Авторитаризм: за i проти
ЗМІСТ
Вступ
Роздiл І. Поняття та змiст авторитарного та тоталiтарного режимiв
1. 1. Поняття авторитаризму.
1. 2. Змiст поняття "тоталiтаризм". Вiдмiннiсть авторитаризму вiд
1. 3. Можливостi трансформацiїдержавних та полiтичних режимiв.
Роздiл ІІ. Особливостi антидемократичних режимiв.
2. 2 Оцiнка антидемократичних режимiв
Висновки
Використанi джерела
ВСТУП
Тема "Авторитаризм: за i проти" є доволi актуальною для нашого часу. Якщо обернутися назад та переглянути iсторiю двадцятого столiття, то можна побачити, що це столiття пройшло пiд знаком тоталiтаризму, особливо для тiєї частини свiту, яку зараз називають постсоцiалiстичною. Проте i iншi регiони не рiдко були пiд загрозою можливого перетворення на тоталiтарнi країни. Пройшло майже шiстнадцять рокiв з тих пiр як розпався Радянський Союз. Велика кiлькiсть країн здобула незалежнiсть. Проте, не лише суверенiтет здобули цi країни. Вони також здобули й шанс перетворитися на демократичнi країни. Однак, не всi держави їм скористалися. Можна вважати, що всi вони стартували з авторитаризму, та всi вони пройшли свiй шлях.
СРСР, зокрема Росiї швидко ввести у дiю демократiю, без необхiдних для неї суспiльних чинникiв, зазнала краху. Це показує, що є необхiднiсть у помiркованому перетворенi країни, i реформи потрiбно проводити поетапно, тодi коли вже сформувалися необхiднi передумови.
Ще Аристотель у своїй працi "Полiтика" вказав, що найкращий вид правлiння у державi – це монархiя, проте, лише при наявностi розумного та талановитого монарха. Тобто, за думкою Аристотеля, все пов'язане iз людським фактором. Так, Аристотель видiляв 6 основних форм правлiння. За полiтичною органiзацiєю полiцiя та демократiя, олiгархiя та аристократiя, i, вiдповiдно монархiя i деспотiя сходилися, однак, якщо демократiя, аристократiя та монархiя вiдносилися до справедливих форм державного правлiння, то олiгархiя, охлократiя та деспотiя несправедливих.
І демократiя, i диктатура йдуть своїм корiнням у форми полiтичної органiзацiї античностi. Стародавнi греки називали тиранiю, олiгархiю i деспотiю вiдхиленнями вiд справедливих устроїв. У Аристотеля також є цiкава думка про те, що демократiя – це влада бiдних, а олiгархiя – влада багатих i це вся рiзниця мiж ними. [22, ст. 37-101]
Тиранiя та олiгархiя виникали з демократичного ладу, коли одна людина абогрупа осiб силоючи хитрiстю i обманом захоплювали всю повнотувлади iздiйснювали її без згоди з народом. Це ставало можливим в умовах загальної полiтичної нестiйкостi, зовнiшнього втручання або вiйни. Греки деспотiю вважали справедливою, хочаiнепiдзвiтною народувладою.
У нашi днi тимчасова диктатура як обмежений надзвичайний iнститут влади передбачена в конституцiях майже всiх демократичних держав. Є таке положення в законодавчих актах США, Великобританiї, Францiї, ФРН, Швейцарiї, i т. д. Проте надзвичайне законодавство, подiбно тому як це було за часiв Сулли i Цезаря, може привести до необмеженої диктатури: Наполеон, Муссолiнi, Хортi та деякi iншi диктатори лiквiдовували демократичну правову державу за допомогою його ж легальних засобiв. Гiтлер створив нацистський режим, спираючись на надзвичайне законодавство Веймарськой республiки, конституцiя якої нiколи формально не вiдмiнялася. [18, ст. 63]
Отже, пiдсумовуючи усе вище сказане, можна визначити основну мету курсової роботи – визначити сутнiсть авторитаризму, позитивнi та негативнi його риси.
Завдання курсової роботи такi:
1) Дослiдити розвиток та становлення країн минулого Радянського Союзу.
2) Визначити розбiжностi мiж тоталiтарними державами та авторитарними.
3) Дати загальну оцiнку авторитаризму, видiлити позитивнi та негативнi рис.
4) Розглянути можливiсть трансформацiї авторитаризму та демократiї.
6) Розглянути шляхи розвитку демократичних сил в Українi.
статтi у перiодичних виданнях, думки людей, якi висловлюються у Інтернетi; позицiї фiлософiв, полiтологiв, мислителiв не лише сучасностi, але й iнших перiодiв. У роботi будуть використанi думки таких авторiв як Аристотель, Платон, Данте, Момот та iншi.
В роботi будуть також розглянутi особливостi практики при застосуваннi теорiй, пов’язаних з полiтичними режимами та трансформацiєю антидемократичних режимiв у демократичнi, а також можливiсть трансформацiї демократичних у антидемократичнi. Чи не найвiдомiшим прикладом, коли авторитарний режим призвiв до зменшення кiлькостi жертв в державi внаслiдок iсторичних подiй можна назвати диктаторський режим Франко в Іспанiї. Останнiй зумiв не лише врятувати державу вiд комунiстичного режиму, який призвiв би, iмовiрно до значно бiльших жертв (хоча це також не факт, оскiльки жорсткий контроль був би ускладненим через особливостi геополiтичного розмiщення Іспанiї та вiдсутнiсть спiльного кордону з СРСР), а i дозволив Іспанiї практично уникнути жертв ІІ свiтової вiйни. Пiсля смертi Франко, в Іспанiї було встановлено демократичний режим, i до речi майже без кровi, тихо та спокiйно. Тим не менше, навколо профашистського режиму Франко сьогоднi iснує надзвичайно багато суперечок.
Існує i протилежний приклад. У Болiвiї, пiсля революцiї 1898 року до влади прийшли демократи, а саме лiберальна партiя. Проте встановлений ними режим був мало чим схожий на демократiю. За бiльшiстю ознак, у Болiвiї було встановлено авторитарний режим, де деякi свободи, поєднувалися з репресiями, фiзичним знищенням опозицiї, та iншими ознаками авторитаризму.[20, ст. 18-28]
Проблемними залишаються i питання визначення авторитарних та тоталiтарних режимiв. Так, за однiєю класифiкацiєю, тоталiтарнi режими вважаються рiзновидом авторитарних, за iншою – вважається що вони знаходяться на однiй лiнiї, є абсолютно рiзними режимами i вiдрiзняються не лише жорсткiстю, а й ознаками, акцентами, як наприклад, роллю правлячої партiї або хунти, роллю номенклатурної касти чи особисто вождя. Вiдкрите i питання при вiднесеннi конкретного режиму до тоталiтарних або авторитарних. Однi дослiдники вiдносять до тоталiтарних режимiв лише гiтлерiвську Нiмеччину та СРСР, iншi вченi тоталiтарними називають лише комунiстичнi режими, тодi як всi iншi авторитарними. Всi дослiдники однозначно погоджуються лише з одним фактором класифiкацiї – часовим. Тоталiтарними можна вважати лише режими, що виникли в ХХ столiттi, оскiльки лише тодi технiчний прогрес дозволив тотальний контроль за всiма членами суспiльства, кожною особистою i, вiдповiдно суспiльством в цiлому.
Першi класичнi теоретичнi дослiдження по проблемах тоталiтаризму — роботи Ф. Хайека «Дорога к рабству » (1944) i X. Оренди «Витоки тоталiтаризму» (1951), а також сумiсна праця К. Фрiдрiха i З. Бжезiнського «Тоталiтарна диктатура i автократiя» (1956), в якому зроблена спроба емпiрично обґрунтувати тоталiтаризм як поняття, що вiдображає сталiнiзм i iншi однотипнi йому полiтичнi режими.
Як ми вже згадували, в цiй роботi будуть використанi думки не лише фахових юристiв, але й полiтологiв, журналiстiв та iнших спецiалiстiв, оскiльки серед їхнiх теорiй зустрiчаються досить цiкавi та рацiональнi думки, не враховуючи якi ми втратили б частину цiнної iнформацiї для роздумiв, формування власних висновкiв.
"Выбраковка" дано суспiльство де поряд з репресiями показанi i деякi свободи, дан деякий аналiз рисам авторитаризму. Незважаючи на художнiсть цього твору, вiн має велике значення через особу автора. В творi була використана велика кiлькiсть iнформацiї та матерiалiв з першоджерел.
РОЗДІЛ І ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ АНТИДЕМОКРАТИЧНИХ РЕЖИМІВ
1. 1 Поняття авторитаризму.
В iсторiї людської цивiлiзацiї можна дослiдити велику кiлькiсть режимiв, якi так чи iнакше пiдпадають пiд категорiю авторитарних режимiв. Дуже часто авторитаризм за його характерними рисами визначають як дещо середнє мiж тоталiтаризмом та демократiєю. Рiч у тому, що авторитаризм має характернi риси обох цих державних режимiв. Інодi ще авторитаризм називають режимом з обмеженим плюралiзмом, тобто можливiстю iснування багатьох вiльних думок та iдей. Проте не в усiх галузях. З демократiєю, авторитаризм поєднує наявнiсть автономних, непiдконтрольних суспiльних сфер, особливо економiчної та приватного життя, наявнiсть деяких елементiв громадянського суспiльства. Але одночасно, для авторитаризму характерна необмежена влада, що непiдконтрольна громадянам.
Характерним є i те, що влада є необмеженою та непiдконтрольною для громадян. Для авторитарного режиму характерне зрощення усiх трьох гiлок влади, зосередження виконавчої, законодавчої та судової влади в одних руках. Принцип роздiлення влади не дiє. Як правило принцип роздiлення влад нацiлений на те, щоб запобiгти пiднесенню однiєї з гiлок державної влади над iншими гiлками державної влади, утвердженню авторитаризму i диктаторського режиму в суспiльствi. Цей принцип передбачає систему «стримувань i противаг», направлену на те, щоб звести до мiнiмуму можливi помилки в управлiннi, однобiчнiсть пiдходу до вирiшуваних питань. Проте в авторитаризмi вона не дiє[28, ст. 9].
Також для авторитарного режиму характернi наступнi риси:
1) Здiйснення влади централiзовано, пiд управлiнням однiєї або групи осiб, рiшення яких виконуються беззаперечно [12, ст. 87]. У випадку невиконання рiшення або спроби його оскаржити можуть бути використанi методи примусу або насильства.
2) Широке використання насильства, проти "незгiдних". Загальна монополiзацiя влади, та заборона опозицiї. Інодi процеси монополiзування влади здiйснюються за рахунок законодавчого процесу, проте доволi часто така полiтична "єднiсть" є лише результатом вiдсутностi потреби населення у владних представниках. Так наприклад було у бiльшостi монархiй в свiй час. При авторитарному режимi можливе iснування деякої кiлькостi профспiлок та полiтичних партiй, проте як правило вони знаходяться пiд контролем держави. Населення не має реальних полiтичних прав та важелiв впливу на полiтику влади [18, 63].
3) Для авторитарного режиму характерна потенцiйна чи реально опора на вiйськову, полiцейську силу, та на спецiальнi державнi органи, що займаються безпекою та стабiльнiстю процесiв у суспiльствi. Дана характеристика не означає, що влада обов’язково використовує цю силу. В iсторiї вiдомо не один режим який був авторитарним, але й одночасно процвiтаючим та який пiдтримувався народом. Але потенцiйна можливiсть використання сили залишається [23, 316-317]. Можна навести приклади наступних диктаторiв, що здiйснювали свою владу з опорою на армiю – це Ідрiс Дебi (Чад), Франсуа Бозiзе (Цар), Денi Сассу-Нгесо (Конго), Омар Бонго (Габон) та деякi iншi.
4) Дiя прiоритету держави над особою, вiдсутнiсть гарантiй виконання та охорони конституцiйних прав та свобод людини, особливо у взаємовiдносинах влади з особою.
5) Рiзна ступень регламентацiї та контролю за суспiльним життям. Влада при авторитарному режимi займається у першу чергу питаннями забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони i зовнiшньої полiтики, хоча вона може впливати на стратегiю економiчного розвитку, здiйснювати структурнi перетворення, не руйнуючи при цьому механiзму ринкового саморегулювання, проводити активну соцiальну полiтику. Авторитарнi режими мають, як правило, консервативний характер [22, 63].
влада непiдконтрольна та непiдзвiтна населенню, має вузьку соцiальну базу. Не виконується принцип подiлу влади. Проте не проводиться тотальний контроль за суспiльством, зберiгається, але обмежується можливiсть плюралiзму. Авторитаризм iнодi називають режимом з обмеженим плюралiзмом, або режимом державної влади з вiльною економiкою.
Авторитаризм iснує у двох формах – революцiйнiй та стабiлiзацiйнiй. При революцiйнiй формi, авторитарний режим спрямований на змiну iснуючого суспiльно-полiтичного ладу. У такому випадку авторитаризм є лише перехiдною формою правлiння, але може переродитися на стабiлiзацiйний. Стабiлiзацiйний авторитаризм – це режим який спрямований на збереження iснуючого суспiльно-полiтичного ладу.[12, 84]
Авторитарний стабiлiзацiйний режим може мати на метi проведення мобiлiзацiйних заходiв на подолання труднощiв, що виникли внаслiдок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з:
а) революцiйними рухами (прогресивними, консервативними або реакцiйними);
г) iноземним втручанням.
Авторитарний режим встановлюється в державах, якi:
Авторитаризм сумiсний з рiзноманiтними суспiльними та полiтичними системами – рабовласницька, феодальна, капiталiстична, буржуазна, соцiалiстична, монархiчна, навiть може мати деякi елементи демократичної системи – роздiлення гiлок влади, парламент, iнше[19, ст. 64].
Якi умови виникнення режиму авторитарної влади?
1. Соцiальна i полiтична криза суспiльства, що виражає перехiдний характер часу. Для такої кризи характерна ломка сталих традицiй, способу життя, iсторичного устрою, яка пов'язана з рiзкою модернiзацiєю основних сфер суспiльного життя. Вона виконується за життя декiлькох поколiнь.
2. У сферi соцiальної психологiї i iдеологiї наростають настрої занедбаностi i вiдчаю, прагнення до вiдновлення соцiальної справедливостi шляхом встановлення рiвностi, споживацьке вiдношення до життя бере гору над етикою продуктивної працi. Народжується образ ворога народу, в особi якого-небудь суспiльного iнституту, соцiальної групи або нацiї. Виникає культ особи вождя, з яким пов’язуються останнi надiї на подолання кризи.
в умовах наростаючої кризи, i ця влада стає джерелом i охоронцем влади, що стоїть над суспiльством.
4. Нарештi, вирiшальною умовою виникнення авторитаризму є лiдер, що володiє авторитетом, визнається бiльшою частиною нацiї, що забезпечує можливiсть безкровного, мирного захоплення влади певним полiтичним угрупуванням. У iншому випадку неминуча громадянська вiйна, суперечка мiж партiями i вождями.
Оскiльки режим авторитарної влади з'являється не в результатi випадкового збiгу обставин, а завжди в тiй чи iншiй мiрi виражає iсторичну необхiднiсть, остiльки вiн не може оцiнюватися однозначно. Разом з авторитарними режимами консервативного (Сулла в Стародавньому Римi) або вiдверто реакцiйного толку (Гiтлер в Нiмеччинi), були i такi, якi виконували прогресивну роль в iсторичному розвитку своєї країни, наприклад Наполеон Бонапарт,Отто фон Бiсмарк, Петро І.
"тоталiтаризм". Вiдмiннiсть авторитаризму вiд тоталiтаризму.
мiрою духовний розвиток у цей час.
Тоталiтаризм з’явився лише у ХХ столiттi, проте його iдейнi зародки сягають ще у далеке минуле. Ідея про необхiднiсть повного пiдпорядкування частини цiлому, iндивiда державi, а також тотального управлiння суспiльством iснує вже бiльше двох з половиною тисячолiть. Так ще Гераклiт вважав, що володiючи мудрiстю, доскональними знаннями, можна управляти всiма речами [22, ст. 22].
У ІІ-ІV столiттi до нашої ери, у Китаї теоретики (Цзи Чань, Шень Бу-Чай, Шан Ян) обґрунтовували необхiднiсть створення сильної централiзованої держави, яка б за допомогою жорстких законiв могла регулювати усi сфери життя. Вони вважали, що держава повинна володiти монополiєю у рядi галузей виробництва та торгiвлi, здiйснювати постiйний контроль за поведiнкою та iдеологiєю пiдданих, спираючись головним чином на жорстокi покарання.
Проте не зважаючи на те, що витоки iдеї з’явилися дуже давно, в той час було неможливо впровадити такий режим в життя. Навiть в найменшiй країнi розпорядження з центру до провiнцiй могли йти вiд декiлькох тижнiв до року. Інформацiя завжди запiзнювалася за подiями. Не було технiчної можливостi здiйснювати тотальний контроль.
Проте в ХХ столiттi такi можливостi з’явилися, i вiдповiдно з’явилися тоталiтарнi режими. Вперше термiн тоталiтаризм використовує Муссолiнi для надання характеристики свого руху у 1925 роцi. У кiнцi 20-х рокiв англiйська газета "Тайме" використала цей термiн, для характеристики негативного державного режиму маючи на увазi не лише фашизм у Італiї, але i полiтичний устрiй у СРСР.
Пiзнiшi спроби створити емпiричну, побудовану на базi реальних, фактiв теорiю тоталiтаризму не мали особливого успiху, оскiльки, вiдображаючи найодiознiшi полiтичнi системи XX ст., вони, у мiру пом'якшення, лiбералiзацiї країн командного соцiалiзму, все бiльше розходилися з дiйснiстю i до того ж не вiдображали принципових вiдмiнностей рiзних тоталiтарних систем. В цiлому концепцiї тоталiтаризму показали себе як спрощенi аналiтичнi моделi, адекватнi головним чином лише епосi сталiнського терору.
чи менше практичне втiлення в iдеологiї, полiтичному русi i реальнiй полiтичнiй системi. Загальними вiдмiнними ознаками тоталiтаризму є прагнення до всеосяжної органiзованостi суспiльства i повного контролю за особою з боку влади, до радикального перетворення всiєї суспiльної системи вiдповiдно до революцiйної по своєму характеру соцiальної утопiї, що не залишає мiсця для iндивiдуальної свободи i соцiальних суперечностей.
Тоталiтаризм – це крайня форма антидемократичного режиму. Вiн є набагато жорсткiший нiж авторитарний режим. Тоталiтарний режим характерезується наступними рисами:
- Одержавлення всiх легальних громадських органiзацiй, та знищення нелегальних;
- Влада не обмежена законом, i закону не пiдвладнi повноваження влади;
- Фактична лiквiдацiя, формально проголошених конституцiйних прав та свобод;
- Тотальний контроль за усiма сферами дiяльностi громодян;
- Полiтична та художня цензура;
- Вiдсутнiсть гласностi;
- Нетерпимiсть до "iнакодумства";
- Репресiї щодо опозицiї;
- Прагнення до зовнiшньої експансiї;
- Присутня обов’язкова для усiх громодян iдеологiя, яка має революцiйний чи псевдореволюцiйний характер.
Дуже часто термiни "авторитаризм" та "тоталiтаризм" вживають як слова синонiми, що мають однакове значення. Однак цi два режима мають сутєвi вiдмiностi один вiд одного:
1) При авторитарному державному режимi при владi знаходиться одна особа, або невелика група осiб, у руках яких зосереджуеться вся повнота влади. Але при тоталiтарному режимi влада належить партiї. З цим пов’язана своєрiдна суперечнiсть та розбiжнiсть мiж цими режимами. При тоталiтаризмi одноосiбна влада втрачає частину свого значення, через те, що вона перетворюється на знарядя влади партiї. Зрощуються партiйнi та державнi функцiї, здiйснюється фактичне ототодження партiї та держави.
2 ) Тоталiтарна влада не має подiлу на рiвнi, на вiдмiну вiд авторитарної: на будь-якому рiвнi соцiальної iєрархiї iндивiд, володiючи владою, володiв одночасно абсолютною владою над дорученим йому «об'єктом». Вiдмiннiсть була саме в об'єктi придатку влади, але не в її характерi. Наприклад, будь-який начальник районного масштабу володiв всiма атрибутами влади — партiйної, господарської, судової, каральної i т. п. Так наприклад верхiвка влади в певнiй республiцi СРСР могла разраховувати на повну владу, до тих пiр, поки вона виконувала вказiвки зверху. Так уряд Х. Раховського мав всю повноту влади, до тих пiр, поки їхня полiтика не пiшла у розрiз з полiтикою СРСР. Тому для функцiонування тоталiтарної влади не потрiбен примус, що йде зверху вниз: тоталiтарний iндивiд добровiльно пiдкорявся вищестоящому, дiстаючи в обмiн на покiрнiсть абсолютну владу «на своєму мiсцi». Можна сказати, що обмеження в структурi тоталiтарної влади витiкали з перетину iндивiдуальних властей, що створювало безперервну i постiйну напругу у всiх вузлах системи i було джерелом енергiї, що живила iснування цiєї системи.
3) Найсерйознiший момент зв'язаний з розумiнням мети, «iсторичної мiсiї» даного режиму. Цiєю метою може бути, i доктрина «расової переваги», i специфiчнi нацiонально-iмперськi iдеї, та багато iнших. Можна сказати, що тоталiтаризмом на перших порах рухала та або iнша утопiчна мрiя, направлена проти лiберальної демократiї, капiталiстичної економiчної системи яка так чи iнакше вiдповiдала сподiваннями бiльшостi населення країни. Прибiчники тоталiтарного iдеалу розглядали його як прообраз майбутнього порядку у всьому свiтi. Тому тоталiтаризм не тiльки орiєнтований «усередину», тобто на створення досконалого суспiльства в якiй-небудь окремiй країнi, але i намагається реалiзувати свої потенцiї «зовнi», тобто розповсюдити аналогiчний своєму суспiльний устрiй на iншi країни, i в цьому вiн, мабуть, мало чим вiдрiзняється вiд деяких нинiшнiх демократiй.
Авторитарнi держави в переважнiй бiльшостi випадкiв не ставлять перед собою задачу повного подолання попереднього соцiального ладу. Вiйськовi хунти в Латинськiй Америцi звичайно приходили до влади пiд гаслами збереження встановленого порядку, позбавлення вiд реальної або уявної загрози його змiни. Авторитаризм схиляється до iдеї органiчного розвитку, пiд яким часто ховається бажання перешкодити взагалi всяким помiтним змiнам.
4) Інша ознака, по якiй розрiзняються тоталiтарнi i авторитарнi системи, полягає в неоднаковому ступенi регламентацiї рiзних аспектiв суспiльного життя в них. Тоталiтаризм прагне реалiзувати утопiчний iдеал у всiх сферах суспiльного життя. В результатi передбачається не лише створення i пропаганда нової системи цiнностей, але й формування людини, iндивiдуальнiсть якої повинна бути пiдлегла колективностi, розчинена в нiй. Для авторитаризму, навпаки, характерне навмисне зниження рiвня полiтичної грамотностi мас, їх досить слабка полiтична iнформованiсть.
5) Доволi часто при авторитаризмi формально iснують парламент, партiї, роздiлення гiлок влади i iншi атрибути демократiї: громадянське суспiльство не повнiстю поглинене державою, i можливо навiть «дозоване iнакомислення».[24, ст. 106]Диктатура може визнавати або терпiти певнi соцiальнi конфлiкти. При нiй продовжує iснувати цiлий ряд впливових в полiтичному вiдношеннi груп тиску (державна бюрократiя, вiйськовi, крупна буржуазiя i т. д.), якi, захищаючи свої iнтереси, перш за все економiчнi, можуть блокувати ухвалення рiшень, що їх не влаштовують.
руйнує колишню соцiальну структуру, розриває традицiйнi соцiальнi зв'язки, лiквiдовує соцiальну диференцiацiю, що склалася ранiше, тобто «перетворює класи на маси». [13 ст. 89-90] Як приклад можно навести доктрину "єдиного, радянського народу" в СРСР, та одночасно розмежування населення на рiзнi групи у Іраку, становi та iншi особливостi роздiлення суспiльства в бiльшостi середньовiчних країн, та iнше.
Це одночасно породжує величезний прошарок людей, що втратили своє соцiальне корiння i котрi прямують за новими вождями, яким вони беззастережно довiряють. Тоталiтарнi режими активно втручаються в економiчну сферу, або встановлюючи над нею строгий контроль, або пiддаючи її повному, або майже повному одержавленню.
давали своїм випускникам не тiльки вiйськовi знання; вони включали в програму навчання i курси економiчної науки, управлiння, основи соцiологiї i т. д. Це дозволяло їм тверезо оцiнювати переваги тiєї або iншої системи господарювання. І, захоплюючи владу, вiйськовi залишалися швидше контролерами, нiж фахiвцями. Вони вельми обережно вiдносилися до економiчних процесiв, а безпосереднє управлiння ними, як правило, покладали на фахiвцiв з цивiльних осiб. У протилежнiсть тоталiтарним диктатурам такi авторитарнi режими, як наприклад, в Пiвденнiй Кореї, на Тайванi, виявилися достатньо ефективними в економiчних вiдносинах.[21, ст. 101]
органiзацiї i виробничi структури. Рiшення партiйних органiв служать керiвництвом до дiяльностi для всiєї решти центрiв влади, а також для армiї i служби внутрiшньої безпеки, виробництво також контролюється партiєю.
9) Ще одна з вiдмiнностей авторитаризму вiд тоталiтаризму полягає в тому, яку роль виконують в обох режимах репресiї. В перiод зародження, становлення i панування тоталiтарна диктатура здiйснює систематичний терор по вiдношенню до своїх супротивникiв легально i нелегально, не зважаючи на жертви. Вiн проводиться секретною службою безпеки, значення якої з часом зростає настiльки, що вона намагається змагатися з правлячою партiєю за владу.
10) Авторитарний режим також має таємну полiцiю, яка часто зневажає закон i тероризує супротивникiв режиму. Але масовi узаконенi репресiї iз створенням спецiальних таборiв авторитаризму, як правило, не властивi. Авторитарнi диктатори звичайно застосовують тактику виборчого терору, направленого на усунення або залякування опозицiйних депутатiв, видних громадських дiячiв, незгодних з полiтикою режиму, i т. д. Найчастiше з ослабленням репресiй починають рости i набирати вагу в суспiльствi, в полiтичнiй боротьбi опозицiйнi сили, i тоталiтаризм поступово переростає в авторитаризм.
Звичайно, данi вiдмiнностi мiж диктатурами тоталiтарного i авторитарного типiв не слiд абсолютизувати. Багато режимiв є як би промiжними мiж ними i об'єднують ознаки рiзних типiв через особливостi свого полiтичного досвiду. Цiлий ряд країн в нашi днi вчиняє перехiд вiд диктатури до демократiї i не пiддається однозначному визначенню згiдно прийнятої в сучаснiй полiтологiї класифiкацiї.
1. 3 Можливостi трансформацiї демократiї та авторитаризму.
Одна з тенденцiй наших днiв — розповсюдження демократiї на новi держави, проте не варто розумiти цю тенденцiю спрощено, лише як рiвномiрний i поступальний процес залучення нових нацiй до демократичних iдеалiв. Дослiдники давно помiтили хвилеподiбнiсть цього руху i вiдомi коливання в спiввiдношеннi рiзних типiв полiтичних систем.
Один з кульмiнацiйних моментiв демократичного розвитку в незалежних державах випадає на перiод закiнчення першої свiтової вiйни, коли були поваленi старi європейськi монархiї - в Нiмеччинi i Австро-Угорськiй iмперiї, - i утворилося декiлька нових держав в Схiднiй Європi. Але в 20-30-тi роки саме в цих країнах, а також в Італiї, Аргентинi, Бразилiї, Болiвiї, Японiї, Португалiї та Іспанiї парламентськi системи потерпiли крах. Нове розростання демократiї вiдбулося по закiнченню Другої свiтової вiйни iз встановленням правової державностi у ФРН, Австрiї, Італiї i Японiї, а потiм i з утворенням демократичних держав в країнах, що звiльнилися вiд колонiальної залежностi. Але в кiнцi 60-х — початку 70-х рокiв цей процес пiшов на спад в результатi встановлення авторитаризму у великiй кiлькостi держав, що розвиваються. Нарештi, на рубежi 70-80-х рокiв знов стали помiтнi ознаки демократичного пiдйому, що одержав величезний iмпульс пiсля початку "перебудови" в СРСР. Ця остання хвиля полiтичної свободи навiює найбiльшi надiї прихильникам демократiї.
В полiтологiї є поняття "перехiд" яке визначає процес змiни режимiв. Пiд переходом в полiтологiї розумiють процес, що протiкає мiж падiнням однiєї системи i затвердженням iншої, тобто встановленням нового ладу iнститутiв i цiнностей. Але ця констатацiя ще нiчого не говорить про результат цього процесу, оскiльки демократизацiя може бути припинена, виникне гiбридна структура або вiдбудеться повернення до старого порядку. У методологiчному планi поняття "перехiд" дозволяє уникнути жорсткого розподiлу полiтичних систем на диктатури i демократiї, оскiльки полiтичнi перспективи багатьох країн сьогоднi неяснi i пов'язанi з досить тривалим спiвiснуванням напiвавторитарних i напiвдемократичних форм здiйснення влади [17, 187].
Демократизацiю слiд вiдрiзняти вiд лiбералiзацiї. Остання допускає можливiсть того, що верхи роблять обмеженi i контрольованi поступки у сферi полiтичних i цивiльних прав без додання ним повного i всеосяжного характеру, робляться обережнi та помiркованi реформи. Режим йде на деякий компромiс з опозицiєю, але одночасно стримує її вимоги на участь у владних повноваженнях. Проте процес лiбералiзацiї дуже рухомий i володiє власною динамiкою. Лiбералiзацiя часто передує переходу до демократiї. В Угорщинi, наприклад, з 1968 р. впроваджувався "новий економiчний механiзм", нацiлений на посилення ролi ринку i надання бiльшої автономiї пiдприємствам. У iнших країнах (СРСР, Чехословаччина) лiбералiзацiя i демократизацiя практично спiвпали в часi.
Розглянемо питання переходу спершу на прикладi трансформацiї авторитарних полiтичних систем, маючи при цьому на увазi, що багато аспектiв цього переходу можна вiднести i до полiтичних процесiв, що протiкають в посттоталiтарних державах.
ньому вiдпала.
У економiчнiй сферi багато держав з диктаторським правлiнням, що здiйснюють перехiд до демократiї, натрапили на серйознi проблеми. Лише в деяких країнах (Чилi, Пiвденна Корея i iн.) авторитаризм зумiв налагодити ефективне господарство. У мiру iнтернацiоналiзацiї виробництва i капiталу стала бiльш показною вiдмiннiсть мiж вiльною економiкою i закритими структурами панування. Бюрократичнi апарати авторитарних держав вимушенi трансформуватися пiд впливом процесiв iндустрiалiзацiї i розподiли iноземної допомоги.
У полiтичному планi авторитаризм зiткнувся з незадоволенiстю нових елiт пануючого класу, традицiйними лiдерами. Усерединi правлячого блоку наростають конфлiкти, частина його звертається до стороннiх груп за пiдтримкою, що руйнує мiцнiсть режиму.
виражають великi сумнiви в потенцiях i етицi автократичного панування. Важливий i той факт, що в деяких країнах авторитаризм спочатку вважався тимчасовим явищем, покликаним навести лад, а парламентськi iнститути були розвиненi достатньою мiрою.
режимiв) значення. В цiлому крах комунiзму спричинив за собою значнi полiтичнi змiни в країнах, що розвиваються. Але було б спрощенням вважати, що полiтика країн Заходу вiдносно авторитарних режимiв однозначно переслiдувала мету упровадження демократiї. Зовнiшньополiтичнi прiоритети демократичних держав, перш за все США, складалися з трьох основних мотивiв.
По-перше, в умовах протиборства з комунiзмом Захiд щедро забезпечував своїх союзникiв в "третьому свiтi" зброєю, не зважаючи на їх полiтичний устрiй. В деяких випадках, наприклад в Пакистанi, така пiдтримка приводила до значного посилення армiї, яка потiм здiйснювала вiйськовий переворот. У Заїрi, по сусiдству з "комунiстичними" Конго i Анголою, легендарний своєю корумпованiстю президент Мобуту одержав вiд американцiв сотнi мiльйонiв доларiв допомоги тiльки за обiцянку боротися з комунiзмом. У свiй час ходила легенда, що його багатство порiвнялося iз зовнiшнiм боргом Заїру, тодi як жителi цiєї багатющої в Африцi країни дiйшли до крайньої бiдностi. Важко не пригадати i пiдтримку з боку США диктатури Нго Дiнь Дьема в Пiвденному В'єтнамi (1955-1963 рр.), завдяки якiй фiнансувалася половина бюджету цього антикомунiстичного режиму.
Для прикладу та iлюстрацiї даного пункту також можна навести Фiлiппiни, коли саме за сприяння США, Фердинант Маркос прийшов до влади, в обмiн на обiцянку боротися з комунiстичною агресiєю.
По-друге, прiоритетом захiдної полiтики вiдносно авторитарних держав частiше буває економiчний розвиток, нiж полiтичне, а полiтичнiй стабiльностi вiддається перевага над невизначенiстю демократичних перспектив. Нiмецькi журналiсти пiсля тривалого вояжу по африканських країнах дiйшли наступного висновку: "Не тiльки африканськi керiвники уникали говорити про плюралiстичну демократiю. Навiть захiднi уряди i експерти по розвитку змiщували прiоритети на економiчний прогрес. І тим бiльше їх не турбувало положення з плюралiзмом думок, мораллю i правами людини, коли на карту ставилися геостратегiчнi або економiчнi iнтереси. Стабiльнiсть i антикомунiзм були передумовою для допомоги i спiвпрацi"[29, 226]
По-третє, для багатьох полiтикiв i суспiльних органiзацiй принциповим залишалося питання про просування демократичних принципiв i iдеалiв в країнах, що розвиваються. Ними неодноразово пiдiймалося питання про дотримання прав людини. До певної мiри це дозволяло ухилятися вiд досить неприємного питання про форми правлiння i типи полiтичних систем. У 80-90-е роки захiднi демократiї стали настирливiше вести лiнiю на демократизацiю авторитарних режимiв, маючи в своєму розпорядженнi вельми дiєвий засiб для цього — економiчною допомогою. Наприклад, зустрiч президента Францiї Ф. Мiттерана з рядом лiдерiв африканських держав в червнi 1990 р. мала серйознi наслiдки для умов надання допомоги, якi стисло можна позначити так: без багатопартiйної системи i вiльних виборiв нiякої допомоги для розвитку країн.
Зрозумiло, спiввiдношення цих прiоритетiв зовнiшньої полiтики вiдносно країн, що розвиваються, у рiзних захiдних демократiй в конкретнi iсторичнi перiоди було неоднаковим, але поєднання саме цих принципiв характеризує зовнiшнiй вплив на авторитарнi системи[19, 118].
Серйозними i дуже наочними свiдоцтвами полiтичної ломки, що вiдбувається в авторитарних країнах, є конституцiйна реформа i запозичення принципiв правової держави. Рух в цьому напрямi з середини 80-х рокiв набув характеру очевидної тенденцiї. У Африцi, наприклад, з 1989 по червень 1992 р. в 25 державах були або прийнятi новi конституцiї, або iстотно змiненi старi. Лише в Малавi i Угандi збереглися однопартiйнi системи.[29, 226]
"архiтектора нацiонального розвитку" i т. д. Вводиться обмеження президентських повноважень двома мандатами, у рядi випадкiв роздiлення постiв глави держави i глави уряду. Проте iнститут сильного глави держави зберiгається. Вiдбувається розширення компетенцiї парламенту, i є приклади створення двох палат. Деякi перемiщення спостерiгаються i у напрямi незалежностi судової влади i її гарантiй. Є також ознаки департизацiї озброєних сил.
Якi основнi орiєнтири перехiдного руху?
Зробивши ряд узагальнень, ми зможемо накреслити iдеально типову картину цього процесу. Як правило, першою вiхою є нова конституцiя i вибори глави держави i парламенту. Влада переходить в руки уряду, сформованого бiльш-менш демократичним шляхом. Проте це ще не означає, що демократiя побудована. Затвердження демократiї як системи полiтичних взаємозв'язкiв пов'язане з глибшою трансформацiєю держави i суспiльства, i якраз цей промiжок є найбiльш небезпечним з погляду рецидиву диктатури. Вирiшальне значення мають не стiльки встановлення i облаштування iнституцiйного фасаду, що часто вiдбувається в першу чергу, оскiльки формування цивiльного суспiльства — незалежних вiд держави i пануючої партiї об'єднань громадян, здатних автономно i в союзi з iншими асоцiацiями вiдстоювати свої права i iнтереси. Цi групи i окремi громадяни повиннi бути здатнi координувати свої дiї, створювати коалiцiї i бути активними захисниками своїх iдеалiв. Зрiлiсть елементiв цивiльного суспiльства залежить не тiльки вiд модернiзацiйних процесiв, але i вiд iсторичних i культурних умов, що дозволили сформуватися таким об'єднанням.
В цiлому про встановлення мiцного демократичного ладу з великою упевненiстю можна говорити лише в тому випадку, якщо виконуються наступнi умови:
— норми полiтичної поведiнки роздiляються полiтичними супротивниками, якi перетворюються з ворогiв в опонентiв;
— основнi полiтичнi сили вiдмежовуються вiд екстремiзму, i вiн продовжує iснувати на периферiї суспiльного життя;
— створене цивiльне суспiльство;
— основнi полiтичнi сили дiйшли мiнiмального консенсусу по основоположних цiнностях;
Одна з основних проблем сучасної полiтичної науки полягає в рiшеннi питання про стiйкiсть нових демократiй. Численнi приклади того, що демократiя є лише фасадом колишнiх тиранiчних режимiв, що вiдбувається лише iмiтацiя переходу. Наприклад, в Бенiне, Замбiї або Малi iснують демократично вибранi уряди, як може показатися на перший погляд. Насправдi це лише маскування мiж елiтної боротьби за можливiсть контролювати полiтичнi механiзми i канали економiчної експлуатацiї, створенi колишнiми диктаторами. Вiдбуваються загострення боротьби за розподiл засобiв i зростання незадоволеностi колишнього привiлейованого шару. Тi клани, претензiї яких на участь у владних повноваженнях не задоволенi, намагаються зiграти роль опозицiйних демократичних партiй, розраховувавши на захiдну пiдтримку. У тих країнах, де всiєю повнотою влади володiє армiя, важко знайти нею противагу в особi iнших полiтичних чинникiв (профспiлок, церкви), оскiльки їх вплив незначний. У свiтi, що розвивається, демократiя не сприймається як природна форма полiтичної органiзацiї. Примiтно, наприклад, iнструментальне вiдношення лiвих угрупувань до демократiї, перш за все в Латинськiй Америцi. У країнах, де вiйськовi перевороти мають давню традицiю, сама iдея демократiї вважається приналежнiстю лiвого образу полiтичної думки. Не дивлячись на те що багато сил в полiтицi сьогоднi добре уявляють собi значення компромiсу, радикально налаштованi особи, задаючи тон в багатьох лiвих партiях Латинської Америки, використовують iдею демократiї лише як гасло i засiб для досягнення своїх цiлей — дестабiлiзацiї капiталiзму i здiйсненнi революцiї.[15, 67-89]
Роздiл ІІ Особливостi антидемократичних державних режимiв.
2. 1 Оцiнка антидемократичних режимiв.
Оцiнити авторитарнi режими досить важко через їх багатоманiтнiсть, та наявнiсть у них суттєвих розбiжностей мiж ними. Проте можливо дещо узагальнено дати характеристику позитивним та негативним рисам авторитарних та тоталiтарних режимiв.
1. Курс полiтики, як внутрiшньої та i зовнiшньої влади повнiстю залежить вiд позицiї главi держави, або групи осою що здiйснюють авторитарну владу.
2. У громадян вiдсутнi можливостi попередження полiтичних авантюр та свавiлля влади, що може вилитися у небажанi та негативнi наслiдки. Прикладом такої неможливостi можна вважати правлiння Фердинанта Маркоса у Фiлiппiнах. Там неодноразово виникали такi ситуацiї при яких, у випадку наявностi процедури запобiгання дiям (наприклад "право вето") або процедури вiдсторонення вiд влади (наприклад процедура "iмпiчменту"), країна мала можливiсть вийти з деяких кризових явищ з меншими втратами.
3. При авторитарних режимах дiє обмеження iнститутiв артикуляцiї, полiтичного вираження суспiльних iнтересiв. Тому iнодi проведення певних дiй є вiдiрваним вiд реальностi, та не має пiд собою необхiдних пiдстав.
4. Дуже часто дiє принцип адмiнiстративно-командної системи в економiцi, що спричиняє негативнi наслiдки для економiки. Спроби проводити економiку без оглядки на ринковi закони також характерне i для багатьох напiвавторитарних держав. В умовах панування командно-адмiнiстративної системи негативнi явища даютьвзнаки i в соцiальнiй сферi. Загальмування темпiв зростання економiки у сукупностi iз залишковими принципами фiнансування соцiальних програм вiдбиваютьсяна рiвнi добробуту народу. Це завжди наближає до кризових явищ.
полiтична думка. При демократiї кожний громадянин вiдчуває вiдповiдальнiсть за майбутнє своєї держави та має стимули для пiдвищення своєї свiдомостi.
6. В деяких випадках можливi фiзичнi розправи. При авторитарному режимi, громадяни не можуть бути впевненi у виконанi їх прав. В авторитарних режимах можливi репресiї, фiзичнi розправи над опозицiєю, та деякi iншi порушення.
7. Авторитарний режим за своєю суттю, як правило є консервативним. При авторитаризмi верхiвка влади дуже важко сприймають змiни, особливо тодi, коли цi змiни мають зазiхання на їх необмежену владу. Ця ознака не завжди характерно, наприклад у революцiйнiй формi авторитаризму, так як вiн може бути встановлений саме з цiлю змiнити певнi фактори.
Зазначенi вище негативнi риси не є вичерпним перелiком. Рiч у тому, що досить важко визначити їх бiльшу кiлькiсть через те, що бiльшiсть негативних рис не є притаманними всiм, або навiть бiльшостi авторитарним державам. Данi визначенi риси є бiльш-менш загальними для усiх авторитарних режимiв.
Стосовно позитивної оцiнки авторитарного режиму, то в даному випадку це доволi спiрне питання. Як вже було зауваження, то в бiльшостi випадкiв всi позитивнi риси залежать вiд особистостi диктатора, який i здiйснює владу. До того ж, якщо прослiдкувати iсторично, то все залежить не лише вiд проведеної полiтики, але й вiд особистого характеру, психологiчних особливостей i деяких iнших факторiв. Сталiн, незважаючи на свою манiакальнiсть, змiг зробити з СРСР величну державу, хоча проведення полiтики подiбної йому в бiльшостi випадкiв мало спричинити глибоку кризу, яка було б неможливо вирiшити без змiни керiвництва. Фердинант Маркос мiг добитися величезного розвитку економiки на Фiлiппiнах пiд час його управлiння. Таких прикладiв в iсторiї є величезна кiлькiсть. В цiлому позитивнi риси авторитарних режимах найбiльш чiтко проявляються в екстремальних ситуацiях.
Щодо конкретних позитивних рис то можливо привести наступнi:
1. Авторитарна влада має високий потенцiал до збереження полiтичної та соцiальної стабiльностi. При авторитаризмi як правило всi потрясiння зводяться до найменших втрат.
2. Авторитаризм має можливiсть швидко мобiлiзувати всi необхiднi матерiальнi, людськi, iнтелектуальнi i навiть духовнi ресурси для подолання певних важливих завдань.
3. Авторитаризм має змогу проводити швидку реакцiя на надзвичайнi обставини. У випадку можливостi вiйни, авторитаризм може провести вiйну з бiльшою ефективнiстю нiж iнша державна система влади.
4. Авторитаризм має найбiльший потенцiал для перемоги полiтичних суперникiв.
5. Авторитаризм має змогу найбiльш швидко та чiтко реагувати на деякi обставини, якi необхiдно вирiшити, i в результатi має найбiльший потенцiал до оперативностi дiй. Так склалося через те, що в авторитарних режимах нема необхiдностi у довгих обговореннях та узгодженнях дiй.
6. Авторитаризм, при правильному проведенню пропагандиських та iнформацiйних робiт, незважаючи на вузьку соцiальну базу, може користуватися всенародною пiдтримкою.
7. Авторитарний режим є iдеальним варiантом режиму для країн, що розвиваються.
В сучасних умовах авторитаризм, що не спирається на масову пiдтримку населення та декотрi демократичнi iнститути приречений на розпад, та не буде мати змогу прогресивно розвивати суспiльство. Такий авторитарний режим в результатi може перетворитися у кримiнальний режим особистої влади, що може мати руйнiвнi наслiдки для суспiльства. Тому якщо грамотно поєднувати авторитарнi та демократичнi елементи, можливо досягти великих успiхiв.
Демократично орiєнтованi авторитарнi режиминедовговiчнi, так як не можуть довго знаходитися у точцi спокою, а доволi швидко розвиваються. Як правило в результатi їх перспективою єабо бiльш жорстокий авторитаризм, або демократия.
2. 2 Державний режим у республiках колишнього СРСР.
Пройшло вже майже пiвтора десятилiття з тих пiр, як мир виявився, втягнутий в гiгантський експеримент по виявленню позитивних рис рiзних стратегiй полiтичного розвитку. Стартуючи одночасно в серпнi 1991 року, п'ятнадцять радянських республiк, що входили в колишнiй Радянський Союз, ставши незалежними державами, одержали можливостi для вибору варiантiв формування власного майбутнього.
Озираючись назад з висоти сьогоднiшнього дня, не можна не погодитися з тими полiтологами, якi вважають, що початковою точкою посткомунiстичної трансформацiї колишнiх радянських республiк був не традицiйний тоталiтаризм, а авторитаризм, але вже м'який i безсилий. І хоча зовнiшнi атрибути комунiстичного тоталiтаризму в цих республiках ще збереглися, вони вже не виконували колишньої ролi. Тобто розвиток держав, що утворилися пiсля розпаду СРСР, починали своє iснування з авторитарного режиму державної влади.
Кажучи про типи полiтичних режимiв, якi сформувалися i вже укорiнялися в колишнiх радянських республiках, менше всього хотiлося б мiркувати про «упущенi можливостi», «нерiвнi стартовi умови», про «драматичне спiввiдношення полiтичних сил» на тому або iншому етапi пострадянської трансформацiї i т. п. Саме це сьогоднi превалює в параполiтологiчних, а точнiше, в пропагандистських «дослiдженнях», написаних в рамках соцiального замовлення, тобто, по сутi, що є манiпулятивними по своєму призначенню. [13, 203]
Стартуючи з однiєї крапки, пострадянськi країни розвивалися далеко не однаково. І iмпульси нацiонально-державного самовизначення, придбанi в процесi розпаду колишнього Радянського Союзу, i геополiтичне положення, i нацiонально-цивiлiзацiйна iдентичнiсть, i соцiокультурнi умови, i якiсть полiтичних елiт, i ступiнь впливу на полiтичний процес з боку демократiї Заходу i т. д. виявилися рiзними. Все це привело до типологiчної рiзноманiтностi полiтичних режимiв, що виникли в процесi 13-рiчних трансформацiй на базi колишнiх радянських республiк.
Схожим у всiх державах став напевно лише iнститут президентства. Вiн з'явився як природний продукт розкладу i трансформацiї партiйно-державних структур авторитарного «соцiалiзму». Власне пости президента, зайнятi тими або iншими пострадянськими лiдерами, причому в багатьох країнах — колишнiми керiвниками республiканських компартiй, перетворилися на основний iнститут визначення полiтичного курсу.
Можна видiлити чотири основнi типи полiтичних режимiв, що сформувалися в 15 колишнiх радянських республiках: 1) демократичнi; 2) напiвавторитарнi; 3) авторитарнi; 4) неототалiтарнi. [15, 182]
Перший тип полiтичного режиму склався в трьох колишнiх радянських прибалтiйських республiках — Латвiї, Литвi i Естонiї, i сьогоднi маловiрогiдне, щоб вони, особливо пiсля вступу в ЄС, зiйшли з демократичного шляху розвитку.
Азербайджанi, Вiрменiї i Молдавiї. Не можна не згодитися з доводами цього полiтолога, що напiвавторитарнi режими — зовсiм не результат невдалих спроб демократизацiї i не демократiя, що переживає процес становлення, а «свiдомо впроваджуванi альтернативи демократiї». Лiдери напiвавторитарних режимiв свiдомо вибрали шлях обмеженої трансформацiї, бiльш вiдповiдної їх iнтересам, i в той же час вирiшили зберегти видимiсть демократiї, не пiддаючи себе полiтичним ризикам. При цьому однi напiвавторитарнi режими (наприклад в Українi), можуть переживати динамiчнi змiни завдяки наявностi перш за все демократичної контрєлiти, що дає можливостi для позитивних змiн, iншi ж є прикладом стiйкого напiвавторитаризму iз стабiльним балансом полiтичних сил, що дозволяє тривалий час зберiгати iснуючу систему влади (як в Азербайджанi).
Авторитарнi полiтичнi режими— це Росiя, Бiлорусь, Казахстан, Киргизiя, Таджикистан. Визначення головних вiдмiнностей авторитарних режимiв вiд режимiв демократичних, на думку французького полiтолога Пилипа Бенетона, викликає труднощi: «першi вiдкидають демократичну гру, вiльну конкуренцiю на виборах, ризик для правителiв бути вiдправленими до вiдставки виборцями; або вони вiдкидають вибори, або органiзовують помилковi вибори з наперед вiдомими результатами. Авторитарний режим допускає альтернативнiсть лише при змiнi власної природи». [13, 156-157]
І, нарештi, четвертую групу пострадянських країн, до якої слiд вiднести Туркменiстан i Узбекистан, можна квалiфiкувати як неототалiтарнi. Так я називаю новiтнiй рiзновид тоталiтаризму, при якому тотальний контроль, систематичне примушення i насильство (або загроза їх застосування) здiйснюються з боку влади по вiдношенню до бiльшостi населення, причому не в жорстких (на вiдмiну вiд тоталiтаризму класичного), а у вiдносно м'яких, але витонченiших формах, за допомогою безлiчi стiйких залежностей (i вiдкритих, i латентних— правових, економiчних i т. i.).
Вiдмiннiсть мiж авторитаризмом i тоталiтаризмом (неототалiтарiзмом) складнiша i є предметом суперечок. На думку Пилипа Бенетона, «якщо авторитарний режим жорстокий з опозицiонерами, вiн є непридатним для тих, хто пiклується про полiтичнi права i про iнтелектуальну свободу, то тоталiтарний режим iгнорує весь народ в цiлому в його повсякденному життi i в його природнiй свiдомостi; авторитаризм нав'язує людям лише часткову капiтуляцiю, тодi як тоталiтаризм — повну».
демократичного транзиту i допомогою з боку Заходу в реалiзацiї свiдомо вибраного, а не iмiтованого демократичного курсу.
Що ж до решти дванадцяти колишнiх радянських республiк, то шлях, пройдений ними за 13 рокiв — це шлях по колу авторитаризму, який лише видозмiнював i удосконалював свої форми, але зовсiм не мiняв при цьому свою суть. Вiдповiдь на питання, хто винуватий, не потребується.
Втiм, для деяких з названих вище напiвавторитарних країн — i перш за все для України — шанс вирватися з полону виключно живучого авторитаризму, що виявився, поки залишається. Питання лише в тому, чи скористаються вони цим шансом. [26, 7]
Проте для декотрих з них, наприклад Росiї демократичний режим неможливо ввести, як у прибалканськитх країнах, за допомогою шокової терапiї. Рiч у тому, що в великiй кiлькостi цих держав не сформованi необхiднi передумови та суспiльнi чинники для переходу до демократiї.
"взiрцем демократiї". Але в цих країнах у парламентi спочатку були саме тi люди, якi i мають найбiльший вплив на економiку. Саме вони i бiли складом електорату. Але, що ми бачимо зараз? Бiльша частина електорату – малозабезпеченi верстви населення, котрi проте є одночасно i найбiльш розвинутi iнтелектуально – лiкарi, вченi, вчителi, iншi. Але всi вони хочуть мати гiдне життя. І тому готовi вибирати популiстiв, тих хто готовий, хоча б на словах видати бiльше грошей цим верствам. Але неминуче призведе до кризи.
"своїх" кандидатiв до парламенту, не зважаючи на волю народу.[27, ст. 2]
ВИСНОВОК
Метою даної курсової роботи було визначення сутностi антидемократичних режимiв, та дати їм оцiнку. Мета в цiлому досягнена, так як це питання у роботi було висвiтлено доволi чiтко.. Пiдводячи пiдсумок курсової роботи можна сказати, що авторитаризм – це режим необмеженої державної влади, яка здiйснюється однiєю особою, або невеликою групою осiб, влада є непiдконтрольною та непiдзвiтною населенню, як правило має вузьку соцiальну базу.
В роботi визначена внутрiшня сутнiсть авторитарних та тоталiтарних режимiв, дана загальна оцiнка авторитарним режимам. Проте позицiя Аристотеля стосовно оцiнки таких режимiв залишається дуже актуальною. Диктатури є найкращiм видом правлiння, проте залишається питання особи диктатора. Всi позитивнi та негативнi риси можуть змiнити свою сутнiсть в залежностi вiд особи тирана. Проте майже неможливо знайти достатньо розумну та сильну особистiсть, яка до того ж не почала узурпувати владу та використовувати її у своїх особистих цiлях. В такiй ситуацiї усi позитивнi риси перетворюються на негативнi.
що здiйснюють владнi повноваження, наявнiсть парламенту, та iншi. В такому разi ми будемо мати демократично налаштований авторитарний режим. Такi режими через деякий час перетворюються на демократичнi режими, якщо вони не перетворяться на стабiлiзацiйнi авторитарнi режими.
необхiдних змiн.
Як висновок можливо зазначити, що оцiнка авторитаризму все одно впирається у людський фактор. Тiльки людський фактор визначає позитивнi та негативнi риси.
У роботi була визначена вiдмiннiсть авторитарних та тоталiтарних режимiв, та дана характеристика важливостi цього питання. Так хоча цi режими близькi за деякими рисами, проте це явища дещо рiзного порядку. Найважливiшою рисою, що рiзнить цi режими є те, що авторитарна держава не проводить тотального контролю за усiма сферами життя. До того ж є рiзниця у часовому вимiрi. Так тоталiтаризм називають феноменом ХХ столiття, так як тiльки в цьому столiттi вiн змiг з’явитися, в той час як авторитарний режим є найбiльш розповсюдженим в iсторiї людства. До нього вiдносяться схiднi деспотiї, римськi iмперiї, монархiї, диктатури, вiйськовi хунти, та iншi режими.
Стосовно розвитку держав, якi утворилися пiсля розпаду СРСР, то бiльшiсть з них по тим чи iншим рисам, має вiдношення до авторитарного режиму. Навiть в Українi влада не є пiдконтрольною та пiдзвiтною громадянам. Все ще не завершено формування самостiйної правової системи, що мала зробити з України справдi правову та демократичну державу, як це вказано в Конституцiї.[1, ст. 2]
В роботi ьули застосованi працi вiдомих полiтологiв та юристiв сучасностi. Питання авторитаризму було розглянуто як с юридичної, позицiї так i з позицiї полiтологiї. На мiй погляд це було необхiдно, так як використовуючи тiльки одну позицiю, можливо було би дати лише однобоку позицiю. В роботi також бiли висвiтленi працi фiлософiв та журналiстiв.
В цiлому мета та завдання курсової роботи виконанi, всi питання висвiтленi.
І. Нормативно-правовi документи
2. Конституцiя США вiд 17 вересня 1787. Станом на 2006 р.
3. Конституцiя Нiмецької держави (Веймарська) вiд 11 серпня 1919 р. Історiя держави та права Зарубiжних країн. – Хрестоматiя. К.: Ін Юре, 2002 рiк.
4. Нiмеччина. Указ про захист народу та держави вiд 28 лютого 1933 р. Історiя держави та права Зарубiжних країн. – Хрестоматiя. К.: Ін Юре, 2002 рiк.
6. Закон про злиття областей з iмперiєю вiд 7 квiтня 1933 р Історiя держави та права Зарубiжних країн – Хрестоматiя. К.: Ін Юре, 2002 рiк.
7. Закон проти утворення нових партiй вiд 14 липня 1933 р. Історiя держави та права Зарубiжних країн. – Хрестоматiя. К.: Ін Юре, 2002 рiк.
8. Закон про перебудову iмперiї вiд 30 сiчня 1934 р. Історiя держави та права Зарубiжних країн. – Хрестоматiя. К.: Ін Юре, 2002 рiк.
9. Закон про лiквiдацiю рейхсрату вiд 14 лютого 1934 р. Історiя держави та права Зарубiжних країн. – Хрестоматiя. К.: Ін Юре, 2002.
10. Закон про забезпечення єдностi партiї та держави вiд 1 грудня 1933 р. зi змiнами за законом вiд 8 липня 1943 р Історiя держави та права Зарубiжних країн. – Хрестоматiя. К.: Ін Юре, 2002.
11. Закон про верховного главу Нiмецької iмперiї вiд 1 серпня 1934 року. Історiя держави та права Зарубiжних країн. – Хрестоматiя. К.: Ін Юре, 2002.
ІІ. Основна лiтература
13. Сааданбеков Ж. С. Сумерки авторитаризма: закат или рассвет.– К.: Нiка-центр 2000.
14. Данте Алигьери. Монархия. / Пер. с итал. В. П. Зубова; Комментарии И. Н. Голенищева-Кутузова. – М.: “Канон-пресс-Ц” – “Кучково поле”, 1999.
15. Креленко Д. М. Тоталитарные режимы XX века: недемократические системы в странах Европы: Учебно-методическое пособие для студентов исторических факультетов СГУ / Сарат. гос. ун-т им. Н. Г. Чернышевского. - Саратов, 2003.
16. Мочкин А. Н. Парадоксы неоконсерватизма: (Россия и Германия в конце XIX - начале XX века) / РАН. Ин-т философии. - М. 1999.
18. Юрiй М. Ф. Основи полiтологiї. Навчальний посiбник. – К.: Кондор, 2003 рiк.
20. Сумский В. В. Фердинанд Маркос. Зарождение, эволюция и упадок диктатуры на Филиппинах / РАН. Ин-т мировой экономики и междунар. отношений. - М., 2002.
"государственного социализма" в Боливии, 1936-1939 / РАН. Ин-т всеобщ. истории. Центр латиноамер. исслед.; Отв. ред. Н. П. Калмыков. - М., 2001.
23. Дивов О. И. Выбраковка. – М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2000 г.
ІІІ. Додаткова лiтература
26. От авторитаризма к… авторитаризму? Украина в политическом интерьере бывших советских республик. Владимир Полохало. Газета "Зеркало недели"30. 08. 2004
27. Демократия в России невозможна. Максим Момот. http://www.prognosis.ru/news/world/2005/8/22/eepua.html; 20. 02. 2006
28. Безуглов А. Л. Принципы разделения властей / Государство и право, № 10, 1998 г. Ст.. 9
30. Государство и право. 1992. №12. С. 118.
| 
