Інституційне право Європейського Союзу

Інституцiйне право Європейського Союзу План Вступ 1. Становлення та розвиток iнституцiйного права ЄС 1. 1 Передумови виникнення 1. 2 Етапи створення 2. Інституцiйна структура Євросоюзу 2. 2 Види iнституцiй Євросоюзу, їх структура, склад, функцiї та повноваження 2. 3 Юридична природа актiв органiв Євросоюзу 3. 1 Огляд Лiсабонської угоди 3. 2 Інституцiйнi змiни в Євросоюзi вiдповiдно до Лiсабонської угоди Висновки Список використаної лiтератури Вступ Характерною рисою сучасних мiжнародних вiдносин є активiзацiя iнтеграцiйних процесiв, що розвиваються в рiзних регiонах свiту i охоплюють рiзноманiтнi сфери спiвробiтництва країн. Практика мiжнародних вiдносин свiдчить про появу i утвердження мiждержавних iнтеграцiйних об єднань, яким притаманнi абсолютно новi ознаки i властивостi. Вони змiнюють усталенi уявлення про традицiйнi мiжнароднi органiзацiї, включаючи вiдносини з країнами-членами. Передусiм це стосується Європейського Союзу (ЄС) – найбiльш впливового iнтеграцiйного об єднання сучасностi. Важливу роль в його органiзацiйно-правовому механiзмi вiдiграють виконавчi органи: Європейська Комiсiя – Рада ЄС, якi демонструють виникнення у мiжнародному спiвтовариствi принципово нового за правовою природою та змiстом типу iнституцiоналiзацiї iнтеграцiйних процесiв. Останнi у межах ЄС розширюються та поглиблюються, набуваючи все бiльш визначених форм i способiв самореалiзацiї. Європейський Союз є мiждержавним iнтеграцiйним об єднанням наднацiонального характеру, котре поєднує риси мiжнародної органiзацiї з рисами країноподiбного утворення та еволюцiонує в бiк здiйснення його компетенцiї на федеративнiй основi, що пiдтверджується змiстом Проекту Договору про встановлення Конституцiї для Європи 2003 р. До складу ЄС нинi входять Європейське Спiвтовариство та Європейське спiвтовариство з атомної енергiї (Європейське об єднання з вугiлля та сталi припинило iснування в 2002 р.), котрi доповненi новими формами мiждержавного спiвробiтництва – спiльною зовнiшньою полiтикою i полiтикою безпеки, а також спiвробiтництвом у сферi охорони порядку та правосуддя у кримiнальних справах. В ЄС дiє єдиний iнституцiйний механiзм, ключову роль в якому вiдiграє тандем виконавчих органiв: Європейська Комiсiя – Рада ЄС. Актуальнiсть теми полягає в тому, що досягнення економiчних i полiтичних цiлей ЄС та їх поетапна реалiзацiя тiсно пов’язанi з розвитком права ЄС, що має прiоритетний характер стосовно внутрiшнього права країн-членiв i вiдповiднi норми якого мають пряму дiю в їх внутрiшнiх правопорядках. У зв’язку з визначенням Україною стратегiчної мети – iнтеграцiї до Європейського Союзу, включаючи членство в цьому мiждержавному об єднаннi, – важливим завданням є приведення вiтчизняного законодавства у вiдповiднiсть до права ЄС, що зумовлює необхiднiсть реформування правової системи країни. З укладенням 16 квiтня 2003 р. Угоди про вступ до ЄС десяти нових членiв, постало питання щодо пiдвищення статусу спiвробiтництва України з ЄС, що ставить перед країною новi завдання. проблематики, а саме в працях: В. Н. Денисова, М. О. Баймуратова, М. В. Буроменського, О. Ф. Висоцького, В.І. Євiнтова, О. В. Задорожнього, Ю. В. Зайчука, Ю. М. К апiци, та iн., в яких аналiзуються правова природа ЄС, особливостi взаємодiї права ЄС з внутрiшнiм правом країн-членiв та мiжнародним правом, формування єдиного правового простору в сферi дiяльностi банкiв та iнвестицiйних фiрм, правовi засоби вирiшення спорiв у межах ЄС тощо. В цих працях питання органiзацiї та дiяльностi виконавчих органiв ЄС розглядалися, здебiльшого, опосередковано. та розвитку виконавчих органiв ЄС з виявленням їхньої специфiчної природи й особливого призначення в iнституцiйному механiзмi ЄС. Зазначена мета визначила необхiднiсть зосередження уваги на виконаннi таких основних завдань: особливостi правової природи ЄС, зумовленi його наднацiональним характером, що позначається на структурi та дiяльностi iнституцiйного механiзму цього мiждержавного iнтеграцiйного об єднання; – дати характеристику основних принципiв дiяльностi виконавчих органiв ЄС, передусiм Європейської Комiсiї, що є наднацiональним органом ЄС; – охарактеризувати правову природу i порядок прийняття Радою ЄС та Європейською Комiсiєю правових актiв – регламентiв, директив, рiшень i визначити особливостi їх застосування; Об’єктом дослiдження є iнституцiйний механiзм Європейського Союзу, а предметом – правовi аспекти органiзацiї та дiяльностi його виконавчих органiв у процесi еволюцiйного розвитку цього мiждержавного об єднання. 1. 1 Передумови виникнення транснацiональних корпорацiй i банкiв, мiжнародної кооперацiї й подiлу працi, закордонних iнвестицiй капiталу й валютних операцiй; мiграцiї робочої сили й iн. Однак рух убiк економiчної єдностi, об'єктивний за своїм характером, вступив в протирiччя з полiтичною роздробленiстю, що дiсталася вiд минулого, Європи - з "Європою, суверенних держав", вiддiлених друг вiд друга границями, митами, вiзами й iншими бар'єрами, що стискують господарськi зв'язки мiж народами рiзних країн. Дане протирiччя не є чимсь зовсiм новим для європейських народiв. Багато в чому воно повторює ситуацiю, що вже iснувала на рубежi кiнця середньовiччя й нового часу, але на iншому рiвнi. У той перiод ринкове господарство, що прийшло на змiну натуральному, не змогло ужитися з феодальною роздробленiстю й в остаточному пiдсумку перемогло її. Економiчною основою виниклих тодi централiзованих держав став нацiональний ринок. [5] яких послужило створення саме загального ринку (за допомогою скасування всiх нацiональних бар'єрiв на рух товарiв, робочої сили, iнших факторiв i результатiв виробництва). Такого роду взаємозв'язок у захiднiй доктринi звичайно називають "ефектом переливу" або "ефектом зубчастої передачi". При цьому не пiдлягає сумнiву, що її провiдною ланкою, що дає iмпульс iншим, виступає саме економiка як найбiльш вiдкрита, найбiльше "стимулююча" i найменш скована нацiональними забобонами область дiяльностi людей. Закономiрне питання: чому описанi вище тенденцiї одержали найбiльший розвиток саме в Захiднiй Європi? Адже мiжнародний, а нинi - свiтовий ринок охоплює й iншi регiони планети. Тут, iмовiрно, головну роль зiграли фактори iсторичного й географiчного характеру. По-перше, саме в Захiднiй Європi ранiше, нiж в iнших частинах земної кулi, склалася капiталiстична система господарювання. Стали налагоджуватися ринковi зв'язки. Процеси економiчної iнтеграцiї, таким чином, тут мали бiльше часу для розвитку. По-друге, вiдносно невеликi розмiри територiї захiдноєвропейських держав набагато значнiше, нiж у Росiї або США, пiдкреслюють вузькiсть нацiональних границь i внутрiшнього ринку, пiдсилюють потребу в створеннi "вiдкритого" суспiльства. Економiчнi передумови - головна, але не єдина причина процесу полiтичної централiзацiї в рамках Європейського Союзу й зокрема європейського акцiонерного права, оскiльки економiчний iнтерес зачiпає саме дiяльнiсть великих гравцiв ринку. Причини цього явища лежать також в особливостях самої полiтичної системи Захiдної Європи, у тому числi в сферi геополiтики. На вiдмiну вiд господарських, полiтичнi передумови iнтеграцiйного процесу сформувалися ще в середньовiччя. Залежно вiд територiальної сфери дiї їх можна пiдроздiлити на двi групи: внутрiшнi й зовнiшнi, хоча термiни в цьому випадку є чисто умовними. [8] Внутрiшнi полiтичнi передумови характеризують особливостi взаємин європейських країн одна з одною, зовнiшнi - визначають ставлення Європи, насамперед захiдної її частини, до iнших (неєвропейських) країн i регiонiв планети. І тi, i iншi можна легко побачити, оглянувши поглядом полiтичну карту Європи й свiту в цiлому Перше, що впадає в око - наявнiсть на вiдносно невеликiй територiї значного числа держав, кожне зi своїми границями, законодавством, армiєю, полiцiєю й т. д. Спiвiснування на вузькiй площi безлiчi країн створює сприятливий ґрунт для територiальних конфлiктiв мiж ними, у тому числi вiйськових, якi протягом попереднiх столiть (особливо, двадцятого) вiднесли життя мiльйонiв європейцiв, не кажучi вже про збиток господарству, культурi, добробуту й психiцi людей. Мирнi договори, пакти про ненапад або про "вiчний свiт", що укладалися мiж окремими країнами, неодноразово в минулому порушувалися, i немає стовiдсоткової гарантiї, що вони будуть строго дотримуватися в майбутньому. Необхiднiсть припинити розбрати мiж державами - не єдиний фактор полiтичного порядку, що пiдштовхує народи Європи до об'єднання й створення загальних органiв керування. На всьому протязi європейської iсторiї бiльшу роль грали також зовнiшнi фактори, а саме об'єднання перед лицем можливого агресора, загального супротивника. У наступний час, особливо пiсля Жовтневої революцiї, в очах багатьох iдеологiв iнтеграцiї метою майбутнього Європейського Союзу бачилося об'єднання сил проти можливої агресiї з боку iншої країни: Росiйської Імперiї, а потiм СРСР. "Кожний європеєць повинен усвiдомлювати небезпеку Росiї", - затверджував в 1924 р. один з найбiльш впливових прихильникiв цiєї позицiї, засновник i лiдер Пан'європейского союзу граф Куденхов- Калергi. заокеанської держави. [9] вагу Захiдної Європи в мiжнароднiй системi, особливо стосовно наддержав. Цiєї мети захiдноєвропейським країнам важко було б досягти, дiючи поодинцi. У сферi економiчної полiтики - результати вже в наявностi: створення загального ринку дозволило ЄС на рiвнi звiстки "торговельнi вiйни" зi США i Японiєю з 1970- х рр., а єдина валюта Спiвтовариства - євро - має потенцiал, здатний послабити панування долара в мiжнародних валютних вiдносинах. Все це пояснюється потребами в розвитку саме акцiонерного права, оскiльки найбiльшi компанiї європейського простору були зацiкавленi в спiвробiтництвi при мiнiмiзацiї витрат. Властиво, у вiйськовiй сферi головним кроком у даному напрямку служить створення Сил швидкого реагування Європейського Союзу, що заплановане на 2003 р. У цьому зв'язку один з вищих чинiв французької армiї помiтив недавно стосовно США: "Вони могутнi. Ми визнаємо, що iснують речi, без яких сьогоднi неможливо обiйтися. Пiзнiше ми будемо здатнi дiяти самостiйно. Європа - величезна економiчна влада, але поки що вона не має дiючий вiйськової влади". Суспiльнi перетворення - результат дiї не тiльки об'єктивних причин, що лежать у сферi реального життя (суспiльне буття). Важливою, а часом необхiдною умовою служить також пiдготовка необхiдного "стану розумiв" людей, "настроювання" суспiльної свiдомостi на позитивне сприйняття майбутнiх реформ. 1. 2 Етапи створення Історично першим кроком, з якого починалося будiвництво Європейського Союзу й у результатi побудова єдиної системи акцiонерного права, послужила заява (декларацiя), з яким в 1950 р. виступив у Парижi мiнiстр закордонних справ Францiї Робер Шуман. Реальним автором даного плану, однак, був не Р. Шуман, а iнший полiтичний дiяч - Жан Монне (1888-1979), у той час - комiсар по плануванню Французької Республiки, потiм - перший Голова Верховного органа ЄОВС (1952- 1955 р.), засновник i керiвник Комiтету боротьби за Сполученi Штати Європи (1955-1975 р.). План Монне-Шумана не обмежувався, однак, поточними iнiцiативами. У ньому була закладена програма наступного розвитку, поглиблення iнтеграцiї в Європi, що визначає подальший розвиток Європейських спiвтовариств i Союзу. Ця програма вiдома зараз за назвою "комунитарний метод" - на вiдмiну вiд "мiжурядового методу", прийнятого в мiжнародних (мiжурядових) органiзацiях i заснованого на традицiйних формах дипломатiї й спiвробiтництва держав-учасникiв без якого б те не було обмеження їхньої самостiйностi, суверенiтету. [10] "Комунитарний метод", розроблений Ж. Монне, мiстить у собi чотири основних положення. "Шляхом об'єднання основних виробництв i створення нового Верховного органа. справжня пропозицiя [план Шумана] забезпечить створення первинних реальних пiдвалин Європейської федерацiї, необхiдної для збереження миру". Поступовiсть iнтеграцiї. Федерацiя як кiнцева мета iнтеграцiйного процесу не означає негайної органiзацiї Сполучених Штатiв Європи (чого бажали деякi радикальнi прихильники федералiстських поглядiв). Мова йде про поступовий рух у заданому напрямку - федералiзацiї, що триває й донинi. З урахуванням рiзноманiття й суперечливостi Європи, як вiдзначалося в планi Шумана, необхiдно в першу чергу забезпечити "злиття невiд'ємних iнтересiв", насамперед на основi економiчного об'єднання. Звiдси випливає третя посилка "комунитарного методу". Обмеження державного суверенiтету й будiвництво федеративної Європи - тривалий, поетапний процес. Його першим конкретним кроком став Паризький договiр 1951 р. Реалiзацiя першого пункту "порядку денного", що втримується в планi Шумана, зайняла бiля двох рокiв. Незабаром пiсля оголошення знаменитої декларацiї вiд 9 травня 1950 р. почалася мiжурядова конференцiя по виробленню тексту угоди, а 18 квiтня 1951 р. по її пiдсумках у Парижi був пiдписаний Договiр про установу Європейського об'єднання вугiлля й сталi (неофiцiйну назву - Паризький договiр). Документ набув чинностi пiсля ратифiкацiї всiма учасниками 23 липня 1952 р. [11] Сторонами Договору про ЄОВС i, вiдповiдно, державами - членами нової органiзацiї, як ми вже вiдзначали вище, виступили шiсть країн Захiдної Європи: Бельгiя, Італiя, Люксембург, Нiдерланди, Францiя й ФРН. До участi в ЄОВС активно запрошувалася й Великобританiя, однак уряд цiєї країни в той момент ще не був готовий зважитися на такий крок (через небажання поступатися суверенiтетом). Як i передбачалося в планi Шумана, Договiр про ЄОВС охоплював всi три найважливiшi сфери громадського життя, якi вiдтепер ставали також сферами iнтеграцiйного процесу. тобто виступав як загальний ринок вугiлля й сталi. Договiр про ЄОВС не тiльки проголошував створення загального ринку й установлював його гарантiї (наприклад, заборона мит i кiлькiсних обмежень на рух товарiв). Правовий режим загального ринку одночасно мiстив у собi також однакове регулювання ключових аспектiв економiчної дiяльностi: iнвестицiй i фiнансової допомоги пiдприємствам (гл. ІІІ Договору про ЄОВС), виробництва (гл. ІV), цiнової полiтики (гл. V), охорону конкуренцiї (гл. VІ й VІІ) i iн. Загальний ринок ЄОВС, таким чином, засновувався як регульований ринок, що цiлком вiдповiдало поглядам Ж. Монне, що був активним прихильником планування економiчної дiяльностi. Саме загальний ринок послужив каталiзатором у створеннi й розробцi загальних доктрин акцiонерного права. Закономiрне питання: чому загальний ринок був створений у першу чергу саме в рамках двох зазначених галузей? Тому було двi головних причини: - перша причина пов'язана з тим, що така стратегiя в повнiй мiрi вiдповiдала духу комунитарного методу, а саме принципу поступовостi iнтеграцiї. Загальний ринок - це досить серйозний експеримент, що може мати й негативнi наслiдки. "нiмецькiй проблемi". Пiсля 1945 р. двi нiмецькi землi - Рур i Саар - були вiдiрванi вiд iнших частин колишньої Нiмецької iмперiї й фактично перебували пiд керуванням Францiї. Однак з моменту вiдновлення в 1949 р. у рамках захiдної частини Нiмеччини єдиної держави - ФРН - остання почала активно вимагати повернути їй цi територiї. Захiдну Нiмеччину в її домаганнях пiдтримували Великобританiя й США, якi вважали за необхiдне змiцнити ФРН як форпост проти очiкуваної "агресiї зi Сходу". [14] й Саарi, переходить у руки наднацiонального органа, незалежного вiд нiмецького, французького й iнших урядiв i дiючого в спiльних iнтересах. Тим самим за допомогою ЄОВС i створення загального ринку вугiлля й сталi Нiмеччина й Францiя, пiшовши на поступки суверенiтету, змогли кожна по-своєму досягти своїх цiлей: перша - повернути територiї, друга - убезпечити себе вiд вiйськової погрози. Саме в рамках ЄОВС i його загального ринку були створенi умови для примирення цих двох провiдних держав Захiдної Європи. "Вiсь" Францiя - ФРН, утворена саме в тi роки, i донинi залишається напрямною силою захiдноєвропейської iнтеграцiї. У полiтичнiй сферi Договiр про ЄОВС передбачав створення загальних органiв влади, для позначення яких був вибраний термiн "iнститути". Головним серед них став Верховний орган, надiлений як правотворчими, так i адмiнiстративними повноваженнями. У фiнансовiй сферi Верховний орган був надiлений правом установлювати збори, покладенi безпосередньо на пiдприємства (ст. 49), а в окремих випадках i повноваженнями штрафувати їх (ст. 66). [15] Договiр про ЄОВС дав старт процесу економiчної, полiтичної й правової iнтеграцiї країн Захiдної Європи, але лише у двох сферах громадського життя. За цим, першим кроком неминуче повинен був пiти другий: поширення iнтеграцiї на все господарство, створення наднацiональної органiзацiї загальноекономiчної компетенцiї. 1958 р. Договiр про ЄЕС перенiс принципи, установленi в ЄОВС, на всю сферу економiчних вiдносин. В економiчнiй сферi створювався загальний ринок, що тепер охоплював всi галузi й сектори господарства (крiм вугiлля й сталi, якi продовжували регулюватися Договором про ЄОВС). З урахуванням бiльших масштабiв перетворень був установлений перехiдний перiод - 12 рокiв, протягом якого принципи загального ринку поступово повиннi були вводитися в дiю (ст. 8). т. д. (ст. 3). У юридичнiй сферi ще бiльшою мiрою, чим Паризький договiр 1951 р., Договiр про ЄЕС вiдкрив шлях для наднацiональноi правотворчостi iнститутiв за допомогою нормативних актiв, судових прецедентiв i мiжнародних договорiв Спiвтовариства з iноземними державами й мiжнародними органiзацiями. При цьому норми права, створюванi в рамках ЄЕС, мали своїм предметом набагато бiльше широке коло суспiльних вiдносин (вся господарська сфера й багато питань соцiального характеру). ЄЕС - не єдине Спiвтовариство, що з'явилося в 1957 р. Одночасно з ним на пiдставi окремого договору була створена ще одна органiзацiя, за допомогою якої країни-учасницi (тi ж, що в ЄЕС i ЄОВС) сподiвалися спiльно, на основi "комунитарного методу" освоїти нову в той час i досить перспективну наукову й промислову сферу - ядерну енергiю й, можливо, скласти конкуренцiю двом ядерним наддержавам - СРСР i США. принципi, в однiй i тiй же сферi громадського життя (соцiально-економiчнi вiдносини). В 1965 р. був пiдписаний, а в 1967 р. набув чинностi Договiр про установу єдиної Комiсiї i єдиної Ради Європейських спiвтовариств, бiльше вiдомий за назвою (неофiцiйною) "Договiр про злиття". [17] єдина Рада. Пiсля "Договору про злиття" три Спiвтовариства де-факто являють собою єдину органiзацiю, керовану загальними iнститутами, а виходить, тими самими людьми. Залежно вiд предмета й категорiї питання Рада, Комiсiя, Асамблея й Суд керуються нормами Договору про ЄОВС (якщо предмет - сфера вугiлля й сталi), Договору про Євратом (для рiшень iз питань атомної енергетики) або, найчастiше, Договору про ЄЕС (для всiх iнших питань). Процес формування "європейської" зовнiшньої полiтики почався ще в 1960-тi рр. Маючи мiжнародну правосуб'єктнiсть, ЄЕС, а також два iнших Спiвтовариства одержали можливiсть виступати єдиними представниками всiх своїх країн i народiв у мiжнародних вiдносинах. Економiчною основою для єдиного зовнiшньополiтичного курсу ЄЕС стало дострокове створення в 1968 р. митного союзу, у результатi чого весь простiр Спiвтовариств перетворилося в єдину митну територiю, на границях якої дiє єдиний митний тариф. Предметом зовнiшньої полiтики Спiвтовариств служили тiльки питання зовнiшньої торгiвлi й iншi, здебiльшого економiчнi вiдносини. У той же час iншi, чисто "полiтичнi" питання мiжнародного життя як i ранiше вирiшувалися державами-членами самостiйно. [17] Європейське полiтичне спiвробiтництво (ЕПС) було створено як спецiальний органiзацiйний механiзм координацiї дiй держав - членiв Європейських спiвтовариств на мiжнароднiй аренi з метою поступового формування "європейської" зовнiшньої полiтики (термiн "полiтичне" у цьому випадку ставився лише до питань зовнiшньополiтичної спрямованостi). У результатi в 1970- тi рр. процес захiдноєвропейської iнтеграцiї роздiлився на двi окремi "галузi", "органiзацiйнi структури": з одного боку, Європейськi спiвтовариства, що де-факто представляють собою єдину наддержавну органiзацiю в соцiально-економiчнiй сферi, з iншого боку - Європейське полiтичне спiвробiтництво, що займалося питаннями зовнiшньої полiтики. При цьому й Спiвтовариства, i ЕПС мали той самий склад держав-членiв. В 1985 р. Рада Європейських спiвтовариств прийняв рiшення (всупереч опору представникiв Грецiї, Великобританiї й Данiї) скликати спецiальну конференцiю урядiв держав-членiв. За пiдсумками конференцiї в 1986 р. був пiдписаний Єдиний європейський акт, що вступив у силу пiсля ратифiкацiї державами-членами 1 липня 1987 р. Єдиний європейський акт (ЄЄА) - це перша велика реформа правових пiдвалин Спiвтовариств (головним чином, ЄЕС). Найбiльше число його норм мiстять виправлення в установчi договори Європейських спiвтовариств (роздiл ІІ "Положення, що змiнюють договори про установу Європейських спiвтовариств"): "простору без внутрiшнiх границь, у якому вiдповiдно до положень даного Договору забезпечується вiльний рух товарiв, осiб, послуг i капiталiв" (ст. 8а Договору про ЄЕС у редакцiї ЄЄА); · по-друге, Єдиний європейський акт розширив предметну компетенцiю ЄЕС. Вiдтепер до ведення Спiвтовариства в особi його iнститутiв були вiднесенi новi сфери загальної полiтики: регiональна, науково-технiчна, екологiчна; наднацiональних рис, подальшої федералiзацiї Спiвтовариств. Зокрема, Асамблея, яка була ранiше перейменована ЄЄА в Європейський парламент, одержала новi повноваження в законодавчому процесi (процедура спiвробiтництва, у якiй Рада може перебороти вето Європарламенту на законопроект тiльки одноголосно). Парламент придбав також право вирiшального голосу при рiшеннi питань про вступ нових держав-членiв у Спiвтовариства, а нинi в Союз. Пiсля пiдписання й набрання чинностi Єдиного європейського акту плани створення Європейського Союзу перейшли в практичну площину. В 1990 р. приступили до роботи двi конференцiї (по розробцi вiдповiдно економiчного й полiтичного союзу). Загальним їхнiм результатом став Договiр про Європейський Союз, пiдписаний 7 лютого 1992 р. у нiдерландському мiстi Маастрихте (звiдси iнше розповсюджене, хоча й неофiцiйна назва документа - Маастрихтський договiр). [5] Оскiльки Договiр про Європейський Союз спричинив новi серйознi обмеження державного суверенiтету країн-учасниць, що зажадало в багатьох з них провести конституцiйнi реформи й референдуми, ратифiкацiя цього документа зайняла досить тривалий перiод часу. Даний процес тривав понад пiвтора року, i 1 листопада 1993 р. Договiр про Європейський Союз набув чинностi. Якої ж змiни привнiс в "iнтеграцiйну конструкцiю" Маастрихтський договiр? з 1950- х рр. у рамках Спiвтовариств) i загальна зовнiшня полiтика й полiтика безпеки Союзу (колишнє ЕПС), але також здiйснення правоохоронної функцiї за допомогою координацiї вiдповiдних дiй держав-членiв - спiвробiтництво в областi правосуддя й внутрiшнiх справ. Одночасно керiвнi органи (iнститути) Європейських спiвтовариств були перетворенi в iнститути Союзу в цiлому, яких стало п'ять (до вже iснуючих чотирьох iнститутiв Договiр про Європейський Союз додав Рахункову палату). Громадяни держав-членiв вiдтепер поряд з нацiональним громадянством одержали також громадянство Європейського Союзу. З iншого боку, як ми вже вiдзначали, органiзацiя Європейського Союзу не привела до лiквiдацiї Європейських спiвтовариств. Вони продовжують функцiонувати й понинi, виступаючи в якостi одного з пiдроздiлiв (першої "опори") нової органiзацiї. 2. Договiр про Європейський Союз не тiльки з'єднав i синтезував у рамках єдиної органiзацiйної "структури" рiзнi сфери iнтеграцiйного процесу. Цiль цього документа - позначити "новий етап у створеннi як можна бiльше тiсного союзу народiв Європи" - обумовила новi обмеження державного суверенiтету й розширення предметiв ведення вже iснуючих Європейських спiвтовариств. Змiни головним чином стосувалися ЄЄС, що Маастрихтським договором перейменовано в Європейське спiвтовариство (ЄС). Європейське спiвтовариство, що бiльше не є економiчним (вiрнiше не тiльки економiчним), було вповноважено за допомогою доповнень у Римський договiр 1957 р. (Договiр про ЄЕС, нинi Договiр про ЄС) здiйснювати дiяльнiсть у таких сферах, як культура, освiта, молодiжна полiтика, "транс'європейськi мережi", охорона здоров'я, захист прав споживачiв i iн. Маастрихтський договiр уперше на рiвнi установчих документiв визнав обов'язок Союзу в цiлому дотримувати основних прав i волi людини й громадянина, насамперед тi, якi закрiпленi в Конвенцiї про захист прав людини й основних воль 1950 р. Одночасно iз введенням iнституту громадянства Союзу в "конституцiї" ЄС був закрiплений перелiк основних прав громадянина: воля пересування, виборчi права, право петицiй i iн. Пiдписання й набрання чинностi Договором про Європейський Союз 1992 р. не тiльки не сповiльнило, а, навпроти, прискорило процес реформування правових основ цiєї iнтеграцiйної органiзацiї, збiльшило його масштаби й частоту. [8] Безпосередньо в самому Маастрихтському договорi передбачалося, що в 1996 р. буде скликана нова "конференцiя урядiв держав-членiв" для внесення виправлень в установчi документи Союзу (Договiр про Європейський Союз, а також у Паризький i Римський договори про Європейськi спiвтовариства, що зберегли силу). "Амстердамський договiр про внесення змiн у Договiр про Європейський Союз, договори про установу Європейських спiвтовариств i деякi пов'язанi з ними акти" (коротке найменування - Амстердамський договiр). Як видно вже з назви, Амстердамський договiр не засновує нових органiзацiй. Його призначення - внести змiни й доповнення у вже дiючi установчi документи, якi пiсля набрання ним чинностi були iнкорпорованi, вiдповiдно, у Договiр про ЄС (колишнє ЄЕС), Договiр про ЄОВС, Договiр про Євратом i Договiр про Європейський Союз. На квiтень 2002 р. установчi документи Союзу дiють у редакцiї Амстердамського договору. По-перше, був продовжений процес розширення компетенцiї Європейського спiвтовариства й Союзу в цiлому. До ведення ЄС тепер стали вiдноситися вiзова, iммiграцiйна полiтика, питання притулку, полiтика зайнятостi й iн. Європейський Союз був надiлений повноваженнями видавати нормативнi акти з питань карного права й процесу. По-друге, була продовжена iнституцiйна реформа, що продовжує розвиватися по напрямках, зазначеним вище: розширення повноважень Європарламенту й поступова лiквiдацiя права вето представникiв держав- членiв при голосуваннi питань у Радi Європейського Союзу. По-третє, Амстердамський договiр уперше на рiвнi Союзу закрiпив загальнi принципи конституцiйного ладу (ст. 6 Договору про Європейський Союз) i встановив санкцiї до держав-членам за їхнє порушення. По-четверте, за допомогою спецiального протоколу, прикладеного до Договору про ЄС i Договiр про Європейський Союз, у право Європейського Союзу були включенi Шенгенськi угоди, прийнятi на їхнiй основi нормативнi акти й iншi джерела. Шенгенське право вiдтепер перетворилося в один зi складених компонентiв у системi права Європейського Союзу. Нарештi, в- п'ятих, з Амстердамським договором зв'язане так зване спрощення установчих документiв (частина друга "Спрощення"). Пiд "спрощенням" у цьому випадку мається на увазi насамперед усунення з тексту Договору про Європейське спiвтовариство (як головного установчого документа) застарiлих положень, якi втратили своє значення на сучасному етапi, наприклад про порядок створення загального ринку. [11] Крiм того, була змiнена нумерацiя статей Договору про Європейський Союз i Договору про Європейське спiвтовариство. У першому документi лiтернi позначення були замiненi на цифровi: ст. А стала ст. 1, ст. В - ст. 2, ст.. 7. 1 - ст. 11 i т. д. У Договорi про Європейське спiвтовариство змiна нумерацiї мала на метi усунути з тексту номера статей, внесених за минулi 40 рокiв як виправлення й тому мали змiшане позначення (ст. 189а, ст. 109т, ст. 130у i т. п.). Пiсля перерахування перша з них стала ст. 251, друга - ст. 124, третя - ст. 181 i т. д. "первинного права", як видно з назви, повиннi виступати документи основного, установчого характеру. Установчим актом держави (у юридичному змiстi) виступає його конституцiя, прийнята сувереном, якої нинi майже у всiх країнах проголошується народ. Засновниками Європейського Союзу виступають держави-члени, тому його "конституцiя" оформлена не як нормативний акт, а як мiжнародний договiр. При цьому в силу особливостей iсторiї формування Союзу в його основi лежить кiлька установчих договорiв, вiдповiдно, про три Спiвтовариства й про самий Союз. Отже, установчi документи - це договори, на пiдставi яких створенi й функцiонують органiзацiї Європейського спiвтовариства i Європейський Союз. До числа установчих документiв вiдносяться наступнi договори: - Договiр про заснування Європейського об'єднання вугiлля й сталi 1951 р. (Договiр про ЄОВС, Паризький договiр); - Договiр про заснування Європейського спiвтовариства по атомнiй енергiї 1957 р. (Договiр про Євратом); - Договiр про заснування Європейського спiвтовариства 1957 р. (Договiр про ЄС, ДЕС, Римський договiр); - Договiр про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договiр). Найбiльш важливими серед них є два останнiх документи; договори про ЄОВС i Євратом у цей час великого значення не мають, i сфера їхнього застосування досить обмежена. В 1986 р. Суд Європейських спiвтовариств визнав Договiр про Європейське спiвтовариство в якостi його "основної конституцiйної хартiї". [9] 2. Інституцiйна структура Євросоюзу 2. 1 Загальна характеристика iнституцiй Євросоюзу Право Європейського Союзу утворює складну систему не тiльки у своїх зовнiшнiх проявах, але й у внутрiшнiх взаємозв'язках. У першому випадку використовується термiн правова система, що покликана пiдкреслити той факт, що право Союзу є самостiйне правове явище стосовно iнших систем (тобто до нацiонального й мiжнародного публiчного права). Внутрiшня будова права також прийнято позначати поняттям система - "система права". Тут мова йде вже про тi зв'язки, якi складаються "зсередини", мiж окремими елементами, що входять у змiст права, тобто юридичними нормами. Очевидно, що цi зв'язки повиннi носити стiйкий, упорядкований характер, що забезпечує iснування права як цiлiсної системи. Отже, система права Європейського Союзу - це впорядкована й структурована сукупнiсть елементiв, що виражається в стiйкостi рiзноманiтних зв'язкiв мiж вхiдними в її змiстом юридичними нормами й групами норм. Найпоширенiший спосiб побудови системи права й у нашiй країнi, i за рубежем виходить, насамперед, з того факту, що регульованi правом суспiльнi вiдносини носять неоднорiдний, рiзноманiтний характер. [14] Залежно вiд того, що регулює право (предмет правового регулювання), а також вiд того, як воно це робить (методи правового регулювання), юридичнi норми групуються в галузi, що пiдроздiляються, у свою чергу, на пiдгалузi, iнститути, субiнститути. · публiчного права: конституцiйних, адмiнiстративних, фiнансового, галузей процесуального права й iн.; "Питома вага" норм рiзних галузей i iнститутiв у системi права Союзу неоднакова. З урахуванням iсторичного розвитку цiєї органiзацiї, цiлком природно, найбiльший розвиток одержали норми, що регулюють економiчнi й пов'язанi з ними вiдносини. Однак в останнi роки з урахуванням розширення предметiв ведення європейських спiвтовариств i Союзу їхнє право починає охоплювати своїм урегулюванням всi новi сфери громадського життя. Так, в 2000 р. був виданий перший нормативний акт у сферi кримiнального права, прийнятi кiлька регламентiв з питань цивiльного процесу. У цьому зв'язку в захiдноєвропейських наукових дослiдженнях i унiверситетських курсах крiм загальних робiт в областi права Європейського Союзу видаються численнi працi по окремих його галузях: конституцiйному праву, адмiнiстративному, аграрному, й т. д. У захiднiй доктринi стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення функцiональний пiдхiд. У цьому випадку як критерiй побудови системи права Союзу беруться причини прийняття конкретних норм i їхнє призначення. [14] "iнституцiональне") право й право "матерiальне" (або "змiстовне"). До "iнституцiйного права" вiдносять норми, покликанi закрiпити пристрiй i компетенцiю органiзацiї Європейський Союз, статус її iнститутiв i iнших органiв. Іншi норми, за допомогою яких Європейський Союз здiйснює регулювання рiзних сторiн ("матерiю", "змiст") громадського життя, утворять його "матерiальне право". [15] Останнiй термiн у данiй класифiкацiї використовується в iншому значеннi, чим при протиставленнi матерiального права процесуальному. Наприклад, регламент "Про процедури банкрутства" - джерело "матерiального" права Союзу, хоча мiстить в основному норми цивiльного процесу. З iншого боку, "Процесуальний регламент" Суду Європейських спiвтовариств - теж процесуальний акт - ставиться до джерел "iнституцiйного" права Союзу. "Матерiальне право" Союзу по своєму змiстi носить досить рiзноманiтний характер, тому що його предмет утворять рiзнорiднi суспiльнi вiдносини. У цьому зв'язку всерединi нього в захiднiй доктринi видiляють окремi угруповання норм (iнодi теж називанi "галузями"), по яких видаються науковi працi й читаються учбовi курси: право загального ринку, право економiчного й валютного союзу, зовнiшньоекономiчне право ЄС i т. д. Вiдповiдно до логiки пiзнання вивчення правової системи Європейського Союзу традицiйно починається з розгляду основ iнституцiйного права. Спочатку необхiдно зрозумiти, як улаштований. Союз i його органи, яка їхня компетенцiя. Інституцiйне право утворить той базис, на основi якого можна далi вивчати окремi напрямки й сфери регулювання права Союзу, тобто його "матерiальне право". Органiзацiя Європейський Союз, як вiдомо, має складну, унiкальну структуру, що включає три опори, з яких перша (Європейськi спiвтовариства) охоплює теж три юридично вiдособленi органiзацiї. Структура органiзацiї Європейський Союз накладає вiдбиток i на систему його права. Тут, насамперед, варто згадати такий парадоксальний факт: Європейський Союз вiд свого iм'я не видасть правових актiв. Регламенти, директиви, рамковi рiшення й т. д. хоча й приймаються єдиними iнститутами Союзу, але "вiд iменi" Європейських спiвтовариств або iнших опор, що й вказується на офiцiйному номерi вiдповiдного документа. Як i будь-яка органiзацiя, кожне з Європейських спiвтовариств i Союз у цiлому здiйснюють свою компетенцiю через власнi органи. Саме за допомогою своїх iнститутiв i других спецiальних органiв Союз забезпечує досягнення поставлених перед ним цiлей i реалiзацiю своїх повноважень у рiзних сферах громадського. Разом узятi, органи Європейського Союзу утворять цiлiсну систему. Подiбно системi органiв i установ країни, вона може бути позначена термiном "механiзм". Кожний орган Союзу виступає в цiй системi (механiзмi) як окремий елемент, пов'язаний з iншими. Отже, органiзацiйний механiзм Європейського Союзу - це система iнститутiв i iнших органiв, за допомогою яких дана органiзацiя здiйснює свою компетенцiю. саме в особi своїх iнститутiв Європейський Союз реалiзує тi сувереннi права, якi були делегованi йому країнами-членами. Інститутiв у Європейських спiвтовариств спочатку було чотири, нинi їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комiсiя, Суд i Рахункова палата (параграф 1 ст. 4 ДЄС). Інститути утворюють центр, ядро органiзацiйного механiзму кожного Європейського спiвтовариства i Європейського Союзу в цiлому. Іншi його елементи, набагато бiльше численнi, позначаються в правi Європейського Союзу термiном "орган". Причому зазначене поняття розглядається як самостiйне, у результатi чого в статтях установчих договорiв i нормативних актах нерiдко можна зустрiти вираження "iнститути й органи". [17] Надiлi, звичайно, кожний iнститут одночасно виступає як орган Спiвтовариств i Союзу. Але зворотне вже не буде вiрним: iнститутiв як керiвних органiв п'ять, кiлькiсть же "просто" органiв у залежностi от способу пiдрахунку можна вимiряти десятками або навiть сотнями (якщо враховувати рiзного роду допомiжнi комiтети консультативного характеру). ланка, другi часто носять допомiжний i/або консультативний характер (наприклад, Економiчний i соцiальний комiтет як консультативний орган, що включає представникiв рiзних класiв i професiй на територiї ЄС). Багато хто з категорiї "других органiв" заснованi самими iнститутами Союзу, складаються при iнститутах або навiть є їх структурними пiдроздiлами. Зi сказаного, однак, не слiд робити висновок, що "просто" органи Союзу (тобто тi, якi не одержали статусу iнституту) завжди є чим-небудь маловажним, несуттєвим. Серед розглянутої категорiї зустрiчаються й такi, значення яких у полiтичнiй системi Союзу дуже велико. Як приклад можна привести Європейська рада, що включає вищих керiвникiв всiх країн-учасниць i Голови Європейської комiсiї. Слiд зазначити, що поняття "орган" у правi Європейського Союзу використовується в дуже широкому значеннi. До категорiї органiв тут вiдносять i такi утворення, якi в країнах позначаються термiном "установи", наприклад, Європейський соцiальний фонд або Європейське агентство з питань навколишнього середовища. Сюди ж включаються й тi частини органiзацiйного механiзму, що мають власну правосуб'єктнiсть, вiдмiнної от правосуб'єктностi Спiвтовариств i Союзу в цiлому. В адмiнiстративному правi деяких країн подiбнi установи мають статус публiчної юридичної особи (на вiдмiну вiд приватноправового: акцiонерне товариство й т. п.), а в офiцiйних документах Союзу їх iнодi iменують "децентралiзована органiзацiя" (дослiвно - органiзм) або "органiзацiя публiчного права, створена на пiдставi установчих договорiв". Отже, структуру органiзацiйного механiзму можна охарактеризувати як дворiвневу. Перший (базовий) рiвень становить iнституцiйний механiзм (система п'яти iнститутiв), для другого (iншi органи) характерне рiзноманiття органiзацiйно-правових форм i загальних умов дiяльностi. "секторних" Спiвтовариств (з 1967 р.), а дорiвнює (з 1993 р.) - iнститутом Європейського Союзу в цiлому. Наприклад, Європейський парламент - це парламент i ЄС, i ЕОВС, i Євратому, i Парламент усього Союзу. Це ж саме вiдноситься до iнших iнститутiв. [17] Вiдповiдно при прийняттi рiшень вони дiють в одному випадку як iнститут Європейського спiвтовариства й керуються його установчим договором, в iншому - застосовують правила договорiв в ЕОВС або Євратомi. Правила дiяльностi iнститутiв у рамках рiзних опор Союзу (або навiть усерединi їх) можуть бути рiзнi, але у всiх випадках вiд iменi Союзу виступають однi й те ж керiвнi органи. Єдиний iнституцiйний механiзм є однiєю iз ключових умов органiзацiйної єдностi Європейського Союзу як iнтеграцiйна органiзацiя. Незважаючи на те що iнститути є загальними для всього Союзу, основи їхнього правового статусу закрiплюються в установчих договорах Європейських спiвтовариств. Цьому питанню в Договорi про ЄС присвячена окрема частина - частина п'ята "Інститути Спiвтовариства". Саме тут встановленi порядок формування, склад, а також загальний порядок дiяльностi всiх п'яти iнститутiв ЄС i Союзу в цiлому, а також деяких iнших органiв (Європейський iнвестицiйний банк, Економiчний i соцiальний комiтет, Комiтет регiонiв). Що стосується повноважень, то вони можуть випливати з рiзних норм установчих документiв, як Спiвтовариств, так i Союзу (у рамках ЄС головним джерелом повноважень, нагадаємо, служить частина третя установчого договору "Полiтика Спiвтовариства"). [7] Для деяких iнститутiв i органiв Союзу детальнi правила їхньої внутрiшньої органiзацiї й дiяльностi видiленi й закрiпленi в уставах, прикладених як протоколи до установчих договорiв. Правове положення багатьох органiв Союзу закрiплюється в нормативних актах iнститутiв i iнших джерел вторинного права. Наприклад, для Омбудсмана таким є рiшення Європарламенту про загальнi правила й умови його дiяльностi, для Вiйськового штабу i Вiйськового комiтету - спецiальнi рiшення Ради Європейського Союзу; Європол функцiонує на основi спецiальної конвенцiї в його установi. причини в англомовних джерелах зазначенi документи йменуються "правила процедури". З 1967 р., коли набув чинностi "Договiр про злиття", по 1 листопада 1993р. Рада виступала як "Рада Європейських спiвтовариств". Пiсля набрання чинностi Договором про Європейський Союз повна офiцiйна назва цього iнституту - Рада Європейського Союзу. З урахуванням особливостей складу Ради (у ньому засiдають мiнiстри країн-членiв), у засобах масової iнформацiї й науковiй лiтературi його також часто йменують "Раду мiнiстрiв". Однак ця назва зараз є неофiцiйним. У захiдноєвропейськiй доктринi Рада, незважаючи на склад, традицiйно характеризується як головний законодавчий орган Європейського Союзу. Характеристика Ради як законодавця нинi прямо вiдбита в установчих договорах, хоча поряд iз законодавчим вiн здiйснює багато iнших повноважень, у тому числi й з виконавчої влади. У вiдповiдностi зi ст. 146 Договору про ЄС до складу Ради входять "по одному представнику вiд кожної країни-члена на мiнiстерському рiвнi", тобто всього в Раду в цей час входить 27 членiв. Як видно iз процитованої норми, члени Ради - це, як правило, мiнiстри урядiв країн-членiв. Якi саме мiнiстри - установчi договори не визначають. Первiсна практика додержувалася традицiй мiжнародних органiзацiй: учасниками засiдання Ради вiд кожної країни, як правило, були члени уряду, вiдповiдальнi за зовнiшнi зносини, тобто мiнiстри закордонних справ. Однак незабаром з'ясувалося, що такий пiдхiд малоефективний. Рада - орган, насамперед, законодавчий. Нормативнi акти по конкретних питаннях громадського життя бiльш професiйно можуть обговорювати й приймати галузевi мiнiстри, вiдповiдальнi у своїх країнах за вiдповiдну галузь керування. У результатi вже в першi роки iснування Європейських спiвтовариств Рада роздiлився на два види: Рада по загальних питаннях, що засiдає в складi мiнiстрiв закордонних справ або мiнiстрiв по "європейських справах" (така посада нинi iснує в урядах деяких країн-членiв). [10] Рада по загальних питаннях приймає рiшення зовнiшньополiтичного характеру, тобто в сферi вiдносин Спiвтовариств i Союзу iз третiми країнами, а також з питань, що зачiпають Європейський Союз у цiлому ("загальнi питання"), наприклад, про скликання конференцiї по перегляду установчих договорiв. Рада по загальних питаннях також координує роботу й розподiляє компетенцiю мiж рiзними "формацiями" галузевої Ради, iнакше називаного спецiальним. Залежно вiд того, яка предметна компетенцiя галузевої Ради, i, вiдповiдно, якi мiнiстри виступають його членами, вона має безлiч рiзних спецiальних, "формацiй", нинi – 15. Таку "формацiю" в установчих договорах називають "Рада в складi глав країн або урядiв". З урахуванням форми правлiння країн ЄС дана Рада звичайно включає 27 прем'єр-мiнiстрiв i одного президента (французького, тому що Францiя - напiвпрезидентська республiка). Рада на вищому рiвнi збирається вкрай рiдко, тому що "першi особи" країн-членiв волiють зустрiчатися в рамках iншого органа - Європейської ради. Останнiй, на вiдмiну вiд Ради Європейського Союзу, не приймає нормативних актiв, але, з iншого боку, не скований твердими процедурними правилами, як Рада. Як будь-який орган, Рада має свою внутрiшню структуру (внутрiшньою органiзацiєю). Її елементами виступають Голова як керiвний орган Ради й пiдроздiли, що грають роль його допомiжних органiв. Голова Ради - це не конкретна фiзична особа, а країна - член Європейського Союзу в цiлому. Вiд його iм'я вiдповiднi обов'язки виконують мiнiстри й iншi вiдповiдальнi посадовi особи, якi ведуть засiдання Ради, пiдписують прийнятi їм рiшення й т. д. Внутрiорганiзацiйнi повноваження Голови складаються в керiвництвi роботою Ради Європейського Союзу i його пiдроздiлiв. До них вiдноситься скликання засiдань Ради, формування порядку денного для всiх його "формацiй". При цьому не пiзнiше чим за тиждень до початку свого головування країна-член оголошує так звану семестрову програму дiяльностi Ради, що визначає перелiк законопроектiв i iнших рiшень, прийняття яких намiчено на найближче пiврiччя. [16] Ради й майбутнє голова. У порiвняннi з iншими iнститутами ЄС, у структурi Ради Європейського Союзу вкрай високу роль грають допомiжнi органи, що обумовлено непостiйним характерам роботи Ради. Комiтет постiйних представникiв (Соrереr). Комiтет постiйних представникiв - це допомiжний орган Ради, що включає керiвникiв офiцiйних представництв країн-членiв при Європейських спiвтовариствах (звичайно в ранзi послiв) або їхнiх заступникiв. У нормативних актах i лiтературi, як правило, використовується скорочене найменування Соrереr - абревiатура вiд перших букв назви цього Комiтету французькою мовою (Comite des representants permanents). Головне завдання Соrереr - розглядати попередньо проекти рiшень, що пiдлягають прийняттю Радою. Бiльшiсть законопроектiв розглядаються в Соrереr на рiвнi заступникiв постiйних представникiв. Комiтет у данiй "формацiї" називають Соrереr І. Вiн пiдзвiтний галузевiй Радi. Для обговорення загальнополiтичних питань збирається Соrереr ІІ, членами якого виступають уже самого глави представництв. Документи цiєї "формацiї" Комiтету надходять у Раду по загальних питаннях. Рада як головний законодавчий орган Європейського Союзу надiлена широким спектром повноважень у рамках всiєї "трiади" функцiй легiслатури: законодавчої, фiнансової (бюджетної) i контрольної. вiдносин за допомогою видання нормативних актiв. Рада має права й обов'язки також в iнших областях, у тому числi в сферi виконавчої влади, але саме законодавчi повноваження в остаточному пiдсумку визначають положення даного iнституту в наддержавному механiзмi полiтичної влади ЄС i Союзу в цiлому. Характеристика Ради як "законодавця" у цей час прямо зафiксована в Договорi про Європейське спiвтовариство (ст. 207) i розкривається в його внутрiшньому регламентi. [17] "класичної трiади" - повноваження затверджувати розпис доходiв i витрат у формi документа за назвою "загальний бюджет Європейського Союзу". У цей час повноваження по прийняттю бюджету здiйснюються спiльно Європарламентом i Радою: кожний з них контролює певнi статтi видаткової частини й може вiдхиляти проект бюджету в цiлому. Контрольнi повноваження. Подiбно законодавчим органам у країнах Рада здiйснює контроль за тим, як виконуються прийнятi їм нормативнi акти й iншi рiшення "урядом" ЄС - Комiсiєю. Контрольними повноваженнями вiдносно Комiсiї розташовує також Європарламент, причому тiльки Парламент може залучати неї до полiтичної вiдповiдальностi у формi вотуму недовiри, що тягне вiдставку. Основна частина контрольних повноважень Ради - це повноваження по контролю за виданням Комiсiєю актiв делегованого законодавства й iнших "заходiв по виконанню", правом приймати якi її надiляє Рада. Із цiєю метою в структурi Ради утворенi спецiальнi комiтети. [10] У силу органiзацiї й порядку своєї роботи Рада не цiлком пристосована для здiйснення завдань виконавчої влади, якi вимагають безперервного, поточного керування громадським життям. Виконавчу функцiю в Спiвтовариствах здiйснює Комiсiя, на вiдмiну вiд Ради працююча на постiйнiй основi й не залежна вiд окремих країн. Бiльше повноважень у сферi виконавчої влади Рада має при здiйсненнi iншого свого завдання: "координацiї загальної економiчної полiтики країн-членiв". Рада щорiчно за пропозицiєю Комiсiї затверджує своєрiдний план економiчного розвитку ЄС, призначений як для Спiвтовариства в цiлому, так i для кожної окремої країни-учасницi. Вiдповiдний документ називається "загальнi орiєнтири економiчної полiтики", i за їхнiм дотриманням країнами-членами Рада здiйснює контроль. Окремi "орiєнтири" видаються Радою також у сферi полiтики зайнятостi. Окрему групу повноважень Ради утворить право формувати склад iнших iнститутiв i органiв Європейського Союзу, а саме, Європейську рахункову палату, Економiчний i соцiальний комiтет, Комiтет регiонiв i деякi iншi органи; Найбiльш важливим повноваженням Ради є заключення мiжнародних договорiв вiд iменi Європейських спiвтовариств,або всього Союзу. До повноважень Ради вiдноситься також видання спецiальних зовнiшньополiтичних актiв Союзу в рамках спiльної зовнiшньої полiтики й полiтики безпеки: загальних позицiй, загальних акцiй, а також рiшень. Виключення творять лише документи програмного характеру (загальнi принципи й орiєнтири зовнiшньої полiтики й загальнi стратегiї), якi видає Європейська рада за пропозицiєю Ради. У рамках Спiвтовариства або Союзу в цiлому Рада надiлена також правом вводити санкцiї проти закордонних країн, якi здатнi носити як полiтичний, так i економiчний характер. Аналогiчно вирiшується питання про застосування вiйськової сили. Європейський парламент веде своє походження вiд Загальної асамблеї ЕОВС, заснованої в числi iнших iнститутiв Паризьким договором 1951 р. Термiн "асамблея" був використаний для позначення аналогiчних органiв ЄЕС i Євратому. Однак в 1958 р. на той час уже єдина Асамблея Європейських спiвтовариств проголосила себе Парламентською асамблеєю, а в 1962 р. - Європейським парламентом. Термiн "європейський парламент" був уведений в установчi договори в 1986 р. Єдиним європейським актом i вiдтепер є єдиною офiцiйною назвою представницького iнституту Спiвтовариств i всього Союзу. Асамблея була переважно консультативним органом, хоча й мала деякi владнi повноваження (право вiдправляти у вiдставку Комiсiю шляхом використання вотуму недовiри). Однак в 70- е рр. XX в. положення стало мiнятися. Із цiєї пори, використовуючи термiн iз захiдної доктрини, починається поступова "емансипацiя" Європарламенту. З 1979 р. Асамблея починає обиратися прямим загальним голосуванням громадян Спiвтовариств, що iстотно пiдвищило її вплив i авторитет. Єдиний європейський акт 1986 р. розширив її повноваження в законодавчому процесi (увiв так звану процедуру спiвробiтництва), а Договiр про Європейський Союз перетворив Європарламент в орган, що спiльно законодавствує з Радою по ряду питань. Європейський парламент включає 732 члена (депутатiв), що обираються в кожнiй країнi-членi у вiдповiднiсть iз чисельнiстю населення, але не строго пропорцiйно (представництво невеликих країн завищене). "твердою" нормою. Нiццький договiр, переглянув iснуючi ранiше квоти убiк скорочення, щоб пiсля прийому нових країн-членiв (i, вiдповiдно,обрання додаткових депутатiв) чисельнiсть Європарламенту не стала надмiрно великою. Представницький характер Парламенту обумовлює надiлення його депутатiв вiльним мандатом: вони не зв'язанi наказами своїх виборцiв (тому що представляють всi народи ЄС, а не тiльки свiй округ), не можуть бути вiдкликанi й голосують у вiдповiдностi зi своєю совiстю й переконаннями. "єдиної виборчої процедури" або як мiнiмум загальних принципiв обрання депутатiв у всiх країнах-членах. Передбачається, зокрема, для обрання частини депутатського корпуса ввести єдиний ("союзний") виборчий округ, списки кандидатiв у якому будуть виставляти "європейськi" полiтичнi партiї. Голова i його заступники, Конференцiя голiв i Бюро, а також парламентськi комiсiї, квестори й Генеральний секретарiат. [14] Голова - вища посадова особа Європарламенту, що здiйснює керiвництво "всiєю дiяльнiстю Парламенту i його органiв". Голова обирається депутатами зi свого складу строком на 2,5 роки, тобто на половину парламентської легiслатури. Допускається повторне обрання на цей пост. Крiм традицiйних повноважень по керiвництву пленарними засiданнями (вiдкриває й закриває їх, надає слово депутатам, повiдомляє про пiдсумки голосування, застосовує мiри дисциплiнарних стягнень до депутатiв i вiдвiдувачiв i т. д.) Голова Євро-парламенту виступає як офiцiйний представник очолюваного їм iнституту у вiдносинах з iншими органами ЄС, а також iноземних країн. Вiд iменi Парламенту його Голова пiдписує парламентськi акти, у тому числi бюджет Європейського Союзу й тексти регламентiв, директив i рiшень, прийнятих спiльно Європарламентом i Радою (Голова Парламенту ставить пiдпис завжди першим, Голова Ради - другим). Заступники голови (вiце-голови), як i Голова, обираються депутатами зi свого складу на 2,5 роки iз правом на переобрання надалi. Кiлькiсть заступникiв досить велике - 14. Дана цифра не є випадковою. Вiдповiдно до сталої традицiї, а також рекомендацiями внутрiшнього регламенту при виборi посадових осiб Парламенту слiд у загальному й цiлому забезпечувати справедливе представництво країн-членiв i полiтичних тенденцiй. Завдяки зазначеному числу пости Голови або його заступникiв одержують можливiсть зайняти громадяни всiх країн-членiв ЄС. Разом з Головою заступники утворять перший колегiальний керiвний орган Європарламенту - Бюро. Бюро - це орган Парламенту, на який покладене рiшення органiзацiйних, фiнансовi й технiчнi питання його дiяльностi. Бюро регулює фiнансовi, органiзацiйнi й адмiнiстративнi питання, що стосуються депутатiв, внутрiшню органiзацiю Парламенту, його секретарiату й органiв. До складу Бюро входять за посадою 15 чоловiк. Це вищезгаданi Голова й 14 його заступникiв. З дорадчим голосом у роботi Бюро беруть участь також квестори. Конференцiя голiв. На вiдмiну вiд Бюро, що може бути названо адмiнiстративним органом, Конференцiя голiв виступає як орган полiтичного керiвництва роботою Парламенту. Саме Конференцiя голiв вирiшує питання планування законодавчої й iншої дiяльностi Парламенту, визначає склад i компетенцiю парламентських комiсiй, вирiшує питання взаємодiї Європейського парламенту з парламентами країн-членiв (у цьому їй пiдзвiтнi заступники голови, вiдповiдальнi за дану дiлянку дiяльностi) i т. д. До складу Конференцiї голiв входять керiвники парламентських фракцiй i самого Парламенту, тобто Голова Європарламенту й голови полiтичних груп (звiдси й назва даного органу). Ще двох чоловiк делегують депутати, що не входять у жодну iз груп, але без права голосу. Кiлькiсть членiв Конференцiї голiв, таким чином, не є фiксованим (залежить вiд числа фракцiй). [15] Аналогiчно iншим парламентам, з метою бiльше ефективної й компетентної роботи з обговорення законопроектiв i iнших питань, вiднесених до парламентської компетенцiї, iз числа депутатiв у Європейському парламентi утворенi комiсiї: постiйнi й тимчасовi. Завдання постiйних комiсiй - попереднiй аналiз проектiв рiшень, що пiдлягають прийняттю Європарламентом. Перше нiж Парламент приступиться до розгляду документа на своєму пленарному засiданнi, його вивчення проводить одна з постiйних комiсiй, призначувана вiдповiдальної. Результати вивчення документа, виправлення й рекомендацiї вiдповiдальної комiсiї викладаються в її доповiдi на засiданнi Парламенту. Кожна комiсiя має свою внутрiшню структуру. Усерединi її утворяться пiдкомiсiї. Керiвними органами комiсiї є її голова й бюро (голова комiсiї плюс три його заступники), що обираються членами комiсiї зi свого складу. до складу якого вони входять iз правом дорадчого голосу. Так само, як i Голова, квестори Європейського парламенту обираються депутатами зi свого складу на 2,5 роки. Квесторiв усього п'ять, i мiж ними, аналогiчно заступникам Голови, установлюється "порядок старшинства". Генеральний секретарiат являє собою апарат Європарламенту. Його спiвробiтники повиннi забезпечувати нормальну роботу Парламенту в цiлому i його членах (переклад документiв, технiчне обслуговування й т. д.). На вiдмiну вiд розглянутих вище пiдроздiлiв, спiвробiтниками Генерального секретарiату є не самi парламентарiї, а особи, що складаються на цивiльнiй службi Європейських спiвтовариств (приблизно 3500 чоловiк). Вони повиннi дiяти неупереджено й об'єктивно, в iнтересах Парламенту в цiлому й окремих парламентарiях незалежно вiд полiтичної приналежностi. Генеральний секретарiат пiдзвiтний Бюро, що призначає його керiвника - Генерального секретаря. Система й змiст повноважень Європарламенту як одного iз законодавчих органiв Європейського Союзу в цiлому вiдповiдають системi повноважень Ради: повноваження в сферi законодавчої влади, у сферi виконавчої влади, по формуванню органiв i призначенню посадових осiб i зовнiшньополiтичнi повноваження. уповноважуючи статтi пропонують використання рiзних процедур, у рамках яких прав Європарламенту бiльше або менше. Контрольнi повноваження. Парламентський контроль за виконавчою владою - невiд'ємна риса будь-якої демократичної органiзацiї публiчної влади. Європейський парламент у цей час має досить широкi контрольнi прерогативи у вiдношеннi головного виконавчого органа ЄС - Комiсiї, а також (хоча й у меншому ступенi) Ради. Бюджетнi повноваження. Так само, як i законодавчi повноваження, право твердження бюджету, у цей час здiйснюється спiльно Європарламентом i Радою, причому "влада гаманця" Парламент знайшов ще задовго до створення Європейського Союзу, в 1970- е рр. Розподiл бюджетних повноважень мiж двома iнститутами Союзу досить своєрiдно. І Парламент, i Раду можуть в остаточному пiдсумку вiдкинути пiдготовлений Комiсiєю проект бюджету в цiлому: у цьому бюджетна процедура схожа на законодавчу процедуру спiльного ухвалення рiшення (правда, на вiдмiну вiд iнших нормативних актiв, текст бюджету пiдписує тiльки Голова Європарламенту). В iнших випадках мiж Парламентом i Радою вiдбувається розподiл бюджетних витрат. Точнiше, розподiляються не самi витрати, а повноваження по їхньому санкцiонуванню. Із правом твердження бюджету нерозривно зв'язане повноваження затверджувати звiт про виконання бюджету, що представляється щорiчно Європейською комiсiєю. Вiдповiдне рiшення приймає Європейський парламент, що дiє за рекомендацiєю Ради, але не зв'язаний нею. У рядi випадкiв установчi договори надiляють Парламент правом особистої участi в обговореннi й вживаннi заходiв виконавчо-розпорядницького характеру. Найчастiше мова йде про право на одержання iнформацiї щодо прийнятих або рiшень, що готуються. Обов'язковому твердженню (вотуму довiри) Європарламенту в цей час пiдлягає головний виконавчий орган ЄС - Європейська комiсiя - i окремо її Голова. Парламент - єдиний iнститут, що може достроково вiдправити Комiсiю у вiдставку (за допомогою вотуму недовiри). Європарламент самостiйно призначає один з найважливiших контрольних органiв ЄС - Омбудсмана Європейського Союзу. Однак, на вiдмiну вiд Комiсiї, Омбудсман незалежний вiд парламентарiїв i може бути достроково вiдсторонений лише Судом Європейських спiвтовариств. До категорiї мiжнародних договорiв, що вимагають згоди Європарламенту, вiднесенi також деякi iншi найважливiшi угоди ЄС, а саме: - угоди про асоцiацiю iз третiми країнами або мiжнародними органiзацiями; - угоди, якi засновують спiльнi органи Спiвтовариства iз третiми країнами або мiжнародними органiзацiями (до їхнього числа вiдноситься Угода про партнерство й спiвробiтництво з Україною); - угоди, що мають "важливе бюджетне значення" для Спiвтовариства. Європарламент також iнформується про iншi мiри, пов'язаних з реалiзацiєю положень мiжнародних договорiв Спiвтовариства, у тому числi про призупинення їхньої дiї або, навпроти, про попереднє застосування ще до офiцiйного набрання чинностi. [17] Європейська Комiсiя веде своє походження вiд Верховного органа ЕОВС, що у рамках першого з Європейських спiвтовариств здiйснював як виконавчу, так i законодавчу функцiю. Римськi договори про ЄЕС i Євратом надiлили законодавчою владою Рада, а надкраїнний виконавчий iнститут був названий Комiсiєю. З 1967 р. Комiсiя, як i Рада - єдиний орган для ЄЕС, ЕОВС i Євратому - Комiсiя європейських спiвтовариств. Дане найменування зберiгається в офiцiйних документах донинi, у тому числi в актах, видаваних самою Комiсiєю. Комiсiя в захiднiй лiтературi й засобах масової iнформацiї традицiйно характеризується в якостi головного виконавчого органа Союзу, а iнодi навiть як його "уряд". Із цiєю характеристикою в цiлому можна погодитися, але з декiлькома застереженнями: - по-перше, Комiсiя має таку якiсть у рамках Європейських спiвтовариств, насамперед ЄС - тобто першої опори Союзу (у цьому причина збереження старої назви - Комiсiя Європейських спiвтовариств); - по-друге, виконавчо-розпорядницькими повноваженнями в Союзi володiють також Рада i Європейський центральний банк, вплив яких не слiд недооцiнювати, особливо в сферi другої й третьої опор i кредитно-грошового регулювання; - по-третє, Комiсiя надiляється досить широкими повноваженнями в сферi законодавчої влади, у яких виражається система стримок i противаг на рiвнi наддержавних iнститутiв Союзу. [14] Всi особи призначаються до складу Комiсiї з урахуванням їхньої загальної компетентностi, а їх незалежнiсть не повинна викликати сумнiвiв. Важливою гарантiєю незалежностi членiв Комiсiї служить заборона не тiльки приймати, але й запитувати iнструкцiї вiд кого б те не було, у тому числi вiд країн, громадянами яких вони є. У свою чергу, країнам-членам заборонено вживати будь-якi спроби вплинути на членiв Комiсiї при виконаннi ними своїх обов'язкiв. Країни не мають права "вiдзивати" своїх членiв Комiсiї. Строк повноважень Комiсiї в цiлому становить нинi п'ять рокiв (ранiше, до створення Європейського Союзу, вiн був на рiк менше). Дострокове припинення повноважень Комiсiї (крiм випадкiв добровiльної вiдставки) можливо тiльки за рiшенням Європейського парламенту, а саме, при винесеннi Комiсiї вотуму недовiри. Засiб формування Комiсiї в цей час має деякi подiбностi з порядком призначення уряду в змiшанiй (напiвпрезидентськiй республiцi), де роль колективного президента виконують спiльно уряди країн-членiв. Перед тим як дати своя згода, Європарламент заслуховує полiтичну програму кандидата в Голови ("полiтичнi орiєнтири"), по якiй парламентарiї проводять дебати, а потiм виносять свiй вердикт. Останнiй може бути й негативним: у випадку вiдмови Парламенту в iнвеститурi процес формування Комiсiї вертається до першого етапу. Жодна людина не може стати членом Комiсiї, якщо проти цього заперечує Голова, затверджений на свiй пост Європарламентом. [10] Єдиними критерiями для призначення на посаду вiдповiдно до Договору про ЄС, служать незалежнiсть i загальна компетентнiсть майбутнього комiсара. Вотум довiри Комiсiї в цiлому з боку Європейського парламенту. Пiсля завершення пiдбора кандидатур уже весь "кабiнет" надходить на затвердження Європарламенту. Однак ще ранiше, перше нiж винести вотум довiри Комiсiї або вiдмовити в такому, парламентськi комiсiї заслуховують кожного кандидата в комiсари окремо. Потiм вже затверджений Голова Комiсiї представляє членiв свого майбутнього "кабiнету" на пленарному засiданнi й оголошує перед Європарламентом програму роботи Комiсiї. Парламент має право вирiшального голосу не тiльки в призначеннi Голови, але й окремих комiсарiв - правом, що мають парламенти далеко не всiх країн, у тому числi й парламентських республiках. окремих країн ЄС, що виражається через нацiональнi уряди, i волю населення всього Європейського Союзу, представником якої виступає Європарламент. Уряди країн-членiв бiльше не можуть самостiйно формувати "уряд" ЄС, але й Парламент Союзу сам це зробити не вправi. Внутрiшня органiзацiя Комiсiї як виконавчого органа, являє собою iєрархiчну систему на засадах єдиноначальностi, що має значнi подiбностi зi структурою нацiональних урядiв. [10] Керує роботою Комiсiї Голова, якому допомагають його заступники. Наступний рiвень утворять комiсари, вiдповiдальнi за окремi сфери керування. Комiсари, а в рядi випадкiв, безпосередньо Голова i його заступники, направляють роботу генеральних директоратiв Комiсiї, якi по своїх завданнях i статусу схожi на урядовi мiнiстерства й вiдомства. Посада Голови (Президента) Комiсiї є найбiльш високим постом, що можуть займати фiзичнi особи в органiзацiйному механiзмi Європейських спiвтовариств i Союзу в цiлому. Як i Голова Ради (пост, займаний країнами-членами), Голова Комiсiї здiйснює керiвнi функцiї не тiльки вiдносно свого iнституту, але й стосовно до всього Європейського Союзу. Якщо Голови Ради в засобах масової iнформацiї iнодi порiвнюють iз президентом Європейського Союзу, то голову Комiсiї вподiбнюють "європейському прем'єр-мiнiстровi". Серед загальнополiтичних повноважень Голови (тобто здiйснюваних вiдносно Спiвтовариства й усього Союзу) найбiльш важливим є офiцiйне представництво ЄС на мiжнароднiй аренi. З питань "коммунiтарної" зовнiшньої полiтики Голова вiд iменi Комiсiї (як iнституту, що представляє Європейськi спiвтовариства за рубежем) проводить зустрiчi на вищому рiвнi з керiвниками iноземних країн, бере участь у мiжнародних конференцiях, нарадах "Великої вiсiмки" i т. д. Вiн же є одним зi членiв "трiйки" (поряд з Головою Ради й Високим представником по ОВПБ), що представляє Європейський Союз за кордоном у випадках, коли питання торкається всiх сфер його зовнiшньої полiтики (тобто й "коммунiтарну", i ОВПБ). Голова Комiсiї разом з Головою Ради приймає довiрчi грамоти вiд глав iноземних дипломатичних представництв, акредитованих при Європейських спiвтовариствах. [10] Кожний "рядовий" член Комiсiї є посадовою особою, що з доручення Голови здiйснює загальне керiвництво конкретною галуззю або групою галузей. Комiсарам пiдзвiтнi вiдповiднi генеральнi директорати або iншi служби Комiсiї, хоча формально їх очолюють iншi особи (генеральний директор або начальник служби). ' У свою чергу, будь-який комiсар у своїй роботi пiдзвiтний Комiсiї в цiлому й особисто Головi, що може давати йому провiднi вказiвки. При необхiдностi (коли питання стосується компетенцiї декiлькох комiсарiв) Голова створює робочi Групи iз двох i бiльше комiсарiв. Пiдготовку й контроль за виконанням рiшень Комiсiї здiйснюють її генеральнi директорати. Вони утворяться в структурi Комiсiї як органи спецiальної (галузевої або мiжгалузевий) компетенцiї. Особливе мiсце серед пiдроздiлiв Комiсiї займає її Генеральний секретарiат. Як i в iнших iнститутах Союзу, Генеральний секретарiат є допомiжним органом Комiсiї в цiлому. Його керiвник - Генеральний секретар Комiсiї - пiдзвiтний безпосередньо Головi й сприяє останньому в керiвництвi всiєю роботою Європейської комiсiї. На Генерального секретаря також покладений обов'язок пiдтримки "офiцiйних вiдносин" Комiсiї з iншими iнститутами Європейського Союзу. [16] З погляду змiсту повноваження Комiсiї носять досить рiзноманiтний характер. Найбiльш важливими серед них виступають тi, якi спрямованi на реалiзацiю Комiсiєю своїх функцiй у системi наддержавної публiчної влади Європейського Союзу, а саме: - забезпечити виконання як країнами так i приватними особами норм права Європейського Союзу (функцiя "стража" або "хоронителя", як її традицiйно називають у захiдної доктринi); - самої виконувати правовi норми ("адмiнiстративна функцiя"), наприклад виконання бюджету; - визначати полiтичний курс ЄС, насамперед за допомогою розробки законопроектiв (функцiя "мотора" або "двигуна" по термiнологiї захiдноєвропейських учених). Повноваження в рамках перших двох функцiй по своїй природi вiдноситься до виконавчої влади, а в рамках третьої - до влади законодавчої, незважаючи на те, що основними носiями останньої виступають Рада i Європарламент. Самостiйне значення в системi повноважень Комiсiї мають її права по формуванню органiв i призначенню посадових осiб Союзу, а також повноваження в сферi мiжнародних вiдносин, якi будуть розглянутi останнiми. Повноваження по розслiдуванню правопорушень i накладенню штрафiв. Якщо на пiдставi отриманої iнформацiї (у тому числi по скаргах приватних осiб) Комiсiя доходить висновку про ймовiрне порушення об'єктивного права ЄС країнами-членами, вона вповноважена порушувати проти вiдповiдної країни офiцiйне розслiдування. [16] Приводом для порушення справи, вiдповiдно до Договору про ЄС, виступає будь-яке порушення країною-членом своїх зобов'язань з установчого договору, що може полягати й у невиконаннi нацiональною владою законодавчих актiв наднацiональних iнститутiв i прецедентого права ЄС. Таким чином, як родовий об'єкт правопорушення в цьому випадку виступає вся система суспiльних вiдносин, урегульованих коммунiтарним правом. Конкретний об'єкт, вiдповiдно, може перебувати в самих рiзних сферах життя (економiка, утворення, культура й т. д.). Повноваження по санкцiонуванню певних дiй. Поряд iз проведенням розслiдувань по фактах протиправних дiй i бездiяльностi країн-членiв i приватних осiб - формою наступного контролю за дотриманням права ЄС, Комiсiя здiйснює також попереднiй контроль, що дає можливiсть припинити ймовiрнi правопорушення ще до того, як їх спробують зробити. Виконання бюджету. Подiбно конституцiям нацiональних країн, установчий договiр ЄС повноваження по виконанню бюджету поклав на "уряд" Спiвтовариства - Європейську комiсiю. фiнансами. При необхiдностi вона вправi переносити асигнування з одного роздiлу в iнший або з одного пiдроздiлу в iнший. З виконавчими повноваженнями в бюджетнiй сферi безпосередньо зв'язанi повноваження Комiсiї з керування Європейським соцiальним фондом i iншими структурними фондами ЄС, яким видiляється чимала частина фiнансових засобiв Союзу й країн-членiв. [17] Європейську комiсiю традицiйно розглядають як офiцiйний представник Європейського спiвтовариства на мiжнароднiй аренi. Даний принцип (як, втiм, i "монополiя" Комiсiї на законодавчу iнiцiативу) спецiально не закрiплений в установчому договорi ЄС, але випливає iз установленої їм системи повноважень Комiсiї в сферi зовнiшньої полiтики. Як орган, покликаний виражати iнтереси ЄС за кордоном, Комiсiя вiдкриває свої дипломатичнi представництва ("делегацiї") в iноземних країнах, якi багато в чому вiдiграють роль "посольств", Європейського Союзу в цiлому. Європейський Суд без перебiльшень можна визнати стрижневим органом у системi iнститутiв ЄС. Але вiн би не змiг стати таким, якби не була виявлена необхiдна добра воля з боку країн-членiв i їхнiх суспiльств. Вiдповiдно до Римського Договору, Суд являє собою незалежний правовий орган, необхiдний для того, щоб через тлумачення й застосування цього Договору дотримувалося право Європейського Союзу. Справи в суд передаються трьома способами: 1. Нацiональними судами вiдповiдно до процедур ст. 177; 2. Позовами Європейської Комiсiї проти країн-членiв (ст. 169); 3. Позовами, збудженими одною країною-членом проти iншого (ст. 170). Суд регулює розбiжностi мiж країнами-членами; мiж країнами-членами й самим Європейським Союзом; мiж iнститутами ЄС; мiж ЄС i фiзичними або юридичними особами, включаючи спiвробiтникiв його органiв. Суд дає висновку по мiжнародних угодах; вiн також виносить попереднi постанови по справах, переданим йому нацiональними судами, втiм, що не мають юридичної чинностi. Зрозумiло, пiд його юрисдикцiю не попадають областi, не охопленi договорами ЄС. Суд складається з 27 суддiв, призначуваних урядами країн-членiв за спiльною згодою строком на 6 рокiв (по одному суддi вiд кожної країни). Строк повноважень суддi може бути продовжений. Кожнi три роки обновляється половина складу суддiв. [17] У складi суду є також 8 генеральних адвокатiв. Їхнє завдання - допомогти суддям у виробленнi рiшень. Статус адвоката iдентичний статусу суддi. Адвокат бере участь у розглядi справи. Вiн вивчає документи, слухає аргументи сторiн i формулює власну думку щодо можливого рiшення. Може виникнути питання: а навiщо взагалi потрiбний подiбного роду адвокат. Справа в тому, що суддi по завершеннi розгляду справи повиннi прийняти єдине рiшення. Хтось iз них може мати особливу думку, але воно нiде й нiяк не вiдбивається. Вiдповiдно пiдвищується в судовому процесi роль генерального адвоката, що при формальнiй рiвностi iз суддями нiяк не обмежений нi у формулюваннi, нi у вираженнi своєї думки. Думка адвоката для суду не є обов'язковою. По завершеннi слухання справи разом з вироком оголошується думка адвоката. входить до складу Європейського Суду. Ознайомившись iз документами, голова Суду передає їх в одну iз шести палат i призначає вiдповiдального доповiдача. Одночасно перший генеральний адвокат пiдключає до справи одного зi своїх колег. Роль суддi-доповiдача складається в ретельному ознайомленнi зi справою й складаннi по ньому попередньої доповiдi. Іншi суддi також знайомляться з матерiалами справи, але в додатку до нього вони читають i згадану доповiдь, i думка генерального адвоката. Якщо мова йде про вирiшення суперечки мiж країнами-членами, то справа буде слухатися Судом у повному складi в головному офiсi в Люксембурзi. Там же перед Судом усно викладає свою думку генеральний адвокат i заслухуються аргументи сторiн. Суд виносить своє рiшення у формi заяви. Власного механiзму реалiзацiї рiшень у Суду нема, у цьому вiн покладається на механiзми країн-членiв. - справи позовного виробництва - позови до країн-членам, iнститутам Союзу й, рiдше, до юридичних i фiзичних осiб; спiвтовариства. Переважна бiльшiсть справ Суд розглядає на пiдставi Договору про установу Європейського спiвтовариства. У рамках другої "опори" Європейського Союзу (загальна зовнiшня полiтика й полiтика безпеки) юрисдикцiя в Суду вiдсутнiй, а в рамках третьої "опори" (спiвробiтництво полiцiй i судових органiв у кримiнально-правовiй сферi) досить обмежена. В 1986 роцi Єдиним Європейським Актом був утворений Суд першої iнстанцiї, що почав дiяти з 1989 року. Його створення було викликано рiзким збiльшенням обсягу роботи Європейського Суду. Вiдповiдно до формулювання Акту Суд першої iнстанцiї був ''доданий'' Суду, тобто формально вiн не вважається самостiйним iнститутом, навiть розташовується вiн у тiм же будинку, що суд, i служби забезпечення, включаючи бiблiотеку, у них загальнi. [17] Суд першої iнстанцiї включає 27 суддiв - по одному вiд кожної країни-члена (генеральних адвокатiв тут нема, хоча введення їхнього iнституту можливо в майбутньому) i розглядає по першiй iнстанцiї позови, що подаються до iнститутiв Союзу фiзичними i юридичними особами, справи, пов'язанi з порушеннями частками, юридичними особами й союзними країнами рiшень i законiв Спiвтовариств, справи, пов'язанi з порушенням правил конкуренцiї й iн. Рiшення Трибуналу в касацiйному порядку можуть бути оскарженi в Судi протягом двох мiсяцiв. Рiшенням Ради ЄС вiд 2 листопада 2004 року був створений трибунал по справах цивiльної адмiнiстрацiї Європейського Союзу. У його компетенцiї перебувають службовi суперечки за участю осiб, що складаються на цивiльнiй службi в Європейських спiвтовариств. Справи в Трибуналi розбираються 7 суддями, призначуваними на шiсть рокiв. У Трибуналу по справах цивiльної адмiнiстрацiї ЄС є свiй реєстратор також, що також входить до складу суду. Рiшення Трибуналу можуть бути (але не у всiх випадках) оскарженi в Судi першої iнстанцiї. Нiццський договiр 2001 року на додаток до двох iснуючих на той момент судам дозволив створювати судовi органи Європейського Союзу спецiальної юрисдикцiї - "судовi палати". Судовi палати будуть засновуватися Радою Європейського Союзу. Кiлькiсть судових палат не обмежується. На рiшення судових палат можна буде подавати касацiйнi скарги в Трибунал. Європейська Рахункова палата була заснована вiдповiдно до положень другого бюджетного договору 1975 р. i стала функцiонувати в повному обсязi в жовтнi 1977 р. На момент свого створення Рахункова палата не була включена в число iнститутiв Спiвтовариства. Це вiдбулося тiльки пiсля прийняття Маастрихтського договору 1992 р. Включення Рахункової палати в число iнститутiв Європейського спiвтовариства було викликано не змiною її повноважень, а бажанням пiдвищити її статус, дорiвнявши цей орган до iнших iнститутiв Спiвтовариства. [16] Європейська Рахункова палата виконує контрольну функцiю й не належить нi до однiєї з галузей влади ЄС. Вiдзначимо, що таке правове положення поза традицiйною системою подiлу влади характерно для бiльшостi незалежних рахункових палат миру. Виключення становлять рахунковi палати тих деяких країн, у яких прийнято видiляти окрему, контрольну галузь влади (Швецiя). Описуючи мiсце Європейської Рахункової палати серед iнститутiв Європейського Союзу, необхiдно згадати про досить складних взаєминах, що зложилися мiж Рахунковою палатою й iншими iнститутами Союзу. Як вiдзначалося деякими дослiдниками, тверда позицiя Рахункової палати у вiдносинах з Комiсiєю дає привiд обвинуватити неї в тiм, що вона займає "некоммунiтарну" позицiю. Однак взаємини мiж Комiсiєю й Рахунковою палатою, що досягли найбiльш критичнi крапки до середини 90- х рр., поступово нормалiзуються. Вiдповiдно до змiн, внесеними в ст. 247 Договору Нiццьким договором 2001 р., кожне з країн-членiв повинне бути представлене в Рахунковiй палатi одним своїм громадянином. [16] Строк повноважень аудиторiв дорiвнює шести рокам, що є вiдносно коротким строком для аудиторiв рахункових палат Захiдної Європи. Строк їхнiх повноважень може бути продовжений, що нерiдко й вiдбувається. iснують досить твердi вимоги до професiйної їхньої пiдготовки. До свого призначення на посаду аудиторiв Рахункової палати вони або повиннi мати досвiд роботи в "органах зовнiшнього аудита" у своїх країнах-членах, або "мати достатню квалiфiкацiю для заняття цiєї посади". Крiм того, "їхня незалежнiсть не повинна викликати сумнiвiв". Пiсля свого призначення на посаду аудитори Рахункової палати зобов'язанi дотримувати цiлого ряду твердих вимог, що втримуються в п. 4 i 5 ст. 247 Договору про Європейське спiвтовариство, i загальних з вимогами до вищих посадових осiб Комiсiї, Суду й ЄЦБ. Так, аудитори Рахункової палати повиннi зберiгати свою незалежнiсть вiд органiв країн-членiв i Спiвтовариства. Вони не мають права одержувати або просити вказiвок у таких органiв. Крiм того, протягом строку своїх повноважень аудитори не мають права займатися якою-небудь iншою дiяльнiстю, оплачуваної чи нi. Нарештi, вони повиннi "утримуватися вiд будь-яких дiй, несумiсних з їхнiми обов'язками". Пiсля вiдходу аудитора зi свого поста на його дiяльнiсть як i ранiше залишаються досить твердi обмеження, установленi п. 5 ст. 247 Договору про Європейське спiвтовариство. Зокрема, пiсля вiдходу зi свого поста аудитори повиннi "проявляти педантичнiсть i обережнiсть у тiм, що стосується згоди зайняти певнi посади або одержати певнi вигоди". У випадку порушення колишнiми аудиторами цього зобов'язання й здiйснення вчинкiв, що входять у конфлiкт iнтересiв з їхньою дiяльнiстю на постi аудиторiв Рахункової палати, порушники на пiдставi п. 7 ст. 247 Договору про Європейське спiвтовариство можуть бути позбавленi своєї пенсiї рiшенням Суду за заявою Рахункової палати. [15] голови - три роки, тобто половина вiд загального строку повноважень аудиторiв. Договiр дозволяє переобирати голови на новий строк. До обов'язкiв голови ставиться координацiя й контроль за дiяльнiстю Рахункової палати. Крiм того, голова контролює роботу юридичної служби Рахункової палати. Голова представляє Рахункову палату при роботi з iнститутами ЄС, а також у мiжнародних органiзацiях. Внутрiшня органiзацiя палати визначається Договором (вiдносно голови Рахункової палати) i внутрiшнiм регламентом палати, прийнятим Рахунковою палатою й затверджуваною Радою. Нiццький договiр 2001 р. внiс змiни в ст. 248 Договору про ЄС, що закрiпила iснування регламенту Рахункової палати й процедуру його прийняття. Вiн приймається Рахунковою палатою пiсля одержання згоди Ради, що дає його квалiфiкованою бiльшiстю голосiв. Внутрiшня органiзацiя Рахункової палати виходить iз того, що вся контрольно-ревiзiйна дiяльнiсть цього iнституту здiйснюється аудиторами. За кожним з аудиторiв закрiплене пiдлегле йому напрямок. Аудитори об'єднанi в чотири основних аудиторських групи, очолюваних старшим аудитором групи. Перша аудиторська група складається iз трьох аудиторiв i здiйснює контроль за витратою засобiв Спiвтовариства iз цiльового бюджетного Європейського сiльськогосподарського фонду орiєнтацiї й гарантiй, тобто витрат Спiвтовариства на здiйснення Загальної аграрної полiтики. Друга аудиторська група складається iз чотирьох аудиторiв i здiйснює контроль за витратою засобiв Спiвтовариства в рамках структурних фондiв. Ця група вивчає витрату грошей з бюджету ЄС у таких сферах, як соцiальна полiтика, внутрiшнi полiтики, науковi дослiдження, фiнансованi Спiвтовариством, загальна полiтика в областi рибальства, полiтика по розвитку сiльських районiв, регiональна полiтика, а також витрата засобiв з фонду зближення. [10] Третя аудиторська група складається iз трьох аудиторiв. Вона контролює витрату засобiв, видiлених на всiлякi мiжнароднi програми Спiвтовариства по наданню допомоги iншим країнам. Нарештi, четверта аудиторська група, що складається iз трьох аудиторiв, контролює дохiдну частину бюджету спiвтовариства, а також витрата засобiв на потреби iнститутiв i органiв Європейського Союзу. Предмети контролю Рахункової палати закрiпленi в п. 1 i 2 ст. 248 ДЄС, якi, по сутi, є докладною "розшифровкою" завдання iснування Рахункової палати, закрiпленої в ст. 246 i, що зводиться до здiйснення аудита. Насамперед, Рахункова палата перевiряє звiти про виконання всiх дохiдних i видаткових статей бюджету Спiвтовариства. Крiм того, палата перевiряє звiти про витрати й доходи всiх органiв, заснованих Спiвтовариством, за винятком тих, у чиїх установчих документах прямо зазначено на неможливiсть такої перевiрки. Наприклад, Рахункова палата здiйснює тiльки часткову аудиторську перевiрку ЕЦБ у частинi визначення ефективностi дiяльностi по керуванню самим банком. Це викликано тим, що ст. 27. 2 Статуту європейської системи центральних банкiв i Європейського центрального банку виключає можливiсть iнших аудиторських перевiрок дiяльностi ЄЦБ iз боку Рахункової палати. Коло об'єктiв контролю з боку Рахункової палати дуже широкий. По сутi, у нього попадають будь-якi юридичнi або фiзичнi особи, що мають вiдношення до доходiв або витрат Спiвтовариства. Вiдповiдно до п. 3 ст. 248 ДЄС Рахункова палата має право перевiряти iншi iнститути Спiвтовариства, будь-якi органи Спiвтовариства й країн-членiв, що розпоряджаються доходами або витратами за Спiвтовариство, будь-якi юридичнi або фiзичнi особи, що одержують виплати з бюджету Спiвтовариства. Природно, що всi вони пiдлягають перевiрцi з боку Рахункової палати лише в частинi, що стосується засобiв з бюджету ЄС. Для здiйснення своїх контрольних функцiй Рахункова палата надiлена цiлим рядом повноважень, закрiплених у п. 3 ст. 248 ДЄС. Так, Рахункова палата має право здiйснювати свої контрольно-ревiзiйнi заходи як у власних примiщеннях, так i в примiщеннях органiзацiй, що перевiряються. Палата також має право одержувати по своїх запитах всю необхiдну iнформацiю вiд "iнших iнститутiв Спiвтовариства, будь-яких органiв, що розпоряджаються доходами або витратами за Спiвтовариство, будь-яких юридичних або фiзичних осiб, що одержують виплати з бюджету, нацiональних аудиторських установ або, якщо останнi не володiють 2. 3 Юридична природа актiв органiв Євросоюзу В основу правопорядку ЄЕС - ЄС були покладенi мiжнароднi нормативнi акти, якi, у свою чергу, визначили правовi засади дiяльностi ЄЕС, включаючи джерела права. Істотним при цьому є те, що ставилося завдання максимально тiсного спiвробiтництва як держав - членiв ЄЕС, так i народiв. А в правовому планi завданням було створити новий юридичний порядок мiжнародного права, в iм'я якого держави обмежили свої сувереннi права, хоча й у певних областях, а суб'єктами якого є не тiльки держави-члени, але i їхнi громадяни. Мова йшла про мiжнародний правопорядок, спiвробiтництво держав у сферах, вузько обкреслених Римським Договором. Вiдповiдно, що могло служити джерелом права? Те, що взагалi властивийо мiжнародному праву: мiжнародний договiр; мiжнародний порядок, що склався у взаєминах мiж державами ЄЕС; рiшення мiжнародної органiзацiї (ЄЕС) у межах своєї компетенцiї й, як допомiжне джерело, рiшення ЄСП. Хоча не можна не визнати, що це "допомiжне" джерело стало, як ми пiзнiше побачимо, навряд чи основним. Не можна не вiдзначити: право ЄС корiннями своїми йде в нацiональнi правопорядки, а значить дивним було б, якби як джерело європейського союзного права ми не назвали внутрiшнє право держав - членiв ЄС. Внутрiшнє право взагалi може якось спiввiдноситися з мiжнародним, але джерелом його не є. Схоже, що цей пiдхiд у випадку з ЄС невiрний. Узгодження волевиявлень держав при розробцi норм мiжнародного права має на увазi насамперед вiдповiднiсть даних норм внутрiшнiм правопорядкам, вiд яких залежить позицiя представникiв держави на форумi, де проекти мiжнародних норм пiддаються узгодженню. І багато держав у своїх конституцiях без трудазакрiпили положення про примата мiжнародних правових норм над внутрiшнiми, оскiльки вони розумiли, що такi норми, належним чином прийнятi, нiяк не можуть суперечити внутрiшньому правопорядку. [14] Справа, однак, у тiм, що в нашiм випадку мова йде не просто про мiжнародний правопорядок у звичайному змiстi. В 1963 р., тобто 30 рокiв тому або через 6 рокiв пiсля створення ЄЕС, багато чого бачилося iнакше. Тодi європейським лiдерам i в голову не могло прийти, що iнтересам правлячих класiв, в основi своїй космополiтичним, вигiдно буде вiдмовитися вiд нацiонального суверенiтету й спробувати перемiшати європейськi народи в єдиному котлi. Маємо також на увазi, що в той час голлiзм як нацiональне полiтичне явище домiнував у Францiї. Але об'єднатися полiтично, навiть при високому ступенi економiчної iнтеграцiї, не виробивши звички пiдпорядковуватися рiшенням якоїсь центральної, вненацiональної влади, не можна. У рамках ЄЕС такими були двi влади: виконавча - в особi ЄК i судова - ЄСП. Перша була правочинна за Римським Договором приймати необхiднi юридичнi акти - постанови, директиви й рiшення, обов'язковi до виконання в державах-членах. Але наскiльки строгою була б ця обов'язковiсть? Адже зазначенi юридичнi акти повиннi були застосовуватися в рамках внутрiшнiх правопорядкiв i за допомогою їхнiх правових механiзмiв. Як забезпечити, i потрiбно чи, цю обов'язковiсть? До переходу до полiтичної iнтеграцiї це питання не стояло гостро, але, коли був визначений курс переходу ЄЕС у ЄС, необхiдним стало знайти вiдповiдний механiзм. Таким став ЄСП, якому негласно й у робочому порядку були данi максимально високi повноваження. Його абсолютну юрисдикцiю визнали як всi iнститути ЄЕС, так i держави-члени, що породили ЄСП. За ЄСП визнавалося останнє слово у будь-якiй справi. 1. Договори (Treaties); 2. Постанови (Regulations); 3. Директиви (Directives); 4. Рiшення (Decisions); "рекомендацiї" i "думки", але, не заперечуючи важливостi цих актiв, їх не можна визнати джерелами права, оскiльки вони не є юридично обов'язковими. Випадає начебто б i мiжнародний порядок. Але вiн скорiше просто не помiчений, хоча не можна не бачити, що той же Римський Договiр при його створеннi закрiпив сформованi зв'язки мiж захiдноєвропейськими державами в порядку звичаю. Примiром, та ж вiдсутнiсть реальних кордонiв. Їх знищила вiйна й режим спiльної захiдної тристоронньої (США, Великобританiя, Францiя) окупацiї ФРН. Із часом визначилася перевага "прозорих" кордонiв, що закрiпилося в договорi про створення Спiвтовариства вугiллями стали, а потiм i в Римському Договорi. Або взяти проблеми рибальства. Рибалки країн первiсної "шiстки" ЄЕС звичайно вiльно промишляли в прилягаючих водах до сусiднiх територiальних вод, ширина яких 3 милi. І ця воля перекочувала в документи Спiвтовариства. Бiльшiсть мiжнародних угод фiксують те, що у звичайному порядку вже склалося мiж державами. А в ЄЕС багато звичаїв приймалися в увагу ЄСП при розглядi конкретних справ. Як не дивно, у захiдних дослiдженнях чомусь взагалi недооцiнюється роль звичаю як джерело права ЄС. Хоча в загальнiй теорiї мiжнародного права цими ж авторами звичай як джерело права висувається поперед договору. Договори виносяться на перший план по формально юридичних мiркуваннях. За аналогiєю iз внутрiшнiм правом для ЄС - це закон. Але вiдомо, що в життi, подобається нам це чи нi, пiдзаконнi акти часто мають бiльше значення. Закон, особливо якщо вiн викладений занадто в загальнiй формi, - може пiдправлятися на практицi до невпiзнанностi. ринку. В 1965 р. був укладений Договiр про об'єднання. Як пам'ятаємо, в 1951 р. було утворено Європейське Об'єднання вугiлля й стали, а в 1957 р. разом з Римським Договором сторони дiйшли згоди про створення Європейського об'єднання по атомнiй енергетицi. Згаданим Договором 1965 р. цi об'єднання були приєднанi до ЄЕС. В 1973 р. був укладений договiр про вступ у ЄЕС Великобританiї, Ірландiї й Данiї; в 1981 р. - про приєднання Грецiї; а в 1986 - Іспанiї й Португалiї. Загального ринку до 31 грудня 1992 р. В 1992 р. був укладений Договiр про Європейський економiчний простiр, вiдповiдно до якого економiчний режим ЄЕС поширювався на територiю країн "зони вiльної торгiвлi" - Австрiя, Ісландiя, Лiхтенштейн, Норвегiя, Швейцарiя, Швецiя, Фiнляндiя. Згаданi вище договори становлять правову базу i є основним джерелом права. Будучи споконвiчно мiжнародними договорами, вони набули характеристики державного (конституцiйного) права того державного утворення, яким є ЄС. З iншого боку, не можна не бачити, що як тiльки на мiжнароднiй конференцiї держави - члени ЄЕС приймали на себе вiдповiднi зобов'язання, органи ЄЕС для їхнього розвитку й закрiплення видавали постанови, директиви або рiшення, iншими словами, норми внутрiшнього права, поява яких визначалося й було обумовлено мiжнародними актами. Сказане стосується не тiльки ЄС. Кожне цiлком незалежна суверенна держава є пiд впливом мiжнародного правопорядку. І не тiльки тих iнструментiв, у яких воно бере безпосередню участь. Загальнi принципи й норми мiжнародного права мають не менший прямий ефект. Практично будь-який законопроект у нацiональному парламентi проходить свого роду перевiрку на вiдповiднiсть мiжнародному стандарту. Особливо це вiдноситься до сфери прав людини i його основних свобод. [5] А якщо держава офiцiйно взяла участь у мiжнародному правовому актi, то норми цього акту найчастiше мають пряма дiя в рамках внутрiшнього правопорядку. Для ЄС це тим бiльше вiрно, оскiльки конституцiї країн, його тридцятилiтнiх, визнають примат права мiжнародного над внутрiшнiм. Таким чином, говорячи про джерела майже будь-якої галузi внутрiшнього права, варто визнати такими загальнi принципи й певнi норми мiжнародного права. Природно, далеко не всi погодяться з подiбною точкою зору, але не можна не бачити тенденцiю в цьому напрямку. І дiйсно, загальна свiтова iнтеграцiя країн i народiв не може не впливати самим прямим образом на розвиток внутрiшнiх правопорядкiв у цих країнах i народи. Постанови - це акти, видаванi СМ i ЄК "вiдповiдно до положень" Договору 1957 р. (ст. 189). Мають пряме застосування на всiй територiї ЄС. Іншими словами немає необхiдностi приймати додатково якi-небудь внутрiшнi акти в державах - членах ЄС, якщо сама постанова не пропонує цього. Постанови з моменту їхнього видання вже є частиною внутрiшнього права членiв ЄС. постанови вiдкладена. наведенi мiркування, що обумовили видання її; до неї повинна бути додана фраза: "Сьогодення Постанова є повнiстю обов'язковою i має пряме застосування у всiх державах-членах". Здавалося б, все ясно. Але бували випадки, коли держави йшли на видання власних правових актiв як би в розвиток прийнятої постанови, але маючи на увазi щось iншому, вигiдне нацiональному бiзнесу. А нам вiдомо, як шляхом пiдзаконних актiв можна серйозно спотворити волю законодавця. Вiдповiдно ЄСП у справi ЄК проти Італiї в 1973 р. винiс рiшення, що "всi методи iмплиментацiї, якi мають як результат створення перешкод прямому застосуванню Постанови Спiвтовариства й ставлять пiд загрозу його одночасне й однакове застосування на всiй територiї Спiвтовариства, не вiдповiдають Договору". До питання прямого застосування правових норм ЄЕС ЄСП звертався й у багатьох iнших випадках. І справа начебто б для розумiння не складна, але суть у тiм, що держави-члени ЄЕС в особi їхнiх органiв дуже неохоче позбавляли себе повноважень iз питань, як здавалося, їхньої внутрiшньої компетенцiї. "має обов'язкову чиннiсть для досягнення результату в державi-членi, до якого вiн адресований, але нацiональнi влади зберiгають вибiр форми й методу його застосування". Таким чином, на вiдмiну вiд постанови директива, що не має прямої дiї, припускає дiю з боку держави-члена. Держава зобов'язана вжити заходiв протягом певного часу. Нормативнi акти держави не обов'язково вiдтворюють формулювання директиви. Головне - забезпечити її повне виконання. Передбачається, що державнi акти дадуть громадянам i юридичним особам ясне представлення про їхнi права й обов'язки у зв'язку з директивою, а нацiональним судам - основу для розгляду конкретних справ. Рiшення - це окремi акти ЄК, пов'язанi з конкретними дiями осiб (фiзичних, юридичних) або держав - членiв ЄС. Вони обов'язковi вiдносно адресата й не вимагають додаткових заходiв з боку нацiональних органiв. Для нацiональних судiв рiшення ЄК - це норма права. Приклади рiшень: ЄК неодноразово вказувала державам-членам на неприпустимiсть сприяння нацiональним пiдприємствам у порушення ст. ст. 85 i 86 Римського Договору про справедливу конкуренцiю. У такий же спосiб вказiвка може бути звернене до конкретної компанiї, що, на думку ЄК, порушує зазначенi статтi Римського Договору. [11] До них вiдносяться у виглядi своєрiдних додаткiв i доповнень ряд нормативних актiв, що деталiзують i розвивають їх. Але основнi акти мiстять все-таки положення, досить загальнi за формою. Звiдси випливає велика роль тiєї iнстанцiї, що покликана їх iнтерпретувати, добиваючись однакового розумiння й застосування їх у державах - членах ЄС. Такою iнстанцiєю є ЄСП. Причому так уже виходить, що в силу об'єктивних обставин ЄСП повинен був не обмежуватися вузькою iнтерпретацiєю написаного тексту нормативного акту, а в окремих випадках вийти за його рамки. І це не було свавiллям ЄСП, оскiльки такi дiї в загальнiй формi передбаченi Римським Договором 1957 р. Отже, основнi принципи права наступнi: орган може покладати зобов'язання тiльки до рiвня, абсолютно необхiдного для досягнення мети в iнтересах суспiльства. Якщо ж цей рiвень перевищений, то зобов'язання анулюється. 2. Рiвнiсть (недискримiнацiя). Цей принцип включений у сам текст договору ЄЕС. Так, у ст. 7 говориться про неприпустимiсть дискримiнацiї по ознацi нацiональностi, а ст. 119 говорить про рiвну оплату працi. Але ЄСП пiшов далi зазначеного в Договорi. Фактично вiн установив, що в рамках ЄЕС не може бути нi в якiй формi дискримiнацiї мiж будь-якими соцiальними й iншими групами й особами. Вiн пiдтвердив це в рядi розглянутих справ. 4. Захист основних прав людини. Як основний, цей принцип був закрiплений у рядi рiшень ЄСП. 5. Забезпечення процедурних прав включає право на справедливий процес i право викласти в ходi процесу свою думку. Необхiднiсть у цьому принципi викликається тим, що в п'ятнадцяти державах ЄС рiзнi як правопорядки, так i правовi традицiї. Десь вони розвинутi в силу iсторичних особливостей бiльше, десь менше. Завдання союзного права згладити цi розходження, привiвши їх до єдиного знаменника. 3. Перспективи розвитку ЄС 3. 1 Огляд Лiсабонської угоди Договiр реформування або Лiсабонська угода — нова базова угода щодо принципiв функцiонування Європейського Союзу. Офiцiйно iменується Проект договору, що полiпшує Договiр про Євросоюз i Договiр про становлення Європейського Спiвтовариства" (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community). "зелене свiтло" процесу ратифiкацiї Лiсабонської угоди. Передбачається, що дана угода спростить механiзм прийняття рiшень в ЄС. Разом з тим, норми Євросоюзу не стануть бiльш чiткими та зрозумiлими для його громадян. Європарламентарi наполягають на необхiдностi ратифiкацiї Лiсабонської угоди усiма країнами-членами до кiнця цього року. Це дасть змогу громадянам ЄС отримати чiтке уявлення про iнституцiйну структруру Євросоюзу та усвiдомлено проголосувати на виборах до Європейського парламенту у червнi 2009 року. [19] Саме тому конституцiйний комiтет 23 сiчня полiтично "благословив" доповiдь представникiв Європарламенту - iспанського правоцентриста І. Мендеса де Вiго та британського лейбориста Р. Корбетта (20 голосами "за" та 6 "проти"). Лiсабонська угода демократизує Євросоюз завдяки посиленню ролi Європарламенту та нацiональних парламентiв, а також удосконаленню механiзмiв захисту прав людини через приєднання до угоди Хартiї фундаментальних прав ЄС. Разом з тим, депутати Європарламенту критикують особливi умови для Великобританiї та Ірландiї в сферах вiзової та iмiграцiйної полiтики, а також незастосування положень Хартiї фундаментальних прав на територiї Великобританiї та Польщi. Також європарламентарi шкодують, що Лiсабонська угода не набула форми конституцiї на зразок Європейської конституцiйної угоди (яка не була ратифiкована на референдумах у Францiї та Нiдерландах у 2005 роцi). Представники Європарламенту вважають норми Лiсабонської угоди менш чiткими та зрозумiлими за норми Європейської конституцiї. [23] Для вирiшення цiєї проблеми парламентарi пропонують урядам країн пiдготувати свою коротку доступнiшу версiю Лiсабонської угоди у межах iнформацiйного забезпечення процесу ратифiкацiї. Новий договiр повинен замiнити європейську конституцiю, прийняття якої практично провалилося. Угода мiстить положення про iнституцiйну реформу в Євросоюзi. Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на 5 рокiв i презентуватиме ЄС на мiжнародних заходах. Договiр мiстить положення про скорочення кiлькостi єврокомiсарiв i депутатiв Європарламенту. [20] Європейськi керiвнi iнституцiї отримають бiльшу повноту влади у вирiшеннi загальних питань. До них вiдносять безпеку, боротьбу зi змiною клiмату та мiграцiйнi проблеми. Всi дипломатичнi функцiї опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнiшньої полiтики. допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 роцi, пiсля того, як Францiя та Нiдерланди на своїх нацiональних референдумах не пiдтримали європейську Конституцiю. Для введення в дiю нової Лiсабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландiя. [22] Офiцiйне пiдписання Лiсабонської сталось 13 грудня 2007 року, пiсля чого документ повинен бути ратифiкований нацiональними парламентами 27 держав Євросоюзу. 3. 2 Інституцiйнi змiни в Євросоюзi вiдповiдно до Лiсабонської угоди Розглянемо основнi положеннi, що були покладенi в основу Лiсабонської угоди i таким чином змiнили iнституцiйну будову ЄС. аренi. За умови гiпотетичної участi України в ЄС такий чинник є сприятливим для нашої держави: Польща, наприклад цього року використала право вето, заблокувавши переговорний процес ЄС з Росiєю через заборону експорту в РФ польського м'яса. А цей чинник може стати перешкодою на шляху прийняття рiшення про членство України в ЄС, оскiльки в образi нашої країни ЄС може отримати додатковий головний бiль в зовнiшнiй полiтицi, з огляду на ряд проблем в українсько-росiйських вiдносинах, в першу чергу в енергетичнiй сферi. А енергетика для ЄС є "ахiллесовою п'ятою". "компромiсу Іоаннiна", який дозволяє до 2017 року будь-якiй групi країн-членiв ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстiв офiцiйних документiв. [22] Нова система голосування буде поширена на 50 додаткових сфер, включаючи полiцейське i юридичне спiвробiтництво, боротьбу проти тероризму, освiту, економiчну полiтику. Президент Європейської Комiсiї також буде призначатись Європейською Радою на основi квалiфiкованої бiльшостi з врахуванням результатiв європейських виборiв на термiн 2,5 роки. Правило абсолютної єдностi залишиться для сфер зовнiшньої полiтики, оборонної полiтики, соцiальної безпеки, фiнансової сфери i культури. на 1 вересня 2007 року населення України складає 46,46 млн. осiб. [19] Бiльшiсть нових країн-членiв ЄС є вихiдцями iз колишнього соцiалiстичного табору i мають схожi проблеми зi вступом до ЄС, але населення переважної бiльшостi цих країн є невеликим. Десять колишнiх соцiалiстичних країн з населенням 102,52 млн. чоловiк (21,2% чисельностi ЄС) представляють 37% загальної кiлькостi країн-членiв ЄС. Очевидно, що всi рiшення пiсля 2014 року будуть прийматись практично одноосiбно старими членами ЄС, в першу чергу Францiєю, Італiєю, Нiмеччиною, Іспанiєю, Великобританiєю, не зважаючи на пiдходи до цих рiшень з боку iнших, нових країн-членiв. [21] Не дивно, що з червневого 2007 року самiту ЄС Польща вимагала перенесення термiну введення в дiю системи голосування за квалiфiкацiйною бiльшiстю. Польщi вдалось скористатись правом вето i перенести початок її дiї практично на 2017 рiк. Фактор великої чисельностi населення України є сприятливим для нашої країни, за умови вступу до ЄС, i несприятливим для старих країн-членiв, оскiльки збiльшується вiрогiднiсть блокування рiшень новими країнами-членами. "зеленi книги", "бiлi книги", комунiкацiї i законодавчi програми) будуть направлятися в нацiональнi парламенти для їх детального вивчення i тiльки пiсля цього виноситись на прийняття в ЄС. По-четверте, кiлькiсть депутатiв Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто пiсля виборiв до Європарламенту. Кiлькiсть депутатiв визначаються за коефiцiєнтом вiд кiлькостi населення країн-членiв. [21] Україна могла б отримати близько 65 мiсць в Європарламентi, тодi як на сьогоднi Польща має 51 мiсце, а європейськi лiдери вiдповiдно: 96 - у Нiмеччини, 74 - у Францiї i по 73 у Великої Британiї i Італiї. По-п'яте, Європейська група набуває статусу офiцiйного органу ЄС, який буде надiлений функцiєю координацiї економiчних полiтик країн-членiв зони євро. З одного боку, Українi ще далеко до вирiшення цього питання, а з iншого боку, в новiй угодi Україна - ЄС наша держава прагне прописати економiчну iнтеграцiю, яка має реалiзуватись в зонi вiльної торгiвлi, що неможливо зробити без набуття членства в Свiтовiй органiзацiї торгiвлi. вимог Бiшкека до Києва обнулити iмпортнi мита на сiльськогосподарську продукцiю i пообiцяла пiдписати двостороннiй протокол. [19] Однак тут iснують i iншi проблеми. У сферi економiчних вiдносин з найближчими сусiдами, депутати Європейського парламенту 9 жовтня цього року привернули увагу української влади на те, що деякi положення угоди про Єдиний економiчний простiр (ЄЕП) можуть, у випадку iмплементацiї, завадити намiрам створення зони вiльної торгiвлi мiж Україною та ЄС. І в такiй ситуацiї перед Україною стоїть непростий вибiр: ЄС чи ЄЕП, адже за сiчень-серпень 2007 року доля ЄС у загальному обсязi експорту України становила 29,9%, а доля країн ЄЕП - 31,6%, по iмпорту ЄС - 35,1%, ЄЕП - 33,8%. По-шосте, в Європейському Судi буде створено три додатковi посади генеральних адвокатiв, з яких одну буде займати представник Польщi, що було зроблено за вимогою останньої. Це створило прецедент, який автоматично може перенестись на Україну, за умови її членства в ЄС. серйозних недолiкiв, що стосується i рiвностi перед законом, i захисту iнтелектуальної власностi, i боротьби з корупцiєю. По-восьме, стосовно контролю за iмiграцiєю в проектi договору вказано, що ЄС розвиває полiтику, спрямовану на "забезпечення контролю осiб i ефективне спостереження пересiкання зовнiшнiх кордонiв". З урахуванням цього, для ЄС в сьогоднiшнiй ситуацiї вигiднiше мати Україну - сусiда, нiж Україну - члена, оскiльки Україна як сусiд може стати чудовим фiльтром для мiграцiйних потокiв iз Сходу, якi становлять загрозу внутрiшнiй ситуацiї в країнах - членах ЄС. [22] У таких умовах, Україна, дотримуючись незворотного шляху на поглиблення європейської iнтеграцiї, повинна спрямовувати основнi зусилля на виконання домашнього завдання iз проведення внутрiшнiх реформ, якi, якщо i не виллються в безпосереднє членство в ЄС, то значно покращать життєдiяльнiсть нашої держави i наблизять її до європейських стандартiв. Висновки "правовий масив"), що включає норми, що вiдносяться до рiзних галузей права. Тут переплiтаються норми публiчного й приватного права, традицiйних i нових галузей права. Європейське право вiдрiзняється й тим, що нерiдко вiдмовляється вiд стандартних, звичних пiдходiв i йде власним шляхом. До його аналiзу часто важко пiдходити зi сталими критерiями й поданнями, тому що його принципова з вимагає серйозного перегляду багатьох колишнiх поглядiв. З вiдомою часткою умовностi можна говорити нс тiльки про комплексний, але й про "гiбридний" характер європейського права, що, розвиваючись, вбирає в себе все прогресивне, досягнуте в самих рiзних галузях права сучасного свiту. Одночасно європейське право смiло заглядає в майбутнє, створює й перевiряє на практицi новi iнститути, процедури, традицiї. Європейське право в певному змiстi є збiрним поняттям, що охоплює хоча й близькi й часом взаємозалежнi, але проте рiзнi правовi феномени. Строго говорячи, одного, єдиного європейського права в природi не iснує. Щораз, коли ми говоримо про європейське право, необхiдно уточнювати, про що, власне, мова йде, що саме мається на увазi. Ситуацiя ускладнюється нерiдко неоднаковим пiдходом до європейського права в рiзних країнах, що найчастiше вiдбиває принциповi розходження вiдносно полiтичного керiвництва тiєї або iншої країни до iнтеграцiї. Право Європейського Союзу утворює складну систему не тiльки у своїх зовнiшнiх проявах, але й у внутрiшнiх взаємозв'язках. У першому випадку використовується термiн правова система, що покликана пiдкреслити той факт, що право Союзу є самостiйне правове явище стосовно iнших систем (тобто до нацiонального й мiжнародного публiчного права). У захiднiй доктринi стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення функцiональний пiдхiд. У цьому випадку як критерiй побудови системи права Союзу беруться причини прийняття конкретних норм i їхнє призначення. Вiдповiдно в системi його права видiляють два тридцятилiтнi: гак називане iнституцiйне (або "iнституцiональне") право й право "матерiальне" (або "змiстовне"). До "iнституцiйного права" вiдносять норми, покликанi закрiпити пристрiй i компетенцiю органiзацiї Європейський Союз, статус її iнститутiв i iнших органiв. "Питома вага" норм рiзних галузей i iнститутiв у системi права Союзу неоднакова. З урахуванням iсторичного розвитку цiєї органiзацiї, цiлком природно, найбiльший розвиток одержали норми, що регулюють економiчнi й пов'язанi з ними вiдносини. Керiвнi органи, надiленi, як правило, владними повноваженнями, iменуються в праве Європейського Союзу iнститутами. Саме на iнститути покладене здiйснення завдань Європейських спiвтовариств i Союзу в цiлому, саме в особi своїх iнститутiв Європейський Союз реалiзує тi сувереннi права, якi були делегованi йому країнами-членами. Інститутiв у Європейських спiвтовариств спочатку було чотири, нинi їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комiсiя, Суд i Рахункова палата. договорах, хоча поряд iз законодавчим вiн здiйснює багато iнших повноважень, у тому числi й з виконавчої влади. Рада по загальних питаннях, що засiдає в складi мiнiстрiв закордонних справ або мiнiстрiв по "європейських справах" (така посада нинi iснує в урядах деяких країн-членiв). Рада по загальних питаннях приймає рiшення зовнiшньополiтичного характеру, тобто в сферi вiдносин Спiвтовариств i Союзу iз третiми країнами, а також з питань, що зачiпають Європейський Союз у цiлому ("загальнi питання"), наприклад, про скликання конференцiї по перегляду установчих договорiв. Рада по загальних питаннях також координує роботу й розподiляє компетенцiю мiж рiзними "формацiями" галузевої Ради, iнакше називаного спецiальним. Європейський парламент включає 732 члена (депутатiв), що обираються в кожнiй країнi-членi у вiдповiднiсть iз чисельнiстю населення, але не строго пропорцiйно (представництво невеликих країн завищене). Кiлькiсть депутатських мiсць для кожної країни зафiксовано безпосередньо в Договорi про Європейське спiвтовариство, тобто є "твердою" нормою. Нiццький договiр, переглянув iснуючi ранiше квоти убiк скорочення, щоб пiсля прийому нових країн-членiв (i, вiдповiдно,обрання додаткових депутатiв) чисельнiсть Європарламенту не стала надмiрно великою. Представницький характер Парламенту обумовлює надiлення його депутатiв вiльним мандатом: вони не зв'язанi наказами своїх виборцiв (тому що представляють всi народи ЄС, а не тiльки свiй округ), не можуть бути вiдкликанi й голосують у вiдповiдностi зi своєю совiстю й переконаннями. З 1967 р. Комiсiя - єдиний орган для ЄЕС, ЕОВС i Євратому - Комiсiя європейських спiвтовариств. Комiсiя в захiднiй лiтературi й засобах масової iнформацiї традицiйно характеризується в якостi головного виконавчого органа Союзу, а iнодi навiть як його "уряд". Європейський Суд являє собою незалежний правовий орган, необхiдний для того, щоб через тлумачення й застосування цього Договору дотримувалося право Європейського Союзу. Справи в суд передаються трьома способами: 1. Нацiональними судами вiдповiдно до процедур; 2. Позовами Європейської Комiсiї проти країн-членiв; 3. Позовами, збудженими одною країною-членом проти iншого. Європейська Рахункова палата була заснована вiдповiдно до положень другого бюджетного договору 1975 р. i стала функцiонувати в повному обсязi в жовтнi 1977 р. Європейська Рахункова палата виконує контрольну функцiю й не належить нi до однiєї з галузей влади ЄС. · вводяться посади президента i вищого представника iз закордонної полiтики i спiльної безпеки з адмiнiстративними повноваженнями, з метою єдиного представництва i єдностi поглядiв ЄС на зовнiшнiй аренi · голосування за квалiфiкованою бiльшiстю (необхiдно мати 55 % країн-членiв, якi представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рiшення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромiсу Іоаннiна», який дозволяє до 2017 року будь-якiй групi країн-членiв ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстiв офiцiйних документiв · посилюється роль нацiональних парламентiв. Законодавчi пропозицiї Європейського Союзу («зеленi книги», «бiлi книги», комунiкацiї i законодавчi програми) будуть направлятися в нацiональнi парламенти для їх детального вивчення i тiльки пiсля цього виноситись на прийняття в ЄС. · кiлькiсть депутатiв Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто пiсля виборiв до Європарламенту. Кiлькiсть депутатiв визначаються за коефiцiєнтом вiд кiлькостi населення країн-членiв. · Європейська група набуває статусу офiцiйного органу ЄС, який буде надiлений функцiєю координацiї економiчних полiтик країн-членiв зони євро. · в Європейському Судi буде створено три додатковi посади генеральних адвокатiв, з яких одну буде займати представник Польщi, що було зроблено за вимогою останньої. · Хартiя фундаментальних прав, яка вступить в силу в усiх країнах-членах Європейського Союзу, окрiм Великої Британiї i Польщi, визначає обов'язковiсть дотримання прав людини. Список використаної лiтератури 1. Арах М. Европейский Союз. Видение политического объединения. М., 2005. 2. Барановский В. Г. Политическая интеграция в Западной Европе. М., 2003. 3. Документы Европейского союза. Т. I—V. М., 1993—2004. 4. Евратом: правовые проблемы / Отв. ред. А. И. Иойрыш. М., 2002. 5. Европа в меняющемся мире. Международные связи Европейского сообщества / Под ред. Ю. А. Борко. М., 2005. 6. Европа на пороге XXI в.: ренессанс или упадок. М., 2000. 7. Европейская интеграция: правовые проблемы. Книга первая / Отв. ред. Б. Н. Топорнин. М., 2002. 9. Европейский Союз. Путеводитель / Под ред. Ю. А. Борко и О. В Буториной. М., 2005. 10. Европейское право. Учебник / Отв. ред. Л. М. Энтин. М., 2005. 12. Каргалова М. В. От социальной идеи к социальной интеграции. М., 2003. 14. Основы права Европейского Союза: Учебное пособие / Под ред. СЮ. Кашкина. М, 2004. 16. Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота: Учебное пособие / Под ред. В. В. Безбаха, л. Я. Капустина, В. К. Пучинского. М., 2003. 17. Топорнин Б. Н. Европейские сообщества: право и институты. М., 2002. 18. Топорнин Б. Н. Европейское право. Учебник. М., 2006. 19. http://maidan.org.ua/static/news/2007/1192799429.html 21. http://eu.prostir.ua/news/8576.html 22. Приходько К. С. Дебати щодо Лiсабонської угоди // Персонал + № 3 (255) 24 - 30 сiчня 2008 року. 23. Капанiн О. П. Нова угода ЄС: усi за одного, а не кожен за себе. // Європейський простiр № 16 02. 05. 2008