Історія становлення соціології в країнах Західної Європи та сша

Тема 2 . Історiя становлення соцiологiї в країнах Захiдної Європи та сша Початок теоретичної соцiологiї як окремої науки (перша половина ХIХ ст.). Огюст Конт — засновник нової науки соцiологiї. При вивченнi цього питання слiд звернути увагу на те, що коренi соцiологiчної науки сягають часiв античностi — iдей Платона й Арiстотеля, Геродота та iнших, а далi — на ту “протосоцiологiю”, яка викрiсталiзовувалася у соцiально-фiлософських роздумах Т. Мора i Н. Макiавеллi, Б. Спiнози i Г. Гроцiя, Т. Гоббса i Дж. Локка, А. Смiта i Ш. Монтеск’є та багатьох iнших мислителiв минулого. Проте у виглядi окремої наукової галузi соцiологiя виникає лише у першiй половинi ХIХ ст. пiд впливом епохальних зрушень у соцi­альному буттi, що отримали найменування революцiй: полiтичної, економiчної, iнтелектуальної. Радикальна природа цих змiн — новий соцiальний порядок, демократизацiя, бюрократизацiя державного управлiння, iндустрiалiзацiя, урбанiзацiя, секуляризацiя, рацiона­лiзм i гуманiзм, якi стали могутнiми чинниками, пiд впливом котрих склалася соцiологiя. Огюст Конт (1798 — 1857) увiйшов в iсторiю науки як основоположник фiлософського позитивiзму та соцiологiї. Уже самим термiном “позитивний” (“позитивiзм”) О. Конт протиставляє свою фiлософiю i соцiологiю старим (“негативним”) уявленням. Інакше кажучи, поняття “позитивне знання” (пiзнання) є строго науковим, на вiдмiну вiд спекулятивного, метафiзичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного та iн. Конт вводить так звану лiнiйну систему класифiкацiї форм наукового знання. Вiн розмiщує науки згiдно з iсторiєю їх виникнення i розвитку i у зв’язку iз зележнiстю одна вiд одної, коли знання попередньої науки є необхiдною умовою для розвитку i знання наступної: математика — астрономiя — фiзика — хiмiя — фiзiологiя (бiологiя) — соцiальна фiзика (соцiологiя). оскiльки вивчає конкретний об’єкт — суспiль­ство, людину, якi є найбiльш складними явищами. Конт не лише вводить новий термiн, а й розробляє досить повну систему соцiологiчного знання, окреслює предмет, структуру, визначає пiзнавальнi засоби i можливостi нової науки. Вiн виступає за необхiднiсть створення “позитивної соцiологiї” як науки, що спирається на данi спостереження, експерименту, порiвняльного та iсторичного методiв. О. Конт був одним iз мислителiв, хто придiляв велику увагу методологiчним проблемам. У вiдповiдi на запитання “як вiднаходити, систематизувати й використовувати факти соцiального життя?” вiн запропонував кiлька дослiдницьких принципiв, сформульованих у чотирьох методах нової науки: спостереження, експеримент, порiв­няння та iсторичний аналiз. Еволюцiонiстська соцiологiя Г. Спенсера Ідея еволюцiї Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матерiал, свiй еволюцiонiзм вiн поширював на всi без винятку явища природи та суспiльства — космiчнi, хiмiчнi, бiологiчнi, соцi­альнi. Спенсер вважав, що навiть такi феномени, як психологiя i культура, — природнi за своїм походженням i тому розвиваються за законами природи, а отже, й еволюцiї. Еволюцiя — це поступовий процес безперервної iнтеграцiї матерiї, що перетворює її з невизначеної i непов’язаної однорiдностi (маси елементiв) у визначену рiзнорiднiсть. Так, сонячна система виникає з розсiяної i безладної матерiї та утворює взаємопов’язану компактну систему планет. Суспiльство виникає як об’єднання людей у зв’язку зi зростанням їх чисельностi чи поступовим злиттям маленьких володiнь у провiнцiї, королiвства та iмперiї. спричиняє конфлiкти, безладдя та зубожiння. Учений розглядає соцiальнi революцiї як iсторичнi патологiї i порiв­нює їх iз тими наслiдками для органiзму, якi викликаються захворюванням шлунка. В аналiзi суспiльства та соцiальних явищ спенсерiвська соцiо­логiчна система спирається на принципи органiцизму, оскiльки в нiй соцiальна система уподiбнюється живому органiзмовi. Г. Спенсер дає високу оцiнку iдеям О. Конта про зв’язок соцiологiї (соцiальної фiзики) з бiологiєю i її залежнiсть вiд останньої. Проте бiологiчний та соцiальний органiзми, на його думку, мають iстотнi вiдмiнностi: у суспiльства нема чiтко окресленої форми, суспiльство виступає несталою цiлiснiстю, здатнiсть вiдчувати й мислити притаманна всiм складовим елементам суспiльства, кожний iндивiд вiдносно автономний у системi цiлiсного суспiльства на вiдмiну вiд структурних елементiв бiологiчного органiзму; в бiологiчному органiзмi складовi елементи пiдпорядкованi цiлому й iснують заради цього, у сус­пiльства не iндивиди iснують заради суспiльства, а суспiльство — заради блага кожного окремого члена. Виходячи зi свого еволюцiйного вчення, зокрема “закону групування”, Г. Спенсер показує, що на фазi надорганiчної еволюцiї виникають i розвиваються спецiалiзованi “соцiальнi органи”, якi вiн назвав “соцiальними iнститутами”. Сукупнiсть взаємодiючих iнсти­тутiв утворює цiлiсну соцiальну органiзацiю — суспiльство. В “Основах соцiологiї” Спенсер видiляє й аналiзує шiсть типiв соцiальних iнститутiв: домашнi (сiм’я, шлюб), обрядовi чи церемонiальнi, полiтичнi, церковнi (релiгiйнi), професiйнi та промисловi. Вiн розкриває, як iсторично завдяки розвитку соцiальних iнститутiв у суспiльствi вiдбулася еволюцiя стосункiв мiж людьми (вiд первiсної людини до сучасної) внаслiдок еволюцiї знання, мови, моралi, мистецтва, зростання iнтелектуального потенцiалу суспiльства тощо. Матерiалiстична соцiологiя К. Маркса . Марксизм, на вiдмiну вiд гегельянства, позитивiзму чи функцiоналiзму, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а i як впливова течiя суспiльно-полi­тичної думки, що тiсно пов’язана з масовими соцiальними рухами минулого i нашого сторiччя (насамперед iз соцiалiстичним робiт­ничим рухом). тривалий час виступав у ролi квазiрелiгiй­ної системи, догматами якої освячувалася тоталiтарна полiтика. Багато сучасних захiдних соцiологiв, критично сприймаючи змiст цiєї концепцiї, не заперечують водночас iсторичних заслуг К. Маркса у формуваннi та розвитку соцiологiчної думки. Його iм’я називають поряд з iменами Конта, Дюркгейма, Вебера та iнших класикiв цiєї науки. Результати теоретичних розв’язок К. Маркса у соцiологiчнiй галузi можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, “органiчної цiлiсностi суспiльства” та “дiалектичного розвитку” його. Вiдносно Марксової iдеї “базису-надбудови” слiд вiдмiтити наступне: тi функцiї, якi згiдно з Контом i його послiдовниками мала виконувати соцiологiя, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, полiтична економiя — наука про економiчну структуру суспiльства. проблеми фiлософської антропологiї — проблеми сенсу людського iснування (“сутностi людини”), Маркс намагається прямо й безпосередньо пов’язати її з дiєю механiзмiв подiлу сус­пiльної працi i функцiонування iнститутiв приватної власностi та гро­шей. Автор переконаний, що перебудова економiки на комунiстич­них засадах, лiквiдацiя приватної власностi та тотальне усуспiлення всього дають ключ до вирiшення “останнiх питань” людського буття. Згiдно з матерiалiстичним або, точнiше, економiчним розумiн­ням iсторiї система матерiально-виробничих вiдносин становить першооснову, “базис”, на якому грунтуються всi iншi стосунки людей — правовi, полiтичнi, iдеологiчнi. Економiчна сфера у такому випадку набуває значення певної субстанцiї, або є “незалежною змiнною” щодо iнших соцiальних явищ i процесiв. Хоча прихильники марксизму формально не заперечували i так званого “зворотного впливу” надбудови на базис, детальної розробки теорiя взаємовпливу економiчних i правових, полiтичних i культурних iнститутiв у межах марксизму не набула. Вiдносно марксистської iдеї “органiчної цiлiсностi суспiльства” слiд пiдкреслити, що сам Маркс неодноразово вживає стосовно суспiльства такi вирази, як “соцiальний органiзм”, “органiчна цiлiс­нiсть”, “тоталiтарнiсть” тощо. “Теперiшнє суспiльство, — пише вiн, — не твердий кристал, а органiзм, який здатний до перетворень i перебуває у постiйному процесi перетворень”. Засновник марксизму надавав винятково великої ваги проблемi функцiональної iнтеграцiї сучасного йому суспiльства, де всi елементи, як вiн вважав, пiдпо­рядкованi однiй метi. Таким чином, можна зробити висновок про певнi типологiчнi паралелi мiж марксизмом та iдеями спенсерiв­ського соцiологiчного органiцизму. Не менш важливу роль у Марксовому розумiннi суспiльства вiдiграє “принцип дiалектичного розвитку”. Йдеться насамперед про вiдношення єдностi i взаємозаперечення мiж рiзними структурними рiвнями й елементами суспiльства, а також мiж рiзними фазами процесу його розвитку. Дiалектичний принцип орiєнтує на вивчення процесiв суспiльної динамiки як певних фаз, де гармонiйнi зв’язки порушуються дисонансами i конфлiктами, розв’язання яких дає пiдставу до вiдновлення гармонiї на якiсно iншому рiвнi. Особливо плiдною у науковому вiдношеннi виявилася iдея дiа­лектичного поєднання об’єктивних i суб’єктивних факторiв суспiль­ного розвитку. Не вживаючи ще термiн “соцiальна дiя”, К. Маркс надавав водночас винятково великої ваги “дiяльному факторовi”. “Історiя, — пiдкреслював вiн, — це не що iнше, як дiяльнiсть людини, що досягає своїх цiлей”. Процеси соцiальних змiн, за Марксом, здiйснюються не самi по собi, а лише внаслiдок людської дiяльностi та шляхом цiєї дiяльностi. Новiтня iсторiя не лише поставила пiд сумнiв багато Марксових соцiальних передбачень та висновкiв: зростання злиденностi робiт­ничого класу, неминучiсть загострення класової боротьби та пролетарської революцiї, негативна роль приватної власностi в економiчному розвитковi, незворотнiсть iсторичного процесу тощо. Новiтня iсторiя позбавила грунту чи видозмiнила роль, обмежила сфери використання понять Марксової соцiологiчної теорiї. У ходi iсторичного розвитку була змiнена дiя багатьох факторiв, якi зумовили суспiльну цiлiснiсть капiталiстичного ладу середини ХIХ ст.: характер виробничих вiдносин, форми власностi, рiвень продуктивних сил, головнi класи та соцiальнi групи тощо. Змiни­лися соцiальнi реалiї, на яких будувалася Марксова схема iсторич­ного розвитку, наукова обгрунтованiсть i дiалектичний дух Марксового пiдходу дедалi бiльше видалялися догматичним витлумаченням його iдей. Марксова соцiологiчна теорiя протягом столiття була джерелом, вихiдною точкою низки концептуальних пiдходiв до пояснення суспiльних процесiв. Їх багатограннiсть зумовила широке розмаїття рiзних концепцiй, що спиралися на ту чи iншу частину теоретичної спадщини видатного вченого. . Розглядаючи це питання, слiд звернути увагу на те, що вихiдним моментом наукових пошукiв Е. Дюрк­гейма стало прагнення вичленити як предмет соцiологiї таку реальнiсть, якою не займається жодна з iнших наук. Згiдно з твердженням ученого, такими є соцiальнi факти, якi у сукупностi складають соцiальну реальнiсть в цiлому. Вiдмiтна ознака соцiальних фактiв — їх незалежне вiд iндивiдiв буття i здатнiсть чинити на останнiх примусовий вплив. Соцiальне як вияв колективних утворень є реальнiстю вищого типу. Колективнi вiрування, почуття, уявлення — суть цiлiсностi, вони не зводяться до iндивiдуальних психiчних станiв. Не можна, пiдкреслює французький соцiолог, виводити колективнi уявлення з iндивiду­альних, як не можна виводити суспiльство з iндивiда, цiле — з частин, складне — з простого. Причини соцiальних фактiв треба шукати в iнших соцiальних фактах, а не в станi iндивiдуальної свiдомостi. Наприклад, якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралi, вiрувань, то вона деградує до рiвня тварини. Характернi атрибути людської природи походять вiд суспiльства. Але, з iншого боку, сус­пiльство не iснує i не живе iнакше, як тiльки в iндивiдах i завдяки їм. Важливої методологiчної ваги Е. Дюркгейм надає поняттям соцiальної норми i соцiальної патологiї. Свої мiркування на цю тему вiн називає правилами щодо розмежування нормального i патологiчного. Французький вчений вважає за можливе розмежовувати мiж “здоровим” i “хворим” у рiзних категорiях соцiальних явищ i переконаний в iснуваннi об’єктивних критерiїв зазначеного розмежування. Такою ознакою може бути поширенiсть певного явища по всьому “суспiльному полю” або, навпаки, його рiдкiснiсть, винятковiсть. “Ми будемо, — стверджує Дюркгейм, — називати нормальними факти, якi мають найбiльш поширенi форми; iншi ж ми назвемо хворобливими або патологiчними… Можна сказати, що нормальний тип збiгається з типом середнiм i що будь-яке вiд­хилення вiд цього еталону здоров’я є хворобливим явищем”. Торкаючись проблеми злочинностi, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розумiння злочину як соцiальної патологiї, оскiльки за всiма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Пiдтвердженням цьому є, на його думку, поширенiсть злочинностi в усiх без винятку суспiльствах, статистичнi коливання її динамiки i, нарештi, iсторична й регiональна вiдноснiсть критерiїв розмежування мiж нормою i виходом за її межi, злочином. Однак, зауважує вiн, iснування злочинностi нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспiльства рiвня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпiричним шляхом. солiдарностi людей. Реально iснують i доступнi спостереженню рiзнi форми солiдарностi: родинна, професiйна, релi­гiйна, нацiональна та iн. У пошуках джерел солiдарностi соцiолог звертається до суспiль­ного подiлу працi. Вiн вважає, що, обмiнюючись продуктами своєї дiяльностi, члени суспiльства потрапляють у залежнiсть один вiд одного. У цьому планi суспiльний подiл працi iнтегрує iндивiдiв, забезпечує єднiсть соцiального органiзму, створює почуття солiдар­ностi. Солiдарнiсть за Дюркгеймом — вищий моральний принцип, унiверсальна цiннiсть, що визначається всiма членами суспiльства. Оскiльки “потреби у суспiльному порядковi, гармонiї, солiдарностi визначаються всiма за моральнi”, то моральним є й подiл працi. Звiдси, на думку соцiолога, моральнi норми виступають головною цементуючою силою промислового суспiльства, яка здатна забезпечувати високий ступiнь iнтеграцiї рiзноманiтних соцiальних структур — чи то родина, церква, полiтична партiя, держава та iн. Е. Дюркгейм, як i його сучасники, був свiдком посилення соцiаль­них конфлiктiв i глибокої кризи цiнностей. Моральна дезорганiзацiя, доводить соцiолог, не менш небезпечна в соцiальному вiдношеннi, анiж дезорганiзацiя економiчна. Одним iз промовистих свiдчень моральної дезорганiзацiї суспiльства, його переходу до стану неупорядкованостi (тобто вiдходу вiд нормального стану соцiальностi) виступає зростання кiлькостi самогубств у провiдних захiдноєвропейських країнах. Самогубство розглядається Дюркгеймом як соцiальний факт, тобто насамперед як об’єктивно iснуючий, незалежний вiд iндивi­дуальних психологiчних мотивiв процес змiни станiв колективної свiдомостi, який пiддається статистичному аналiзу. Про це свiдчить стабiльнiсть вiдсотку самогубств у рiзних народiв (це число стабiль­нiше, анiж вiдсоток загальної смертностi). Дати рацiональне пояснення цьому факту i мусить соцiологiя, об’єктом якої виступають саме соцiальнi факти суїцидної поведiнки. Дюркгейм пiдкреслює, що серед психiчнохворих найчастiше мають мiсце самогубства манiакального типу (викликанi мареннями, галюцiнацiями тощо), меланхолiчного типу (глибока депресiя, викликана хворобою), самогубства внаслiдок одержимостi нав’язли­вими iдеями i так званi iмпульсивнi самогубства. Значну увагу соцiолог придiляє аналiзовi расових та спадкових факторiв самогубства, пiдкреслює збiльшення випадкiв суїциду людей похилого вiку. самогубств кардинально змiнюється всякий раз, коли рiзко змiнюються умови соцiального середовища. “… Якщо iндивiд так легко схиляється пiд тиском життєвих обставин, то це вiдбу­вається тому, що стан суспiльства, до якого вiн належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства”. Завершуючи огляд соцiологiчної концепцiї Е. Дюркгейма, слiд зазначити, що його теоретична спадщина i сьогоднi знаходиться в центрi гострих дискусiй. М. Вебер i його соцiологiчна доктрина. Науковi розробки Вебера належать до так званої гуманiстичної соцiологiї. Представники гуманiстичної соцiологiї вважали, що соцiальнi явища не є об’єк­тами, якi належить вивчати за допомогою методiв природознавчих наук. Онтологiчний статус соцiальної дiйсностi вимагає застосування iнших — вiдмiнних вiд природознавства — стандартiв науковостi. У цiлому для гуманiстичної соцiологiї характерно робити акценти на визначеннi соцiальних фактiв зсередини, а не ззовнi. Її представникiв бiльше хвилюють цiлi iндивiдiв, анiж їхня зовнiшня поведiнка, вони цiкавляться не стiльки об’єктивною ситуацiєю, в якiй опиняються iндивiди, скiльки тим, як саме вони витлумачують дану ситуацiю. Вебера цiкавить не всiляка взаємодiя iндивiдiв, а тiльки така, в якiй тi беруть участь осмислено, свiдомо. загальнi принципи й категорiї. Категорiї соцiальних наук — це не прямi адекватнi реальностi, а “iдеальнi типи”, якi фiксують певнi загальнi риси окремих соцiальних явищ i процесiв. Ідеальними типами нiмецький дослiдник називав такi поняття, як “капiталiзм”, “феодалiзм”, “господарство”, “християнство” та iн. Значну увагу М. Вебер придiляє також питанню про суб’єктивну позицiю дослiдника-гуманiтарiя. Наукове дослiдження, на його дум­ку, мусить бути максимально об’єктивним, тобто таким, що грунтується на фактах i тiльки на них. А це значить, що власне ставлення дослiдника до об’єкта дослiдження має залишатися “поза дужками” дослiдницького процесу. нiмецький соцiолог, ми отримаємо лише наукоподiбний вияв партiйної позицiї дослiдника. Практично-полiтичнi настанови й науковий аналiз полiтичних утворень, партiйних позицiй — це двi окремi сфери, змiшувати якi неприпустимо. Якщо дослiдники не можуть вiдмовитися вiд практичних оцiнок, то вони, за рекомендацiєю Вебера, повиннi дотримуватися позицiї “iнтелек­туальної чесностi”. Тiльки знання, вiльне вiд оцiнок, норм та iде­алiв, оголошувалося вченим єдино об’єктивним. Нiмецький соцi­олог вважав, що судити про значущiсть людських цiнностей — справа вiри, спекулятивного споглядання життя й свiту та їх смисл, а не предмет емпiричної науки. Соцiологiю М. Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свiй предмет — соцiальну дiю — на основi розумiння. Розумiння для нiмецького соцiолога є специфiчною категорiєю, за допомогою якої можна пояснити людську поведiнку. При цьому “дiєю” вiн називає будь-якi вчинки людей, з якими останнi пов’язують певний суб’єктивний смисл. Як синонiм “дiї” соцiолог iнодi вживає вираз “поведiнка”. Об’єктом соцiологiчного аналiзу в працях М. Вебера виступають також полiтичнi та правовi вiдносини минулого й сучасного. Полiтика, як пiдкреслює вчений, означає передовсiм прагнення до прямої участi у здiйсненнi влади або принаймнi прагнення впливати на її розподiл усерединi держави чи мiж державами. Хто займається полiтикою, той прагне влади або заради неї намагається досягти певних iдеальних чи егоїстичних цiлей. У свою чергу, влада реалiзується в певних системах вiдносин панування та пiдпоряд­кування. Ще одним напрямком наукових дослiджень М. Вебера виступає соцiологiя релiгiї. Веберiвськi дослiдження свiтових релiгiй грунтуються на величезному масивi емпiричного аналiзу економiчного життя i соцiальної структури схiдних суспiльств. Зокрема, вiн прагне детально проаналiзувати зв’язки мiж певними суспiльними верствами або станами i тими чи iншими релiгiйними вiровченнями. Вебер ставить за мету дослiдити, як, з одного боку, певнi релiгiйнi уявлення i цiнностi виступають основою формування певних груп однодумцiв, громад, з яких розпочинається станова диференцiацiя, i як, з другого боку, та чи iнша позицiя всерединi розвиненої станової структури впливає на змiст i форму релiгiйних переконань людей. Виникнення релiгiй М. Вебер пояснював одвiчною потребою людини в гармонiзацiї стосункiв мiж нею i космосом, природою, оточуючим свiтом. На вiдмiну вiд первiсної магiї, котра є формою примiтивної рацiоналiзацiї вiдносин мiж людиною й свiтом, свiтовi релiгiї виступають як складнi рацiоналiзованi системи етичної регуляцiї людської поведiнки. Кожна з них спирається на детально опрацьоване вчення святих книг про потойбiчного, позасвiтового Бога, котрий оцiнює людськi вчинки категорiями добра i зла. У порiвняннi з божою досконалiстю свiт завжди недосконалий; тому кожна з релiгiй своїм способом вимагає дистан­цiювання вiд свiту i його порядкiв (вчення про аскезу). Нарештi, кожна зi свiтових релiгiй функцiонує завдяки дiяльностi верстви фахiвцiв — служителiв культу, а також верстви “носiїв” — тих, серед кого вона найпоширенiша. Вiдповiдно до згаданого соцiоструктурного критерiю М. Вебер визначає соцiальну позицiю основних свiтових релiгiй. Конфуцiан­ство вiн називає становою етикою лiтературно освiчених iмператор­ських чиновникiв, котрi витiсняли зi свого середовища всiх малоосвiчених i з погордою ставилися до простого люду. Так само в ролi “релiгiї iнтелектуалiв” виступає i стародавнiй iндуїзм. течiя — суфiзм, зорiєнтована на мiстику та споглядання. Християнство виникає як релiгiя мандрiвних ремiсникiв i впродовж усiєї своєї iсторiї лишається релiгiєю мiських середнiх класiв, оскiльки головними його осередками стали мiста Заходу, якi були центрами релiгiйного життя. Веберiвська соцiологiя релiгiї фактично є соцiологiєю свiто­вої культури. Тож не випадково iдеї Вебера викликають сьогоднi велику зацiкавленiсть не лише iсторикiв i соцiологiв, а й культурологiв. Час засвiдчив високу плiднiсть iдей нiмецького соцiолога. Деякi з них стали вихiдним пунктом нових соцiологiчних напрямкiв. Це стосується насамперед розумiючої соцiологiї. Розробки вченого мають основоположне значення i для впливової нинi теорiї соцiальної дiї. Веберiвськi iдеї використовуються у сучасних коцепцiях соцi­ологiї культури, науки, управлiння. Те саме треба сказати i щодо економiчної та iсторичної соцiологiї, теорiї соцiальної структури, соцiальних iнститутiв, конфлiктiв та змiн. У працях Вебера запропонованi також перспективи для критичного переосмислення та бiльш глибокого вивчення рiзних цiннiсно-нормативних систем, культурних кругiв, проблем релiгiї, етики, рацiональностi. Сучаснi соцiологiчнi концепцiї. Розглядаючи це питання, слiд насамперед звернути увагу на те, що розвиток соцiологiї у ХХ ст. багато в чому виходить iз принципiв, що були розробленi Вебером i Дюркгеймом. Новiтнiй перiод розвитку соцiологiї характеризується виникненням багаточисельних шкiл i напрямкiв, кожний з яких по-своєму унiкальний i вимагає дуже уважного i серйозного ставлення до себе, бо розкриває перед нами ту чи iншу перспективу (а часто й декiлька) розгляду суспiльства. Причому, як уже було вiдмiчено, жодна з цих шкiл не може дати абсолютно несуперечливе, унiверсальне теоретичне пояснення всiєї багатоманiтностi соцiального свiту. й iнше наукове поняття — “парадигма”, вiрнiше “наукова парадигма”. “Наукова парадигма” — загальне уявлення про характер соцiологiчної реальностi, певний загальний принцип пояснення цiєї реальностi. зовсiм не свiдчить про слабкiсть або про нерозвинутiсть соцiологiї. Напроти, чим бiльш рiзноманiтнi парадигми й соцiологiчнi теорiї, тим у цiлому ми все бiльше наближаємося до розумiння соцiальної реальностi або тим краще ми “конструюємо” її. Серед рiзних шкiл соцiологiї ХХ ст. найчастiше видiляють чотири напрямки, чотири науковi парадигми: емпiричну соцiологiю, функцiоналiстську соцiологiю, конфлiктологiчнi теорiї та симво­лiчний iнтеракцiонiзм (взаємодiю). Емпiрична соцiологiя. Самостiйним напрямком соцiологiчних дослiджень емпiрична соцiологiя стає у США. Сприйнявши деякi iдеї Г. Спенсера, американськi соцiологи пiд впливом основоположникiв прагматизму, якi iнтенсивно розробляли психологiчну науку, намагалися провести аналогiю не мiж бiологiчними й соцiальними, а мiж психiчними й соцiальними явищами i процесами. Цiлком на емпiричному матерiалi базувалася праця У. Томаса i Ф. Знанецького “Польський селянин в Європi та в Америцi”, яка побачила свiт у 1919 р. Вибiр вченими емпiричного матерiалу багато в чому зумовив iнтерпретацiйний пiдхiд до його аналiзу. Таким матерiалом стали переважно документи особистого характеру: листи, щоденники, бiографiї. Вони дали змогу дослiдникам проблеми адаптацiї iмiгрантiв у нових для них соцiальних умовах зосередити свою увагу на розкриттi важливих питань органiзацiї життя у сiм’ях, якi обслiдувалися: на ставленнi iндивiдiв до того чи iншого типу соцiальної органiзацiї, залежностi їх активностi в життi сiм’ї й общинi вiд їх iндивiдуальностi, на причинах професiйного вибору й “анормальної” поведiнки; взаємостосунках мiж полами i боротьбi рас та культур; на соцiальному щастi як вiдчуттi задоволеностi життям у США. Виступаючи багато в чому послi­довниками Г. Спенсера, сучаснi соцiологи-функцiоналiсти i, перш за все, американський соцiолог Роберт Мертон (народ. у 1912 р.), подiляють точку зору, згiдно з якою суспiльство в цiлому i його окремi частини мають найтiснiший взаємозв’язок, котрий пiдкрiп­люється їх функцiями. Інакше кажучи, у суспiльствi все зв’язано одне з одним. Вихiдною точкою у формуваннi структурного функцiоналiзму став принцип системної побудови суспiльства. Парсонс визначив, що для всiх соцiальних систем характерний набiр iз чотирьох основних функцiй: адаптацiя — будь-яка соцiальна система пристосовується або адаптується як до внутрiшньої ситуацiї, так i до змiн зовнiшнього середовища; цiледосягнення — система визначає й досягає поставлених цiлей; iнтеграцiя — система зв’язує й ув’язує всi свої компоненти, а також усi iншi свої функцiї; збереження зразка — будь-яка соцiальна система створює, вдосконалює, зберi­гає, оновлює мотивацiю iндивiдiв, зразки їхньої поведiнки, культурнi принципи. Наведена загальна структурно-функцiональна сiтка накладалася Парсонсом на всi соцiальнi явища, включаючи мiкро- та макрорiвнi, тобто рiвнi окремих особистостей, малi спiвтовариства й колективи та рiвень великих спiльностей аж до цiлих цивiлiзацiй. Конфлiктологiчнi теорiї. На противагу функцiоналiстським пiд­ходам, якi постiйно пiдкреслюють стабiлiзацiйнi та еволюцiо­нiстськi моменти соцiального розвитку, в сучаснiй захiднiй соцiо­логiї iснує нiби протилежний стиль соцiологiчної думки, котрий видiляє в суспiльствi не консенсус, не збалансованiсть мотивiв та взаємних iнтересiв, а боротьбу рiзних груп i напрямкiв, яка й формує iснуючi соцiальнi структури й вiдносини. У найбiльш далекiй перспективi витоки подiбного пiдходу можна знайти в соцiальнiй фiлософiї англiйського мислителя ХVII ст. Т. Гоббса, який вважав “вiйну всiх проти всiх” природним станом людства, яке не досягло громадянського стану розвитку. Але набагато бiльш близькi й значущi коренi конфлiктологiчного пiдходу можна виявити в соцiологiчнiй спадщинi Карла Маркса. Марксистська теорiя висунула тезу про економiчну детермiнованiсть соцi­альних вiдносин, про класовi антагонiзми та класову боротьбу в суспiльствi, про суперництво рiзних форм власностi, про класову зумовленiсть суспiльної свiдомостi тощо. Цi марксистськi положення дещо в iншiй термiнологiчнiй iнтерпретацiї широко використовуються сучасними захiдними соцi­ологами-теоретиками, такими як Л. Козер, Р. Дарендорф та iн. Найбiльш повно погляди на роль соцiального конфлiкту розкрив американський соцiолог Л’юiс Козер (народ. у 1913 р.). Головна iдея американського дослiдника полягає у прагненнi обгрунтувати позитивнi функцiї соцiального конфлiкту в суспiльнiй життєдiяльностi, його кориснiсть у справi оновлення соцiальних систем. За висновками Козера, конфлiкт — це страхуючий клапан системи. Конфлiкт дозволяє за допомогою необхiдних для його вирiшення реформ та iнтегративних зусиль привести соцiальний органiзм у вiдповiднiсть умовам, що змiнилися. Для “еластичного суспiльства”, за його словами, конфлiкти кориснi, оскiльки конфлiктнi процеси допомагають модифiкувати старi й створювати такi новi форми, якi забезпечують йому подальше iснування в нових умовах. Значний внесок у розробку “теорiї конфлiкту” зробив нiмець­кий соцiолог Рольф Дарендорф (народ. у 1929 р.). Учений зазначав, що в кожному суспiльствi iснують осьовi лiнiї соцiальних конфлiктiв. Конфлiкт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соцiальної сили. Причому, з точки зору нiмець­кого соцiолога, конфлiкт є зворотною стороною будь-якої iнтег­рацiї i тому вiн так само неминучий у суспiльствi, як iнтеграцiя соцiальних iнститутiв. Р. Дарендорф створив цiлу класифiкацiю рiзних типiв мiкро- та макроконфлiктiв, що характеризують суспiльство. Завдання полягає не в тому, щоб позбутися конфлiктiв — це неможливо. Необхiдно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюцiї. Для цього конфлiкти слiд максимально формалiзувати, тобто вивести їх на поверхню суспiльного життя i зробити предметом вiдкритих дискусiй, обговорення в пресi, судових справ. Бiльше того, наявнiсть вiдкритих i демократично вирiшуваних конфлiктiв — свiдчення життєздат­ностi суспiльства, адже будь-який соцiальний розвиток неминуче веде до нерiвномiрностi розподiлу i, вiдповiдно, до конфлiктних ситуацiй. Символiчний iнтеракцiонiзм (взаємодiя). Символiчний iнтерак­цiонiзм, що виник у 20-тi роки нашого столiття, зумовив виникнення багатьох сучасних соцiологiчних шкiл. Термiн “символiчний” означає, що ця соцiологiчна школа робить акценти на “сутностi”, яку викладають дiючi особи (“актори”), коли вступають у взаємодiю, тобто “iнтеракцiю”. принципiв поведiнки людей. Усi цi прояви поведiнки, на його думку, мають своїми витоками загальнi соцiальнi символи. Так, вiдмова брати участь у вiйськових дiях для однiєї людини означає (символiзує) особисте боягузство, для iншої той самий акт може означати свiдомий пацифiзм, тобто вже iнший символ. Указанi символи, на котрих будується суспiльство, народжуються пiд час взаємодiї людей i тiльки тодi. Людина постiйно дивиться у “дзеркало”, i таким “дзеркалом” слугують iншi люди та їхня думка про цю людину. Люди в процесi дiї постiйно iнтерпре­тують, пояснюють собi значення символiв, нiби-то намiрюють їх на себе. Цей процес i створює iндивiдуальнiсть людини, а також виступає основою взаємодiї. Справжня взаємодiя двох особистостей може встановитися тiльки тодi й там, де змiст того, що вiд­бувається, вони розумiють однаково. Таким чином, в актi пове­дiнки проявляє себе “значущий символ”, тобто такий, котрий визначає акт поведiнки. Плани семiнарських занять Протосоцiологiя 3. Особливостi соцiологiчної думки ХVII — початку ХІХ ст. 1. Творчiсть гуманiстiв Вiдродження, їх значення для розвитку соцiального пiзнання. Лiтература 1. Арон Р. 2. Захарченко М. В., Погорiлий О. І. Історiя соцiологiї: вiд античностi до початку ХХ ст. — К., 1993. 3. Танчер В. В., Ручка А. А. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992. Історiя становлення соцiологiї в країнах Захiдної Європи та США 3. Індустрiальна соцiологiя. 4. Погляди сучасних американських соцiологiв. Теми рефератiв 1. Внесок О. Конта в розвиток соцiологiї. 2. Соцiологiчнi погляди Г. Спенсера. 3. Соцiологiзм Е. Дюркгейма. 1. Арон Р. 2. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. 3. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда: метод социологии. — М., 1991. 4. Захарченко М. В., Погорiлий О. І. Історiя соцiологiї: вiд античностi до початку ХХ ст. — К., 1993. 5. История буржуазной социологии ХІХ — начала ХХ века. — М., 1979. 6. История буржуазной социологии первой половины ХХ века. — М., 1980. 7. Танчер В. В., Ручка А. А. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992. Навчальнi завдання 1. О. Конт — основоположник соцiологiї — був одним iз мислителiв, хто придiляв значну увагу методологiчним проблемам. У вiдпо­вiдi на запитання “як вiднаходити, систематизувати й використовувати факти соцiального життя” вiн запропонував кiлька дослiдницьких прин­ципiв, сформульованих у методах нової науки. Якi це принципи? 3. Нiмецький соцiолог М. Вебер зазначав: “В аудиторiї викладач повинен в нашi днi передусiм навчити студента: 1) здатностi отримувати задоволення у вирiшеннi поставленого перед ним скромного завдання; 2) визначенню фактiв, у тому числi — й у першу чергу — таких, якi незручнi для нього особисто, та вмiнню вiдокремлювати їх констатацiю вiд позицiй, що їх оцiнює; 3) вмiнню дистанцiюватися при вивченнi наукової проблеми, зокрема придушувати потребу виставляти на перший план свої смаки та iншi якостi, про якi його не питають” (див.: Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 551 – 552). Дайте свiй коментар цiй позицiї М. Вебера. 4. Спробуйте сформулювати, як на рiзних етапах iсторичного розвитку людства мiнялися методи соцiологiчних дослiджень, соцiологiчнi прогнози. 5. Вихiдною точкою у формуваннi структурного функцiоналiзму став принцип системної побудови суспiльства. Американський соцiолог Т. Парсонс визначив, що всi соцiальнi системи характеризуються набором основних функцiй. Якi це функцiї? за якими видiля­ють у суспiльствi не консенсус, не збалансованiсть мотивiв та взаємних iнтере­сiв, а боротьбу рiзних груп i напрямкiв, яка й формує iснуючi соцiальнi структури й вiдносини. Пояснiть поширення в соцiологiї конфлiктологiчних теорiй. Магазин подарков Bubbles предлагает Вам гигантский выбор оригинальных подарков в Петербурге ! Не пропустите, ведь в этом магазине можно найти любой мыслимый и немыслимый подарок! Завдання для перевiрки знань 1. Якi об’єктивнi фактори зумовили становлення соцiологiї як самос­тiйної науки? 2. У чому суть соцiологiчного позитивiзму як провiдного напрямку в соцiологiї ХІХ столiття? 4. Якi соцiологiчнi iдеї були притаманнi творчостi Е. Дюркгейма та М. Вебера? 6. У чому суть концепцiї “структурного функцiоналiзму” Т. Парсона?