Аналіз правового становища прокуратури Румунії

Аналiз правового становища прокуратури Румунiї Мiнiстерство освiти i науки України Юридичний факультет Реферат на тему: Аналiз правового становища прокуратури Румунiї. Ужгород 2006 ЗМІСТ РОЗДІЛ І. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС РОЗДІЛ І. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС 1) У судовому засiданнi Прокуратура представляє iнтереси всього суспiльства i захищає правопорядок, а також права i свободи громадян. 2) Прокуратура здiйснює свої повноваження через прокурорiв, якiутворюють органи прокуратури, при умовах, встановлених законом. 1) Прокурори здiйснюють свою дiяльнiсть вiдповiдно до принципiв законностi, неупередженостi й iєрархiчного контролю, пiд керiвництвом мiнiстерства юстицiї. 2) Функцiї прокурора несумiснi з будь-якими iншими публiчними або приватними функцiями, за винятком викладацьких функцiй у вищих навчальних закладах. Авторитарнi уряди традицiйно розширюють повноваження прокурорiв, скорочуючи в той же час повноваження суддiв. Румунiя в цьому планi не є виключенням. До скинення Чаушеску в 1989 роцi румунська правова система вiдрiзнялася сильною прокуратурою i слабкою судовою владою. Найбiльш суперечливi аспекти цiєї правової структури були усунутi пiсля 1989 року, нетрадицiйнi повноваження прокурорiв залишилися незачепленими.[1] виконавчої влади. Конституцiя, у її первiсному видi, залишила неясної лiнiю адмiнiстративного подiлу мiж цими органами. Роздiл 6 "Судова влада" Конституцiї мiстить норми, що регулюють дiяльнiсть як судiв, так i прокурорiв. Текст Конституцiї, що мiстить положення про ключовий конституцiйний орган у прокурорськiй дiяльностi як такий - прокуратурi, носить дуже загальний i уривчастий характер ("Прокуратура здiйснює свої повноваження через прокурорiв... при умовах, установлених законом", ст. 130). Суддi i прокурори, як члени магiстратури мають iмунiтет вiд кримiнального переслiдування. У вiдношеннi їх не може бути початерозслiдування, проведений обшук, арешт або висунуте обвинувачення без одержання згоди мiнiстра юстицiї (ст. 91 Закону "Про органiзацiю суддiвської справи" 1992 року). Вiдповiдно до Конституцiї, прокурори здiйснюють свою дiяльнiсть вiдповiдно до принципiв законностi, неупередженостi й iєрархiчного контролю пiд керiвництвом Мiнiстерства юстицiї (ст. 131). Закон про органiзацiю суддiвської справи 1992 року (доповнений Законом 142/1997) ще бiльш пiдсилив принцип субординацiї. У вiдповiдностi зi статтею 28 цього закону, прокурори можуть видавати обов'язковi накази i припиняти або скасовувати акти i розпорядження нижчестоящих прокурорiв. Бiльш того, у результатi змiн, внесених у Закон у 1997 роцi, усi прокурори пiдлягають нагляду i контролю мiнiстра юстицiї (ст. 33,34). На вiдмiну вiд суддiв, Конституцiя не покладає на прокурорiв обов'язок здiйснювати свої повноваження вiдкрито чи привселюдно, що ставить пiд сумнiв будь-яку заява про те, що функцiї прокуратури є частиною i вiдгалуженням "системи правосуддя". належним чином визначальними функцiї прокуратури i її мiсце в загальнiй iнституцiональнiй структурi. І хоча змiни 1997 року до Закону "Про органiзацiю суддiвської справи" 1992 року можуть розглядатися як крок у напрямку iнституцiональної рацiоналiзацiї, вони не обмежують серйозно якi-небудь прокурорськi повноваження. В Конституцiї 1991 року прокуратура i суддi розглядаються як складовi частини "судової влади". Але Закон 1997 року встановлює, що тiльки суди надiленi "повноваженням здiйснювати правосуддя", а отже, лише суди утворять самостiйну гiлку влади (п. 2 ст. 1 Закону "Про органiзацiю суддiвської справи"). Вiдповiдно до цiєї логiки, прокуратура формально помiщена в структуру виконавчої влади, що означає легалiзацiю її фактичного статусу. РОЗДІЛ ІІ. ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ РАМОК Проте, це юридичне переоформлення iнституцiональних рамок, швидше за все, негативно позначиться на незалежностi судової влади. Роль Вищої Ради Магiстратури iлюструє проблему. Вiдповiдно до Конституцiї, Вища Рада Магiстратури "вносить Президенту Румунiї пропозицiї про призначення на посади суддiв i прокурорiв (ст. 133). Крiм того, вiн приймає всi рiшення про просування по службi, змiщеннi i покараннi суддiв". Однак Вища Рада Магiстратури не має подiбну компетенцiю у вiдношеннi прокурорiв, нагляд за дiяльнiстю яких здiйснюється органом, що складається винятково з членiв прокуратури, неупередженiсть яких у даному випадку викликає сумнiву. Бiльш того, Вища Рада Магiстратури складається з 10 суддiв i 5 прокурорiв, що дає можливiсть прокурорам, що нинi формально "вiдносяться" до виконавчої влади, впливати на кар'єру суддiв, що уособлюють незалежну судову владу. Висновок у даному випадку однозначний: прокуратура повинна бути "передана" виконавчiй владi лише за умови, що вона буде позбавлена одночасно прерогатив, що дозволяють їй впливати на судову владу.[2] Змiна складу Вищої Ради Магiстратури не викликає сумнiвiв у тому, що для цього буде потрiбно лише внести змiни в Закон "Про органiзацiю суддiвської справи", а не в Конституцiю. Однак тут виникає iнша проблема, для вирiшення якої може знадобитися внесення виправлення в Конституцiю. В даний час члени Вищої Ради Магiстратури обираються Парламентом на 4 роки - термiн, занадто нетривалий для того, щоб забезпечити їх незалежнiсть. "призначенi Президентом Румунiї суддi незмiнюванi" (ст. 124). Вiдповiдно до Закону про органiзацiю суддiвської справи, професiйний статус прокурорiв характеризується "стабiльнiстю". Наскiльки на практицi iснує розбiжностi мiж "стабiльнiстю", змiст якої нiяким чином не деталiзовано, i "незмiнюванiстю", визначити важко. Прокурори призначаються вiдповiдно до тiєї ж процедури, що i суддi; термiн їхнього перебування в посадi не обмежений тимчасовими рамками. Проте, очевидним залишається факт того, що прокуратура зберегла свої широкi прерогативи. Прокурори можуть видавати ордер на арешт самостiйно i зобов'язанi звертатися за одержанням санкцiї суду лише в тому випадку, коли бажають продовжити дiю ордера за межi встановленого 30-денного термiну. Протягом i 30 днiв попереднього (досудового) слiдства, суддi вправi прийняти постанову про звiльнення арештованого, пiдозрюваного тiльки в тому випадку, якщо останнiй оскаржив законнiсть затримки. У ходi кримiнального розслiдування прокурори мають винятковi повноваження видавати ордери на проведення обшукiв i прослуховування телефонних переговорiв, що не пiдлягають оскарженню в суд на будь-якiй стадiї кримiнального процесу. З iншого боку, у недалекому майбутньому очiкуються значнi змiни, пов'язанi з обмеженням волi розсуду прокурора. Наприклад, Мiнiстерство юстицiї в даний час розробляє проект закону, що передбачає передачу визначених повноважень прокурорiв слiдчим суддям (iнститут, запозичений iз правової системи Францiї). Владнi повноваження прокурорiв також були збереженi й в iнших вiдносинах. Генеральний прокурор має виняткове право оскарження рiшень, винесених судами по кримiнальних справах. Вони можуть дiяти аналогiчним чином i по цивiльних справах, але тiльки в спецiально обговорених випадках. Зокрема, це можливо, "коли суди виходять за рамки своєї юрисдикцiї". рiшень про повернення нацiоналiзованих будинкiв i квартир їхнiм первiсним i власникам. Пiсля того як колишнiй Президент Іон Ілiєску привселюдно назвав цi рiшення судiв "неправомiрними" i закликав мiсцевi адмiнiстративнi органи бойкотувати їхнє виконання, пiшла серiя "екстраординарних апеляцiй". Виконавча влада робила явний тиск на суди, з метою затримати процес реституцiї власностi, i ця тактика, мабуть, досягла бажаного результату. Пiсля такої негативної характеристики Президентом судових рiшень про реституцiю, Верховний Суд, що пiдтвердив юрисдикцiю нижчестоящих судiв по справах про реституцiю, зненацька заперечив сам себе й ухвалив, що суди перевищили межi своїх повноважень. Однак на цьому iсторiя не закiнчилася. Багато осiб, що ранiше виступали позивачами по справах про реституцiю, оскаржили рiшення Верховного Суду в Європейський Суд по правах людини, стверджуючи, що вони були позбавленi права на доступ у суд. У своєму рiшеннi вiд 22 травня 1998 року Європейський Суд по правах людини пiдтримав позивачiв. Значне число аналогiчних справ знаходиться на розглядi. Дiючий закон про органiзацiю суддiвської справи як i ранiше надiляє прокурорiв повноваженням здiйснювати нагляд за установами попереднього (досудового) слiдства, в'язницями i забезпечувати дотримання необхiдних стандартiв виховання i безпеки (ст. 27). В значнiй мiрi це завдання виконується недбало. Насамперед, прокурори найчастiше знаходяться в досить дружнiх вiдносинах з керiвництвом пенiтенцiарних установ, i тому вимога строгого дотримання встановлених правил ,може сприйматися як порушення професiйної солiдарностi. Крiм того, прокурори покладаються на спiвробiтництво з тими, кого вони контролюють, виконуючи свої функцiї нагляду. Наприклад, їм не дозволено входити на територiю центрiв затримкиполiцейських дiлянок без згоди керiвника мiсцевої полiцiї. Як результат цього, незлiченнi факти зловживань у вiдношеннi затриманих залишаються безкарними.[3] на те що Конституцiйний Суд оголосив цю норму неконституцiйної (Рiшення 486 вiд 21 грудня 1997 р.) ще має бути прийнята процедура судового контролю за i припиненням кримiнальних справ. РОЗДІЛ ІІІ. ПОВНОВАЖЕННЯ ІНШИХ ОРГАНІВ Наявнiсть iнституту вiйськових прокурорiв (i судiв) також дозволяє виконавчiй владi втручатися в судовий процес. Конституцiя не передбачає окремої системи вiйськової юстицiї. Проте, вiйськовi прокурори i суддi продовжують виконувати свої функцiї i спецiальний закон (Закон №34/1993) узаконює таке положення. Слiдство у вiдношеннi полiцiї, вiйськовослужбовцiв чи спiвробiтникiв служб безпеки, обвинувачуваних у здiйсненнi кримiнальних злочинiв, проводиться вiйськовими прокурорами, їх справи розглядаються вiйськовими суддями у вiйськових судах. Якщо навiть у злочинi замiшанi i цивiльнi особи i вiйськовослужбовцi, то цi справи розглядаються також лише вiйськовими прокурорами. Поряд iз правами й обов'язками, якими надiленi їх цивiльнi "колеги", вiйськовi суддi i прокурори користуються всiма привiлеями вiйськового персоналу. Вiйськовi прокурори мають вiйськовi звання: їхнє просування по службовим драбинi у рамках професiйної iєрархiї регулюються правилами просування по вiйськовiй службi.[4] посадових злочинiв,застосовуються вiйськово-дисциплiнарнi норми, а не норми Цивiльно-процесуального кодексу, їх заробiтна плата (яка перевершує заробiтну плату цивiльних суддiв i прокурорiв) виплачується Мiнiстерством оборони. Але, з iншої сторони, вони в меншому ступенi пiддаються "стабiльностi", iншими словами, менш твердому i затяжному стопору в просуваннi по службовiй драбинi, оскiльки їхнiй кар'єрний рiст визначається Мiнiстром оборони. Вiдзиваючи пiдвищення, мiнiстр може впливати на кар'єру вiйськового прокурора. При таких обставинах останнiй зацiкавлений у збереженнi незаплямованої репутацiї своїх начальникiв. Велика частина скарг проти полiцейських, нiколи не досягає судiв, i порушники користуються фактичною безкарнiстю. Як i у випадку з цивiльними прокурорами, тiснi вiдносини мiж вiйськовослужбовцями високого рангу i вiйськових прокурорiв можуть бути неофiцiйними, але вкрай серйозними перешкодами до належного розслiдування злочинiв. Це стало очевидним пiд час розслiдування подiй, зв'язаних зi скиненням Чаушеску. Хоча бiльш тисячi чоловiк були убитi полiцiєю й армiєю в груднi 1989 року, практично всi справи у вiдношеннi вiйськовослужбовцiв, були припиненi вiйськовою прокуратурою. Пiсля 1997 року, коли було приведено до присяги новий уряд, провадження по декiлькох таких справах були зненацька знову порушенi, що, мабуть, було обумовлено полiтичним тиском зверху. "Доповiдi про вiзит у Румунiю" Дж. Фроувейн писав: "Дiйсно, крiм цивiльних прокурорiв, є вiйськовi прокурори i вiйськовi суди, що мають виняткову юрисдикцiю по розгляду справ про злочини вiйськовослужбовцiв. При колишньому режимi, юрисдикцiя вiйськових прокурорiв i вiйськових судiв також поширювалася на багато правопорушень i злочини проти державної безпеки. Нинi, очевидно, ситуацiя змiнилася, але релiкти минулого щезалишаються... На мiй запит про процедури подачi скарг на жорстокiсть поводження полiцiї, менi було заявлено, що на сьогоднi лише прокурори i суди компетентнi вживати заходiв по таких справах. Таке положення несумiсне з ефективним наглядом за фактами зловживань полiцiї; я одержав запевнення, що вiдповiднi норми будуть незабаром змiненi". Хоча цi запевнення були зробленi ще в 1993 роцi, ситуацiя не змiнилася до 1999 року. Одним словом, румунську прокуратуру фактично не торкнулися важливiiнституцiональнi змiни, що вiдбулися пiсля 1990 року. Навпаки, прокуратура зберегла багато з тих повноважень, якими вона користалася в перiод диктатури. До того ж, бiльшiсть прокурорiв, що одержали свої призначення в перiод правлiння Чаушеску, усе ще займають колишнi посади. Разючий приклад такого збереження наступностi в умовах змiн демонструє кар'єру Олександру Тукуляну, який, будучи прокурором високого рангу в Бухарестi, ухвалив у 1985 роцi продовжити термiн попереднього (досудового) слiдства дисидента Георга Урсу, згодом убитого у в’язницi. Не дивно, що Тукуляну був понижений у посадi (у груднi 1989 року), але продовжував працювати в прокуратурi. У червнi 1990 року вiн знову проявив себе, розпорядившись про арешт декiлькох сотень громадян на тiй пiдставi, що вони брали участь у "антикомунiстичних i антиурядових" демонстрацiях, проведених в Унiверситетському Скверi в Бухарестi. У результатi Тукуляну був знову пiдвищений по службi, зайнявши посаду глави Департаменту Кримiнальних Розслiдувань, вищої посади в рамках апарата Генерального прокурора. І незважаючи на те, що в листопаду 1996 року вибори, якi вiдбулися, привели до влади тих же демонстрантiв з Унiверситетського Скверу, яких Тукуляну вiдправив у в'язницю. В 1990 року, його професiйна кар'єра продовжували свiй "метеоритний шлях". Зберiгаючи свою високу посаду в апаратi Генерального прокурора, у червнi 1998 року вiн був обраний парламентом членом ВищоїРади Магiстратури. До всього iншого, його iм'я згадувалося в пресi, як можливого кандидата на посаду Генерального прокурора. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 3. Даев В. Г., Маршунов М. Н. Основы теории прокурорского надзора. - М., 2004. - С. 89 [2] Страшун Б. А. Конституционные перемены в Восточной Европе. - М., 2001. - С. 58 [3] Даев В. Г., Маршунов М. Н. Основы теории прокурорского надзора. - М., 2004. - С. 89