Духовенство i вiруючi Волинсько-Рiвненської епархiї II-їполивини 40-50р XX ст
Духовенство i вiруючi Волинсько-Рiвненської єпархiї
Упродовж столiть волинське духовенство творило окрему замкнену групу зi своїми внутрiшнiми законами та традицiями. У ХХ ст. на вiдмiну вiд Схiдної Волинi, захiдна частина краю зазнала менш руйнiвного впливу з боку радянського режиму. Священно- i церковнослужителi Волинсько-Крем’янецької єпархiї Польської автокефальної церкви у мiжвоєнний перiод по сутi продовжили своє традицiйне iснування. І хоча у Другiй Речi Посполитiй час вiд часу спалахували антиправославнi кампанiї авторитет духовенства залишався на дуже високому рiвнi. Тому режим Ю. Пiлсудського вирiшив використати православне духовенство, церкву, у тому числi й на Волинi, для вирiшення своїх iнтересiв.
Бiльш природним проявом лояльного ставлення духовенства до сталiнського режиму була так звана “патрiотична робота”. Її суть полягала у викачуваннi церковних грошей пiд виглядом благодiйних внескiв громад вiруючих на потреби бiйцiв радянської армiї, поранених i таке iнше. Зокрема, на 1 серпня 1944р. духовенство i вiруючi Рiвненської областi за перiод вiд початку радянської влади зiбрали у фонд перемоги (на будiвництво танкiв, лiтакiв, iншої вiйськової технiки) готiвкою 111148 крб. Крiм грошей, жертвувалися продукти харчування, коштовностi (вироби iз срiбла). Вони оцiнювалися у 16962 крб., 50 коп. Крiм цього, окремо надходили грошi, продукти i рiзнi предмети (одяг, взуття) як подарунки для червоноармiйцiв. У цiлому було зiбрано (готiвкою i речей в оцiночнiй вартостi) на суму 23849 крб.
Улiтку 1944р. органи радянської влади у Рiвненськiй областi зiбрали першi вiдомостi про склад духовенства. Виявилося, що, не зважаючи на пiдтримку, РПЦ не змогла повнiстю оволодiти церковним життям в областi. Залишалися священно- та церковнослужителi, якi не визнавали її влади. Так, до Московської патрiархiї приєдналося 223 священики, 55 дияконiв i 161 псаломщик. Натомiсть ще 13 священикiв i 5 дияконiв заявили про свою приналежнiсть до Автономної церкви. В юрисдикцiї Автокефальної церкви ще залишалося 23 священики, 2 диякони i 18 псаломщикiв.
Одним iз джерел поповнення чисельностi волинського духовенства у 1944 р. став приїзд на Волинь виселених iз Холмщини священнослужителiв. У мiжвоєнний перiод Захiдна Волинь i Холмщина перебували в межах однiєї держави та церкви. Цiлком природним було те, що Волинсько-Крем’янецька єпархiя зi своєю духовною семiнарiєю пiдготувала значну кiлькiсть духовних кадрiв для iнших єпархiй ПАПЦ, у тому числi i для Варшаво-Холмської. Холмське i волинське духовенство досить часто поєднували кровнi зв’язки.
Отець Георгiй Миколайович Марчук був одним iз перших священикiв, якi приїхали у 1944 р. на Волинь iз Холмщини. Вiн, хоча i був уродженцем Холмського краю, однак освiту отримав у Крем’янецькiй духовнiй семiнарiї. Пiсля навчання служив українському народовi в санi священика на рiднiй Холмщинi. З 1944 р. о. Г. Марчук протягом наступних 30-ти рокiв продовжував свiй пастирський шлях на Волинi [3, 17].
На початку 1945 р. волинський уповноважений М. Дiденко доповiдав у Москву та Київ, що в областi в юрисдикцiї РПЦ нараховується 1 єпископ, 282священики, 18 дияконiв i 250 псаломщикiв [9, арк. 2]. Сам уповноважений визнавав, що цi цифри є попереднiми й уточняться з часом. Характеризуючи волинське духовенство, М. Дiденко зазначав, що майже всi священики перебували пiд нiмецькою окупацiєю в Автокефальнiй церквi митрополита Полiкарпа (Сiкорського). Це робило їх в очах уповноваженого потенцiйними ворогами радянської влади. “Зараз вони [священики],–зазначав у Інформацiйному звiтi у сiчнi 1945 р. М. Дiденко, – вiдвiдуючи мене намагаються переконати у своїй вiдданостi Радянському Союзу i обiцяють молитися за Радянський Союз”.
Справа з реєстрацiєю духовенства у Волинськiй областi наприкiнцi 1944 р. не мала сподiваного режимом успiху. На 1. 01. 1945р. пройшли реєстрацiю лише 1єпископ, 12 священикiв, 5 дияконiв i 5 псаломщикiв. Серед небажаючих реєструватися уповноважений у першу чергу називав “автокефалiстiв”. Наприклад, колишнiй благочинний Заболотiського району в Автокефальнiй церквi о. Данило Штуль протягом семи мiсяцiв не з’являвся до росiйського єпископа. Подiбним чином дiяв i автокефальний священик с. Гута Федiр Зай.
iншi рятувалися вiд радянської окупацiї, але пiсля таборових поневiрянь та з огляду на “нову” релiгiйну полiтику Радянського Союзу i рiзноманiтних чуток стихiйних й iнспiрованих вирiшили своє життя закiнчити на рiднiй землi. Всi поверненцi проходили через фiльтрацiйнi табори, а згодом за мiсцем проживання за ними встановлювався контроль. Тому М. Дiденко у квiтнi 1945 р. звернувся до Волинсько-Рiвненського єпархiального управлiння з проханням надати iнформацiю про кiлькiсть евакуйованих нiмцями з Волинської областi священнослужителiв. Згiдно з представленим управлiнням списком таких нарахувалося 27 осiб. Уповноважений Ради у справах РПЦ при РНК УРСР П. Ходченко у таємному листi №72/т. вiд 16 червня 1945р. радив М. Дiденку “домовитись з єпископом [Миколою (Чуфаровським)] про обережний пiдхiд з його боку в випадках призначення на парафiї священикiв, якi повертаються з Нiмеччини, а особливо у благочинницькi райони” [9, арк. 112].
З метою вирiшення кадрової проблеми поповнення рядiв духовенства єпископ Микола (Чуфаровський) правлячий Волинсько-Рiвненський архiєрей здiйснив у сiчнi – квiтнi 1945 р. ряд дияконських та священичих висвят. Вiдповiдно, ним було висвячено за цей перiод в iєреї 12 осiб, у диякони – 14. Найприкрiше для режиму було те, що навiть колишнi бiйцi Червоної армiї служили в церквi [4, 25].
для обслуговування духовних потреб православних волинян. На засiданнi благочинних єпархiї з 1 серпня 1945 р. єпископ Микола (Чуфаровський) зазначав, що багато священикiв добровiльно залишає Волинь i виїжджає в iншi єпархiї. Одним з перших, хто залишив край пiсля довголiтнього служiння був о. Фiларет Бiлоцеркiвський. Вiн з 1930 по 1945 рр. служив на Волинi, пiсля чого перейшов у Чернiвецьку область аж до виходу за штат. Депортованi священики з Холмщини виявилися недостатньою компенсацiєю, бо i вони не затримувалися у Волинсько-Рiвненськiй єпархiї. Так, iз 15 духiвникiв 9 виїхало. На тих же зборах було пiдсумовано “патрiотичну” роботу, проведену духовенством. Менш як за мiсяць священиками i вiруючими зiбрано 1150159 крб. готiвкою та продуктами. Зовсiм протилежною була оцiнка “патрiотичної” дiяльностi духовенства радянською владою. Так, секретар уповноваженого у справах релiгiї i культiв при РНК СРСР по Волинськiй областi Л. Хоменко, яка з 2 по 15 грудня 1945 р. перебувала у Володимир-Волинському i Порицькому районах, зазначала, що “патрiотичну дiяльнiсть у розумiннi пiдтримки патрiотичного настрою у населення духовенство не проводить” [10, арк. 25]. У звiтi також акцентувалася увага на високому авторитетi духовенства серед мирян. “У с. Менчицi, Порицького району, – зазначала Л. Хоменко, – де настоятелем Абрамович Микола становище дещо вiдмiнне. Вiн завоював у своїх парафiян авторитет i послух, який можна було бачити у попереднi часи. Церкву вiдвiдує молодь. Є хор… служба вiдправляється українською мовою. При церквi є братства” [10, арк. 27].
о. Антонiн Телєглов та iншi. Про це М. Дiденко неодноразово доповiдав своєму київському керiвнику. Немало такiй ситуацiї, на думку уповноваженого, прислужився єпископ Микола (Чуфаровський), адже вiн рукоположував у диякони i священики, ненадiйний елемент призначав на вiдповiдальнi посади в єпархiї. Владика Микола перерукоположив бiльше ста колишнiх автокефальних священнослужителiв.
Постiйну увагу радянська влада придiляла кiлькiсному та якiсному складу волинського духовенства. Вживалися активнi заходи щодо послаблення його позицiй у суспiльствi. Розподiливши священнослужителiв краю на кiлька категорiй, М. Дiденко вважав найнебезпечнiшою третю i четверту. “Це люди, – писав волинський уповноважений в iнформацiйному звiтi за І квартал 1946 р., – середнiх рокiв 35-45, якi солiдаризувалися з українсько-нiмецькими нацiоналiстами i в теперiшнiй час найбiльш активнi стосовно закрiплення церковних позицiй”. До четвертої групи належали “священики висвяченi заклятим ворогом Радянської влади колишнiм Єпископом Полiкарпом – це люди з волинських куркулiв… не позбавленi активностi” [10, арк. 53]. Названi групи священикiв, як зазначалося у звiтi, користувалися особливою популярнiстю у парафiян, особливо серед молодi,. не в останню чергу тому, що службу проводили рiдною парафiянам мовою.
з Волинi можна було зустрiти на чiльних посадах у Львiвськiй, Тернопiльськiй, Івано-Франкiвськiй (тодi Станiславiвськiй) областях. Зокрема, з 1946р. у Станiславовi дияконом Покровського храму служив уродженець волинського краю о. Федiр Порванський. Через кiлька рокiв на цьому мiсцi служби о. Федiр був удостоєний сану протодиякона. Зауважимо, що о. Ф. Порванський до кiнця своїх днiв прослужив за межами Волинi. Тих же, хто не корився, режим карав роками ув’язнення, засланням. Так, у 1946р. засуджено на 10 рокiв концентрацiйних таборiв о. Власiя Пашкевича, активного українського душпастиря, учасника просвiтянського руху [1, 118].
У І кварталi 1947р. сталися значнi змiни у кiлькiсному станi волинського духовенства. За цей перiод чисельнiсть клiру зменшилася на 13 одиниць. Причинами послугували смерть, перехiд в iншу єпархiю, арешти. Троє з вибулих священнослужителiв о. Іван Карпецький, о. Іван Брук i о. д. Петро Рябко “арештованi радянськими органами як бандити”. Натомiсть було рукоположено лише одного священнослужителя. Згiдно з iнформацiєю, зiбраною уповноваженим, про кiлькiсний стан духовенства Волинської областi на 1 квiтня 1947 р. священикiв нарахувалося у мiстах 22, у сiльськiй мiсцевостi – 315, вiдповiдно дияконiв 11 i 64 чоловiки. З них 37 % були висвяченi у 1941-1945рр. [11, арк. 20]. “Це пояснюється, – писав М. Дiденко, – полiтикою гiтлерiвських окупантiв i їх найманцiв – бувшого єпископа Полiкарпа Сiкорського i т. п., котрi “пекли” священикiв, головним чином, iз елементiв куркульських, спiвчуваючих українсько-нiмецьким нацiоналiстам. Цим пояснюється той факт, що значна частина священикiв рукоположення 1941-1945рр. мають освiту або педагогiчну, або закiнчивши гiмназiю, або 7-8 класiв i пiсля цього закiнчували всiлякi пастирськi богословськi курси прискорено-скороченого типу в м. Луцьку, Володимирi-Волинському, в Почаївськiй лаврi” [11, арк. 20].
областi нараховувалося 323 священики i 74 дияконiв. Переважна їх бiльшiсть трудилася на селi (369 осiб). За часом рукоположення переважала генерацiя духiвникiв висвячених пiд час нiмецько-радянської вiйни. Так, до 1918 р. було висвячено 50 осiб, у 1918-1930 рр. – 65, 59 духiвникiв отримали рукоположення у 1930-1940 рр., 144 особи – у 1941-1945 рр. i лише 6 – сан пiсля 1945 року. За цей перiод (ІІ квартал 1948 р.) о. Т. Соловей i о. М. Квасницький були заарештованi органами “як бандити” [11, арк. 46].
що серед них залишилося ще багато “ворогiв Радянської держави – нацiоналiстiв” [12, арк. 8]. Волинський уповноважений автоматично зарахував усiх священнослужителiв, рукоположених владикою Полiкарпом (Сiкорським) до ворожого режимовi табору. Вiн зазначав, що в областi служить 27 духiвникiв полiкарпiвської хiротонiї. Крiм цього, потенцiйними опозицiонерами радянськiй владi М. Дiденко вважав тих священикiв, чиї дiти перебували у “бандах” або були заарештованi “як бандити”. Серед таких о. М. Турчановський, о. О. Стесишин, о. М. Варжанський, о. О. Суничук та iншi. “І така полiтична фiзiономiя, – зазначав уповноважений, – деяких священикiв у Волинськiй областi заслуговує прискiпливої уваги вiдповiдних органiв Радянської держави, адже вони взагалi, а в умовах Волинської областi тим бiльше, зовсiм не терпимi” [11, арк. 9].
Зiбранi уповноваженим вiдомостi часто слугували пiдставою для арештiв духовенства. У квiтнi-червнi 1949 р. у Волинськiй областi органи радянської держбезпеки арештували священика О. Суничука й отцiв-дияконiв М. Коцюбу, Г. Степанюка i С. Богуславського. Тому М. Дiденко iз задоволенням констатував, що iз наведених прикладiв достатньо зрозумiло, що зменшення служителiв культу вiдбувається за рахунок таких елементiв, якi найбiльш ворожi людству i не припиняють своєї чорної справи на шкоду суспiльству. Уповноважений вважав, що цей процес зменшення в такому напрямку буде вiдбуватися i надалi i що вiн досить закономiрний в умовах Волинської областi.
для духовенства тенденцiя, iз 370 служителiв культу 145 мали вiк бiльше 55 рокiв, 103 чоловiки – вiд 40 до 55 рокiв. Отже, майже половина духовенства через деякий час мусила б припинити активну церковну дiяльнiсть. Такий значний вiдсоток лiтнiх священикiв створював загрозу ефективному функцiонуванню церковного органiзму з огляду на те, що радянська влада усiма методами перешкоджала омолодженню i поповненню священичої верстви. Про це свiдчать наступнi цифри. У 1950 р. у Волинськiй областi служило 197 iєреїв i дияконiв, рукоположених у 1941-1945 рр., натомiсть у 1946 р. i у 1947 р. – по три чоловiки, у 1948 – чотири, 1949 – лише один, а у 1950 – три [12, арк. 15]. Тому закономiрно, що на 1 сiчня 1952 р. у порiвняннi з 1. 01. 1951 р. кiлькiсть священнослужителiв зменшилася ще на 10 чоловiк. Постiйне зменшення чисельностi духовенства призвело до того, що iз 392 храмiв 114 не мали свого священика, а обслуговувалися духiвниками сусiднiх парафiй. Ця обставина, у свою чергу, служила причиною закриття церков. Згiдно з iнформацiйним звiтом волинського уповноваженого за ІІІ квартал 1952 р. в областi щоденно богослужiння здiйснювалися лише у Луцькому кафедральному соборi, у всi святковi i недiльнi днi – у 175 храмах, почергово у 169 церквах. Час вiд часу служилося у 19 храмах, не вiдправлялося зовсiм – у 18. Причиною передусiм була вiдсутнiсть потрiбної кiлькостi духовенства.
Заходи уповноваженого щодо зменшення чисельностi духовенства давали свої результати. Станом на 1 сiчня 1954 р. у Волинськiй областi служило 259 священикiв i 4 диякони. Ситуацiя була настiльки загрозливою, що керiвництво Волинсько-Рiвненською єпархiєю зважилося на радикальний крок. Протягом 1953 – І кварталу 1954 рр. єпископ Палладiй (Камiнський) висвятив 21 диякона у священики i призначив настоятелями на вакантнi парафiї. Завдяки цим заходам кiлькiсть священикiв i дияконiв в областi на 1 сiчня 1955 р. збiльшилася до 267 чоловiк. З них 256 трудилося настоятелями церков, iншими священиками – 5 осiб, на посадi псаломщикiв – двоє священикiв. Із 256 настоятелiв 160 чоловiк обслуговували по однiй церквi, у двох храмах служили 84, у трьох – 11, чотири церкви обслуговував один священик.
Крiм масової висвяти дияконiв у священики, владика Палладiй з метою пiдвищення освiтнього рiвня духовенства органiзував при Волинськiй духовнiй семiнарiї мiсячнi курси. Дiяли вони з 22 червня по 22 липня 1954р. Для пiдвищення квалiфiкацiї на них було викликано 43 священики Волинсько-Рiвненської єпархiї.
Чисельнiсть православного духовенства перебувала пiд пильним контролем уповноваженого. Згiдно iз статистичними даними за перiод з 1947 по 1954 рр. кiлькiсть духовенства Волинської областi зменшилася на 183 чоловiки. В результатi природної смертi – 39 чоловiк, звiльнено за штат – 32. Щодо репресованих, кiлькiсть яких означена 14 чоловiками, то потрiбно зауважити, що ця цифра дуже занижена. У сусiдню Рiвненську область перемiщено 53 священнослужителя, а за межi єпархiї – 45. Таким чином, Волинсько-Рiвненська єпархiя недорахувала у 1947-1954 рр. 130 духiвникiв. Найбiльшi втрати припали на 1952 р., тодi 34 священики залишили службу [12, арк. 7].
Тиск на православне духовенство з боку радянської системи зростав i досяг свого апогею у серединi 50-х рокiв. У 1955 р., вболiваючи за долю родини, власне життя, у добровiльне заслання вiдправився о. Сергiй Кульчинський. Служити протягом наступних двох десятилiть йому довелося в Архангельську. Великому Устюзi, Вологдi, Мурманську i Курськiй областi. Лише наприкiнцi 70-х о. С. Кульчинському дозволено повернутися у Волинсько-Рiвненську єпархiю. Однак, найбiльшою була хвиля мiграцiї у 1956 р. Тодi в Іркутську опинився о. диякон Іван Шандрук, виходець iз Крем’янеччини. Тодi ж у клiр Калiнiнської єпархiї прийнято о. Гаврила Штурука. Цей високоосвячений пастир походив з Волинi, закiнчив гiмназiю у Ковелi, опiсля навчався на богословському факультетi Варшавського унiверситету, де захистив магiстерську роботу “Історiя, пам’ятники XVI ст. у м. Калiнiн церкви “Бiла Трiйця”” [2, 35]. В Іванiвську єпархiю Росiї перевiвся у 1956р. з Дубна о. Олексiй Остапчук. Високий рiвень освiти священика, адмiнiстративнi здiбностi дали змогу йому згодом зайняти мiсце клiрика Свято-Преображенського кафедрального собору у м. Іваново [4, 32].
Вiдтiк священичих кадрiв з Волинi вiдбувався i шляхом залишення пiсля навчання у ЛДА чи МДА. Так, ключар Св. Троїцького собору Луцька о. Іван Левчук пiсля закiнчення у 1959 р. Ленiнградської академiї був призначений настоятелем м. Сарапун Іжевської областi. Волинськi священики, вiрнiсть радянському режиму яких була беззаперечною, використовувалися для реалiзацiї зовнiшньополiтичної акцiї Радянського союзу. У 60-х роках у Канадi опiкувався православними емiгрантами, якi визнавали духовну владу МП, о. Олексiй Соколовський, до того довголiтнiй секретар Волинсько-Рiвненського єпархiального управлiння [2, 30].
На 1 сiчня 1959 р. у Волинськiй областi служило 234 священики i 27 дияконiв. У вiковому розрiзi ситуацiя виглядала так: до 40 рокiв – 50 чол.; вiд 40 до 60-110 чол.; вiд 60 до 70-66 чол.; старшi 70-35 чол.
середню та початкову освiту. Через масовий вiдтiк духовенства з Волинi i нездатнiсть керiвництва РПЦ протистояти намiрам радянської влади дисбалансувати роботу Волинської духовної семiнарiї в областi збiльшилася кiлькiсть священикiв, якi одночасно обслуговували двоє i бiльше храмiв, що, у свою чергу, послаблювало його зв’язок iз паствою.
з 70,7 % до 65 %. Удвiчi зменшився вiдсоток вiнчань до кiлькостi зареєстрованих шлюбiв – з 52 % до 26 %. Таким чином, коли у 1946 р. кожна друга пара вiнчалася, то у 1959 р. зробити це вважала за потрiбне лише кожна четверта пара. Найменше падiння спостерiгалося щодо похорон. Проводили небiжчика за християнською традицiєю у 1946 р. – 78 %, у 1959 р. – 68 %. Тенденцiя до падiння кiлькостi хрещень, вiнчань i похорон не була стiйкою. Коливання припадають на 1954-1956 рр. – час пiсля смертi диктатора i послаблення карально-репресивної системи.
духовенства з краю, яка досягла апогею у серединi 50-х рокiв. Виїзд духовенства в iншi єпархiї України, Росiї, репресiї значно послабили iнтелектуальний рiвень волинської священичої корпорацiї, а його чисельнiсть скоротилася майже на третину.
Лiтература
1. Антончик А. Родина Пашкевичiв // Волинський православний вiсник. – Луцьк, 1998. – 223 с.
2. Архиепископ Ионафан, прот. Алексий Соколовський Архиепископ Пантелеймон [Некролог] // ЖМП. –1968. – № 12. – декабрь.
3. Вiчна пам’ять померлим! // ПВ. – 1977. – № 7. – лип.
5. Волощук О. Протопресвiтер Сергiй Кульчинський // Голос православ’я. – 2000. – № 12 (036). – черв.
7. ДАРО, ф. Р-204, оп. 11, спр. 11.
8. ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 1.
9. ДАВО, ф. Р-393, оп. 1, спр. 2.
10. ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 5.
11. ДАВО, ф. 26, оп. 1, спр. 91.
|
