi злодiїв; 14 — покупцi краденого; 15 — конокради; 16 — шахраї та аферисти; 17 — грабiжники й розбiйники; 18 — фальшивомонетники; 19 — пiдпалювачi; 20 — убивцi; 21 — шулери-кар-тярi; 22 — хулiгани й "коти"; 23 — бродяги; 24 — глухонiмi; 25 — вислано-каторжнi; 26 — спiвучасники злочинiв; 27 — баришники театральнi; 28 — хiпезники — обкрадачi чоловiкiв, яких проститутки приводили на квартири; 29 — пiдкидачi — особи, якi обкрадали приїжджих провiнцiалiв, пiдкидаючи їм на вулицi гаманця з грiшми чи золотi обручки; 30 — пушкарi.
На жаль, пiд час громадянської вiйни бiльшiсть реєстрацiйних матерiалiв розшукних вiддiлень було знищено. Там, де вони збереглися, спiвробiтники карного розшуку успiшно використовували їх у першi роки радянської влади для iдентифiкацiї злочинцiв-професiо-налiв.
Розвиток кримiналiстики в Українi у XX ст.
Наука кримiналiстика та судовi експертнi установи в Українi почали розвиватися тiльки пiсля скасування старих судових установ. Народний Секретарiат проголошеної в Харковi Української Народної Республiки на всiй її територiї 4 сiчня 1918 р. скасував стару судову систему, полiцейськi та слiдчi апарати. Збереглися лише Київський i Одеський кабiнети науково-судової експертизи. Петербурзький згорiв за часiв революцiї, а Московський взагалi перестав iснувати. Таким чином, експертнi установи залишились тiльки в Українi.
Не кращим було становище й у колишнiх розшукних вiддiленнях. Створенi на їх базi карно-розшукнi установи доводилося вiдновлювати кiлька разiв, через те що в результатi неодноразових змiн влади їх обладнання, облiки, документацiя були знищенi чи пограбованi.
У становленнi кримiналiстики України велику роль вiдiграли її правоохороннi органи.
Починаючи з грудня 1918 р. декретом Тимчасового робiтничо-селянського уряду України було створено Всеукраїнську Надзвичайну комiсiю, 14 лютого 1919 р. було прийнято "Тимчасове положення про народнi суди i революцiйнi трибунали", а 1 березня 1919 р. — про Народний комiсарiат юстицiї (НКЮ), який контролював дiяльнiсть судiв i слiдства. Для цього у структурi юстицiї було створено контрольно-слiдчий вiддiл.
16 квiтня 1919 р. було прийнято декрет про запровадження посади верховних народних слiдчих, що призначалися народним комiсаром юстицiї. Було створено систему слiдчих органiв, до якої входили народнi слiдчi та їх помiчники при контрольно-слiдчих пiдвiддiлах мiсцевих юридичних вiддiлiв; особливi народнi слiдчi при Революцiйних трибуналах i верховнi народнi слiдчi у складi контрольно-слiдчих вiддiлiв НКЮ.
Рада Народних Комiсарiв (РНК) УСРР 16 квiтня 1919 р. прийняла декрет "Про органiзацiю карного розшуку", який не тiльки юридично закрiпив правове становище наявних в окремих мiстах карно-розшукових установ, а й визначив єдину на територiї республiки органiзацiю карного розшуку. На вiдмiну вiд РРСФР та iнших радянських республiк ця органiзацiя мала певнi особливостi. Вони полягали в тому, що карний розшук УСРР пiдпорядковувався НКЮ; складався вiн iз судово-карного розшуку, до обов'язкiв якого входило здiйснення оперативно-розшукових заходiв, i судово-карної мiлiцiї, на яку покладалося здiйснення дiзнання.
Рада Народних Комiсарiв УСРР 3 квiтня 1920 р. прийняла "Положення про органiзацiю вiддiлiв карного розшуку", яке закрiпило в Українi аналогiчну прийнятiй у РРФСР органiзацiйно-правову форму побудови апарату карного розшуку. Тепер вiн був складовою мiлiцiї i переходив у пiдпорядкування НКВС.
Створений у 1920 р. Укрцентророзшук виконував велику органiзацiйну роботу з розбудови мiсцевих карно-розшукових установ i налагодження їх практичної дiяльностi. Було видано Інструкцiю з дактилоскопiї та реєстрацiї злочинного елемента, Інструкцiю про порядок здiйснення обшукiв, дiзнання, вилучення речових доказiв та арешт винних, таблицi категорiй злочинного елемента (за видами злочинiв).
Інструкцiї про роботу реєстрацiйних бюро складали мiсцевi пiдроздiли. Осiб реєстрували, описуючи їх за ознаками зовнiшностi з подальшим створенням картотек за алфавiтом. З 1921 р. Укрцент-ророзшук запровадив також iншi способи реєстрацiї, зокрема дактилоскопiчний i антропометричний за методом А. Бертильона. Інструкцiєю, що надiйшла з центру, передбачалося вимiрювання 11 ознак злочинця. Українськi фахiвцi запропонували вимiрювати ще одну ознаку — ширину щелепної дуги, яку потiм було внесено в iнструкцiю Центру. Проте не було розроблено способу класифiкацiї цих вимiрювань, а метод був досить суб'єктивний i неточний (зауважимо, що в європейських країнах ця система на той час вже втратила значення i була замiнена дактилоскопiчною).
Злочинцiв розшукували здебiльшого за словесним портретом, згiдно з прийнятою Інструкцiєю про складання словесного портрета, рекомендованими правилами фотографування злочинцiв i трупiв сигналетичним методом. Таким чином, ще до входження України до складу СРСР на її територiї було передбачено три види реєстрацiї злочинцiв: за алфавiтом, фотографiчний i дактилоскопiчний. Створювалися вiдповiднi картотеки, альбоми, колекцiї розшукуваних злочинцiв, злодiїв-рецидивiстiв. Крадiжки реєстрували за способом вчинення, створювали картотеки за прiзвиськами тощо.
У 1922 р. губернськi вiддiли розшуку були обладнанi засобами дактилоскопування та фотографування. В Українi було сформовано єдину дактилоскопiчну десятипальцеву картотеку, де картки класифiкували за основною й додатковою формулою Гальтона — Генрi.
У 1923 р. було запроваджено реєстрацiю всiх покараних позбавленням волi та примусовою працею. Методика використання дактилоскопiчного облiку була такою. Агент карного розшуку районної ланки пiд час затримання злочинця дактилоскопував його (виготовляв двi дактилокартки), а начальник вiддiлу надсилав їх до губернського реєстрацiйного бюро. Там фахiвець з дактилоскопiї виводив формулу i перевiряв її за картотекою. Протокол разом iз примiрником дактилокартки надсилали адресату, вiд якого вона надiйшла. Якщо у картотецi не було потрiбної iнформацiї, то надiслану картку додавали до картотеки губернського вiддiлу розшуку, а другий примiрник з отриманою формулою повертали в район для формування мiсцевої картотеки. Ідентифiкацiю за дактилоскопiчною картотекою здiйснював досвiдчений дактилоскопiст, який i складав протокол упiзнання. Нинi цю операцiю виконує експерт-кримiналiст за дорученням слiдчого чи оперативного працiвника; вiн складає довiдку чи висновок експерта.
рiзних сфер знань.
Постановою РНК УСРР вiд 10 червня 1923 р. у мiстах Києвi, Харковi та Одесi створювались кабiнети науково-судової експертизи, якi вiдновили свою роботу на базi тих, що дiяли ранiше. Вони здiйснювали судовi експертизи i подавали практичну допомогу в розслiдуваннi злочинiв. Цi кабiнети стали осередками впровадження наукових знань у слiдчу й судову практику.
Постановою РНК УСРР вiд 25 квiтня 1925 р. було затверджено нове "Положення про кабiнети науково-судової експертизи", якi повиннi були виконувати не тiльки експертизи, а й науково-дослiдну роботу.
У жовтнi 1925 р. кабiнети науково-судової експертизи були перетворенi на iнститути науково-судової експертизи. Вiдтодi, власне, i почалася плiдна науково-дослiдна та експертна дiяльнiсть українських експертних установ, на базi яких сформувалася перша українська школа кримiналiстiв, до якої входили професори М. Бокарiус, В. Фа-ворський, М. Петров, М. Макаренко, М. Матвєєв, Ю. Сапожников та iн.
запровадили гiстологiчнi й фiзико-хiмiчнi методи дослiдження речових доказiв.
Харкiвський iнститут науково-судової експертизи очолив професор судової медицини М. Бокарiус. Ще в 1915 р. у працi "Судова медицина, викладена для юристiв" вiн порушив багато практичних питань збирання й дослiдження доказiв пiд час розслiдування злочинiв. М. Бокарiус був пiонером-кримiналiстом у судовiй медицинi. Вiн порушував питання про обов'язкове викладання судової медицини на юридичних факультетах унiверситетiв. За його безпосередньої участi на юридичному факультетi Харкiвського унiверситету почали викладати курс кримiналiстики. Становлення судової експертизи й зародження справжнiх кримiналiстичних знань в Українi пов'язанi з дiяльнiстю М. Бокарiуса.
Другий етап розвитку кримiналiстики пов'язаний з вiдбудовою народного господарства України у складi СРСР, здiйсненням нової економiчної полiтики. Цей перiод характеризується зростанням рiвня злочинностi, посиленням репресiй з боку як центральних, так i мiсцевих органiв влади.
До Київського iнституту науково-судової експертизи прийшли С. Тихенко, М. Зюськiн, Б. Киричинський, Є. Брайчевська, Т. Бара-баш та iншi, якi згодом стали провiдними вченими — фахiвцями у галузi судової експертизи. Так, М. Зюськiн запропонував методику фiксацiї слiдiв на кулях методом "прозорих реплiк", розробив фотографiчний метод контрастування за допомогою сенсибiлiзованих фотоматерiалiв, якi й нинi використовують експерти.
скла та матерiалiв для письма. Його праця "Судова радiологiя" (1969) стала поштовхом до впровадження у кримiналiстику радiологiчних методiв дослiдження.
Третiй етап розвитку кримiналiстики в Українi почався пiсля Другої свiтової вiйни з вiдновлення дiяльностi iнститутiв судових експертиз, якi було зруйновано, а обладнання пограбоване за часiв тимчасової окупацiї. У воєнний час бiльшiсть учених цих iнститутiв були евакуйованi, багато пiшли на фронт. Окремi спiвробiтники перебували в окупацiї i навiть намагалися налагодити здiйснення судових експертиз.
Важливою вiхою цього етапу розвитку кримiналiстики України є фундаментальна праця С. Гика "Кримiналiстика", опублiкована в 1948 р. українською мовою.
Сучасний стан кримiналiстики в Українi
Сучасний стан розвитку кримiналiстики в Українi характеризується формуванням загальної теорiї кримiналiстики, розробкою i впровадженням сучасних науково-технiчних засобiв i iнформацiйних технологiй в практику боротьби зi злочиннiстю, удосконаленням прийомiв кримiналiстичної тактики, запропонуванням методик розслiдування нових видiв злочинiв. Розвиток кримiналiстики пов’язаний з формуванням певних наукових шкiл кримiналiстiв. Інтенсивно розвиваються всi роздiли кримiналiстики, виникають новi напрями, теорiї та вчення.
Важливим свiдченням високого рiвня розвитку кримiналiстики в Українi є пiдготовка i видання пiдручникiв. У 1973 р. видано пiдручник «Радянська кримiналiстика. Кримiналiстична технiка i слiдча тактика» за редакцiєю В. П. Колмакова, написаний українськими вченими-кримiналiстами. У 1988 р. вийшов друком пiдручник «Радянська кримiналiстика. Методика розслiдування окремих видiв злочинiв» за редакцiєю В. К. Лисиченка.
За часiв незалежностi України перший пiдручник для юридичних вищих навчальних закладiв i юридичних факультетiв був пiдготовлений у 1998 р. колективом викладачiв кафедри кримiналiстики Нацiональної юридичної академiї України iменi Ярослава Мудрого «Кримiналiстика. Кримiналiстична тактика i методика розслiдування злочинiв» за редакцiєю В. Ю. Шепiтька. У 2001 р. цим самим колективом авторiв здiйснюється видання повного курсу кримiналiстики.
На сучасному етапi науковi дослiдження з кримiналiстики проводяться на кафедрах кримiналiстики вищих юридичних навчальних закладiв, у науково-дослiдних установах України (Інститутi вивчення проблем злочинностi Академiї правових наук України (з 1995 р.); Науково-дослiдному iнститутi проблем боротьби зi злочиннiстю Нацiональної академiї внутрiшнiх справ України (з 1997 р.); Мiжвiдомчому науково-дослiдному центрi з проблем боротьби з органiзованою злочиннiстю при Координацiйному комiтетi по боротьбi з корупцiєю i органiзованою злочиннiстю при Президентовi України (з 1995 р.); Харкiвському центрi вивчення органiзованої злочинностi (з 1998 р.), а також у науково-дослiдних експертних установах (науково-дослiдних iнститутах судових експертиз Мiнiстерства юстицiї України; Державному науково-дослiдному експертно-кримiналiстичному центрi МВС України та пiдпорядкованих йому науково-дослiдних експертно-кримiналiстичних центрах на мiсцях).
На сьогоднi в Українi працюють вiдомi кримiналiсти, професори: Ю. П. Аленiн, В. П. Бахiн, Т. В. Варфоломеєва (член-кореспондент АПрНУ); А. Ф. Волобуєв, В. Г. Гончаренко (академiк АПрНУ), В. А. Журавель, А. В. Іщенко, О. А. Кириченко, Н.І. Клименко, В. О. Коновалова (академiк АПрНУ), В. С. Кузьмiчов, В. К. Лисиченко, В. Г. Лукашевич, Г. А. Матусовський, І. В. Постiка, М. В. Салтєвський, М. Я. Сегай (академiк АПрНУ), В. Ю. Шепiтько (член-кореспондент АПрНУ).
Лише за останнi роки в Українi захищено ряд докторських дисертацiй: В. Г. Лукашевич «Основи теорiї професiйного спiлкування слiдчого» (1993); Н.І. Клименко «Кримiналiстичнi знання: природа, структура, оптимiзацiя використання» (1993); Т. В. Варфоломеєва «Органiзацiйнi, процесуальнi та кримiналiстичнi проблеми захисту адвокатом прав пiдозрюваного, обвинуваченого, пiдсудного» (1994); В. Ю. Шепiтько «Теоретичнi проблеми систематизацiї тактичних прийомiв в кримiналiстицi» (1996); В. С. Кузьмiчов «Слiдча дiяльнiсть: сутнiсть, принципи, кримiналiстичнi прийоми i засоби здiйснення» (1996); О. А. Кириченко «Основи кримiналiстичної мiкрологiї» (1996); Ю. П. Аленiн «Теоретичнi та практичнi основи розкриття i розслiдування осередкiв злочинiв» (1997); В. А. Журавель «Теорiя та методологiя кримiналiстичного прогнозування» (2000).
Експертнi та кримiналiстичнi установи в Українi
У 1923 р. Раднарком УРСР прийняв постанову про заснування в Харковi, Києвi та Одесi обласних кабiнетiв науково-судової експертизи i затвердив положення про них (хоча Київський iнститут i Одеська лабораторiя були органiзованi ще в 1914 р.). Цi установи були створенi з метою провадження рiзних науково-технiчних дослiджень за судовими справами. Київський кабiнет очолював С. М. Потапов, а згодом В.І. Фаворський. Першим директором обласного кабiнету в Харковi був талановитий судовий медик i кримiналiст М. С. Бокарiус, а пiсля смертi цей заклад очолив його син М. М. Бокарiус. Для виконання поставлених завдань у складi кабiнетiв було передбачено створення чотирьох секцiй: 1) хiмiчних i фiзико-хiмiчних дослiджень; 2) судово-фотографiчних дослiджень; 3) судово-медичних макро- i мiкроскопiчних дослiджень; 4) iдентифiкацiї особи.
У 1925 р. кабiнети були перейменованi на iнститути науково-судової експертизи. На той час в iнститутах дiяли шiсть секцiй: 1) хiмiчних i фiзико-хiмiчних дослiджень; 2) бiологiчних дослiджень; 3) фотографiчних дослiджень; 4) iдентифiкацiї особи; 5) судово-медичних дослiджень; 6) кримiнально-психологiчних i психопатологiчних дослiджень.
кримiналiстики та науково-судової експертизи», а в 1936 р. було видано спiльний збiрник Українського iнституту судової полiтики i Харкiвського iнституту судової експертизи «Питання кримiнального процесу та технiка розслiдування злочинiв». У 1937 р. було надруковано збiрник трьох українських iнститутiв науково-судової експертизи (Київського, Харкiвського та Одеського) «Кримiналiстика i науково-судова експертиза». Починаючи з 1964 р. в Українi виходить мiжвiдомчий збiрник наукових i науково-методичних праць «Кримiналiстика i судова експертиза».
У роки Великої Вiтчизняної вiйни експертну дiяльнiсть проводили в основному науково-технiчнi вiддiли (НТВ) органiв мiлiцiї. Київський, Харкiвський та Одеський науково-дослiднi iнститути судових експертиз вiдновили свою експертну i наукову дiяльнiсть у 1943—1944 рр.
фiлiї в Севастополi, Полтавi, Черкасах, Тернополi, Луганську, Миколаєвi, Чернiговi, Вiнницi. Інститутами здiйснюється науково-дослiдницька та науково-методична робота. Колективи iнститутiв запропонували ряд нових експертних методик та методiв дослiдження. Експертами захищенi кандидатськi та докторськi дисертацiї.
Зараз НДІСЕ Мiнiстерства юстицiї України мають такi лабораторiї: судово-почеркознавчих i комп’ютерних дослiджень, судово-трасологiчних, судово-балiстичних, вибухотехнiчних, судово-бiологiчних, судово-автотехнiчних, судових будiвельних та пожежних, судово-товарознавчих, судово-фiзичних i хiмiчних дослiджень.
Росiї. У 1921 р. кабiнет був реорганiзований у науково-технiчний пiдвiддiл при карному розшуку НКВС, а у 1922 р. — в науково-технiчний вiддiл. З 1936 р. аналогiчнi науково-технiчнi пiдроздiли були створенi в мiлiцiї на всiй територiї СРСР, а впродовж свого iснування змiнювали назви на експертно-кримiналiстичнi управлiння i експертно-кримiналiстичнi вiддiли.
Окрiм експертних установ Мiнiстерства юстицiї України, судово-експертнi та кримiналiстичнi дослiдження в Українi на теперiшнiй час провадять експертно-кримiналiстичнi служби МВС України (Державний науково-дослiдний експертно-кримiналiстичний центр МВС України (ДНДЕКЦ) та науково-дослiднi експертно-кримiналiстичнi центри (НДЕКЦ) при ГУМВС, УМВС, УМВСТ. Експерти центрiв проводять рiзнi види експертиз i дослiджень, беруть участь у проведеннi слiдчих дiй як спецiалiсти. В експертно-кримiналiстичних пiдроздiлах проводяться: 1) кримiналiстичнi експертизи (дактилоскопiчнi, трасологiчнi, холодної зброї, почеркознавчi та iн.); 2) спецiальнi експертизи (наркотичних засобiв, психотропних речовин, їх аналогiв i прекурсорiв, харчових продуктiв, волокон та волокнистих матерiалiв, нафтопродуктiв i паливно-мастильних матерiалiв, скла i керамiки, вибухових речовин, обставин i механiзму пожеж тощо).
|
