Виникнення та iсторичний розвиток людської свiдомостi
РЕФЕРАТ
“Виникнення та iсторичний розвиток людської свiдомостi”
План
1. Поняття свiдомостi, її головнi складовi.
2. Особливостi виникнення та iсторичнi етапи розвитку людської свiдомостi.
3. Проблеми дослiдження людської свiдомостi в психологiї
4. Список використаної лiтератури.
1.
На питання «Що таке свiдомiсть?» - навряд чи можна дати вiдповiдь, що володiє точнiстю математичної формули. Занадто складний i своєрiдний об'єкт. Однак помилково вважати, що в областi явищ свiдомостi немає закономiрностей i що воно не пiддається пiзнанню.
Як i поняття психiки, поняття свiдомостi пройшло складний шлях розвитку, одержало рiзнi трактування в рiзних авторiв, у рiзних фiлософських системах i школах. У психологiї аж до дiйсного часу воно вживається в дуже рiзних значеннях, мiж якими часом майже немає нiчого загального. Я приведу одне з визначень свiдомостi, що дав радянський психолог А. Г. Спиркин: «Свiдомiсть - це вища, властива тiльки людинi i зв'язана з мовою функцiя мозку, що полягає в узагальненому, оцiнному i цiлеспрямованому вiдображеннi i конструктивно-творчому перетвореннi дiйсностi, у попереднiй розумовiй побудовi дiй i передбаченнi їхнiх результатiв, у розумному регулюваннi i самоконтролюваннi поводження людини».
В даний час перелiк емпiричних ознак свiдомостi є бiльш-менш сталим i спiвпадаючої в рiзних авторiв. Якщо спробувати видiлити то загальне, що найбiльше часто вказується як особливостi свiдомостi, то вони можуть бути представленi в такий спосiб:
2. Здатний побачити себе, що знаходиться у визначеному мiсцi простору й у визначенiй крапцi тимчасової осi, що зв'язує сьогодення, минуле i майбутнє.
4. Здатний встановлювати адекватнi причинно-наслiдковi вiдносини мiж явищами зовнiшнього свiту i мiж ними i своїми власними дiями.
7. Здатний планувати свої дiї, передбачати їхнi результати й оцiнювати їхнього наслiдку, тобто здатний до здiйснення навмисних довiльних дiй.
Усi цi ознаки протиставляються протилежним рисам неусвiдомлюваних i несвiдомих психiчних процесiв i iмпульсивних, автоматичних чи рефлекторних дiй.
2.
Свiдомiсть не дана людинi вiд народження. Вона формується не природою, а суспiльством. З’явившись на свiт, дитина ще не здатна вiдразу суб’єктивно вiдокремити себе вiд зовнiшнього свiту, вона немовби “розчинена” в ньому. Її свiдомiсть складається поступово через осолодiння в процесi життєдiяльностi багатствами суспiльної свiдомостi.
Свiдомiсть – це продукт суспiльно-iсторичного розвитку людства. Як i завдяки чому розвивалася свiдомiсть? Одне з можливих розв’язань цих питань знаходимо в працях О. М. Леонтьєва.
Основою якiсної змiни в розвитку психiки – переходу до свiдомостi – є специфiчна людська дiяльнiсть, праця, що являє собою спiльну перетворювальну дiяльнiсть, спрямовану на загальну цiль. Складна дiяльнiсть вищих тварин, що пiдпорядкована природним предметним зв’язкам i вiдношенням, у людини перетворюється на дiяльнiсть, пiдпорядковану суспiльним зв’язкам i вiдносинам. Це має вирiшальне значення у зародженнi власне людської психiки. Вона є тiєю безпосередньою причиною, завдяки якiй виникає специфiчна людська форма вiдображення дiйсностi – свiдомiсть людини.
У тварин будь-яка дiяльнiсть безпосередньо вiдповiдає певнiй бiологiчнiй потребi, вона стимулюється впливами, що мають для тварини безпосереднiй бiологiчний смисл. У людини завдяки її участi в спiльнiй дiяльностi з iншими людьми (в умовах розподiлу функцiй мiж ними) те, на що спрямована дiя, саме по собi може i не мати прямого бiологiчного смислу. Кожна окрема дiя для людей має сенс тiльки завдяки тому мiсцю, яке вона займає у спiльнiй дiяльностi вiдповiдно до взаємостосункiв, що утворюються мiж ними пiд час її виконання.
Спiльна трудова дiяльнiсть має багато важливих наслiдкiв. Здiйснюючись за допомогою знарядь, створених самою людиною, вона суттєво змiнює характер операцiй, якi виконуються людьми. У тварин примiтивне природне “знаряддя”, яким вони користуються, не створює нiяких нових операцiй, а пiдпорядковане природним рухам тварини, до системи яких воно включене. У людини ж користування штучним знаряддям, винайденим самими людьми, являє собою суспiльний предмет, продукт суспiльної практики, суспiльного трудового досвiду i створює суспiльно вироблену систему нових операцiй, зафiксованих у знаряддях працi.
якiсно вiдрiзняється вiд iнтелекту тварин, який нерозривно пов’язаний з iнстинктами. Вiдбувається опосередковане вiдображення дiйсностi у зв’язках i вiдношеннях, недоступних безпосередньому чуттєвому сприйманню. Розумова дiяльнiсть слугує вже не цiлям пристосування до наявних умов iснування, що є характерним для iнтелекту тварин, а завданням змiни природи.
Притаманною мисленню людей є також єднiсть його зародження й розвитку з розвитком суспiльної свiдомостi. Суспiльними є цiлi розумової дiяльностi людини i способи й засоби її iнтелектуальної дiяльностi. Конкретною формою реального усвiдомлення людьми об’єктивного свiту є мова. Саме тому свiдомiсть, на думку О. М. Леонтьєва, є вiдображенням дiйсностi, немовби заломленим через призму суспiльно вироблених мовних значень, уявлень, понять.
Отже, виникнення свiдомостi стало можливим, коли ставлення людини до природи було опосередковано її трудовими зв’язками з iншими людьми. Виникнувши у процесi суспiльно-iсторичного розвитку людини, свiдомiсть не є чимось незмiнним. Вона являє собою форму психiчного вiдображення. Яка набуває рiзних особливостей залежно вiд конкретно-iсторичних суспiльних умов життя людей. У ходi iсторичного розвитку свiдомостi перебудовуються й окремi психiчнi процеси: сприймання, пам’ять, мислення, мовлення.
якiй вiдбитий суспiльно-iсторичний чи досвiд суспiльна свiдомiсть» - як вiдзначив А. В. Петровський - «Будучи засвоєною конкретною людиною, мова у вiдомому змiстi стає реальною свiдомiстю».
Ментальнiсть поряд з наукою, мистецтвом, мiфологiєю та релiгiєю є однiєю з форм суспiльної свiдомостi. Вона жодним чином не закрiплена в матерiалiзованих продуктах, а має несвiдомий характер. Нацiональний менталiтет є продуктом певної культури i водночас персонiфiкуючи її, є носiєм, продовжувачем культурних традицiй i норм поведiнки в наступних поколiннях. Вплив культури на ментальнiсть i вдачу людини здiйснюється в її раннi роки через родину, яка вiдтворює культурне середовище етногупи, її традицiї, звичаї, обряди. В результатi iз своєрiдного родинного стилю життя в глибинне несвiдоме дитини входить певна система цiнностей, якої вона дотримуватиметься протягом всього свого життя. Пiзнiшi культурнi впливи торкаються здебiльшого поверхнi психiки.
"Душа" українського народу формувалася впродовж багатьох столiть iснування в контекстi землеробської культури, яка народжувала в етнiчнiй свiдомостi пращурiв українського люду архетип ласкавої, лагiдної неньки-землi, її поетичне бачення, що зумовлювало обрядовiсть народного життя. Це й спричинилося до формування основних рис української ментальностi.
самобутностi, позначилося н розвитку нацiональної самосвiдомостi. Нацiональну самосвiдомiсть тлумачать як усвiдомлення народом своєї спiльностi, нацiональної своєрiдностi як усвiдомлення людиною причетностi до певного народу, його культури i мови, усвiдомлення i ролi у свiтовiй цивiлiзацiї та права на нацiональну незалежнiсть.
3.
Свiдомiсть i в нашi днi є предметом психологiчного дослiдження. Історiя проблеми свiдомостi у вiтчизнянiй психологiї ще чекає свого дослiдника. Передреволюцiйний перiод можна назвати плiдним у розробцi проблеми свiдомостi. Як вiдомо, И. П. Павлову, основоположнику науки про вищу нервову дiяльнiсть, належить думка про корiннi розходження коркових процесiв людини i тварин, що зв'язувалося їм з наявнiстю в людини особливого класу умовних сигналiв - словесних подразникiв. Питання про специфiку аналiтико-синтетичної дiяльностi мозку людини в порiвняннi з мозком тварин має саме безпосереднє вiдношення до механiзмiв свiдомостi. Словеснi сигнали, по Павлову, вносять «новий принцип» у роботу кори великих пiвкуль людини. В однiй з доповiдей на симпозiумi «Проблеми свiдомостi» (1966 р.) можна прочитати: «... З виникненням другої сигнальної системи предмети i явища, що дiють на органи почуттiв, зв'язуються зi словом i усвiдомлюються в словесно-мовнiй формi, завдяки чому i з'являються розходження мiж суб'єктом i об'єктом вiдображення, матерiальним свiтом i його iдеальним вiдображенням у мозку...»
Вже в раннi 20-i року проблема свiдомостi початку витiснятися. У цей час вiдбувається зародження нового пiдходу в психологiї, С. А. Рубенштейн зв'язував це марксизмом, що було бiльш обмежене в порiвняннi з психоаналiзом i реактологiєю. На переднiй план виступила реактологiя зi своєю зневагою до проблематики свiдомостi, i психоаналiз зi своїм акцентом на вивчення пiдсвiдомiсть i несвiдомого. Проблемами свiдомостi лише частково продовжували займатися П. А. Флоренский i Г. Г. Шпет, результати розробок яких у той час , на жаль, не зробили помiтного впливу на розвиток психологiї. У серединi 20-х рр. з'явилися ще двi фiгури: М. М. Бахтин i Л. С. Виготський, метою яких було розумiння природи свiдомостi, зв'язку з мовою, словом i т. д. Для них марксизм був одним з методiв розумiння i пояснення проблеми. У 30-i рр. знову наступив перелом, зупинка дослiдження свiдомостi, а також i бессознания: Л. С. Виготський помер. М. М. Бахтин вимушено був засланий i не мав можливостi працювати, П. А. Флорентский i Г. М. Шпет загинули в таборах, а 3. Фрейд у країнi був заборонений. Вивчення свiдомостi обмежилося такими нейтральними темами, як iсторичнi коренi виникнення свiдомостi i його онтогенез у дитячому вiцi. Послiдовники Л. С. Виготського (А. Н. Леонтьев, А. Р. Лурия, А. В. Запорожець, П. Й. Винченко й iн.) переорiєнтувалися на проблематику психологiчного аналiзу дiяльностi. Повернення до проблеми свiдомостi в її досить повному обсязi вiдбувся по другiй половинi 50-х рр. насамперед завдяки працям С. А. Рубенштейна, а потiм i А. Н. Леонтьева.
4. Список ВИКОРИСТАНОЇ лiтератури
1) И. П. Павлов «Проблемы сознания» (статья), Москва, 1966.
2) В. Ф. Петренко «Психосоматика сознания», Москва, 1988.
4) С. Л. Рубенштейн «Бытие и сознание», Москва, 1957, стр. 256, 328.
9) К. Г. Юнг «Сознание и бессознательное» Санкт-Петербург, Москва, 1997.
10) Психологiя: Пiдручник / Ю. Л. Трофiмов, В. В. Рибалка та iн. – К., 2000.
|
