Змiст
Вступ
1. 2 Конституцiйно-правовий статус Президента України
1. 3 Реформування конституцiйно-правового статусу Президента України
1. 4 Принципи конституцiйно-правового статусу Президента України
Роздiл 2. Функцiї Президента України
2. 1 Повноваження Президента України
2. 2 Секретарiат Президента України
2. 3 Рада нацiональної безпеки i оборони України
Роздiл 3. Повноваження Президента України вiдповiдно до проекту Конституцiї України
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Актуальнiсть дослiдження
. Нинiшнiй етап реформування правової i полiтичної системи України пов'язаний з необхiднiстю покращення функцiонування демократичних iнститутiв. Серед таких iнститутiв є iнститут Президента України, який у сучаснiй полiтичнiй ситуацiї є не стабiльним й тому потребує ефективного реформування. Дослiджена тема на є найбiльш актуальною тому що в Українi у сiчнi мiсяцi очiкуються вибори президента України 2010.
У нашiй державi пост Президента було запроваджено Законом України "Про заснування поста Президента України i внесення змiн та доповнень до Конституцiї (Основного Закону) України вiд 5 липня 1991 р. У Конституцiї України Президенту присвячено роздiл V, який складається з 11 статей, що встановлюють порядок обрання Президента та основи його взаємовiдносин з державними органами.
Згiдно з чинною Конституцiєю, Президент України є главою держави i виступає вiд її iменi. Президент України є гарантом державного суверенiтету, територiальної цiлiсностi України, додержання Конституцiї України, прав i свобод людини i громадянина (ст. 102).
Ступiнь дослiдження
конституцiйно-правового статусу президента у сучасному правовому життi є актуальною, адже вона розглядається в працях багатьох науковцiв, полiтичних дiячiв. Однiєю з таких наукових робiт є “Становлення iнституту президентства” Олеськiв І., в якому докладно розглядається законодавчий процес i роль iнституту президентства в державотвореннi України. А також “ Історичний розвиток iнституту глави держави в Українi”, а саме проведення полiтичної реформи в Українi, згiдно якої за чинною Конституцiєю Президент України є главою держави i виступає вiд її iменi.
Мета
курсової роботи полягає у вивченнi особливостей конституцiйного регулювання щодо повноважень Президента України, а також еволюцiя його правового статусу. Для вивчення цiєї проблеми необхiдно дослiдити особливостi становлення iнституту президентства в Українi; визначити повноваження Президента України, якi закрiпленi в Конституцiї України; сучасний стан iнституту президентства i можливостi його змiн згiдно з державотворенням України.
курсової роботи є розвиток i становлення iнституту президентства в Українi. Виконання Президентом України своїх повноважень згiдно з Конституцiєю України.
Об'єктом
курсової роботи є закрiплення статусу Президента України, його еволюцiйний розвиток, а насамперед закрiплення в Конституцiї України статусу глави держави, як гарант державного суверенiтету.
є порiвняльний метод, завдяки якому розглянуто повноваження Президента України в залежностi вiд змiни його конституцiйно-правового статусу. Другим є системно-функцiональний метод який розкриває системно-функцiональну природу iнституту президентства, його суть та основнi ознаки, а також його державний апарат. Третiм є iсторичний i логiчний метод, адже вiн дозволяє простежити всю iсторiю розвитку вiд заснування iнституту президентства до Проекту Закону України “Про внесення змiн до Конституцiї України”.
Теоретичне i практичне значення дослiдження.
Теоретичнi засади курсової роботи розкривають поняття та сутнiсть iнституту глави держави, що дозволяє оцiнити ступiнь реалiзацiї його основних повноважень iз цим проблеми як наукового, так i практичного характеру при вдосконаленнi дiючого законодавства України.
одержаних результатiв полягає у розробцi теоретичних положень щодо особливостей сутностi iнституту глави держави. В результатi проведеного дослiдження сформульовано новi науковi положення i висновки:
1. Проведена паралель iсторичного розвитку iнституту президентства, яка дозволяє стверджувати, що протягом всiх рокiв незалежностi глава держави виступає рушiйною силою суспiльно-полiтичних i соцiально-економiчних перетворень;
2. Статус глави держави залежить вiд порядку обрання президента i обсягу його повноважень. Останнiм часом набуває поширення напiвпрезидентська республiка. В нiй президент обирається народом, але парламенту надаються певнi повноваження, пов'язанi з контролем за його дiяльнiстю пiдчас формування уряду i здiйснення виконавчої влади;
3. Необхiднiсть проведення полiтичної реформи в Українi, в умовах якої Президент готовий iти на зустрiч полiтичним силам у вирiшеннi актуальних питань державотворення, що заохочуватиме їх до спiвпрацi й змiцнить його становище в державi, а також буде сприяти злагодi й миру в країнi в цiлому.
вiдображає мету, завдання та основнi напрями дослiдження. Робота складається iз вступу, трьох роздiлiв, якi об'єднують 7 пiдроздiлiв, висновкiв та списку використаних джерел. Обсяг роботи – 37 сторiнок, кiлькiсть використаних джерел – 15 найменування.
Роздiл 1. Історичний розвиток iнституту глави держави в Українi
В Українi iнститут президентства почав розвиватися на поч. 20 ст. за часiв дiяльностi Центральної Ради було видано чотири Унiверсали, якi мали сформувати фундамент для демократичного розвитку Української держави. Останнiм Унiверсалом, вiд 22 сiчня 1919р., Центральна Рада проголосила повну полiтичну незалежнiсть України вiд Росiї. А 29 квiтня 1918р. Центральна Рада обрало Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республiки. Проте, на сьогоднi, цей iсторичний факт несе бiльш полiтичне навантаження, нiж правове. У час дiї радянського права iнститут президента не розвивався. Функцiю глави держави виконував орган Верховної Ради УРСР - Президiя Верховної Ради Української РСР.
Сучасна конституцiйна практика України мiстить багато прикладiв полiтико-правового реформування iнституту глави держави та безпосередньо його повноважень. Як правило, такi змiни були зумовленi об’єктивними процесами, що виникли внаслiдок структуризацiї соцiально органiзованого суспiльства та формування нових полiтичних партiй, що дотримувалися тих чи iнших прiоритетiв у внутрiшнiй полiтицi України.
Першим документом, в якому формально вказувалося на запровадження в сучасну полiтичну систему України iнституту президента, стала “ Концепцiя нової Конституцiї України ”, схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. На той час Концепцiя закрiпила положення про те, що за формою правлiння Україна має стати “президентською республiкою”. В Українi виконавча влада мала здiйснюватися “Президентом, вiце-президентом, Кабiнетом Мiнiстрiв i державною адмiнiстрацiєю” [6; 100].
5 липня 1991 р. № 1295- 21“Про Президента Української РСР”, “Закон про вибори Президента України” [2].
i главою виконавчої влади (ст. 1 Закону про Президента УРСР). Вибори Президента УРСР вiдбулись 1 грудня 1991 р. У цей же день було проведено всеукраїнський референдум в питаннi про проголошення незалежностi України. Президентом України став Леонiд Кравчук. З посиленням полiтичної ролi Президента України, Верховна Рада розпочала процес реформування його конституцiйно-правового статусу. Було прийнято Закон №2113-22 вiд 14 лютого 1992 р. “Про внесення змiн i доповнень до Конституцiї (Основного Закону) України”. Новелою конституцiйного законодавства стали положення ст. 114-1, вiдповiдно до яких Президента України було визнано Главою держави i главою виконавчої влади.
Подальшого закрiплення iнституту президентства в Українi набуло в проектах Конституцiї України набуло в проектах Конституцiї України. За участю народних депутатiв було два офiцiйнi проекти. Цi проекти було опублiкованi з метою всенародного обговорення i вiдомi широкому загалу як проект Конституцiї України вiд 1 липня 1992 р. та вiд 26 жовтня 1992р. Окрiм офiцiйних проектiв, публiкувалися “неофiцiйнi“. Вони розробилися науковими iнститутами, окремими фахiвцями, громадськими органiзацiями та iншими зацiкавленими сторонами державотворчого процесу. Таких проектiв було близько п’ятнадцяти [6; 102].
На той час видiляли два основнi напрями розвитку української форми правлiння. Перший був зумовлений тим, що в Українi має бути президентська республiка, другий – напiвпрезидентська. Проте, переважна бiльшiсть схилялася до того, що в Українi має бути один з рiзновидiв напiвпрезидентської республiки: або “президентсько-парламентська", або “парламентсько-президентська.
влади.
Договору було визнано главу держави i главу виконавчої влади України.
З прийняттям Конституцiї України 28 червня 1996 р. цей специфiчний для української правової системи полiтико-правовий документ втратив свою чиннiсть. Конституцiя України суттєво обмежила повноваження Президента України. Вiдповiдно до ст. 102 його було визнано виключно главою держави. Повноваження, якi характеризували його як главу виконавчої влади, були переданi Прем’єр-мiнiстровi України[6; 103].
1. 1
Роль iнституту президентства в державотвореннi України
Розвиток державотворення Української держави прийнято вважати 01. 12. 1991 р., коли вiдбулися загальнi прями вибори глави Української держави, а вже 05. 12. 1991 р. новообраний Президент України Л. М. Кравчук склав присягу на пленарному засiданнi Верховної Ради України. Таким чином, Президент став уособленням незалежної Української держави не тiльки юридично(за Конституцiєю), а й фактично (у суспiльнiй свiдомостi). За таких умов становлення i розвиток президента в Українi вiдбуваються на тлi та у нерозривному зв’язку з розбудовою незалежностi держави в цiлому насамперед, з формуванням нового державного механiзму. Полiтико-правова практика свiдчить, що протягом усiх рокiв незалежностi Президент України вiдiгравав ключову роль у процесi розбудови української держави.
прийнятної форми правлiння. Актуальною проблемою на сьогоднi залишається чiтке визначення мiсця i ролi Президента України в загальнiй системi органiв влади. Інститут президентства посiдає одне з провiдних у системi державної влади України, що, однак, не є свiдченням достатньої визначеностi його повноважень. З часу утворення вiн постiйно розвивається, змiнюється, на нього впливають трансформацiйнi процеси, пов’язанi зi змiнами у суспiльствi. Змiнюються i уявлення про мiсце i роль глави держави в системi влади, йде пошук оптимально статусу Президента, його законодавчого закрiплення.
i урядом, мiж парламентом i Президентом. У процесi такого розмежування Президент нерiдко «перетягує» на себе повноваження iнших органiв; частково – парламенту, частково - уряду. В результатi йде процес формування особливого iнституту президентської влади, що, безумовно, вiдрiзняється вiд iнститутiв законодавчої i виконавчої влади[10; 24].
ставлення до iнституту президентства рiзних соцiальних груп суспiльства, не визнання цього iнституту за радянських часiв.
Полiтико-правовi проблеми, що виникають у зв’язку з необхiднiстю i особливостями iнституту президентства в Українi, його мiсця i ролi в розбудовi української державностi, набули важливого значення у контекстi переходу вiд президентсько-парламентської системи, яка вже вiдiграла свою роль у становленнi державностi, забезпеченнi стабiльностi суспiльства i держави, до парламентської-президентської системи, яка вiдповiдає європейськiй моделi та є найбiльш поширеною у демократичних країнах. Враховуючи це, Президент України пропонує передати частину своїх повноважень парламенту у сферi кадрової полiтики, зокрема, призначення Прем’єр - мiнiстра, формування парламентської бiльшостi.
1) Завершуючи огляд ролi iнституту президентства в державотвореннi України, можна стверджувати, що протягом всiх рокiв незалежностi глава держави є головною рушiйною силою суспiльно-полiтичних i соцiально-економiчних перетворень.
2) За чинною Конституцiєю (ст. 102) Президент України є главою держави i виступає вiд її iменi, i, з одного боку, можна вважати, що не входить до жодної з гiлок влади,забезпечуючи узгоджене функцiонування всього державного механiзму [13; 341]
1. 2
Конституцiйно-правовий статус Президента України
Законом ”Про Президента Української РСР” вiд 5 липня 1991 р. в Українi було запроваджено посаду Президента України, який згiдно зi ст. 1 Закону визнавався найвищою посадовою особою Української держави i главою виконавчої влади[2].
Згаданий правовий статус Президента України булло уточнено ст. 19 Конституцiйного договору мiж Верховною Радою та Президентом України “Про основнi засади органiзацiї та функцiонування державної влади i мiсцевого самоврядування в Українi на перiод до прийняття нової Конституцiї України ” вiд 18 червня 1995 р., за якою Президент України визнавався главою держави i главою державної виконавчої влади в Українi.
Нарештi, Конституцiя України 1996 р. визначила, що Президент України є главою держави i виступає вiд її iменi.
Глава держави – це або конституцiйний орган, або водночас i вища посадова особа держави. У першому випадку глава держави вiдповiдно до Конституцiї розглядається як невiд’ємна складова парламенту, тобто законодавчої влади, оскiльки без його пiдпису закон є недiйсним. У другому випадку вiн є главою виконавчої влади i водночас главою держави. У третьому лише главою держави, який не входить до будь-якої гiлки влади:законодавчої, виконавчої та судової.
Главою держави звичайно є особа, яка посiдає вище мiсце в iєрархiї державних iнститутiв i яка здiйснює верховне представництво як у внутрiшньо економiчному життi, так i на мiжнароднiй аренi. Нарештi, це символ державностi народу.
Правовий статус президента визначається республiканською формою правлiння.
Роль глави держави в президентських республiках досить важлива, оскiльки вiн поєднує повноваження глави держави i глава уряду [9; 356].
Сутнiсть напiвпрезидентської моделi зводиться перш за все до мiцної президентської влади, яка здiйснюється в умовах нежорсткого подiлу влади, як це спостерiгається у президентських республiках. Глава держави звичайно вiдповiдає за розв’язання загальних стратегiчних питань, контролюючи при цьому певнi сфери дiяльностi уряду, в той час як прем’єр-мiнiстр несе безпосередню вiдповiдальнiсть за здiйснення державного управлiння.
Така модель притаманна i правовому статусу Президента України.
При з’ясуваннi мiсця i ролi будь-якого органу держави i посадової особи, якi визначаються Конституцiєю, принциповим є: визначення його функцiонального призначення i мiсце, яке орган або посадова особа посiдає у системi державних органiв [9; 357].
Згiдно з Конституцiєю України Президент України є главою держави. Проте мiсце i роль глави держави в системi органiв саме державної влади у Конституцiї чiтко не визначенi. Надання Президентовi статусу глави держави пояснюється перш за все необхiднiстю пiдвищити рiвень представництва держави всерединi країни i за її межами в перiод проголошення i становлення України як незалежної держави, а здiйснення цих функцiй у всiх країнах з напiвпрезидентською формою правлiння завжди притаманне Президентовi країни.
Виходячи з цього, слiд визнати, що здiйснення ним представницької функцiї гаранта державного суверенiтету, територiальної цiлiсностi, додержання Конституцiї України, прав i свобод людини i громадянина дає можливiсть Президентовi України посiдати особливе мiсце в системi органiв державної влади i не входити до жодної з її гiлок.
Президента, в якiй визначено стратегiчнi напрями побудови держави, суспiльства, їх економiчного, соцiального i культурного розвитку.
Президент вживає вiдповiдних заходiв, пов’язаних з охороною суверенiтету України, її територiальною цiлiснiстю, використовуючи при цьому лише визначенi Конституцiєю його власнi повноваження.
Вiн несе персональну вiдповiдальнiсть за додержання Конституцiї України, захистом прав i свобод людини i громадянина. Здiйснення Президентом цих функцiй не дає пiдстався стверджувати, що його влада поширюється на всi гiлки державної влади.
забезпечує погодження функцiонування i взаємодiю всiх органiв державної влади, виступаючи як своєрiдний арбiтр[9; 359].
1. 3
Реформування конституцiйно-правового статусу Президента України
iншими органами державної влади; закрiплюють порядок замiщення поста Президента України; передбачають конституцiйно-правову вiдповiдальнiсть за державну зраду та iншi злочини;визначають функцiї та повноваження Президента України.
Президент України посiдає окреме мiсце в системi органiв державної влади. Конституцiя України 1996р., на вiдмiну вiд попередньої Конституцiї та Конституцiйного договору вiд 8 червня 1995р., якi визначали його статус як глави держави i глави виконавчої влади, не вiдносить Президента України до законодавчої, виконавчої чи судової гiлок влади. Водночас, за Конституцiєю України 1996 р. глава держави зберiгав досить широкi повноваження (установчi та контрольнi) в сферi виконавчої влади i надiлявся суттєвими прерогативами в сферах законодавчої i судової влади[10; 23].
Із внесенням змiн до Конституцiї України змiн 8 грудня 2004р. конституцiйний статус Президента України отримав подальшу трансформацiю, що пов’язано з переходом до парламентарно – президентської форми правлiння. Так, суттєво зменшуються його прерогативи в сферi виконавчої влади (повноваження щодо формування Уряду фактично перейшли до парламенту), тим часом розширилися його контрольнi повноваження стосовно Верховної Ради України – Президент України отримав додатковi пiдстави для дострокового припинення повноважень парламенту.
Конституцiйна реформа не призвела до змiни функцiй глави держави – Президент України є гарантом державного суверенiтету, територiальної цiлiсностi України, додержання Конституцiї України, прав та свобод людини i громадянина (ст. 102 Конституцiї України) та не вплинула на конституцiйнi гарантiї його дiяльностi. Це свiдчить, що i пiсля внесення до Конституцiї України 8 грудня 2004 р. Президент України продовжує вiдiгравати суттєву роль в механiзмi державної влади, насамперед, як iнститут, що забезпечує стабiльнiсть державної влади, взаємодiю її рiзних гiлок.
Конституцiя України передбачає певнi умови, що забезпечують контроль за дiяльнiстю Президента України, виключають можливiсть його перетворення в авторитарного правителя. До них можна вiднести:
1)обмеження термiну повноважень Президента України п’ятирiчним строком (ч. 1 ст. 103);
2) його обрання на загальних прямих виборах (ч. 1 ст. 103);
3)заборона мати Президентовi України iнший представницький мандат, обiймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян (ч. 4 ст. 103);
4) заборона займати пост Президента України однiєю й тiєю ж самою особою бiльше нiж два строки пiдряд (ч. 3 ст. 103);
5)можливiсть усунення Президента України з поста в порядку iмпiчменту в разi вчинення ним державної зради або iншого злочину (ст. 111);
6)можливiсть визнання Конституцiйним Судом України актiв Президента не конституцiйними, через що вони втрачають чиннiсть з дня ухилення Конституцiйним Судом України вiдповiдного рiшення (ст. 152) [10; 25].
1. 4
органiв i посадових осiб держави. Основоположними з таких принципiв є незмiнюванiсть, невiдповiдальнiсть i нейтральнiсть. До iнших принципiв конституцiйного статусу глави держави належать недоторканiсть i несумiснiсть поста з iншими посадами або видами дiяльностi, якi тiєю чи iншою мiрою притаманнi статусу посадових осiб органiв публiчної влади та депутатiв представницьких установ. Однi з цих принципiв закрiплюються в конституцiях безпосередньо, iншi є похiдними вiд них або випливають iз конституцiйно закрiплених функцiй i повноважень глави держави.
Незмiнюванiсть бути припиненi достроково главою держави за настання певних пiдстав, уряд може бути вiдправлений у вiдставку парламентом або головою держави, то повноваження самого глави держави яким-небудь державним органом не можуть бути достроково припиненi. Усунення спадкового монарха з поста юридично, законним шляхом неможливо. Його можна тiльки примусити зректися престолу, скинути або усунути фiзично. Незмiнюванiсть президента не є абсолютною. Його можна усунути з поста не тiльки незаконним шляхом – у результатi державного перевороту, а й законним – у порядку конституцiйно встановленої особливої процедури – iмпiчменту.
Невiдповiдальнiсть слiд путати з невiдповiдальнiстю, як це iнодi робиться, що означає вiдсутнiсть в особи почуття вiдповiдальностi i є оцiнкою моральною, а не юридичною категорiєю. За парламентарних (парламентарна монархiя, парламентарна республiка) i змiшаної республiканської форм правлiння юридичним оформленням зняття вiдповiдальностi з глави держави за виданi ним акти є контрасигнатура (мiнiстерський пiдпис) – скрiплення акта глави держави пiдписом прем’єр-мiнiстра або вiдповiдного мiнiстра, без якого акт не набирає юридичної сили.
Формально призначення контрасигнатура полягає у тому, щоб взяти полiтичну i юридичну вiдповiдальнiсть за виданий акт з глави держави i покласти її на уряд та окремих його членiв. Фактично контрасигнатура може бути засобом обмеження повноважень глави держави i здiйснення їх вiд iменi глави держави урядом. У рiзних країнах сферах застосування контрасигнатура неоднакова. У країнах з парламентарними формами правлiння контрасигнуються всi, або майже всi акти глави держави, включаючи рiшення глави i членiв уряду, про промульгацiю закону, про повернення закону на повторний розгляд до парламенту i про розпуск парламенту.
У країнах зi змiшаною республiканською формою правлiння iнститут контра сигнатури застосовується значно меншою мiрою, бiльшiсть рiшень президента в них не потребують контрасигнування взагалi. В Українi iнститут контра сигнатури вiдiграє формальну роль. Вiн є засобом зняття вiдповiдальностi з Президента України за виданий ним акт i покладення її на Прем’єр-мiнiстра України i мiнiстрiв, але не ставить главу держави у залежностi вiд уряду.
Принцип невiдповiдальностi глави держави включає також його недоторканiсть
, яка означає, що вiн не може бути притягнений до кримiнальної вiдповiдальностi, затриманий чи заарештований.
України, скраплення його актiв пiдписами глави уряду i мiнiстрiв, можливостi притягнення його до вiдповiдальностi тiльки в порядку iмпiчменту[13; 370-371].
ним державної зради або iншого злочину» (ч. 1 ст. 111).
Імпiчмент
– це конституцiйно встановлений порядок притягнення парламентом до вiдповiдальностi вищих посадових осiб держави за порушення ним законiв.
Встановлена Конституцiєю Україною процедура iмпiчменту є досить складною; «Питання про усунення Президента України з поста в порядку iмпiчменту iнiцiюється бiльшiстю вiд конституцiйного складу Верховної Ради України. Для проведення розслiдування Верховна Рада України створює спецiальну тимчасову слiдчу комiсiю до складу якої включаються спецiальний прокурор i спецiальнi слiдчi. За наявностi пiдстав Верховна Рада України не менш як двома третинами вiд її конституцiйного складу приймає рiшення про звинувачення Президента України. Рiшення про усунення Президента України з поста в порядку iмпiчменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертинами вiд її конституцiйного складу пiсля перевiрки справи Конституцiйним Судом України i отримання його висновку щодо додержання конституцiйної процедури розслiдування i розгляду справи про iмпiчмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що дiяння, в яких звинувачується Президент України, мiстять ознаки державної зради або iншого злочину» [1; 31].
вони означають неможливiсть дострокового усунення законним шляхом з поста президента i такої особи, яка не виконує своїх передвиборчих обiцянок i не виправдовує довiри виборцiв, або за професiйними чи моральними рисами виявилась недостойною цього поста.
глави держави полягає в тому, що вiн, як виразник загальнонацiональних iнтересiв, має бути полiтично нейтральною постаттю, стояти поза полiтичною боротьбою. Кандидат у президенти, як правило, є представником якоїсь полiтичної сили (партiї, виборчого блоку партiй, руху) i користується її пiдтримкою на виборах, однак у разi обрання президентом вiн не повинен виявляти прихильнiсть до тих чи iнших полiтичних сил. На пiдтвердження своєї полiтичної нейтральностi президент на час перебування на посадi може припинити членство у полiтичнiй партiї з власної iнiцiативи або зобов’язаний зробити це за законодавством.
несумiснiсть його поста з iншими посадами або видами дiяльностi.
Принцип несумiсностi є характерним для багатьох посад в органах державної влади та органах мiсцевого самоврядування, депутатських мандатiв. Стосовно президента несумiснiсть означає, що вiн не може мати iншого представницького мандата, обiймати будь-яку iншу посаду, займатися iншою оплачуваною чи пiдприємницькою дiяльнiстю (принцип несумiсностi поста Президента України з iншими посадами або видами дiяльностi закрiплено частиною четвертою статтi 103 Конституцiї України)[13; 373].
Роздiл 2. Функцiї Президента України
Компетенцiя – це сукупнiсть юридично (нормами права) встановлених функцiй i повноважень органу державної влади, органу мiсцевого самоврядування або посадової особи щодо предметiв їхнього видання. Повноваження, своєю чергою, - це юридично встановленi права та обов’язки. Вiдповiдно, компетенцiя глави держави є сукупнiстю конституцiйно встановлених його функцiй i повноважень. Встановлюючи компетенцiю глави держави, як i iншого органу влади чи посадової особи, конституцiї зазвичай не розмежовують функцiї i повноваження. Виходячи з того, що функцiї визначають напрями, сфери дiї глави держави, тодi як повноваження зазначають, що вiн може (права) або повинен (обов’язки) роботи щодо предметiв його видання[8; 686].
Полягає вона у тому, що глава держави є символом нацiональної єдностi уособлює державу в цiлому i представляє її як у серединi країни, так i в мiжнародних вiдносинах. Якщо парламент представляє законодавчу владу держави, уряд – виконавчу владу, верховний суд – судову владу, то глава держави за будь-якої форми правлiння представляє державу в цiлому. Представницька функцiя Президента України закрiплена Конституцiєю України у загальному виглядi:» Президент України є главою держави i виступає вiд її iменi» (ч. 1 ст. 102) i конкретизована через надiлення його вiдповiдними повноваженнями. Конституцiя, зокрема, встановлює, що Президент України «представляє державу в мiжнародних вiдносинах» (п. 3 ст. 106).
людини i громадянина. Для цього вiн надiляється конституцiєю вiдповiдними повноваженнями, зокрема правом накладання вето на прийнятi парламентом закони, скасування актiв виконавчої влади у разi суперечностi їх конституцiї, введення у разi необхiдностi в країнi або в окремих її мiсцевостях надзвичайного стану, є верховним головнокомандувачем збройним сил держави, здiйснює керiвництво у сферах нацiональної безпеки i оборони країни тощо. Така функцiя Президента України також закрiплена Конституцiєю України у загальному виглядi:»Президент України є гарантом державного суверенiтету, територiальної цiлiсностi України, додержання Конституцiї України, прав i свобод людини i громадянина» (ч. 2 ст. 102) i конкретизована через вiдповiднi повноваження.
бути примiрювачем, посередником мiж ними. Функцiя полiтичного арбiтражу випливає з конституцiйного принципу нейтральностi глави держави i тiєю чи iншою мiрою притаманна главi держави за будь-якої форми правлiння. Інодi вона пов’язується з функцiєю гарантування додержання конституцiї.
Як окрема функцiя глави держави функцiя полiтичного арбiтражу безпосередньо закрiплена тiльки в конституцiях деяких держав. Конституцiйне закрiплення функцiї полiтичного арбiтражу за президентом зазвичай супроводжується надiленням його широкими повноваженнями, зокрема щодо iнших вищих органiв державної влади, що нерiдко веде до домiнування президента в системi вищих органiв держави. До таких повноважень належать, наприклад, право формування уряду, розпуску парламенту, призначення суддiв вищих судiв, оголошення референдуму з метою вирiшення конфлiктiв мiж державними органами. За досить широких повноважень Президента України Конституцiя України безпосередньо не надiляє його функцiєю полiтичного арбiтражу.
Вiдповiдно до основних напрямiв i сфер державної дiяльностi можна виокремити установчу, законодавчу, виконавчу, судову i зовнiшньополiтичну функцiї глави держави. Установча функцiя глави держави полягає в тому, що вiн самостiйно утворює iншi державнi органи або бере участь у формуваннi таких органiв (уряду, мiнiстрiв, державних комiтетiв, мiсцевих органiв виконавчої влади, судiв тощо).
в умовах надзвичайного або воєнного стану) нормативно-правових актiв, що мають силу закону i навiть можуть стояти над ним.
влади. Інститут глави держави найбiльшою мiрою iдентифiкується саме з виконавчою владою.
Глава держави певною мiрою причетний до здiйснення судової влади, у чому виявляється його судова функцiя. Головним у зовнiшньополiтичнiй функцiї глави держави є те, що вiн представляє державу у мiжнародних вiдносинах[8; 687].
Функцiя глави держави реалiзується через його повноваження. Глава держави формально надiляється широкими повноваженнями у сферi законодавчої, виконавчої i судової влади та зовнiшньо - полiтичної дiяльностi. Формальна й особливо реальна наявнiсть у глави держави тих чи iнших повноважень визначається передусiм формою державного правлiння.
Найважливiшим засобом впливу президента на парламент у президентськiй республiцi є його щорiчнi i позачерговi послання до парламенту з питань внутрiшнього i зовнiшнього становища держави. Надiлення глави держави з президентської форми республiканського правлiння правом законодавчої iнiцiативи i розпуску парламенту означає змiщення балансу повноважень у системi подiлу влади на користь виконавчої влади i створення можливостей для авторитарного полiтичного режиму. У парламентських республiках президент отримує мандат вiд парламенту i зазвичай не вiдiграє iстотної ролi у державному керiвництвi суспiльством. Конституцiйний статус президента за змiшаної форми республiканського правлiння тяжiє, вiдповiдно до статусу президента у президентськiй або парламентарнiй республiцi
Виходячи iз цих загальних положень, розглянемо питання про статус Президента України через систематизацiю й аналiз його конституцiйних повноважень з урахуванням змiн, внесених до Конституцiї України вiд 8 червня 2004 року. Систематизацiю конституцiйних повноважень Президента України доцiльно здiйснити вiдповiдно до основних сфер державної дiяльностi – законодавчої,виконавчої, судової i зовнiшньополiтичної[14; 390].
Згiдно зi статтею 106 Конституцiї України у сферi законодавчої влади Президент України:2) звертається з посланнями до народу та iз щорiчними i позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрiшнє i зовнiшнє становище України; 6)призначає всеукраїнський референдум щодо змiн Конституцiї України;7) призначає позачерговi вибори до Верховної Ради України; 8) припиняє повноваження Верховної Ради України у строки,у випадках передбачених Конституцiєю України; 29) пiдписує закони, прийнятi Верховною Радою України; 30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законiв з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України(п. 2, 6-8, 29, 30 ч. 1).
оприлюднення прийнятих Верховною Радою України (ст. 94), право звернення до Конституцiйного Суду України з питання про вiдповiдальнiсть Конституцiї України законiв та iнших правових актiв Верховної Ради України (ст. 150).
У сферi виконавчої влади, нацiональної безпеки та оборони, згiдно зi статтею 106 Конституцiї України, Президент України:1) забезпечує державну незалежнiсть, нацiональну безпеку i правонаступництво держави; 9) вносить за пропозицiєю коалiцiї депутатських фракцiй у Верховнiй Радi України; 10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Мiнiстра оборони України, Мiнiстра закордонних справ України; 12) призначає на посади за звiльняє з посад половину складу Ради Нацiонального банку; 13) призначає на посади та звiльняє з посад половину складу Нацiональної ради України з питань телебачення i радiомовлення; 16) Скасовує акти Ради мiнiстрiв Автономної Республiки Крим; 17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; 18) очолює Раду нацiональної безпеки i оборони України; а також статтi(19,20, 21, 24, 25, 26, 28).
Крам того до Конституцiйних повноважень Президента України у сферi виконавчої влади належить також його право скасування вiдповiдно до закону рiшень голiв мiсцевих державних адмiнiстрацiй, що суперечить Конституцiї та законам України (ч. 8 ст. 118),право звернення до Конституцiйного Суду України з питання про вiдповiсть Конституцiї України актiв Кабiнету Мiнiстрiв України (ст. 150) [14; 393].
Повноваження Президента України у сферi виконавчої влади суттєво обмеженi конституцiйним змiнами вiд 8 грудня 2004 року. Обмеження торкаються передусiм повноважень щодо формування i реформування Кабiнету Мiнiстрiв України. Якщо ранiше згiдно з Конституцiєю України Президент України: призначав за згодою Верховної Ради України Прем’єр-мiнiстра України; припиняв повноваження Прем’єр –мiнiстра України та приймав рiшення про його вiдставку; призначав за поданням Прем’єр-мiнiстра України членiв Кабiнету Мiнiстрiв України, керiвникiв iнших центральних органiв виконавчої влади та припиняв їхнi повноваження на цих посадах(п. 9, 10, 15,ч. 1 ст. 106), то тепер вiн тiльки вносить за пропозицiєю коалiцiї депутатських фракцiй у Верховнiй Радi України подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр –мiнiстра України, вносить до Верховної Ради України подання про призначення Мiнiстра оборони України, Мiнiстра закордонних справ України(п. 9, 10 ст. 106) i вже не має права припиняти повноваження Прем’єр-мiнiстра України, членiв Кабiнету Мiнiстрiв України, керiвникiв iнших центральних органiв виконавчої влади, приймати рiшення про вiдставку Прем’єр-мiнiстра України i тим самим – усього складу Кабiнету Мiнiстрiв України.
У сферi судової влади та правоохоронної дiяльностi, згiдно зi статтею 106 Конституцiї України, Президент України: 11) призначає посаду та звiльняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України; 22) призначає на посади та звiльняє з посади третину складу Конституцiйного Суду України; 23) утворює суди у визначеному законом порядку; 27) здiйснює помилування (п. 11, 22, 23, 27 ч. 1). Крiм того, згiдно зi статтею 128 Конституцiї України Президент України здiйснює перше призначення на посаду професiйного суддi строком на п’ять рокiв (ч. 1).
У сферi зовнiшньополiтичної дiяльностi, згiдно зi статтею 106 Конституцiї України, Президент України: 3) представляє державу в мiжнародних вiдносинах, здiйснює керiвництво зовнiшньополiтичною дiяльнiстю держави, веде переговори та укладає мiжнароднi договори України;5) призначає та звiльняє глав дипломатичних представництв України в iнших державах i при мiжнародних органiзацiях; приймає вiрчi й вiдкличнi грамоти дипломатичних представникiв iноземних держав(п. 3-5 ч. 1)[14; 395].
Згiдно з Конституцiєю України Президент України створює в межах коштiв, передбачених у державному бюджетi України, для здiйснення своїх повноважень консультативнi, дорадчi та iншi допомiжнi органи i служби (п. 28 ч. 1 ст. 106). одним iз таких органiв є Секретарiат Президента України. Секретарiат Президента України не є конституцiйним органом, тому що безпосередньо до нього у Конституцiї України не йдеться. Не є вiн також i органом державної влади, оскiльки не надiлений державно – владними повноваженнями i не може приймати загальнообов’язковi рiшення. Попередня назва цього органу – Адмiнiстрацiя Президента України – була не зовсiм конкретною, оскiльки адмiнiстрацiя, за визначенням, передбачає наявнiсть у неї владних повноважень [1; 30].
Правовий статус Секретарiату Президента України визначається «Положенням про Секретарiат Президента України », затвердженим Указом Президента України вiд 4 липня 2005 року. Згiдно з Положенням «Секретарiат Президента України є постiйно дiючим допомiжним органом, створеним Президентом України вiдповiдно до пункту 28 частини першої статтi 106 Конституцiй України» (п. 1). Основним завданням Секретарiату є забезпечення на засадах вiдкритостi, гласностi та прозоростi здiйснення Президентом України його повноважень, визначених Конституцiєю України (ст. 106, п. 3).
Секретарiат вiдповiдно до покладеного на нього завдання, зокрема: аналiзує полiтичнi, соцiально-економiчнi та iншi процеси, що вiдбувається в Українi та за її межами, i за результатами такого аналiзу готує та подає на розгляд Президентовi України оперативно-iнформацiйнi матерiали, пропозицiї щодо забезпечення державного суверенiтету i територiальної цiлiсностi України, додержання Конституцiї України, прав та свобод людини i громадянина, їх захисту; забезпечує пiдготовку проектiв послань Президента України до народу, Верховної Ради України; доповiдей та виступiв Президента України; забезпечує пiдготовку, опрацювання i подання на пiдпис главi держави проектiв указiв, розпоряджень i доручень Президента України;здiйснює в установленому порядку експертизу прийнятих Верховною Радою України законiв, що надiйшли на пiдпис Президентовi України, готує главi держави пропозицiї щодо пiдписання законi або застосування щодо них право вето; забезпечує офiцiйне оприлюднення Президентом України законiв, а також указiв i розпоряджень Президента України;здiйснює матерiальне, фiнансове, соцiально-побутове забезпечення дiяльностi Президента України, його консильтутативно -дорадчих та iнших допомiжних органiв i служб, а також виконує iншi функцiї(п. 4).
Секретарiат для виконання покладених на нього основного завдання має право: 1) одержувати в установленому порядку вiд державних органiв та органiв мiсцевого самоврядування, пiдприємств, установ i органiзацiй iнформацiю, документи та матерiали, необхiднi для виконання покладених на нього завдань; 2) користуватися в установленому порядку iнформацiйними базами даних державних органiв, додержаними системи зв’язку i комунiкацiй; 3) скликати наради, органiзовувати конференцiї, семiнари; 4) залучати в установленому порядку до виконання окремих робiт i завдань, участi у вивченi окремих питань учених i фахiвцiв, працiвникiв центральних i мiсцевих органiв виконавчої влади, створювати вiдповiднi робочi групи; 5) виступати замовником проведення наукових дослiджень з питань, вiднесених дот повноважень Президента України (п. 5) [12; 365].
До складу Секретарiату входять: Глава Секретарiату Президента України, Перший заступник Глави Секретарiату Президента України, заступники Глави Секретарiату Президента України, Представник Президента України у Верховнiй Радi України, Представник Президента України у Кабiнетi Мiнiстрiв України, Представник Президента України у Конституцiйному Судi України, Прес-секретар Президента України, Офiс Президента України, головнi служби, Режимно-секретний вiддiл, якi є самостiйними структурними пiдроздiлами Секретарiату.
Згiдно з Указом Президента України «Про створення Секретарiату Президента України» вiд 14 жовтня 2005 року у складi Секретарiату є такi головнi служби: Головна державно-правова служба; Головна служба документального забезпечення; Головна служба документального забезпечення; Головна служба регiональної та кадрової полiтики; Головна служба полiтичного аналiзу; Головна служба зовнiшньої полiтики; Головна служба оборонної полiтики; Головна служба правової полiтики; Головна служба полiтики iнституцiйного розвитку; Головна служба соцiально-економiчної полiтики; Головна служба гуманiтарної полiтики, а також служби: Служба Глави Секретарiату Президента України; Прес-служба; Інформацiйна служба; Служба пiдготовки виступiв Президента України; Служба зведення та стратегiчного планування; Служба ситуативного аналiзу; Служба з питань звернення громадян; Служба з забезпечення зв’язкiв з Кабiнетом Мiнiстрiв України; Служба з забезпечення зв’язкiв з Верховною Радою України;; Служба з забезпечення зв’язкiв з Конституцiйним Судом України; Служба з матерiального забезпечення (п. 4) [12; 367].
2. 3 Рада нацiональної безпеки України
На вiдмiну вiд Секретарiату Президента України нацiональної безпеки i оборони України є конституцiйним органом. Засади її правового статусу визначено Конституцiєю України. Згiдно з Конституцiєю «Рада нацiональної безпеки i оборони при Президентовi України» (ч. 1 ст. 107). Конституцiйна функцiя Ради нацiональної безпеки i оборони України полягає у тому, що вона «координує i контролює дiяльнiсть органiв виконавчої влади у сферi нацiональної безпеки i оборони» (ч. 2 ст. 107).
За Конституцiєю України Головою Ради нацiональної безпеки i оборони України є Президент України. Вiн формує персональний склад Ради нацiональної безпеки i оборони України. До складу Ради нацiональної безпеки i оборони України за посадою входять: Прем’єр-мiнiстр України, Мiнiстр оборони України, голова Служби безпеки України Мiнiстр внутрiшнiх справ України, Голова Служби безпеки України, Мiнiстр закордонних справ України. У засiданнях Ради нацiональної безпеки i оборони України може брати Участь Голова Верховної Ради України. Рiшення Ради нацiональної безпеки i оборони України вводиться в дiю указами Президента України. Компетенцiя i функцiї Ради нацiональної безпеки i оборони України визначаються законом (ч. 3-8 ст. 107).
Таким законом є Закон України «Про Раду нацiональної безпеки i оборони України» вiд 5 грудня 1998 року [4]. Вiн визначає правовi засади органiзацiї та дiяльностi Ради нацiональної безпеки i оборони України є: 1) внесення пропозицiй Президентовi України щодо реалiзацiї засад зовнiшньої i внутрiшньої полiтики у сферi нацiональної безпеки i оборони; 2) координацiя i здiйснення за дiяльнiстю органiв виконавчої влади у сферi нацiональної безпеки i оборони у мирний час; 3) координацiя та здiйснення контролю за дiяльнiстю органiв виконавчої влади у сферi нацiональної безпеки i оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану при виникненнi кризових ситуацiй, що загрожують нацiональнiй безпецi України (ст. 3).
Вiдповiдно до зазначених функцiй Рада нацiональної безпеки i оборони України: 1) розробляє та розглядає на своїх засiданнях питання, якi вiдповiдно до Конституцiї та законiв України, Концепцiї (основ держаної полiтики) нацiональної безпеки України, Воєнної доктрини, та подає вiдповiднi пропозицiї Президентовi України; 2) здiйснює поточний контроль за дiяльнiстю органiв виконавчої влади у сферi нацiональної безпеки i оборони, подає Президентовi України вiдповiдей висновки та пропозицiї; 3) залучає до аналiзу iнформацiї посадових осiб та фахiвцiв органiв виконавчої влади, державних установ, пiдприємств та органiзацiй усiх форм власностi; 4) iнiцiює розроблення нормативних актiв та документiв з питань нацiональної безпеки i оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевiрок їх виконання; 5) координує i контролює переведення центральних i мiсцевих органiв виконавчої влади; 6) координує i контролює дiяльнiсть органiв мiсцевого самоврядування в межах наданих повноважень пiд час введення воєнного чи надзвичайного стану; 7) координує та контролює дiяльнiсть органiв виконавчої влади по вiдбиттю збройної агресiї, органiзацiї захисту населення та забезпечення життєдiяльностi, пiдтриманню громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненнi кризових ситуацiй, що загрожує нацiональнiй безпецi України (ст. 4) [7; 343].
31 березня 2009 р. Президент України Вiктор Ющенко внiс на розгляд Верховної Ради України проект Закону “Про внесення змiн до Конституцiї України”, визначивши цей законопроект як невiдкладний для позачергового розгляду Парламентом [5].
Основного Закону держави пропонується викласти у формi нової редакцiї Конституцiї України. Інiцiювання змiн обумовлено станом сучасного українського суспiльства i полiтичного процесу в Українi, який об'єктивно потребує необхiдностi вдосконалення конституцiйного регулювання суспiльних вiдносин. Цi змiни мають сприяти досягненню визначеної у чиннiй Конституцiї України мети, пов'язаної, зокрема, з прагненням розвивати i змiцнювати демократичну, соцiальну, правову державу, а також необхiднiстю забезпечення наступництва у конституцiйному твореннi. Комплекснi змiни до Конституцiї України викликанi також практикою застосування її положень, виявленням та необхiднiстю усунення у її змiстi певних недолiкiв, зокрема, недостатностi гарантування конституцiйних прав i свобод людини i громадянина, вад в органiзацiї та функцiонуваннi державного механiзму, недосконалостi системи стримувань i противаг, якi мала б забезпечувати збалансованiсть та єднiсть цього механiзму
Мета i завдання проекту: проектом передбачається внести змiни до Конституцiї України, що повиннi мати комплексний, змiстовний характер i бути реалiзованi шляхом прийняття Основного Закону в новiй редакцiї у порядку, встановленому Конституцiєю України[11; 27]. Адекватним i витребуваним способом конституцiйного реформування є здiйснення системного оновлення (удосконалення) Конституцiї України, що має завданням, зокрема:
· забезпечення здiйснення ефективної державної влади на засадах чiткого розподiлу функцiй, удосконалення системи стримування i противаг, уникнення дуалiзму в системi виконавчої влади, а також збалансування всього державного механiзму;
· розширення конституцiйного регулювання iнститутiв безпосередньої демократiї;
· оптимiзацiю територiальної органiзацiї влади в Українi;
· створення передумов для здiйснення судової реформи та реформи правоохоронних органiв;
· встановлення конституцiйних засад участi України у процесах свiтової i європейської iнтеграцiї;
· усунення наявних неузгодженостей конституцiйного тексту.
Виходячи з усталених засад сучасного конституцiоналiзму, було здiйснено аналiз положень чинної Конституцiї. Опрацьовано мiжнародний та вiтчизняний досвiд конституцiйно-державного будiвництва, загальновизнанi мiжнароднi стандарти та вимоги мiжнародно-правових документiв у сферi прав людини. Враховувалися висновки i рiшення Конституцiйного Суду України. Проект пiдготовлено, переважно, базуючись на напрацьованому робочою групою Нацiональної конституцiйної ради проектi Концепцiї системного оновлення регулювання суспiльних вiдносин в Українi. Були взятi до уваги проекти нової редакцiї Конституцiї України, що розроблялися науковцями, полiтичними партiями, а також напрацювання Нацiональної комiсiї iз змiцнення демократiї та утвердження верховенства права, Фонду сприяння мiсцевому самоврядуванню України, громадських, зокрема правозахисних, органiзацiй, думки вчених, передусiм провiдних фахiвцiв у галузi конституцiйного i адмiнiстративного права, окремi пропозицiї, що висловлювалися у засобах масової iнформацiї. Загальна характеристика i основнi положення проекту. Змiни, ґрунтуючись на положеннях чинної Конституцiї України, розвивають їх з метою забезпечення послiдовної реалiзацiї принципу народного суверенiтету, засад правової, демократичної, соцiальної держави, принципiв верховенства права та соцiальної справедливостi, що сприятиме розвитку в Українi громадянського суспiльства. Оскiльки людина є найвищою цiннiстю суспiльства i держави, особливу увагу придiлено системному, комплексному викладу правових норм стосовно прав i свобод людини i громадянина, посиленню гарантiй їх реалiзацiї. Вихiдною позицiєю у роботi над проектом було те, що в Українi нинi є змiшана республiканська форма державного правлiння. Пропонується внести до Конституцiї України змiни, мета яких - усунути проблеми, що виникли, особливо пiсля контр реформи, запровадженої Законом України вiд 8 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змiн до Конституцiї України», у дiяльностi державного механiзму, створити необхiднi умови для його збалансованостi та ефективного функцiонування змiшаної форми державного правлiння на основi бiльш чiткого розподiлу функцiй i повноважень державних органiв, удосконалення системи противаг i стримувань у трикутнику «Президент - Парламент - Уряд». Суттєво демократизовано модель здiйснення влади на мiсцях. Оскiльки Конституцiя України є цiлiсним актом, норми якого перебувають у системнiй єдностi мiж собою, комплексний характер пропонованих i чiтко взаємопов'язаних змiн зумовив необхiднiсть одночасного внесення змiн практично до усього тексту Основного Закону, до всiх його роздiлiв, вiдтак викладу проекту змiн у виглядi нової редакцiї Конституцiї України. Структура нової редакцiї Конституцiї України i виклад її положень забезпечують наступництво у конституцiйному регулюваннi суспiльних вiдносин, а також зумовлюють загальну логiку формування нормативно-правового матерiалу. Проект Закону України «Про внесення змiн до Конституцiї України» складається з роздiлу I, в якому викладається Конституцiя України у новiй редакцiї; роздiлу II, що врегульовує порядок набуття чинностi прийнятим Законом.
У новiй редакцiї Конституцiї України вбачається доцiльним викласти назву роздiлу I «Засади конституцiйного ладу», роздiлу III «Народне волевиявлення»; об'єднати в одному роздiлi положення стосовно органiзацiї судової влади i органiв прокуратури, виклавши їх у роздiлi VII «Суд i прокуратура», а також об'єднати в один роздiл положення щодо мiсцевого самоврядування, конституцiйного статусу Автономної Республiки Крим, органiзацiї мiсцевого самоврядування та виконавчої влади на мiсцях[11; 29].
3. Президент України обирається всенародно на прямих виборах строком на п'ять рокiв. Одна i та ж особа не може бути Президентом України бiльше нiж два строки пiдряд.
4. Президент України здiйснює керiвництво у сферах зовнiшньополiтичної дiяльностi, оборони i безпеки держави, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, Головою Ради нацiональної безпеки та надiлений вiдповiдними повноваженнями.
Так, Президент України: ухвалює рiшення про визнання iноземних держав; укладає мiжнароднi договори України, уповноважує на укладення мiжнародних договорiв вiд iменi України; призначає та звiльняє глав дипломатичних представництв України; приймає вiрчi та вiдкличнi грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представникiв; призначає на посади та звiльняє з посад вище командування Збройних Сил України, iнших вiйськових формувань; ухвалює рiшення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Українi або в окремих її мiсцевостях, про загальну або часткову мобiлiзацiю, про оголошення окремих мiсцевостей зонами надзвичайної екологiчної ситуацiї, про надання вiйськової допомоги iноземним державам, про направлення пiдроздiлiв Збройних Сил України, iнших вiйськових формувань до iноземної держави чи про допуск пiдроздiлiв збройних сил iноземних держав на територiю України - з наступним затвердженням вiдповiдних указiв Сенатом; призначає на посади за згодою Сенату та звiльняє з посад Генерального прокурора України, а також Голову Служби безпеки України, Голову Нацiонального бюро розслiдувань України, керiвникiв iнших державних органiв, якi здiйснюють досудове слiдство, Голову Служби зовнiшньої розвiдки України; скасовує акти Кабiнету Мiнiстрiв України з питань зовнiшньополiтичної дiяльностi, оборони i безпеки держави пiсля консультацiй з Прем'єр-мiнiстром України.
5. Президент України призначає всеукраїнський референдум вiдповiдно до Конституцiї України; звертається з посланнями до Українського народу та iз щорiчними i позачерговими посланнями до Нацiональних Зборiв України про внутрiшнє i зовнiшнє становище України; призначає вибори народних депутатiв, сенаторiв у строки, передбаченi Конституцiєю України; утворює суди у встановленому законом порядку та визначає судовi округи; здiйснює iншi повноваження, передбаченi Конституцiєю України.
безпеки України на чолi з Президентом України.
7. До складу Ради нацiональної безпеки України входять за посадою Прем'єр-мiнiстр України, Мiнiстр закордонних справ України, Мiнiстр оборони України, Мiнiстр внутрiшнiх справ України, Мiнiстр юстицiї України, Голова Служби безпеки України, Голова Служби зовнiшньої розвiдки України, а також iншi посадовi особи, визначенi Президентом України. У засiданнях Ради нацiональної безпеки України можуть брати участь голови палат Нацiональних Зборiв України.
з поста – Сенатом [15].
Висновок
Інститут Президента України як глави держави є порiвняно новим явищем у полiтичному життi i державному будiвництвi України. Глава держави – це особа, яка формально посiдає вище мiсце у структурi державних iнститутiв i одночасно здiйснює функцiю представництва глави держави.
Слiд зазначити, що з часу впровадження в Українi посади Президента його правовий статус змiнювався. Спочатку Президент України був визначений як найвища посадова особа Української держави i глава виконавчої влади.. Пiзнiшими змiнами до Конституцiї України вiн визначався за статусом як глава держави та глава виконавчої влади. Цей статус було пiдтверджено Конституцiйним Договором 1995 року. Конституцiйно – правовий статус глави держави – це встановлена нормами конституцiї сукупнiсть його функцiй, повноважень i форм вiдповiдальностi.
В Українi згiдно зi ст. 103 Конституцiї України Президент обирається на п’ять рокiв. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти рокiв, має право голосу, проживає в Українi протягом десяти останнiх перед днем виборiв рокiв та володiє державною мовою.
Загальну систему функцiй Президента України становлять: забезпечення єдностi держави, представництво держави, забезпечення державного суверенiтету та нацiональної безпеки України, забезпечення реалiзацiї основних прав i свобод громадян, установча, нормотворча, кадрова функцiя, а також керiвництво зовнiшньополiтичною дiяльнiстю.
Функцiя глави держави реалiзується через його повноваження. Глава держави формально надiляється широкими повноваженнями у сферi законодавчої, виконавчої i судової влади та зовнiшньо - полiтичної дiяльностi. Формальна й особливо реальна наявнiсть у глави держави тих чи iнших повноважень визначається передусiм формою державного правлiння.
Вiдповiдно до п. 28 ст. 106 Конституцiї, глава української держави «створює у межах коштiв, передбачених у Державному бюджетi України, для здiйснення своїх повноважень консультативнi, дорадчi та iншi допомiжнi органи i служби», якi входять до складу президентського апарату. Отже, апарат Президента України – це сукупнiсть консультативно-дорадчих та iнших допомiжних органiв i служб, створених при главi держави, куди входить i Адмiнiстрацiя Президента України.
Ознайомившись з Основним законом України, низькою нормативних актiв, таких як Закон України “ Про вибори президента України”, проект Закону України “ Про внесення змiн до Конституцiї України” необхiдно зробити певнi висновки:
2. Необмежений строк щодо оскарження рiшень, дiй чи бездiяльностi суб’єктiв виборчого процесу;
3. Необхiднiсть реформування конституцiйних повноважень президента у формуваннi i подальшому наглядi щодо здiйснення обов’язкiв цих органiв.
1) Конституцiя України вiд 28 червня 1996 № 2222-4//ВВР, с. 47.
3) Закон України “Про Президента Української РСР” вiд 5 липня 1991р. N 1295-12 ВР
4) Закон України “ Про Раду нацiональної безпеки i оборони України” вiд 5 грудня 1998 року N 183/98-ВР
5) Проект Закону України «Про внесення змiн до Конституцiї України.
Основна лiтература:
7) За ред. С. В. Дорожжиної: Навчальний посiбник - К.: Знання, 2006р. –350 С.
8) Погорiлка В. //Конституцiйне право України: Пiдручник / За ред. - К.: Наукова думка. 2003. – С. 486-495.
9) Кравченко В.// Конституцiйне право України: Навчальний посiбник – Видавництво, – К.: Акта, 2009. – с. 608
10)Олеськiв І. Реформування в України iнститут президентства // Юридична Укр. - 2006. - №3. – с. 53
13) Шляхтун П.// Конституцiйне право України: Пiдручник. – Укр. КНТ, 2008р. – с. 529
14) Чушеко В. // Конституцiйне право України: Пiдручник: Видавничий Дiм, 2007 р. - с. 495
| 
