Ментальнiсть та нацiональний характер: характеристика крiзь призму iсторичної пам'ятi
Ментальнiсть та нацiональний характер: характеристика крiзь
призму iсторичної пам'ятi
Оскiльки один з наукових напрямiв, розглянутий у першому роздiлi, дослiджує полiтичну свiдомостi скрiзь призму нацiональної ментальностi, яка формується в iсторичному контекстi, вважаємо за доцiльне використати окреслену методику, оскiльки великi шари iсторичної реальностi лежать в полiтичнiй свiдомостi сьогодення, формування якої накладається на ментальнiсть, нацiональний характер та психологiчнi стереотипи.
прiоритети суттєво впливають на особливостi вибору шляху його власного розвитку, його iсторичну долю”.
Акцентування уваги на проблемi взаємозв‘язку та взаємозумовленостi ментальностi (менталiтету) i полiтичної свiдомостi сучасного українського суспiльства має свої специфiчнi причини.
додаткового осмислення ментальностi як категорiї, що має безпосередньо практичне значення в умовах перехiдного суспiльства, суспiльства, що трансформується.
По-друге, воно зумовлюється i деякими загальними особливостями сучасного етапу суспiльного розвитку, для якого характерна актуалiзацiя етно-нацiонального чинника з рiзноманiтними його проявами, що, зокрема, на соцiально-психологiчному рiвнi виявилося у пробудженнi iнтересу до нацiональної свiдомостi та самосвiдомостi, нацiонального характеру, нацiональної психiки i т. iн. Такий стан проблеми викликає потребу в бiльш ретельному аналiзi специфiчностi взаємозв‘язку iдеологiї, масової полiтичної свiдомостi i ментальностi як соцiально-психологiчного феномену, пов‘язаного з функцiонуванням та активiзацiєю етно-нацiональних спiльностей, якi в нинiшнiх умовах стають одними з основних суб‘єктiв iдеологiчних вiдносин.
По-третє, не менш важливим у привертаннi уваги до ментальностi (менталiтету) як чинника впливу на певнi аспекти соцiального життя став i об‘єктивний факт нагальної потреби у виходi за межi власне рацiонального пiдходу пiд час вивчення рiзних суспiльних явищ, у тому числi й полiтичної свiдомостi. Тому цiлком правильним є тезис про прямий зв‘язок поширеного останнiм часом iнтересу до ментальностi з бажанням суспiльства вивести на поверхню свiдомостi почуття i уявлення, схованi у глибинах колективної пам‘ятi.
По-четверте, особливого значення iнтерес до феномену ментальностi (менталiтету) набуває у зв‘язку з тенденцiєю до пiдвищення в суспiльних процесах ролi людини, її особистiсних рис, внутрiшнього свiту. В методологiчному планi вiн допомагає звiльнитися вiд стереотипiв вульгарного марксизму, абстрактних й безособистiсних схем економiчного детермiнiзму, в якому губиться людина з її проблемами i внутрiшнiм життям, вiд абсолютизацiї класового пiдходу пiд час аналiзу будь-яких соцiальних явищ.
Поняття “ментальнiсть” близьке за значенням до поняття “менталiтет”. Визначити їх досить складно, оскiльки ця проблема для вiтчизняної науки залишається недостатньо розробленою, принаймнi сучасної теорiї менталiтету (ментальностi) в нас поки що не iснує. Тому i менталiтет, i ментальнiсть часто використовуються як взаємозамiннi поняття, хоча зрозумiло, що вони мають свої специфiчнi особливостi. Менталiтет зазвичай трактується як сформована система елементiв духовного життя i свiтосприймання, яка зумовлює вiдповiднi стереотипи поведiнки, дiяльностi, способи життя рiзноманiтних соцiальних спiльностей (груп), iндивiдiв, що включає сукупнiсть цiннiсних, символiчних, свiдомих чи пiдсвiдомих вiдчуттiв, уявлень, настроїв, поглядiв, свiтобачення, якi визначають здатнiсть спiльностей та iндивiдiв вiдповiдно сприймати чи дiяти.
Менталiтет – це характеристика спiльностi людей (етнiчної, полiтичної, територiальної), яка розкриває специфiку мислення, спiлкування та поведiнки людей у конкретному полiтичному, економiчному i культурному просторi. Якщо змiнюється полiтичний, економiчний та культурний простiр, при тому корiнним чином, то повинен змiнюватися (на краще чи гiрше) менталiтет народу.
Зважаючи на викладене вище, менталiтет має не тiльки етнiчну “обгортку”, вiн є характеристикою будь-якої спiльностi людей. Дiйсно, з цим можна погодитися: етнiчнi форми менталiтету не єдинi: вiн проявляється i в суто регiональних формах спiльностей людей; i у формах специфiчних iсторичних епох, наявних стiйких елементах соцiальної структури суспiльства, притаманних соцiодемографiчним групам; i в професiйних та певних групах населення. Проте етнiчний менталiтет залишається найбiльш стiйкою формою духовного життя, культури, що формується саме на етнiчному рiвнi функцiонування людських спiльностей, визначає їх характер, надає специфiчностi ставленню й оцiнкам щодо природних та соцiальних явищ, а також масовим дiям того чи iншого етносу.
Тiльки етнокультурна природу менталiтету надає йому глибокої генетичної основи i робить явищем стабiльним, стiйким, тривалим. Очевидно, що будучи зумовленим природними факторами та конкретно-iсторичними особливостями суспiльного розвитку i маючи специфiчне ставлення до всiєї сфери духовного життя, менталiтет створює вiдносно стiйку етнокультурну основу для формування рiзних духовних явищ, у тому числi iдеологiй.
Крiм того в менталiтетi спiвiснують i переплетенi воєдино феномени рацiонального й iррацiонального. Тому вiн знаходиться, на думку деяких дослiдникiв мiж двома формами знання: рацiональним i релiгiйним.
Однак досi не з'ясованим залишається питання стосовно особливостей поняття “ментальнiсть”, природа якої ще бiльшою мiрою вiдповiдає сферi iррацiонального.
У поширеному в науковiй лiтературi визначеннi ментальнiсть – це полiсемантичне поняття для визначення рiвнiв мислення, що не обмежується сферою усвiдомленого. У бiльш конкретному планi пiд ментальнiстю звичайно розумiють особливий стиль свiтосприйняття тiєї чи iншої людської спiльностi, ансамбль установок, моделей i стереотипiв поведiнки, емоцiй, настроїв, якi презентують спосiб життя людей.
Як наголошує М. Михальченко, ментальнiсть – це певний рiвень та якiсна характеристика суспiльної та iндивiдуальної свiдомостi, а також пов‘язаний з ними спектр життєвих цiнностей та моделей поведiнки, якi вмiщуються в iдеологiчнi та полiтичнi орiєнтири, як тi, що пiдтримуються офiцiйно, так i опозицiйнi. Це специфiчне сприйняття особистiстю, як складової частини соцiальної та полiтичної групи, а також i цiєю групою соцiальної реальностi, оцiнка її та вибiр лiнiї поведiнки вiдповiдно до загальновизнаних нормам та зразкiв поведiнки.
Вже давно помiчено, що ментальнiсть, тобто однi i тi ж ключовi (онтологiчного характеру) уявлення, створюючи ядро рацiональних (неутопiчних) iдеологiй, разом з тим самi змiнюються. З допомогою середи розповсюдження цi змiни впроваджуються у масову свiдомiсть i перетворюються у повсякденнi уявлення. Враховувати ментальнiсть епохи, яка складає структуроутворювальний елемент системи iнтелектуальної та моральної орiєнтацiї людини – означає розкривати процес формування нових мислительних стереотипiв, якi замiнюють старi.
Ментальнiсть – це певна схильнiсть, внутрiшня готовнiсть людини дiяти певним чином, сфера можливого для неї.
Отже, незважаючи на наявнiсть у визначеннях понять “менталiтет” i “ментальнiсть” певних вiдмiнностей, їх змiст вказує на достатньо близьку природу цих феноменiв.
Формується ментальнiсть в процесi тривалого соцiально-iсторичного розвитку певної людської спiльностi та вiддзеркалює особливостi такого розвитку, вона фiксує в собi особливостi i певним чином спiвзвучна з iсторичною пам‘яттю народу. Пояснюючи таку позицiю, І. Пантiн визначає, що ментальнiсть – це вираження на рiвнi культури народу iсторичних доль країни, як певна єднiсть характеру iсторичних завдань та засобiв їх розв‘язання, що закрiпилися в народнiй свiдомостi, в культурних стереотипах. Ментальнiсть – це своєрiдна пам‘ять народу про минуле, психологiчна детермiнанта поведiнки мiльйонiв людей, вiдданих своєму iсторично сформованому “коду” за будь-яких обставин, виключаючи катастрофiчнi.
Ментальнiсть є стiйкою системою психологiчних рис, притаманних представникам певної соцiальної групи, яка формується iсторично i вiдтворює узагальнений минулий досвiд її взаємозв‘язку з навколишнiм природним i соцiальним середовищем, а також це властивий тiй чи iншiй культурi, цивiлiзацiї, спiльностi загальний розумовий iнструмент, яким представники цiєї групи володiють i користуються в неусвiдомленiй формi.
Окрiм окреслених понять ментальностi та менталiтету, вважаємо за доцiльне для полегшення подальшого аналiзу визначити поняття нацiонального характеру, яке теж є близьке до них за значенням. Нацiональний характер як своєрiдна персонiфiкацiя культури даної нацiональної спiльностi. Вiн сам є продуктом даної нацiональної культури й одночасно носiєм її. Вiн допомагає продовжувати її i передавати з поколiння в поколiння в незмiненому або малозмiненому виглядi”. І. Лисяк-Рудницький пише: “Я вiрю в iснування чогось такого, що згрубше можна назвати “нацiональним характером”. Однак це не треба фальшиво розумiти в натуралiстичному сенсi. Бо це явище належить до соцiокультурної, а не до бiологiчної сфери. Нацiональний характер тотожний iз своєрiдним способом життя, комплексом культурних цiнностей, правилами поведiнки та системою iнституцiй, якi притаманнi даному народовi. Нацiональний характер формується iсторично, й можна визначити тi фактори, що спричиняють його. Пiсля того, як нацiональний характер встиг скристалiзуватися, вiн звичайно виявляє чималу стабiльнiсть i умiння вiдкинути або асимiлювати пiдривнi впливи”.
в меншiй мiрi пiдлягає змiнам. Тому одному i тому ж нацiональному характеру можуть вiдповiдати кiлька рiзновидiв полiтичної свiдомостi, якi змiнюють одна одну. У той же час той факт, що нацiональний характер глибоко вкорiнений, робить його менш пiддатливим аналiзу вiдповiдно до соцiальних ознак, якi виникають порiвняно пiзно, коли нацiональний характер в основних рисах вже сформований.
Тому соцiальна диференцiацiя нацiонального характеру хоча i має мiсце, однак проявляється не так чiтко, як соцiальна диференцiацiя полiтичної свiдомостi. Часто аналiз рис нацiонального характеру через його вiдносну стiйкiсть вiдображає не стiльки дану соцiальну диференцiацiю, скiльки ту, яка склалася пiд час попереднiх формацiй, якi iснували бiльш тривалий час. Тому внутрiшня структура нацiональних характерiв та види полiтичної свiдомостi, як правило, не збiгаються.
виокремлення полiтичної свiдомостi та культури романських народiв, англосаксiв, германцiв має в своїй основi не расово-бiологiчнi вiдмiнностi, а спiльнiсть iсторико-культурної долi вiдповiдних народiв.
Нацiональний характер створює основу соцiальної поведiнки людини, малої чи великої соцiальної групи. Полiтична свiдомiсть створює основу полiтичної поведiнки. Перше, на нашу думку, значно ширше, нiж друге. При цьому є всi пiдстави вважати, що вплив нацiонального характеру на поведiнку тим сильнiше, чим ближче iндивiду суспiльнi структури, на якi вона спрямована. І навпаки, чим бiльш вiддаленi структури, на яких спрямована поведiнка, тим менш вагомим є вплив на неї нацiонального характеру.
Оскiльки в iєрархiї суспiльних структур полiтичнi iнститути бiльш вiддаленi вiд iндивiда, вплив на них рис нацiонального характеру i мiнiмальний. Для полiтичної ж свiдомостi та культури полiтичнi iнститути є головним об‘єктом впливу. Тому в цьому випадку iнтенсивнiсть її впливу значно вище, нiж нацiонального характеру.
Можливiсть аналiтичного виокремлення нацiонального характеру та полiтичної свiдомостi теж дуже вiдрiзняється за своїми засобами. Полiтична свiдомiсть може бути виокремлена та визначена за допомогою iндикативного методу – шляхом використання матерiалiв, якi свiдчать про її структуру (соцiологiчнi опитування, контент-аналiз…) чи структуру поведiнкових актiв. Нацiональний характер конструюється за допомогою логiки або шляхом виокремлення психологiчних рис, якi вважаються найбiльш характерними для всiх членiв нацiї, або на основi виокремлення вiдносної частоти визначного типу особистостi серед можливих членiв нацiї, або у результатi продуктiв iнтелектуальної творчостi. Зрозумiло, що таке конструювання спирається на верифiкованi факти реальної дiйсностi, вiдкриваючи необмеженi можливостi для суб‘єктивної довiльностi. Однак, незважаючи на цю обставину, аналiз рис нацiонального характеру є, на нашу думку, вельми доцiльним.
Пiдсумовуючи, зазначимо, що означенi нами поняття є складовими нацiональної психологiї, яка, в свою чергу, є складовою частиною гуманiтарного знання, що вивчає психологiчнi особливостi народiв. Вона надає великої ваги економiчним чинниками, якi впливають на формування рис нацiонального характеру, також методу культурологiчному, який дає можливiсть через систему культурних, духовних цiнностей розкрити риси нацiонального характеру. Окрiм того, враховуються географiчнi та психологiчнi чинники впливу. І, головне, вона в великiй мiрi користується iсторичним методом дослiдження.
Тому неабияке значення для аналiзу сучасного стану полiтичної свiдомостi українського суспiльства має аналiз динамiки формування певних полiтичних цiнностей, стереотипiв, рис “людини полiтичної” в iсторичному контекстi. Бо сучасне, з одного боку, є продовженням минулого, а з iншого передумовою майбутнього, iнакше кажучи, може розглядатися як елемент загального механiзму дiалектичного заперечення. Тобто змiст полiтичної свiдомостi сучасного українського суспiльства не може виводитись абстрактно, без врахування конкретно-iсторичної специфiки розвитку певного суспiльства. Разом з тим у цьому контекстi важливо пiдкреслити значимiсть iдеї про зумовленiсть перехiдного процесу попереднiм iсторичним досвiдом, суспiльну спадкоємнiсть певних соцiокультурних традицiй, оскiльки вона є бiльш глибокою за сутнiстю i дає ключ до розумiння внутрiшньої логiки розвитку цього суспiльства й стратегiї його перехiдностi. (У контекстi дослiдження української полiтичної iсторiї, не можемо не згадати прiзвища таких вiдомих вчених, якi працюють у галузi полiтичної iсторiї України, як В. Потульницький, В. Смолiй тощо).
стверджує, що полiтична культура – це насамперед голос з минулого i що iз трьох складникiв полiтичного процесу (полiтичний режим-полiтична органiзацiя-полiтична культура) остання є найменш мобiльним елементом. І завдання дослiдникiв полягає насамперед у тому, на його думку, щоб iнтерпретувати змiст масової свiдомостi через концепцiю iсторичної спадщини.
Доречним також є зауваження вiдомого росiйського дослiдника полiтичної свiдомостi Б. Грушина, що суспiльна свiдомiсть (у тому числi i полiтична) зазнає разом з суспiльством в цiлому закономiрних змiн; суспiльна свiдомiсть у кожний момент свого iснування (на кожному етапi свого розвитку) вiдповiдає основним характеристикам суспiльства, приймаючи в залежностi вiд них тi чи iншi iсторичнi форми. Дослiдник зауважує, що структура полiтичної свiдомостi складається з таких елементiв:
- по-перше, релiктовi, якi залишилися з попереднiх часiв;
- по-друге, якi проникають з iнших суспiльств;
- по-третє, елементи свiдомостi, якi народилися в iншi iсторичнi епохи та в iнших сучасних суспiльствах, але якi належать до культурних цiнностей цього народу.
Отже, пiдсумовуючи, можна зробити висновок, що iсторичнi реалiї мають глибоко вiдбитi у полiтичнiй свiдомостi суспiльства. Вiдповiдно, “полiтична iсторiя” як “досоцiалiстичного перiоду”, так i соцiалiстичного впливає на формування полiтичного свiтогляду i полiтичної свiдомостi сучасної України. Колективна iсторична пам’ять включає в себе iсторичнi символи (важливi подiї з iсторiї народу, фiгури, видатнi особистостi…), мiфологiзованi образи та легенди, стереотипи тощо.
процес, а вiдбиває його крiзь призму iндивiдуального, особистiсного сприйняття. Складовими iсторичної пам‘ятi є такi компоненти: етноiсторична пам‘ять у виглядi згадок про походження, предкiв тощо; соцiальна пам‘ять, тобто уявлення людей про стан та рiвень життя на рiзних етапах iснування народу; соцiокультурна пам‘ять, яка надає можливiсть для широкої палiтри уявлень iндивiдiв про витоки рiдної мови, народний епос, нацiональнi традицiї, зародження писемностi, соцiальнi норми тощо; конфесiйна пам‘ять про культовi обряди минулого та прийняття релiгiї; i, зрештою, пам‘ять, яка нас найбiльше цiкавить – полiтична пам‘ять, яка включає в себе знання людей про колишнi форми державного устрою, полiтичних традицiях, ритуалах. Якщо народ мав свою державнiсть, її становлення та розвиток викликають великий iнтерес. Історична полiтична пам’ять може мати i негативне навантаження (наприклад, iнтервенцiя, гноблення одного етносу чи народу iншим, втрата державностi за будь-яких iсторичних причин тягне за собою болiснi емоцiї), подолати яке iнколи неможливо.
- вона не є статичним явищем i безперервно розвивається, вiдображаючи складний та суперечливий характер суспiльного прогресу. Історична пам‘ять має хвилеподiбний, синусоїдальний характер розвитку, вiдбиваючи нерiвномiрнiсть iсторичного процесу, про який писав Л. Гумiльов;
- вибiрковiсть у кожний конкретний момент iсторичного часу, що зумовлено соцiальними причинами й iндивiдуально-особистiсними мотивами. У пам‘ятi актуалiзується далеко не все з того, що знає людина про iсторiю свого народу та про своє власне минуле, а лише те, що у нього викликає емоцiйний вiдгук, пiдтверджуючи оцiнками сьогодення. У цьому сенсi iсторична пам‘ять є рефлексiя сучасностi;
- вiдбиток нею спадкоємностi у ходi суспiльного розвитку. Матерiальнi та духовнi цiнностi, створенi попереднiми поколiннями, сприймаються наступними вже в перетвореному виглядi. Це наслiдок iсторичного руху, який стає бiльш швидшим, у результатi чого досягнення минулого застарiвають i спадщини батькiв недостатньо для дiтей, котрi живуть в iнших умовах. Однак це не може заперечувати минуле;
- її персонiфiкований характер, про який йшлося вище. Зокрема, в пам‘ятi iндивiдiв звичайно залишаються не конкретнi подiї, а образи видатних особистостей: суспiльних дiячiв, полководцiв тощо. Їх справи емоцiйно впливають на людину та легше запам‘ятовуються;
І, останнє, що особливо має значення у контекстi нашого дослiдження, iсторична пам‘ять має великий ступiнь стiйкостi i нею дуже важко манiпулювати через систему освiти та засоби масової iнформацiї, бо iсторичний процес – це процес самоорганiзацiї, результат активностi мiльйонiв людей. Змiст таких цiлей багато в чому визначається культурно-iсторичними домiнантами розвитку. Це тi чинники, що поєднують часи та епохи.
Тому, дослiджуючи динамiку та метаморфози подiй, що вiдбуваються в нашiй країнi, важливо перш за все звертати увагу дослiдникiв на спрямованiсть формування полiтичної свiдомостi в часi, тобто враховувати хронополiтику країни. Хронополiтику традицiйно розумiють як побудову полiтики крiзь призму минулого та майбутнього. Тому що майбутнє виростає з минулого. Мається на увазi те, що полiтичнi iсторичнi традицiї українського народу (пов’язанi з державою, iншими полiтичними структурами та полiтичною культурою загалом) впливають на хiд i результати сучасної системної трансформацiї як поставторитарного суспiльства, так i полiтичної свiдомостi цього суспiльства зокрема.
Однак досить часто дослiдники, аналiзуючи складовi цього феномену, здiйснюють пошук витокiв тих чи iнших полiтичних явищ сьогодення в “соцiалiстичному” етапi iснування Української держави. Мачкув Єжи справедливо зауважував, що “корiння” багатьох полiтичних явищ сьогодення – в соцiалiстичному перiодi нашої iсторiї. Однак, на погляд автора, виокремилася тенденцiя до спотворення минулого – на соцiалiзм покладається вiдповiдальнiсть за всi проблеми постсоцiалiстичної держави та громадянського суспiльства, навiть у тих країнах, де аналогiчнi проблеми iснували ще до встановлення соцiалiстичної системи.
їх iдентичностi сьогоднi. Проте оспiвування досоцiалiстичної iсторiї iнколи виливається у потворнi, а iнколи i небезпечнi форми, тому що часто при цьому йде апеляцiя до iррацiональних, романтичних почуттiв, нiж до рацiональних полiтичних чи економiчних чинникiв.
Звернемося ж до бiльш давнiх часiв iсторичного розвитку країни. На думку дослiдникiв, зокрема Б. Цимбалистого, в iсторичному розвитку українських земель можна виокремити такi риси:
а) українцi багато вiкiв були бездержавною нацiєю i не мали досвiду державної влади;
б) постiйно денацiоналiзувалася правляча верства (елiта) українського народу;
Внаслiдок такої специфiки iсторичного розвитку українська нацiя була розколота на велику кiлькiсть полiтико-культурних блокiв. Тому в спадщину залишилася “розiрвана” фрагментарна полiтична свiдомiсть українського народу, що передбачає доволi глибокi вiдмiнностi мiж носiями рiзноманiтних субкультур та полiтичних суб‘єктiв.
рiшень. Львiв можна розглядати як культурний i релiгiйний центр, а в перiоди соцiальних перетурбацiй навiть як центр вироблення полiтичних рiшень, але його не можна розглядати як центр вироблення економiчних чи полiтичних рiшень в перiоди вiдносного соцiального спокою. У той же час, як скажiмо, Днiпропетровськ чи Донецьк можна вважати центром вироблення економiчних рiшень. Сам же Київ залишався виключно полiтичним центром.
Тому в спадщину залишилася “розiрвана” фрагментарна полiтична свiдомiсть українського народу.
Але найбiльш суттєвими, на нашу думку, є регiональнi вiдмiнностi полiтичної свiдомостi у межах єдиної української культури, зумовленi рiзним iсторичним буттям одного й того самого народу. Отже, щоб пролити свiтло на витоки сегментованостi сучасного українського суспiльства, фрагментованостi його полiтичної свiдомостi, корiння авторитарних проявiв, варто звернути увагу на те спiльне i вiдмiнне, що з‘явилося по обидва боки кордону впродовж останнiх кiлькох столiть.
Специфiчнi риси менталiтету (ментальностi) iстотно впливають на особливостi шляху власного iсторичного полiтичного розвитку спiльностi, на формування полiтичних iнститутiв i цiнностей, бо є бiльш стiйкими утвореннями, нiж полiтична свiдомiсть, важко пiддаються “корегуванню”, однак значно впливають на формування сучасних полiтичних цiнностей, норм та стереотипiв поведiнки на iррацiональному рiвнi. Нацiональний характер, на нашу думку, допомагає продовжувати її i передавати з поколiння в поколiння в незмiненому або мало змiненому виглядi. Одному i тому ж нацiональному характеру можуть вiдповiдати декiлька рiзновидiв полiтичної свiдомостi, якi послiдовно змiнюють одна одну.
Поняття “ментальнiсть” близьке за значенням до поняття “менталiтет”; їх визначення мають певнi труднощi, оскiльки ця проблема для вiтчизняної науки залишається недостатньо розробленою, принаймнi сучасної теорiї менталiтету або ментальностi в нас поки що не iснує. Тому i менталiтет, i ментальнiсть часто вживаються як взаємозамiннi поняття, хоча, звичайно, вони мають свої специфiчнi особливостi.
(груп), iндивiдiв, що включає сукупнiсть цiннiсних, символiчних, свiдомих чи пiдсвiдомих вiдчуттiв, уявлень, настроїв, поглядiв, свiтобачення, що визначають здатнiсть спiльностей та iндивiдiв сприймати чи дiяти вiдповiдно.
Схожi визначення знаходимо i для поняття ментальнiсть. Однак, на нашу думку, ментальнiсть вiдображає певну схильнiсть, внутрiшню готовнiсть людини дiяти певним чином, сфера можливого для неї. Тобто в неї бiльш динамiчна характеристика, у той час, коли менталiтет характеризує певний стан. Окрiм того, ментальнiсть частiше використовується для характеристики особистостi, менталiтет – для характеристики певних спiльностей.
Разом з тим, необхiдно зазначити, що незважаючи на суттєвi розбiжностi мiж полiтичною свiдомiстю окреслених сегментiв українського суспiльства, вона є єдиним феноменом, про що свiдчать спiльнi риси для обох “фрагментiв” тогочасної полiтичної культури. На перше мiсце серед них слiд поставити скептично-вiдчужене ставлення до влади, недостатнє, здебiльшого формальне сприйняття масовою свiдомiстю полiтичних процесiв, невiру у власнi сили, недостатнє усвiдомлення нацiональних iнтересiв, насамперед потреби у власнiй державi, некритичне сприйняття чужоземних полiтичних цiнностей i норм.
Принижене почуття нацiональної гiдностi, рiзнi ментальнi настанови у двох частинах України вiддаляли українство вiд власного культурного корiння, зумовлювали у його поведiнцi здебiльшого споглядальну, а не активну, дiяльну позицiю. Схильнiсть до малих форм органiзацiї, до емоцiйних реакцiй на шкоду виваженостi i розсудливостi в умовах полiтичного тиску з боку iмперiй зумовили катастрофiчний брак позитивних державотворчих iнiцiатив.
Розвиток у рiзних етно-цивiлiзацiйних полях наклав значний вiдбиток на ментальнiсть, економiчнi форми господарювання, полiтичну культуру i свiдомiсть українцiв Надднiпрянщини i Захiдної України, причому їх спрямування виявилися протилежними. У росiйськiй частинi України на побутовому рiвнi домiнувала iдея загальноруської єдностi, яка iнколи доводилася до цiлковитого розчинення українства у “загальноруському морi”. У чималiй мiрi цьому сприяла iдея спiльностi вiзантiйського православ‘я i нероздiльностi культурної спадщини. Якщо українцi середини ХVІІ ст. були цiлком упевненi у своїй вiдмiнностi як вiд полякiв, так i вiд росiян, то в кiнцi ХІХ сторiччя ця вiдмiннiсть усвiдомлювалася далеко не завжди.
не вiдчувалася як життєво необхiднiсть.
Лiтература
3. Кравченко І. Культура як нацiональна мета // Вiче. – 1995. – №2. – С. 131-143.
5. Макаренко Е. М. Ментальнiсть i формування полiтичної культури нацiї (соцiально-фiлософський аналiз): Дис. канд… фiлос. наук: 09. 00. 03 / Київський нацiональний унiверситет iм. Тараса Шевченка. – К., 2000. – 186 с.
6. Макєєв С. Сучасна Україна: громадянська свiдомiсть i полiтична участь населення // Полiтична думка. – 2000. – №2. – С. 10-16.
7. Малахов В. Інтелiгенцiя та елiта: становлення в сучаснiй Українi // Полiтична думка. – 1994. – №3. – С. 19-20.
8. Маркович Д. Ж. Общая социология: Учебник для вузов: Пер. с серб. – 3-е изд., перераб. и доп. – М., 1998. – 432 с.
|
