Європейські стандарти прав людини: загальнотеоретична характеристика

Європейськi стандарти прав людини: загальнотеоретична характеристика Облспоживспiлка Курсова робота Студента ІІ курсу групи ПР-21-07-38 спецiальностi ”Правознавство“ Самойленка Сергiя Петровича Змiст Вступ Роздiл I. Iсторико-правовi аспекти становленняправ людини у свiтi та в УкраїнiУтвердження iнституту омбудсмана у свiтi Роздiл II. Європейська гуманiтарна юстицiя 1.Європейська Конвенцiя про захист прав людини таосновних свобод 2. Європейська комiсiя з прав людини 3. Європейський суд Роздiл III. Механiзм iмплементацiї новiтнiх мiжнародних стандартiв з прав людини в Українi свобод для України: європейська мрiя чи реальний захист прав людини? Роздiл V. Пояснювальна нотатка для осiб, якi мають намiр звернутися до Європейського суду з прав людини 1. Якi заяви розглядає Суд?. Висновки Список використаної лiтератури Вступ Актуальнiсть обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав i свобод людини i громадянина на сьогоднi є найважливiшою проблемою внутрiшньої та зовнiшньої полiтики усiх держав свiтової спiльноти. Саме стан справ у сферi забезпечення прав i свобод особи, їх практичної реалiзацiї є тим критерiєм, за яким оцiнюється рiвень демократичного розвитку будь-якої держави i суспiльства в цiлому. Права людини є складним, багатовимiрним явищем. У рiзнi епохи проблема прав людини, незмiнно залишаючись полiтико-правовою, набувала релiгiйно-етичного, фiлософського звучання. “невiд’ємними”, тому що вони властивi кожнiй людинi, незалежно вiд раси, кольору шкiри., статтi, мови, релiгiї, полiтичних або iнших переконань, нацiонального або соцiального походження, майнового стану, народження або будь-яких iнших обставин. Людство на шляху утвердження прав i свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рiвноправностi на все бiльше коло осiб та вiдносин мiж ними. Часто саме боротьба за права людини, за новi й новi ступенi свободи ставала каталiзатором широкомасштабних змiн у суспiльно-полiтичному життi тiєї чи iншої країни, вела до нового осмислення ролi людини в її вiдносинах з суспiльством та державою. Мiжнародне спiвтовариство придiляє значну увагу розвитковi та забезпеченню прав людини. Демократизацiї процесу, пов’язаного з проголошенням i захистом прав людини, значною мiрою сприяло прийняття низки мiжнародних документiв щодо закрiплення, правової регламентацiї та розробки механiзму мiжнародного захисту прав людини у державах, що пiдписали вiдповiднi мiжнароднi документи. Права людини грають особливу роль у взаємовiдносинах людини i держави. Вони контролюють i регулюють здiйснення державної влади над окремою людиною, надають свободи громадянам у вiдношеннях з державою i потребують вiд держави задоволення основних потреб людей, пiдпадаючих пiд його юрисдикцiю. Краще всього цi права вираженi в мiжнародно-правових, котрi були погодженi державами i в яких вмiщуються норми прав людини. Пiсля другої свiтової вiйни проблема прав людини з чисто внутрiшньої стала перетворюватися в мiжнародну. Поступово Конституцiйне право почало попадати пiд вплив мiжнародних стандартiв. Були прийнятi ряд мiжнародних документiв, що зобов'язують держави, що пiдписали їх дотримувати i розвивати повагу до прав людини, без якої-небудь дискримiнацiї. Першим великим правовим актом стала Загальна декларацiя прав i свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року,цей основоположний документ i в даний час має великий вплив у свiтi. Хоча Всезагальна декларацiя не являється обов’язковим до виконання документом, бiльшiсть юристiв доводять, що вона вже здобула обов’язкову юридичну силу на основi мiжнародних звичаїв i практики, так як її застосовують в конституцiях i судах багатьох країн. 3 вересня 1953 року була прийнята Європейська конвенцiя про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членiв Ради Європи дотримання їхнiх конституцiйних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини i належним чином реагувати на їхнє порушення, створенi органи контролю: Комiсiя з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рiвнi. Істотною вiдмiннiстю мiжнародних правових документiв у галузi прав людини вiд iнших мiжнародних угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють вiдносини не стiльки з iншими державами, скiльки мають своєю метою захистити права i свободи громадян саме цiєї держави. Однак, у багатьох країнах справи з розвитком конституцiйного права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому станi. Здавалося б, що говорити про рабство в ХХ-у столiттi вже смiшно, але в схiдному султанатi Оман рабство було скасовано лише в 1962 роцi. Щоб мати уявлення про обсяги мiжнародної дiяльностi, пов‘язаної iз захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, якi регулюють цивiльнi i полiтичнi права на мiжнародному рiвнi, є Загальна декларацiя прав людини вiд 10 грудня 1948 року, Пакт про цивiльнi i полiтичнi права вiд 19 грудня 1966 року, Конвенцiя про попередження злочину геноциду i покараннi за нього вiд 9 грудня 1948 року, Конвенцiя про припинення злочину апартеїду i покараннi за нього вiд 30 листопада 1973 року, Конвенцiя проти катувань i iнших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видiв звертання i покарання вiд 10 грудня 1984 року i європейська Конвенцiя про захист прав людини й основних свобод вiд 4 листопада 1950 року. Європейська Конвенцiя про захист прав людини i основних свобод встановлює не лише найбiльш вдалу у свiтi систему норм мiжнародного права для захисту прав людини, але й одну з найбiльш розвинутих форм мiжнародної юридичної процедури. Для бiльшостi людей Рада Європи асоцiюється з правами людини. Натхненнi положеннями Всезагальної декларацiї, Рада Європи прийняла Конвенцiю про захист прав людини i основних свобод, - така її повна назва. Цей документ був вiдкритий для пiдписання в 1950 роцi. Три основнi риси придають Конвенцiї особливого значення: - права i свободи кожної людини гарантованi державами-учасниками, або, як вони iменуються на мiжнародно-правовiй мовi, “Домовленими сторонами”; - вперше в рамках мiжнародного договору про захист прав людини був створений конкретний механiзм їх захисту; - парламенти i судовi органи получили тверду основу в областi прав людини для прийняття i толкування законiв. Європейська конвенцiя прав людини i її протоколи гарантують: Право на: - життя, свободу i недоторканнiсть особистостi; - справедливе судове рiшення по цивiльним i кримiнальним справам; - свободу думки, совiстi i релiгiї; - майно i свободу користування власнiстю; - свободу зiбрань i об’єднань. Забороняють: - тортури i нелюдське i принизливе поводження; - смертна кара; - рабство i невiльна працi; - дискримiнацiя в реалiзацiї гарантованих конвенцiєю прав; - видворення з країни власних громадян або вiдказ їм про в’їзд в країну; - колективне видворення iноземцiв. Окремi громадяни i держави можуть звертатися в Європейський суд по правам людини. РОЗДІЛ I . Утвердження iнституту омбудсмана у свiтi До останнього часу iнститут омбудсмана, як i сам термiн “омбудсман”, в Українi були вiдомi лише порiвняно вузькому колу фахiвцiв-правникiв. І це не дивно. Адже ця iнституцiя виникла й розвивалася на основi захiдноєвропейських демократичних цiнностей, що ґрунтуються на засадах подiлу влади та верховенства права, i тому до кiнця 80-х рокiв не викликав особливої зацiкавленостi офiцiйної радянської правової доктрини. З посиленням процесiв демократизацiї у країнах Схiдної Європи на початку 90-х рокiв зростає iнтерес до нових демократичних механiзмiв захисту прав людини, зокрема iнституту омбудсмана, його витокiв та iсторiї. Характерною особливiстю iнституцiї омбудсмана стало те, що її утвердження в бiльшостi країн свiту вiдбувалося в уже iснуючiй системi органiв державної влади i тому необхiдно було враховувати нацiональнi, правовi, культурнi та iншi особливостi. Тому, попри єдинi принципи концептуальної побудови цього iнституту, у свiтi важко знайти двi такi iнституцiї, якi були б цiлком тотожнi. Але можна видiлити окремi загальнi риси, якi об’єднують всi цi iнституцiї пiд однiєю родовою назвою – омбудсман, хоча в Українi це Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Іспанiї, у ПАР – захисник народу, у Польщi – речник громадянських прав, у Францiї – посередник Французької Республiки, в Литвi – контролер сейму, в Грецiї – захисник громадян, у Молдовi – парламентський адвокат, у Швецiї, Фiнляндiї, Данiї – омбудсман. Однiєю з головних функцiй омбудсмана у свiтi є контроль за дiяльнiстю виконавчих та iнших органiв державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дiї тих чи iнших органiв або посадових осiб, що призвели до порушення прав та свобод людини i громадянина. В цьому сенсi важливим невiд’ємним правом омбудсмана є право проводити розслiдування, у тому числi й за власною iнiцiативою, i на їх пiдставi вносити рекомендацiї щодо шляхiв вiдновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозицiї стосовно змiн до законодавства або перегляду неправомiрної адмiнiстративної практики органiв державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним i вiдкритим для всiх громадян держави. Характерною особливiстю є незалежнiсть iнституцiї , що виявляється передусiм у високому статусi посади омбудсмана, яка у бiльшостi країн закрiплена Конституцiєю, а також в обраннi омбудсмана парламентом держави, що забезпечує його незалежнiсть вiд усiх гiлок влади, включаючи законодавчу. Незалежнiсть омбудсмана передбачає неприпустимiсть i пряму заборону втручання у його дiяльнiсть органiв державної влади, полiтичних партiй, громадських органiзацiй, засобiв масової iнформацiї. В суспiльствi омбудсман виступає арбiтром мiж людиною та владою, тому має дiяти незалежно i неупереджено. У зв’язку з вiдсутнiстю у омбудсмана iмперативно-владних повноважень одним з головних засобiв його впливу на прийняття необхiдного рiшення є гласнiсть та поширення iнформацiї про порушення прав i свобод людини у державi, передусiм шляхом оприлюднення щорiчної та спецiальних доповiдей. Наведенi характеристики у своїй сукупностi вiдображають лише найважливiшi риси iнституцiї омбудсмана. Залежно вiд обсягу повноважень, сфери компетенцiї та iнших факторiв умовно можна видiлити кiлька моделей омбудсмана в свiтi. Найбiльш поширеною з них є так звана , або сильна, модель омбудсмана, вперше запроваджена у Швецiї на початку XIX ст. До цього часу не можна з упевненiстю сказати, якi саме соцiально-iсторичнi передумови привели до створення цiєї iнституцiї у Швецiї. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовiкова традицiя верховенства права та поваги до iндивiдуальних прав людини, з другого – гостра боротьба за владу мiж шведським королем та парламентом. У результатi цього королiвська влада була значно обмежена i парламент отримав право обирати на противагу королiвському канцлеру юстицiї парламентського уповноваженого для здiйснення незалежного контролю за адмiнiстрацiєю та судами. Це дiстало вiдображення в Конституцiї 1809 р. ,Швецiї вперше була запроваджена посада омбудсмана юстицiї (justitieombudsman). Характерними ознаками шведської моделi стали надзвичайно широкi повноваження та сфера компетенцiї. Так, омбудсман Швецiї здiйснює контроль не лише за центральними органами влади та управлiння, а й за судами та мiсцевими органами адмiнiстрацiї, а також збройними силами та навiть посадовими особами державних пiдприємств у тому обсязi, в якому вони виконують державно-владнi функцiї. Для цього в арсеналi омбудсмана є чимало засобiв впливу: право на необмежений доступ до протоколiв та документiв, у тому числi секретних; право законодавчої iнiцiативи; право iнiцiювати дисциплiнарне провадження стосовно осiб, якi не виконують його вимог, i навiть накладати штрафи; на правах надзвичайного прокурора розпочинати судове переслiдування посадових осiб за неналежне виконання своїх обов’язкiв тощо. Вищезазначенi характернi риси шведської моделi значною мiрою сприяли успiху та подальшому поширенню концепцiї омбудсмана в Європi i свiтi. Наступною країною, котра запровадила iнститут омбудсмана у 1919 р., стала Фiнляндiя переслiдування голiв Верховного та Вищого адмiнiстративного судiв Фiнляндiї, а також за рiшенням парламенту виступати державним обвинувачем iнших вищих посадових осiб держави, зокрема членiв Державної ради та канцлера юстицiї. Пiсля другої свiтової вiйни починається активне поширення iдеї iнституту омбудсмана в Європi. Цей перiод характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролi в усiх сферах суспiльного життя, що у свою чергу зумовило потребу в додаткових засобах контролю за дiяльнiстю органiв адмiнiстрацiї. У 1952 р. Норвегiї. Попри успiх шведської моделi, для бiльшостi країн свiту iнститут омбудсмана став вiдомим лише пiсля створення служби омбудсмана в р. були дещо вужчими порiвняно з його шведськими колегами, але в той же час це був перший успiшний експеримент по впровадженню нової iнституцiї в країнi, де, по-перше, дiяв принцип мiнiстерської вiдповiдальностi уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час iснував судовий контроль за дiяльнiстю адмiнiстрацiї, якого не знали Швецiя i Фiнляндiя. Вiдтодi починається активне поширення iдеї омбудсманства зi скандинавських держав до iнших країн Європи, Америки, Азiї та Африки. закон про створення iнституту омбудсмана приймається у Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адмiнiстрування в країнi i зростанням у зв’язку з цим кiлькостi скарг. Але з огляду на специфiку конституцiйної структури англiйської держави, яка передбачає значнi повноваження парламенту щодо контролю за дiяльнiстю пiдзвiтного йому уряду, у Великобританiї була введена парламентського фiльтра , в результатi якого було рiзко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливiсть звернень передбачена тiльки через парламентарiїв. Того ж 1967 р. iнститут омбудсмана було створено у низцi провiнцiй . У 1979 р. його запровадили на територiї В цей же перiод спостерiгається зростання iнтересу до iнституту омбудсмана i у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, iнтерес американцiв до цього iнституту нiколи не сягав такого рiвня як, скажiмо, в Європi, що пояснюється великою роллю судової влади в країнi. В США також було запроваджено в окремих мiсцевостях iнституцiї омбудсманiв . У 1969 р. – на Гаваях, у 1971 р. – у Небрасцi, у 1972 р. – в штатi Айова. Характерною особливiстю США стало запровадження великої кiлькостi омбудсманiв на рiзних рiвнях: штату, округу, мiста. iнститут омбудсмана був запроваджений у , а у 1981 р. – у сусiднiй Іспанiї. “сильна” модель омбудсмана, схожа на шведську. Проте з огляду на специфiку федеративного державного устрою країни на рiвнi провiнцiй запровадженi регiональнi омбудсмани. Вони повнiстю незалежнi у виконаннi своїх повноважень вiд нацiонального омбудсмана Іспанiї, вiдносини з яким будуються на принципах координацiї та розмежування сфери компетенцiї. Таке розмежування, зокрема мiж регiональним омбудсманом провiнцiї Каталонiя та нацiональним омбудсманом Іспанiї, здiйснюється на пiдставi двосторонньої угоди. Своєрiднiсть цiєї моделi пов’язана з федеративними особливостями Іспанiї i, як свiдчить досвiд, не виправдовує себе у країнах з унiтарним адмiнiстративно-територiальним устроєм. Рiзнi моделi омбудсманiв було запроваджено також у Австрiї, Бельгiї, Ізраїлi, Індiї, Італiї, на Кiпрi, у Мексицi, у Нiдерландах, Францiї, Новiй Зеландiї, ФРН, Швейцарiї та iн. Особливiстю французької моделi , запровадженої в1973 р., як i у Великобританiї, дiє так званий парламентський фiльтр , що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмана. Нова хвиля iдеї омбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та кiлькостi цих iнституцiй у свiтi, пов’язана з падiнням “залiзної завiси” i появою на картi Європи нових держав. першою з-помiж країн Схiдної Європи iнститут омбудсмана запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього iнституту в соцiалiстичнiй системi управлiння. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщi не лише вписався в дiючу систему державних органiв, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що вiдбувалися в країнi наприкiнцi 80-х рокiв. Цьому значною мiрою сприяв iдейно-полiтичний нейтралiтет омбудсмана, пропаганда принципiв правової держави та iєрархiї цiнностей, орiєнтованих на права людини. Польська модель також побудована за “сильним” прокурора. iнституцiю омбудсмана було запроваджено вУгорщинi, а у 90-х роках – у Грузiї, Литвi, Латвiї, Молдовi, Росiйськiй Федерацiї, Румунiї та Узбекистанi. 15 сiчня 1998 р. набрав чинностi Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. 14 квiтня того ж року Верховна Рада України обрала першого в iсторiї держави Уповноваженого з прав людини. На сучасному етапi iдея омбудсманства переросла нацiональнi межi i все частiше використовується на регiональному та мiжнародному рiвнях. створення у 1976 р. Мiжнародного iнституту омбудсмана, який об’єднує нацiональнi iнституцiї бiльш нiж 50 країн свiту, сприяє розвитку концепцiї омбудсмана в свiтi за допомогою дослiджень, освiтнiх програм, публiкацiй i обмiну iнформацiєю, а також органiзацiї регiональних i мiжнародних конференцiй. 1988 р. товариство отримало статус мiжнародної громадської органiзацiї i зараз вiдоме як Європейський iнститут омбудсмана . Основними напрямами дiяльностi цього iнституту є поширення та сприяння розвитку iдеї омбудсмана в Європi, пiдтримка наукових дослiджень у цiй сферi, сприяння обмiну досвiдом на нацiональному, європейському i мiжнародному рiвнях. Членами iнституту є бiльшiсть європейських iнституцiй омбудсмана. У жовтнi 1998 р . до Європейського iнституту омбудсмана було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини. згiдно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсмана в ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фiзичної особи країни – члена ЄС та проводити розслiдування дiяльностi iнституцiй i органiв Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських спiвтовариств та суду першої iнстанцiї ЄС. Нинi проводиться активна робота з пiдготовки єдиного кодексу поведiнки службовцiв ЄС, що дало б змогу встановити чiткi критерiї оцiнки їхньої дiяльностi з боку європейського омбудсмана. У 1999 р.запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Радi Європи. Слiд зазначити, що ця посадова особа не цiлком вписується в концепцiю омбудсмана, оскiльки позбавлена такого важливого права, як право провадити конкретне розслiдування на пiдставi скарг громадян або за власною iнiцiативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше здiйснювати освiтнi функцiї та координуючу дiяльнiсть у галузi прав людини в рамках дiяльностi цiєї європейської iнституцiї. Процес визначення конкретної сфери його компетенцiї та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсманом Ради Європи став – в минулому Захисник народу Іспанiї. Без перебiльшення можна сказати, що iнституцiя омбудсмана є не лише бажаним, а й необхiдним елементом нацiональної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесi перетворень у країнах, що стали на шлях демократiї та верховенства права. РОЗД ІЛ II . ЄВРОПЕЙСЬКА ГУМАНІТАРНА ЮСТИЦІЯ 1. Для європейцiв, якi прагнули до полiтичної єдностi, права людини стали важливим прiоритетом. У травнi 1948 року представники багатьох органiзацiй, що прагнули європейської iнтеграцiї, зустрiлися в Гаазi на Конференцiї мiжнародного комiтету рухiв за європейську єднiсть. 5 травня 1949 року було пiдписано Акт, згiдно якого десять держав у Лондонi утворили . Були великi сподiвання на те, що одним iз початкових завдань Ради стане розробка i запровадження конвенцiї з прав людини для Європи. Так 12 липня 1949 року було пiдготовлено проект Європейської конвенцiї з прав людини i проект Статуту Європейського Суду та подано їх до утвореного Комiтету мiнiстрiв Ради . У серпнi того ж року на Асамблеї було висунуто пропозицiю, у якiй пропонувалося створити Європейську комiсiю з прав людини i Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенцiї. Пiсля цього звернення Комiтет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має право встановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї територiї, метою колективної гарантiї повинно бути забезпечення того, щоб такi норми та їх застосування вiдповiдали загальним принципам права, визнаним цивiлiзованими державами (ст. 38 Статуту Постiйної палати мiжнародного правосуддя). У ситуацiї, коли основнi права вже було погоджено, але обговорення ролi Суду i права на iндивiдуальне звернення до суду все ще вирували, у серпнi 1950 року Комiтет мiнiстрiв вирiшив зробити факультативними як юрисдикцiю Суду , так i право на iндивiдуальне звернення . Європейська конвенцiя про захист прав людини i основних свобод набула чинностi 3 вересня 1953 року. Як просто європейський бiль про права Конвенцiя, у тому виглядi, як її розроблено i прийнято, передбачає мало чого виняткового на мiжнароднiй аренi. Серцевиною є її двi факультативнi статтi, якi забезпечують вирiшальнi складовi механiзму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так i державам право на звернення до Європейської комiсiї з прав людини, i стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання i розгляд справ, про якi доповiла Комiсiя. За станом на березень 1995 року всi 30 держав - членiв Ради Європи, якi є учасниками Конвенцiї, прийняли як статтю 25 про право на iндивiдуальне звернення, так i статтю 46 про юрисдикцiю Суду. 2. Європейська комiсiя з прав людини Обговорюючи умови Конвенцiї в Радi Європи делегати висловили думку про доречнiсть утворення не лише Європейського суду, а й Європейської комiсiї з прав людини, роль якої полягала б у захистi судової функцiї. “Комiсiя може сформувати своєрiдний бар’єр, - практична потреба якого добре вiдома всiм юристам, який би вiдсiював необґрунтованi та безглуздi звернення”. скарг; з iншого боку, Комiсiя покликана бути мiжнародною установою, безпосередньо доступною для окремих осiб, i в цьому полягає принциповий вiдхiд вiд традицiйних державоцентристських мiжнародних юридичних процедур. “Комiсiя складається з кiлькостi членiв, яка дорiвнює кiлькостi Високих Договiрних Сторiн”, а за станом на березень 1995 року ця кiлькiсть становила 30 чоловiк. Комiсiя може проводити засiдання у формi пленарного засiдання, але також i в палатах у складi не менше семи членiв та в комiтетах у складi не менше трьох членiв. Члени Комiсiї обираються Комiтетом мiнiстрiв Ради Європи зi спискiв, що складаються Консультативною Асамблеєю, i працюють протягом шестирiчних строкiв, якi можуть поновлюватися. Члени Комiсiї беруть участь у засiданнях “вiд себе особисто” тобто, на вiдмiну вiд осiб, якi беруть участь у роботi багатьох мiжнародних установ, члени Комiсiї не представляють уряди. Скарги на тi порушення прав людини, якi захищає Конвенцiя, спочатку надсилаються до Комiсiї. Згiдно зi ст. 24 Конвенцiї, держави можуть направляти до Комiсiї “питання про будь-яке здогадне порушення положень Конвенцiї iншою Високою Договiрною Стороною” незалежно вiд громадянства потерпiлої особи. Таким чином, iноземнi держави можуть захищати окремих осiб навiть вiд їх власного уряду. У 1955 роцi в Комiсiї з‘явились повноваження одержувати iндивiдуальнi звернення вiдповiдно до ст. 25. До 28 липня 1994 року всi 30 держав, на той час учасниць Конвенцiї, погодились визнати прийнятнiсть звернень вiд приватних осiб, якi у практицi Комiсiї називаються “заявами”. У цiлому ж у неї чотири функцiї: 1) вiдфiльтровувати скарги (через Секретарiат, шляхом ухвалення рiшення про неприйнятнiсть); ; 3) якщо дружнє врегулювання неможливе, Комiсiя розслiдує факти i представляє свої висновки; Європейської конвенцiї про права людини : "Комiсiя може приймати справу до розгляду, тiльки якщо були використанi усi нацiональнi засоби правового захисту вiдповiдно до загальновизнаних принципiв мiжнародного права, i протягом шести мiсяцiв з дати прийняття остаточного рiшення". Також не розглядаються скарги, якщо вони анонiмнi чи якщо однакова справа вже розглядалася Комiсiєю чи iншою процедурою мiжнародного розслiдування i не мiстить жодної нової обставини, якщо на її думку звернення не сумiсне iз положеннями Конвенцiї, явно необґрунтоване або таке, що є зловживанням права на подання звернення. Якщо Комiсiя приймає звернення, то вона повинна пiдготувати доповiдь, в якiй викладає “свiй висновок щодо того, чи встановленi факти свiдчать про порушення заiнтересованою державою її зобов‘язань за конвенцiєю”, яка направляється Комiтетовi Мiнiстрiв Ради Європи та заiнтересованим державам. Нинi Комiсiя переважно звертається до Комiтету Мiнiстрiв – полiтичного органу, який складається з мiнiстрiв iноземних справ держав-членiв, представлених у Страсбурзi постiйними делегатами, лише якщо бiльшiсть Комiсiї вважає, що порушення Конвенцiї не вiдбулося, або, що справа вимагає спецiального полiтичного впливу Комiтету Мiнiстрiв. Якщо справа не передається в Суд, то Комiтет мiнiстрiв Ради Європи (бiльшiстю в двох третин голосiв) вирiшує, чи мало мiсце порушення Конвенцiї. Виявивши порушення, Комiтет мiнiстрiв може далi ухвалити, що держава повинна надати жертвi "справедливе задоволення", тобто компенсацiю за збиток, розмiр якої встановлюється. Як i рiшення Суду, рiшення Комiтету мiнiстрiв є остаточними, i держави-члени зобов'язуються вважати їх обов'язковими. 3. Європейський суд Суд складається з такого числа суддiв, що дорiвнює числу держав - членiв Ради Європи. Суддi обираються на дев'ятирiчний термiн Парламентською Асамблеєю зi спискiв, що нараховують по три кандидата, що представляються державами. Протягом термiну своїх повноважень вони не повиннi займати посад, не сумiсних з незалежнiстю, неупередженiстю i вимогами цiєї посади. Якщо справу передає в Суд сам подавець скарги вiдповiдно до Протоколу 9, то група в складi трьох суддiв, включаючи суддю, обраного вiд зацiкавленої держави, може прийняти одноголосне рiшення про те, що справа не буде розглядатися Судом; у цьому випадку рiшення в справi приймає Комiтет мiнiстрiв. Заявник i його адвокат можуть брати участь у розглядi, проведеному Судом, i представляти пам'ятнi записки й уснi аргументи в ходi слухань. Усi витрати Європейського суду, згiдно ст. 58, несе Рада Європи. Пiсля слухань суддi за закритими дверима вирiшують бiльшiстю голосiв чи мало мiсце порушення Конвенцiї. Якщо порушення виявлене, то Суд може також надати справедливе вiдшкодування потерпiлiй сторонi, включаючи компенсацiю за моральний i матерiальний збиток i вiдшкодування витрат. Вiдповiдальнiсть за виконання рiшень Європейського Суду несе Комiтет мiнiстрiв Ради Європи. припинення справи. Нагляд Комiтету мiнiстрiв за здiйсненням рiшень Суду, а до вступу в силу Протоколу 11 - i його власнi рiшення, що приймалися вiдповiдно до статтi 32 Конвенцiї, можливо, входять у число головних позитивних вiдмiнностей, що пояснюють ефективнiсть Європейської конвенцiї про права людини. Але вплив Конвенцiї не обмежується контролем за виконанням рiшень Суду, а також рiшень Комiтету мiнiстрiв про наявнiсть порушень. Як уже вiдзначалося, передбачена Конвенцiєю процедура дружнього врегулювання також приносить значнi результати. Так, у справi “Гiама проти Бельгiї ”(Заява №7612/76, Доповiдь Комiсiї вiд 17 липня 1980 року) з метою врегулювання конфлiкту було залучено 10 держав та 6 мiжнародних органiзацiй та нацiональних органiзацiй, якi потерпiлий та його адвокат навряд чи змогли б залучити без допомоги та впливу Комiсiї. Узагалi нацiональнi суди в державах - учасниках Конвенцiї все частiше звертаються до страсбурзького прецедентного права, приймаючи рiшення з питань прав людини, i застосовують стандарти i принципи, розробленi Судом. У практицi Європейського суду широко застосовуються прецеденти. Бiльш того, розгляд аналогiчної справи в минулому є пiдставою для визнання позову неприйнятним. При аргументацiї своєї позицiї Суд часто посилається на свої колишнi рiшення. Окремi труднощi виникають через те, що рiшення Суду не носять юридично обов'язкового характеру для держав, що визнали його юрисдикцiю. Це i зрозумiло: кожна держава є самостiйним носiєм свого суверенiтету, i нiхто не може змусити її слiдувати розпорядженням Суду. У результатi Суд повинний розрахувати, наскiльки принципова позицiя держави, i не занадто сильно давити на неї: iнакше рiшення просто не буде виконано (наприклад, у справi про iрландську виборчу систему). Така ситуацiя має мiсце зараз. Але в даний час йде реформа Комiсiї i Суду, що передбачає серйознi змiни в статусi Суду. До травня 1994 року був розроблений Протокол №11 до Європейської Конвенцiї про захист прав людини й основних свобод . Вiн передбачає злиття Комiсiї i Суду i перетворення нового Суду в професiйний орган. В даний час на професiйнiй основi працює тiльки допомiжний апарат Комiсiї, зокрема Секретарiат. При реалiзацiї вимог цього протоколу вiдбудуться серйознi змiни, що об'єктивно уже вимагаються. Це обумовлено в першу чергу великою перевантаженiстю Суду i Комiсiї. При злиттi укрiпляться незалежнiсть Суду i його судовi функцiї на противагу полiтичним аспектам дiяльностi. Існуюча двоступiнчаста процедура вiдрiзняється значним дублюванням, що затягує розгляд справ. Протокол уже ратифiкований необхiдним числом держав i набрав сили. Однак поки йде перехiдний перiод, коли завершує свою роботу Комiсiя. У нiй завершується провадження по наявних справах, i пiд кiнець року вона буде остаточно лiквiдована. У цiлому можна сказати, що рiшення Суду повiльно, але вiрно стають частиною нацiонального права європейських держав. РОЗДІЛ III . МЕХАНІЗМ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ НОВІТНІХ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ З ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ У Статутi Органiзацiї Об’єднаних Нацiй, прийнятому пiсля Другої свiтової вiйни та повалення тоталiтарних фашистських режимiв, якi звели нанiвець права людини та навiть саме її iснування, було проголошено, що однiєю з цiлей дiяльностi ООН є мiжнародне спiвробiтництво для сприяння загальнiй повазi та дотриманню прав людини i основних свобод для всiх . Ще тодi Україна як одна з держав – засновниць ООН вiдповiдно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе цi зобов’язання. Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацiю прав людини, в якiй уперше в iсторiї було встановлено перелiк основних прав i свобод людини, що пiдлягають дотриманню в усьому свiтi, а також було погоджено юридичний змiст цих прав i свобод та визначено легальнi випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларацiя була прийнята у формi резолюцiї Генеральної Асамблеї ООН i тому мала на той час рекомендацiйний характер. На її основi ООН пiдготувала i в 1966 р. вiдкрила для пiдписання та ратифiкацiї Мiжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права та Мiжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права, якi було ратифiковано Україною в 1973 р. Понад сто країн свiту ратифiкували кожен iз цих пактiв. Завдяки мiжнародному визнанню норм Загальної декларацiї в конституцiях бiльше 120 країн свiту перелiк, змiст i допустимi обмеження прав i свобод, якi мiстяться в Декларацiї, перетворилися на загальновизнанi звичаєвi норми мiжнародного права, тобто на мiжнароднi стандарти прав людини , яких мають дотримуватися всi країни свiту. На Всесвiтнiй конференцiї з прав людини (Вiдень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числi й України, пiдтвердили унiверсальнiсть та загальнообов’язковiсть мiжнародних стандартiв прав людини i наголосили, що їх виконання є важливим чинником iснування демократичного суспiльства в будь-якiй країнi. Загальне визнання мiжнародних стандартiв обумовлює зобов’язання всiх держав свiту погодитись на мiжнародний контроль за додержанням цих стандартiв у нацiональнiй правовiй системi. Крiм того, вiдповiдно до Мiжнародного пакту про громадянськi i полiтичнi права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Мiжнародного пакту про економiчнi, соцiальнi i культурнi права 1966 р., Мiжнародної конвенцiї про лiквiдацiю всiх форм расової дискримiнацiї 1965 р., Конвенцiї про лiквiдацiю всiх форм дискримiнацiї щодо жiнок 1979 р., Конвенцiї про права дитини 1989 р., Конвенцiї ООН проти катувань та iнших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гiднiсть, видiв поводження i покарання 1984 р. Україна, ратифiкувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенцiйним органам доповiдi про дотримання прав i свобод, передбачених цими конвенцiями, i виконувати зауваження цих органiв, а також брати участь у iнших формах мiжнародного контролю. Крiм того, приєднавшись до Конвенцiї про захист прав i основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодо iмплементацiї цього документа в нацiональне законодавство. Особливiстю цiєї конвенцiї є встановлення механiзму мiжнародного контролю, найважливiшим елементом якого є дiяльнiсть Європейського суду з прав людини ефективному здiйсненню цього права. Особливi форми мiжнародного контролю передбачено Європейською конвенцiєю про запобiгання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гiднiсть, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифiкувала 5 травня 1997 р. Вiдповiдно до цiєї конвенцiї дiє Європейський комiтет про запобiгання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гiднiсть, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всiх держав-учасниць, у тому числi й України. Комiтет проводить iнспекцiї на мiсцях на предмет дотримання конвенцiї усiма державами-учасницями i вiдповiдно до наслiдкiв iнспекцiй готує доповiдь про стан дотримання конвенцiї, яку в конфiденцiйному порядку надає уряду держави, в якiй вiдбулася iнспекцiя. Уряд повинен вжити необхiдних заходiв щодо викорiнення зазначених порушень i доповiсти комiтетовi. У разi вiдмови держави спiвробiтничати з комiтетом, останнiй може оприлюднити факти порушень i обов’язково доповiдає Комiтету мiнiстрiв Ради Європи про наслiдки своєї роботи. Таким чином, сьогоднi Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у мiжнародних засобах iмплементацiї унiверсальних i європейських конвенцiй у галузi прав людини. Випадки невиконання мiжнародних стандартiв прав людини завдяки цiй системi мiжнародного контролю стають широко вiдомi в свiтi i зумовлюють негативнi наслiдки для держави-порушницi. Рiшення Європейського cуду з прав людини у разi встановлення порушень прав людини мають наслiдком вiдшкодування матерiальної i моральної шкоди державою-порушницею. Вiдповiдно до Статуту ООН i Вiденської конвенцiї про право мiжнародних договорiв 1969 р. Україна має сумлiнно виконувати чиннi договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всiх загальновизнаних норм мiжнародного права в сферi прав i свобод людини. Зокрема, згiдно з Мiжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов’язання привести своє законодавство у вiдповiднiсть до мiжнародних стандартiв, закрiплених у цих пактах. Аналогiчне зобов’язання взяла Україна згiдно зi ст. 1 Конвенцiї про захист прав i основних свобод людини 1950 р. Отже, Україна з часу проголошення незалежностi стала складовою частиною мiжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе вiдповiднi мiжнароднi зобов’язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбiльш розвинутою i найефективнiшою у свiтi. РОЗДІЛ IV . ДЛЯ УКРАЇНИ: ЄВРОПЕЙСЬКА МРІЯ ЧИ РЕАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ? вимагаючих першочергового розв’язання. Чому? Намагання не лише продекларувати права i свободи людини, але й забезпечити їх виконання: це – одне з досягнень цивiлiзацiї чи просто iнстинкт самозбереження? Як би там не було, ця справа благородна i вимагає вiдповiдного до себе ставлення. За яких необхiдних умов може бути забезпечено реалiзацiю та захист прав i свобод людини? На мою думку, чи не єдиним (бо всi iншi не мають такої значущостi, не є настiльки вирiшальними) чинником, що реально цьому сприяє, є режим демократiї. І нехай доказом на користь цього буде хоча б вислiв класика про те, що демократiя – це не лише влада бiльшостi, це, перш за все, захист меншостi. Україна, поставши 1991 року на шляху демократiї, цiлеспрямовано прямує до досягнення мiжнародних рiвнiв у сферi захисту прав i свобод людини. Вже 12 вересня 1991 року Законом “Про правонаступництво” Україна гарантувала “забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно вiд нацiональної належностi та iнших ознак вiдповiдно до мiжнародно-правових актiв про права людини”. 1996 року, “дбаючи про забезпечення прав i свобод людини…” (Преамбула), Верховна Рада України прийняла Конституцiю України, яка визнає людину, її життя i здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпеку найвищою соцiальною цiннiстю в Українськiй державi. Правам i свободам в Конституцiї присвячений Другий роздiл, статтi якого складають чверть вiд кiлькостi статей всiєї Конституцiї i майже вiдтворюють у нацiональному законодавствi Загальну Декларацiю прав людини, що є красномовним свiдоцтвом того, яке значення вiддає Україна правам i свободам. однiєю з пiдсистем якої є дiєвий правозахисний механiзм передбачений Європейською Конвенцiєю про захист прав людини й основних свобод. Доречi, ця Конвенцiя – чи не єдиний мiжнародний документ, що не тiльки закрiплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цiннiсть є не стiльки у фiксацiї прав та свобод, скiльки у створеннi механiзму їх iмплементацiї, сутнiсть якого полягає у виникненнi на європейському просторi особливого органу – Європейського Суду з прав людини. Крiм того, Європейська Конвенцiя з прав людини є не тiльки мiжнародно-правовим iнструментом в галузi прав людини, що має на метi захист широкого спектра громадянських i полiтичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договiрних Сторiн, який встановлює систему контролю за здiйсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна. Україна є державою європейської орiєнтацiї, тому її вступ до Євросоюзу – стратегiчна мета зовнiшньої полiтики. Тут же слiд зазначити, що вступу всiх нинiшнiх країн-членiв Євросоюзу передувало їх членство у Радi Європи, а останньому – ратифiкацiя Конвенцiї про захист прав людини i основних свобод. Отже, Україна здiйснила перший крок у справi європейської iнтеграцiї, iнтеграцiї у сферi захисту прав людини зокрема. Якi наслiдки має це рiшення? Головним з них є обов’язок внести у нацiональне законодавство необхiднi змiни, що випливають з прецедентного права, яке створюється рiшеннями Європейського Суду з прав людини. Робота над цiєю проблемою триває досi i найпоказовiшим прикладом цьому є законодавче вирiшення так званої “проблеми смертної кари”. Немає сумнiвiв у тому, що Конвенцiя не здатна одразу ж пiдняти Українську державу на європейський рiвень захисту прав. Однак, Конвенцiя, на мою думку, сприяє належному захистовi прав навiть самим своїм iснуванням, точнiше своїм поширенням на терени нашої держави. Як вже зазначалося вище, Конвенцiя, як i будь-який iнший договiр, зумовила появу деяких зобов’язань України перед європейською спiльнотою. Органи державної влади України мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б права i свободи людини, проголошенi Конвенцiєю, i в разi їх порушення гарантували ефективний захист цих прав. На здiйснення цього завдання спрямованi судово-правова, адмiнiстративна реформи, запровадження служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо. всi внутрiшнi можливостi. Заперечуючи законнiсть нацiональних судових рiшень, Євросуд змушує переглянути чинне законодавство та практику його застосування. Сказане дає нам пiдстави вважати правозахисну систему, створену Конвенцiєю, наднацiональною. Так, мешканцi України мають право на захист своїх прав i свобод Євросудом. А чи знають вони про це? А якщо знають, то чи вiдомi їм умови, що висуваються до звернення до цього органу? Можна сказати вiдверто – це ще одна проблема, що потребує якнайскорiшого розв’язання. Низький рiвень правосвiдомостi населення стоїть на завадi багатьом демократичним процесам в державi. Тому пропаганда iдей Конвенцiї, ознайомлення широкої громадськостi з її положеннями, iнформування громадян про стан справ iз захистом прав людини в Українi – мета, досягненням якої буде утвердження в Українi європейських стандартiв в галузi прав людини. Конвенцiєю формулюються основоположнi принципи, що стосуються прав людини. Їх значення полягає в тому, що всi конкретнi норми в законодавствi держав-учасниць повиннi створюватися вiдповiдно до цих принципiв, якi є критерiєм їх законностi. До таких принципiв належать: базовi права i свободи громадянина, видiленi в Конвенцiї; верховенство права i наявнiсть незалежного вiд влади суду; неухильне забезпечення прав людини. Наведенi принципи мають стати основним елементом становлення сучасної української державностi. Адже, згiдно iз статею 3 Конституцiї України “утвердження прав i свобод людини є головним обов’язком держави”. Нiчого нiколи не вiдбувається миттєво. Тим бiльше неможна навiть i говорити, наприклад, про прискорення впровадження норм Конвенцiї в повсякденне життя держави i суспiльства або про якнайшвидше забезпечення прав i свобод людини i громадянина. Цей процес швидче якiсний, нiж кiлькiсний або взагалi такий, якого можна вимiряти в будь-яких одиницях мiри. Застосування даних норм, iдей та принципiв є життєво необхiдним. Це стає зрозумiлим все бiльшому i бiльшому числу мешканцiв нашої держави. Але застосування це має бути вмiлим, тому навчатись цiй майстерностi доводиться зараз як посадовим особам рiзних рiвнiв зi свого боку, так i пересiчним громадянам зi свого боку. Так чим же є Конвенцiя про захист прав людини для Української держави та її громадян: європейською мрiєю чи реальним захистом прав людини? Багато хто погодиться зi мною в тому, що значна кiлькiсть норм Конвенцiї, не зважаючи навiть на те, що цi норми багато в чому збiгаються за своїм змiстом з нормами нацiонального конституцiйного права, залишаються такими, що не дiють. Причин тут може бути кiлька, але всi вони мають одну з наступних ознак: норми Конвенцiї не дiють, бо їм не надається належної уваги органами державної влади та їх посадовими особами, якi можуть навiть нехтувати ними, або дiя норм гальмується правовим нiгiлiзмом та правовою необiзнанiстю населення. Виходячи iз цього незаперечного аргумента, звичайно, Конвенцiя для нас ще мрiя. Ми лише почали переймати європейський досвiд в галузi забезпечення прав людини, ми почали робити ту справу, яку європейцi роблять вже не одне десятилiття. Але той факт, що ми таки стали на цей шлях, вже багато про що говорить. І цей шлях не може бути без перешкод – це реалiя нашого сьогодення. Людина, яка знає, як звернутися до Європейського Суду з прав людини, безперешкодно може використати це своє право, забезпечити захист своїх прав – i це також реальнiсть. Саме тому я схильний розглядати Конвенцiю про захист прав людини i основних свобод для України як реальнiсть, реальний крок на шляху до демократичної, правової держави, дiйсну можливiсть реального захисту прав людини. РОЗДІЛ V . ПОЯСНЮВАЛЬНА НОТАТКА ДЛЯ ОСІБ, ЯКІ МАЮТЬ НАМІР ЗВЕРНУТИСЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ 1. Якi заяви розглядає Суд? 1. Європейський Суд з Прав Людини є мiжнародним органом, який, за певних умов, розглядає заяви, що подаються особами, якi скаржаться на порушення їхнiх прав, викладених у Європейськiй Конвенцiї з Прав Людини та Основних Свобод. Ця Конвенцiя є мiжнародним договором, на пiдставi якого бiльшiсть європейських держав зобов’язуються дотримуватись визначених у нiй основних прав людини. Цi права викладенi у Конвенцiї та у чотирьох додаткових Протоколах до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7). Вказанi документи прийнятi окремими державами. Бажано, щоб Ви ознайомились iз текстами цих документiв та внесеними до них зауваженнями. 2. Якщо Ви вважаєте, що одна з держав, якi ратифiкували Конвенцiю, порушила стосовно Вас одне iз цих основних прав, то Ви маєте право звернутися до Суду. Суд розглядає лише тi заяви, в яких йдеться про права, гарантованi Конвенцiєю та Протоколами до неї, за виключенням усiх iнших. Суд не є апеляцiйним судом по вiдношенню до нацiональних судових iнстанцiй, вiн не може нi скасовувати, нi змiнювати їхнi рiшення. Суд не може безпосередньо захищати Вас перед нацiональною судовою iнстанцiєю, проти якої спрямована Ваша заява. 3. Суд може розглядати лише тi заяви, якi спрямованi проти держав, що ратифiкували Конвенцiю (перелiк додається). Також не розглядаються заяви, якi стосуються подiй, що мали мiсце до визначених дат. Цi дати вiдрiзняються у залежностi вiд того, проти якої держави спрямована заява, i вiд того, чи стосується заява права, гарантованого Конвенцiєю або одним iз Протоколiв до неї. органiв державної влади 5. Перед тим як звернутися iз заявою до Суду, Ви повиннi використати усi можливi внутрiшнi засоби захисту у Державi, проти якої спрямовується заява, якi могли б призвести до позитивного вирiшення питання, яке є предметом оскарження . Стосовно України йдеться про звичайну процедуру судового провадження, яка передбачає можливiсть касацiйного оскарження прийнятого судового рiшення. (Крiм цього, процедура “у порядку нагляду” не є засобом правового захисту, який необхiдно вичерпати, згiдно зi Статтею 35 § 1 Конвенцiї). Ви повиннi дотримуватись усiх процесуальних правил, зокрема передбачених законом строкiв. Якщо, наприклад, Ваш позов було вiдхилено з причини недотримання строкiв або ж невиконання процедурних правил, Суд, можливо, не зможе розглянути Вашу заяву. 6. Заяву до Суду потрiбно подати у вiд дня винесення остаточного судового рiшення. Суд не зможе розглянути Вашу заяву, якщо Ви протягом цих шести мiсяцiв не подасте, принаймнi, у скороченому виглядi, чiтко сформульовану претензiю. 2. Як подавати заяву до Суду? у Секретарiат Суду лист iз зазначенням необхiдних даних, про якi йдеться нижче: Au Greffier de la Cour europeenne des Droits de l’Homme Conseil de l’Europe France 8. Лист має мiстити такi вiдомостi: а) Вашої заяви; б) визначення права або прав (гарантованих Конвенцiєю), якi, на Вашу думку, порушенi; в) вiдомостi про засоби правового захисту, якими Ви скористалися; г) перелiк офiцiйних рiшень у Вашiй справi, iз зазначенням дати кожного документу та iнстанцiї, яка його видала (суд або iнший орган), а також коротка iнформацiя про змiст кожного документу. До листа необхiдно додати копiї вищезгаданих документiв. (Суд не може гарантувати повернення цих документiв, тому в iнтересах особи, яка подає заяву, надсилати копiї замiсть оригiналiв). 9. Секретар Суду надiшле Вам вiдповiдь, а також вiдповiдний формуляр для того, щоб Ви виклали заяву формально. Можливо, до Вас звернуться за додатковою iнформацiєю, документами чи роз’ясненнями, пов’язаними iз заявою. У разi необхiдностi Секретар проiнформує Вас також про те, яким чином було застосовано Конвенцiю у подiбних випадках. У разi визнання заяви неприйнятною до розгляду її Судом, Секретар Суду поiнформує Вас також i про це. У той же час Секретар не може давати Вам поради стосовно законодавства держави, проти якої спрямована заява. 10. Якщо з Вашого листування з Секретарiатом стає очевидним, що Ваша заява може бути зареєстрована, i якщо Ви висловите таке бажання, Вашу заяву буде передано на розгляд Суду. не є необхiдною. 12. Якщо у Вас є можливiсть, звернiться до адвоката, щоб вiн вiв Вашу справу. На подальших етапах розгляду брак вiдповiдних коштiв на оплату юридичної допомоги адвоката може слугувати пiдставою для прохання про надання безкоштовної допомоги. Але така допомога не може бути Вам надана на момент подання заяви. ВИСНОВОК Резюмуючи усе вищесказане, потрiбно вiдзначити, що права людини- це цiлiсний орiєнтир, що дозволяє застосовувати “людський вимiр” до держави, права, етики, моралi. Права i свободи людини є визначеним нормативним вимiром її соцiально-культурної дiяльностi. Бiльш того, вони виступають як одна з найбiльших культурних цiнностей. При вивченнi теорiї прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплiнами: iсторiєю i теорiєю держави i права, усiма галузевими i процесуальними юридичними науками. Сьогоднi як нiколи гостро поставлено питання про мiжнародно-правовi гарантiї дотримання прав людини. Та й навряд чи взагалi можна всерйоз сподiватися на дотримання вiдповiдних стандартiв у майбутньому без ефективного контролю за виконанням державами своїх зобов’язань у галузi прав людини. В той же час, потрiбно пам'ятати, що при усiй важливостi i навiть необхiдностi мiжнародно-правового регулювання окремих iнститутiв, зокрема цивiльних i полiтичних прав людини, повинен дотримуватися принцип суверенiтету держав. наша держава та її могутнiй волелюбний народ. Такий iсторично-правовий екскурс свiдчить, що український народ зробив свiй гiдний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взiрцiв витонченої правової думки i нормотворення, якi й донинi вражають дослiдникiв. Об’єктивнi факти рiшуче спростовують неправдивi мiфи, якi подекуди насаджуються, що українцi не здатнi до демократизму, не мають власного обличчя у державотвореннi, вирiзняються провiнцiалiзмом i схильнiстю до авторитарної влади. Вся багатовiкова iсторiя нашого народу є яскравим прикладом самовiдданої боротьби української нацiї за самовизначення, створення власної незалежної держави. В iсторiї людства, мабуть, не знайти аналогiв української державностi, яка перiодично роздиралася на шматки могутнiми сусiдами i яка щоразу вiдроджувалася i поставала з попелу. Нема, мабуть, i такого народу, який би пройшов такий важкий i страшний шлях знущань, принижень, асимiляцiї, фiзичного знищення i який, попри все, зберiг свою високу духовнiсть, волелюбнiсть, незалежнiсть, нацiональну самобутнiсть, мову, культуру, психологiю. Із здобуттям незалежностi Україна пропагує демократизацiю всiх сфер життя та проголосила курс на розбудову правової держави. Додатковою гарантiєю захисту прав i свобод людини є також мiжнароднi механiзми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямi стала ратифiкацiя 17 липня 1997 року Конвенцiї про захист прав i основних свобод людини. Вiдтепер громадяни України отримали можливiсть звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 роцi до Факультативного протоколу до Мiжнародного пакту про громадянськi i полiтичнi права 1966 року Україна також визнала i компетенцiю Комiтету ООН з прав людини щодо розгляду iндивiдуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.