Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини

Боротьба зi злочиннiстю та забезпечення прав людини МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ Кафедра кримiнологiї та кримiнально-виконавчого права Допущена до захисту «____» _____________ 2008 р. Зав. кафедрою кримiнологiї та кримiнально-виконавчого права, доцент, кандидат юридичних наук, ____________ В. М. Дрьомiн Дипломна робота Науковий керiвник м. Одеса 2008 р. З м i с т Роздiл 1. 8 1. 1. Злочиннiсть як форма порушення прав людини. 8 1. 2. Сучасний стан злочинностi в Українi 17 Роздiл 2. Загальнi засади боротьби iз злочиннiстю.. 33 2. 1. Забезпечення прав людини як засада формування полiтики в галузi боротьби iз злочиннiстю.. 33 2. 2. Справедливiсть як фактор боротьби iз злочиннiстю.. 46 Роздiл 3. Превенцiя як найбiльш гуманна форма протидiї злочинностi 52 3. 1. Поняття та сутнiсть попереджувальної дiяльностi 52 3. 2. Загальна та спецiальна превенцiя. 75 Висновки. 89 Список використаних джерел. 94 Вступ прав людини має довгу i повчальну iсторiю. Визначними вiхами на її iсторичному шляху є, зокрема, Декларацiя прав людини i громадянина 1789 р., Всезагальна Декларацiя прав людини 1948 р., Мiжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права 1966 р., Мiжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права 1966 р. та iншi мiжнародно-правовi документи щодо прав людини. правових форм органiзацiї суспiльного життя людей, правового засобу регуляцiї їх поведiнки, їх мiсця, ролi та значення у навколишньому свiтi. Проблеми здiйснення та захисту основних прав людини є надзвичайно важливим завданням права. Визнаючи людину як найвищу соцiальну цiннiсть, держава повинна створити i гарантувати належнi умови iснування для всiх членiв суспiльства. Із розвитком свiтової думки все бiльшого поширення набуває твердження про соцiальне призначення держави. Вже не оспорюється висновок про те, що держава iснує для людини, а не людина для держави. Розумiння даних положень виходить iз меж нацiонального права на мiжнародно-правову арену. З кiнця минулого столiття свiтове спiвтовариство намагається застосувати усi можливi форми та засоби впливу з метою забезпечення основних прав людини. Важливою частиною гуманної спрямованостi розвитку суспiльства є визначення основних прав i свобод, їх змiстовного наповнення, меж, можливостей обмеження. Данi питання є загальними для усiх держав. Враховуючи вiдсутнiсть розбiжностей мiж сутнiстю людини в тiй або iншiй державi, визначення основних стандартiв в галузi прав людини є насамперед, завданням мiжнародно-правових iнститутiв. Не може вiдбуватися рiзне тлумачення в рiзних країнах таких основних прав як права на життя, працю, родину та iн. Виключно важливе значення має той факт, що Конституцiя України має гуманiстичне спрямування, закрiплює на нацiональному рiвнi основнi стандарти прав людини. Так, ст. 3 проголошує, що людина, її життя, здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканiсть i безпека визнаються в Українi найвищою соцiальною цiннiстю. Права i свободи людини та їх гарантiї визначають змiст i спрямованiсть дiяльностi держави. Держава вiдповiдає перед людиною за свою дiяльнiсть. Утвердження i забезпечення прав i свобод людини є головним обов’язком держави. Регулюванню прав та свобод людини присвячений також окремий роздiл Конституцiї України. Як свiдчать результати соцiологiчних та кримiнологiчних дослiджень, злочиннiсть стала однiєю з найбiльш актуальних проблем сучасного українського суспiльства. Населення часто вiдчуває почуття беззахисностi перед нею. І це вiдчуття iнколи призводить громадян навiть до таких невтiшних висновкiв, що правоохороннi органи або безсилi перед злочинцями, або дiють заодно з ними. Однiєю з причин такого стану є, на наш погляд, не завжди достатньо зважена, обґрунтована, належним чином органiзована протидiя злочинностi з боку держави. Вiдомо, що протидiя злочинностi є однiєю з основних внутрiшнiх функцiй будь–якої держави. І ефективнiсть її здiйснення багато в чому визначає ефективнiсть функцiонування державної влади взагалi. Саме тому визначальним завданням державної полiтики на сучасному етапi має стати максимальна концентрацiя зусиль усiх гiлок влади та органiв мiсцевого самоврядування на комплексному здiйсненнi радикальних економiчних, правових, органiзацiйних та силових заходiв щодо рiшучого обмеження всiх видiв злочинних проявiв, особливо таких, як посягання на життя та здоров’я, права та iнтереси особи, хабарництво, економiчна, наркотична злочиннiсть тощо. Саме в цьому i має знайти свiй прояв правова, у тому числi i зокрема – кримiнально–правова полiтика держави у сферi протидiї злочинностi. Держава у своїй дiяльностi в боротьбi зi злочиннiстю не тiльки здiйснює заходи по боротьбi з нею, а й у деяких випадках може створювати негативнi кримiногеннi чинники i тим чи iншим шляхом сприяти виникненню окремих (нових) видiв злочинiв. Тому для рацiонального й ефективного контролю за злочиннiстю потрiбна загальна теорiя (теоретична модель) впливу державної влади на злочиннiсть. Злочиннiсть, як самокерована система, чинить сильний опiр правоохоронним органам, а iнколи йде в атаку на соцiальний порядок i правовi пiдвалини суспiльства. Недооцiнка кримiногенної ролi самої злочинностi, властивостi її до самодетермiнацiї i зворотного впливу на суспiльство призвела до ослаблення державного контролю за кримiногенними процесами в суспiльствi i розширеного вiдтворення злочинностi. Виникла необхiднiсть в осмисленнi дiйсностi i формуваннi бiльш реальних концепцiй боротьби зi злочиннiстю. за рiвнем, масштабами, функцiями, засобами стримування. Мiж державною владою та злочиннiстю складаються неоднозначнi спiввiдносини. Влада iсторично приречена дбати про правопорядок, тобто стримувати зростання злочинностi, яка їй загрожує. З iншого боку, державу презентують можновладцi та пiдлеглi службовцi. Існують двi перепони зростанню злочинностi: а) соцiальний прогрес, тобто економiчний, науково-технiчний та духовний розвиток суспiльства i б)цiлеспрямована протидiя злочинностi, яка традицiйно зветься боротьбою зi злочиннiстю (в дисертацiї автор використовує назву “контроль за злочиннiстю”). В умовах перехiдного перiоду Україна зробила впевненi кроки на шляху системного оновлення всiх сфер суспiльного життя, його демократизацiї, сучасного цивiлiзованого розвитку. Одним iз стратегiчних прiоритетiв цього процесу є послiдовне утвердження демократичних засад суспiльства, прав та свобод людини в усiх їх проявах, комплексне здiйснення радикальних економiчних, правових та органiзацiйних заходiв щодо рiшучого обмеження корупцiї, органiзованої злочинностi, тiньової економiчної дiяльностi. Завданням кримiнологiчної науки є пошук оптимальних шляхiв удосконалення дiяльностi органiв внутрiшнiх справ щодо попередження правопорушень, розробка з цiєю метою вiдповiдних теоретичних i практичних рекомендацiй. Вимагає подальшого розвитку кримiнологiчна теорiя попередження злочинiв, визначення правових основ цiєї дiяльностi, кола суб'єктiв та їх класифiкацiї, дослiдження рiвнiв попереджувальної дiяльностi, поглиблення наукового аналiзу арсеналу соцiальних, економiчних, органiзацiйних, управлiнських, полiтичних, правових, психологiчних та iнших засобiв попередження злочинiв. Науковому дослiдженню проблем боротьби iз злочиннiстю та забезпечення прав людини присвячено ряд праць. До таких праць можна вiднести «Соцiально-кримiнологiчне попередження злочинiв (теорiя i практика)» Голiна В. В., «Державний контроль за злочиннiстю» Литвака О. М., «Преступность ХХ века. Мировой криминологический анализ» Лунеева В. В., «Основнi напрямки кримiнально-правової полiтики в Українi» Митрофанова А. А., «Стратегiя i тактика боротьби з органiзованою злочиннiстю та корупцiєю» Романюк Б. В., Глушкова В. О. «Преступность: проблемы правового реагирования», Тулякова В. О. «Державний захист природних прав жертв злочинiв у сучасному свiтi». Метою даної роботи є дослiдження боротьби iз злочиннiстю та забезпечення прав людини. Мета конкретизується в завданнях, якими є виявлення сутностi злочинностi, з’ясування гуманiстичних основ кримiнально-правової та кримiнологiчної полiтики держав; дослiдження рiвня, структури, динамiки та географiї злочинностi, виявлення особливостей заходiв боротьби iз злочиннiстю з урахуванням дотримання прав людини. Обрану проблему автор дослiджує за допомогою загальнонаукових методiв – системного, функцiонального, аналiтичного та спецiально-юридичних методiв – порiвняльно-правового, iсторико-юридичного, формально-логiчного та iнших засобiв наукового пiзнання. Дана робота складається iз трьох роздiлiв, вступу i висновкiв. Перший роздiл присвячений поняттю злочинностi. В ньому йдеться про поняття, ознаки та сутнiсть злочинностi, розглядається проблема обґрунтування концепцiї державного контролю над злочиннiстю, спiввiдношення iз поняттям кримiнальної полiтики. Також дослiджуються питання кримiнологiчної характеристики злочинностi в незалежнiй Українi. Увага придiляється таким характеристикам злочинностi як рiвень, структура, динамiка та географiя. категорiям, що виступають основою державної боротьби iз злочиннiстю, зокрема справедливостi. визнання найбiльш важливим чинником державного контролю за злочиннiстю кримiнологiчної превенцiї. Ми також аналiзуємо особливостi об’єкту, суб’єкту та основних заходiв загальної та спецiальної превенцiї, їх сутнiсть та ефективнiсть впливу на злочиннiсть. Злочиннiсть – загальносоцiальна проблема Дослiджуючи обрану тему слiд одразу зауважити, що злочиннiсть як соцiальне явище представляє собою величезну загрозу правам людини. На протязi багатьох десятилiть у радянськiй кримiнологiї стосовно проблеми боротьби зi злочиннiстю домiнувала концепцiя попередження злочинностi, яка характеризувалась як система взаємопоєднаних заходiв, здiйснених в цiлях викорiнення злочинностi i лiквiдацiї причин, що її породжують. Бiльше всього при цьому попередження злочинностi розглядалось як дiяльнiсть державних органiв, громадських органiзацiй i окремих громадян, спрямована на лiквiдацiю або нейтралiзацiю причин i умов злочинностi взагалi, окремих видiв злочинностi, а також конкретних злочинiв. Пiдкреслювалось, що попередження злочинностi носить багаторiвневий характер, здiйснюється як в масштабi країни, так i в окремих регiонах або серед певного контингенту населення.[1] Дуже поширеним стало також уявлення про попередження злочинностi як специфiчну форму державної дiяльностi, здiйснювану державою i рiзними суб’єктами профiлактичної дiяльностi як в процесi виконання загальних засад соцiального розвитку i в ходi вирiшення спецiально-кримiнологiчних завдань.[2] Деякi автори розглядають попередження злочинностi як особливу галузь соцiального регулювання, управлiння соцiальними процесами. зв’язаними з викорiненням злочинностi.[3] частини спецiального попередження називав запобiгання злочинiв.[4] Очевидно, що на формування приведених вище визначень i, вiдповiдно, концепцiй боротьби зi злочиннiстю вiдбилися передовсiм соцiально-полiтичнi чинники, зокрема, iдеї про можливiсть повної лiквiдацiї злочинностi i профiлактики злочинiв як головного спрямування боротьби з злочиннiстю. Вiдповiдно до партiйних директив того часу акцент робився на причини i умови злочинностi. Одначе, вплив на соцiальнi чинники злочинностi не принесли вiдчутних, помiтних результатiв, рiвень злочинностi постiйно зростав, завдання усунення причин i умов злочинностi не була вирiшена. Комунiстична iдея лiквiдацiї злочинностi i її причин виявилась утопiчною. Поступове звiльнення кримiнологiчної науки вiд iдеологiчних пут i догм, сприяло бiльш глибокому проникненню в сутнiсть злочинностi i розумiння її витокiв. Виявилось, що самi по собi соцiальнi умови, мiнялись часом кардинально (то в кращу, то в гiршу сторони), i це не приводило до суттєвого послаблення кримiногенної напруги в державi чи в окремо взятому регiонi. Злочиннiсть, як самокерована система, чинить сильний опiр правоохоронним органам, а iнколи iде в атаку на соцiальний порядок i правовi пiдвалини суспiльства. Недооцiнка кримiнологiчної ролi самої злочинностi, властивостi її до самодетермiнацiї i зворотному впливу на суспiльство, привела до ослаблення державного контролю за кримiногенними процесами в суспiльствi i розширеному вiдтворенню злочинностi. Виникла необхiднiсть в осмисленнi реальностi i формуваннi бiльш реальних концепцiй боротьби зi злочиннiстю. iз його взаємодiючих елементiв, повинен виконувати не тiльки функцiї контролю i стримування злочинностi, але i активно впливати на саму злочиннiсть i злочинцiв. Як показує аналiз лiтератури з обраної теми, бiльшiсть авторiв в якостi суб’єктiв соцiального механiзму боротьби з злочиннiстю називають державу в особi законодавця, її органiв влади i управлiння; правоохороннi органи; адмiнiстрацiю пiдприємств i установ; громадськi органiзацiї i трудовi колективи, а також окремих громадян. Очевидно, що кожному iз названих суб’єктiв властивi свої, при цьому надто специфiчнi функцiї. Не викликає сумнiвiв те, що завдання стримування злочинностi вирiшується тiльки взаємнозв’язаними дiями всiх ланок державної системи протидiї злочинностi, при цьому роль рiзних суб’єктiв повинна бути диференцiйована по рiвню, масштабах, функцiях, засобах. Звiдси, зокрема, випливає завдання про необхiднiсть чiткого спiввiдношення рiвня i змiсту дiяльностi кожного суб’єкта системи протидiї злочинностi з характеристикою вiдповiдних об’єктiв впливу.[5] Росiйськi вченi В. М. Кудрявцев, А. Б. Сахаров, Г. М. Маньковський вважають, що такий пiдхiд до органiзацiї боротьби з злочиннiстю дозволяє забезпечити: а) вiдповiднiсть рiвню i характеру завдань, що вирiшуються кожною ланкою, з рiвнем i об’ємом її функцiй, повноважень, коштiв, ресурсiв; б) узгодженiсть дiй багатьох ланок для вирiшення комплексних завдань; в) розмежування випадкiв, коли достатньо використання можливостей загальної системи виховання i, коли в дiю повиннi вводитися спецiалiзованi ланки; г) зосередження сил i коштiв на вирiшених напрямках; д) доцiльне використання наявних (видiлених) коштiв.[6] Кожна iз вищенаведених точок зору має право на життя i не позбавлена практичного значення. Разом з тим, очевидно, що перерахованi мiри i суб’єкти запобiгання злочинностi вiдiграють далеко не однозначну роль в процесi стримання злочинностi. Серед численних наукових державно-правових теорiй необхiдно вiдзначити найважливiшу – природо-правову, яка базується на iдеї громадського договору. Її засновники видатнi мислителi Гуго Гроцiй (1583-1645 р.), Томас Гоббс (1588-1682 р.), Самуель Пуфендофф (1632-1694), Жан-Жак Руссо (1712-1778). Мiж державою та злочиннiстю складаються неоднозначнi спiввiдношення. Державна влада iсторично приречена дбати про правопорядок, тобто стримувати зростання злочинностi, без чого держава гине. З iншого боку, державнi функцiї безпосередньо виконують посадовi особи - вiд президента (монарха) до рядового функцiонера. Їхнi особистi iнтереси та уподобання пiд час виконання посадових функцiй, часом не збiгаються з державними. Внаслiдок цього в надрах державних владних структур виникає кримiногенний осередок корупцiї та невiгластва, що обумовлює дисфункцiю влади i негативно впливає на динамiку злочинностi. Тому всупереч добрим намiрам деякi державнi рiшення в галузi економiки, соцiального забезпечення населення, освiти i культури сприяють зростанню злочинностi, тобто є кримiногенними. У будь-якому суспiльствi є двi перепони зростання злочинностi, використовуючи якi, держава здiйснює свою антикримiнальну дiяльнiсть: 2) цiлеспрямована протидiя злочинностi, що традицiйно називається боротьбою зi злочиннiстю. Спiввiдношення мiж цими двома чинниками та їхнiми складовими є непростими i часом суперечливими. Далеко не завжди економiчне благополуччя країни супроводжується розцвiтом культури та духовностi її населення, а посилення соцiального контролю найчастiше не сприяє економiчному та науково-технiчному прогресу i подоланню корупцiї чиновникiв. Статистика свiдчить про те, що у найбiльш економiчно розвинених країнах рiвень злочинностi значно перевищує середнi показники. Середньосвiтовий коефiцiєнт злочинностi у 1990 р. складав 5,5 тис. на 100 тис. населення, а у розвинених країнах - 8 тис[7] . i структуру злочинностi. Йдеться про так зване загальносоцiальне попередження злочинностi, яке багатьма кримiнологами вважається рiзновидом профiлактики поряд зi спецiально-кримiнологiчним[8] . Але iснує з цього приводу iнша думка, яка здається менi бiльш обгрунтованою. Економiка, освiта, культура не мають за мету подолати злочиннiсть. Тут iншi масштаби, iншi рушiйнi сили. Люди вирощують хлiб, будують мiста та дороги, навчають дiтей не заради подолання злочинностi. Це лише одна невелика частка людських турбот, якою займаються спецiальнi установи. Найпоширенiшим визначенням державних зусиль щодо стримання росту злочинностi та зниження її рiвня залишається "боротьба зi злочиннiстю". Цей термiн офiцiйно затверджений у законах України, у вiдомчих актах та у назвах установ. Однак давно вiдзначався занадто войовничий характер звучання цих слiв. Росiйський кримiналiст Л.Є. Владимиров з цього приводу писав: "Не можна проголошувати метою правосуддя боротьбу зi злочиннiстю. І насправдi, найбiльш зручно i успiшно боротьба могла б вестись, якби злочинцiв фiзично знищували. Але держава не воює iз хворими та не вихованими"[9] . У кримiнологiчнiй лiтературi останнiх рокiв термiн "боротьба" часто витiсняється словом “протидiя” та словосполученням "соцiальний контроль за злочиннiстю". Науковий часопис Росiйської академiї наук "Государство и право" провiв так званий круглий стiл на тему "Змiцнення соцiального контролю - одна з передумов вирiшення соцiально-економiчних проблем". На думку одного з учасникiв дискусiї О. М. Яковлева, "соцiальний контроль - це контроль над протиправною поведiнкою, який здiйснюється державними органами та iнститутами громадського суспiльства з метою ефективного впливу на кримiногеннi чинники середовища"[10] . На мiй погляд це дещо вузьке кримiнологiчне тлумачення соцiального контролю за злочиннiстю. З нього випадає примусовий вплив на осiб, що вчинили злочини, тобто застосування кримiнальних законiв. "як системи економiчних, правових, iдеологiчних та репресивних заходiв, спрямованих на протидiю злочинностi"[11] . На думку А. Н. Харитонова, “заходи соцiального контролю, якi легiтимно здiйснюються компетентними державними установами з метою стримання суспiльно небезпечної поведiнки людей, складають державний контроль за злочиннiстю”[12] . Ірландiї, Болгарiї, КНДР, Перу, Алжирi, Саудiвськiй Аравiї, Японiї, Непалi. Їх об’єднує наявнiсть жорсткого соцiального контролю за поведiнкою людей - полiцейського, релiгiйного, сiмейного, кланового, виробничого, тотального комунiстичного. Цей останнiй рiзновид контролю зумовив вiдносно низький рiвень злочинностi в радянськiй Українi. систем державного контролю. Внаслiдок рiшучих дiй уряду в 1985 р., пiдтриманих населенням, значно зменшився рiвень злочинностi в 1986-1987 роках, особливо кiлькiсть тяжких насильницьких посягань на життя, здоров’я та власнiсть громадян. Але пiсля поступового послаблення соцiального контролю, кримiнальна ситуацiя, починаючи з 1988 р. невпинно погiршується i в 1989 р. рiвень злочинностi зрiс майже на третину. В той же час, кiлькiсть засуджених у 1989 р. зменшилася порiвняно з 1986 р. майже на 40 %. У перiод перебудови кримiногенна ситуацiя все бiльше виходила з-пiд державного контролю. Інiцiатори i провiдники перебудови не знали i не могли знати шляхiв послiдовного переходу вiд тоталiтаризму до демократiї. Та й населення, яке демократiї не знало, не мало поваги до закону, а несподiвану волю сприймало здебiльшого як волю робити, що заманеться, без огляду на закон. Сприяв цьому i процес дезорганiзацiї правоохоронної системи у першi перебудовнi роки[13] . 1) створення i видання кримiнального законодавства; 2) застосування норм кримiнального закону; 3)спецiально-кримiнологiчного попередження злочинностi та окремих злочинiв. Цi три форми контролю за злочиннiстю взаємно пов’язанi. Кримiнальне, кримiнально-процесуальне, кримiнально-виконавче законодавство визначають дiяльнiсть оперативно-розшукових служб, органiв дiзнання та досудового слiдства, регламентують судовий розгляд кримiнальних справ, призначення та виконання покарань. попередження злочинiв. Подолання економiчної та духовної кризи у сучаснiй Українi безумовно сприятиме контролю за злочиннiстю. Спецiально-кримiнологiчне попередження злочинiв та судово-слiдча дiяльнiсть не можуть бути дiєвими без належного кадрового i матерiального забезпечення, а подолання разючого майнового розшарування сучасного суспiльства сприятиме тому, що кiлькiсть дрiбних корисливих правопорушень, якi здiйснюють заради виживання, - зменшуватиметься. - кримiнальною полiтикою. Прiоритет попередження перед кримiналiзацiєю суспiльно шкiдливих вчинкiв є безперечним. На вiдмiну вiд кримiнально-правових заходiв протистояння злочинностi кримiнологiчне попередження планується заздалегiдь i має наступальний характер. А тому, коли виявляється прогалина в законодавствi або неефективнiсть окремих застарiлих правових норм, то було б доцiльним, на мiй погляд, спочатку застосувати всi можливi засоби попередження небажаних вчинкiв i лише потiм, якщо цього не досить, приймати вiдповiднi законодавчi рiшення[14] . здiйснення правосуддя потребує величезних матерiальних затрат, вiдповiдного кадрового i технiчного потенцiалу. Стабiльнiсть кримiнально-процесуального та кримiнально-виконавчого законодавства є передумовою його ефективностi. Разом з тим невиправданий консерватизм застарiлих процесуальних процедур шкодить правосуддю. Однак мають бути незмiнними процесуальнi гарантiї законних прав i iнтересiв учасникiв процесу та демократичнi пiдвалини судочинства. Будь-якi коливання у цьому вiдношеннi є недопустимими[15] . Правозастосувальна дiяльнiсть має бути динамiчною, а державна реакцiя на змiни в кримiногеннiй ситуацiї не може бути стандартною. Стримування несприятливих тенденцiй в динамiцi та структурi злочинностi досягається зростанням iнтенсивностi розшукової й слiдчої роботи, а також скороченням латентної (скритої) злочинностi, оскiльки офiцiйно зареєстрована злочиннiсть складає мiзерну частину фактичної. Латентнiсть злочинiв, особливо економiчних, величезна. А це породжує у зловмисникiв впевненiсть у безкарностi. Зменшення вiдсоткiв латентностi означає пiдвищення ефективностi застосування кримiнально-правових норм. 1. 2. Сучасний стан злочинностi в Українi можна подiлити на кiлькiснi та якiснi показники. Кiлькiснi показники вимiрюються числами, якi визначають розмiри злочинностi, або, як прийнято у кримiнологiї, - рiвень злочинностi, якiснi – її склад або структуру, а також розмiщення у просторi (географiю злочинностi). Крiм того, iснує поняття динамiки злочинностi, тобто змiни її параметрiв протягом певного часу. Джерелами кримiнологiчної iнформацiї є оприлюдненi у рiзних виданнях статистичнi данi, а також офiцiйнi звiти Мiнiстерства внутрiшнiх справ (МВС)України. Кiлькiсним показником прийнято вважати рiвень злочинностi. Вiн вiдображає мiру кримiналiзацiї суспiльства i визначається кiлькiстю злочинiв, якi стали вiдомими правоохоронним органам i потрапили в офiцiйнi статистичнi звiти, а також кiлькiстю виявлених осiб, що їх вчинили. Їх ще не можна назвати злочинцями, бо нiхто не може бути визнаний винним у злочинi, поки його вина не буде визнана судовим вироком, що набрав чинностi. Однак статистично пiдозрюванi та обвинуваченi можуть умовно вважатись такими, що вчинили злочини. Йдеться про кримiнологiчний аналiз злочинностi, а вона складається з двох компонентiв - злочинiв та людей, що їх вчинили[16] . Розслiдування кримiнальних справ та судовий процес тривають iнодi роками. Багато з тих, хто винен, не потрапляють до суду з рiзних причин. Тому кiлькiсть засуджених протягом року не повнiстю викриває людську сторону злочинностi саме цього року. А тому статистичнi звiти повiдомляють про “виявлених осiб”, не називаючи їх нi засудженими, нi злочинцями. У 2001 р. в Українi зареєстровано 589 208 злочинiв i виявлено 337 908 пiдозрюваних, а засуджено до рiзних покарань - 234613 осiб. В наступнi роки кiлькiсть зареєстрованих злочинiв становила: у 1998р. - 575982, у 1999 р. - 545416, у 2000- 553594. Виявлено: у 1998р. - 330067, у 1999 р. - 309808, у 2000- 309057 осiб[17] . Однак одна лише абсолютна кiлькiсть злочинiв та виявлених осiб не завжди вiдтворює рiвень кримiналiзацiї суспiльства, оскiльки вона не враховує демографiчну ситуацiю. Тому бiльш адекватними показниками рiвня злочинностi вважаються не абсолютнi показники, а її коефiцiєнти (або iндекси), тобто кiлькiсть зареєстрованих злочинiв на 100 тис. /10 тис./ населення вiдповiдного регiону, а також кiлькiсть виявлених осiб, що вчинили злочини на 100 /10/ тис. тiєї частини населення, яка досягла вiку кримiнальної вiдповiдальностi за бiльшiсть злочинiв. Вiдповiдно до закону таким вiком є 16 рокiв[18] . до цього часу немає єдиного пiдходу до визначення названих коефiцiєнтiв. У статистичних таблицях, що були додатками до збiрника "Преступность в Украине" /К.,1994. - С. 136 -185/ використовуються аж три кiлькiсних показники: коефiцiєнт злочинностi на 100 тис. всього населення, коефiцiєнт злочинностi на 100 тис. населення вiком 14 рокiв i старше та коефiцiєнт злочинностi - кiлькiсть злочинiв на 100 /10/ тис. населення, що досягло вiку, з якого настає кримiнальна вiдповiдальнiсть. Така розбiжнiсть у визначеннi головного показника рiвня злочинностi неприпустима, оскiльки вона виключає можливiсть порiвняння даних, одержаних з рiзних джерел[19] . Згiдно з опублiкованими розрахунками коефiцiєнти iнтенсивностi злочинiв в Українi протягом 12 рокiв, починаючи з 1986 р., на 100 тис. населення такi: у 1986 р. - 488, у 1987 р. - 484, у 1988 р. - 473, у 1989 р. - 623, у 1990 р. - 718, у 1992 р. - 921, у 1993 р. - 1033, у 1994р. - 1096, у 1995 р. - 1241, у 1996 р. - 1202, у 1997 р. -1159. Пiсля короткочасного зниження рiвня злочинностi протягом трьох рокiв (1986-1988 р. р.), обумовленого рiшучими антиалкогольними заходами держави, коефiцiєнт злочинностi невпинно зростає до 1995 р. Зростання рiвня злочинностi - одна з найболючiших проблем нашого сьогодення. Але разом з тим, не зважаючи на офiцiйнi заяви про "невпинне зниження" злочинностi у радянськi часи, вона зростала завжди. Згiдно з опублiкованими вперше статистичними показниками (кримiнальна статистика, пiсля 1926 р., у СРСР була засекречена) кiлькiсть злочинiв в Українi в 1997 р. порiвняно з 1986 р. збiльшилася в 2,4 рази, а щорiчний середнiй прирiст складав у цi роки 15 %. При цьому “пiки” зростання припадали на 1989, 1990 та 1991 роки, тобто до проголошення державної незалежностi України[20] . Тому твердження про "обвальне зростання злочинностi" в незалежнiй Українi дещо, на мiй погляд, перебiльшенi. Оцiнка вiтчизняної кримiнальної статистики значною мiрою полегшується порiвнянням її з рiвнем злочинностi iнших країн[21] вбитих, покалiчених та пограбованих, обкрадених, сплюндрованих... Величезнi, ще не пiдрахованi втрати в боротьбi зi злочиннiстю: витрати на утримання розшукового i судово-слiдчого апарату, колонiй та iнших мiсць ув’язнення, виплати пенсiй, компенсацiй потерпiлим тощо[22] . Нарештi, цiну злочинностi складають також прямi збитки вiд розкрадань, пошкоджень майна, пожеж, аварiй i катастроф. Достатньо згадати про наслiдки Чорнобильської катастрофи... У загальну цiну злочинностi треба зараховувати також i втрати вiд тiєї частини тiньової економiки, яка безпосередньо не пов’язана з розкраданням, але, вiдволiкаючи значнi кошти, пiдриває економiку країни, суттєво зменшує надходження до державного бюджету. У позабанковому обiгу в Українi у 1999 р. перебувало приблизно 40% всiєї грошової маси держави[23] . За оцiнками експертiв - близько 20 млрд. дол. США протягом 1992 -1993 рокiв нелегально вивезено за кордон i зосереджено у зарубiжних банках. Для порiвняння: сумарний бюджет МВС, Служби безпеки України (СБУ) та Прокуратури України на 1999 р. складав 79,7 трл. грн. або близько 400 млн. дол.[24] Тiльки з порушених кримiнальних справ збитки вiд розкрадань державного i колективного майна в 1997 р. становили 145060445 грн. З причин високої латентностi цього виду злочинiв за розкритими i зареєстрованими кримiнальними справами неможливо зробити висновки щодо справжнiх збиткiв вiд масових розкрадань у всiх галузях народного господарства[25] . "обмеженого контингенту вiйськ" в Афганiстанi за 10 рокiв. Такi втрати не вiдшкодовуються. Не пiддаються грошовому визначенню моральнi збитки країни вiд кримiналiзацiї населення. Зростає правовий нiгiлiзм, бездуховнiсть, зневiра у справедливiсть. Ця соцiальна хвороба своїми метастазами проникає у всi верстви населення, до самих високих. Процвiтає корупцiя чиновникiв. У цiй роботi структура злочинностi розглядається за соцiально-демографiчними ознаками осiб, якi вчинили злочини та за кримiнологiчними ознаками. Серед виявлених правопорушникiв, як свiдчить кримiнальна статистика, безперечна бiльшiсть чоловiкiв. У 2003 р. вони склали 82,6%, а жiнки - 17,4%. Таке спiввiдношення є досить стабiльним, хоча й вiдзначається деяке зростання показника жiночої злочинностi: в 1993 р. вiдсоток жiнок - злочинцiв помiтно зменшився (13,6%). 4,6%; iншi - пенсiонери, iнвалiди, домогосподарки та iншi - 10,8%; працездатнi особи (старше 16 рокiв) та тi, що не працюють i не вчаться - 41,9% у 1996 р. i 57,1% у 2003 р.[26] Цей показник свiдчить про глибоку економiчну кризу, яка призводить до скорочення промислового виробництва i масових звiльнень робiтникiв. Звертає на себе увагу велика кiлькiсть правопорушникiв, якi визнанi такими, що не працюють. Серед них немало безробiтних, а також тих, хто займається iндивiдуальною трудовою дiяльнiстю /торгiвлею, рiзного роду послугами/ без належного реєстрування та лiцензування. До цiєї групи вiднесенi й маргiнальнi елементи суспiльства, в тому числi проститутки, сутенери, професiйнi злочинцi. Важливо вiдзначити зменшення, майже на 20 %, частки робiтникiв серед злочинцiв протягом 1995 - 2000 рокiв[27] . Керуючись кримiнологiчними ознаками - мотивами i засобами вчинення, всю зареєстровану злочиннiсть можна подiлити на чотири блоки: 2) агресивна некорислива злочиннiсть (умиснi вбивства, тiлеснi ушкодження, згвалтування, хулiганство тощо); 3) економiчна злочиннiсть (розкрадання, хабарництво та iншi прояви корупцiї, фальшивомонетництво, торгiвля наркотиками та iншi); 4) неагресивна i некорислива злочиннiсть, яка вiдображає правовий нiгiлiзм, свавiлля та необачнiсть правопорушникiв (необережна злочиннiсть, дезертирство тощо). Структура злочинностi останнiх рокiв розглядається у цiй працi з урахуванням названої системи чотирьох блокiв[28] . Крадiжки - найбiльш поширенi злочини. Їх питома вага серед усiх зареєстрованих злочинiв у 1986 р. - 16,5%, в 1992 р. - 58,1%. Це був пiк. У наступнi роки, спостерiгалося зменшення цього структурного показника до 37,6% в 2000 р. Зростання статистики крадiжок в останнi роки, спричинено загальним погiршенням кримiногенної ситуацiї в країнi, насамперед майновим розшаруванням населення, зубожiнням значної його частини. Цi умови сприяють корисливим злочинам, а причини криються у трагiчнiй iсторiї України, що спонукало до втiлення в людську особистiсть рабської психологiї, в якiй своєрiдно поєднуються страх перед владою, лiнощi та паразитичнi тенденцiї. Шахрайство, передбачене ст. 191 дiючого КК України, в статистицi посiдає чемне мiсце. В 1999 р. було зафiксовано 12092 злочини, що складали 2 % вiд всiєї зареєстрованої злочинностi, в 2000 р. - 19417, в 2001 р. - 17111, в 2002 р. – 17693, в 2003 р. -16050 злочинiв[29] . Насильницькi корисливi злочини поєднують корисливi спонукання з агресивними, в даному разi насильницькими засобами їх досягнення. Це грабежi, розбiйнi напади, бандитизм, що практично завжди пов’язанi з озброєними розбiйними нападами або принаймнi з приготуванням до таких нападiв, вимагання й умисне корисливе вбивство. Корисливе насильство, однак, не обмежується названими складами злочинiв, об’єктивна сторона яких мiстить насильство. Мiж злочинними угрупуваннями час вiд часу виникають кривавi "розбори", в основi яких лежать боротьба за зони впливу, або, простiше, бiйка хижакiв за здобич. Бандити чинять розправу з ненадiйними з їхньої точки зору спiвучасниками. Для впливу на дебiторiв кредитор наймає "крутих хлопцiв", що спецiалiзуються на "вибиваннi" боргiв та усуненнi конкурентiв. Користь та насилля завжди були поряд - як в iсторiї людства, так i в кримiнальному середовищi[30] . Оскiльки кримiнальна статистика вiдображає лише юридичну квалiфiкацiю правопорушень, то рiвень корисливого насильства визначають за статистикою грабежiв, розбiйних нападiв, вимагання та бандитизму. Питома вага корисливих вбивств визначається у деяких наукових публiкацiях та узагальненнях судової практики. У 1999 р. в Українi зафiксовано 29327 грабежiв, у 2000 р. - 26430, у 2001 р. -24362, у 2002 р. -22838, у 2003 р. -23030. Згiдно iз законом, грабiж - це вiдкрите викрадання з метою заволодiння чужим майном. Грабiж, поєднаний з насильством, розглядається як квалiфiкований злочин i карається набагато суворiше. Але й так званий "простий" грабiж є проявом агресивної поведiнки злочинця, а тому його можна розглядати разом з iншими насильницькими корисливими посяганнями. Бiльшiсть грабiжницьких посягань (27612 випадкiв) спрямовано на приватне майно. Розбiйних нападiв, зареєстрованих у 1999 р. - 5398, з яких лише 458 скоєно з метою заволодiння державним або колективним майном. А взагалi у 2000 р. - 5359, у 2001 р. -5437, у 2002 р. - 5173, у 2003 р. - 5636 скоєно розбiйних нападiв. Автори звiту МВС України за 2003 р. вiдзначили, що у 2002 р. спостерiгалося зменшення кiлькостi грабежiв на 10 %, розбоїв на 0,6 %. Викрито 110 банд[31] . З цього приводу зазначалося, що спад корисливого насильства пояснюється тим, що певна частина потерпiлих вiд цих злочинiв, зневiрившись у спроможностi мiлiцiї допомогти їм або пiд загрозою злочинцiв, не зверталася з вiдповiдними заявами до органiв внутрiшнiх справ. Досить вiдверта самооцiнка, хоч i не зовсiм послiдовна: треба було б визнати також численнi вiдмови вiд порушення кримiнальних справ у випадках, коли перспектива розкриття злочину, на думку правоохоронцiв, незначна, або з iнших мiркувань. Питома вага грабежiв i розбоїв у структурi злочинностi, звичайно зареєстрованої, складала у 2002 р. - 5,8%[32] . Кримiнальна статистика України, яка вперше пiсля багатьох рокiв засекречування була оприлюднена у 1994 р., а також подальшi щорiчнi звiти МВС не мiстять iнформацiї щодо всiх насильницьких злочинiв. Обмежимо свiй розгляд лише тяжким та найбiльш поширеним кримiнальним насильством. Умисних вбивств у 2000 р. зареєстровано 4529, тобто 0,8% вiд загальної кiлькостi всiх зареєстрованих злочинiв, у 2001 р. - 4563, у 2002 р. - 4623, у 2003 р. - 4806. Порiвняно з 1999 р., коли було зафiксовано 4896 вбивств, у 2000 р. їх кiлькiсть зменшилася на 8,1%. Але слiд зауважити, що зменшення спостерiгається вперше за роки незалежностi України. До цього вiдповiдний показник щорiчно зростав, а в 1992 р. порiвняно з 1991, кiлькiсть вбивств зросла на 26,7%. Наскiльки ця статистика репрезентативна - iнша рiч[33] . Внаслiдок конфлiктiв, що виникали мiж злочинними кланами, протягом 1999 р. загинуло 286 осiб, серед них: 122 особи - керiвники та пiдприємцi приватних структур, 116 осiб - лiдери й активнi члени злочинних угруповань, 40 осiб - керiвники державного сектора. Крiм того, 65 осiб було поранено. Цi цифри мало впливають на кримiнальну статистику. Але їхнiй громадський резонанс та зухвалiсть вбивць значно погiршують загальну соцiально - психологiчну ситуацiю в Українi. Вони пiдривають авторитет держави, стають небезпечним зразком для наслiдування молодими правопорушниками та людьми з патологiєю психiки. Крiм того, вуличнi вбивства дедалi частiше скоюють загально небезпечним способом (вибухами, пiдпалами тощо). Економiчна злочиннiсть - це сукупнiсть умисних корисливих злочинiв, якi вчиняються посадовими особами, iншими працiвниками пiдприємств та установ незалежно вiд форм власностi шляхом використання посадового становища i мiсця роботи, а також так званих “злочинних промислiв”, виконання яких не пов’язане з використанням посадового становища[34] . Серед особливо небезпечних злочинних проявiв наркобiзнес займає особливе мiсце, оскiльки вiн не лише є традицiйним джерелом надприбуткiв тiньової економiки, але й тiсно пов’язаний з загальнокримiнальною злочиннiстю та значно шкодить здоров’ю населення, особливо – молодi. Кiлькiсть зареєстрованих наркозлочинiв у 1999 р. - 38203, у 2002 р. -38286, у 2001 р. - 39940, у 2002 р. – 42589, у 2003 р. - 45554[35] . Така у загальних рисах структура злочинностi України, якщо зважати на мотиви правопорушень та засоби їх вчинення. Але ми зовсiм не знаємо загальної шкоди, яку заподiює корислива, економiчна i насильницька злочиннiсть. Ми не знаємо i того – скiльки коштує один злочин, яка його цiна для суспiльства, для держави ?[36] Таке знання потрiбне для того, щоб посилити протидiю злочинностi, щоб у повному обсязi i за рахунок злочинцiв вiдшкодовувати заподiяну шкоду, щоб зробити злочинну дiяльнiсть невигiдною. Географiя злочинностi - розповсюдження злочинiв по регiонах України. Треба вiдзначити, що кiлькiснi та якiснi показники злочинностi у рiзних регiонах України мiж собою помiтно вiдрiзняються. Звiт МВС України свiдчить про те, що у 2003 р. географiя мало змiнилася порiвняно з попереднiми роками. Найвищий коефiцiєнт злочинностi (кiлькiсть зареєстрованих злочинiв на 100 тис. населення), як i ранiше - у Днiпропетровськiй областi - 1990. Ця сумнiвна першiсть Днiпропетровщина фiксується з 1992 р. Високий рiвень злочинностi вiдзначається також у Запорiзькiй, Харкiвськiй, Луганськiй, Миколаївськiй областях та у Криму (1612-1270). Значно нижчий рiвень злочинностi у захiдних областях, зокрема у Тернопiльськiй (541), Закарпатськiй (552), Чернiвецькiй (575). Нагадаю, що середнiй рiвень злочинностi в Українi у 2003 р. визначається коефiцiєнтом 1159 злочинiв на 100 тис. населення. Загальна тенденцiя: рiвень злочинностi знижується з пiвденного сходу до заходу України. Цей факт зумовлений соцiально-демографiчними, iсторичними та економiчними особливостям регiонiв, концентрацiєю населення у великих мiстах та iншими мiсцевими умовами[37] . Майже двi третини злочинiв фiксуються у мiстах та населених пунктах мiського типу. Але протягом 1993-2003 рокiв злочиннiсть у селах зростає швидше, нiж у мiстах. Так, у 2001 р., порiвняно з попереднiм роком злочиннiсть у селах виросла на 17,3 %, а у мiстах - на 10,9 %. Вiд 44 до 57 % злочинiв, зареєстрованих в областях припадає на долю обласних центрiв, зокрема, Харкова, Запорiжжя, Одеси, Львова, Чернiвцiв. Кримiнальна статистика лише приблизно вiдображає стан злочинностi, оскiльки значна частина її не реєструється. Це так звана латентна, тобто прихована злочиннiсть /вiд лат. lateens (latentis) - прихований/. Часто злочиннiсть порiвнюють з айсбергом, 9/10 якого ховається пiд поверхнею води. Порiвняння яскраве, але не досить точне: загальнi розмiри латентної злочинностi набагато бiльшi, нiж 90 % вiд усiх фактично скоєних злочинiв. Кримiнолог Ю. Д. Блувштейн та фiлософ А. В. Добринiн вбачають суперечнiсть у самому поняттi латентностi: факт злочину повинен знайти пiдтвердження обвинувальним вироком суду, а для цього вiн повинен бути вiдомим. Що невiдоме, те i не злочин[38] . Економiчна злочиннiсть ховається вiд правосуддя у так званiй тiньовiй економiцi. І це також реальнiсть, про яку всi знають. Експерти Українського центру економiчних i полiтичних дослiджень вважають, що у 2001 р. частина тiньового сектора економiки складала 50-60% вiд усiєї економiки[39] . За експертними оцiнками у 1994-1999 роках з України було вивезено 15-20 млрд. дол. США[40] . І, навряд чи коли-небудь це таємне стане явним. Латентнiсть буває природною i штучною. Природна латентнiсть – це така, коли про скоєнi злочини вiрогiдно знають лише самi правопорушники та причетнi до цього особи. Штучна латентнiсть виникає через небажання потерпiлих, свiдкiв та посадових осiб, якi повиннi протидiяти злочинностi, сповiщати про скоєнi злочини правоохороннi органи, давати правдивi свiдчення тощо. І, нарештi, багато злочинiв не реєструються належним чином i тому статистикою не враховуються[41] . Змiна рiвня i структури злочинностi протягом певного часу називається динамiкою злочинностi. Вона залежить, з одного боку, вiд соцiально-полiтичних, економiчних та демографiчних чинникiв, а з другого - вiд так званої “кримiнальної полiтики”, тобто вiд змiн у кримiнальному законодавствi (кримiналiзацiї та декримiналiзацiї певних чинникiв) та практики його застосування. Динамiку злочинностi iнодi називають її тенденцiєю (лат. tendentia- прагну, прямую). Одне з тлумачень цього iноземного термiну є упередженiсть, однобока оцiнка з метою нав'язання її кому-небудь[42] . І дiйсно, за радянських часiв кримiнальну статистику було засекречено. На всiх рiвнях, у тому числi i на найвищому, урядовому, стверджувалося про “невпинне” її скорочення. У роки незалежностi України, навпаки, не вщухає галас щодо катастрофiчного зростання злочинностi та загальної кримiналiзацiї населення, хоч офiцiйна статистика не дає безсумнiвних пiдстав щодо таких висновкiв. про спрямованiсть практики реагування на заяви потерпiлих та iнших фiзичних i юридичних осiб, про змiни в законодавствi - кримiналiзацiю та декримiналiзацiю правопорушень. Не випадково фундаментальне кримiнологiчне дослiдження свiтової злочинностi ХХ ст., здiйснене росiйським науковцем В. В. Лунєєвим, побудовано головним чином на аналiзi динамiки, яку вiдображає статистика[43] . З найкращих мiркувань у травнi 1985 р. розпочався рiшучий на зразок сталiнської колективiзацiї наступ на пияцтво. Одночасно зi знищенням тисяч гектарiв унiкальних виноградникiв та перепрофiлювання горiлчаних заводiв у пiдприємства з виробництва безалкогольних напоїв, було посилено вiдповiдальнiсть за самогоноварiння, внесено низку доповнень до КК України. Це зумовило деяке короткочасне зростання рiвня злочинностi за рахунок збiльшення кiлькостi господарських злочинiв. У 1986 i 1987 роках спостерiгався спад рiвня агресивної злочинностi, тiсно пов’язаної з алкоголiзмом, - злiсного хулiганства, умисних вбивств i тiлесних ушкоджень, розбоїв тощо. У 1987 р. загальний рiвень злочинностi знизився на 5 %, а тяжких злочинiв - на 15,5 %. Зменшилася також кiлькiсть зареєстрованих крадiжок державного та громадського майна (-23,4%), але зросла кiлькiсть крадiжок iндивiдуального майна (+7,1%). Кримiнальна статистика 1985-1987 рокiв свiдчить про те, що мобiлiзацiя репресивних та пропагандистських зусиль при пiдтримцi бiльшостi населення може дати помiтний але, на жаль, короткочасний результат. Трохи пiзнiше, у 1989 р. спостерiгається стрiмке, майже на 33 %, зростання злочинностi вiдносно рiвня попереднього року. Це чимось нагадувало прорив гатки у повiнь. Частково такий стрибок кiлькiсного показника пояснюється деякими змiнами у правилах реєстрацiї злочинiв у 1989 р. Тенденцiя зростання загального рiвня злочинностi спостерiгалася i в наступнi роки, особливо вона була помiтною у 1992 р. (+18,5%)[44] . Того ж року значно зрiс рiвень умисних вбивств (у 1991 р. – 2902 випадкiв, а 1992 р. - 3679), тяжких тiлесних ушкоджень, грабежiв та розбоїв. Така динамiка злочинностi першого року державної незалежностi України зумовлена, на мою думку, дестабiлiзацiєю соцiально-полiтичного життя та, можливо, недостатньою готовнiстю правозахисних вiдомств до роботи в нових умовах. Досить високий темп зростання злочинностi вiдзначається у 1993 р. (+12,2%). Цей рiк увiйде в iсторiю як рiк гiперiнфляцiї, втрати мiльйонами людей своїх грошових заощаджень в Ощадбанках i страхових компанiях. Саме тодi стали багатими спритнi дiлки, якi скориставшись посадою та особистими зв’язками, напередоднi знецiнення купоно-карбованцiв отримували на пiльгових умовах в банках кредити, i на цi кошти скуповували цiннi товари. частка тяжких злочинiв стрiмко зросла - вiд 27 до 45 %, а в деяких регiонах, наприклад, у Харкiвськiй областi цей структурний показник досяг загрозливого рiвня - бiля 60 % (!) Такого у дiйсностi нiколи i нiде не було i не може бути, бо багаторiчнi статистичнi спостереження свiдчать про вiдносну стабiльнiсть структур злочинностi i якщо раптово, за один лише рiк, в Українi тяжких злочинiв зареєстровано 60 %, то це свiдчить про значне зростання штучної латентної злочинностi, тобто вiдвертого i масового приховування злочинiв вiд реєстрацiї. Згадаємо, що 1994 р. - це рiк парламентських та президентських виборiв. та тяжких тiлесних ушкоджень, якi небезпiдставно вважаються найменш латентними, а їхнi статистичнi показники - вiдносно надiйними. Зберiгається на високому рiвнi структурний вмiст тяжких злочинiв (бiля 42%). Це означає зростання зареєстрованої злочинностi на фонi збереження величезної кiлькостi таємних кримiнальних правопорушень. Найбiльшою кiлькiстю зареєстрованих вбивств “на замовлення” вiдзначається за всi роки 1995 рiк. У 1993 р. їх було виявлено 87, у 1994 р. - 198, у 1995 р. - 210, у 1996 р. -157, у 1997 р. - 134. Приблизно така сама ситуацiя складалася з терористичними проявами. Як вiдзначають автори звiту МВС України за 1997 р., терористичне насильство та замовленi вбивства становлять незначний вiдсоток посягань на життя, але справляють дуже значний вплив на кримiнальну ситуацiю в країнi. Такi дiяння демонструють суспiльству всевладнiсть кримiнальних структур i можливiсть досягнення будь-якої мети шляхом злочину[45] . Динамiка насильницьких корисливих злочинiв досить суперечлива. У 1987-1999 роках спостерiгалося iнтенсивне зростання грабежiв та розбоїв, у наступнi роки – їх поступове зменшення. Автори звiту МВС України за 1999 р. зазначають, що спад корисливого насильства пояснюється тим, що певна частина потерпiлих, зневiрившись у спроможностi мiлiцiї допомогти їм, або побоюючись злочинцiв не зверталася з вiдповiдними заявами до органiв внутрiшнiх справ. Статистика, яка мiститься у звiтi МВС України за 2000 р., свiдчить про подальший спад зареєстрованого корисливого насильства. Є пiдстави вважати, що дiє та сама причина - потерпiлi рiдко звертаються до мiлiцiї. Таке припущення виходить з того, що всупереч статичним даним автори звiту пишуть про “iснуючу тенденцiю зростання кiлькостi найбiльш небезпечних корисливо-насильницьких посягань”[46] . Спостерiгається щорiчне зменшення на 4-5 % загальної кiлькостi зареєстрованих злочинiв в Українi. Поступово, починаючи з 1999 р., зменшується також кiлькiсть крадiжок - цих найпоширенiших корисливих злочинiв загальнокримiнального блоку. У 2000 р. частка крадiжок складала 44 % вiд усiх зареєстрованих злочинiв, у 1998 р. - 57 %. Кримiнальна статистика свiдчить про неухильне зростання економiчної злочинностi. Як зазначалося, ця статистика показує головним чином про ту чи iншу активнiсть оперативно-розшукових та слiдчих пiдроздiлiв МВС i СБУ. Разом з тим i матерiали кримiнальних справ, i неофiцiйна iнформацiя, що переповнює шпальти вiтчизняних та закордонних газет, i реальний стан справ в економiцi свiдчать про безпрецедентне масове розкрадання нацiонального майна i корупцiю на всiх рiвнях влади, на всiх її гiлках. У 1999 р. зареєстровано понад 61 тис. економiчних злочинiв, що на 40 % перевищує кiлькiсть таких злочинiв, зареєстрованих у 1992 р. - першому роцi державної незалежностi України. Статистика кримiнальних правопорушень, що реєструється Державною службою боротьби з економiчною злочиннiстю (ДСБЕЗ) зростала i в 2000 р. (+2,7 %)[47] . Роздiл 2. Загальнi засади боротьби iз злочиннiстю . 2. 1. Забезпечення прав людини як засада формування полiтики в галузi боротьби iз злочиннiстю Основою державної боротьби iз злочиннiстю є кримiнальна полiтика. При цьому дотримання прав людини виступає однiєю iз основних засад формуванняя цiєї полiтики. Таким чином, полiтика є реалiзацiєю державою її внутрiшнiх та зовнiшнiх функцiй. Одним iз напрямiв внутрiшньої полiтики будь–якої держави у будь–який iсторичний промiжок часу є забезпечення законностi та правопорядку, у тому числi – й протидiя злочинностi[49] . Очевидно, що й у сучаснiй Українi протидiя злочинностi є одним з напрямкiв внутрiшньої полiтики держави. Здiйснення, тобто формування, iнтерпретацiя та реалiзацiя кримiнально–правової полiтики в Українi пiдкоряється певним основним засадам, основоположним, вихiдним iдеям i установленням, якi називаються принципами здiйснення кримiнально–правової полiтики. Тому розумiння кримiнально–правової полiтики не можливе без визначення принципiв, на яких вона ґрунтується. Категорiя “принцип” означає основне, вихiдне положення якої–небудь теорiї, вчення, науки, свiтогляду, полiтичної органiзацiї тощо[50] . Заслуговує на увагу визначення М. О. Бєляєва про об’єктивно–суб’єктивний характер принципiв, що дiють у сферi полiтики та права. Як пише вчений, їх об’єктивнiсть полягає в тому, що в принципах вiдбиваються об’єктивно дiючi закономiрностi розвитку природи i суспiльства, реально iснуючи суспiльнi вiдносини, якi склалися на даному iсторичному промiжку часу. Разом з тим, цi принципи є й категорiєю суб’єктивною, оскiльки вони являють собою продукт свiдомої дiяльностi людей, вони формулюються, проходячи через свiдомiсть людей, уявляють собою сукупнiсть iдей, якi покликанi спрямовувати розвиток того чи iншого суспiльного явища в сферi полiтики чи права [51] . В загальнiй формi принципи можна визначити як основнi iдеї, що вiдображають об’єктивну реальнiсть i визначають змiст процесiв, що вiдбуваються в життi, i якi закрiпленi в рiзних формах – у правових нормах, наукових роботах, свiдомостi людей тощо. Оскiльки ж кримiнально–правова полiтика iснує на перетинi правової полiтики та полiтики у сферi протидiї злочинностi, то можна стверджувати, що принципи кримiнально–правової полiтики мають походження як вiд принципiв правової полiтики, так i вiд принципiв протидiї злочинностi в Українi. В науковiй лiтературi немає єдностi щодо визначення перелiку принципiв "кримiнальної полiтики". Так, А. С. Шляпочников вiдносить до них принципи законностi, демократизму, гуманiзму, попередження злочинностi[52] . Ю. Г. Ляпунов – принципи демократизму, законностi i гуманiзму [53] . М.І. Загородников – принципи партiйностi, законностi, гуманiзму, наукового пiдходу до вироблення полiтики, зв’язок полiтики з практикою[54] . В.Є. Квашис – принципи законностi, демократизму, законностi, гуманiзму та попередження злочинностi[55] . П. С. Дагель – принципи демократизму, гуманiзму, законностi, поєднання заходiв переконання i примусу, принцип участi громадськостi у боротьбi зi злочиннiстю та принцип науковостi. Окрiм названих вiн також видiляє цiлу низку так званих специфiчних принципiв кримiнальної полiтики[56] . А. В. Наумов – принципи попередження злочинiв, невiдворотностi вiдповiдальностi, законностi, диференцiйованого пiдходу до рiзних категорiй злочинцiв, застосування альтернативних позбавленню волi заходiв впливу, залучення громадськостi до боротьби зi злочиннiстю[57] . А. В. Кузнєцов – принципи демократизму, законностi та гуманiзму[58] . П. М. Панченко – єднiсть соцiально–економiчних, культурно–виховних та правових заходiв боротьби зi злочиннiстю, поєднання заходiв попередження, стримування та припинення злочинiв, взаємозв’язок планування, органiзацiї та координацiї заходiв боротьби зi злочиннiстю, невiдворотнiсть, доцiльнiсть та диференцiацiю заходiв боротьби зi злочиннiстю[59] . А. П. Чугаєв – принципи демократизму, законностi, гуманiзму, поєднання заходiв переконання та примусу, участь громадськостi у боротьбi зi злочиннiстю, боротьбу зi злочиннiстю на основi наукового пiзнання закономiрностей розвитку суспiльств[60] . М. О. Бєляєв – класовiсть, патрiотизм, iнтернацiоналiзм, демократизм, гуманiзм, законнiсть, невiдворотнiсть покарання, економiю заходiв кримiнальної репресiї (а також цiлу низку злочинiв, вiднесених ним до категорiї специфiчних)[61] . І. А. Ісмаїлов – принципи демократiї, гуманiзму, моральностi, законностi та науковостi[62] . С. С. Босхолов – принципи законностi, рiвностi громадян перед законом, демократизму, справедливостi, гуманiзму, невiдворотностi покарання та науковостi[63] . з розбудовою суверенних держав, якi прямують до демократичної полiтичної системи”, вiднесли до них: принцип законностi як iдею, згiдно з якою злочиннi дiї, їх квалiфiкуючi ознаки, покарання та iншi наслiдки вчиненого злочину визначаються тiльки законом; пiдлягають кримiнальнiй вiдповiдальностi незалежно вiд статi, раси, нацiональностi, мови, походження, майнового i посадового становища, мiсця проживання, ставлення до релiгiї, переконань, належностi до громадських об’єднань та iнших обставин; принцип демократизму визначає широкi можливостi участi громадян в реалiзацiї завдань кримiнальної полiтики, завдяки максимально можливiй вiдкритостi цiєї дiяльностi, за допомогою гласностi, суспiльного контролю та врахування громадської думки; принцип справедливостi встановлює, що покарання та iншi заходи кримiнально–правового характеру, якi застосовуються до особи, котра вчинила злочин, повиннi вiдповiдати характеру й суспiльнiй небезпечностi кримiнального делiкту, обставинам його вчинення та характеристикам особи злочинця; принцип гуманiзму проголошує, що кримiнальне законодавство забезпечує, насамперед, безпеку людини i суспiльства, а покарання осiб, якi скоїли злочин, не мають, на метi заподiяння фiзичних страждань чи приниження людської гiдностi; юстицiї з розкриття та розслiдування злочинiв; принцип науковостi кримiнальної полiтики полягає в тому, що при розробленнi стратегiї i тактики боротьби з злочиннiстю слiд виходити з об’єктивних закономiрностей та фактичного стану справи, тобто з реальних можливостей, якi забезпечують досягнення максимально можливих результатiв[64] . на той факт, що нi єдиного критерiю видiлення принципiв “кримiнальної полiтики”, нi єдиного пiдходу до них в роботах цитованих вище авторiв, на жаль, не спостерiгається. Слiд однак вiдзначити, що бiльшiсть названих груп принципiв “кримiнальної полiтики” в цiлому знаходяться в межах того перелiку принципiв правової полiтики, якi видiляють та описують теоретики права. Так, наприклад, М. І. Матузов видiляє наступнi “стрижневi принципи правової полiтики, на основi яких вона повинна розроблятися i здiйснюватися”: 1) соцiальна обумовленiсть; 2) наукова обґрунтованiсть; 3) стiйкiсть i передбачуванiсть; 4) легiтимнiсть, демократичний характер; 5) гуманнiсть i моральнi засади; 6) справедливiсть; 7) гласнiсть; 8) поєднання iнтересiв особистостi i держави; 9) прiоритетнiсть прав людини; 10) вiдповiднiсть мiжнародним стандартам. При цьому, наголошує М. І. Матузов, всi цi принципи мiж собою тiсно взаємопов’язанi[65] . Таким чином, принципи кримiнально–правової полiтики, в цiлому пов’язуються дослiдниками цiєї проблеми з принципами правової полiтики i, очевидно, вважаються похiдними вiд них. На наш погляд, з таким пiдходом не можна не погодитися. Не вдаючись бiльш детально до аналiзу принципiв кримiнального права, вiдзначимо, що на перетинi їх з принципами правової полiтики (про якi йшлося вище), саме й можна видiлити принципи кримiнально–правової полiтики. На наш погляд до принципiв кримiнально–правової полiтики слiд вiднести наступнi основнi засади, вiдправнi iдеї, на базi яких вона має розроблятися та здiйснюватися. 1. Принцип економiї кримiнально–правової репресiї. Даний принцип полягає в тому, що кримiнально–правова полiтика повинна здiйснюватися лише в оптимально необхiдних межах, не допускаючи їх перевищення. При здiйсненнi правотворчої кримiнально–правової полiтики принцип економiї репресiї проявляється у тому, що вiднесеними до числа злочинних та кримiнально караних можуть бути лише тi дiяння, якi справдi є суспiльно небезпечними i протидiяти яким можна лише засобами кримiнального права[66] . Як образно висловлюється М. Й. Коржанський, кримiнальний закон – це “стратегiчна зброя держави” i застосовувати її треба лише у випадках крайньої необхiдностi, коли iншi засоби правової регламентацiї чи захисту недостатнi або малоефективнi[67] . Отже кримiнально–правова правотворчiсть повинна реально стати в Українi ultima ratio серед iнших напрямкiв правової полiтики протидiї злочинностi. 2. Названий принцип тiсно переплiтається з iншим – принципом доцiльностi кримiнально-правової полiтики. Вiн полягає в тому, що застосування засобiв кримiнально-правового впливу повинно спiввiдноситися з цiлями, якi стоять перед кримiнальною репресiєю, вiдповiдати їм. Даний принцип визначає рамки кримiнальної репресiї, види i характер засобiв впливу на винного, а також їх вибiр i застосування на практицi, забезпечує баланс мiж кримiнально-правовим ригоризмом i надмiрною лiбералiзацiєю репресiї. сферi правотворчої кримiнально–правової полiтики цей принцип проявляється як принцип диференцiацiї кримiнальної вiдповiдальностi, при правозастосовчiй формi здiйснення кримiнально–правової полiтики даний принцип полягає в iндивiдуалiзацiї кримiнальної вiдповiдальностi i покарання. Диференцiацiя кримiнальної вiдповiдальностi здiйснюється законодавцем в кримiнальному законi i полягає в градацiї, розподiлi вiдповiдальностi, в результатi чого встановлюються рiзнi кримiнально–правовi наслiдки в залежностi вiд типового ступеня суспiльної небезпечностi злочину та особи винного[68] . 4. Принцип невiдворотностi кримiнально–правового реагування на вчинений злочин. Даний принцип в теорiї радянського кримiнального права розумiвся i тлумачився в роботах бiльшостi кримiналiстiв виключно як принцип невiдворотностi покарання (кримiнальної вiдповiдальностi)[69] . Та й у сучаснiй лiтературi iснує думку, що даний принцип кримiнально–правової полiтики полягає в тому, що “всяка особа, яка вчинила злочин, повинна понести за нього кримiнальну вiдповiдальнiсть”[70] . Однак ще в радянський перiод, говорячи про принцип невiдворотностi вiдповiдальностi В. М. Кудрявцев та С. Г. Келiна розумiли його таким чином: “всяка особа, в дiї чи бездiяльностi якої встановлений склад злочину, пiдлягає покаранню чи iншим заходам впливу, передбаченим кримiнальним законом”[71] . Вони також вiдносили до змiсту цього принципу тезу про те, що нiхто не може двiчi нести кримiнальну вiдповiдальнiсть за один i той самий злочин. Правосуддя здiйснюється не лише для покарання винної особи та попередження iнших злочинiв, але й заради вiдтворення справедливостi. Одним iз способiв вiдновити справедливiсть є вiдшкодування, наскiльки це можливо, вчиненої злочином шкоди. Кримiнально-процесуальне законодавство передбачає право потерпiлого або його представникiв подати позов, який розглядається судом одночасно з кримiнальною справою. Рiшення про вiдшкодування збиткiв суд приймає i без наявностi позову в порядку кримiнально-правової реституцiї. Однак для реального захисту законних прав та iнтересiв потерпiлого цього недостатньо, особливо в сучасних умовах економiчної нестабiльностi та низького життєвого рiвня бiльшостi населення України. А тому судовi рiшення про вiдшкодування збиткiв дуже рiдко виконуються в повному обсязi. Крiм того, захист потерпiлих не вичерпується задоволенням майнових претензiй. Проблема захисту жертв злочинної дiяльностi є рiзноплановою i досить складною. Вона привертає до себе увагу свiтової спiльноти. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацiю головних принципiв правосуддя для захисту жертв злочинiв i зловживання владою. Вона визначила такi головнi напрями пiдтримки та сприяння потерпiлим: - впровадження у нацiональному законодавствi держав - членiв ООН - мiжнародних стандартiв доступу потерпiлих до системи правосуддя та державної пiдтримки; - кримiнально-правова реституцiя; - компенсацiя потерпiлим з державних фондiв; -надання необхiдної матерiальної, медичної, психологiчної та соцiальної допомоги потерпiлим за урядовим, громадським та мiсцевим каналами[72] . Бiльшiсть розвинених країн Європи, Пiвнiчної Америки та Азiї мають таке законодавство. Деякi кроки у цьому напрямi здiйснюються i в Українi. Реально виконуються бiльш менш послiдовно лише закони про вiдшкодування збиткiв, що заподiянi зловживанням владою при здiйсненнi правосуддя, а також жертвам полiтичних репресiй минулих рокiв. Всi iншi потерпiлi вiд злочинiв практично залишаються без будь-якої пiдтримки i захисту наодинцi зi своїми нелегкими проблемами. Вкрай збiднiла держава не в змозi взяти на себе вiдшкодування збиткiв вiд крадiжок та iнших майнових злочинiв, вбивств, тiлесних ушкоджень та автотранспортних злочинiв. Потерпiлi стають об’єктами переслiдування i погроз з боку засуджених, їхнiх родичiв та iнших зацiкавлених осiб. Як же вирiшується ця проблема в iнших країнах? Територiально та за кiлькiстю населення Україну часто порiвнюють iз Францiєю. У цiй європейськiй країнi жертви насильницьких злочинiв та їхнi утриманцi мають право на компенсацiю з боку держави шкоди, заподiяної злочинами проти особистостi. До компенсацiйних витрат належать витрати на лiкування, повна компенсацiя за юридичне обслуговування потерпiлих i членiв їхнiх сiмей, майновi збитки (залежно вiд майнового становища жертви), вiдшкодування збиткiв, заподiяних автотранспортом (при вiдсутностi страхування), терористичними актами, зараженням СНІД. При мiнiстерствi юстицiї США створений департамент, який вирiшує питання допомоги жертвам злочинiв. Всi 50 штатiв мають власне компенсацiйне законодавство. Мiнiстерство юстицiї США забезпечує додаткове фiнансування i технiчну пiдтримку окремих штатiв. Право на компенсацiю мають потерпiлi вiд злочинiв, їхнi утриманцi, родичi. Компенсуються витрати на лiкування, консультацiї психологiв та психiатрiв, втрати заробiтку, на пошук нової роботи, витрати на поховання, реабiлiтацiю, вiдшкодування втраченої власностi[73] . Крiм компенсацiї потерпiлi мають i додатковi права, якi сприяють захисту їхнiх законних iнтересiв. Так, зокрема, Закон про права жертв вiд злочинiв штату Пенсiльванiя (США) передбачає: - право потерпiлих брати участь у важливих процесуальних дiях слiдства та суду; - подавати пропозицiї щодо визначення розмiрiв та форми вiдшкодування збиткiв засудженими та у порядку державної компенсацiї; - одержувати повiдомлення тюремної адмiнiстрацiї про звiльнення злочинця, перемiщення його в iншу тюрму, а на випадок втечi - негайного повiдомлення про це. Захист законних прав та iнтересiв потерпiлих є одним iз завдань полiцiї Федеративної Республiки Нiмеччини. У країнi iснує спецiалiзована полiцiя iз запобiгання злочинiв та допомоги населенню, серед численних функцiй якої є: - допомога жертвам злочинiв; - допомога особам, якi потерпiли вiд побутових конфлiктiв; - консультацiї вiдносно того, як уникнути злочинних нападiв в рiзних ситуацiях; -морально-психологiчна допомога громадянам, в першу чергу неповнолiтнiм та особам лiтнього вiку[74] . Матерiальна та правова допомога жертвам злочинiв надходить також i вiд громадських органiзацiй. Існують Європейський форум пiдтримки жертв злочинiв, а також нацiональнi асоцiацiї, якi є членами цього форуму. Така асоцiацiя створена i в Росiї. До її роботи залучають вчених-кримiнологiв, журналiстiв, адвокатiв, медикiв та психологiв. Президент асоцiацiї професор В.Є. Квашис в газетному iнтерв’ю пiдкреслив, що труднощi в роботi є типовими для всiх країн СНД: “... ми нiякої пiдтримки вiд держави не отримуємо, тримаємося лише на ентузiазмi декiлькох фахiвцiв та невеликої допомоги з боку спонсорiв. У багатьох країнах пiдтримка жертв злочинiв зводиться в ранг державної полiтики. Першi внески у спецiальнi фонди роблять, насамперед, правоохороннi вiдомства, вони також беруть активну участь у пiдтримцi потерпiлих, особливо в першi днi пiсля бiди, що трапилася”[75] . полягає в тому, щоб активiзувати зусилля для створення нормативної бази захисту потерпiлих вiд злочинiв. З урахуванням досвiду iнших країн було б доцiльним значне розширення процесуальних прав потерпiлого як учасника кримiнального процесу, який мiг би не лише висловлювати свою позицiю щодо розмiрiв i форми вiдшкодування збиткiв, але й вимагати вiд суду рiшень щодо захисту власної безпеки та безпеки своєї сiм’ї. Вiдомо, що не лише свiдки, але й потерпiлi мають чимало проблем пiсля проголошення судового вироку. Було б, на мiй погляд, справедливим враховувати позицiю потерпiлого при вирiшеннi питання про умовно-дострокове звiльнення вiд покарання, помилування, застосування амнiстiї. Часом трапляється, що милосердя до злочинця обертається жорстокiстю до його жертви. Потерпiлий має знати, де саме знаходиться його кривдник, який вiдбуває покарання, коли i на якiй пiдставi вiн звiльняється з мiсць позбавлення волi. Втеча засудженого створює безпосередню загрозу потерпiлому i свiдкам. А тому органи внутрiшнiх справ зобов’язанi цю загрозу вiдвернути та негайно сповiстити про втечу в’язня. Дуже важливо привернути увагу населення до проблем потерпiлих. Це є складовою частиною морального вiдродження, виховання соцiальної солiдарностi та взаємодопомоги у суспiльствi. Необхiдно до цiєї болючої теми частiше зверталися засобам масової iнформацiї, дiячам мистецтва та лiтератури. А поки що про горе нi в чому не винних людей майже нiхто не згадує. Замiсть цього на екранах кiнотеатрiв та телебаченнi - сумнiвнi сюжети про суперменiв, вбивства, насилля та iншi жахи. Не вiдстають i газети та масова детективна лiтература, що заполонила книжковий ринок. І як зрозумiти, чому газета “Факти и комментарии”, якось не пошкодувала цiлої сторiнки для iнтерв'ю з найманим вбивцею (кiлером) в аеропорту “Бориспiль” перед далекою дорогою у теплi краї… А чи не краще було б його затримати i сповiстити про це двома рядками? А ось iнша практика. Росiйська телестудiя “Экран века” на замовлення та за участю асоцiацiї створила за матерiалами США фiльм “Як допомагають жертвам”. В ньому виступають i потерпiлi, i юристи, i працiвники громадської служби допомоги. У фiльмi показано всi сторони цiєї проблеми: робота полiцiї та судiв, кризових центрiв та “гарячих лiнiй”, федеральних та мiсцевих органiв влади тощо. Але особливо докладно висвiтлюється дiяльнiсть державного фонду допомоги жертвам, який фiнансує компенсацiю збиткiв, а також послуги соцiального характеру. Показано яку увагу захисту жертв злочинiв придiляє президент країни, владнi структури та засоби масової iнформацiї[76] . В Українi катастрофiчно не вистачає грошей, затримується виплата заробiтної плати, пенсiй, стипендiй та iнших соцiальних виплат. Не працюють великi промисловi пiдприємства, зростає безробiття. За таких обставин створення спецiального державного фонду допомоги потерпiлим вiд злочинiв - справа непроста. Але можлива, якщо на це залучити кошти через обов’язковi вiдрахування iз заробiтної плати правопорушникiв, зi штрафiв, за рахунок конфiскованого майна. Таким чином, кримiнально–правова полiтика в Українi сьогоднi здiйснюється з урахуванням необхiдностi забезпечення прав людини на принципах економiї кримiнальної репресiї; доцiльностi; диференцiацiї та iндивiдуалiзацiї кримiнальної вiдповiдальностi та покарання за злочин; невiдворотностi кримiнально–правового реагування на вчинений злочин. Це основнi i власнi (властивi саме їй) принципи кримiнально–правової полiтики. Крiм того, в сферi кримiнально–правової полiтики мають певний прояв i iншi принципи як бiльш загального характеру (загальнi принципи права i полiтики – законнiсть, демократизм, справедливiсть, гуманiзм тощо). Захист природних прав потерпiлих та матерiальна допомога з боку держави пiдвищують її авторитет, заохочують населення до спiвпрацi з правоохоронними установами. А це означатиме зменшення випадкiв вiдмови жертв злочинiв вiд подачi заяви про подiю, змiни показань на користь обвинуваченого i т. iн. Скоротиться латентна та нерозкрита злочиннiсть. І зменшиться кiлькiсть злочинiв, мотив яких - помста. Якщо взяти до уваги всi позитивнi наслiдки прийняття та застосування законiв про захист потерпiлих, то не можна не визнати, що цi закони були б виправданi i не лише морально, але й економiчно. 2. 2. Справедливiсть як фактор боротьби iз злочиннiстю Моральна категорiя справедливостi складає найважливiшу ознаку правової норми, є її суттю. Іншими словами, право - це легалiзована справедливiсть, в iдеалi. Адже нерiдко бувають i несправедливi закони, а ще частiше, - несправедливiсть судiв, але то - аномалiї суспiльного життя. "справедливiсть", "право", "правда", "правосуддя" однокореневими. У Польщi вiдомство, яке в Українi називається Мiнiстерством юстицiї, має назву Мiнiстерство справедливостi. І це мудро, бо нагадує людям про головне призначення правосуддя - знаходити i вiдновлювати справедливiсть. Справедливiсть має бути проголошена найважливiшим принципом призначення покарання. Для цього передусiм є нагальна потреба подолати неймовiрний хаос, який iснує у визначеннi санкцiй дiючих кримiнально-правових норм. На жаль, такий суб’єктивiзм зберiгається i у новому КК[77] . Вiн безпосередньо впливає на практику застосування норм кримiнального права. Так звана "селекцiя" обвинувачених i засуджених стала звичною. Вона часто виправдовується особистiстю правопорушника. Ще в 1961 роцi М. Д. Шаргородський застерiгав: "Такий пiдхiд означає порушення принципу демократизму - рiвностi всiх перед законом"[78] . Саме в той час у кодексi 1960 р. з’явилася виключна юрисдикцiя особливо небезпечного рецидивiста. Людина, яку офiцiйно було колись визнано особливо небезпечною, у випадку скоєння будь-якого умисного порушення закону, незалежно вiд того, чи є якийсь зв’язок його з минулим, карається надзвичайно суворо без права на умовно-дострокове звiльнення з вiдбуванням покарання у тюрмi або колонiї особливого режиму (та ж тюрма). Виходить, що особа карається не за злочин, а за кримiнальне минуле, спокутуване призначеним ранiше покаранням. Цю багатолiтню несправедливiсть нарештi подолано у новому КК України. сп’янiння та наркотичне збудження - це симптоми отруєння, яке послаблює самоконтроль iндивiда i його здатнiсть адекватно реагувати на зовнiшнi обставини. Громадська думка схильна вважати сп’янiння як таке, що зменшує вину[79] . Єдиною пiдставою для протилежної оцiнки можна вважати прагнення законодавця посилити боротьбу з пияцтвом, яке є одним з кримiногенних чинникiв. Але у такий спосiб навряд чи можна чекати помiтних успiхiв. Вiн не вiдповiдає принципу справедливостi, оскiльки, виходячи з iсторичних правових традицiй, скоєння злочину, заздалегiдь спланованого у тверезому станi заслуговує бiльш суворого покарання, нiж п`яна iмпровiзацiя (при всiх iнших рiвних умовах звичайно). У такому пiдходi виявляється об`єктивна осуднiсть, вiд якої сучасна вiтчизняна кримiнально-правова доктрина рiшуче вiдмежувалася[80] . Індивiд має право вимагати, щоб покарання за скоєний ним особисто кримiнальний вчинок не залежав вiд того, скiльки осiб, крiм нього i без його участi, зроблять те саме. Вважаю також аморальною i такою, що не вiдповiдає вимогам справедливостi, манiпуляцiю репресiєю залежно вiд полiтичних кампанiй та програм, що перiодично проводяться в Українi та в окремих регiонах. Наприкiнцi 60-х рокiв проводився рiшучий наступ на хулiганство. Його частка в структурi злочинностi становила близько 30%, а подекуди - до 40%. Були посиленi санкцiї статей про хулiганство, суди призначали максимально суворi покарання. Можна лише здогадуватися, скiльки скалiчено було людських доль пiд гаслами "хай горить земля пiд ногами хулiганiв", "хулiганству - бiй" i т. iн. "грубе порушення громадського порядку"), що її, при бажаннi, можна застосувати до кожного, навiть суто побутового конфлiкту. А бажання таке у правоохоронцiв часом виникає, особливо наприкiнцi року або кварталу, щоб порушенням десяткiв кримiнальних справ за ст. 296 КК значно покращити звiтнiсть про розкриття тяжких злочинiв. Манiпуляцiя санкцiями законiв та практикою їх застосування вiдповiдно до коливань державної кримiнальної полiтики обертається нехтуваннями справедливостi i трагедiями тисяч людей. Порушуються традицiйнi уявлення щодо прiоритету цiнностей. Серед обставин, якi згiдно iз законом, суд враховує, як такi, що дають пiдстави для посилення покарання, передбачаються також корисливi та iншi "низькi", егоїстичнi мотиви злочину. З точки зору психологiчної теорiї мотивацiї, етична оцiнка вчинку залежить не вiд потреби, що лежить в основi мотиву, а вiд вибору засобу задоволення цiєї актуальної на даний час потреби. Саме вибiр означає спрямованiсть особистостi. Визначний нiмецький фiлософ А. Шопенгауер з приводу людського егоїзму писав: "Коли я бажаючи небагатослiвно висловити могутнiсть цiєї антиморальної сили, думав про те, щоб однiєю рисою вiдзначити розмiри егоїзму i шукав для цього яку-небудь дiйсно виразну гiперболу, я наштовхнувся врештi-решт на таку: дехто здатний вбити людину тiльки для того, щоб її жиром змастити свої чоботи. Але при цьому у мене все ж залишився сумнiв, чи дiйсно це гiпербола"[81] . Сучасна кримiнальна статистика свiдчить: близько 80% зареєстрованих злочинiв мають корисливу мотивацiю. То чи варто вважати виключною обставину, що стала найпоширенiшою? КК Росiї 1996 р. не вважає корисливiсть обтяжуючою обставиною. Кожен мотив може бути низьким, вкрай спотвореним, якщо засiб задоволення iндивiдуальної або групової потреби разюче не вiдповiдає значимостi i гостротi потреби. Вiдомий афоризм "мета виправдовує засоби" вiдображає антигуманну егоїстичну позицiю людини або корпорацiї. І все ж таки егоїзм i корисливi мотиви вчинкiв породжують адаптацiйну активнiсть правопорушникiв. Значно небезпечнiшою для людської цивiлiзацiї є деструктивна агресивнiсть[82] . Може саме деструктивнi мотиви злочинiв слiд вважати небезпечнiшими, нiж корисливi ? В деяких статтях Особливої частини КК вважаються квалiфiкованими склади злочинiв, якi були скоєнi за попередньою змовою групами осiб та органiзованими групами. Остання ознака визнається такою, що дає пiдстави посилити санкцiї у кiлька разiв. Закон не враховує психологiчнi механiзми групової поведiнки, коли виникає феномен "дроблення вiдповiдальностi". У гуртi притупляється страх перед можливою карою: " я як всi". У росiян є прислiв’я: "на миру и смерть красна". Мабуть таки злочиннi об’єднання об’єктивно небезпечнiшi. Але ж об’єднання - це не кожен його учасник особисто. Адже рiзнi шляхи приводять у злочинну зграю, рiзнi ролi - рiзнi дiї. Логiчно було б за груповий злочин покласти вiдповiдальнiсть на лiдерiв. Рядовi спiвучасники, у тому числi члени органiзованих злочинних груп повиннi вiдповiдати лише за скоєне ними особисто. Це є аксiомою правосуддя, яке не визнає об'єктивного ставлення в вину[83] . І не завжди виправдано, що за протиправнi дiї, якi вчинили, скажiмо, двоє, покарання посилюється вдвiчi, нiж за таку саму провину злочинця-одинака. Наприклад, двоє домовилися i вкрали зi стоянки, що охороняється, автомобiль. Один iз змовникiв вiдволiкав охоронця, iнший, який добре знається на протиугонних пристроях, вiдiмкнув його, сiв за кермо. Уявимо собi, що теж саме зробив один злодiй, без допомоги. Хiба вiн цим не довiв би свою виключну зухвалiсть i злодiйський професiоналiзм ? Але вiн отримає порiвняно м’яке покарання. Бо - один. На мою думку, квалiфiкованi за ознаками групового скоєння склади злочинiв слiд зберегти лише у тих статтях, де йдеться про агресивнi напади - згвалтування, вбивства, розбої, тероризм i т. iн. Груповi агресивнi напади не лише об’єктивно страшнiшi, бо вiд них важче захиститися - вони цинiчнi й аморальнi. Це вiдображають i народнi прислiв’я: "гуртом i батька добре бити". Тому переконливим було б значне посилення покарання за груповi тяжкi i середньої тяжкостi тiлеснi ушкодження, груповий опiр представниковi влади та деякi iншi злочини. Але дiюче кримiнальне законодавство вирiшує навпаки: названi та iншi агресивнi посягання, крiм згвалтування, вчиненi групою не вважаються вчиненими за обтяжуючих обставин, але вони широко використовуються у статтях про вiдповiдальнiсть за крадiжки, шахрайство i т. iн. зрозумiло, що неможливо знати всi закони, особливо тi, що передбачають вiдповiдальнiсть за господарськi, економiчнi та багато iнших подiбних злочинiв, мало пов’язаних з моральними нормами поведiнки, i в той же час звично наводиться сентенцiя стародавнього Риму "нiхто не може незнанням закону виправдовуватися". А чому, власне, не може? Адже i серед професiйних правознавцiв небагато знайдеться таких, якi знають численнi заборони у галузi пiдприємницької дiяльностi, митних правил i т. iн. Вiдомий французький кримiналiст М. Ансель, вiдзначаючи цю обставину, резонно стверджує, що "застосування... юридичної фiкцiї паралiзує нормальний розвиток кримiнального права i особливо перешкоджає такому реалiзму, без якого вся репресивна система стає неефективною"[84] . Презумпцiя знання законiв має визнаватися лише при розглядi загальнокримiнальних злочинiв, оскiльки вони всiм вiдомi i глибоко аморальнi, а також за такi правопорушення, вiдповiдальнiсть за якi наступає лише пiсля адмiнiстративної або iншої вiдповiдальностi (адмiнiстративна преюдицiя). У всiх iнших випадках незнання закону залежно вiд причин незнання та iнших обставин має пом’якшувати вiдповiдальнiсть за умиснi злочини та звiльняти вiд покарання за необережнi[85] . Визнання засудженою особою справедливостi призначеного їй покарання є однiєю з передумов успiшного завершення процесу застосування кримiнального закону. Треба визнати, що це нелегка справа, оскiльки людина схильна забувати iнформацiю, яка травмує її психiку. Це в психологiї зветься когнiтивним дисонансом, що є рiзновидом психологiчного захисту. До того ж прагнення iндивiда до самовиправдовування знаходить пiдтримку у груповiй свiдомостi мешканцiв колонiї. Бiльшiсть засуджених не визнає справедливiсть вирокiв, оскiльки “... вважають свої дiї звичайними, традицiйними, широко поширеними i такими, що мало чим вiдрiзняються вiд поведiнки iнших осiб”[86] . На жаль де в чому вони мають сенс... Роздiл 3. Превенцiя як найбiльш гуманна форма протидiї злочинностi . 3. 1. Поняття та сутнiсть попереджувальної дiяльностi Одним з головних завдань кримiнологiї є наукова розробка проблем попередження злочинiв. Якщо у минулому тисячолiттi попередження правопорушень визнавалось показником мудростi законодавця, то сьогоднi потенцiал мудростi у цiй сферi повинен бути притаманним усiм гiлкам державної влади. Попередження правопорушень у суспiльствi є необхiднiстю, оскiльки останнi є деструктивною силою, що суттєво гальмує його розвиток. Найбiльш проблемною частиною правопорушень є злочини через свою суспiльну небезпеку. Злочиннiсть зi своїми закономiрностями має глибоко схований внутрiшнiй змiст, а тому уявлення про неї мають здебiльшого райдужний характер, про що свiдчить висунення помилкових тез про її здоланнiсть[87] . При цьому боротьба зi злочиннiстю, нейтралiзацiя причин i умов, що її породжують, вимагають створення системи попередження злочинiв та розробки комплексу засобiв, за допомогою яких воно здiйснюється. У 90–х роках XX столiття радянська кримiнологiя доводила, що стоїть на порозi вирiшення суттєвого теоретичного i практичного завдання – створення оптимальної моделi системи попередження злочинностi у соцiалiстичному суспiльствi, i в науковому та практичному планi готова до її вирiшення[88] . Незважаючи на те, що iсторичний перебiг подiй не дозволив перевiрити життєздатнiсть цього висновку, вiн явно був передчасним. Бiльш як за дванадцять рокiв у незалежнiй Українi поки що не створено системи попередження злочинностi, а навпаки, як зазначають окремi кримiнологи, система її профiлактики залишається занедбаною. Тому цей напрямок дiяльностi вимагає нагальної розробки, створення цiлiсної науково обґрунтованої концепцiї та розбудови на її основi досконалої системи, визначення всiх складових комплексу заходiв боротьби зi злочиннiстю. Навiть без глибокого i детального екскурсу є очевидним, що в боротьбi зi злочиннiстю жодному суспiльству, незалежно вiд iсторичної епохи, не вдалося знищити або викоренити злочиннiсть. У цьому процесi можна констатувати лише певнi позитивнi зрушення, але не остаточне вирiшення проблеми. Упродовж трьох останнiх столiть не здiйснилися прогнози щодо лiквiдацiї злочинностi у "загальнонародному комунiстичному суспiльствi" та "капiталiстичному суспiльствi загального благоденства". Людство не позбавилось таких негативних явищ, як злочиннiсть, безробiття, жебрацтво та iншi пороки, навпаки, сьогоднi воно усвiдомлює, що немає абсолютних рецептiв проти цих хвороб суспiльства. держав у боротьбi зi злочиннiстю, на початку XXI столiття поширились такi небезпечнi явища кримiнального характеру, як тероризм, що для певних релiгiйних та iнших угрупувань перетворився у злочинний геополiтичний спосiб доведення зазiхань свiтового масштабу[89] , процвiтає наркобiзнес, торгiвля людьми та iншi небезпечнi злочини. Певнi прошарки людей використовують цей привiд для погiршення кримiногенної ситуацiї, провокуючи переростання протестiв економiчного, соцiального чи полiтичного характеру у вчинення таких небезпечних посягань, як терористичнi акти, масовi заворушення, посягання на працiвникiв правоохоронних органiв, знищення та пошкодження майна шляхом вчинення вибухiв або пiдпалiв. Проте, такий стан не можна розглядати як нездатнiсть чи небажання держави, суспiльства та правоохоронних органiв подолати злочиннiсть, це лише у черговий раз свiдчить про те, що злочиннiсть була й залишається породженням суспiльних вiдносин, людської природи, є постiйним їх супутником на iсторичному шляху[90] . проблеми, що стоять перед кримiнологiчною наукою. Адже вимагають перегляду та поглибленої розробки майже всi її iнститути, особливо дослiдження причин i умов, що сприяють вчиненню правопорушень в тому числi i вiйськовослужбовцями. динамiку та тенденцiї цих процесiв можна оцiнювати лише на пiдставi конкретних показникiв. Проте, системи таких показникiв, вiдповiдної бази даних в Українi не створено[91] . Отже, не можна не погодитись з тим, що без науково обґрунтованих методик боротьби зi злочиннiстю та попередження правопорушень, сьогоднi, в умовах технологiчної та iнформацiйної революцiї, глобалiзацiї сучасної цивiлiзацiї протидiяти злочинностi неможливо. У цiлому питання попередження злочинностi у кримiнологiї розробленi досить ґрунтовно[92] . Значний внесок у загальну теорiю i практику попередження злочинiв зробили росiйськi вченi Г. А. Аванесов, А.І. Долгова, Н. Ф. Кузнецова, В. М. Кудрявцев, І.І. Карпець, Г. М. Мiньковський, О. Б. Сахаров та iншi[93] . В Українi цi питання дослiджували О. М. Бандурка, В. В. Голiна, Л. М. Давиденко, І. М. Даньшин, В. С. Зеленецький, А. Ф. Зелiнський, А. П. Закалюк, І. П. Лановенко, О. М. Литвак, Ф. А. Лопушанський, В. Т. Нор, О. Я. Свєтлов, В. М. Трубников, І. М. Туркевич та iншi. Упродовж останнiх рокiв актуальнi проблеми попередження злочинiв розробляли вiтчизнянi вченi А. Б. Блага, В. П. Ємельянов, В. О. Глушков, В. К. Грищук, Н. О. Гутарова, О. М. Джужа, О. М. Костенко, В. Г. Лихолоб, В. М. Куц, М.І. Мельник, А. А. Музика, В. О. Навроцький, В.І. Шакун та iншi. Дослiдження зазначених вчених засвiдчують, що розвиток суспiльних вiдносин безпосередньо впливає на сферу попередження злочинiв i правопорушень, а протидiя злочинностi – це справа всього цивiлiзованого суспiльства[94] . Впливу на злочиннiсть, нейтралiзацiї її питомого середовища присвячено численнi працi, проте, незважаючи на тривалi науковi пошуки i дискусiї, вченi кримiнологи поки що не дiйшли єдностi щодо родового термiнологiчного визначення цiєї дiяльностi i тому використовують рiзноманiтнi поняття. Серед таких понять: "соцiальна профiлактика", "боротьба зi злочиннiстю", "протидiя злочинностi", "тиск на злочиннiсть", "соцiальний контроль злочинностi", "профiлактика злочинностi", "попередження злочинностi", "запобiгання злочинностi", "превенцiя злочинностi", "припинення злочинiв" тощо. Кримiнологiї вiдомi поняття "контроль", "регулювання", "стримання" та навiть "управлiння злочиннiстю". "соцiально-правовий контроль", запропоноване О. М. Литваком як базове, що визначає всi форми державного впливу, протидiї злочинностi[95] . До речi, iнший варiант розглядуваного узагальненого поняття пропонують росiйськi кримiнологи – "забезпечення кримiнологiчної безпеки"[96] . Безумовно, що зазначенi термiни вживаються разом з iншими кримiнологiчними поняттями, пов'язаними з категорiєю злочинностi. При цьому їх частина знаходить у кримiнологiв бiльш–менш узгоджену кримiнологiчну iнтерпретацiю. Зокрема, поняття "боротьба", "протидiя", "тиск" мають загальновизнане тлумачення i практично не викликають заперечень щодо їх використання[97] . Найбiльш поширеним залишається термiн "боротьба зi злочиннiстю", який вживається у мiжнародних документах. Вiн став мiстким поняттям, еталоном, що у широкому розумiннi означає полiтику, дiяльнiсть державних органiв влади, правоохоронних органiв, громадських органiзацiй, мiждержавних асоцiацiй та iнших структур щодо виявлення, розкриття, розслiдування та попередження злочинiв[98] . Тобто йдеться про тотальний вплив на нейтралiзацiю факторiв, що обумовлюють злочиннiсть. Як зазначає А.І. Долгова, боротьба зi злочиннiстю – це активне зiткнення суспiльства зi злочиннiстю, а протидiя – недопущення порушення закону[99] . Поняття "протидiя злочинностi" охоплює як боротьбу зi злочиннiстю в кримiнально-правовому аспектi, так i боротьбу щодо її попередження"[100] . Проте висловлюються думки, що найбiльш загальним поняттям є "соцiальна профiлактика правопорушень" як форма превенцiї правопорушень, що поєднує усi її елементи (загальносоцiальну, спецiально-кримiнологiчну; загальну та iндивiдуальну; ранню та безпосередню профiлактику, запобiгання злочинам та адмiнiстративним правопорушенням[101] . Такий пiдхiд, на нашу думку, не викликає принципових заперечень. "забезпечення кримiнологiчної безпеки", слiд зазначити, що ця iнтегральна категорiя, очевидно, претендує на бiльш значну роль у кримiнологiчнiй теорiї, оскiльки вона, на думку автору, має своїм предметом не тiльки наступ на злочиннiсть, але й забезпечення захисту особи, суспiльства i держави[102] . Саме таке визначення, на нашу думку є найбiльш придатним для характеристики дiяльностi Вiйськової служби правопорядку в галузi боротьби iз правопорушеннями. Результати (точнiше їх вiдсутнiсть) пошуку вiдмiнностей мiж кримiнологiчними категорiями останнiм часом викликають критичнi висновки: "Термiнологiчна дискусiя стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцiльна, оскiльки не має теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятiйну плутанину, змушує вчених "переключатися" з аналiзу змiсту явища на його етимологiчну оболонку"[103] . Такої думки дотримуються й деякi росiйськi кримiнологи, якi вважають, що цi термiни (попередження, профiлактика, превенцiя) можна використовувати як рiвнозначнi та обопiльнi. Можна погодитись, що у цьому випадку спроби з'ясувати сутнiсть того чи iншого термiна через етимологiчне значення лексичної одиницi (конструкцiї) викликає значнi труднощi. Найбiльше питань виникає пiд час тлумачення й використання у кримiнологiчнiй теорiї i практицi боротьби зi злочиннiстю таких визначень, як "профiлактика", "попередження" та "запобiгання" правопорушенням. Навiть сучаснi тлумачнi словники української мови визначають цi термiни таким чином, що за змiстом вони мають бiльше спiльного нiж розбiжностей ("профiлактика" – запобiгання; "попередження" – запобiгання; "запобiгання" – вiдвертання)[104] . Очевидно, що встановлення обґрунтованого iєрархiчного розташування цих понять ("попередження" i "запобiгання") здiйснити неможливо, адже цьому заперечує наявна етимологiчна тавтологiя. З огляду на визначену ситуацiю, слiд пiдтримати пропозицiї вчених, якi пропонують досягти домовленостi щодо змiсту даних понять[105] . Виходячи з цього, у зазначенiй роботi ми розглядаємо поняття "попередження", "профiлактика" як однорiднi, тобто такi, що можуть замiнювати одне одного, такi що визначають сутнiсть дiяльностi Вiйськової служби правопорядку щодо впливу на злочини та злочиннiсть, фактори, якi детермiнують цi негативнi соцiальнi явища[106] . Попередження правопорушень розглядається як широкий комплекс державних i суспiльних заходiв, який включає заходи економiчного, соцiального, культурного, виховного, законодавчого й iншого характеру. Це також дiяльнiсть органiв державної влади i правоохоронних органiв у боротьбi зi злочиннiстю шляхом застосування заходiв щодо виявлення, розкриття, розслiдування й судового розгляду кримiнальних справ, покарання злочинцiв, виявлення причин i умов, що сприяють вчиненню злочинiв, нагляду за законнiстю, поведiнкою осiб, звiльнених з мiсць позбавлення волi, виховання осiб, засуджених судами до мiр покарання, що не пов’язанi з позбавленням волi, або нестiйких осiб, якi не вчинили злочинiв, але поводили себе антисоцiально, аморально тощо. Вона класифiкується за: рiвнем, механiзмом, обсягом, змiстом заходiв та суб’єктами її реалiзацiї. У попереджувальнiй дiяльностi видiляють загальносоцiальний та спецiально-кримiнологiчний рiвнi. Загальносоцiальне попередження злочинностi пов’язане з найбiльш значущими видами соцiальної дiяльностi, масштабними заходами щодо розвитку економiки, соцiальної iнфраструктури, управлiнської сфери, пiдтримання культури й моральностi, змiцнення конституцiйних засад законностi стосовно забезпечення прав, свобод, законних iнтересiв громадян та їх соцiального захисту. Такi заходи, як правило, розглядають як основу спецiальної профiлактики, оскiльки вони спрямованi на обмеження пiдґрунтя злочинностi та протидiю кримiногенним факторам у суспiльствi. Спецiально-кримiнологiчне (спецiальне) попередження складається iз заходiв, спрямованих на усунення, послаблення, нейтралiзацiю кримiногенних факторiв, виправлення осiб, якi можуть вчинити злочин. Вони здiйснюються спецiальними державними органами, а також об’єднаннями громадян, органiзацiями, пiдприємствами i установами рiзних форм власностi. Щодо рiвнiв профiлактичної дiяльностi, iснує не менше дискусiйних питань, проте бiльшiсть дослiдникiв вважають доцiльним розглядати профiлактичну дiяльнiсть як загальну у широкому соцiально-правовому та вузькому спецiально-кримiнологiчному розумiннi. Подiляючи такий пiдхiд, В. В. Голiна пропонує розглядати запобiгання на спецiально-кримiнологiчному рiвнi як профiлактику у власному розумiннi слова, а також покладення краю злочинам на стадiях готування i замаху. При цьому пропонується у структурi кримiнологiчної профiлактики видiлити чотири її види: "профiлактика попередження"; "профiлактика обмеження"; "профiлактика усунення" i "профiлактика захисту"[108] . Крiм того, виходячи з масштабiв i мети застосування запобiжних заходiв, розрiзняють два рiвнi попередження злочинностi – загальну i iндивiдуальну профiлактику[109] . Таку основу становлять: Конституцiя України; кодифiкованi законодавчi акти (КК України, Кодекс України про адмiнiстративнi правопорушення та iншi); Закони України («Про Вiйськову службу правопорядку у Збройних Силах України», “Про мiлiцiїiю”, “Про Службу безпеки України”, “Про прокуратуру”, "Про Державну прикордонну службу України" та iншi)[110] , Укази Президента України, постанови Кабiнету Мiнiстрiв України, що визначають положення щодо охорони громадського порядку, боротьби зi злочиннiстю окремих державних та громадських формувань); акти мiнiстерств та вiдомств, рiшення мiсцевих органiв влади з питань боротьби зi злочиннiстю i правопорушеннями, охорони громадського порядку; загальнодержавнi, регiональнi та мiсцевi програми боротьби зi злочиннiстю та профiлактики правопорушенням, наприклад, Комплексна програма боротьби зi злочиннiстю на 2000–2005 рр.", "Програма реалiзацiї державної полiтики у сферi боротьби з незаконним обiгом наркотичних засобiв, психотропних речовин i прекурсорiв на 2003–2010 роки та iншi[111] . Наведенi нормативно-правовi акти i документи частково розкривають окремi аспекти загальної проблеми правового забезпечення дiяльностi органiв державної влади щодо попередження правопорушень, однак не можуть замiнити спецiального законодавчого акта, який би системно регулював вiдносини у цiй сферi[112] . Боротьба з правопорушеннями неможлива без застосування заходiв загальносоцiального рiвня, серед яких можна назвати соцiальнi, економiчнi, органiзацiйнi, технiчнi, правовi, виховнi та iншi. Сучаснi потреби вимагають продовження пошукiв щодо вдосконалення iснуючих та створення нових систем, комплексiв та iнших структур, здатних протидiяти правопорушенням на зазначених рiвнях. При цьому передусiм виникає питання щодо можливостi створення унiверсальної та гнучкої системи попередження правопорушень. Історичний досвiд показує, що навiть тоталiтарнi держави з єдиною iдеологiєю, централiзованою адмiнiстративною системою, мiцними правоохоронними органами каральної спрямованостi були не в змозi створити надiйної системи протидiї злочинностi. Очевидними залишалися злочини проти особи, розкрадання в особливо великих розмiрах та iншi майновi i господарськi злочини для отримання так званих нетрудових прибуткiв, незважаючи на загрозу за окремi дiяння смертної кари. Тому разом iз розпадом соцiалiстичної системи у 90–х роках минулого столiття, руйнуванням полiтичних та iдеологiчних догматiв, змiною економiчних i суспiльних вiдносин, переходу до ринку корислива злочиннiсть швидко перемiстилась у верхнi ешелони господарської i державної сфери, адаптувалась до нового стану суспiльства перехiдного перiоду, вiдродила традицiйнi та активно генерувала виникнення розмаїття нових форм органiзованої злочинностi, поширила корупцiйнi зв'язки на представникiв влади та правоохоронних органiв[113] . Злочиннiсть набула органiзованого, агресивного, насильницько-економiчного спрямування. У суспiльствi поширюються та стають традицiйними такi дiяння як викрадення людей, вимагання, вбивства на замовлення та iншi тяжкi злочини. розширювати превентивнi можливостi права, яке залишається регулятором переважної бiльшостi вiдносин у суспiльствi, а тому може органiзовувати, направляти, стимулювати вплив на усунення економiчних, соцiальних, демографiчних й iнших причин та умов, що сприяють злочинностi. Можна погодитись з тим, що право дозволяє забезпечити цiлеспрямованiсть, взаємодiю та упорядкованiсть профiлактичної дiяльностi[114] . оскiльки слiд враховувати, що будь-якi профiлактичнi заходи правоохоронних органiв, посадових осiб або представникiв громадськостi повиннi вiдповiдати положенням законодавства. Без законодавчого визначення системи заходiв попередження правопорушень, їх рiвнiв i порядку застосування органами державного управлiння та мiсцевого самоврядування, пiдприємствами, установами, органiзацiями, об'єднаннями громадян, окремими громадянами, а також визначення прав та обов'язкiв державних органiв i органiзацiй, що проводять профiлактичну роботу, i осiб, щодо яких здiйснюються передбаченi заходи, завдання попередження правопорушень вирiшити дуже важко. Пiд попередженням злочинiв у сучасному розумiннi необхiдно вважати дiяльнiсть щодо реалiзацiї системи заходiв, спрямованих на виявлення й усунення причин i умов, що сприяють вчиненню злочинiв та iнших правопорушень. За своїм рiвнем профiлактичнi заходи можуть здiйснюватися на всiй територiї України (державний рiвень) або в окремому її регiонi (регiональний рiвень), на мiсцях (мiсцевий рiвень) у вiдповiднiй галузi господарства (галузевий рiвень), на пiдприємствi, в установi, органiзацiї незалежно вiд форм власностi. Ми погоджуємося з тим, що попередження злочинностi являє собою достатньо складний феномен, котрий неоднаково описується у вiтчизнянiй та закордоннiй лiтературi, а одним iз ключових суперечливих є питання про спiввiдношення загальносоцiального i спецiально-кримiнологiчного попередження злочинiв[115] . Зазначене питання являє собою не просте впорядкування понятiйного кримiнологiчного апарату, а має методологiчне значення для опрацювання дiйсно науково-практичного пiдходу в боротьбi зi злочиннiстю. Необхiдно також наголосити на тому, що теорiя i практика кримiнологiчної науки фактично визначилась щодо рiвнiв реалiзацiї профiлактичних заходiв стосовно груп населення (загальна профiлактика) або стосовно конкретної особи (iндивiдуальна профiлактика)[116] . Державна система попередження правопорушень повинна мати визначену систему за досвiдом багатьох країн. На наш погляд, таке законодавство, у першу чергу, повинно складатися iз Закону України "Про попередження злочинiв" як основного законодавчого акта, який має визначити загальнi засади, принципи, суб'єктiв, форми, а також iншi важливi положення щодо цiєї сфери дiяльностi. до законодавчих актiв, що регулюють попереджувальну дiяльнiсть Вiйськової служби правопорядку та iнших правоохоронних органiв. Окрема група законодавчих актiв має регулювати особливостi дiяльностi iнших державних органiв, органiв мiсцевого самоврядування, а також пiдприємств, установ, органiзацiй, громадян та їх об'єднань, якi беруть участь у боротьбi зi злочиннiстю. Зазначеному законодавству мають вiдповiдати пiдзаконнi нормативно-правовi документи мiнiстерств, вiдомств та iнших державних i громадських структур, що мiстять положення про застосування заходiв профiлактичного впливу. Ми вiдзначали, що попереджувальнi заходи залежать вiд рiвня цiєї дiяльностi. Таке положення не викликає заперечення, оскiльки види впливу, що поширюються на громаду, усiх членiв суспiльства, безумовно, вiдрiзняються за змiстом, характером та спрямованiстю таких заходiв, що розрахованi лише на конкретних осiб. Необхiдно окремо вiдзначити, що профiлактична дiяльнiсть не може бути спрямована на всiх членiв суспiльства, не може стосуватися тих, хто не порушує закон, а лише тих, якi вчинюють злочиннi посягання та iншi антигромадськi вчинки[117] . На думку iнших вчених "коли захист прав передбачає тiльки захист особи, здається, що такий пiдхiд явно недостатнiй, тому що треба вести мову про захист тих, кого називають суспiльством"[118] . Очевидно, що сутнiсть такої суперечностi певною мiрою пов'язана iз конкретними видами заходiв, що використовуються сьогоднi у попереджувальнiй дiяльностi. юристiв не заперечується, аналiз показує, що далеко не всi законодавчi акти мiстять юридичне закрiплення принципiв їх забезпечення (наприклад, чинний КК України). Вiдсутнiсть закрiплення принципiв у законодавчих актах пояснюється складнiстю точного сполучення загальноправових i галузевих принципiв та догматичного визначення принципiв законодавства, яке швидко розвивається[119] . Проте ми впевненi, що дiяльнiсть щодо попередження злочинiв є саме такою делiкатною сферою, яка повинна ґрунтуватись на певних концептуальних принципах та керуватись ними при здiйсненнi профiлактичних заходiв, а принципи профiлактичної дiяльностi мають бути закрiпленi в законi[120] , оскiльки "безпринципнiсть" законiв вже доводила небезпечнiсть цього явища. На наш погляд, до них повиннi належати такi принципи: наукової обґрунтованостi, врахування рекомендацiй сучасної кримiнологiчної теорiї; пiдставностi, тобто здiйснення профiлактичних заходiв, передбачених законодавством України щодо дiянь з ознаками злочину; законностi здiйснення або застосування заходiв, що передбаченi законом, та iншими нормативними актами; справедливостi, тобто застосування профiлактичних заходiв вiдповiдно характеру i небезпецi антигромадської поведiнки; демократизму профiлактичної дiяльностi, а саме здiйснення її за участю органiв мiсцевого самоврядування, громадських об'єднань i громадян; спiльностi, тобто участi у профiлактичнiй дiяльностi, крiм правоохоронних органiв, iнших державних органiв, органiв мiсцевого самоврядування, пiдприємств, установ, органiзацiй, об'єднань громадян та окремих громадян; гуманiзму, переважання у профiлактичнiй дiяльностi методiв переконання; гласностi та прозоростi у суспiльствi; оприлюднення вiдомостей про стан профiлактики правопорушень у суспiльствi; комплексностi, тобто органiзацiї профiлактичних заходiв злочинiв iз застосуванням заходiв економiчного, соцiального, полiтичного, правового, психологiчного, педагогiчного, органiзацiйного та iншого характеру; поєднання загального, спецiального та iндивiдуального рiвнiв попередження злочинiв; скоординованостi взаємодiї суб'єктiв профiлактичної дiяльностi; своєчасностi i достатностi застосування заходiв профiлактики злочинiв. Практика боротьби зi злочиннiстю вказує на необхiднiсть створення унiфiкованої системи її попередження. Попередження злочинностi слiд розглядати з позицiй системного пiдходу, а саме: як дiяльнiсть державної системи для керованого впливу на злочиннiсть, зниження її негативного впливу на розвиток суспiльних вiдносин. При цьому дослiдження свiдчить про обов'язкове врахування таких положень, як iєрархiчний взаємозв'язок завдань у цiлому та на вiдповiдному рiвнi, тобто цiлеспрямованостi дiяльностi щодо попередження злочинiв; розробка цiльових програм з урахуванням особливостей злочинностi на окремих об'єктах профiлактичного впливу на державному, регiональному та мiсцевому рiвнях; адекватнiсть заходiв щодо тенденцiй у станi, структурi та динамiцi злочинностi; правова регламентацiя повноважень суб'єктiв профiлактики, у тому числi i суб'єктiв, що частково виконують цi функцiї; взаємозв'язок суб'єктiв профiлактики та забезпечення єдностi їх дiй; врахування масштабу дiй причин злочинiв i типiв злочинної поведiнки; застосування заходiв з урахуванням взаємодiї рiзних ланок та етапiв попередження злочинiв. У попередженнi злочинiв використовуються рiзноманiтнi за змiстом заходи, що в цiлому утворюють систему економiчних, полiтичних, правових, психологiчних, органiзацiйних, технiчних[121] , соцiальних, iдеологiчних та iнших чинникiв[122] . Так, концепцiя розвитку кримiнологiчної науки також передбачає близький за змiстом перелiк чинникiв, детермiнуючих злочиннiсть: соцiально-економiчнi, полiтичнi, адмiнiстративно-управлiнськi, морально-психологiчнi[123] . Система цих заходiв має унiверсальний характер, що забезпечує їх застосовування на рiзних рiвнях. Дiяльнiсть щодо попередження злочинiв здiйснюється вiдповiдними суб'єктами, якi можуть бути класифiкованi на вiдповiднi групи за ступенем спецiалiзiцiї: спецiалiзованi, для яких попередження злочинностi є основною чи однiєю з основних завдань (органи внутрiшнiх справ, служба безпеки та iншi). До другої групи входять вiдносно спецiалiзованi суб'єкти, для яких така боротьба не є провiдним завданням (Вiйськової служби правопорядку, органи юстицiї, митна служба тощо). Нарештi, неспецiалiзованими суб'єкти – це фiзичнi та юридичнi особи, якi безпосередньо боротьбою зi злочиннiстю не займаються. Незважаючи на те, що попереджувальнi заходи впливають на усунення причин i умов виникнення злочинiв, в теорiї вони розглядаються фрагментарно, дається лише їх стисла характеристика, не вивчено механiзму впливу цих заходiв на кримiногеннi фактори. Не знайшло свого вирiшення питання про те, – зазначає І. М. Даньшин, – якi завдання i роль кримiнологiчної науки у розробцi загальносоцiальних заходiв попередження злочинностi. Однак, слiд погодитись з його думкою, що тiльки загальносоцiальнi заходи можуть суттєво впливати на причини та умови злочинностi у суспiльствi, що ж стосується спецiально-кримiнологiчних заходiв, то вони лише у змозi знижувати її рiвень. Цей постулат у певнiй мiрi допомагає розставити акценти щодо завдань попереджувальної дiяльностi держави, суспiльства та правоохоронних органiв. Таким чином, кримiнологiчна наука має займатися ґрунтовним вивченням змiсту, механiзму, оцiнкою результатiв та ефективностi зазначених заходiв попередження злочинiв. Дослiдження показує, що наявнiсть певної iєрархiї заходiв попередження злочинностi визнається усiма кримiнологами, хоча послiдовнiсть їх розташування не завжди спiвпадає. У системi попереджувальних заходiв прiоритет, як правило, вiддається економiчним i соцiальним заходам, що не викликає сумнiву. Втiм, враховуючи, що теоретичнi концепцiї не завжди знаходять пiдґрунтя у практичнiй дiяльностi, ми вивчили думку респондентiв з цього приводу. Опитування свiдчить, що 21,0% респондентiв ставить зазначенi заходи попередження злочинностi на перше мiсце, що пiдкреслює переважну зацiкавленiсть населення у соцiально-економiчних перетвореннях. Економiчнi заходи безпосередньо впливають на рiвень життя людей, пiдвищення якого веде до зниження злочинностi, особливо такої, що має економiчнi коренi. Спостереження за тривалою економiчною кризою в Українi свiдчить про безпосередню залежнiсть мiж зубожiнням населення та рiзким зростанням майнових, насильницько-майнових, господарських та економiчних злочинiв. Стабiлiзацiя економiчної ситуацiї в державi обумовлює позитивнi тенденцiї до скорочення злочинiв, що вчинюються на економiчному пiдґрунтi. При цьому важливим фактором попередження злочинностi є зменшення ступеня диференцiацiї населення за рiвнем прибуткiв, забезпечення прожиткового мiнiмуму для малозабезпечених верств населення, боротьба з безробiттям, стимулювання бiзнесової дiяльностi. Необхiдно зазначити, що сьогоднi ґрунтовних вiтчизняних дослiджень щодо впливу економiчних факторiв на попередження злочинiв також не розроблено. Серед заходiв попередження злочинiв одними з провiдних є органiзацiйно–управлiнськi (11,7%), до яких належать: пiдвищення ефективностi управлiнської дiяльностi у сферi боротьби зi злочиннiстю, забезпечення координацiї i взаємодiї мiж суб'єктами, якi здiйснюють боротьбу зi злочиннiстю. Водночас, жодна система попередження правопорушень не може обiйтися без технiчних заходiв. Зростання технiчного прогресу, оснащення суспiльства новими технологiями, на думку 2,3% респондентiв, забезпечує якiсно новий рiвень боротьби зi злочиннiстю. Впровадження нових технiчних засобiв, систем i технологiй пiдвищує можливостi виявлення злочинiв їх запобiгання, документування, розкриття та розслiдування. Правоохороннi органи сьогоднi не мають достатнiх бюджетних, фiнансових та матерiальних можливостей щодо задоволення цих потреб. З iншого боку, злочиннiсть, особливо органiзована, має вiдповiднi переваги. Органiзованi злочиннi формування концентрують значнi фiнансовi кошти, що надають можливiсть створення матерiальної iнфраструктури, придбання сучасних транспортних засобiв, зброї, спорядження, засобiв зв'язку та iншого обладнання, необхiдного для ефективної протидiї правоохоронцям[124] . спецiальну та iндивiдуальну превенцiю правопорушень, усунення причин та умов, що їх породжують, а також регулювання дiяльностi щодо попередження правопорушень. Таким чином, аналiз розвитку кримiнологiчної теорiї щодо поняття, сутностi, видiв i заходiв попередження правопорушень дозволяють дiйти таких основних висновкiв. Попередження правопорушень залишається одним з головних завдань кримiнологiї. На початку третього тисячолiття є очевидним, що злочиннiсть зi своїми закономiрностями має глибоко схований внутрiшнiй змiст, а всi постулати про її швидку здоланнiсть є помилковим. Суспiльству не тiльки не вдалося викоренити злочиннiсть, а навпаки, в умовах сучасних досягнень цивiлiзацiї спостерiгається поширення таких небезпечних явищ, як тероризм, наркобiзнес, торгiвля людьми тощо. Зазначенi види злочинностi набувають мiжнародного, транснацiонального характеру. Змiна соцiально-економiчних умов в Українi обумовила швидке зростання рiвня правопорушень, появу її нових форм, що поставило перед кримiнологiчною наукою новi складнi проблеми. В Українi поки що не створено оптимальної системи попередження злочинностi, тому iснує необхiднiсть її розбудови. "соцiальна профiлактика", "боротьба зi злочиннiстю", "протидiя злочинностi", "тиск на злочиннiсть", "соцiальний контроль злочинностi", "профiлактика злочинностi", "попередження злочинностi", "запобiгання злочинностi" та iншi, – показує, що їх кiлькiсть поступово зростає, проте iєрархiя i субординацiя цих ключових визначень не завжди має єдине сприйняття серед кримiнологiв. Усвiдомлюючи вiдсутнiсть результатiв пошуку принципових вiдмiнностей мiж окремими кримiнологiчними категорiями, пропонується вважати недоцiльним поглиблення понятiйної плутанини. Висловлюється пропозицiя щодо пошуку кримiнологами консенсусу щодо змiсту та субординацiї даних понять. Поняття "попередження" i "профiлактика" використовуються в роботi як однорiднi. Конституцiя України дає пiдстави стверджувати, що всi органи влади сприяють дiяльностi щодо попередження правопорушень, оскiльки охорона внутрiшньої державної безпеки, змiцнення правопорядку є однiєю з основних функцiй держави. Боротьбу зi злочиннiстю та iншими правопорушеннями рiзноманiтними заходами здiйснюють законодавча, виконавча i судова гiлки влади. Суб’єктом правоохоронної дiяльностi виступає держава через свої представницькi, виконавчi, судовi органи i прокуратуру, а також громадськi органiзацiї та об’єднання. В сучасних роботах з кримiнологiї трапляється визначення суб'єктiв попередження злочинiв як сукупностi державних та громадських органiзацiй i громадян[125] або визначаються неспецiалiзованi та спецiалiзованi суб'єкти попередження злочинностi[126] . У теорiї кримiнологiї з цього приводу iснують рiзнi точки зору, вiдмiннiсть яких пояснюється рiзними критерiями, що покладенi в основу класифiкацiї. Дiяльнiсть щодо попередження злочинiв здiйснюється вiдповiдними суб'єктами, що можуть бути класифiкованi на вiдповiднi групи за ступенем спецiалiзацiї: спецiалiзованi, для яких попередження злочинностi є основним чи одним з основних завдань (органи внутрiшнiх справ, Вiйськова служба правопорядку, служба безпеки, прокуратура, суд та iншi). "Суб'єкти попередження злочинностi, – за визначенням Н. В. Щедрина, – це державнi органи, службовi особи, недержавнi органiзацiї i громадяни, якi здiйснюють вiдповiдний вплив на визначений об'єкт з метою попередження злочинiв". На його думку, однi з них (суб'єкти соцiальної профiлактики) здiйснюють попередження непримусовими методами, iншi (суб'єкти заходiв безпеки, компенсацiї i покарання) – з використанням методiв примусу[127] . Окремi кримiнологи визначають у першiй групi суб'єкти загальносоцiальної профiлактики, до яких вiдносять регiональнi та мiсцевi органи влади i управлiння, а також громадськi формування, якi безпосередньо не виконують правоохоронних завдань (мiнiстерства, партiї, профспiлки, церква та iншi), а до другої групи вiдносять суб'єкти спецiально-кримiнологiчної профiлактики (МВС, прокуратура, суд, приватнi i громадськi охороннi структури та iншi)[128] . У цьому контекстi викликає сумнiв доцiльнiсть видiлення в окрему групу суб'єктiв працiвникiв вищезазначених органiв i установ, якi здiйснюють iндивiдуальну профiлактику (дiльничний iнспектор, оперуповноважений карного розшуку та iншi службовi особи). Важливе значення для науково обґрунтованої класифiкацiї має врахування функцiонального пiдходу, що використовують О. М. Бандурка i Л. М. Давиденко при визначеннi власного пiдходу щодо розподiлу суб'єктiв попередження правопорушень: 1) суб'єкти, якi визначають основнi напрямки, завдання, форми та методи протидiї злочинностi в країнi; 2) суб'єкти, якi здiйснюють iнформацiйно-аналiтичне забезпечення протидiї злочинностi; 3) суб'єкти, якi виявляють кримiногеннi фактори i сигналiзують про них; 4) суб'єкти, якi безпосередньо реалiзують заходи щодо реагування на окремi злочини, а також заходи щодо послабленню або нейтралiзацiї кримiногенних факторiв, зокрема щодо корекцiї особистiсних деформацiй та усуненню обставин, що їх сформували[129] . Останнiй пiдхiд, на нашу думку, не уникає жодної з ознак, що запропонованi iншими дослiдниками, але, що важливо, вiдрiзняється бiльш суттєвим науково-практичним рiвнем узагальнення. "правоохороннi органи" широко використовується в теорiї та практицi попередження злочинностi, але має рiзне тлумачення. Окремi науковцi охоплюють цим поняттям усi державнi органи i громадськi органiзацiї, хоча б у деякiй мiрi надiленi правоохоронними функцiями[130] . Іншi розглядають його у широкому змiстi, до якого включають усi державнi органи, надiленi повноваженнями контролю за додержанням законностi i правопорядку, а також у вузькому – державнi органи, спецiально створенi для забезпечення законностi i правопорядку, боротьби зi злочиннiстю, яким наданi повноваження застосовувати заходи примусу i перевиховання правопорушникiв (суд, органи юстицiї, Вiйськова служба правопорядку, прокуратура, органи внутрiшнiх справ, безпеки)[131] . Попередження правопорушень розглядається як комплекс заходiв економiчного, соцiального, iдеологiчного, культурного, виховного, законодавчого та iншого характеру, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралiзацiю причин та умов злочинностi. Ця дiяльнiсть класифiкується за: рiвнем, механiзмом, обсягом, змiстом заходiв та суб’єктами її реалiзацiї. Правове пiдґрунтя дiяльностi щодо попередження правопорушень, яке базується на Конституцiї України, законодавчих та iнших нормативно-правових актах. За рiвнем профiлактичнi заходи можуть здiйснюватися на всiй територiї України (державний рiвень) або в окремому регiонi (регiональний рiвень), на мiсцях (мiсцевий рiвень), у вiдповiднiй галузi господарства (галузевий рiвень) або на пiдприємствi, в установi чи органiзацiї. Кримiнологiя фактично визначилась щодо рiвнiв реалiзацiї профiлактичних заходiв стосовно груп населення (загальна профiлактика) або стосовно конкретної особи (iндивiдуальна профiлактика). окремi законодавчi i нормативно-правовi акти, якi мають регулювати застосування заходiв профiлактичного впливу. Основнi принципи дiяльностi щодо попередження злочинiв вимагають обов'язкового закрiплення на законодавчому рiвнi. У попередженнi правопорушень повиннi використовуватися рiзноманiтнi за змiстом заходи, що в цiлому утворюють систему економiчних, полiтичних, правових, психологiчних, органiзацiйних, технiчних, соцiальних, iдеологiчних та iнших чинникiв. Кримiнологiчна теорiя вимагає наукового дослiдження зазначених факторiв та вивчення механiзму їх впливу на причини i умови правопорушень. 3. 2. Загальна та спецiальна превенцiя Свiтова антикримiнальна практика 90-х рокiв поступово переходить до системного впливу на злочиннiсть, тобто здiйснення комплексних програм загальносоцiальних, кримiнально-правових (репресивних) та попереджувальних заходiв протидiї[132] . У широкому розумiннi попередження злочинностi тiєю або iншою мiрою здiйснюється всiма складовими державного контролю над злочиннiстю. Призначення покарання має на метi не лише вiдтворення справедливостi, але й попередження нових злочинiв засудженим та iншими особами. Бiльшiсть авторiв вважають цi слова синонiмами. Дехто, зокрема працiвники МВС, вiддають перевагу термiну “профiлактика”, розглядаючи його як родове поняття, рiзновидами якого є загальна профiлактика, iндивiдуальна, а також “рання”. Остання визиває подив: всяка профiлактика повинна бути “ранньою”. А якщо вона “пiзня”, то кому вона потрiбна? Автор подiляє позицiю тих кримiнологiв (А. Ф. Зелiнський, В. В. Голiна та iн.), якi пропонують всi форми та заходи превентивного характеру об’єднати термiном “попередження”, а профiлактикою називати заходи щодо усунення або нейтралiзацiї кримiногенних чинникiв. Так, мiж iншим, тлумачиться i медична профiлактика, що здiйснюється масовими санiтарними та протиепiдемiчними заходами. За аналогiєю в кримiнологiї - це охорона майна вiд крадiжок, патрулювання мiлiцейськими нарядами мiських вулиць задля пiдтримки громадського порядку, усунення умов, що сприяють економiчним злочинам, правова пропаганда тощо[133] . Бiльш цiлеспрямованим є запобiгання реально можливим злочинам з боку конкретних осiб, якi висловили свої намiри або готуються до злочину. І нарештi, як виключення iз загального визначення превентивних заходiв, припинення вже розпочатого злочинного посягання (до моменту закiнчення та заподiяння шкоди) теж розглядається як iндивiдуальна форма спецiального кримiнологiчного попередження, хоча вона не виключає притягнення винних осiб до кримiнальної вiдповiдальностi за замах на злочин чи вчинення при цьому iншого правопорушення, наприклад, за незаконне зберiгання вогнепальної зброї тощо. Адже попередження складає соцiальну цiннiсть не лише скороченням сфери застосування кримiнально-правових норм, але й зменшенням так званої цiни злочинностi, її шкiдливих наслiдкiв. У багатьох випадках цi наслiдки є невiдворотними (смерть, втрата здоров’я тощо), а тому припинення агресивних проявiв має важливе превентивне значення незалежно вiд того, що виннi часом пiдлягають кримiнальнiй вiдповiдальностi. До того ж запобiгання шкiдливих наслiдкiв завжди розглядається як обставина, що пом’якшує покарання[134] . над злочиннiстю без застосування репресiй. Саме це вiдокремлює їх вiд усiх iнших державних рiшень, якi так або iнакше впливають на стан злочинностi в країнi. Але не слiд вдаватися до iнших крайностей i повнiстю заперечувати примусовi заходи у процесi здiйснення попередження, як це, зокрема, пропонував у свiй час П. П. Осипов[135] . Адже адмiнiстративно - правовi стягнення, що спрямованi, наприклад, на усунення кримiногенних чинникiв є, безперечно, примусовими. Але профiлактичний примус дає можливiсть уникнути застосування бiльш суворого i тяжкого, тобто покарання за вчинений злочин. Таким чином, попередження злочинностi як родове поняття є: “система заходiв, якi вживає суспiльство для того, щоб стримувати зростання злочинностi i, по можливостi, знизити її реальний рiвень шляхом усунення та нейтралiзацiї її причин та умов, що їй сприяють (профiлактики), а також через запобiгання та припинення окремих конкретних злочинiв”[136] . У кримiнологiчнiй лiтературi, зокрема у пiдручниках та навчальних посiбниках, спостерiгається також розбiжнiсть поглядiв щодо об’єктiв та суб’єктiв спецiально-кримiнологiчного попередження i класифiкацiї попереджувальних заходiв. На мою думку, цi погляди значною мiрою визначають перспективи майбутньої кримiнологiчної теорiї i практики, а тому заслуговують на розгляд. що безпосередньо впливають (усувають, нейтралiзують, стримують) з метою зменшити кiлькiсть правопорушень або запобiгти конкретному реально можливому злочину, або припинити його здiйснення. Визначення типових об’єктiв попередження значною мiрою залежить вiд методологiчних позицiй дослiдникiв. Оскiльки радянська i пострадянська кримiнологiя спирається на соцiологiчну парадигму i обожнює суспiльнi вiдносини, вважаючи тiльки їх об’єктами злочинiв, то й об’єктами попередження визначаються рiзного роду недолiки у функцiонуваннi суспiльних вiдносин власностi: виробничих, “надбудовних”, насамперед iдеологiчних, сiмейних та iнших, якi у соцiалiстичному суспiльствi, звичайно, не є антагонiстичними[138] . Кримiнологи гуманiстичної орiєнтацiї вбачають об’єктами попередження насамперед людську грiховнiсть та хвороби, якi отриманi у спадок, так i надбанi в процесi життєдiяльностi, хоча не заперечують також кримiногенного впливу об’єктивних умов буття[139] . Вiдповiдно до цих магiстральних напрямiв кримiнологiчної думки об’єктами попередження стають сiмейне виховання дiтей, субкультура малих соцiальних груп, девiантна поведiнка неформальних молодiжних об’єднань, неналежна ефективнiсть правоохоронної системи, явища соцiальної анемiї, а також агресивнiсть та егоїзм людей, психопатологiя та акцентуацiя особистостi, шкiдливi звички (наркоманiя, алкоголiзм i т. iн.) Особливим об’єктом попередження є потенцiйнi жертви злочинних посягань. Тут мова йде про так званий вiктимологiчний аспект попередження. У попередньому роздiлi вiктимологiя (наука про потерпiлих) згадувалася у зв’язку з проблемами застосування кримiнально-правових норм та захисту прав потерпiлих. Не менш важливою є вiктимологiчна профiлактика, яка поширюється на все населення країни, насамперед, на численнi групи пiдвищеного ризику, пов’язаного з маргiналiзацiєю, належнiстю до неформальних об’єднань антисоцiального спрямування, а також на захист осiб, якi виконують посадовi та фаховi обов’язки, що пов’язанi з пiдвищеним ризиком (охорона, мiлiцiя, iнкасатори банкiв, нiчнi таксисти, пiдприємцi тощо)[140] . здiйснюється за допомогою припинення нападу охоронцями або потерпiлим. Особистий захист не завжди буває успiшним без використання зброї, в першу чергу вогнепальної. Проблема легального озброєння населення для активного захисту вiд бандитiв та вбивць залишається не вирiшеною, бо дiючий закон, ставить правослухняного громадянина в нерiвнi умови: вiд озброєного автоматичною зброєю зловмисника вiн може захищатися лише газовими або пневматичними видами зброї, у найкращому разi - мисливською рушницею[141] . потерпають вiд сексуальних нападiв. Це висновки дослiдження, проведеного в Нiмеччинi[142] . В Українi значно частiше жертвами стають дiти, в першу чергу безпритульнi. Статистика потерпiлих не ведеться, а репрезентативнi вiктимологiчнi дослiдження ще не набули належного поширення[143] . Державна пiдтримка вiктимологiчної профiлактики реалiзується, з одного боку, через систематичне iнформування населення про засоби самозахисту, з iншого - пiдтримкою спецiальних програм додаткової захищеностi громадян вiд злочинностi. Так, наприклад, iз середини 1999 р. Київська державна адмiнiстрацiя за допомогою преси органiзувала кампанiю “Охоронець”: мiсто бере на себе створення у пiд’їздах житлових будинкiв спецiальних примiщень для цiлодобового чергування охоронцiв за умов оплати їхнiх послуг мешканцями. На жаль, таких прикладiв державного або мунiципального сприяння у вiктимологiчнiй профiлактицi в Українi не дуже багато[144] . запобiгання та припинення злочинiв. Найчастiше, це владнi структури - вiд Верховної Ради до селищної Ради, освiтянськi заходи, вiйськовi пiдроздiли, банки, податкова адмiнiстрацiя, адмiнiстрацiї та колективи установ, пiдприємств, а також громадськi, спортивнi та iншi органiзацiї i об’єднання громадян, сiм’я, окремi особи. Суб’єкти, про якi йде мова, розподiляються на спецiалiзованi i неспецiалiзованi. Для перших попередження є одним iз статутних функцiональних завдань, не завжди головним, але обов’язковим. Так, наприклад, п. 2 ст. 10 Закону “Про мiлiцiю” вказує на обов’язок мiлiцiї “виявляти, попереджувати, припиняти та розкривати злочини”. У п. 6 цiєї ж статтi мова йде про профiлактику: “виявляти кримiногеннi чинники, усувати їх, брати участь у правовому вихованнi населення”. Спецiалiзованими суб’єктами попередження слiд вважати i всi iншi пiдроздiли МВС України. Це зафiксовано Положенням про МВС, затверджене Президентом України 7 жовтня 1992 року. Не викликає сумнiву спецiально - попереджувальна функцiя СБУ, Державної податкової адмiнiстрацiї, у складi якої працює податкова мiлiцiя з власним оперативно-розшуковим та слiдчим апаратом, Державного митного комiтету та Держкомкордону України у справах їхньої компетенцiї а також iншi правоохороннi органи держави. Складнiшим є питання про те, чи слiд вважати спецiальними суб’єктами попередження злочинностi суди та прокуратуру. Майже у всiх вiдомих менi пiдручниках з кримiнологiї та монографiчних дослiдженнях проблем попередження на це питання даються стверджувальнi вiдповiдi. Бiльше того, прокуратуру багато хто вважає природним координатором дiй всiх спецiалiзованих суб’єктiв профiлактики. Можливо, саме тому, з подачi своїх радникiв Президент України у 1999 р. призначив Генерального прокурора України Головою Координацiйного комiтету по боротьбi з корупцiєю та органiзованою злочиннiстю. Вважаю, що особливий статус Генерального прокурора, встановлений Конституцiєю України 1996 р., не лише суперечить командно-адмiнiстративним функцiям Голови Координацiйного комiтету, а взагалi не передбачає превентивної дiяльностi як статутного обов’язку прокуратури. Щоправда, Перехiднi положення Конституцiї тимчасово зберiгають за прокуратурою досудове слiдство, а також загальний нагляд за дотриманням законiв установами, органiзацiями та приватними особами, що тiсно пов’язане з попередженням реально можливих злочинiв та профiлактичною роботою. Але строк дiї Перехiдних положень завершується, а тимчасовi повноваження, що збереглися з минулого, навряд чи повиннi братися до уваги. Заходи, спрямованi на усунення кримiногенних чинникiв, здiйснюються виключно виконавчою владою. Тiльки вона має необхiднi для цього повноваження, технiчнi та матерiальнi можливостi. Судову владу створено не для боротьби зi злочиннiстю, а заради здiйснення правосуддя. Згiдно з Конституцiєю суди є незалежними i пiдпорядкованi лише закону. Нiякi iншi мiркування, в тому числi iнтереси попередження злочинностi, не повиннi впливати на судовi рiшення. Право й обов’язок суду встановити у кримiнальнiй справi причини та умови скоєння злочину i окремою ухвалою вимагати вiд компетентних осiб усунення цих причин та умов не є статутною функцiєю правосуддя, а виступає такою, що супроводжує її. Суд та прокуратура – це неспецiалiзованi суб’єкти кримiнологiчної профiлактики[145] . злочинностi, а також перiодично контролюють дiяльнiсть органiв кримiнальної юстицiї. Але це не означає безпосереднього втручання в дiяльнiсть виконавчої влади i не перетворює парламент або мiсцевi Ради у спецiалiзованi суб’єкти кримiнологiчного попередження. А тому вважаю, що, затверджуючи 25 червня 1993 р. постанову “Про державну програму боротьби зi злочиннiстю” з детальним розглядом органiзацiйних правових та технiчних заходiв термiном до 1995 р., Верховна Рада України, як це вже було неодноразово, взяла на себе функцiї Президента України та Кабiнету Мiнiстрiв. Не випадково наступну Комплексну цiльову програму боротьби зi злочиннiстю на 1996-2000 роки затвердив згiдно з Конституцiєю, Президент України. для яких кримiнологiчне попередження є статутною функцiєю, слiд назвати тi громадськi формування по охоронi громадського порядку i державного кордону, якi створенi i зареєстрованi вiдповiдно до закону України вiд 22 липня 2000 р. "Про участь громадян в охоронi громадського порядку i державного кордону”. Всi iншi недержавнi об’єднання та окремi громадяни, якi законними засобами забезпечують свою безпеку та допомагають правоохоронним органам в попередженнi злочинностi, виступають як неспецiалiзованi суб’єкти попередження[146] . Тепер щодо змiсту засобiв кримiнологiчної профiлактики. Залежно вiд того, передбаченi вони нормами права чи нi, вiдрiзняють заходи правовi i не правовi. Першi, як уже зазначалося, регулюються адмiнiстративно-правовими нормами, окремими статтями КПК (наприклад, статтi 23, 231 i 232 ), а також деякими нормами КК України. Це статтi Загальної частини КК України, де йдеться про необхiдну оборону, затримання злочинця, про стадiї злочинної дiяльностi та добровiльну вiдмову вiд злочину, а також статтi Особливої частини, спрямованi на усунення типових, найпоширених кримiногенних чинникiв: загроза вбивством або тяжким тiлесним ушкодженням, втягування неповнолiтнiх в злочинну дiяльнiсть, незаконне носiння, зберiгання, придбання, виготовлення та збут вогнепальної або холодної зброї, бойових припасiв та вибухових речовин, статтi про вiдповiдальнiсть за незаконний обiг наркотикiв тощо. Іншi заходи попередження можуть бути технiчними, органiзацiйними, педагогiчними, медичними або психологiчними. Цим двом останнiм, як на мою думку, мало придiляють уваги вченi-кримiнологи, ще менше вони використовуються практично. Йдеться зокрема про психологiчну дiагностику особистостi, що може мати неабияке значення для вирiшення кадрових проблем, а також психотерапевтичне корегування агресивностi особи для профiлактики насильницьких злочинiв. (реабiлiтацiї) окремих категорiй громадян, зокрема вiйськовослужбовцiв строкової служби, демобiлiзованих з вiйськової служби, допризовникiв” (ст. 72, п. 4). На 1 квiтня 1997 року, як свiдчать звiти вiдомств, на якi покладалося виконання цього пункту, майже нiчого не зроблено. Крiм фiнансових та методологiчних перепон, дається взнаки наше традицiйне неприйняття клiнiчної кримiнологiї, яка завжди асоцiювалась з “антинародними, реакцiйними буржуазними теорiями”. у мiсцях виконання покарань i, як свiдчить практика, є малоефективним: дається взнаки його примусовий характер, неналежний фаховий рiвень лiкування, нестача коштовних медикаментiв i т. iн. Примусове лiкування засуджених осiб вiд iнших психопатологiй, якi не виключають осудностi, законом не передбачається, а здiйснюється на загальних пiдставах. До цього часу не створенi у потрiбнiй кiлькостi центри медико-соцiальної реабiлiтацiї неповнолiтнiх, що передбачається Законом вiд 21 сiчня 1995 р. “Про органи i служби в справах неповнолiтнiх та спецiальних установах для неповнолiтнiх”. Викликає подив положення цього закону про те, що неповнолiтнi потрапляють до центру медико-соцiальної реабiлiтацiї лише за власним бажанням. Нагадаю, йдеться про юних алкоголiкiв, наркоманiв, токсикоманiв та дiтей з iншими вiдхиленнями поведiнки, що не досягли вiку кримiнальної вiдповiдальностi, а тому не пiдлягають примусовому лiкуванню у виправно-трудових колонiях для неповнолiтнiх. Вони не можуть також перебувати у загальноосвiтнiх школах соцiальної реабiлiтацiї. А, якщо така дитина не забажає лiкуватися у центрi медико-соцiальної реабiлiтацiї, то що з нею робити ? або не занадто велика повага до "прав" хворої неповнолiтньої людини, якщо вона приречена на деградацiю та загибель ? Вважаю, що до названих установ, якi ще треба створити й належним чином обладнати, потрiбно за наявностi висновку медико-експертної комiсiї та ухвали суду направляти неповнолiтнiх з делiнквентною поведiнкою незалежно вiд їхнього бажання. Вважаю, що вiдповiднi змiни в Законi України "Про органи та служби у справах неповнолiтнiх i спецiальнi заклади для неповнолiтнiх", були б доречними i вiдповiдали б мiжнародним стандартам захисту прав особистостi. Втiленням державної кримiнологiчної полiтики України наприкiнцi ХХ столiття є президентська Комплексна цiльова програма боротьби зi злочиннiстю на 1996-2000 роки. Вона складається з 13 роздiлiв: 3) профiлактика правопорушень i злочинностi; 4) боротьба з наркоманiєю i алкоголiзмом; 6) боротьба зi злочиннiстю у сферi економiки; 7) полiпшення розслiдування кримiнальних справ та розшукової роботи; 8) удосконалення кримiнально-виконавчої системи; 10) науково-методичне забезпечення боротьби зi злочиннiстю; 11) кадрове забезпечення боротьби зi злочиннiстю; 12) матерiально-технiчне забезпечення правоохоронних органiв; Структура програмних документiв багато в чому схожа. Але треба вiдзначити наявнiсть в Комплекснiй цiльовiй програмi важливих роздiлiв про науково-методичне забезпечення дiяльностi кримiнальної юстицiї та перспективнi заходи. Крiм того, сьомий роздiл передбачає рекомендацiї вiдносно спрощення досудового розслiдування по деяких справах, та вдосконалення спiвробiтництва мiж органами досудового слiдства, а також вiдшкодування збиткiв потерпiлим. Майже немає проектiв загальносоцiального масштабу, а там де вони є (наприклад, ст. 2), вiдзначається їхня кримiнологiчна спрямованiсть. Решту цього досить мiсткого документа присвячено кримiнологiчному попередженню та заходам щодо його забезпечення. Вважаю, що найважливiшим стратегiчним напрямом попередження злочинностi повинна стати профiлактика i запобiгання агресивнiй злочинностi. Агресивна як i корислива злочиннiсть також подекуди набуває органiзованих форм. Але форма не повинна заступати сутнiсть явища. Сутнiсть кримiнальної агресiї складає її мотивацiя - ворожнеча i жадоба до руйнування i смертi. Власне всi рiзноманiтнi кримiнальнi мотиви можна подiлити на двi категорiї: адаптацiйнi i деструктивнi. Першу репрезентує корисливiсть, другу - прагнення до знищення i руйнування. Деструктивна злочиннiсть бiльш небезпечна для окремих людей i всього людства, нiж корислива[147] . Зосередження сил i засобiв на приборкання економiчної злочинностi (а саме в економiцi процвiтає органiзована злочиннiсть) вiдволiкає увагу правоохоронних органiв вiд протистояння кримiнальнiй агресiї. Крiм того, подолати економiчну злочиннiсть, або, точнiше, утримати її в допустимих межах, можливо лише спираючись на реформування економiки. Примус у цiй справi завжди був не досить ефективним засобом. Це однак не означає, що автор пропонує вiдмовитися вiд заходiв соцiального контролю у цiй галузi. Йдеться про прiоритети цiнностей i рацiональний розподiл сил i засобiв протидiї злочинностi. Пiдводячи пiдсумки огляду проблем кримiнологiчної полiтики в Українi, слiд, на мою думку, визначити, що попередження злочинностi є прерогативою виконавчої влади i повинно плануватися на всiх рiвнях - вiд всеукраїнського до районного. Для розробки основ кримiнологiчного планування i координацiї суб’єктiв профiлактичної дiяльностi дiючий нинi Координацiйний комiтет по боротьбi з корупцiєю та органiзованою злочиннiстю при Президентовi України вважаю доцiльним перетворити на Координацiйний комiтет по контролю над злочиннiстю або - Комiтет по плануванню та координацiї заходiв контролю над злочиннiстю. Це повинен бути дiючий, фаховий орган виконавчої влади, пiдпорядкований главi держави або уряду. Крiм того, вiн має стати методичним центром розробки та здiйснення кримiнологiчної полiтики держави. Згiдно з Конституцiєю України прiоритетним напрямом такої полiтики є захист людини. В умовах економiчної кризи та соцiальної нестабiльностi другим прiоритетним напрямом державних заходiв щодо контролю над злочиннiстю стає контроль над економiчною злочиннiстю. І третiй стратегiчний напрям - протистояння органiзованiй злочинностi[148] . Органiзованiсть - це можлива ознака будь-якої злочинної дiяльностi, найчастiше корисливої. Але ще бiльш небезпечнi деструктивнi мотиви терористичної органiзованої дiяльностi. Безперечно протистояння органiзованим злочинним групам має свої особливостi, але не такi, щоб виправдати створення мережi мiжвiдомчих спецiалiзованих пiдроздiлiв, якi виконують ту ж саму роботу, що й неспецiалiзованi. Було б логiчним i головне бiльш продуктивним, аби органiзованими формами економiчної або загальнокримiнальної злочинностi “займалися ” тi ж самi пiдроздiли МВС i СБУ, якi створенi для протидiї вiдповiдним категорiям злочинiв незалежно вiд наявностi ознаки групового їх вчинення. Разом з тим у складi цих пiдроздiлiв можуть бути створенi спецiальнi вiддiли, для оперативно-розшукової дiяльностi по виявленню банд, терористичних органiзацiй, торговцiв наркотиками, розкрадачiв, корупцiонерiв тощо. Кримiнологiчне планування не можливе без кримiнологiчного прогнозування. Прогноз на вiдмiну вiд iнтуїцiї - науково обгрунтоване передбачення. А тому воно може здiйснюватись лише квалiфiкованими кримiнологами. Вiтчизняна кримiнологiчна наука зараз у жалюгiдному станi незначного додатка до кримiнально-правової догматики i тому прогнозування та планування антикримiнальних дiй, особливо в регiонах, значною мiрою має суто формальний характер. В Українi вiдсутня система пiдготовки кримiнологiв на основi психологiчної або соцiологiчної освiти. Вивчення кримiнологiї у вищих навчальних закладах має характер загального ознайомлення з предметом, а не професiйного вивчення. Створена у 1998 роцi Кримiнологiчна асоцiацiя України мала б сприяти вiдновленню кримiнологiчної науки, яка зазнала нищiвного розгрому наприкiнцi 20-х рокiв i бiльш нiж 30 рокiв вважалася в Радянському Союзi “буржуазною лженаукою”. Але треба визнати, що першi два роки iснування Кримiнологiчна асоцiацiя присвятила роздумам про подальший шлях. З’їзд кримiнологiв, який вiдбувся наприкiнцi 2000 р., започаткував вирiшення подальшої долi кримiнологiчної науки, її реальну вагу в органiзацiї соцiального контролю над злочиннiстю, в формуваннi державної антикримiнальної полiтики. Висновки Дослiджуючи обрану тему слiд одразу зауважити, що злочиннiсть як соцiальне явище представляє собою величезну загрозу правам людини. властивостi її до самодетермiнацiї i зворотному впливу на суспiльство, привела до ослаблення державного контролю за кримiногенними процесами в суспiльствi i розширеному вiдтворенню злочинностi. Взаємозв’язок соцiальних процесiв, в тому числi в кримiнальнiй i некримiнальнiй сферах, вимагає створення комплексного соцiального механiзму контролю за злочиннiстю. Цей соцiальний механiзм, складений iз його взаємодiючих елементiв, повинен виконувати не тiльки функцiї контролю i стримування злочинностi, але i активно впливати на саму злочиннiсть i злочинцiв. державнi функцiї безпосередньо виконують посадовi особи - вiд президента (монарха) до рядового функцiонера. Їхнi особистi iнтереси та уподобання пiд час виконання посадових функцiй, часом не збiгаються з державними. Внаслiдок цього в надрах державних владних структур виникає кримiногенний осередок корупцiї та невiгластва, що обумовлює дисфункцiю влади i негативно впливає на динамiку злочинностi. Тому всупереч добрим намiрам деякi державнi рiшення в галузi економiки, соцiального забезпечення населення, освiти i культури сприяють зростанню злочинностi, тобто є кримiногенними. Правозастосувальна дiяльнiсть має бути динамiчною, а державна реакцiя на змiни в кримiногеннiй ситуацiї не може бути стандартною. Стримування несприятливих тенденцiй в динамiцi та структурi злочинностi досягається зростанням iнтенсивностi розшукової й слiдчої роботи, а також скороченням латентної (скритої) злочинностi, оскiльки офiцiйно зареєстрована злочиннiсть складає мiзерну частину фактичної. Латентнiсть злочинiв, особливо економiчних, величезна. А це породжує у зловмисникiв впевненiсть у безкарностi. Зменшення вiдсоткiв латентностi означає пiдвищення ефективностi застосування кримiнально-правових норм. Ефективна боротьба iз злочиннiстю можлива тiльки з урахуванням її кримiнологiчної характеристики. Як i кожна соцiальна система, як кожне масове явище, злочиннiсть має досить сталi параметри, якi умовно можна подiлити на кiлькiснi та якiснi показники. Якщо вiрити офiцiйнiй звiтностi, то Українi ще далеко до свiтового рiвня злочинностi. Дослiдженням структури злочинностi встановлено, що кримiнологiчна структура злочинностi складається з чотирьох блокiв: 1) загально кримiнальна корислива злочиннiсть; 2) агресивна некорислива злочиннiсть; 3) економiчна злочиннiсть; 4) неагресивна й некорислива злочиннiсть. Найбiльш поширеною за статистикою є загальнокримiнальна корислива злочиннiсть, особливо крадiжки, якi складають майже половину зареєстрованих злочинiв. При розглядi поняття географiї злочинностi йдеться про поширення злочинiв по регiонах України. Воно неоднорiдне – вiд найвищого рiвня в пiвденно-схiдних областях та в Криму, до найнижчого – в захiдних регiонах. Кримiнальна статистика нiколи не вiдображає дiйсного рiвня злочинностi та її реальну структуру, оскiльки iснує латентна (прихована) злочиннiсть, яка складається з природної та штучної. Кримiнологiчнi показники з часом змiнюються. Цi змiни називають динамiкою злочинностi. Аналiз свiдчить про зростання в 2,4 рази (точнiше, на 36,5%) загального рiвня злочинностi за перiод з 1986 по 2003 роки. За радянських часiв (1986-1991 рр.) зростання встановило 163%. Виходить, що за роки державної незалежностi темпи зростання злочинностi в Українi дещо зменшилися. Аналiз стану злочинностi в Українi, її динамiки та географiї не дає пiдстав для панiчних заяв про “обвальне зростання” злочинностi та реальну небезпеку перетворення нашого суспiльства в ненормативне. Разом з тим, викликають занепокоєння якiснi змiни в структурi злочинностi: агресивна злочиннiсть стає жортокiшою, а економiчна – органiзованою та транснацiональною. Адекватнiй оцiнцi стану злочинностi суттєво заважає її латентнiсть (прихованiсть), значна частина якої має штучний характер, коли iнформацiя про злочини не подається до правоохоронних органiв або належним чином свiдомо не реєструється. В дисертацiї пропонуються заходи удосконалення кримiнальної статистики: вона повинна здiйснюватись установами, якi не вiдповiдають за розкриття злочинiв та розслiдування справ. Основою державної боротьби iз злочиннiстю є кримiнальна полiтика. При цьому дотримання прав людини виступає однiєю iз основних засад формуванняя цiєї полiтики. Полiтика – це органiзацiйна та регулятивно–контрольна сфера суспiльства, пов’язана з дiяльнiстю державної влади щодо функцiонування та розвитку суспiльства в життєво важливих соцiальних сферах. Кримiнально–правова полiтика в Українi сьогоднi здiйснюється з урахуванням необхiдностi забезпечення прав людини на принципах економiї кримiнальної репресiї; доцiльностi; диференцiацiї та iндивiдуалiзацiї кримiнальної вiдповiдальностi та покарання за злочин; невiдворотностi кримiнально–правового реагування на вчинений злочин. Це основнi i власнi (властивi саме їй) принципи кримiнально–правової полiтики. Крiм того, в сферi кримiнально–правової полiтики мають певний прояв i iншi принципи як бiльш загального характеру (загальнi принципи права i полiтики – законнiсть, демократизм, справедливiсть, гуманiзм тощо). Захист природних прав потерпiлих та матерiальна допомога з боку держави пiдвищують її авторитет, заохочують населення до спiвпрацi з правоохоронними установами. А це означатиме зменшення випадкiв вiдмови жертв злочинiв вiд подачi заяви про подiю, змiни показань на користь обвинуваченого i т. iн. Скоротиться латентна та нерозкрита злочиннiсть. І зменшиться кiлькiсть злочинiв, мотив яких - помста. Якщо взяти до уваги всi позитивнi наслiдки прийняття та застосування законiв про захист потерпiлих, то не можна не визнати, що цi закони були б виправданi i не лише морально, але й економiчно. Дотримання прав людини при боротьбi iз злочиннiстю проявляється також через характеристику справедливостi цiєї дiяльностi. Моральна категорiя справедливостi складає найважливiшу ознаку правової норми, є її суттю. Іншими словами, право - це легалiзована справедливiсть, в iдеалi. Адже нерiдко бувають i несправедливi закони, а ще частiше, - несправедливiсть судiв, але то - аномалiї суспiльного життя. Принцип справедливостi потребує також офiцiйної на законодавчому рiвнi вiдмови вiд презумпцiї знання правопорушником закону, який порушується. Це досить дивна у психологiчному сприйняттi юридична фiкцiя: зрозумiло, що неможливо знати всi закони, особливо тi, що передбачають вiдповiдальнiсть за господарськi, економiчнi та багато iнших подiбних злочинiв, мало пов’язаних з моральними нормами поведiнки. мудростi у цiй сферi повинен бути притаманним усiм гiлкам державної влади. Попередження правопорушень у суспiльствi є необхiднiстю, оскiльки останнi є деструктивною силою, що суттєво гальмує його розвиток. Попередження правопорушень розглядається як комплекс заходiв економiчного, соцiального, iдеологiчного, культурного, виховного, законодавчого та iншого характеру, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралiзацiю причин та умов злочинностi. Ця дiяльнiсть класифiкується за: рiвнем, механiзмом, обсягом, змiстом заходiв та суб’єктами її реалiзацiї. Правове пiдґрунтя дiяльностi щодо попередження правопорушень, яке базується на Конституцiї України, законодавчих та iнших нормативно-правових актах. За рiвнем профiлактичнi заходи можуть здiйснюватися на всiй територiї України (державний рiвень) або в окремому регiонi (регiональний рiвень), на мiсцях (мiсцевий рiвень), у вiдповiднiй галузi господарства (галузевий рiвень) або на пiдприємствi, в установi чи органiзацiї. Кримiнологiя фактично визначилась щодо рiвнiв реалiзацiї профiлактичних заходiв стосовно груп населення (загальна профiлактика) або стосовно конкретної особи (iндивiдуальна профiлактика). Державна система попередження правопорушень повинна мати власне законодавче пiдґрунтя, яке визначає загальнi засади, принципи, суб'єктiв, форми та iншi важливi положення щодо цiєї сфери дiяльностi, а також окремi законодавчi i нормативно-правовi акти, якi мають регулювати застосування заходiв профiлактичного впливу. Основнi принципи дiяльностi щодо попередження злочинiв вимагають обов'язкового закрiплення на законодавчому рiвнi. У попередженнi правопорушень повиннi використовуватися рiзноманiтнi за змiстом заходи, що в цiлому утворюють систему економiчних, полiтичних, правових, психологiчних, органiзацiйних, технiчних, соцiальних, iдеологiчних та iнших чинникiв. Кримiнологiчна теорiя вимагає наукового дослiдження зазначених факторiв та вивчення механiзму їх впливу на причини i умови правопорушень. Список використаних джерел 1. Конституцiя України вiд 28. 06. 96 р.// Вiдомостi Верховної Ради України. -1996. -№30. -ст. 141. 2. Закон України "Про Державну прикордонну службу України" // ВВР. – 2003. – № 27. – Ст. 208. "Про мiлiцiю" вiд 20. 12. 1990 р. // ВВР. – 1991. – № 4. – Ст. 20. 4. Закон України "Про прокуратуру" вiд 5. 11. 1991 р. // ВВР.– 1991.– №53. – Ст. 793. "Про службу безпеки України" вiд 25. 03. 1992 р. // ВВР. – 1992. – 13 травня. 6. Про комплексну програму профiлактики злочинностi на 2001–2005 рр.: Указ Президента України вiд 25. 12. 2000 р. // Офiцiйний вiсник України. – 2000. – № 52. – ст. 101; 7. Програма реалiзацiї державної полiтики у сферi боротьби з незаконним обiгом наркотичних засобiв, психотропних речовин i прекурсорiв на 2003–2010 роки // Офiцiйний вiсник України. – 2003. – № 24. – ст. 1133. 8. Восьмой конгресс ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями. М. – 1990 –с. 26 10. Айдаров И. И. О профилактиктической политике и ее роли в борьбе с преступностью//Вопросы борьбы с преступностью. -Вып. 47. -М.,1988. -С. 106-108. 11. Бабаев М. М., Плешаков В. А. Основы криминологической безопасности // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России. – 2000. – С. 45. 12. Бандурка А. М., Давиденко Л. М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003. 13. Блувштейн Ю. Д., Добрынин А. В. Основания криминологии. Опыт логико-философского исследования. -Минск,1990. 14. Боков А. Б. Социальное назначение органов внутренних дел и проблемы борьбы с преступностью // Закон и право. – 2003. – № 4. – С. 20–22. 15. Бородин С. В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. – М., 1990. 16. Босхолов С. С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно–правовой и информационный аспекты. – М.: Учебно–консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999. 17. Владимиров Л. Е. Уголовный законодатель как воспитатель. -М.,1903. 18. Воробей П. А. Теорiя i практика кримiнально-правового ставлення в вину. Автореф. дис. доктора юр. наук. -К.,1999. 20. Голина В. В. Спецiально-кримiнологiчне попередження злочинiв (теорiя i практика) // Автореф. дис. доктора юрид. наук. – Харкiв, 1994. 21. Голiна В. В. Кримiнологiчна профiлактика злочинiв // Радянське право. – 1980. – № 8. – С. 45. 22. Голiна В. В. Попередження злочинностi. Лекцiя. -Харкiв,1994. 23. Даньшин И. Н. Актуальные вопросы предупреждения преступности // Вопросы борьбы с преступностью. –М.: Юрид. лит., 1988. – Вып. 47. – С. 104. 24. Даньшин И. Н. Криминология: понятие, предмет, задачи и система криминологической науки: конспект лекции. - Харьков,1995. – С. 71. 26. Ємельянов В. Щодо кримiнально-правового визначення тероризму // Право України. – 1999. – № 8. – С. 83. 29. Звирбуль В. К. Деятельность прокуратуры по предупреждению преступности. – М.: Юридическая лит-ра, 1971. 30. Зелiнський А. Ф., Литвак О. М. Деякi зауваження кримiнологiв щодо проектiв КК України. //Право України. -1999. -№5. -С. 70-73. 32. Игошев К. Е. Социальный контроль и профилактика преступлений. – Горький, 1976. 33. Игошев К. Е., Шмаров И. В. Социальные аспекты предупреждения правонарушений. – М., 1980. 34. Иншаков С. М. Зарубежная криминология. -М.,1997. 35. Исмаилов И. А. Преступность и уголовная политика (актуальные проблемы борьбы с преступностью). – Баку, 1990. 36. Кайзер Г. Криминология: Пер. с нем. – М.: Юрид. лит., 1979. 37. Карпец И. И. Социалистическая криминология. Состояние. Задачи // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 47. – М.: Юрид. лит., 1988. 38. Карпов Н. Н. К вопросу о государственной политике предупреждения правонарушений // Право и политика. – 2001. – № 11. – С. 93. 39. КелинаС. Г. Некоторые аспекты теории криминализации // Проблемы уголовной политики и уголовного права: Межвуз. сб. науч. тр. М.: МВШМ МВД РФ, 1994. – С. 47 – 53. 40. Концепцiя розвитку кримiнологiчної науки в Українi на початку XXI столiття // Інформацiйний бюлетень – К.: Академiя правових наук України. – № 5. – 2002. – С. 12–13. 41. Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцiй. – К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996. 43. Костенко О. М. Органiзована злочиннiсть: Юридична дефiнiцiя та модель протидiї.// Проблеми боротьби з корупцiєю i органiзованою злочиннiстю. - Т. 7. - К.,1998. "Профобразование", 2002. 46. Криминология. Учебное пособие. Под общ. ред. докт. юрид. наук, проф., Заслуж. юриста Российской Федерации В. Е. Эминова. –М.: Изд. группа ИНФРА. М–НОРМА, 1997. 50. Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка, тенденцiї, проблеми/ Звiт МВС України. - К.,2003. 51. Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка, тенденцiї, проблеми/ Звiт МВС України. - К.,2002. 53. Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. – М., 1976. 54. Кудрявцев В. Н., Келина С. Г. О принципах советского уголовного права // Проблемы советской уголовной политики. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1985. - С. 6–7. 56. Кузнецова Н. Ф. Проблема изучения эффективности уголовно-правовых норм и институтов// Эффективность применения уголовного закона. - М.,1973. -С. 31. 57. Кури Х. Исследование проблем виктимизации в Германии//Криминологические исследования в мире. -М.,1995. 58. Курс кримiнологiї: Загальна частина: Пiдручник / О. М. Джужа, П. П. Михайленко та iн. – К.: Юрiнком Інтер, 2001. 59. Лекарь А. Г. Профилактика преступлений. – М., 1972. 60. Лесниевски–Костарева Т. А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. – М.: Норма, 1998. 62. Литвак О. М. Злочиннiсть, її причини та профiлактика. -К.,1997. "правоохороннi органи" // Радянське право. – 1984. – № 11. – С. 74–76; 64. Лихолоб В. Г., Филонов В. П., Коваленко О. И. и др. Криминология. – Киев–Донецк, 1997. 65. Лунеев В. В. Преступность в ХХ веке. Мировой криминологический анализ. -М.,1997. 66. Малков В. Д. О концептуальных основах развития государственной системы профилактики правонарушений // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России, 2000. – С. 23. 67. Маляренко В. Т. Про соцiальну зумовленiсть i справедливiсть покарання // Вiсник Верховного Суду України. – 2002. – № 3. – С. 3. 68. Матузов Н. И. Актуальные проблемы российской правовой политики // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 5. 69. Матузов Н. И. Понятие и основные приоритеты российской правовой политики // Правоведение. – 1997. – № 4. – С. 6 70. Мельник М.І. Кримiнологiчнi та кримiнально-правовi проблеми протидiї корупцiї: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12. 00. 08 / Нацiональна академiя внутрiшнiх справ України. – К., 2002. 73. Митрофанов А. А. Основнi напрямки кримiнально-правової полiтики в Українi: формування та реалiзацiя: Дис… канд.. юрид. наук. – Одеса, 2005. 75. Негодченко В. О. Дiяльнiсть органiв внутрiшнiх справ щодо попередження злочинiв в сучасних умовах: Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2003. "Аконiт", 1998. 77. Панов М., Герасiна Л. Правова полiтика як унiверсальний феномен соцiального буття // Право України. – 2001. – № 8. – С. 39. 78. Панченко П. Н. Основные направления борьбы с преступностью и их изучение в системе вузовской подготовки работников органов внутренних дел. – М., 1985. 79. Петров Э. И. Защита прав человека как функция субъектов профилактики // Конституцiйнi гарантiї захисту людини у сферi правоохоронної дiяльностi. – Днiпропетровськ: "Полiграфiст", 1999. 80. Побегайло Э. Ф., Ревин В. П. Уголовно-правовые средства предупреждения тяжких преступлений против личности. – М.: Академия МВД СССР, 1989. 81. Похмелкин В. В. Социальная справедливость и уголовная ответственность. – Красноярск, 1990. 82. Предупреждение преступлений и иных правонарушений: Сборник документов. – М.: Юрид. лит., 1986. – 304 с. 83. Ратинов А. Р., Ефремова Г. Х. Правосознание и преступное поведение// Правосознание и правовое воспитание личности. -М.,1982. -С. 32. 84. Сахаров А. Б. Социальная система предупреждения преступности // Советское государство и право. – 1972. - №11. – С. 65-67. 85. Теоретические основы предупреждения преступности. – М.: Юрид. лит., 1977. 86. Тiньова економiка та органiзована злочиннiсть в Українi: сучасний стан та проблеми боротьби з ними. Аналiтична доповiдь УЦЕПД. -К.,2000. 87. Туляков В. А. Виктимология (социальные и криминологические проблемы). - Одесса, 2000. 88. Туляков В. О. Державний захист природних прав жертв злочинiв у сучасному свiтi// Проблеми боротьби з корупцiєю та органiзованою злочиннiстю: Аналiтичнi розробки, пропозицiї наукових та практичних працiвникiв. -т. 7. -К.,1998. 90. Україна в контекстi свiтової економiки: сучасне становище та перспективи. Аналiтична доповiдь УЦЕПД / Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх подолання. -Т. 10. -К.,2002. 91. Фролова О. П. Злочиннiсть i система кримiнальних покарань. – Київ, 1997. 92. Харитонов А. Н. Государственный контроль над преступностью (вопросы теории). - Автореферат на соискание уч. степ. доктора юр. наук. - Н. -Новгород,1997. 93. Четвериков В. С. Криминология: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА. М, 1996. 94. Чугаев А. П. Основы дифференциации ответственности и индивидуализации наказания. – Краснодар, 1985. 95. Щедрин Н. В. Основы общей теории предупреждения преступности. – Красноярск, 1999. [1] Закалюк А. П. Общественное воздействие и предупреждение правонарушений. – Наукова думка. – С. 129-131; Зудин В. Ф. Социальная профилактика преступлений. – Саратов: изд-во Саратовского унив-та. – С. 52-54; Звирбуль В. К. Деятельность прокуратуры по предупреждению преступности. – М.: Юридическая лит-ра, 1971. – С. 20; Шляпочников А. С. К вопросу о классификации мер предупреждения преступности // В сб.: Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 17. – М.: Юридическая лит-ра, 1972. – С. 3-5; Миньковский Г. М. Предмет криминологической профилактики и некоторые проблемы ее эффективности // В сб.: Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 17. – М.: Юридическая лит-ра, 1972. – С. 11-16. [2] Голина В. В. Спецiально-кримiнологiчне попередження злочинiв (теорiя i практика) // Автореф. дис. доктора юрид. наук. – Харкiв, 19994; Туркевич И. К. Деятельность местных советов народных депутатов по предупреждению преступлений и иных правонарушений // Автореф. дис. доктора юрид. наук. – К., 1987. – С. 15-17; Зудин В. Ф. Социальная профилактика преступлений. – Саратов: изд-во Саратовского унив-та, 1983. – С. 52-54. [4] Голина В. В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений. – К. - 1989. – С. 42-52. [5] Сахаров А. Б. Социальная система предупреждения преступности // Советское государство и право. – 1972. - №11. – С. 65-67. [6] Теоретические основы предупреждения преступности. - М.: Юридическая литература. – 1977. – С. 33. [7] Лунеев В. В. Преступность ХХ века. -С. 15. [8] Криминология. Учебник для ВУЗов. Под ред. А. И. Долговой. -М.,1997. -С. 339-342. [9] Владимиров Л. Е. Уголовный законодатель как воспитатель. -М.,1903. - С. 82. [10] Государство и право. -1999. - №9. -С. 70. [11] Лунеев В. В. Преступность ХХ века. -С. 78-80. [12] Харитонов А. Н. Государственный контроль над преступностью (вопросы теории). - Автореферат на соискание уч. степ. доктора юр. наук. - Н. -Новгород,1997. -С. 12. [15] Лесниевски–Костарева Т. А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. – М.: Норма, 1998. – С. 62. [16] Матузов Н. И. Актуальные проблемы российской правовой политики // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 5. [17] Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка,тенденцiї,проблеми/ Звiт МВС України. - К.,2001. [18] Маляренко В. Т. Про соцiальну зумовленiсть i справедливiсть покарання // Вiсник Верховного Суду України. – 2002. – № 3. – С. 3. [20] Литвак О. М. Державний контроль за злочиннiстю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 69. [21] Лунеев В. В. Преступность ХХ века. Мировой криминологический анализ. -М.,1997. -С. 21. [22] Згiдно iз звiтом МВС України у 2000 р. кримiнально-виконавча система України мiстить 184 установи, в яких на 1 сiчня 2001 р. знаходиться 216 тис. засуджених, обвинувачених та пацiєнтiв лiкувально-трудових профiлакторiїв. Вартiсть утримання кожного складає 42,5 грн. за мiсяць. Бiльше половини працездатних засуджених не працює, продуктивнiсть працi iнших - низька (Кримiногенна ситуацiя в Українi. -К.,2001. -С. 70-71). [23] Тiньова економiка та органiзована злочиннiсть в Українi:сучасний стан та проблеми боротьби з ними. Аналiтична доповiдь УЦЕПД. -К.,2000. -С. 4-5. [24] Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка, тенденцiї, проблеми. -К.,2001. -С. 43. [25] Литвак О. М. Державний контроль за злочиннiстю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 70. [26] Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка,тенденцiї,проблеми/ Звiт МВС України. - К.,2003. [27] Даньшин И. Н. Криминология: понятие, предмет, задачи и система криминологической науки: конспект лекции. -Харьков,1995. – С. 71. [29] Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка,тенденцiї,проблеми/ Звiт МВС України. - К.,2003. [30] Костенко О. М. Органiзована злочиннiсть: Юридична дефiнiцiя та модель протидiї.// Проблеми боротьби з корупцiєю i органiзованою злочиннiстю. - Т. 7. - К.,1998. - С. 72. [32] Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка,тенденцiї,проблеми/ Звiт МВС України. - К.,2002. [33] Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка,тенденцiї,проблеми/ Звiт МВС України. - К.,2003. [35] Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка,тенденцiї,проблеми/ Звiт МВС України. - К.,2001. [36] Вперше у лiтературi поставив питання про цiну злочину i необхiднiсть повного вiдшкодування заподiяної злочином шкоди М. Й. Коржанський. – Див.: Коржанський Н. И. Очерки теории уголовного права. – Волгоград. – 1992. – с. 10-12. [37] Кримiногенна ситуацiя в Українi: оцiнка,тенденцiї,проблеми/ Звiт МВС України. - К.,2003. [38] Блувштейн Ю. Д., Добрынин А. В. Основания криминологии. Опыт логико-философского исследования. -Минск,1990. -С. 44-46. [39] Україна в контекстi свiтової економiки: сучасне становище та перспективи. Аналiтична доповiдь УЦЕПД / Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх подолання. -Т. 10. -К.,2002. -С. 215. [42] Ожегов С. И. Словарь русского языка. -М.,1970. -С. 781. [43] Лунеев В. В. Преступность в ХХ веке. Мировой криминологический анализ. -М.,1997. [45] Кримiногенна ситуацiя в Українi. -К., 2001. -С. 20. [46] Кримiногенна ситуацiя в Українi. -К., 2001. -С. 21-22. [47] Литвак О. М. Державний контроль за злочиннiстю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 80. [48] Митрофанов А. А. Основнi напрямки кримiнально-правової полiтики в Українi: формування та реалiзацiя: Дис… канд.. юрид. наук. – Одеса, 2005. – С. 29. [51] Беляев Н. А. Уголовно–правовая политика и пути ее реализации. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1986. – С. 30. [52] Шляпочников А. С. Ленинские принципы уголовной политики Советского государства // Советское государство и право. – 1968. – № 4. – С. 64. [53] Владимиров В. А., Ляпунов Ю. И. Советская уголовная политика и ее отражение в действующем законодательстве. – М., 1979. С. 61–93. [54] Загородников Н. И. Советская уголовная политика и деятельность органов внутренних дел. – М., 1979. С. 65–77. [56] Дагель П. С. Проблемы советской уголовной политики. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1982. С. 32–38. [58] Кузнецов А. В. Понятие и социальная ценность основополагающих принципов советской уголовной политики // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 40. – М., 1984. – С. 6. [59] Панченко П. Н. Основные направления борьбы с преступностью и их изучение в системе вузовской подготовки работников органов внутренних дел. – М., 1985. С. 42. [61] Беляев Н. А. Уголовно–правовая политика и пути ее реализации. – Л.: Изд–во Ленинградского ун–та, 1986. С. 40. [62] Исмаилов И. А. Преступность и уголовная политика (актуальные проблемы борьбы с преступностью). – Баку, 1990. – С. 142. [63] Босхолов С. С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно–правовой и информационный аспекты. – М.: Учебно–консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999. С. 34–35. [64] Панов М., Герасiна Л. Правова полiтика як унiверсальний феномен соцiального буття // Право України. – 2001. – № 8. – С. 39. право. – 2001. – № 10. – С. 7. [66] Коробеев А. И. Советская уголовно–правовая политика: проблемы криминализации и пенализации. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1987. С. 33. [67] Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцiй. – К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996. С. 32. [69] Беляев Н. А. Уголовно–правовая политика и пути ее реализации. – Л.: Изд–во Ленинградского ун–та, 1986. С. 46. [70] Босхолов С. С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно–правовой и информационный аспекты. – М.: Учебно–консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999. С. 37. [71] Кудрявцев В. Н., Келина С. Г. О принципах советского уголовного права // Проблемы советской уголовной политики. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1985. С. 6–7. [72] Туляков В. О. Державний захист природних прав жертв злочинiв у сучасному свiтi// Проблеми боротьби з корупцiєю та органiзованою злочиннiстю: Аналiтичнi розробки, пропозицiї наукових та практичних працiвникiв. -т. 7. -К.,1998. -С. 122-129. [73] Туляков В. О. Згадана праця. -С. 125-127. [75] Руднев В. Один день из жизни потерпевших от преступления// Известия. -22 февраля 1994 г. [76] Руднев В. Згадана стаття. [77] Зелiнський А. Ф., Литвак О. М. Деякi зауваження кримiнологiв щодо проектiв КК України. //Право України. -1999. -№5. -С. 70-73. [79] Кузнецова Н. Ф. Проблема изучения эффективности уголовно-правовых норм и институтов// Эффективность применения уголовного закона. - Сб. статей. - Отв. ред. Н. Ф. Кузнецова, И. Е. Михайловская. -М.,1973. -С. 31. [81] Шопенгауэр А. Две основные проблемы этики. Афоризмы житейской мудрости. -Минск,1997. -С. 263. [82] Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. -М.,1998. -С. 286-355. [83] Воробей П. А. Теорiя i практика кримiнально-правового ставлення в вину. -К.,1997. -С. 82-96. [84] Ансель М. Новая социальная защита (гуманистическое движение в уголовной политике). -М.,1970. -С. 195. [85] Коган В. М. Социальный механизм уголовно-правового воздействия. -Автореф. Дисс. доктора юр. наук. -М.,1985. -С. 17-18. [86] Ратинов А. Р., Ефремова Г. Х. Правосознание и преступное поведение// Правосознание и правовое воспитание личности. -М.,1982. -С. 32. [87] Карпец И. И. Социалистическая криминология. Состояние. Задачи // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 47. – М.: Юрид. лит., 1988. – С. 5. [88] Курс советской криминологии. Предупреждение преступности, М., 1986; Жалинский А. Э. Социальное предупреждение преступлений в СССР. – Львов, 1976; Лекарь А. Г. Профилактика преступлений. – М., 1972; Игошев К. Е. Социальный контроль и профилактика преступлений. – Горький, 1976; Блувштейн Ю. Д., Зырин М. И., Романов В. В. Профилактика преступлений. – М., 1985; Бородин С. В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. – М., 1990. [89] Ємельянов В. Щодо кримiнально-правового визначення тероризму // Право України. – 1999. – № 8. – С. 83. [90] Злочиннiсть iнодi розглядають як необхiдне явище. Див.: Кайзер Г. Криминология: Пер. с нем. – М.: Юрид. лит., 1979. – С. 94. [91] Концепцiя розвитку кримiнологiчної науки в Українi на початку XXI столiття // Інформацiйний бюлетень. – К., 2002. – № 5. – С. 18. [92] Фiлонов О. В. Теоретичнi та методологiчнi основи виникнення i розвитку кримiнологiчної науки: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 08 / Нацiональна академiя внутрiшнiх справ України. – К., 1998. – 20 с. [93] Курс советской криминологии. – М., 1986; Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980; Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. – М., 1976; Игошев К. Е., Шмаров И. В. Социальные аспекты предупреждения правонарушений. – М., 1980 та iншi. [94] Холыст Б. Криминология. Основные проблемы / Под ред. проф. Н. А. Стручкова. – М., 1980. – С. 189–190. [96] Бабаев М. М., Плешаков В. А. Основы криминологической безопасности // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России. – 2000. – С. 45. [97] Михайленко П. П. Кримiнальне право, кримiнальний процес та кримiнологiя України (статтi, доповiдi, рецензiї): У 3-х т. – К.: Генеза, 1999. – 944 с. Вживання поняття "протидiя", на думку М. Й. Коржанського, засвiдчує неспроможнiсть держави вести активну, наступальну полiтику проти злочинностi. [98] Бородин С. В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. – М., 1985. – С. 13. [99] Долгова А. И. Криминология. – М.: Издат. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – С. 209. [100] Бандурка А. М., Давиденко Л. М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003. – С. 86. [101] Малков В. Д. О концептуальных основах развития государственной системы профилактики правонарушений // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России, 2000. – С. 23. [102] Бабаев М. М., Плешаков В. А. Основы криминологической безопасности // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России, 2000. – С. 48. [103] Курс кримiнологiї: Загальна частина: Пiдручник / О. М. Джужа, П. П. Михайленко та iн. – К.: Юрiнком Інтер, 2001. – С. 136–137. "Аконiт", 1998. – Т. 2. – С. 89, 827;. Т. 3. – С. 569. [105] Бандурка А. М., Давиденко Л. М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003. – С. 87. [106] Логiка знає “термiнологiчну конвенцiю” – угоду щодо однакового вжитку того чи iншого поняття. Див.: Щедрин Н. В. Основы общей теории предупреждения преступности. – Красноярск, 1999. – С. 4. [107] Криминология: Учеб. пособие / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой. – М., 1996. [108] Голiна В. В. Спецiально-кримiнологiчне попередження злочинiв (теорiя i практика): Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12. 00. 08/ Українська державна юридична академiя. – Х., 1994. – 28с.; Голiна В. В. Кримiнологiчна профiлактика злочинiв // Радянське право. – 1980. – № 8. – С. 45. [109] Лихолоб В. Г., Филонов В. П., Коваленко О. И. и др. Криминология. – Киев–Донецк, 1997. – С. 155; Четвериков В. С. Криминология: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА. М, 1996. – С. 97. [110] Закони України "Про прокуратуру" вiд 5. 11. 1991 р. // ВВР.– 1991.– №53. – Ст. 793; "Про службу безпеки України" вiд 25. 03. 1992 р. // ВВР. – 1992. – 13 травня; "Про Державну прикордонну службу України" // ВВР. – 2003. – № 27. – Ст. 208; "Про *iю" вiд 20. 12. 1990 р. // ВВР. – 1991. – № 4. – Ст. 20 та iншi. [111] Про комплексну програму профiлактики злочинностi на 2001–2005 рр. – Затв. Указом Президента України вiд 25. 12. 2000 р. // Офiцiйний вiсник України. – 2000. – № 52. – ст. 101; Програма реалiзацiї державної полiтики у сферi боротьби з незаконним обiгом наркотичних засобiв, психотропних речовин i прекурсорiв на 2003–2010 роки // Офiцiйний вiсник України. – 2003. – № 24. – ст. 1133. 1986. – 304 с. [113] Мельник М.І. Кримiнологiчнi та кримiнально-правовi проблеми протидiї корупцiї: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12. 00. 08 / Нацiональна академiя внутрiшнiх справ України. – К., 2002. – С. 1. [114] Теоретические основы предупреждения преступности. – М.: Юрид. лит., 1977. – С. 96. [115] Бандурка А. М., Давиденко Л. М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003. – С. 92. [116] Вплив на злочиннiсть передбачає персоналiзацiю, адресну роботу, що доходить до кожного об'єкта впливу, а тому не можна не погодитись з тим, що ефективнiсть наукових дослiджень, пов'язаних з боротьбою зi злочиннiстю, вимагає перш за все орiєнтацiї на конкретний практичний результат. Див.: Боков А. Б. Социальное назначение органов внутренних дел и проблемы борьбы с преступностью // Закон и право. – 2003. – № 4. – С. 20–22. 71; Побегайло Э. Ф., Ревин В. П. Уголовно-правовые средства предупреждения тяжких преступлений против личности. – М.: Академия МВД СССР, 1989. – С. 7. "Полiграфiст", 1999. – С. 40. [119] Похмелкин В. В. Социальная справедливость и уголовная ответственность. – Красноярск, 1990. – С. 6. [120] Кримiнологiя: Пiдручник для студентiв вищих навч. закладiв / О. М. Джужа, Я. Ю. Кондратьєв, О. Г. Кулик, П. П. Михайленко та iн. – К.: Юрiнком Інтер, 2002. – С. 114. [121] Криминология. Учебное пособие. Под общ. ред. докт. юрид. наук, проф., Заслуж. юриста Российской Федерации В. Е. Эминова. –М.: Изд. группа ИНФРА. М–НОРМА, 1997. – С. 28. [122] Криминология: Учебник.– СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет, Питер, 2002. – 432 с. [123] Концепцiя розвитку кримiнологiчної науки в Українi на початкуXXIстолiття // Інформацiйний бюлетень – К.: Академiя правових наук України. – № 5. – 2002. – С. 12–13. [124] Негодченко В. О. Дiяльнiсть органiв внутрiшнiх справ щодо попередження злочинiв в сучасних умовах: Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2003 – С. 30. [125] Криминология. – М.: ООО "Профобразование", 2002. – С. 38. "Зерцало", 2001. – С. 171. [127] Щедрин Н. В. Основы общей теории предупреждения преступности: Учебное пособие. – Красноярск. КГУ, 1999. – С. 30. [129] Бандурка А. М., Давыденко Л. М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Харьков: "Основа", 2003. – С. 100. [130] Лихова С. Про визначення поняття "правоохороннi органи" // Радянське право. – 1984. – № 11. – С. 74–76; Осадчий В.І. Правоохороннi органи як суб'єкти кримiнально-правового захисту // Право України. – 1997. –№ 11. – С. 71–72. "правоохороннi органи" у вузькому та широкому розумiннi // Радянське право. – 1985. – № 7. – С. 53. [132] Иншаков С. М. Зарубежная криминология. -М.,1997. -С. 202-231. [133] Беляев Н. А. Уголовно–правовая политика и пути ее реализации. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1986. – С. 51. [134] Босхолов С. С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно–правовой и информационный аспекты. – М.: Учебно–консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999. – С. 61. [135] Осипов П. П. Гуманистические основы предупреждения преступлений в социалистическом обществе//Правоведение. -М.,1975. -№3. -С. 89. [136] Зелинский А. Ф. Криминология. Курс лекций. -Харьков,1996. -С. 140. [137] Голiна В. В. Попередження злочинностi. Лекцiя. -Харкiв,1994. -С. 12-14. [138] Айдаров И. И. О профилактиктической политике и ее роли в борьбе с преступностью//Вопросы борьбы с преступностью. -Вып. 47. -М.,1988. -С. 106-108; Долгова А. И. Организация предупреждения преступности с учетом детерминации// Вопросы борьбы с преступностью. -Вып. 47. -М.,1988. -С. 85-87. [139] Гаухман Л. Д., Ляпунов Ю. И. Понятие советской уголовной политики и ее основные направления. – М.: Юридическая литература, 1980. – С. 61. [140] Туляков В. О. Державний захист природних прав жертв злочинiв у сучасному свiтi// Проблеми боротьби з корупцiєю та органiзованою злочиннiстю: Аналiтичнi розробки, пропозицiї наукових та практичних працiвникiв. -Т. 7. - К.,1998. -С. 122. [142] Кури Х. Исследование проблем виктимизации в Германии//Криминологические исследования в мире. -М.,1995. -С. 121-124. [143] Туляков В. А. Виктимология (социальные и криминологические проблемы). - Одесса, 2000. -С. 129-136, 134-144. [144] Келина С. Г. Некоторые аспекты теории криминализации // Проблемы уголовной политики и уголовного права: Межвуз. сб. науч. тр. М.: МВШМ МВД РФ, 1994. – С. 47. [146] Гаухман Л. Д., Ляпунов Ю. И. Понятие советской уголовной политики и ее основные направления. – М.: Юридическая литература, 1980. – С. 50.