власне конституцiйних правах i свободах.
Сучасне поняття громадянства iсторично пов'язане з французькою революцiєю XVIII ст. Полiтико-правова концепцiя «вiльного громадянина» прислужилася обгрунтуванню лiквiдацiї феодального ладу, розвитку нових полiтичних та економiчних вiдносин. Ця концепцiя заступила категорiю пiдданства, яка за часiв феодалiзму позначала васальнi вiдносини залежностi окремого iндивiда вiд держави, персонiфiкованої в особi монарха. В нашi днi категорiя пiдданства iнодi застосовується в державно-полiтичнiй практицi країн з монархiчними формами правлiння. В розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не вiдрiзняється вiд громадянства i, по сутi, лише фiксує вiдповiдну форму правлiння.
Громадянство є засобом iнституцiоналiзацiї принципiв взаємовiдносин держави i особи. Стан громадянства створює взаємнi права i обов'язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй територiї, так i поза її межами, i може вимагати вiд нього виконання певних дiй. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних iнтересiв збоку держави або на їх захист вiд протизаконних дiй самих державних органiв. Тiльки на основi громадянства особа надiляється всiєю повнотою конституцiйних прав i свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатностi у сферi вiдносин владарювання.
як особливого правового зв'язку мiж особою i державою, що породжує для них взаємнi права i обов'язки.
Конституцiйна теорiя i практика розрiзняє двi сторони громадянства — державно-правову i мiжнародно-правову. У сферi мiжнародно-правових вiдносин прийнято вживати термiн «державна належнiсть», який означає, що мiж особою i державою iснує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може i не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належнiстю, полiтичне пiдвладна вiдповiднiй державi i має право на мiжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права i свободи у повному обсязi.
Поняття державної належностi є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати рiзнi рiвнi такої належностi, вiднесенi до рiзних категорiй населення. Це, зокрема, має мiсце у Великобританiї щодо населення її нинiшнiх i колишнiх залежних територiй, яке з тих чи iнших причин зберегло вiдповiдний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належнiсть не створює додаткових прав i обов'язкiв. У цьому випадку змiст понять державної належностi i громадянства збiгається.
з юридичне встановленими правами й обов'язками, з певним спiввiдношенням мiж особою i державою, яке у конкретних випадках може бути рiзним. Водночас треба пiдкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тiльки сполучення прав i обов'язкiв особи i держави, а й наявнiсть у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є полiтичнi права i передусiм виборче право. Останнє довгий час взагалi розглядалось як своєрiдна ознака наявностi стану громадянства.
Характеризуючи поняття громадянства, слiд також вказати на сталiсть вiдповiдного правового зв'язку, що виникає мiж особою i державою. Така сталiсть iснує у просторi i в часi. У просторi вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберiгається за особою i в разi виїзду її за кордон. Разом з тим деякi зумовленi цим станом права i обов'язки особи пiд час її перебування за кордоном фактично не реалiзуються. Це не означає, однак, що особа втратила такi права. Окремi ж права та обов'язки особи реалiзуються саме пiд час її перебування за кордоном.
Сталiсть громадянства виявляється в його безперервностi. Безперервнiсть громадянства означає його наявнiсть з моменту набуття i до моменту припинення. Змiст стану громадянства рухливий i залежить вiд змiсту вiдповiдного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається незмiнним. Разом з тим ця незмiннiсть не означає нерозривностi громадянства. Сталiсть громадянства є головною ознакою, яка вiдрiзняє його вiд правових зв'язкiв, що виникають мiж державою та iноземцями, якi постiйно або тимчасово мешкають на її територiї.
Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грунтується на фактичному зв'язку особи i держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявнiсть у особи фактичного зв'язку з державою не завжди свiдчить про те, що вона має громадянство. З iншого боку, iснують випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зi своєю державою, але зберiгає громадянство.
Головним i об'єктивно найбiльш реальним способом набуття громадянства є фiлiацiя, або набуття громадянства за народженням. має прямого вiдношення до моменту народження. Тут стан громадянства у вiдповiдних випадках виникає з моменту повнолiття i пов'язується з наявнiстю в особи полiтичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належностi.
Історично першим був прийнятий принцип «права кровi». Вiн становив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на територiї, пiдвладнiй конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку пiдданства. Звiдси i виник принцип «права грунту», що домiнував у Європi до кiнця XVIII ст. «Право кровi» знову набуло значення пiсля його закрiплення у французькому Цивiльному кодексi 1804p. (кодексi Наполеона).
Сучасне законодавство про громадянство переважної бiльшостi країн встановило змiшаний принцип, за яким домiнуючим є «право кровi», що узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом грунту» визначається громадянство дiтей, батьки яких невiдомi. «Право грунту» зберiгає домiнуюче або рiвне з «правом кровi» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких iсторично походить вiд англiйської правової системи.
Наявнiсть у законодавствi рiзних пiдходiв до визначення громадянства за народженням призводить до явища подвiйного громадянства (бiпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбiжнiсть змiсту законодавства рiзних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територiальнi змiни тощо. Але нерiдко тут головну роль вiдiграє саме наявнiсть колiзiй мiж «правом кровi» i «правом грунту».
Наприклад, згiдно з чотирнадцятою (XIV) поправкою до Конституцiї США, фiлiацiя вiдбувається за принципом «права грунту». Цей принцип не поширюється на дiтей дипломатiв, консулiв i деяких iнших категорiй iноземцiв. Однак припускається можливiсть набуття громадянства на основi «права кровi»: американським громадянином е особа, яка народилася за кордоном у батькiв, якi є американськими громадянами. Характерно, що в такому випадку фiлiацiя обмежена тiльки одним поколiнням народжених за кордоном. Це застереження зумовлене намiром запобiгти практицi бiпатризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за «правом кровi», народившись на територiї iншої держави, де дiє «право грунту», за звичайних умов буде вважатись i громадянином цiєї держави. З iншого боку, особа, яка народилася на територiї США у громадян iноземної держави, де домiнує «право кровi», також може стати бiпатридом.
У законодавствi бiльшостi країн не визначаються юридичнi наслiдки подвiйного громадянства. Водночас передбачаються рiзнi заходи щодо запобiгання цьому явищу. Так, для запобiгання випадкам бiпатризму майже в усiх розвинутих країнах законодавче встановлено, що одруження жiнки з iноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для лiквiдацiї бiпатризму нерiдко використовується практика оптацiї, тобто вибору громадянства. Порядок оптацiї встановлюється в законодавствi i мiжнародних договорах. Найчастiше оптацiя має мiсце у зв'язку з територiальними змiнами та укладанням спецiальних мiждержавних угод про запобiгання подвiйному громадянству та усунення його.
країнами так званi особливi зв'язки iсторичного характеру. Прикладами таких угод є договори про подвiйне громадянство мiж Іспанiєю та рядом латиноамериканських держав. У ст. 11 Конституцiї Іспанiї застережено, що «в цих країнах, навiть якщо вони не визнають за своїми громадянами такого права на взаємнiй основi, iспанцi можуть натуралiзуватись без втрати свого громадянства за народженням». У ст. 62 Конституцiї Росiї записано, що «громадянин Росiйської Федерацiї може мати громадянство iноземної держави (подвiйне громадянство) вiдповiдно до федерального закону або мiжнародного договору Росiйської Федерацiї». Подiбний пiдхiд до подвiйного громадянства є майже винятком. Бiпат-ризм звичайно розглядається як аномалiя не тiльки в нацiональному, а й у мiжнародному правi.
Особливостi такого способу набуття громадянства, як фiлiацiя, виявляються у розв'язаннi питань громадянства дiтей, народжених у так званих змiшаних шлюбах, тобто коли їхнi батьки є громадянами рiзних держав. Законодавство цiлого ряду розвинутих країн для таких випадкiв передбачає фiлiацiю за принципом «права кровi» батька (Бельгiя, Грецiя, Іспанiя, Японiя тощо). Іншими словами, дитина стає громадянином держави громадянства батька. У бiльшостi країн у цьому вiдношеннi визнано рiвнiсть статей, i громадянство дитини встановлюється за узгодженням мiж батьками.
Іншим способом набуття громадянства є
Водночас натуралiзацiя — це процедура, яка здiйснюється компетентним органом вiд iменi держави i виявляється в наданнi громадянства цiєї держави особi на її прохання або за її згодою.
Натуралiзоване громадянство, як правило, надається особi, яка не є громадянином iншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадянства. У бiльшостi ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рiшенням компетентних органiв. Надання натуралiзованого громадянства звичайно здiйснюється в iндивiдуальному порядку, хоча трапляються випадки колективної натуралiзацiї. Останнi насамперед пов'язанi з оптацiєю громадянства. Щодо цього саму оптацiю слiд розглядати як рiзновид натуралiзацiї.
Надання громадянства в порядку натуралiзацiї звичайно потребує чiтко вираженого (у формi вiдповiдної заяви) волевиявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних обставин таке волевиявлення практично вiдсутнє, i лише домислюється згода на натуралiзоване громадянство. Це має мiсце при набуттi натуралiзованого громадянства неповнолiтнiми. Загальноприйнятим є принцип, за яким дiти до досягнення певного вiку автоматично змiнюють своє громадянство разом iз своїми батьками (довiльна натуралiзацiя).
Індивiдуальна натуралiзацiя практично завжди пов'язана з певними умовами, або вимогами. Цi вимоги можуть як обмежувати можливостi натуралiзацiї, так i полегшувати її. Головною умовою натуралiзацiї є так зване укорiнення. Згiдно з цiєю умовою, особа, яка претендує на здобуття громадянства конкретної держави, повинна до подання вiдповiдної заяви протягом певного часу проживати на її територiї. Встановлення вiдповiдного строку має на метi надання iноземцевi можливостi iнтегруватись у нове для нього суспiльне середовище i належним чином проявити себе.
Конституцiї i законодавство про громадянство встановлюють рiзнi строки укорiнення. Звичайним є п'ятирiчний строк, хоча в деяких країнах вiн сягає десяти рокiв (Бельгiя, Іспанiя). У Скандинавських країнах строк укорiнення визначений у сiм рокiв. З iншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорiвнює двом рокам. Водночас у бiльшостi країн припускається можливiсть скорочення перiоду укорiнення. Наприклад, в Іспанiї вiн може бути зменшений до п'яти рокiв i навiть до двох рокiв для осiб, якi претендують на натуралiзоване громадянство i зробили «значнi послуги» цiй державi. У Францiї п'ятирiчний строк укорiнення може бути скорочений до двох рокiв для тих, хто протягом цих двох рокiв провчився у французькому унiверситетi або iншому вищому навчальному закладi, «зробив або може зробити важливi послуги своїми талантом або здiбностями». В Норвегiї припускається можливiсть скорочення строку укорiнення для громадян iнших Скандинавських держав та Фiнляндiї.
постiйного проживання, одруження i, як наслiдок, натуралiзацiї.
Законодавство й адмiнiстративна практика визначають також iншi умови, що обмежують можливостi натуралiзацiї. Серед них слiд назвати наявнiсть певного рiвня матерiального добробуту, квалiфiкацiї та професiйної пiдготовки, повагу до закону, вiдсутнiсть заборгованостi щодо сплати податкiв тощо. Звичайною є вимога знання державної мови.
З iншого боку, порядок натуралiзацiї може бути спрощений. Спрощеним є порядок реiнтеграцiї, тобто поновлення в громадянствi. У деяких країнах полегшена процедура натуралiзацiї встановлена для осiб корiнної нацiональностi (Болгарiя, Грецiя, Ізраїль, ФРН та iншi). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вiрнiсть.
за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенiтету. В рiзних країнах цю процедуру здiйснюють рiзнi органи. Звичайно вiдповiднi повноваження належать мiнiстерству внутрiшнiх справ, але iнодi вони вiднесенi до судових органiв або до глави держави.
Існують також i iншi способи набуття громадянства, однак головними є фiлiацiя i натуралiзацiя.
Для характеристики iнституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихiд iз громадянства, власне втрата громадянства i позбавлення громадянства.
Вихiд iз громадянства обставини, що склалися у зв'язку з цiєю заявою, i за певних умов можуть вiдмовити. Проте в жоднiй з розвинутих країн можливiсть виходу з громадянства не заперечується.
У США, Великобританiї та в деяких iнших країнах визнаний принцип вiльного виходу з громадянства. Вiн здiйснюється у формi односторонньої вiдмови особи вiд свого громадянства i не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорiй осiб. Наприклад, у ФРН такi обмеження визначенi для суддiв, державних службовцiв та iнших. Практично завжди не припускається або суворо обмежується можливiсть виходу з громадянства в той час, коли вiдповiдна країна перебуває у станi вiйни.
Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства,
тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастiше умовою такої втрати громадянства є натуралiзацiя в iншiй державi. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвiльний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вiльного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.
Вона нерiдко пов'язана з рiзного роду протиправними дiями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Вiдносно ординарний характер денатуралiзацiї зумовлений тим, що в зарубiжнiй полiтико-правовiй теорiї поширена концепцiя, за якою юридичний зв'язок мiж державою i натуралiзованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав i обов'язкiв i менш стiйкий, нiж зв'язок мiж державою та її природженим громадянином.
Що ж стосується денацiоналiзацiї, то її можливiсть пов'язується з державним суверенiтетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа може бути позбавлена французького громадянства у разi засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересам Францiї, тав деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполучення кримiнально-правової i конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Проте законодавство переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невiдчужуваних, природних прав людини.
Вiдмiннiсть у регламентацiї питань громадянства в рiзних країнах iнодi призводить до виникнення такого явища, як вiдсутнiсть громадянства (апатризм). Як i подвiйне громадянство, апатризм з позицiй нацiонального i мiжнародного права сприймається негативно.
З iнститутом громадянства пов'язанi iнститути полiтичного притулку та екстрадицiї (видачi).
Вони також спiввiднесенi як з нацiональним, так i з мiжнародним правом.
Конституцiї багатьох держав встановлюють основи правової регламентацiї притулку. «Іноземець, позбавлений у своїй країнi можливостi реально користуватися демократичними свободами, гарантованими iталiйською Конституцiєю, має право притулку на територiї Республiки», — записано в ст. 10 Конституцiї Італiї. У ст. 27 Конституцiї Болгарiї зазначено, що «Республiка Болгарiя надає притулок iноземцям, переслiдуваним за їхнi переконання або дiяльнiсть на захист мiжнародне визнаних прав i свобод». Водночас у деяких конституцiях прямо забороняється видача iноземцiв, якi переслiдуються за полiтичну дiяльнiсть. Нерiдко в основних законах також забороняється видача iноземним державам своїх громадян. Окремi конституцiї встановлюють загальнi засади правового режиму iноземних громадян.
|