Реферат/сочинение: "Англосаксонська правова система: історія і сучасність"

Англосаксонська правова система: iсторiя i сучаснiсть

Змiст стр.

Вступ................................................................................................................... 3-5

1. Походження англосаксонської правової системи:

а) англосаксонський перiод (до 1066 року) ……………………………..…... 6-7

б) становлення загального права (1066-1485 роки) …………….................. 8-17

в) суперництво iз правом справедливостi (1485-1832 роки) …………..… 18-23

г) сучасний перiод ( з 1832 року) ………………………………………….. 24-26

2. Кримiнально-процесуальне право Англiї та США i його суб’єкти ….. 27-30

3. Суд Англiї ………………………………………………………………... 31-38

4. Суди в США ……………………………………………………………... 39-47

Висновки......................................................................................................... 48-49

Перелiк посилань............................................................................................ 50-51

Вступ

Англосаксонська правова родина є однiєю з найпоширенiших у свiтi. Нею охоплюється територiя таких держав, як Англiя, США, Канада, Австралiя, Пiвнiчна Ірландiя, Нова Зеландiя й багато iнших. Майже третя частина населення Земної кулi в цей час живе по принципах, споконвiчно закладеним у дану правову родину й, особливо , у її ядро - англiйське право. Строго говорячи, сфера застосування англiйського права обмежується Англiєю й Уельсом. Воно не є нi правом Об’єднаного Королiвства, нi правом Великобританiї, тому що Пiвнiчна Ірландiя, Шотландiя, острови Ла-Маншу й острiв Мен не пiдкоряються англiйському праву. Варто бачити розходження мiж вузькою концепцiєю англiйського права, розглянутого як звiд юридично обов’язкових норм, i унiверсальнiстю цього права, що є як модель для значної частини людства.

Англосаксонську правову родину найчастiше називають ще родиною загального права (common law). Вiд iнших правових родин вона вiдрiзняється насамперед тим, що як основне джерело права в нiй мiститься судовий прецедент. Вiдповiдно до iснуючих правил, суд при рiшеннi якого б то не було питання є формально зв’язаним рiшенням по аналогiчному питанню, винесеним вищестоящим судом або судом тiєї ж iнстанцiї. Однак фактично в процесi вибору вiдповiдного прецеденту, його тлумачення, прийняття або неприйняття пiд приводом значної вiдмiнностi обставин знову розглянутої справи вiд ранiше розглянутого, суд у цiлому й окремi суддi мають значну волю. Визнання прецеденту джерелом права дає можливiсть суду фактично творити право.

Слiд зазначити, що визнання прецеденту має мiсце й за межами англосаксонського права. Однак при цьому вiн не претендує на роль основного джерела права. Останнє властиво лише загальному праву, що створюється суддями при розглядi конкретних справ i вирiшеннi рiзних суперечок мiж людьми. У силу цього загальне право нерiдко йменується «суддiвським правом» i тим самим видiляється як за назвою, так i по змiсту серед iнших правових систем. Дана особливiсть загального права, що з’явилася iз часу його виникнення й становлення, залишається властивою йому й донинi.

Зберiгаються також i iншi його особливостi. Серед них такi, наприклад, як пiдсуднiсть в англiйськiй правовiй системi, що становить основу англосаксонського права, чiтко вираженого в порiвняннi з континентальним правом розподiлу на галузi права; орiєнтацiя норм загального права - продукту судової дiяльностi по розгляду конкретних справ насамперед на вирiшення конкретних проблем, а не на формулювання загального правила поведiнки, орiєнтованого на майбутнє; традицiйне перебiльшення ролi процесуального права в порiвняннi з iншими галузями права, додання йому в рядi випадкiв бiльшого значення, нiж матерiальному праву.

Цi й iншi їм подiбнi особливостi в тому або iншому ступенi охоплюють усi без винятку правовi системи, що входять у родину англосаксонського права. Найбiльш повно i яскраво вони вiдбиваються в англiйському правi. Менш чiтко й послiдовно вони проявляються в американськiй i канадськiй системах права.

Причин такого нерiвномiрного поширення тих або iнших рис на рiзнi правовi системи багато. Але найбiльш важливi з них полягають у рiзних iсторичних, нацiональних, культурних i iнших умовах, у яких виникають i розвиваються або ж у якi переносяться тi або iншi правовi iнститути й моделi. Наприклад, система загального права, спочатку створена в Англiї, виникла винятково завдяки дiяльностi королiвських судiв. Її походження й розвиток нерозривно пов’язанi з королiвською владою, у той час як використання iдей i iнститутiв загального права в США завжди перебувало в нерозривному зв’язку з республiканською владою. Особливостi iсторичного розвитку цих країн, полiтичної й загальної культури наклали свiй незгладимий вiдбиток також на їхнi правовi системи й правову культуру.

Про англосаксонську модель права i суду, зокрема, можна знайти досить багато лiтератури: пiдручникiв, навчальних посiбникiв, монографiй, наукових статей та праць багатьох сучасних вiтчизняних та iноземних кримiналiстiв. Серед яких найвiдомiшими є: В. М. Николайчик, А. В. Смирнов, И. Я. Фойницький, М. А. Чельцов-Бебутов, В. П. Шибико, К. Б. Калиновський.

Об’єкт дослiдження в курсовiй роботi – пiдручники, науковi статтi та працi сучасних вiтчизняних та iноземних кримiналiстiв.

Мета дослiдження – розкрити та дослiдити англосаксонську модель суду.

Таким чином, необхiдно вирiшити слiдуючi завдання:

1) розкрити та дослiдити англосаксонську модель суду;

Методологiю курсової роботи складають наступнi методи: описовий та порiвняльний.

1. Походження англосаксонської правової системи:

При вивченнi англiйського права знання iсторiї необхiдно. Англiйське право не знало вiдновлення нi на базi римського права, нi в силу кодифiкацiї, що характерно для французького права й для iнших правових систем романо-германської правової родини. Воно розвивалося автономним шляхом, контакти з Європейським континентом зробили на нього лише незначний вплив. Англiйськi юристи люблять пiдкреслювати iсторичну спадковiсть свого права й пишаються цiєю обставиною i не без пiдстав розглядають його як доказ великої мудростi загального права, його здатностi пристосовуватися до мiнливих умов, його неминущої цiнностi. Не слiд перебiльшувати цей «iсторичний» характер англiйського права. Англiйцi люблять пiдкреслювати його, подiбно тому як французи схильнi говорити про рацiональнiсть i логiчнiсть свого права. Насправдi роль традицiй i рацiоналiзму в становленнi й розвитку того й iншого права не настiльки рiзнi, тому що французьке право, як i англiйське, повинне було пристосовуватися до змiн i враховувати потреби суспiльства, якi завжди були й залишаються, загалом, дуже подiбними [1, 13].

В iсторiї англiйського права можна видiлити чотири основних перiоди Перший перiод передував нормандському завоюванню 1066 року; другий, вiд 1066 року до встановлення династiї Тюдорiв (1485 рiк), - перiод становлення загального права, коли воно затверджується, переборюючи опiр мiсцевих звичаїв. Умови цього перiоду зробили на правову систему вплив, що вiдчувається ще й у наш час. Третiй перiод, з 1485 до 1832 року, - розквiт загального права; однак воно змушено було пiти на компромiс iз додатковою правовою системою, що знайшло своє вираження в «нормах справедливостi». Четвертий перiод - з 1832 року й до наших днiв, - коли загальне право зустрiлося з небаченим розвитком законодавства й повинне було пристосуватися до суспiльства, де постiйно пiдсилюється значення державної адмiнiстрацiї.

а) англосаксонський перiод (до 1066 року);

Є дата, що є основною в iсторiї англiйського права, як i в iсторiї самої Англiї i Європи, - це 1066 рiк, коли Англiя була завойована нормандцями. Перiод, що передував цiй датi, в Англiї називають перiодом англосаксонського права. Римське панування, хоча воно й тривало в Англiї чотири сторiччя - вiд iмператора Клавдiя до початку V столiття, - залишило в Англiї не бiльший слiд, нiж кельтський перiод у Францiї або iберiйський перiод в Іспанiї. Для iсторикiв англiйського права iсторiя права починається з епохи, коли римське панування припинилося й рiзнi племена нiмецького походження - сакси, англи, юти, датчани - взяли гору в Англiї. Саме в цю епоху Англiя була звернена до християнства мiсiєю святого Августина Кентерберiйського (596 рiк).

Право англосаксонської епохи мало вiдомо. Пiсля звернення до християнства закони складалися так само, як i в континентальнiй Європi, з тiєю лише вiдмiннiстю, що писалися вони не на латинi, а англосаксонською мовою. Як i iншi варварськi закони, вони регулювали тiльки дуже обмеженi аспекти тих суспiльних вiдносин, на якi поширюється сучасна концепцiя права. Тому використання термiна «англосаксонський» для позначення англiйського або американського права зустрiчає дорiкання поза Європейським континентом i здається там абсурдним.

Закони Етельберта, складенi близько 600 року, включають усього 90 коротких фраз. Закони датського короля Канута (1017-1035 роки), складенi чотирма столiттями пiзнiше, набагато бiльше розробленi й знаменують уже перехiд вiд ери общинно-племiнної до феодалiзму. Персональний принцип поступається мiсцем, як i у Францiї, територiальному, але дiюче право залишається сугубо мiсцевим, хоча країна й була пiдлегла єдиному сувереновi. До нормандського завоювання не було права, загального для всiєї Англiї [2, 10].

б) становлення загального права (1066-1485 роки);

Само по собi нормандське завоювання не змiнило iснуючого положення. Вiльгельм Завойовник (як невдало його називають) претендував на панування в Англiї на пiдставi спадкоємних титулiв, а не в силу права завойовника. Вiн спецiально заявив про збереження дiї англосаксонського права, i навiть у нашi днi англiйськi юристи й суддi в рядi випадкiв згадують i навiть застосовують той або iнший закон англосаксонської епохи. Однак нормандське завоювання - серйозна подiя в iсторiї англiйського права, тому що воно принесло в Англiю разом з iноземною окупацiєю сильну централiзовану владу, багату досвiдом адмiнiстративного керування, випробуваного в герцогствi Нормандiя. З нормандським завоюванням общинно-племiнна епоха скiнчилася: в Англiї встановився феодалiзм.

Англiйський феодалiзм дуже вiдрiзняється вiд феодалiзму, що iснував у цю ж епоху у Францiї, у Нiмеччинi або в Італiї. Нормандськi сеньйори, що пiшли за Вiльгельмом в Англiю, опинилися в переможенiй країнi, яку вони не знали, а вдачi й населення якої нехтували. Вони вiдчули необхiднiсть згрупуватися навколо свого пана, щоб захистити свої завоювання й свою власнiсть. Завойовник зумiв уникнути небезпеки, що представляли для нього занадто потужнi васали: при розподiлi земель, якi вiн роздавав своїм соратникам, вiн не створив жодного великого феоду, i тому жоден «барон» не мiг суперничати з ним. В 1290 роцi був прийнятий закон («Quia emptores»), по якому тiльки король мiг дарувати землi, що ще раз пiдтвердило пряму залежнiсть феодалiв вiд короля. Дух органiзацiї й дисциплiни виразився в створеннi в 1086 роцi «Книги страшного суду», у яку було занесено 15 тисяч маєткiв (manors) i 200 тисяч дворiв, що iснували тодi в Англiї. Дух вiйськової органiзованостi й дисциплiни, характерний, на вiдмiну вiд Європейського континенту, для англiйського феодалiзму, вiдбився й на розвитку загального права [3, 15].

Загальне право називалося comune ley на нормандському жаргонi, що iз царства Едуарда ІІ (1272-1307 роки) до XVІІ столiття був розмовною мовою для юристiв Англiї, тодi як писемнiстю, як i в iншiй Європi, була латинь. Французький був придворною мовою до воцарiння Тюдорiв наприкiнцi XV столiття. Природно, що цю ж мову використовували королiвськi суди й у мiру розширення їхньої компетенцiї англiйська мова витiснялася iз судової сфери. Хоча пiзнiше почався зворотний процес i з XVІ столiття в судах переважала англiйська мова, проте лише в 1731 роцi вона була оголошена офiцiйною, а французька i латинь цю якiсть втратили.

Загальне право, на противагу мiсцевим звичаям - це право, загальне для всiєї Англiї. В 1066 роцi воно ще не iснувало. Збори вiльних людей, названi Судом графства (County Court), i їх пiдроздiл Суд сотнi (Hundred Court) здiйснювали в той перiод правосуддя на основi мiсцевих звичаїв в умовах найсуворiшого формалiзму з використанням способiв доказiв, якi навряд чи можна назвати рацiональними. Пiсля завоювання суди графств i суди сотень були поступово замiненi феодальною юрисдикцiєю нового типу (суди баронiв, менорськi суди), якi судили також на основi звичаєвого права сугубо локального характеру. У сферi дiї церковної юрисдикцiї, створеної пiсля завоювання, застосовувалося канонiчне право, загальне для всього християнства. Загальне право - право англiйське й загальне для всiєї Англiї - було створено винятково королiвськими судами, що називалися Вестмiнстерськими - по мiсцю, де вони засiдали починаючи з XІІІ столiття.

Пiсля нормандського завоювання королiвськi суди в Англiї не мали унiверсальної компетенцiї. Суперечки передавалися, як правило, у рiзнi перерахованi ранiше суди. Король здiйснював тiльки «вищий суд». Вiн втручався в суперечки у виняткових випадках: якщо iснувала погроза миру в королiвствi або якщо обставини справи були такi, що її не можна вирiшити у звичайному порядку. Суд, де король вирiшував справи за допомогою своїх наближених (Curia regis), - це, по сутi, суд особливо знатних людей i особливо великих справ, а не звичайний суд, доступний кожному [4, 23].

повиннi були зважати на сеньйорiв, якi хотiли бути хазяями в своєму будинку й зовсiм не виражали своєї згоди iз судовими вердиктами. Втручання королiвської влади в справи сеньйорiв i їх пiдданих здавалося сеньйорам неможливим й суперечним природному порядку речей, подiбно тому як у наш час власники вважають мiри державного втручання або нацiоналiзацiю суперечними священному, на їхню думку, праву власностi. Королiвськi суди, нарештi, не могли навiть здiйснювати правосуддя як апеляцiйна iнстанцiя по всiх спорах, що виникають в королiвствi. Втручання цих судiв обмежувалося головним чином трьома категорiями справ: справами, що зачiпають королiвськi фiнанси, справами, що стосуються земельної власностi й нерухомостi, тяжкими кримiнальними злочинами, що зачiпають мир у королiвствi. У судових органах (Судi казначейства) спочатку розглядалися тiльки певнi справи iз зазначених трьох категорiй, але незабаром цей подiл компетенцiї вiдпав i кожний iз трьох королiвських судiв Вестмiнстера мiг розглядати всi справи, що пiдпадають пiд королiвську юрисдикцiю.

Всi iншi справи, крiм згаданих трьох категорiй, як i ранiше вирiшувалися поза королiвською юрисдикцiєю Судом графства або Судом сотнi, феодальними й церковними судами, а пiзнiше у вiдповiдних випадках i рiзних комерцiйних судах, яким право вiдправляти правосуддя було надано у зв’язку iз проведенням рiзних ярмаркiв i торгiв i якi застосовували мiжнародне торговельне право - Lex merkcatoria, або Ley merhant.

й розширити свої судовi повноваження в державi.

До розширення компетенцiї королiвських судiв штовхало й все зростаюче число звернень до них приватних осiб, що ставили королiвську юрисдикцiю вище всякої iншої. Адже тiльки королiвськi суди могли реально забезпечити явку свiдкiв у суд i виконання винесених рiшень. І тiльки король i церква могли зобов’язати своїх пiдданих принести присягу.

У силу всiх цих причин королiвськi суди розширювали свою юрисдикцiю й наприкiнцi середнiх столiть стали єдиним органом правосуддя. Сеньйоральнi суди осягла та ж доля, що й суди сотнi, на частку мунiципальних i торговельних судiв залишилося небагато малозначних справ, а церковнi суди розглядали лише суперечки, пов’язанi зi святiстю шлюбу або дисциплiнарними провинами священнослужителiв [5, 28].

в цю судову iнстанцiю. Вони повиннi були просити про надання їм такого привiлею, що королiвська влада робила лише при наявностi достатнiх пiдстав.

Звичайно той, хто просив про такий привiлей, звертався до канцлера - вищої посадової особи Корони - i просив про видачу припису (writ) суду розглянути справу за умови оплати канцлеровi судових витрат. Крiм того, можна було звернутися зi скаргою (quirela billa) прямо в суд. Деякi приписи були простим вiдбиттям судової практики, заснованої на скаргах. Одержати приписи канцлера або пряму згоду суду прийняти справу до розгляду було не так просто. Королiвська влада в XІІІ столiттi була не настiльки лiберальна, щоб канцлер легко мiг сам видати припис або суддi могли погодитися розглядати справу в кожному разi. Довгий час цьому передував ретельний облiк обставин справи, i перелiк випадкiв, коли видавалися приписи, розширювався дуже повiльно. Їх налiчувалося всього 56, коли в 1227 роцi склали їхнiй перший список для суддiв, i 76 - в 1832 роцi, коли була проведена велика судова реформа. Однак розширення компетенцiї королiвських судiв не пов’язано тiльки зi збiльшенням перелiку пiдстав позовiв. Воно не перебуває також i в прямiй залежностi вiд закону. Другим Вестмiнстерським статутом (1285 рiк), що вповноважив канцлера видавати приписи «у випадку подоби» (in cjnsimili casu), тобто тодi, коли ситуацiя була досить подiбна до видачi припису. Для розширення компетенцiї королiвських судiв була використана iнша технiка. Позивач у спецiальному попередньому документi - декларацiї детально викладав фактичнi обставини справи й просив королiвських суддiв, урахувавши цi факти, прийняти суперечку до розгляду. Цi новi позови, при яких суди самi визнавали свою компетенцiю, одержали назву позовiв super casum. Згодом коло даних позовiв розширилося й вони одержали рiзнi спецiальнi назви залежно вiд фактичних обставин, що обумовили їхнiй судовий розгляд: позов про вiдшкодування шкоди внаслiдок невиконання зобов’язань, позов про припинення незаконного володiння.

порядок подання доказiв, спосiб виконання рiшень. Було б фатальною помилкою йменувати позивача й вiдповiдача в якомусь процесi так само, як це встановлено для процедури, але по позовах iнших видiв. Для розгляду одних видiв було потрiбно журi, для iнших воно було не потрiбно, але допускався такий доказ, як присяга (позов вiдхилявся, якщо певне число «свiдкiв» пiд присягою заявляли, що вiдповiдач заслуговує довiри). При одних позовах справа могла бути вирiшена пiд час вiдсутностi вiдповiдача, а при iнших - нi. Всi цi розходження зберiгалися й тодi, коли справа розглядалося на пiдставi позову consimili casu, оскiльки в кожному конкретному випадку застосовувалася процедура, прийнята для подiбного позову, що пiдпадає пiд перелiк приписiв. Найбiльш часто використовувалася процедура, встановлена для позову про правопорушення (trespass) [6, 14].

були зосередженi на питаннях процедури. Засоби судового захисту передують праву: процедура насамперед. Із самого початку загальне право зводилося до певного числа процесуальних форм (видiв позовiв), у рамках яких можна було одержати рiшення, але нiколи не можна було точно знати заздалегiдь, яким воно буде. Основна проблема полягала в тому, щоб королiвський суд прийняв справу до розгляду, а потiм уже довiв його до кiнця крiзь нетрi формалiзованої процедури. Яке буде рiшення? На це питання не можна було дати яку-небудь точну вiдповiдь. Загальне право лише повiльно й поступово йшло до вироблення норм, що визначають права й обов’язки кожного.

сьогоднi можна виявити їхнiй вплив. Історичнi фактори привели, по-перше, до того, що англiйськi юристи зосереджували свою увагу на процесi. По-друге, вони визначили багато категорiй англiйського права, вплинули на його понятiйний фонд. По-третє, завдяки цим факторам англiйське право не знає розподiлу на публiчне й приватне. І по-четверте, вони перешкодили рецепцiї категорiй i понять римського права. Розглянемо бiльш докладно всi цi чотири аспекти.

До XІ столiття для англiйських юристiв важливо було не думати про те, яке рiшення, на їхню думку справедливе, повинно бути винесеним в справi, а сконцентрувати свою увагу на рiзних процесуальних, найвищою мiрою формалiзованих дiях по конкретних видах позовiв. Всi цi процесуальнi дiї вели до однiєї мети, а саме сформулювати тi питання, якi будуть поставленi перед журi. Не слiд забувати, що ще в 1856 роцi всi позови в судах загального права розглядалися за участю журi. Таким чином, розвиток англiйського права вiдбило глибокий i переважний вплив процесуальних факторiв. Англiйське право можна було впорядковувати й розвивати тiльки в рамках процесуальних форм, наданих королiвськими судами в розпорядження сторiн, якi спорять. Це право, по формулi Г. Мена, «укладено у вузьке русло процесу». Воно - конгломерат процесуальних форм, покликаних забезпечити рiшення спорiв, кiлькiсть i види яких все збiльшується. Викладаючи англiйське право i його принципи, автор ХП столiття Гленвiлл (1187-1189 роки), а потiм автор XІІІ столiття Бректон (1250 рiк) описали послiдовно (на латинi) приписи, за допомогою яких можна було звернутися у Вестмiнстерськi суди.

про рiшення, прийнятому по сутi суперечки.

Для iлюстрацiї викладеного розглянемо iсторiю договiрного права. В XІІІ столiттi, тобто в той час, коли був прийнятий Другий Вестмiнстерський статут, договори пiдпадали пiд юрисдикцiю i церковну, i мунiципальну, i торговельну. Вестмiнстерськi суди не розглядали таких справ, за винятком двох випадкiв, якi, по правдi говорячи, були скорiше пов’язанi iз правом власностi. Гленвiлл наприкiнцi XІІ столiття просто оголосив: «Приватнi угоди, як правило, не охороняються судами нашого короля». Не було нiяких приписiв, нiякої процедури, що стосуються договорiв, на пiдставi яких можна було б звернутися в королiвський суд. Як же вийти з цього положення ?

що вони без належних пiдстав утримують у себе рiч, що належить iншiй особi. Для цiєї ситуацiї iснував особливий позов (writ of detinue). В iнших випадках обов’язок виконати обiцяне обґрунтовувався формою взятого зобов’язання. Був позов про повернення боргу (writ of debt), можливий при наявностi формального документа абстрактного характеру, з якого виявлялося лише, що дана особа є боржником. При цьому не цiкавилися, чи стоїть за цiєю борговою розпискою реальна угода.

Однак обоє з названих позовiв не покривали всiх ситуацiй, що зустрiчалися, а передбачена ними процедура була незадовiльною. Тому юристи шукали iншi шляхи бiльш широкого охоплення договiрного права. І такий засiб вони знайшли зрештою в позовi, iменованому trespass. Це позов про правопорушення делiктного характеру, що мав у видi протиправне зазiхання на особистiсть, землю або майно позивача. Все це не має нiчого загального з договором. Однак учасники суперечки намагалися переконати суд, що при деяких обставинах, коли взяте особою зобов’язання не буде виконано, можна розглядати це таким чином, начебто мав мiсце делiкт.

Однак пройшло бiльше столiття, перш нiж поряд зi справами такого роду суди стали розглядати й випадки, що коли взяв на себе зобов’язання за договором i явно не виконує його. Надалi пiд сферу дiї позову пiдпадали й тi випадки, коли мала мiсце особлива угода про виконання зобов’язань. Важливою перемогою явилося рiшення 1602 року, яке встановило, що такого роду угода мається на увазi сама собою, коли є зобов’язальне вiдношення. Треба було ще багато часу й зусиль, перш нiж позов assuspsit, що виник з делiктного позову, звiльнився вiд правил, пов’язаних з його делiктним походженням: неприпустимiсть поступки вимозi, необхiднiсть встановити строго певним способом суму збитку, заподiяного невиконанням.

Форми позовiв були лiквiдованi бiльше ста рокiв тому, а норми й категорiї англiйського права дотепер у рядi випадкiв несуть на собi вiдбиток тих перешкод, якi завдяки процесуальним формам протистояли рацiональному розвитку iнститутiв. «Ми лiквiдували форми позову, - сказав вiдомий фахiвець iз iсторiї англiйського права Метланд, - але вони правлять нами зi своїх могил».

І це дiйсно так. Повернемося знову до договiрного права й звернемо увагу на ту обставину, що загальне право не знало iнших санкцiй за невиконання договiрних зобов’язань, крiм вiдшкодування збитку, оскiльки позов «про прийняття на себе», що виник, як ми говорили, на базi делiктного позову, мiг привести тiльки до вiдшкодування збитку. Крiм того, англiйське поняття договору включає, з погляду англiйських юристiв, тiльки тi договори, якi до середини XІ столiття захищалися позовом «про прийняття на себе»: воно не охоплює нi так званi безоплатнi договори, нi договори, спрямованi на реституцiю речi, власником якої залишався позивач (зберiгання, позички, перевезення, тобто коли позивач передавав рiч iншому), нi окремi види угод, якi англiйське право розглядає як «довiрчу власнiсть» (trust) [7, 73].

У сферi позадоговiрної вiдповiдальностi (Law of torts) вплив минулого ще сильнiший. Англiйське право не знає загального принципу, що зв’язує делiктну вiдповiдальнiсть iз провиною. Воно оперує окремими видами цивiльних правопорушень: порушення володiння, шкiдливiсть, наклеп. Деякi iз цих видiв вiдповiдають древнiм приписам, iншi - бiльш пiзнього походження. Саме ж головне у тому, що англiйськi юристи на превелику силу звiльняються вiд звички мислити формулами старих процедур. Загальний принцип делiктної вiдповiдальностi сприймається на превелику силу, пробиваючи собi дорогу у виглядi спецiального делiкту (negligence), причому поряд iз цим принципом зберiгається певна кiлькiсть особливих регламентацiї позадоговiрних правопорушень.

Суди, для яких iснував єдиний iнтерес - iнтерес королiвства й Корони, - одержали в Англiї саму повну юрисдикцiю. Суди, що розглядали суперечки приватного права, зникли, а разом з ними зникло в Англiї й саме поняття приватного права. Всi позови, пiдсуднi королiвськiй юстицiї, розглядалися в країнi як своєрiднi суперечки публiчно-правового характеру.

сторони вони були як би наказом короля своїм чиновникам запропонувати вiдповiдачевi не порушувати права й задовольнити вимогу позивача. Якщо вiдповiдач вiдмовлявся коритися, позивач пред’являв до нього позов. Цей позов розглядався королiвським судом не стiльки тому, що вiдповiдач заперечував проти домагань позивача, скiльки у зв’язку з його непокорою наказу влади. Англiйський судовий процес - публiчне право, а не приватне. Вiн нагадує розгляд суперечки про скасування адмiнiстративного акту у французькому правi. Мова йде про те, чи iз достатньою пiдставою був виданий адмiнiстративний акт (припис), що виходить iз королiвської канцелярiї, чи належний був пiдтриманий наказ, який канцелярiя дала вiдповiдачевi. На вiдмiну вiд суперечки про скасування адмiнiстративного акту по французькому праву, по англiйському праву справу порушує не той, кому адмiнiстративний акт завдає шкоди, а той, хто одержав цей акт i хоче реалiзувати його.

не вважали свою компетенцiю обмеженою лише певними видами справ, кожна з яких вимагала своєї особливої процесуальної форми. Вiльнi вiд такого роду обмежень суди могли без особливих ускладнень модернiзувати процедуру розгляду справ, дотримуючись канонiчного права i його моделi письмового процесу. Маючи загальну компетенцiю, суди могли постiйно звертатися до проблеми справедливостi й керуватися в цьому римським правом.

Іншою була ситуацiя в Англiї. Вестмiнстерськi суди були судами виняткової компетенцiї, причому для кожного виду пiдвiдомчих їм справ iснувала особлива процедура їхнього розгляду.

розширивши свою позицiю, повиннi були часто вирiшувати суперечки, що виникають iз вiдносин приватного права в його чистому видi. Процесуальнi форми, з багатьох поглядiв архаїчнi, типово англiйськi, зобов’язували в кожному випадку пiдiгнати пiд них, як би «натуралiзувати» положення, якi можна було запозичити з римського або канонiчного права. Складнiсть i технiцизм цих форм були такi, що вивчити їх можна було тiльки в практицi застосування. Унiверситетська освiта, заснована на римському правi, могла допомогти побачити справедливе рiшення суперечки, але вона не допомагала виграти процес. Юристи й суддi Англiї до наших днiв виховуються головним чином практикою; на вiдмiну вiд країн континентальної Європи, вiд них не була потрiбна унiверситетська освiта, i аж до XX столiття рiдко можна було зустрiти адвоката або юриста з такою освiтою. Для того, щоб стати баристером, сьогоднi потрiбний диплом, але не обов’язково юридичний.

в) суперництво iз правом справедливостi (1485-1832 роки);

Вироблене в строгiй залежностi вiд формальної процедури, загальне право було пiддано в силу цього подвiйнiй небезпецi: з одного боку, воно могло не встигати у своєму розвитку за потребами епохи, а з iншого боку - йому загрожували консерватизм i рутина суддiвського стану. Пiсля свого блискучого розквiту в XІІІ столiттi загальне право не уникло нi тiєї, нi iншої небезпеки. Воно виявилося перед ризиком утворення нової правової системи-суперницi, що пiсля закiнчення деякого часу могла навiть замiнити собою загальне право, подiбно тому як у Римi античне цивiльне право в класичну епоху виявилося замiненим преторським правом. Суперник, про якого йде мова, - це право справедливостi (Law of Exuity).

загального права. Занепад, а потiм зникнення всiх цих iнших судiв викликали необхiднiсть пошукiв нових коректив, покликаних заповнити прогалини загального права.

Природно, що в тих випадках, коли обмежена компетенцiя Вестмiнстерських судiв унеможливлювала розгляд або вирiшення суперечки, розчарована сторона приходила до думки, що в неї залишається ще одна можливiсть домогтися справедливостi: звернутися безпосередньо до короля - джерела всiх справедливостей i милостей. Королiвськi суди не займалися такого роду справами, але хiба король не мiг заповнити недолiки дiяльностi своїх судiв ? Звертання до короля в середньовiчному мисленнi - рiч цiлком природна, i королiвськi суди спочатку зовсiм не заперечували, коли сторони при необхiдностi прибiгали до цього засобу. В остаточному пiдсумку самi королiвськi суди теж були зобов’язанi своїм розвитком саме цьому принципу (звертання до короля, щоб домогтися справедливостi).

Отже, починаючи з XІ столiття приватнi особи, не маючи можливостi домогтися рiшення в королiвських судах або у випадку невдоволення рiшенням, винесеним по їхнiй справi, зверталися до короля й просили його милостi втрутитися, «щоб зробити милосердя по совiстi й по сутi». Такий обiг звичайно проходив i через канцлера, що був сповiдником короля й зобов’язаним керувати його совiстю. Якщо лорд-канцлер вважав за потрiбне, то вiн передавав скаргу королевi, i той ставив її на розгляд у своїй радi.

Це звертання до прерогативи короля, що мало спочатку пiд собою мiцну основу й допускалося без заперечень, поки воно носило винятковий характер, однак, могло потiм i спричинити конфлiкт, як тiльки воно прийняло загальний характер i перетворилося у звичайне оскарження рiшень судiв або навiть у спосiб повнiстю або частково обiйти королiвськi суди.

Саме це й вiдбулося в результатi вiйни Червоної й Бiлої Рози, що ускладнила королевi можливiсть приймати рiшення в радi. Лорд-канцлер в XV столiттi стає усе бiльше й бiльше автономним суддею, що одноосiбно вирiшує справи вiд iменi короля й ради, що делегували йому повноваження. З iншого боку, i особи, якi спорять, все частiше й частiше просять втручання лорда-канцлера через тi перешкоди, якi процедура й рутина суддiв створили для нормального розвитку загального права.

Рiшення, що спочатку приймалися з врахуванням «справедливостi в цьому випадку», стали систематично виноситися на основi застосування доктрин «справедливостi», що представляють собою додавання або корективи до «правового» принципу. Застосовуваний королiвськими судами абсолютизм Тюдорiв в XVІ столiттi був заснований на широкому використаннi королiвської прерогативи. В галуззi кримiнального процесу знаменита «зоряна палата» являла собою серйозну загрозу для волi пiдданих, хоча спочатку вона була покликана лише встановити порядок пiсля громадянської вiйни [8, 84].

В галуззi цивiльних вiдносин юрисдикцiя справедливостi лорда-канцлера, заснована також на королiвськiй прерогативi, одержала досить широке поширення. Пiсля 1529 року канцлер не був бiльше нi духiвником, нi сповiдником короля. Вiн всi частiше виступав як юрист i розглядав скарги, адресованi йому, як дiйсний суддя, але застосовував при цьому письмову процедуру, запозичену з канонiчного права, яка повнiстю вiдрiзнялася вiд процедури судiв загального права. Принципи, застосовуванi канцлером, також у значнiй мiрi були запозиченi, по сутi, з римського й з канонiчного права; реципованi принципи набагато бiльше, нiж багато застарiваючих норм загального права, задовольняли почуття соцiального iнтересу й справедливостi епохи Вiдродження. Пiклуючись про правосуддя й справедливе його вiдправлення, правителi Англiї вiддавали в той перiод перевагу юрисдикцiї лорда-канцлера.

Мiркування полiтичного порядку також сприяли цьому. Використовуванi канцлером римське й канонiчне право, що не знали iнституту присяжних, бiльше подобалися правителям, нiж загальне право з його публiчною й гласною процедурою. Правителям здавалася переважнiшою письмова таємна й iнквiзицiйна процедура лорда-канцлера. Панувала також думка, що римське право з його формулою «правитель вилучений iз чинностi закону» вiдповiдає духу й установкам королiвського абсолютизму. Могло, нарештi, здаватися бiльше простим виробити зовсiм нову систему права й вiдправлення правосуддя, нiж здiйснювати реформи загального права, що стали на той час необхiдними. Таким чином, в XVІ столiттi в результатi дiяльностi лорда-канцлера й занепаду загального права англiйське право ледве не потрапило в родину правових систем Європейського континенту.

Виникла серйозна погроза, що сторони не стануть звертатися в суди загального права й цi суди повнiстю зникнуть, так само як три столiття назад зникли суди сотень у результатi того, що Вестмiнстерськi суди запропонували зацiкавленим особам бiльш зробленi правовi форми.

що об’єднався з ними в боротьбi проти королiвського абсолютизму. Погана органiзацiя суду канцлера, його складнiсть i продажнiсть також були використанi супротивниками. Революцiя, що могла б повернути Англiю в родину романських правових систем, не вiдбулася. У результатi був досягнутий компромiс залишилися iснувати при певнiй рiвновазi сил i суди загального права, i суд канцлера.

Цей компромiс не випливав нi iз закону, нi з якого-небудь формального рiшення, прийнятого королiвською владою або суддями. Навпроти, при рiшеннi в 1616 роцi дуже гострого конфлiкту, що зiштовхнув суди загального права, представленi головним суддею Коком, лiдером лiберальної парламентської опозицiї, i юрисдикцiю лорда-канцлера, король Якiв І висловився за канцлерський суд. Ситуацiя, однак, була дуже складною, i канцлери виявилися досить розумними, щоб не зловживати своєю перемогою. Вони не хотiли ще сильнiше озлобити парламент, що на той час був бiльш зацiкавлений у припиненнi дiяльностi iншої прерогативи короля – «зоряної палати», - нiж у лiквiдацiї права справедливостi. Що ж стосується цього права, то вiдбулася наступна мовчазна угода на status quo: юрисдикцiя лорда-канцлера продовжує iснувати, але вона не повинна розширюватися за рахунок судiв загального права, канцлерський суд буде здiйснювати юрисдикцiю вiдповiдно до прецедентiв права справедливостi, знявши тим самим докiр у довiльному рiшеннi справ. Крiм того, було вирiшено, що король не повинен бiльше використовувати свою судову владу для створення нових судiв, незалежних вiд судiв загального права. Разом з тим мiнялася сама природа права справедливостi. Лорд-канцлер як особа полiтична й суддя не претендував бiльше на суд за законами моралi й перетворювався усе бiльше й бiльше в юриста. З 1621 року був дозволений контроль палати лордiв за рiшеннями суду канцлера. Суди загального права в цих нових умовах схильнi були допускати втручання канцлера, якщо воно могло бути засноване на прецедентi [9, 92].

По всiх цих причинах англiйське право зберегло й до наших днiв подвiйну структуру. Поряд з нормами загального права, що зложилися в ходi дiяльностi Вестмiнстерських королiвських судiв, якi називаються також судами загального права, англiйське право включає й норми права справедливостi, що вносять доповнення або виправлення в норми загального права. Характерно, що до 1875 року норми справедливостi застосовувалися тiльки спецiальним судом - судом канцлера. Однак згодом цi норми стали настiльки ж строгими й настiльки ж «юридичними», як i норми загального права. Розходження мiж ними стерлися. Англiйське право справедливостi спочатку являло собою справедливiсть у тому видi, який могли розумiти в XV або XVІ столiттi, i в тiй мiрi, у якiй у цю епоху лорд-канцлер мiг додати їй ефективнiсть.

Англiйськi суди в нашi днi досить холодно ставляться до всiх натякiв на те, що вони повиннi iти за прикладом лорда-канцлера XV i XVІ столiть або ж розвивати новi концепцiї справедливостi. Право справедливостi трактується ними як сукупнiсть норм, якi iсторично були покликанi коректувати англiйське право, але представляють сьогоднi його невiд’ємну частину. Причини, якi в той час виправдували дiяльнiсть лорда-канцлера, нинi не iснують. Парламент завжди готовий втрутитися, якщо право в цьому бiдує. Безпека юридичних вiдносин i прiоритет права виявилися б пiд погрозою, якщо пiд приводом справедливостi суддi стали б ставити пiд сумнiв встановленi норми права. Англiйськi суддi чiтко продемонстрували в досить ясних формулюваннях свою рiшучiсть не вставати на цей шлях.

XІІІ столiття, епоха формування загального права, i XVІ столiття, епоха розвитку права справедливостi, - от тi рубежi, коли вимальовуються характернi риси структури англiйського права. В XVІІ столiттi, пiсля спрямування права справедливостi на загальне право, i в XVІІІ столiттi англiйське право розвивається цiлком гармонiйно, без видимих конфлiктiв. Однак у другiй половинi XVІІІ столiття треба вiдзначити одну дуже iстотну подiю: поглинання торговельного права загальним правом. До цього часу торговельне право розглядалося в Англiї як стороннiй предмет, як право, мiжнародне по своїй природi, застосування якого поширювалося тiльки на купцiв. Однак особлива торговельна юрисдикцiя колишнiх часiв втратила з роками свiй автономний характер. Ця еволюцiя повною мiрою завершилася в другiй половинi XVІІІ столiття, коли в Англiї вiдбулася унiфiкацiя того, що ми називаємо цивiльним правом, i торговельного права; останнє було iнтегровано загальним правом, iнститути торговельного права перестали бути привiлеєм класу комерсантiв.

Найбiльш примiтнi роботи цього перiоду - це праця Литлтона про володiння, написана наприкiнцi XV столiття, i праця Кока «Інститути англiйського права», опублiкована в 1628-1642 роках. Дуже цiкавi також робота Фортеск’ю «У похвалу законам Англiї» («De Laudibus Legum Angliae», 1470 рiк) i дiалоги мiж прихильником римського права й прихильником загального права, опублiкованi в 1523-1532 роках Сен-Жерменом за назвою «Професор i студент» [10, 60].

Крiм того, дуже важливi для вивчення загального права збiрники судових рiшень (reports), що замiнили стародавнi Щорiчники судової практики, видання яких припинилося в 1535 роцi. Цi збiрники, що викладали найважливiшi вироки й рiшення, i сьогоднi ще становлять практичний iнтерес; вони були перевиданi iз прекрасними таблицями в дуже солiднiй серiї English Reports. У класичнiй працi Блекстона «Коментар до права Англiї» описується англiйське право другої половини XVІІІ столiття, тобто тiєї епохи, коли загальне право перебувало в апогеї. Коментар Блекстона (1765-1769 рокiв), що неодноразово перевидавався, можна зрiвняти iз працями Пот’є у Францiї. Вплив Коментарю був досить значним в Англiї й у всiх країнах англiйської мови, тому що вiн встановлював рамки англiйського права й полегшував, наприклад для Сполучених Штатiв Америки, поширення й рецепцiю цього права.

Цей перiод англiйського права хронологiчно визначається 1832 роком i триває дотепер. Цей перiод вiдрiзняється значною трансформацiєю як державного механiзму, так i правової системи Англiї. На початку цього перiоду були проведенi досить радикальнi правова й судова реформи. Подiбно тому, як це вiдбулося в XІІІ й XVІ столiттях, XІХ i XX столiття також представляють в iсторiї англiйського права перiод iстотної трансформацiї. Для цього перiоду характерний розвиток iдей демократiї й пiд впливом Бентама небачений дотепер розвиток законодавства. В 1832, 1833 i 1852 роках вiдбулися радикальна реформа й модернiзацiя права. До цього часу англiйське право розвивалося в процесуальних рамках, що представляли собою рiзнi форми позовiв. Звiльнившись вiд цих процедурних оковiв, англiйськi юристи, як i їхнi колеги на континентi, не могли придiляти багато уваги матерiальному праву, на базi якого й стали вiдтепер систематизувати рiшення загального права.

Всi англiйськi суди одержали право застосовувати i норми загального права, i норми права справедливостi, на вiдмiну вiд колись iснуючого положення, при якому треба було звертатися в суд загального права, щоб одержати рiшення по загальному праву, i в канцлерський суд, щоб одержати рiшення на пiдставi норм права справедливостi.

архаїчних рiшень i в багатьох галузях систематизувала його норми. Реформи XІХ столiття не позбавили англiйське право його традицiйних рис. Вони не були адекватнi кодифiкацiї на французький лад. Англiйське право як i ранiше розвивалося судовою практикою. Законодавець вiдкрив судам новi можливостi й дав їм нову орiєнтацiю, але не створив сам нового права.

Жоден автор не намагається бiльше повторити роботу, пророблену в минулому Гленвiллом, Бректоном, Коком i Блекстоном, i описати все дiюче право, весь правовий ансамбль, що вiдбиває складнiсть вiдносин сучасної цивiлiзацiї. Основними джерелами пiзнання англiйського права стали тепер (у тому, що стосується судової практики й законодавства) нова серiя Law Reports (створена в 1865 роцi), а в галузi систематизацiї англiйського права - Law of England, видавана за редакцiєю лорда Хелсбориа.

Модернiзацiя, що почалася в XІХ столiттi, триває й у нашi днi, однак у трохи новiй формi. Новий плин соцiалiстичного плану, що прагне побудувати суспiльство на iнших основах, замiнив плин лiберальний, що панував до 1914 року. Загальне право переживає у зв’язку з цим серйозну кризу, тому що характернi для нього в силу самої природи форми (казуїстичнi й заснованi на судовiй практицi) погано погоджуються з новими прагненнями здiйснити швидкi й разом з тим глибокi змiни в суспiльствi [11, 80].

мiж органами керування й громадянами. Поряд iз судами, що дiють на основi загального права, з’явилося чимало iнших iнстанцiй, покликаних розглядати справи, породженi новими законами. Стало очевидним, що традицiйнi суди будуть захлеснутi потоком справ, якщо покласти лише на них рiшення цих нових суперечок. В Англiї спрацювали тi ж самi фактори, якi обумовили наявнiсть у Францiї й в iнших країнах адмiнiстративної юстицiї. У зв’язку з цим малоiстотна та обставина, що в Англiї адмiнiстративнi суди не зведенi в особливу iєрархiчну судову систему. Важливо те, що значне число справ, не менше нiж те, що попадає в ординарнi суди, перенесено тепер в органи, де юристи працюють разом з не юристами й де взагалi юристiв може не бути, а також те, що цi справи розглядаються й вирiшуються в такому дусi i за допомогою таких методiв, якi невластивi загальному праву.

Для рiшення проблем, що стоять перед «державою благоденства», мабуть, у бiльшiй мiрi, нiж англiйське право, пiдготовленi романськi системи Європейського континенту з їхнiми розробленими законодавством i доктриною. Тут також з’являється лiнiя зближення мiж англiйським i континентальним правом. Цей рух стимулюється потребами мiжнародної торгiвлi. Йому сприяє також бiльше чiтке усвiдомлення близькостi, що iснує в європейських країнах, якi керуються цiнностями захiдної цивiлiзацiї. Новий iмпульс до цього зближення дав вступ Великобританiї в 1972 роцi в Європейське економiчне спiвтовариство. Це привнесло новi риси й тенденцiї в англiйське право.

2. Кримiнально-процесуальне право Англiї та США i його суб ’ єкти.

зложилося з рiшень суду канцлера, якi виправляли недолiки загального права. От чому право даних країн i по походженню, i за структурою називають прецедентним [12, 94].

Основною формою (джерелом) кримiнально-процесуального права є судова практика. Рiшення, винесенi судом, обов’язковi для нього самого й для нижчестоящих судiв по аналогiчнiй справi. У цьому полягає правило прецеденту. У рядi випадкiв, особливо в США, Вищi суди не зв’язанi своїми рiшеннями. Однак у дiйсностi вони досить рiдко прибiгають до цього виключення.

Іншим джерелом права служить закон (статутне право). При цьому закон у порiвняннi iз судовою практикою вiдiграє другорядну роль, оскiльки для юристiв нормативний акт не має смислу, поки вiн не витлумачений судовими рiшеннями. Виключення становить Конституцiя США, що має пряму дiю.

Найважливiшими нормативними джерелами англiйського кримiнально-процесуального права є Велика хартiя вiльностей 1215 року i Бiлль про права 1689 року. Помiтимо, що з 1832 року роль закону в Англiї стала зростати. Останнiм часом прийнятий ряд найважливiших нормативних актiв, серед них Закон про суди 1971 року, Закон про магiстратськi суди 1980 року, Закон про Верховний суд 1981 року, Закон про полiцiю й докази по кримiнальних справах 1984 року, Закон про державних обвинувачiв 1985 року, Закон про суди й правове обслуговування 1990 року, Закон про кримiнальне правосуддя й публiчний порядок 1994 року i Закон про кримiнальний процес i розслiдування. Вищесказане дозволяє сказати, що в сучаснiй Англiї серед джерел права законодавство посiдає не менше мiсце, нiж прецеденти.

Кримiнально-процесуальному праву США на вiдмiну вiд англiйського завжди властивi деякi риси, що зближають його з континентальною системою. Наявнiсть бiльш розвиненого законодавства (особливо Конституцiї США й п’ятнадцяти виправлень), а також федеративного пристрою помiтно вiдрiзняють американське право вiд британського.

Як загальнi особливостi кримiнально-процесуальних норм країн загального права можна вiдзначити їхнiй прiоритет перед нормами матерiального права в очах правозастосовникiв, а також їхня нероздiленiсть iз цивiльно-процесуальним правом. Незалежно вiд того, чи знаходять своє вираження кримiнально-процесуальнi норми в законi або прецедентi, для них характерна менша абстрактнiсть - спрямованiсть на рiшення конкретної проблеми, а не на формулювання загального правила поведiнки.

Для Англiї й США характерна складна судова система.

В Англiї видiляються вищi й нижчi суди. Вищi суди представленi Верховним судом, що складається з Високого суду, Суду корони й кримiнального вiддiлення Апеляцiйного суду. По деяких справах вищою iнстанцiєю виступає Апеляцiйний комiтет палати лордiв. В Америцi одночасно взаємодiють судовi системи штатiв з федеральними судами. Судовi системи штатiв, загалом, складаються iз трьох рiвнiв: судiв першої ланки, апеляцiйних судiв i Верховного суду. Вищi суди є апеляцiйною iнстанцiєю для нижчестоящих, а також розглядають по першiй iнстанцiї справи особливого значення [13, 40].

Нижчi суди, або суди першої ланки, умовно можна назвати магiстратськими судами, якi обслуговуються мировими суддями, як правило, що не є юристами й не одержують винагороду. Вони можуть працювати не повний робочий час, займаючись приватною практикою в промiжках мiж виконанням обов’язкiв суддi. Якщо обов’язки мирового суддi за плату виконує професiйний юрист, то вiн називається магiстратом. Магiстратський суд вирiшує по сутi справи невеликої суспiльної небезпеки (мiсдiмiнори - кримiнальнi провини). Вiн не вправi призначити покарання вище встановленої межi (90 днiв позбавлення волi в деяких штатах США й 6 мiсяцiв - в Англiї). По тяжких злочинах (фелонiям) магiстрати здiйснюють попереднє провадження: санкцiонують обшуки й арешти, проводять первiсну явку арештованого в суд, встановлюють заставу, призначають захисника для незаможних, роблять попереднє слухання справи.

Іншим найважливiшим суб’єктом процесу є обвинувач. Приватно-позовне провадження в англосаксонському процесi припускає можливiсть для кожного громадянина виступати обвинувачем у справi особисто або за допомогою адвоката. До 1985 року в Англiї не було служби державного обвинувачення й у судах виступали адвокати, що представляють iнтереси уряду. У цей час така служба iснує. Державне обвинувачення по тяжких злочинах здiйснює через своїх помiчникiв директор публiчних переслiдувань, що призначається генеральним аторнеєм iз числа баристерiв або солiстерiв.

У США публiчне обвинувачення iснувало ще до революцiї. Його здiйснює аторнейська служба, очолювана генеральним аторнеєм США, у пiдпорядкуваннi якого знаходяться аторнеї США в кожному з 94 судових округiв, що мають до 50 помiчникiв.

На досудових стадiях функцiя обвинувачення здiйснюється шляхом розслiдування. Крiм зазначених суб’єктiв попереднє розслiдування по бiльшостi справ роблять полiцiя й деякi iншi посадовi особи (наприклад, в Англiї сам генеральний аторней або директор керування по боротьбi з тяжкими шахрайствами). Полiцiя даних країн має складну структуру. В Англiї видiляються нацiональна полiцiя й полiцiя графств, в Америцi - федеральна, штатiв i мiсцева.

елiтою й працюють у судах (у бар’єра), а солiстери займаються iз клiєнтами й збирають доказовий матерiал на досудових етапах. З 1990 року тверда границя в їхнiх функцiях стала стиратися. До того ж з’явилася нова категорiя правозаступникiв - адвокати, що мають право виступати в судах.

У США видiляються двi групи адвокатiв. Першi працюють у юридичних консультацiях (агентствах захисникiв), що забезпечують участь адвокатiв у процесi для незаможних за рахунок засобiв штату. Другi вважаються приватними (платними) адвокатами й iменуються баристерами.

Розглянемо докладнiше кримiнальний процес країн системи загального права на прикладi судочинства США, звертаючи увагу на його вiдмiнностi вiд англiйського кримiнального процесу [14, 50].

Однiєю з особливостей англосаксонського процесу є його значна диференцiацiя. Особливу процедуру має розгляд злочинiв, зроблених неповнолiтнiми. По всiх справах кримiнально-процесуальна форма розрiзняється також залежно вiд категорiї злочину. Так, провадження по фелонiям (тяжких кримiнальних злочинах) бiльш ускладнено, нiж по мiсдiмiнорам (кримiнальних провинах). Найбiльший iнтерес представляє судочинство по фелонiям, пов’язане з арештом, оскiльки вiн торкається найважливiших прав людини. Американськi юристи видiляють 19 етапiв судочинства, якi можна об’єднати в три великi групи:

1) стадiю полiцейського розслiдування;

2) стадiю досудового дослiдження обставин справи обвинуваченням i захистом;

3) судовi стадiї.

3. Суд Англiї.

Вивчення судової практики - основного джерела англiйського права припускає знання основних принципiв англiйського судоустрою. Англiйська судова система здавна вiдрiзнялася надзвичайною складнiстю й сьогоднi, незважаючи на ряд реформ, проведених за останнi сто рокiв i що спростили i якоюсь мiрою рацiоналiзували її, ця система спантеличує континентального юриста.

В Англiї проведений розподiл - невiдомий в Європi - на так зване високе правосуддя, здiйснюване вищими судами, i нижче правосуддя, здiйснюване бiльшим числом нижчестоящих судiв i юридичних органiв. Юристи завжди придiляли особливу увагу дiяльностi високих судiв, оскiльки останнi не тiльки розглядають конкретну справу, але й виносять рiшення, що нерiдко виходить за рамки даної справи й за певних умов утворить прецедент, якому потiм слiд випливати. Вивчаючи прецеденти, можна довiдатися, яке ж англiйське право. Але в той же час величезна бiльшiсть справ виявляється поза сферою цих високих судiв i розглядається нижчими юрисдикцiями. Цi iнстанцiї не беруть участь, однак, у здiйсненнi судової влади їх рiшення мають обмежене значення [15, 24].

Історiя Англiї знає багато високих судiв: Вестмiнстерськi суди (суд королiвської лави, суд загальних позовiв, суд казначейства), що застосовували загальне право, канцлерський суд, що дiяв на основi справедливостi, суд Адмiралтейства, що розглядав деякi справи в сферi морського права, суд по справах про розлучення, що дiяв на основi канонiчного права, суд по спадкоємних справах, що розглядав питання, пов’язанi iз заповiтом. Метою Актiв про судоустрiй 1873-1875 рокiв було спрощення сформованої системи. Акти скасували всi цi суди як самостiйнi й об’єднали їх у рамках нового єдиного Верховного суду, над яким у виняткових випадках мiг здiйснювати контроль Апеляцiйний комiтет палати лордiв.

Створена цими актами судова система не раз пiддавалася модифiкацiям i була iстотно змiнена Законами про суд 1971 року. Коротко опишемо нинiшню органiзацiю Верховного суду. У нього входять: Високий суд, Суд Корони й Апеляцiйний суд.

може розглядати будь-яку справу, що входить у компетенцiю Високого суду. У рамках вiддiлення королiвської лави є Адмiралтейський суд i Комерцiйний суд, у рамках канцлерського вiддiлення - Патентний суд, але це означає лише наявнiсть суддiв, що спецiалiзуються по даних питаннях, а також застосування спецiальної процедури при розглядi справ певної категорiї. У складi Високого суду 80 суддiв (вони носять титул «джастис»), до яких варто додати лорда - головного суддю, що очолює вiддiлення королiвської лави, канцлера, що очолює канцлерське вiддiлення, i голови вiддiлення по сiмейних справах. Суддi призначаються iз числа адвокатiв, для яких перехiд у ранг суддiв Її Величностi означає пiк професiйної й суспiльної кар’єри. Справи, якi слухаються по першiй iнстанцiї, звичайно розглядає один суддя. Лише в минулому при розглядi справи по загальному праву в розглядi завжди брало участь журi; нинi воно бере участь у слуханнi цивiльних справ лише у виняткових випадках. Вiдкинуте також правило про те, що вердикт присяжних (у тих рiдких випадках, коли вони беруть участь) повинен бути винесений одноголосно.

Суд Корони - це нове утворення, створене Актами про суд 1971 року. Вiн розглядає кримiнальнi справи. Його склад бiльш багато особовий. Залежно вiд виду злочину справу може розглядати або суддя Високого суду, або окружний суддя (який повинен бути професiйним, постiйно працюючим суддею), або баристер, або солiстер, тимчасово виконуючий обов’язки суддi. В 1987 роцi було 465 баристерiв. Якщо обвинувачуваний не визнає себе винним, у розглядi справи бере участь журi, але це буває нинi рiдко.

в складi трьох суддiв. Скарга вiдхиляється, якщо бiльшiсть iз них не вважають потрiбним змiнити рiшення, на яке вона подана. Одна з колегiй суду займається лише кримiнальними справами. Це - кримiнальне вiддiлення Апеляцiйного суду. Колегiя дiє звичайно в складi лорд-джастиса й двох суддiв з вiддiлення королiвської лави. На вiдмiну вiд колегiй, що розглядають цивiльнi справи, тут не прийнято, щоб думка суддiв, що залишилися в меншостях, ставала вiдомою[16, 17].

Рiшення Апеляцiйного суду можуть бути оскарженi в Апеляцiйному комiтетi палати лордiв. Таке оскарження носить винятковий характер: палата лордiв винесла в 1990 роцi 50 рiшень. Справи в палатi лордiв розглядаються декiлькома, мiнiмум трьома, лордами. Можуть розглядати справи тiльки лорд-канцлер - головуючий у палатi, 11 лордiв (Lords of Appeal in Ordinary), якi спецiально для цього вибранi перами Англiї (не по праву спадкування), i лорди, якi колись займали судовi посади, перерахованi в законi. Справи звичайно розглядають 5, але не менш 3 лордiв. Кожний окремо висловлює в справi свою думку (speech), скарга вiдхиляється, якщо бiльшiсть не висловилася за її задоволення. Англiйське право не знає французької практики скасування рiшення й повернення справи на новий розгляд. І палата лордiв, i Апеляцiйний суд виносять рiшення по сутi оскарженої ними справи.

Палата лордiв - це вища судова iнстанцiя не тiльки для Англiї, але й для всього об’єднаного Королiвства. Крiм того, суддi палати лордiв як такi або разом iз суддями заморських територiй утворюють Судовий комiтет Таємної ради. На такому рiвнi розглядаються скарги на рiшення верховних судiв британських заморських територiй або держав - членiв Спiвдружностi, оскiльки цi держави не виключають можливостi такої скарги (Нова Зеландiя, Гамбiя, Сьєрра-Леоне). Таким чином, суддям палати лордiв доводиться часто застосовувати iнше, неанглiйське право. Вся ця процедура привертає увагу багатьох авторiв, якi бачать у нiй гарантiю проти тенденцiї додання праву сугубо нацiонального характеру. Рiшення Судового комiтету (теоретично вони вважаються «думками, якi вiн повiдомляє Коронi для здiйснення її прерогатив»), заснованi на загальному правi, володiють тим же авторитетом, що й рiшення палати лордiв. І тi, i iншi рiшення з тих самих збiрникiв.

Найважливiшi низькi суди по цивiльних справах - це суди графств, створенi законом в 1846 роцi й тiльки за назвою схожi iз судами графств середнiх столiть. Суди графств вiдiграють iстотну роль у вiдправленнi правосуддя в Англiї, тому що закон надiлив їх досить широкою компетенцiєю. Хоча компетенцiя Високого суду необмежена, вiн, у принципi, не приймає до розгляду справи, у яких сума позову нижче 5000 фунтiв стерлiнгiв, i, отже, всi справи такого роду попадають у суди графств. У них (правда, не в усiх) розглядаються нинi й шлюборозлучнi справи при вiдсутностi заперечення сторiн. Усього в цiй iнстанцiї зайнято приблизно 420 суддiв. Як i члени Високого суду, вони призначаються iз числа адвокатiв з репутацiєю. Малозначнi справи (цiна позову менш 500 фунтiв стерлiнгiв) можуть розглядатися помiчником суддi (вiн iменується реджистер) або бути спрямованi - вiдповiдно до Закону 1973 року - на арбiтражний розгляд.

Малозначнi кримiнальнi злочини розглядаються магiстратами - простими громадянами, на яких покладена роль мирових суддiв. Їхнє загальне число становить приблизно 26 тисяч, i це не юристи. Магiстратам допомагає секретар-юрист (клерк). Винагороди магiстрати не одержують. Як правило, справу повиннi розглядати не менш двох магiстратiв, i лише у виняткових малозначних випадках - один.

У Лондонi й деяких iнших великих мiстах мировий суддя замiнений постiйно дiючими оплачуваними магiстрами. Вони призначаються королевою по поданню лорда-канцлера iз числа баристерiв або солiстерiв зi стажем не менш семи рокiв [17, 19].

Компетенцiя магiстратiв не обмежується малозначними злочинами. І у вiдношеннi iнших, бiльш тяжких злочинiв вони в порядку попередньої процедури вправi вирiшувати, чи є докази провини, достатнi для того, щоб обвинувачуваний став перед Судом Корони. З iншого боку, обвинувачуваний у рядi випадкiв має можливiсть просити, щоб його судив магiстратський суд, i 80 % кримiнальних справ розглядаються саме в такий спосiб. Обвинувачуваний зацiкавлений у тому, щоб стати перед магiстратським судом, що у силу обмеженої компетенцiї не може призначити мiру покарання понад шiсть мiсяцiв позбавлення волi, тодi як у Судi Корони за таке ж дiяння можна одержати набагато бiльш суворе покарання. У мировому судi немає журi, навiть у тому випадку, коли обвинувачуваний, що вибрав цей суд, не визнає себе винним.

видiв кредиту, передбачених законом.

суддiв), або у вiддiлення королiвської лави (де її розглядають, як правило, троє суддiв).

Для розгляду адмiнiстративних справ i у випадку, якщо застосування окремих законiв стикається iз труднощами, судової компетенцiєю надiляються окремi органи - управлiння, комiсiї або трибунали. Без розгляду цими органами вiдповiднi справи не можуть бути переданi у Верховний суд.

Такого роду установи численнi, i роль їх значна. Вони дiють у сферi економiки (повiтряний i наземний транспорт, фабричнi марки, авторськi права, радiомовлення), фiнансiв (прибутковий i земельний податки, ухиляння вiд сплати податкiв), землекористування, наймання житлових i нежитлових примiщень, у соцiальнiй сферi, для рiшення питань, пов’язаних з вiйськовою службою. Рада трибуналiв спостерiгає за дiяльнiстю цих установ [18, 113].

Трибунали досить рiзнi за структурою й формами дiяльностi; iнодi вони дiють при органах управлiння, в iнших випадках вони повнiстю автономнi. Такi, наприклад, трибунали, покликанi розглядати вiдносини власникiв i наймачiв, роботодавцiв i службовцiв. Функцiєю одних трибуналiв є розгляд спорiв, iншi ж лише контролюють правильнiсть прийняття рiшень адмiнiстрацiєю. У цiлому ж органи, про якi йде мова, не схожi iз французькими адмiнiстративними судами. Всi цi органи функцiонують пiд контролем Верховного суду. У всякому разi, теоретично це так. В Англiї немає iєрархiчної системи адмiнiстративної юрисдикцiї, так само як немає й «вищої iнстанцiї», що спецiалiзується на розглядi спорiв, у яких однiєю зi сторiн є державний орган. Спроби створити у Верховному судi «адмiнiстративне вiддiлення» постiйно натрапляють на опiр тих, хто не хоче розвитку адмiнiстративного права по континентальнiй моделi, тобто поза рамками загального права. Проте з 1981 року iснує список адмiнiстративних справ, якими займаються вищi судовi iнстанцiї. Цi справи розглядаються 9 суддями спецiального вiддiлення Суду королiвської лави дещо пiдвiдомчого Апеляцiйному суду. В 1980 роцi визначена основна процедура для розгляду обiгу про скасування рiшень управлiнських органiв i нижчестоящих судiв. Існуючi в Англiї органи по розгляду адмiнiстративних суперечок покликанi дiяти лише як нижчестоящi суди, якi в цiй країнi складаються, як правило, з не юристiв i не стiльки здiйснюють справжню судову владу, застосовуючи з достоїнством право, скiльки призначенi для того, щоб розвантажити дiйснi суди, взявши на себе все, що не заслуговує їхньої уваги.

Суддi англiйських високих судiв займають важливi позицiї, i їхня роль очевидна. На вiдмiну вiд того, що має мiсце на континентi, в Англiї iснує справжня судова влада, що за значенням i престижем не нижче законодавчої й виконавчої влади.

юриста повiрити в те, що вiдтепер основним джерелом англiйського права є закон. Не можна забувати й про iсторичну роль судiв у твердженнi прав i свобод. Багато хто стверджує, що ця роль - не тiльки в минулому й наявнiсть реальної судової влади є корисною противагою сформованому нинi альянсу уряду й парламенту. Можна розглядати як конституцiйний звичай принцип, вiдповiдно до якого жодний розгляд спорiв не може не пiдлягати контролю суду, тобто судова влада володiє своєрiдним природним правом (inherent right) знати всi питання такого роду. Існування судової влади - повнiстю незалежної й досить шановної - необхiдно для нормального функцiонування англiйських iнститутiв, формуванню й змiцненню яких суди настiльки iстотно сприяли в ходi iсторiї [19, 115].

щонайменше перебувають у сферi його контролю. Зацiкавленi особи можуть у всiх випадках звернутися безпосередньо у Високий суд або Суд Корони. Звичайно, обоє цi суди прагнуть уникнути перевантаження, якщо порушувана справа може бути без усякого збитку розглянута нижчестоящим судом, але саме вони самi мають дискрецiйне право вирiшувати це питання й, крiм того, можуть у будь-який момент прийняти справу, розглянуту в iншому судi, до свого провадження. І Високий суд, i Суд Корони мають всю повноту юрисдикцiї, але пiд контролем Апеляцiйного суду й палати лордiв.

Суди вищих iнстанцiй вiльнi не тiльки у виробленнi прийнятих норм, але й у встановленнi порядку своєї дiяльностi. Правила дiяльностi Верховного суду (Rules of the Supreme Court) встановленi не парламентом, а комiсiєю, у якiй переважали суддi.

Суди вищих iнстанцiй мають достатнi засоби, щоб змусити поважати свої рiшення. Вони можуть давати накази службовцям адмiнiстрацiї (крiм слуг Корони), що неможливо у Францiї. За «неповагу до суду» вони можуть присудити до тюремного ув’язнення особу, що заважає нормальному ходу процесу, або особу, дiї якої свiдчать про небажання виконувати судовi рiшення по певних категорiях справ.

Важливим фактором, що свiдчить про наявнiсть в Англiї судової влади, є концентрацiя правосуддя у вищих судових iнстанцiях. До 1800 року у Вестмiнстерських судах налiчувався максимум 15 суддiв, а в 1900 роцi їх було 29. Всi цi суддi жили в Лондонi, i тут же проходили судовi засiдання, хоча й iснувала така форма деконцентрацiї, як проведення Судом королiвської лави перiодичних виїзних сесiй - ассиз, що проводилися в деяких провiнцiйних мiстах. Англiйськi адвокати (баристери) також були зосередженi в Лондонi, i кожний з них повинен був перебувати в однiй iз чотирьох корпорацiй адвокатiв, так званих «iннах».

Ця концентрацiя правосуддя сьогоднi трохи похитнута. Зросло число суддiв у високих iнстанцiях; хоча виїзнi сесiї скасованi, виникло нове правило, що дозволяє Високому суду дiяти як у Лондонi, так i в провiнцiї. Суд Корони є у всiх основних мiстах Англiї. Ця ж тенденцiя характерна й для адвокатур. Хоча баристери повиннi як i ранiше належати до одного iз чотирьох «iннiв» i тiльки тут, у Лондонi, вони можуть одержати дозвiл на заняття професiєю, проте з’являються мiсцевi колегiї адвокатiв, члени яких мають лише епiзодичнi контакти зi столицею.

Тенденцiї розвитку на сучасному етапi викликають у традицiйних колах по рiзних пiдставах вiдомi побоювання. Рiст чисельностi суддiв, деконцентрацiя правосуддя - чи не вiдiб’ється це фатальним образом на уявi про роль судової влади, уявi, якiй вже загрожують та нова роль, яку грає сьогоднi законодавство ?

порушує рiвнiсть обвинувачення й обвинувачуваного, котре повинне бути в кримiнальнiй справi. Немає тут i мiнiстерства юстицiї, хоча багато хто й пророкує утворення такого органа. Автономiя судової влади проявляється й у способi навчання й вiдборi юристiв, якi здiйснюються органами, пiдконтрольними тiльки судовiй владi, а не довiряються унiверситетам або iншим установам, незалежним вiд суду.

4. Суди в США.

Конституцiя Сполучених Штатiв, як i будь-якої Європейської держави, передбачає наявнiсть трьох незалежних галузей влади: законодавчої, виконавчої й судової. Вiдповiдно до Конституцiї, функцiї кожної з галузей влади частково незалежнi: частина з них пов’язана з iншими галузями влади. Наприклад, тiльки судова влада вправi судити про конституцiйнiсть актiв, прийнятих Конгресом, але, у той же час, вона є залежною вiд повноважень Конгресу у рiшеннях фiнансових i багатьох iнших адмiнiстративних питань. Точно також потреби судової влади в примiщеннях i технiчних засобах забезпечуються Управлiнням загального забезпечення - федеральним органом, що входить у структуру виконавчої галузi влади. І, що найбiльше iстотно, суди щорiчно одержують фiнансування вiд Конгресу. Таким чином, судова влада, не будучи пiддана повному контролю з боку iнших галузей влади, не може, однак, iснувати автономно вiд них.

У статтi 111 Конституцiї США говориться: «судова влада в Сполучених Штатах належить винятково Верховному Суду, а також судам нижчої iнстанцiї, засновуваним за рiшенням Конгресу».

- окружнi суди (суди першої iнстанцiї);

iнстанцiї) на своїй територiї;

- Апеляцiйний суд федеральної юрисдикцiї - це спецiалiзований апеляцiйний суд, що здiйснює загальнонацiональну юрисдикцiю в таких сферах, як мiжнародна торгiвля, iнтелектуальна власнiсть (наприклад, в галузi патентного права), державнi замовлення, позови проти уряду Сполучених Штатiв, а також справи ветеранiв вiйни);

- спецiалiзованi суди, наприклад, Суд по зовнiшнiй торгiвлi, i iншi;

У федеральну систему судiв входять Верховний Суд США, апеляцiйнi й окружнi, а також спецiальнi суди. Всю систему очолює Верховний Суд США, що одночасно займає винятково важливе положення в структурi вищих державних установ поряд з Конгресом i Президентом США.

Верховний Суд США перебуває у Вашингтоновi, округ Колумбiя. У його склад входять Голова й вiсiм членiв, цi дев’ять чоловiк надiленi надзвичайною владою, їхня вiдповiдальнiсть надзвичайно велика. Верховний Суд є вищим апеляцiйним судом i йому належить право остаточного висновку по справах, справедливiсть рiшень по яких, винесених судами нижчих iнстанцiй, або їхня вiдповiднiсть нормам Конституцiї США, ким-небудь оспорюється.

i кримiнальних справ i апеляцiй на них. Існує також система окружних i мiських судiв. Найчастiше навiть у маленькому селищi з населенням у кiлька сотень людей є мiсцевий суддя, iменований «мировим», що вирiшує менш серйознi правовi питання. Є особливi вiйськовi суди для вiйськовослужбовцiв, а також iншi спецiальнi суди для рiшення кола питань вiд сплати податкiв до порушення iммiграцiйного законодавства.

Основна функцiя Верховного Суду - винесення рiшень по судових справах, пов’язаним з обвинуваченнями в порушеннi Конституцiї. Бiльшiсть справ стосуються обвинувачень у порушеннi цивiльних прав. Верховний Суд вправi за рекомендацiєю Наради суддiв Сполучених Штатiв встановлювати правила судочинства й порядок розгляду речових доказiв для нижчестоящих судiв.

111 Конституцiї передбачається, що цi суддi «перебувають у своїй посадi за умови належного поводження». На практицi це означає, що суддя зберiгає свiй пост довiчно, якщо тiльки вiн не буде пiдданий iмпiчменту. Вiдповiдно до тiєї ж статтi Конституцiї заробiтна плата таких суддiв, звичайно називаних суддями 111 статтi, не може бути знижена.

суду, Верховний Суд не зобов’язаний проводити слухання по вступним заявам. По сутi, Верховний Суд заслуховує тiльки невеликий вiдсоток вступних заяв на розгляд справ.

округiв, що охоплюють територiю вiд 3 до 10 штатiв i мають свiй офiцiйний номер, i, нарештi, заснований в 1982 роцi Апеляцiйний суд федеральної юрисдикцiї, що розглядає скарги по митних i патентних справах i скарги на рiшення Претензiйного суду.

До складу кожного апеляцiйного суду входить вiд 4 до 23 суддiв. Обов’язку голови покладають на того з них, хто довше всiх входить до складу цього суду, однак не досяг 70 рокiв.

Окружнi суди (iнодi їхнi назви переводяться як районнi) складають основну ланку федеральної судової системи. Вся територiя країни подiлена на округи з урахуванням границь мiж штатами, так що в одному штатi є вiд одного до чотирьох округiв. Вiдповiднi окружнi суди створенi також на чотирьох заморських територiях США. Усього в цей час налiчується 95 окружних судiв, у кожному з яких вiд 2 до 27 суддiв. Вони розглядають по першiй iнстанцiї цивiльнi й кримiнальнi справи, що входять у компетенцiю федеральної юстицiї, а також скарги на дiї адмiнiстративних вiдомств. Кримiнальнi справи й цивiльнi позови по бiльшостi категорiй справ iз сумою позову понад 20 доларiв слухаються за участю присяжних, якщо на цьому наполягає обвинувачуваний або позивач. При окружних судах функцiонують федеральнi магiстрати (ця посада заснована в 1968 роцi). Вони займаються в основному пiдготовкою справ до слухання й контролем за виконанням судових рiшень. Магiстрати вправi самостiйно розглядати кримiнальнi справи за обвинуваченням у малозначних злочинах, якщо тi караються позбавленням волi на строк до одного року й штрафом до 1000 доларiв, однак за умови, що обвинувачуваний не наполягає на розглядi його справи суддею окружного суду. В 1978 роцi при кожному з окружних судiв були заснованi суди по справах про банкрутство, яким доручений розгляд цiєї досить численної категорiї справ. Скарги на їхнi рiшення можуть бути принесенi, як правило, в окружний суд.

У силу своїх повноважень по органiзацiї федеральних судiв першої iнстанцiї Конгрес може в значнiй мiрi контролювати їхню дiяльнiсть законодавчими методами. Конгресом встановлена щорiчна звiтнiсть судової галузi влади, а також заснованi структури в її складi, що виконують адмiнiстративнi, освiтнi й полiтичнi функцiї.

судової галузi влади є пiдроздiл по зв’язку iз законодавцями. Це пiдроздiл, пiдтримуючи контракт iз конгресменами, збирає iнформацiю про законопроекти, що зачiпають судову владу.

Основнi адмiнiстративнi пiдроздiли судової галузi влади, заснованi Конгресом: нарада суддiв; адмiнiстративне керування судовою системою США; федеральний судовий центр; окружнi ради суддiв.

позови приватних осiб i корпорацiй до уряду США на суму понад 10 000 доларiв з вимогою про вiдшкодування збитку, заподiяного порушенням договорiв, i по ряду пiдстав.

За рiшенням Конгресу заснованi також суди по справах про банкрутство, що є пiдроздiлами окружних судiв, а також посади суддiв-магiстратiв як помiчникiв або членiв окружних судiв. Магiстрати асистують суддям 111 статтi, висуваючи обвинувачення по кримiнальних справах, здiйснюючи безлiч досудових процедур, а також рекомендуючи тi або iншi рiшення по справах, що пiдлягають розгляду суддями 111 статтi, з доручення останнiх. Суддi таких судiв призначаються на обмежений строк i не Президентом, а суддями 111 статтi.

розмiрiв федеральних податкiв i їхньою сплатою.

частина позовiв громадян розглядається в судах штатiв, а не у федеральних судах. Суди штатiв займаються розглядом таких справ, як пограбування, погрози фiзичного насильства й порушення правил дорожнього руху, тобто з найбiльш iмовiрними ситуацiями, у якi може потрапити той або iнший житель штату.

У судiв штатiв багато справ, тому що їхня юрисдикцiя має загальний, необмежений характер, що дозволяє їм приймати рiшення практично по справах будь-якого характеру. Юрисдикцiя - це судочинство, вiдправлення правосуддя по справах, якими вповноважений займатися суд. За останнi роки суди штатiв щорiчно розглядали понад 29 мiльйонiв справ.

Здебiльшого федеральнi суди займаються провадженням справ, у яких однiєю зi сторiн виступає США, а також справ, що стосуються порушень Конституцiї або федеральних законiв i прав iноземних дипломатiв. Крiм того, федеральнi суди займаються спецiальним судочинством, що зачiпає банкрутство й iнциденти на морi, i розбирають справи, що вiдносяться до законiв штатiв, коли в конфлiкт залученi сторони з рiзних штатiв.

у зв’язку iз застосуванням федеральних законiв або мiж громадянами, що проживають у двох рiзних країнах, якщо при цьому сума позову перевищує 10 тисяч доларiв.

По ряду питань компетенцiя федеральних судiв i судiв штатiв збiгається, що викликало формулювання досить складних правил розмежування їхнiх функцiй. При певних ситуацiях в органiв обвинувачення й у позивачiв по цивiльних справах створюються можливостi вибору мiж зверненням до суду одного зi штатiв або у федеральний суд, а в деяких досить рiдких випадках допускається звернення до федерального суду зi скаргою в справi, що розглядається в судi штату, але тiльки якщо мова йде про тлумачення або застосування норм федерального права, якщо в наявностi «федеральне питання».

Суд є установою, створеною урядом для врегулювання й рiшення спорiв юридичним шляхом. Суперечки виникають i направляються для розгляду в суд, коли люди не можуть самi дiйти згоди iз приводу якогось конкретного випадку.

Отже, у США є федеральнi суди й суди штатiв. Обидва типи судiв є результатом того, що визначається Конституцiєю США як федералiзм. Вiдповiдно до концепцiї федералiзму, частина функцiй передається уряду США, у той час як iншi функцiї є прерогативою штатiв. Функцiї федерального уряду США зачiпають такi iнтереси, як очищення водних шляхiв всiєї країни, забезпечення нацiональної оборони й спостереження за станом нацiональних паркiв. Уряди штатiв здiйснюють функцiї, що звичайно вважаються «урядовими» функцiями - забезпечення роботи навчальних закладiв, керування полiцейськими департаментами й асфальтування дорiг.

Федеральнi суди створюються урядом США для вирiшення спорiв, що стосуються федеральної Конституцiї й прийнятих Конгресом законiв, iменованих статутами. Суди штатiв створюються штатами, округами або мiстами, що входять у штат. Незважаючи на те, що суди штатiв покликанi стежити за дотриманням положень федеральної конституцiї й федеральних законiв, у бiльшостi випадкiв вони займаються проведенням у життя Конституцiї й законiв конкретного штату.

Із всiх федеральних судiв у США найбiльш численними є окружнi суди. Конгрес роздiлив країну на 94 федеральних судовi округи. Окружнi американськi суди є федеральними судовими органами, де здiйснюється судочинство, дають показання свiдки й функцiонують присяжнi засiдателi. У кожному окрузi дiє суд по справах про неспроможнiсть. Вiн є частиною окружного суду й займається перетворенням у життя законiв про банкрутство.

Конгрес розмiстив кожний з 94 округiв в 12 регiональних системах. У кожнiй системi є апеляцiйний суд. Якщо той або iнший громадянин програє процес, вiн може звернутися в Апеляцiйний суд iз проханням переглянути справу у зв’язку з невiрним застосуванням закону суддею. Інодi в апеляцiйнi суди звертаються iз клопотанням про перегляд рiшень адмiнiстративних органiв, таких як, наприклад, нацiональне управлiння по врегулюванню трудових суперечок. Є також федеральна система, чиї апеляцiйнi суди базуються у Вашингтонi, але займаються слуханням певних справ на територiї всiєї країни.

Деякi питання пiдсуднi тiльки федеральним судам. У рядi випадкiв сторони можуть звернутися як у суд штату, так i у федеральний суд. Однак у бiльшостi випадкiв сторони мають право звертатися тiльки в суд штату.

у життя федеральних законiв i охороною федеральних прав.

Федеральнi суди частiше розглядають цивiльнi, а не кримiнальнi справи. У компетенцiю федерального суду входить також розгляд цивiльних позовiв по перегляду рiшень i дiй адмiнiстративних органiв. Федеральнi суди також заслуховують справи про банкрутство i мають у своєму складi спецiальних суддiв по справах про банкрутство. Окремо вiд федеральних судiв дiють судовi системи штатiв.

В американських штатах дiють рiзнi системи судiв. По бiльшiй частинi їхнi особливостi пояснюються iсторичними умовами формування судової системи даного штату.

Суди, що очолюють судову систему в штатi, найчастiше носять назви Верховних судiв, однак у рядi штатiв вони називаються апеляцiйними. Вони складаються з п’яти-дев’яти суддiв, один iз яких призначається головою. Верховнi й вiдповiднi ним суди штатiв займаються, головним чином, розглядом апеляцiйних скарг на рiшення нижчестоящих судiв. У бiльшостi штатiв вони розглядають скарги лише на судовi рiшення, якi стосуються питань права, в iнших - i питань факту. У бiльшостi штатiв Верховнi суди самi вирiшують, чи приймати до розгляду апеляцiйнi скарги й iншi звертання до них, крiм вирокiв до страти, скарги, якi пiдлягають обов’язковому розгляду у верховному судi штату. В окремих штатах дiє правило, вiдповiдно до якого Верховний Суд зобов’язаний розглядати всi без винятку вступнi до нього скарги.

Як суд першої iнстанцiї цi суди найчастiше видають лише судовi накази у випадку безпосереднього звертання до них, наприклад, зi скаргою на утримання пiд вартою, а в деяких випадках приймають до свого провадження пов’язанi з виданням наказiв справи, якщо вони вiдрiзняються особливою складнiстю. Велика роль Верховних судiв штатiв у тлумаченнi Конституцiй i оцiнцi законодавства штатiв у зв’язку з розглянутими ними судовими справами або скаргами на рiшення адмiнiстративних органiв. Значення цiєї функцiї iстотно зросло за останнi десятилiття, коли в окремих штатах Верховнi суди стали проводити лiнiю на бiльш рiшучий, нiж Верховний Суд США, захист прав громадян.

Також у штатах iснують суди промiжної юрисдикцiї, якi створенi для розгляду скарг на вироки й рiшення судiв першої iнстанцiї й iнших судових установ. Вони носять рiзнi назви, але частiше називаються апеляцiйними судами.

Основна ланка судової системи штатiв - суди загальної юрисдикцiї, якi виступають пiд самими рiзними назвами. Наприклад, у штатi Нью-Йорк - це Верховнi суди, у штатi Калiфорнiя - вищi суди, але частiше вони йменуються окружними судами.

суди, що розбирають величезну кiлькiсть справ про порушення правил дорожнього руху, i iнших. Важливе мiсце серед них займають суди по справах неповнолiтнiх, що нерiдко володiють i функцiями сiмейних судiв.

У системi американських судiв на рiвнi федерацiї й штатiв вiдсутнi спецiальнi органи конституцiйного контролю, оскiльки цi функцiї виконуються судами загальної юрисдикцiї. Верховний Суд США прецедентом 1803 року ввiв для себе й для iнших федеральних судiв виняткове по своїй важливостi повноваження тлумачити положення Конституцiї США й визнавати недiйсними закони, виданi Конгресом США й легiслатурами штатiв, будь-якi акти виконавчої влади за мотивами їхнього протирiччя Конституцiї. Верховний Суд США, як i iншi федеральнi суди, вправi по тим ж мотивам скасовувати рiшення будь-яких судових органiв. У свою чергу Верховнi суди штатiв самим активним образом розглядають справи, пов’язанi iз тлумаченням Конституцiї й законiв штатiв. Суди загальної юрисдикцiї в штатах також виступають у ролi органiв конституцiйного контролю й адмiнiстративної юстицiї, оскiльки вони нерiдко приймають до свого розгляду скарги на дiї адмiнiстративних установ i посадових осiб за мотивами неправильного застосування тими законiв.

формування єдиного для всiєї країни прецедентного права. Вироблюванi рiшення приймаються за основу всiма iншими суддями. Пiд час вiдсутностi прецеденту суддя самостiйно формулює рiшення в справi. Таким чином, суддя здiйснює нормотворчi функцiї. Поступово складається єдина система судових прецедентiв - так зване загальне право. Загальне право - це судове право, вироблюване суддями в процесi розгляду конкретних правових суперечок - казусiв.

Одночасно iснує й статутне право - система нормативно-правових актiв, i прецедентне. Але головне джерело англосаксонського права - судовий прецедент. Суддя тут – суб’єкт правотворчостi. Вiдомi аксiоми англосаксонського права: «право тiльки там, де є судовий захист», «закон - це те, що про нього говорять суддi», «якщо немає прецеденту - право мовчить». Сила прецеденту визначається мiсцем суду в iєрархiї судової влади. Нижчi суди прецедентiв не створюють. При цьому кожний суддя формально зв’язаний рiшеннями вищестоящих i аналогiчних судiв.

практикою. Тому такий тип права часто називають казуальним. Норми права в англосаксонських правових системах носять досить детальний, казуїстичний характер, оскiльки формулюються у виглядi прецедентiв при рiшеннi конкретних казусiв - справ. Величезне значення надається формалiзованим процедурам, процесуальним нормам, засобам юридичного захисту.

Вiдсутнiй розподiл права на приватне й публiчне. Як правило, немає й галузевого розподiлу норм. В англосаксонськiй моделi формальний прiоритет належить законодавству, але фактично все залежить вiд розсуду суддi, вiд того, як вiн витлумачить i застосує норму закону. Саме на судове рiшення, а не на первiсну норму закону орiєнтуються учасники правовiдносин.

Тому судове рiшення має фактичний прiоритет перед законодавством. У США суди здiйснюють конституцiйний контроль за вiдповiднiстю законодавчих актiв Конституцiї країни, установлюючи прецедентнi норми й виробляючи загально правовi принципи.

До достоїнств англосаксонської правової родини вiдноситься гнучкiсть, оперативнiсть, зв’язок з повсякденним життям, швидке пристосування права до обстановки, що змiнюється. До недолiкiв – не систематизованiсть системи права, його казуїстичнiсть, недостатня визначенiсть.

Перелiк посилань

1. Суды и судебный процесс Великобритании: Англия, Уэльс, Шотландия: Учебник / Т. В. Апарова. - М.: Норма, 1996. – С. 13.

2. Буржуазная юстиция. Состояние и перспективы развития: Учебное пособие / С. В. Боботов. - М.: Инфра, 1997. – С. 10.

3. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И. Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 15.

4. Курс уголовно-процессуального права: Учебник / М. А. Чельцов-Бебутов. - СПб.: Питер, 2006. – С. 23.

5. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учебник / В. П. Шибико. – Киев: Кондор, 2006. – С. 28.

6. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К. Б. Калиновский. - Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2006. - С. 14.

7. Уголовный процесс основных зарубежных государств: Учебник / К. Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2001. – С. 73.

8. Основные правовые системы современности: Учебное пособие / Перевод с французского В. А. Туманова. - М.: Юристь, 2002. – С. 84.

9. Уголовный процесс зарубежных государств: Учебник / В. А. Ковалев. - М.: Зерцало, 2003. – С. 92.

10. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учебник / М. М. Михеенко. – Киев: Наука, 2003. – С. 60.

13. Курс уголовно-процессуального права: Учебник / М. А. Чельцов-Бебутов. - СПб.: Питер, 2006. – С. 40.

14. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учебник / В. П. Шибико. – Киев: Кондор, 2006. – С. 50.

15. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К. Б. Калиновский. - Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2006. - С. 24.

16. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И. Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 17.

17. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И. Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 19.

Список використаної лiтератури

1. Суды и судебный процесс Великобритании: Англия, Уэльс, Шотландия: Учебник / Т. В. Апарова. - М.: Норма, 1996. – 215 с.

2. Буржуазная юстиция. Состояние и перспективы развития: Учебное пособие / С. В. Боботов. - М.: Инфра, 1997. – 244 с.

4. Основы уголовного процесса США: Учебник / К. Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2000. – 357 с.

5. Уголовный процесс основных зарубежных государств: Учебник / К. Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2001. – 259 с.

6. Основные правовые системы современности: Учебное пособие / Перевод с французского В. А. Туманова. - М.: Юристь, 2002. – 270 с.

8. Органы расследования и судебная реформа в США: Учебник / В. А. Ковалев. - М.: Зерцало, 2003. – 257 с.

12. Английская судебная система: Учебник / Перевод с английского И. И. Иванова. - М.: Юристь, 2004. – 309 с.

13. Уголовная юстиция США: Учебник / Перевод с английского И. И. Иванова. - М.: Юристь, 2005. – 299 с.

14. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И. Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – 280 с.

16. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учебник / В. П. Шибико. – Киев: Кондор, 2006. – 349 с.

17. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К. Б. Калиновский. - Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2006. - 448 с.