Історія земельного права України

Змiст Вступ 1. Земельно-правовi вiдносини на територiї України в перiод феодалiзму до скасування крiпосного права у 1861 р. 1. 1 Земельно-правовi вiдносини та їх регулювання часiв Київської Русi (VI — початок XIII ст.) та Литовсько-Руської держави (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.). 1. 2 Українськi землi пiд владою Речi Посполитої (друга пол. XVI — середина XIX ст.) та Росiйської iмперiї до скасування крiпосного права. 2. Характеристика правового режиму земель в Українi вiд скасування крiпосного права до здобуття Україною незалежностi (1961-1991) 2. 1 Скасування крiпосного права в 1861 роцi 2. 2 Столипiнська аграрна реформа 2. 3 Становлення i розвиток земельного права в Українi в перiод з 1917 р. до 1991 р. 2. 4 Земельний кодекс України 2001 року та iсторiя його прийняття Висновки Вступ Пiсля проголошення незалежностi України розпочався процес нацiонального вiдродження i розбудови української державностi. Цим обумовлюється потреба створення власної української правової системи. Правова система української держави почала формуватися з дня прийняття Декларацiї про державний суверенiтет України(16 липня 1990 р.). З цього часу було прийнято ряд законiв, якi стосуються державного будiвництва, економiчного i соцiального розвитку України, агропромислового комплексу, екологiї, землi та iнших природних об'єктiв. Наявнiсть теоретичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепцiї правової системи та її формування. Для формування законодавчої бази були використанi досягнення юридичної науки, iсторичний i сучасний мiжнародний досвiд, досвiд економiчних реформ та iнших перебудовних процесiв, у тому числi переходу вiд планово-регулюючої до ринкової економiки. Основою формування системи права мала бути Конституцiя України, оскiльки всi галузi права повиннi бути узгодженi мiж собою i вiдповiдати Основному Закону. На перших порах становлення правової системи належної Конституцiї України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певних ускладнень. За таких умов важливого значення набувало прогнозування i наукове обґрунтування розвитку законодавства. У першi роки розбудови держави законотворчий процес здiйснювався стихiйно, здебiльшого до прийнятих законiв вносились змiни i доповнення, в окремих випадках закони приймались у новiй редакцiї. Було прийнято новий Земельний кодекс України, якому передували Земельний кодекс Української РСР вiд 18 грудня 1990 р., Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу», Закон України «Про форми власностi на землю». Закон України «Про форми власностi на землю» i оновлений Земельний кодекс вiд 13 березня 1992 р. започаткували новi форми земельних вiдносин, скасували монополiю державної власностi на землю, встановили приватну i колективну форми власностi. Це призвело до корiнних змiн у земельних вiдносинах i до проведення земельної реформи. З цiєю метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацiю землi»( 5 травня 1993 р.), були внесенi вiдповiднi змiни i до Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу». 1994 р., «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власнiсть сiльськогосподарським пiдприємствам i органiзацiям» вiд 8 серпня 1995 р., «Про приватизацiю та оренду земельних дiлянок несiльськогосподарського призначення для здiйснення пiдприємницької дiяльностi» вiд 12 липня 1995 р., «Про невiдкладнi заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економiки» вiд З грудня 1999 р. та ряд iнших. Процес правотворчостi свiдчить про становлення в Українi самостiйної галузi земельного права, яка розвивається динамiчно, послiдовно, про вдосконалення iнститутiв земельного права, створення сприятливих умов для пiдвищення ефективностi земельних реформ i впорядкування земельних вiдносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, iнших держав i юридичних осiб. Наведене свiдчить, що земельне право України як галузь права займає одне з провiдних мiсць в Українськiй правовiй системi. Метою нашого дослiдження є дослiдити iсторичнi пам’ятки земельного права. Об’єктом нашого дослiдження є iсторичнi пам’ятки земельного права. Предметом – розвиток земельних правовiдносин. Визначена мета дослiдження зумовила постановку i розв’язання таких завдань: розглянути iсторичнi пам’ятки земельного права та земельно-правовi вiдносини на територiї України в перiод феодалiзму до скасування крiпосного права у 1861 р.; розглянути iсторичнi пам’ятки земельного права та розвиток земельного права вiд скасування крiпосного права до здобуття Україною незалежностi. 1. Земельно-правовi вiдносини на територiї України в перiод феодалiзму до скасування крiпосного права у 1861 р. 1. 1 Земельно-правовi вiдносини та їх регулювання часiв Київської Русi (VI — початок XIII ст.) та Литовсько-Руської держави (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.) Регулювання земельних вiдносин нормами звичаєвого права здiйснювалось на територiї нинiшньої України багато вiкiв. Вiдомий iсторик М. С. Грушевський пише, що об'єднання земель Руської держави було закладено князем Володимиром, продовжено його сином Ярославом i синами Ярослава. До того часу державницьких вiдносин на територiї України не було або про них немає лiтературних згадок. Лiтописець Нестор розповiдає про правову й адмiнiстративну реформу князя: "Володимир любив дружину, iз нею радився про влаштування країни i про вiйну, i про закони країни". Останнє повiдомлення особливо важливе. Історики вважають, що цi закони — в давньоруському оригiналi лiтопису їх названо "Уставом Земленим" — були природним розвитком правових норм, що мiстяться в першому усному зводi схiднослов'янського права "Законi Руському", який дiяв у часи Олега. "Устав Землений" був спрямований на змiцнення влади феодалiв над общинниками-данниками, сприяв влаштуванню вотчинного господарства на землях, що перейшли до княжої власностi, i позначився на першому писаному зводi давньоруського законодавства — "Руськiй Правдi" Ярослава. «Руську правду» М. Грушевський називає руським правничим кодексом. Вiн пiдкреслював, що Ярослав таки дiйсно зазначив себе у сферi нормування державних вiдносин, видiляв його iз звичаєвого права i називав це чимсь особливим. Отже, як свiдчать iсторичнi пам'ятки, територiя України подiлялась на землi i волостi, якi належали князям. Волостi входили до складу земель. Землi подiлялися на княжi, що належали князям, i громадськi, що належали громадам («земським династiям»). У громадах вiдповiдних волостей (поселень) згодом сформувалась громадська «аристократiя». Київська Русь, до складу якої входило багато удiльних князiвств, була феодальною державою з князiвсько-дружинним устроєм. «Руська правда», як перший в iсторiї Київської Русi правовий акт, регулювала вiдносини переважно мiж князями, з метою забезпечення єдностi всiх князiвств. Першим серед них було Київське князiвство, київський князь роздавав волостi пiдлеглим князям. Громадськими землями управляла громада та її орган — вiче, якi свої внутрiшньогромадськi вiдносини вирiшували як за нормами звичаєвого права, так i окремими нормами «Руської правди». Громадська аристократiя на перших порах мала значний вплив на князiв i навiть вирiшувала питання про їх призначення чи замiну. Вiче все бiльше прибирало до себе владнi повноваження. Так створювалась сильна i впливова аристократiя, яка вступала в союз з князiвсько-дружинними правителями. Цей союз вiдбивався в княжiй полiтицi i знайшов вiдтворення у «Руськiй правдi», яка в значнiй мiрi має ясно виражений характер захисту iнтересiв багатих. Деякi обмеження, що зробленi проти цих iнтересiв, були викликанi, мабуть, народними рухами, що в той час мали мiсце1 . У серединi XII ст. Київська Русь розпалася на князiвства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо. Цi князiвства-землi в свою чергу подiлялися на меншi князiвства або волостi. На удiльнi князiвства була перенесена система сюзеренiтету-васалiтету. Кожне князiвство (земля) мало свої особливостi полiтичного розвитку. "ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: звичаєве право, Руська правда, а дещо пiзнiше великокнязiвське законодавство (привiлеї: обласнi, земськi, мiськi), Судебник Казимира IV 1468 року, статути1 . собi общиннi землi, закрiпачували селян. Селяни стали повнiстю залежними вiд феодалiв, але до кiнця XV ст. мали право вiльного переходу вiд одного феодала до iншого, однак пiсля сплати податку землевласнику. З XVI ст. з посиленням польської влади в українських землях спостерiгається еволюцiя землеволодiння селян. Селянську землю починають вважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землi. Цю практику остаточно закрiпив III Статут Великого князiвства Литовського. Розвиток внутрiшнього та зовнiшнього ринку спонукав шляхту та магнатiв до перетворення своїх маєткiв на фiльварки, тобто до запроваждення господарства, заснованого на постiйнiй щотижневiй барщинi. Ця реформа була здiйснена на державних землях виданою в 1557 роцi великим князем Литовським i королем Польським Сiгiзмундом II Августом "Уставою на волоки". У вiдповiдностi з цим актом великокнязiвськi та селянськi землi перемiрювалися й подiлялися на волоки — дiлянки землi площею до 30 моргiв (21,3 га). Пiд фiльварок вiдводились кращi землi, зведенi докупи. Селяни отримували волоки з гiршою землею, на окраїнах. Примусово запроваджувалася трипiльна система землеробства. Тут особливо слiд зазначити, що селянин прикрiплявся до земельного надiлу, тобто був закрiпачений. "Устав на волоки" звiв нанiвець право переходу селян. Для них була встановлена низка натуральних повинностей. Бояри та "панцирнi" слуги отримували по двi волоки, селяни — незалежно вiд того, скiльки в них було ранiше землi — одну волоку на дворище. Волока становила ту одиницю, з якої селянське дворище мусило виконувати всi феодальнi повинностi. Внаслiдок Люблинської унiї становище селян ще бiльш погiршилось. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного селянського двору, збiльшилися натуральнi повинностi. Поступово селянство закрiплюється за землею. Крiпацтво проявлялось насамперед у позбавленнi селян права на землю: вся земля стала вважатись державною або шляхетською, чи церковною i монастирською. Поступово повинностi, що їх змушенi були виконувати селяни, перейшли на особу. Селяни втратили право переходу. В Галичинi вони були позбавленi цього права ще в XV ст., на iнших землях Литовсько-Руської держави — в XVI ст. Єдине, що залишилося вiд волi селянина, це те, що його не можна було продати без землi й безкарно вбити. Вiн все ще залишався суб'єктом права, а не його об'єктом. 1. 2 Українськi землi пiд владою Речi Посполитої (друга пол. XVI — середина XIX ст.) та Росiйської iмперiї до скасування крiпосного права Протягом другої половини XVI ст. польський i литовський уряди видали ряд законiв i суворо заборонили селянам переходити з мiсця на мiсце без дозволу власника. "Артикули" Генрiха Валуа 1573 року запроваджували "з волi пана" необмежену панщину в маєтках. У другiй половинi XVI ст. феодали почали масово лiквiдувати громади, їхнє самоврядування, копнi суди. За Статутом 1566 року вiльний селянин, що прожив за згодою феодала кiлька рокiв на "свободi", мiг вiдiйти, але за умови — вiдпрацювати стiльки рокiв, скiльки вiн перебував на "свободi". Якщо ж селянин тiкав, шляхтич мав право спiймати його та обернути на "отчича" (невiльного), тобто на селянина, який втратив право вiдходу. Крiм того, шляхтич мiг продати селянина-втiкача без землi. Статут 1588 року закрiпачив селянство остаточно. Селянин, який прожив на землi власника 10 рокiв, ставав крiпаком. Якщо II Статут визначив 10-рiчний термiн розшуку втiкача, то III Статут збiльшив цей термiн до 20 рокiв. Власник регламентував тепер усi повинностi своїх селян, розпоряджався не лише їхнiм майном, а й життям, отримав нероздiльне право суда та кари, мiг селян заковувати в кайдани, кидати до в'язницi, садовити на палю. Пiд кiнець XVI ст. майже все селянство України було закрiпачене1 . Якщо польському уряду i вдалося пiсля Люблiнської унiї розповсюдити на українськi землi адмiнiстративно-територiальну систему та дiяльнiсть державних органiв Речi Посполитої, то з правом було складнiше. У Польщi на даний час не iснувало єдиної правової системи. Нi Статут Ласького 1516 року, нi "Артикули" Генрiха Валуа 1573 року не вирiшували проблему кодифiкацiї права. Уряд створював збiрники, якi охоплювали виданi ранiше статути та конституцiї, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюваннi суспiльних вiдносин була досить значною. Литовському. Перш за все, дiю II Статуту 1566 року було залишено в Литвi i на українських землях (Волинь, Подiлля, Київщина). Пiсля прийняття III Статуту 1588 року вiн стає головним дiючим джерелом права в українських землях. З формуванням козацького республiканського ладу складається своєрiдна правова система на Запорiжжi. Козаки не визнавали дiї Статутiв на своїй територiї. Норми звичаєвого права, якi склалися у Запорiзькiй Сiчi, закрiплювали порядок. землекористування, порядок укладання окремих договорi1 . В роки Визвольної вiйни в Українi формується своєрiдна правова система. Хоча гетьман своїми унiверсалами неодноразово i пiдтверджував дiю Статуту 1588 р. на визволенiй територiї, фактично вiн тут майже не застосовувався. Пiсля возз'єднання України з Росiєю у 1654 р. крiпосне право впроваджувалось на територiї України у жорсткiших формах. У другiй половинi XVII ст. була проведена ревiзiя всiх земель. У XVIII ст. було запроваджено Генеральне межування земель. У 1765 р. уряд Катерини II опублiкував манiфест про початок вiдмежування приватних земель, а в 1766 р. — «Генеральнi правила» i «Настанови землемiрам» про проведення межування. Цi правовi акти бiльше ста рокiв вiдiгравали основоположну роль в органiзацiї i регулюваннi земельного кадастру1 . Полiтика закрiпачення селян, яка проводилася польськими королями, а згодом росiйськими царями та iмператорами, посилення утискiв селян з боку панiв-помiщикiв спонукало селян втiкати вiд переслiдувань на вiльнi землi, якими були землi Запорiзької Сiчi, запорiзьких козакiв. З XVIII ст. українськi селяни масами осiдали на Низу, споруджували там житло, культивували землю. вся земельна територiя являла собою общинну власнiсть. Вiдомо, стверджує вiн, що сiчове товариство володiло рiзними угiддями на правах общини, мiняючи щорiчно володiння ними мiж усiма без рiзницi товаришами. Вiдомо й те, що сiчове товариство вiддавало деякi дiлянки землi для козакiв-зимiвчан в їх особисту власнiсть2 . Тим самим пiдтверджується погляд на те, що поряд з общинною власнiстю на територiї запорiзьких сiчовикiв поступово впроваджувалась приватна власнiсть на землю. Крiпосницькi земельнi вiдносини на Запорiжжi, як i на всiй територiї України, були впровадженi росiйською iмператрицею Катерною II, яка в 1765-1766 рр. поширила на всi козацькi землi дiю росiйського законодавства. У XIX ст. система земельних вiдносин зазнала деяких змiн. Народжуваний в Росiї капiталiзм потребував землi для будiвництва заводiв i фабрик. Указом «Про купiвлю до заводiв сiл» скасовувалась заборона на купiвлю населених пунктiв купцями i промисловцями разом iз заводами. Указом вiд 12 грудня 1801 р. мiщанам, купцям i всiм селянам, крiм помiщицьких, було надано право купувати землi, а Указом вiд З березня 1848 р. таке право було надано i помiщицьким селянам. Указом вiд 20 лютого 1803 р. «Про вiльних хлiборобiв» помiщикам було надано право (проте це не було обов'язком) вiдпускати своїх селян на волю за ними ж встановлений викуп. 2. Характеристика правового режиму земель в Українi вiд скасування крiпосного права до здобуття Україною незалежностi (1961-1991) Історично, до шiстдесятих рокiв минулого столiття, пануючою формою господарювання в Росiйськiй iмперiї було крiпосницьке господарство помiщикiв-дворян. Росiйськi iмператори роздавали землю боярам, воєначальникам, iншим вельможам у «помiснi надiли», у власнiсть. Помiщики — власники земельних надiлiв — були не тiльки власниками землi. Селяни, якi проживали на помiсних надiлах, перебували у повнiй крiпоснiй залежностi вiд помiщикiв. Вони були зобов'язанi вiдбувати панщину, безплатно працювати в господарствi помiщика або виплачувати оброк натурою чи грiшми. Крiпаки не мали права мiняти «свого» пана, або мiняти мiсце проживання. Законодавство царського уряду закрiплювало i охороняло власнiсть помiщикiв на землю i зв'язанi з нею їх становi привiлеї, а також закрiплювало безправне становище селян-крiпакiв та їх особисту залежнiсть вiд помiщикiв. Манiфест вiд 19 лютого 1861 р. i Положення про селян, що вийшли з крiпосної залежностi, оголосили, що селяни звiльняються вiд крiпосної залежностi за викуп1 . Проте землю селяни одержали не у власнiсть, а лише в «постiйне користування». За користування землею селяни повиннi були вiдбувати на користь помiщикiв натуральнi повинностi або компенсувати їх грiшми. До викупу землi мiж селянами i помiщиками зберiгались крiпосницькi вiдносини у виглядi панщини i оброку. В результатi селяни перетворювались з крiпакiв у «тимчасовозобов'язаних». польового надiлу. Польову землю селяни могли викупити лише за згодою помiщика, який мiг скористатися правом примусового викупу, якщо йому це було вигiдно1 . Положенням вiд 19 лютого 1861 р. встановлювалось, що селяни, якi вийшли з крiпосної залежностi, в обов'язковому порядку мусили об'єднуватись у сiльськi громади. Громада була поземельною спiлкою селян, зв'язаних спiльнiстю землекористування (при общинному порядку землеволодiння) i в той же час адмiнiстративною одиницею, що виконувала адмiнiстративнi i полiцейськi функцiї. Сiльська громада надiлялась великими правами щодо своїх членiв i вiдповiдала перед державою i помiщиками за справне виконання селянами як грошових, так i натуральних повинностей. Усi члени громади були зв'язанi круговою порукою. Щоб одержати згоду громади на вихiд iз неї, необхiдно було виконати цiлий ряд її вимог: вiдмовитися вiд землi, сплатити всi недоїмки, сплатити половину викупної позики та iн. Надiльна земля надавалась не кожнiй особi окремо, а селянському двору, селянськiй сiм'ї в особi її домохазяїна. Всi члени сiм'ї перебували у повнiй залежностi вiд домохазяїна. Положення вiд 19 лютого 1861 р. торкалось лише найбiльш численної категорiї селян, що перебували в крiпоснiй залежностi вiд помiщикiв, — так званих приватновласницьких селян. Законом вiд 26 липня 1863 р. основнi положення реформи були поширенi на удiльних селян (що перебували в залежностi вiд осiб царської сiм'ї), а законом вiд 18 сiчня 1866 р. положення реформи поширювались на державних селян (тих, якi платили оброк безпосередньо казнi). По Положенню вiд 26 липня 1863 року усi удiльнi селяни протягом двох рокiв переводилися до розряду селян-власникiв1 . Положення про викуп 1861 р. надавало членам сiльської громади право видiлитися з її складу при умовi дострокового викупу свого надiлу. Законом вiд 14 лютого 1893 р. право окремих домохазяїн вимагати видiлу скасовувалось, видiл з общини був поставлений у залежнiсть вiд згоди громади. Селянам заборонялось продавати свої надiли землi стороннiм, не приписаним до сiльської громади особам. Були обмеженi права общини на проведення передiлiв землi. Вони могли проводитися не частiше, нiж через кожнi 12 рокiв. Закони, що стосувалися державних селян, були виданi 18 сiчня та 24 листопада 1866 року. За першим з них селяни вилучалися з-пiд юрисдикцiї мiнiстерства державного майна i пiдпорядковувалися в адмiнiстративному вiдношеннi загальним губернським, повiтовим i мiсцевим селянським установам, створеним згiдно з реформою 1861 року. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою державних селян, за ними закрiплялися, головним чином, тi землi, якi ранiше знаходилися в їхньому користуваннi, але не бiльше 8 десятин на ревiзьку душу в малоземельних i 15 десятин — в багатоземельних районах. У Правобережнiй Українi вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних надiлiв. Селяни Лiвобережжя та Пiвдня України були переведенi на обов'язковий викуп лише законом 1886 року. Пiсля викупу вони ставали селянами-власниками. В результатi аграрної реформи на Правобережнiй Українi, на її Пiвднi та на Полтавщинi майже вся земля, якою користувалося селянство, перейшла в його приватну власнiсть. Законом вiд 3 липня 1894 р. посилювалась залежнiсть селян вiд сiльської громади. З цього часу без згоди сiльської громади селянин не мiг одержати посвiдки на проживання (паспорта). Крiм того, щоб одержати паспорт, потрiбна була також згода глави сiм'ї — домохазяїна. Законом вiд 12 липня 1889 р. царський уряд запровадив посаду земських начальникiв, яким надавались широкi права щодо селян. Вони мали право звiльняти з посад неугодних їм представникiв селянського самоуправлiння, в тому числi й волосних суддiв, розглядати вироки сiльського сходу, припиняти виконання цих вирокiв i подавати їх на скасування в повiтовий з'їзд, накладати штрафи на селян i на власний розсуд, без суду, пiддавати селян тiлесним покаранням, арештам та iн. 2. 2 Столипiнська аграрна реформа Пiсля революцiї 1905 р. земельна полiтика царського уряду зазнала значних змiн, що знайшло своє вiдображення в рядi законодавчих актiв. Уряд вирiшив створити собi соцiальну опору на селi в особi заможного селянства. наполовину, починаючи з 1906 р., i скасовувались зовсiм з 1907 р. Тодi ж приймається указ "Про зменшення i наступне припинення всiх платежiв з селян" та указ "Про полегшення завдань Селянського Поземельного банку по сприянню у збiльшеннi площi землеволодiння малоземельних селян", який вводив кредитування з дозволу Мiнiстерства фiнансiв та погашення заборгованостi селян за рахунок викупних платежiв, що надiйшли до банку. Нарештi в серпнi 1906 року видається ще один указ - указ "Про призначення казенних земель до продану для розширення селянського землекористування", що пiдготував радикальну аграрну реформу. На пiдставi цього указу селянам вiдчужувались "оброчнi статтi" по мiрi закiнчення укладених ними орендних договорiв. Цiна викупу встановлювалась землевпорядними комiсiями по середнiй капiталiзованiй оцiнцi. Не пiдпадали пiд вiдчуження землi, зайнятi цiнними будiвлями, вiдведенi церквам та школам, необхiднi для потреб мiсцевого населення. В вереснi того ж року був виданий iде один указ - "Про передачу кабiнетних земель в розпорядження Головного управлiння землеробства та землевпорядкування з метою утворення селянських ланок". Цим указом розпочинається полiтика переселення селянства. В переселенськiй Фонд включили вiльнi землi, "оброчнi статтi", земельнi надлишки, що залишилися пiсля поселення старожилiв. Поселенцям надавались наступнi права: земля надходила в їх постiйне користування та обкладалася оброковою податтю нарiвнi з переселенськими ланками, що утворилися на казенних землях. В жовтнi 1906 року прийнятий указ "Про вiдмiну деяких обмежень у правах сiльських обивателiв та осiб iнших бувших податних слоїв". В цьому указi проголошувалися єдинi права для всiх громадян у вiдношеннi державної служби за винятком "iногородцiв". Селяни звiльнялися вiд "звiльнювальних приговорiв" для вступу до служби чи на навчання. Вiдмiнявся податок обов’язкового виключення селян з сiльського товариства при вступi їх на цивiльну службу, отриманнi ордена, вченого ступеню, при закiнченнi курсу учбового закладу, призначеннi в сан, придбаннi ним високих прав стану1 . Залишаючись у складi товариства селяни отримували право вступати в iншу селянську общину, безземельнi селяни мали право без згоди товариства виходити з нього. Селяни мали право вiльно обирати мiсто проживання. Воно визначалось не по мiсцю їх приписки, а за мiсцем знаходження власностi чи служби. Паспорти за мiсцем прописки видавались волосними органами, а за мiсцем промислу i знаходження власностi - полiцейськими органами. Вiдмiнялась пiдкоренiсть земським начальникам i накладення адмiнiстративних стягнень(без формального виробництва). Вироки селянських сходiв могли вiдмiнятися уїзним з’їздом за. рекомендацiєю земського начальника лише при протирiччях закону. Розширювались майновi права селян: вiдмiнявся порядок сiмейних роздiлiв за рiшенням общини; заборона селянам, що не володiли нерухомiстю, зобов’язуватись векселями. "Столипiнський" указ "Про доповнення деяких постанов дiючого закону що стосується селянського землеволодiння та землекористування" вiд 9 листопада 1906 року, проголошував вiльний порядок виходу з общини та закрiплював надiли у власнiсть селян у будь-який час. Кожному домохазяїну надавалось право вимагати закрiплення за собою надiлу землi у приватну власнiсть i видiлення з общини навiть у тому разi, коли його розмiр перевищував норму, яка припадала на частку двору в данiй сiльськiй громадi на момент видiлення. дiлянки, якими вони володiли. Громада зобов'язана була видiляти землю селянам, якi виходили з общини, в одному мiсцi (вiдруб). Селяни могли переносити свої садиби й створювати хутори. Цим указом значно обмежувався принцип сiмейної власностi в селянському дворi. Власником землi та майна двору вважалась тепер не сiм'я, а глава сiм'ї — домовласник. Фiнансування реформи забезпечував указ "Про видачу Селянським Поземельним банком позичок пiд заставу надiльних земель", прийнятий у листопадi 1906 року. У вiдповiдностi з цим указом вiдмiнялась заборона вiддавати пiд заставу приватним особам та приватним товариствам надiльнi землi, що була введена в 1893 роцi. Застава дозволялася також пiд позичку Держбанку. Клiєнтами банку могли бути як сiльськi товариства, так i окремi володарi подвiрних надiлiв, а також товариства селян. Банк видавав цiльовi позички для плати за надiли, для купiвлi землi, на покращення землекористування при переходi вiд общинного до подвiрного землеволодiння при розселеннi на хутори та вiдруби; при вiдведеннi землi до одного мiсця. i тим самим посилити концентрацiю надiльної селянської землi в своїх руках. Значна частина надiльної землi перейшла до рук заможних селян на пiдставi договорiв про оренду землi. Значне мiсце в столипiнському аграрному законодавствi займало землевпорядкування. Згiдно з указом вiд 4 березня 1906 р. створювалась система землевпорядних органiв, яка стала провiдником земельної полiтики царського уряду. Прийнятий в 29 травня 1911 року Закон "Про землеустрiй" детально регламентував порядок землеустрою. Черезполосиця селянських надiлiв могла бути лiквiдована. Розверстуванню не належали присадибнi землi, землi з житловими будiвлями, фабриками та млинами, штучнi лiси та iн. Орендарi землi не мали права заперечувати проти їх розверстування. Вiдсутнiсть домовленостей про розверстку вело до видiлення "дiйсно використовуємих ланок", при цьому видiлу мiг вимагати будь-який господар. Черезполосиця могла бути скасована без згоди господарiв. вирiшувались в уїзднiй комiсiї(апеляцiя розглядалася в губернськiй комiсiї). Оскаржити цi рiшення мiг Сенат. Повнiстю зберiгались помiщицьке землеволодiння, землеволодiння казни, церкви, монастирiв i т. д. І в селянському надiльному землеволодiннi зберiгались численнi залишки крiпосницьких вiдносин. Виникнення в Росiйськiй iмперiї земель рiзних форм власностi, землеволодiння i землекористування привело до створення в системi росiйського права особливої галузi — земельного права. 2. 3 Становлення i розвиток земельного права в Українi в перiод з 1917 р. до 1991 р. Пiсля перемоги Жовтневої соцiалiстичної революцiї в земельному законодавствi Росiї, України, а з 1924 р. i Союзу РСР, вiдбулись докорiннi змiни. Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросiйським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди i без будь-якого викупу право приватної власностi на землю. Вiн був запроваджений в Українськiй РСР рiшенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад вiд 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженiсть» у цiлях i дiях з Радянською Росiєю та iншими частинами колишньої iмперiї. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комiтетовi України (ЦВК) негайно поширити на територiю Української республiки всi декрети i розпорядження Робiтничо-Селянського уряду РСФРР, якi мають загальне для всiєї Федерацiї значення, в тому числi декрет «Про землю». В основу росiйського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на пiдставi 242 мiсцевих селянських наказiв i став складовою частиною декрету «Про землю»з. Згiдно з декретом всю землю — помiщицьку, удiльну, кабiнетську, монастирську, церковну, посесiйну було нацiоналiзовано, конфiсковано i передано в розпорядження волосних земельних комiтетiв i повiтових Рад селянських депутатiв. Землi рядових селян i рядових козакiв не конфiскувались. Декретом РНК РРФСР «Про соцiалiзацiю землi» вiд 19 лютого 1918 р. приватна власнiсть на землю скасовувалась назавжди i земля передавалась трудящим на засадах зрiвняльного землекористування. В Українi манiфест Тимчасового робiтничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землi помiщикiв iз всiм живим i мертвим iнвентарем повиннi бути негайно вiдiбранi у них i безплатно переданi селянам. Такi ж вимоги ставилися i в Конституцiї УСРР 1919 р., а також в декретi РНК УСРР вiд 3 квiтня 1920 р. Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифiкацiя земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузi права1 . Досвiд РСФРР по кодифiкацiї земельного законодавства (як i iнших галузей законодавства) було використано й iншими союзними республiками. 29 листопада 1922 р. третьою сесiєю ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифiкований акт про землю — Земельний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузi земельного права в Українi. В силу єдностi класової сутi й соцiально-економiчних основ радянських союзних республiк земельнi кодекси союзних республiк майже не вiдрiзнялися один вiд одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузi земельного права в Українi, оскiльки на той час Союз РСР ще не був офiцiйно проголошений. Це сталося у 1924 р. Перший Земельний кодекс УСРР закрiпив нацiоналiзацiю землi i скасування приватної власностi на неї, заборонив купiвлю-продаж, оренду та iншi правовiдносини, пов'язанi з вiдчуженням землi1 . Право на одержання землi в безплатне i безстрокове користування визнавалося за всiма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно вiд статi, вiросповiдання, нацiональностi. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артiлi, комуни, ТСОЗи), общинну, дiльничну, хутiрську, змiшану, але найбiльше заохочував колективну. Землекористувачi ставали власниками всього, що ними створювалося на земельнiй дiлянцi, — будiвель, садкiв, посiвiв тощо. Кодекс визначав поняття i регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спiльного землекористування i рiвноправностi всiх членiв двору, в тому числi i новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацiю, переселення i визначали правовий режим мiських земель, земель спецiального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути i колгоспи (ст. 42), але при умовi, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членiв колгоспу. Земельна громада пiдкорялася сiльрадi (статтi 63-65), вiдповiдала перед державою за правильне та доцiльне використання земельних угiдь (ст. 53) i вирiшувала питання про порядок землекористування, передiл земель, сiвозмiни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трудова оренда» землi, але не бiльше нiж на 12 рокiв (статтi 27-37). Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад вiд 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до полiпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебiчну допомогу всiм починанням селянства в галузi землеустрою i в першу чергу тим селянам, якi переходять на колективне землекористування. Цiєю постановою, як видно, уряд було зорiєнтовано на перехiд до колективних форм господарювання на селi. На розвиток виробничого кооперування в рiзних статутних формах, на органiзацiю зразкових радгоспiв були спрямованi постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про вiдбудову сiльського господарства» вiд 5 березня 1921 р. та «Про колективiзацiю сiльськогосподарського виробництва» вiд 6 березня 1921 р.. З метою реалiзацiї постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про органiзацiю робiтничих факультетiв», яким було доручено народному комiсарiатовi освiти органiзувати дворiчнi робiтничi факультети з сiльськогосподарськими вiддiленнями у Києвi, Харковi, Одесi. Однiєю з важливих дисциплiн на цих факультетах було вивчення земельного законодавства i землеустрою в УСРР. Важливим земельно-правовим актом указаного перiоду стала постанова ВУЦВК i РНК УСРР вiд 18 липня 1928 р. про вилучення i вiдведення земель для державних i громадських потребi Зазначенi та iншi земельно-правовi акти визначали нацiоналiзацiю землi, перетворення її у державну власнiсть, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелiченi основоположнi законодавчi акти про землю i заходи щодо пiдготовки кадрiв для сiльського господарства, як стверджує професор П. Д. Індиченко, послужили органiзацiйно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Українi. фонду, про надання їм пiльг. Цi правила стосувались земель усiх союзних республiк. Союзний земельний закон «Загальнi засади землекористування i землеустрою» вiд 15 грудня 1928 р. встановлював, що право виключної державної власностi на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельнi фонди всiх союзних республiк були перетворенi в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом виключного права державної власностi на землю. пiдтримки землекористування колгоспiв i радгоспiв. Так, 1 березня 1930 р. була прийнята постанова РНК СРСР i Президiї ЦВК СРСР «Про затвердження Примiрного Статуту сiльськогосподарської артiлi», за яким усi межi, якi роздiляли земельнi надiли членiв артiлi, знищувалися. Всi польовi надiли об'єднувалися в єдиний земельний масив, що перебував у колективному користуваннi артiлi i нi в якому разi не повинен був зменшуватися. Надiлення членiв артiлi, що вибули, землею за рахунок земельної площi артiлi заборонялося. Вони могли одержати землю лише з вiльних земель держфонду. у районах суцiльної колективiзацiї, а також у селах, де бiльшiсть бiдняцько-середняцького складу населення охоплено виробничою сiльськогосподарською кооперацiєю». Згiдно з цiєю постановою функцiї щодо впорядкування користування землею перейшли до колгоспiв. Щодо селянських господарств, якi не увiйшли до колгоспiв, то всi питання землекористування розв'язувалися сiльськими радами. Згiдно з постановою ВУЦВК i РНК УСРР «Про заборону оренди землi i використання найманої працi в iндивiдуальних селянських господарствах у районах суцiльної колективiзацiї» здача землi в оренду заборонялась. Конституцiєю СРСР (1936 р.) i Конституцiєю УРСР (1937 р.) на конституцiйному рiвнi було закрiплене право виключної державної власностi на землю, право колгоспiв на безстрокове i безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну дiлянку землi. Оренда землi на загальносоюзному рiвнi заборонялась постановою ЦВК i РНК СРСР «Про заборону здачi в оренду земель сiльськогосподарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуваннi була спрямована постанова ЦК ВКП(б) i РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспiв вiд розбазарювання» вiд 27 травня 1939 р. Пiсля Великої Вiтчизняної вiйни централiзацiя правового регулювання земельних вiдносин посилювалась. Базою дальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу РСР i союзних республiк», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закрiплено, що земельнi вiдносини в СРСР регулюються, крiм Основ, ще й земельними кодексами та iншими актами законодавства союзних республiк, якi повиннi видаватися у вiдповiдностi з Основами1 . Земельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р. Ст. 3 ЗК УРСР пiдкреслювала, що вiдповiдно до Конституцiї СРСР i Конституцiї УРСР земля є державною власнiстю i надається лише в користування. Дiї, якi в прямiй або прихованiй формi порушували право державної власностi на землю, заборонялися. Землi в межах територiї УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенцiя органiв державної влади УРСР в галузi регулювання земельних вiдносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталiзував положення союзних Основ. Згiдно зi ст. 7 ЗК УРСР до вiдання УРСР в галузi земельних вiдносин належали розпорядження в межах республiки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення порядку користування землею та органiзацiї землевпорядкування, а також регулювання земельних вiдносин з iнших питань, якщо вони не вiднесенi до компетенцiї СРСР. громадянин СРСР мав право на земельну дiлянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних i автономних республiк. СРСР для ведення селянського господарства, особистого пiдсобного господарства, будiвництва та обслуговування жилого будинку, садiвництва i тваринництва, дачного будiвництва, традицiйних народних промислiв, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенцiя в галузi регулювання земельних вiдносин мiсцевих рад, союзних i автономних республiк, Союзу РСР. Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у вiдповiдностi з Основами законодавства Союзу РСР i союзних республiк про землю, але з врахуванням Декларацiї про державний суверенiтет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згiдно з роздiлом VI «Економiчна самостiйнiсть» Декларацiї земля, її надра, повiтряний простiр, воднi та iншi природнi ресурси, якi знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власнiстю народу України, ставали матерiальною основою суверенiтету Республiки i повиннi використовуватись з метою забезпечення матерiальних i духовних потреб її громадян. Проте у нiй нiчого не зазначалось про вiдмову вiд чинностi на територiї України законiв Союзу РСР. Висновки Пiсля опрацювання матерiалу можна зробити такi висновки: 1). Історичними пам’ятками, джерелами земельного права в Київськiй Русi та Литовсько-Руськiй державi були звичаєве право, Руська правда та дещо пiзнiше великокнязiвське законодавство (привiлеї: обласнi, земськi, мiськi), Судебник Казимира IV 1468 року, статути. У Київськiй Русi феодальнi вiдносини розвивались нерiвномiрно. У Київськiй, Галицькiй i Чернiгiвськiй землях цей процес iшов швидше, нiж в iнших. Феодальна землевласнiсть породжувала в середнi вiки систему васальних вiдносин типу васалiтету — сюзеренiтету. Існувала особиста залежнiсть одних васалiв вiд iнших, а великий князь спирався на менших князiв та бояр, якi шукали у нього захисту пiд час воєнних конфлiктiв. Високий авторитет церкви в давнi i середнi вiки сприяв становленню її як великого землевласника, який отримував надiли вiд держави та феодалiв. Феодальна роздробленiсть була гальмом економiчного розвитку регiонiв, оскiльки стримувала обмiн мiж ними. Це негативно впливало на розвиток землеробства. 2) Пiсля возз'єднання України з Росiєю у 1654 р. на територiї України впроваджувалось у жорстких формах крiпосне право. Полiтика закрiпачення селян, яка проводилася польськими королями, а згодом росiйськими царями та iмператорами, посилення утискiв селян з боку панiв-помiщикiв спонукало селян втiкати вiд переслiдувань на вiльнi землi, якими були землi Запорiзької Сiчi. Історичними пам’ятками земельного права цiєї доби є манiфест про початок вiдмежування приватних земель(1765 р), виданий Катериною ІІ, «Генеральнi правила» i «Настанови землемiрам» (1766 р.), "Артикули" Генрiха Валуа(1573 р.), та рiзноманiтнi статути польського уряду. 3) До 1917 р. Україна була складовою частиною Росiйської iмперiї. Власної правової системи вона не мала, як не мала i земельного законодавства. На територiї України дiяло законодавство Росiйської iмперiї. Манiфест вiд 19 лютого 1861 р. i Положення про селян вiдмiняли крiпосне право на територiї Росiйської iмперiї, а ряд законiв виданих дещо пiзнiше регулював земельнi вiдносини. Царським манiфестом пiд назвою «Про полiпшення добробуту i полегшення становища селянського населення»(9 листопада 1905 р.) було започатковано столипiнську аграрну реформу, автором i органiзатором якої був вiдомий росiйський державний дiяч — голова ради мiнiстрiв Росiї П. А. Столипiн. Земельна полiтика царського уряду зазнала значних змiн, що знайшло своє вiдображення в рядi законодавчих актах. Виникнення в Росiйськiй iмперiї земель рiзних форм власностi, землеволодiння i землекористування привело до створення в системi росiйського права особливої галузi — земельного права, яке в працях рiзних авторiв мало рiзнi найменування i змiст. у постiйне чи тимчасове користування. Союзнi республiки, в тому числi Українська РСР, не були суб'єктами права власностi на землю. Отже, у ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. фактично склався земельно-правовий лад, який в ходi Лютневої революцiї 1917 р. не був повнiстю зруйнований, а через пару десятилiть окремi елементи цього ладу в трансформованому виглядi були закрiпленi у нормах законодавства радянського перiоду. 1. В. С. Кульчицький, М. Настюк, Б. Й. Тищик. Історiя держави i права України: Навч. посiб. – К.: Юрiнком Інтер, 1999. 2. Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. XI — XII вiк. Т. 2— К.: Наукова думка. 1992. 4. Земельне право. За ред. В. З. Янчука. – К.: Вид-во Київського унiверситету, 1960. 5. Земельне право. Пiдр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладiв./ За ред. В.І. Семчика та П. Ф. Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001 6. Исаев И. А. История государства и права России: 2-е изд. переработан. и дополненное. - ІV;., 1994. 10. Яворнииький Д.І. Історiя запорiзьких козакiв. Т. 1. — К.: Наукова думка. 1990 1 Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. XI — XII вiк. — К.: Наукова думка. 1992. — Т. 2. С. 289-291. 1 Музиченко П. П. Історiя держави i права України: Навч. Посiбник. – К.: “Знання”, 2000. с. 111 1 Музиченко П. П. Історiя держави i права України: Навч. Посiбник. – К.: “Знання”, 2000. с. 172 1 Ерофеев Б П. Земельное право. — М.: Новий юрист. 1998. — С. 81 2 Яворнииький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв. — К.: Наукова думка. 1990 — Т. 1. С. 11-45 1 Історiя держави i права України. Частина 1: Пiдр. Для вищ. навч. Закладiв i фак../ За ред. А. Й. Рогожина. – Х.: Основа, 1993. С. 340. 1 Музиченко П. П. Історiя держави i права України: Навч. Посiбник. – К.: “Знання”, 2000. с. 273 1 Індиченко П. Д. Радянське земельне право. – К.: Вища школа, 1971. – с. 23-24. 1 Земельне право. Пiдр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладiв./ За ред. В.І. Семчика та П. Ф. Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001. С.