Аналiз культурного характеру соцiальної дiяльностi
План
Вступ
1. Поняття соцiально-культурної дiяльностi
1. 1 Сутнiсть соцiокультурної дiяльностi
1. 2 Критерiї соцiально-культурної дiяльностi
2. 2 Методи соцiально-культурної дiяльностi
3. Державне управлiння у соцiально-культурнiй сферi
Висновки
Вступ
комп'ютерiв) i багато чого iншого з того, що кiлька десятилiть тому було просто немислимо. У зв'язку з цим виникла потреба розглянути заново питання щодо предметностi соцiальної дiяльностi. Шлях i метод, що обираються для вирiшення такої проблеми, пов'язанi з вивченням питання про сутнiсть культурної дiяльностi як такої - дiяльностi в матерiальнiй i духовнiй сферах соцiального буття.
Тема курсової присвячена аналiзу культурного характеру соцiальної дiяльностi. Проблема, поставлена у курсовiй, розроблена до теперiшнього часу недостатньо, колишнi дослiдження даної тематики були одностороннiми, вiдрiзнялися вiдсутнiстю i цiльностi до її пiдходу. Найчастiше дослiджувалася або суто матерiальна (економiчна) сторона соцiальної дiяльностi, або - iдеальна.
Теоретико-методологiчне дослiдження дiалектики цiлi, засоби й результату в рамках соцiальної дiї та цiлi як структурного компонента людської дiяльностi здiйснювалося в працях М. Вебера, Т. Парсонса, Ю. Габермаса.
Проблеми первинностi, взаємозв'язку i тотожностi теоретичної та практичної соцiальної дiяльностi, також вiдображенi в роботах Жана Бофре та Мартiна Хайдеггера.
Предметнiй оцiнцi тенденцiй у розвитку соцiальної дiяльностi щодо свiту iнформацiйних технологiй присвяченi роботи К. Шеннона i Л. Брiллюена, вiтчизняних авторiв В.І. Мухiна, В. К. Новiкова, СП. Расторгуєва, В. Титова.
Ця робота ставить своєю метою провести аналiз соцiальної дiяльностi людей у планi її культурного характеру.
Для досягнення поставленої мети передбачається рiшення наступних завдань:
- обґрунтувати соцiальну дiяльнiсть як одну iз складових частин культури;
- визначити предметну сутнiсть культурної дiяльностi;
Предмет дослiдження - соцiальна дiяльнiсть в сучасному культурному полi з виявленням її теоретичних та практичних аспектiв.
Теоретичну базу дослiдження склала наукова спадщина класикiв соцiологiї, полiтичної науки, фiлософiї культури, фiлософiї науки.
Теоретико-методологiчна основа являє собою сукупнiсть методiв, орiєнтованих на специфiку об'єкта та предмета поданої роботи. Методологiчною основою курсової роботи став системний аналiз як сукупнiсть загальноприйнятих принципiв i методiв фiлософського, загальнонаукового i приватно-наукового пiзнання. Це, перш за все, принципи системностi, всебiчностi, конкретностi дослiдження. Основними методами дослiдження є соцiально-фiлософський, логiчний, iсторичний, феноменологiчний, дiалектичний з використанням принципiв додатковостi i наступностi, а також суб'єктивно-дiяльнiсний пiдхiд дослiдження соцiально-культурної дiяльностi.
1.
1. 1 Сутнiсть соцiокультурної дiяльностi
Соцiальна дiяльнiсть - це завжди прояв соцiальної активностi стосовно навколишнього свiту. Їй притаманний свiдомий характер, бо її суб'єктом може бути лише людина, а об'єктом є елементи навколишнього свiту.
Окрiм культурної вирiзняють такi види соцiальної дiяльностi, як трудова, творча, споживацька, дозвiльна, освiтня, рекреацiйна тощо. Проте дана класифiкацiя має умовний характер, бо в реальному життi в чистому виглядi цi види дiяльностi окремо не iснують.
Соцiальна дiяльнiсть - сукупнiсть соцiально-значимих дiй, якi здiйснює суб'єкт (суспiльство, клас, група, iндивiд) в рiзних сферах i на рiзних рiвнях соцiальної органiзацiї суспiльства, що має на метi певнi соцiальнi iнтереси i використовує для досягнення цих iнтересiв рiзнi засоби - економiчнi, соцiальнi, полiтичнi, iдеологiчнi. Соцiальна дiяльнiсть має мiсце тодi, коли особа, група, клас або суспiльство в цiлому ставлять перед собою мету i активно беруть участь в її реалiзацiї. Рiзноманiтнiсть соцiальної дiяльностi можна звести до 4-х основних груп:
- цiлеспрямована дiя, зв'язана зi змiною даної соцiальної системи або умов дiяльностi;
- дiї, направленi на їх стабiлiзацiю;
- iнтегративна дiя, що передбачає входження особи, групи або iншої спiльноти в бiльш крупну соцiальну спiльнiсть або систему.
Соцiальна дiяльнiсть характеризує активнiсть суб'єкта. Її елементами є предметнiсть, обумовлена результатами минулої дiяльностi, накопиченим досвiдом i знаннями, доцiльнiсть, перетворення об'єкта, на який направлена дiяльнiсть або створення нового, ранiше невiдомого об'єкта.
Будь-яка дiяльнiсть включає 4 взаємозв'язанi пiдсистеми:
- об'єктивно-передумовну (потреби i iнтереси);
- об'єктивно-регулятивну (результати дiяльностi).
Науковий статус та суспiльне визнання будь-якої науки визначаються рiвнем розробки її теоретичних засад, що розкривають та обґрунтовують предмет, цiлi, функцiї та закономiрностi певної науки, її зв’язок з практикою. Соцiально-культурна дiяльнiсть у цьому контекстi не є винятком. Усвiдомлення поняття “соцiально-культурна дiяльнiсть” можливе лише на перехрестi таких фундаментальних наук як фiлософiя, соцiологiя, iсторiя, педагогiка, психологiя, право. [1;14]
Історiя розвитку соцiально-культурної сфери в Українi пов’язується спочатку з “позашкiльною освiтою” (початок ХХ ст.), потiм з “полiтико-просвiтньою роботою” (17-30 рр. ХХ ст.), пiзнiше – з “культурно-просвiтньою дiяльнiстю” (до 90-х рр. ХХ ст.), а з 90-х рокiв ХХ ст. – iз “соцiально-культурною дiяльнiстю”. Наприкiнцi ХХ ст. “культурно-просвiтню освiту” замiняють “культурологiчна” та “соцiально-культурна освiта”.
До 90-х рокiв ХХ столiття культурно-дозвiллєва робота була полiтизована i тiсно пов'язана з iдеологiєю КПРС. Пiсля путчу дiяльнiсть культурно-дозвiллєвих установ була деполiтизована, деiдеалiзована, тобто стала вiльною вiд партiйного впливу i наповнилася новим змiстом, звiдси i нова назва - соцiально-культурна дiяльнiсть.
Соцiально-культурна дiяльнiсть - це дiяльнiсть, спрямована на створення умов для найбiльш повного розвитку, самоствердження i самореалiзацiї особистостi та групи (студiї, гуртки, аматорськi об'єднання) у сферi дозвiлля. Вона включає в себе все рiзноманiття проблем з органiзацiї вiльного часу: спiлкування, виробництво i засвоєння культурних цiнностей i т. д. Педагогам-органiзаторам доводиться брати участь у вирiшеннi проблем сiм'ї, дiтей, у вирiшеннi проблем в iсторико-культурнiй, екологiчнiй, релiгiйної та iнших сферах, у створеннi сприятливого середовища для соцiально-культурної дiяльностi та iнiцiатив населення у сферi дозвiлля.
Культурно-дозвiллєва дiяльнiсть - складова частина соцiально-культурної дiяльностi, допомагає у вирiшеннi багатьох соцiальних проблем своїми своєрiдними засобами, формами, методами (мистецтво, фольклор, свята, обряди i т. д.)
Культурно-просвiтницька робота також є частиною соцiально-культурної дiяльностi, але, на жаль, неефективно використовується в дiяльностi культурних установ , тобто, немає лекцiй, лекторiїв, народних унiверситетiв та iнших форм просвiтницької роботи.
Важливiсть соцiально-культурної дiяльностi полягає в тому, що це не просто органiзацiя дозвiлля, а органiзацiя в соцiально-значущих цiлях: задоволення i розвиток культурних потреб та iнтересiв як окремої особистостi, так i соцiуму в цiлому.
Дiяльнiсть культурно-дозвiллєвих установ в даний час органiзовується на основi документа 2117-12, що вийшов в 1992 роцi - «Основи законодавства України про культуру». У ньому чiтко визначенi «культурна дiяльнiсть», «культурнi цiнностi», «культурнi блага», «творча дiяльнiсть» i т. д., основнi сфери дiяльностi держави в галузi культури (охорона пам'ятникiв, народна творчiсть, художнi промисли, художня лiтература, кiнематографiя i т. д.), а також основнi права громадян в областi культурної дiяльностi (Див. «Закон про культуру»).
У науковий обiг активно вводяться такi поняття як “соцiально-культурна сфера”, “соцiально-культурна дiяльнiсть”, “соцiально-культурнi технологiї”, “соцiально-культурнi iнститути”, “соцiально-культурна освiта” тощо. Тому аналiз поняття “соцiально-культурна дiяльнiсть” виявляється доцiльним i необхiдним. Чи можна соцiально-культурну дiяльнiсть вважати логiчним спадкоємницею культурно-просвiтньої та культурно-дозвiллєвої дiяльностi, а культурологiчну освiту – спадкоємницею культурно-просвiтньої освiти? Зазначимо, що еволюцiя соцiально- культурної дiяльностi є не лише наслiдком її внутрiшнього розвитку, але й результатом незворотних змiн, якi вiдбуваються в сучасному суспiльствi. Закономiрний дiалектичний розвиток культурно-просвiтньої роботи у багатоманiтнiше соцiальне явище – соцiально-культурну дiяльнiсть – обумовлений визнанням людини головною цiннiстю для сфери культури, просвiтництва, дозвiлля, вiдпочинку. Це не означає, що соцiально-культурна дiяльнiсть повнiстю незалежна вiд iдеологiї, однак її стрижневим завданням є розкриття iнiцiативи, творчостi, самодiяльностi та пiдприємливостi людини. “В основе перестройки социально-культурных процессов лежит отказ от субъект-субъектной модели организации культуры, досуга просвещения населения. В этой модели народ сам является субъектом социально-культурной деятельности” (цитується мовою оригiналу – І. П.) [6;15].
До вирiшення актуальної термiнологiчної проблеми дозволяє нам наблизитись логiчне обґрунтування та критичний аналiз дефiнiцiй “соцiально-культурна сфера” та “соцiально-культурна дiяльнiсть”.
У перших ґрунтовних працях з соцiально-культурної проблематики на пострадянському просторi поняття “соцiально-культурна дiяльнiсть” розглядається вченими як специфiчна людська дiяльнiсть, спрямована на перетворення особистостi та суспiльства, певна сфера соцiальної дiяльностi, орiєнтована на залучення людини до культури. На думку Т. Кисельової та Ю. Красильникова, соцiально-культурна дiяльнiсть – сфера соцiальної дiяльностi, орiєнтована на залучення людини до культури, самостiйна складова загальної системи соцiалiзацiї особистостi, соцiального виховання та освiти [6, С. 12]. Ю. Стрельцов розглядає соцiально-культурну дiяльнiсть як синтез вiдносно самостiйних видiв дiяльностi, у контекстi яких культурна дiяльнiсть пов’язується iз свiтом свiдомостi особистостi та її формуванням, а соцiальна дiяльнiсть спрямована на розвиток людських взаємин та органiзацiю суспiльного життя в цiлому [15, С. 80]. В. Туєв пропонує розглядати соцiально-культурну дiяльнiсть як процес, що управляється суспiльством та його соцiальними iнститутами, як процес, до якого активно залучається людина [17, С. 60]. О. Генисаретський вважає, що соцiально-культурна дiяльнiсть є комплексним об’єктом соцiального управлiння, який охоплює аксiологiчнi, функцiонально-галузевi та територiально-мережевi аспекти життєдiяльностi населення [1, С. 29]. А. Марков та Г. Бiрженюк визначають соцiально-культурну дiяльнiсть як дiяльнiсть соцiального суб’єкта (особистостi, спiльноти, соцiального iнституту, етносу, нацiї), “сутнiсть та змiст якого складають процеси створення, збереження, трансляцiї, засвоєння та розвитку традицiй, цiнностей та норм культури – художньої, iсторичної, духовно-моральної, екологiчної, полiтичної” [9;31].
та культурно-дозвiллєвої дiяльностi [14;25-26].
1. Результатом “високої культурної творчостi” є оригiнальнi, суспiльно значимi, цiннi витвори (науковi iстини, художнi образи, моральнi заповiдi, прийоми працi). “Это – удел, главным образом, небольшой, но весьма ценной части общества: людей, отмеченных печатью особого таланта, целеустремленности, трудоспособия. Многие имена этих славных сохранены благодарной памятью человечества. В одном ряду с ними – безымянные за давностью лет создатели самых фундаментальных, истинно вечных ценностей материальной и духовной культуры, и, разумеется, коллективный гений народа, автора многих истинно краеугольных культурных ценностей и среди них – языка и главнейших, истинно вечных и универсальных норм морали” [14, С. 25].
2. Культурно-просвiтня робота, сутнiсть якої полягає саме у залученнi населення до багатопланової культурної дiяльностi, активiзацiї культурного потенцiалу кожного, а не лише у знайомствi з культурою та популяризацiї культурних цiнностей. Саме культурно-просвiтня робота є тiєю складовою соцiально-культурного процесу, що пiддається управлiнню та доступному свiдомому регулюванню. Як зазначає вчений, “налаживание массовой, всеохватывающей, максимально разносторонней по содержанию и методически разнообразной культурно-просветительной работы есть тот Архимедов рычаг или, во всяком случае, точка опоры для этого рычага, налегая на который удастся реально ускорять процессы культурного развития личности и социума” [14;. 26].
3. У процесi культурно-дозвiллєвої дiяльностi людина засвоює певну сукупнiсть культурних цiнностей, розвиває та реалiзує свої культурнi, iстинно людськi потенцiї. О. Сасихов наголошує на рiзницi мiж засвоєнням культурних цiнностей та їх оволодiнням i використанням. “Особо отметим, что важнейшие ценности, которыми овладевает человек в процессе инкультурации, это умения, навыки, и наконец – привычка “действовать культурно”, осмысленно; непринужденно и продуктивно жить в данной культурной среде, в меру возможностей обогащать своим участием и постоянно совершенствовать самого себя именно как культурное существо” [14, С. 26]. Для значної частки населення культурно-дозвiллєва дiяльнiсть має величезну особистiсну значимiсть та велику привабливiсть. У ХХІ ст. зростає кiлькiсть тих, хто сприймає обранi ними культурно-дозвiллєвi заняття як найважливiшi у життi, як сенс життя. Особливо це стосується тих, хто не може себе реалiзувати у професiйному, соцiально-полiтичному чи сiмейному життi. У цьому випадку культурно-дозвiллєва дiяльнiсть сприймається ними як засiб змiцнення почуття власної гiдностi, пiдвищення соцiального статусу та престижу, досягнення самоповаги. Недаремно радянська влада намагалася вiдзначити любителiв народної творчостi, твори яких досить часто поцiновувалися вище, нiж досягнення професiоналiв. Висока оцiнка суспiльства вiдображалась у рiзноманiтних державних нагородах та почесних званнях. На думку вченого, саме культурно-дозвiллєва дiяльнiсть “пiдживлює” двi попереднiх складовi соцiально-культурного процесу – творчу та культурно-просвiтню.
Особливостi соцiально-культурної дiяльностi наступнi:
- Характеризується рiзноманiттям видiв;
- Україна має в своєму розпорядженнi велику кiлькiсть iнститутiв, якi створюють умови для соцiально-культурної дiяльностi (музей, бiблiотека, клуб i т. д.)
Вiдмiннi риси соцiально-культурної дiяльностi включають в себе:
- Розвивальний характер;
Опцiї соцiально-культурної дiяльностi:
- Розвиваюча;
- Інформацiйно-просвiтницька;
- Культурно-мистецька;
- Рекреацiйно-оздоровча.
Знання соцiально-культурної дiяльностi необхiдно для вдосконалення та покращення культурно-дозвiльної сфери.
1. 2 Критерiї соцiально-культурної дiяльностi
Проаналiзувавши наведенi трактування поняття “соцiально-культурна дiяльнiсть” можна зробити висновок, що невизначенiсть поняття пояснюється кiлькiсним, статистичним пiдходом у його розкриттi; розширеним предметним полем; полiсемiчнiстю атрибуту “соцiально-культурний” [16;17].
1. Кiлькiсний, статистичний пiдхiд у розкриттi поняття не дозволяє вiдобразити сутнiсть соцiально-культурного явища чи предмета (визначення О. Генисаретського, В. Туєва, С. Циганової). Хоча основою соцiально-культурної дiяльностi є використання людьми свого вiльного часу для власного культурного саморозвитку та соцiокультурної самореалiзацiї, де педагогiчно органiзований дозвiллєвий процес не просто пiдлаштовується до культурного саморозвитку, але вiдiграє роль своєрiдного “педагогiчного локомотива”, що веде за собою цей саморозвиток.
2. Розширене (завдяки сумiжним напрямам пiзнання) предметне поле соцiально-культурної сфери обумовлюється наявнiстю рiзних видiв суспiльної практики, у яких реалiзується соцiально-культурна дiяльнiсть: дозвiлля та дозвiллєвої дiяльностi, народної художньої культури та творчостi, освiти, соцiального захисту та реабiлiтацiї. Кожна з названих сфер суспiльної практики охоплює соцiальнi iнститути, соцiальнi групи та окремих особистостей, якi засвоюють, зберiгають, виробляють i популяризують рiзноманiтнi культурнi цiнностi, використовуючи з цiєю метою рiзнi засоби, методи та форми роботи. “У своєму практичному втiленнi ця дiяльнiсть охоплює всю багатоманiтнiсть проблем, пов’язаних з органiзацiєю вiльного часу, з величезним перелiком непрофесiйних, а частково й професiйних занять дорослої людини, з виробництвом та засвоєнням культурних цiнностей, з дозвiллєвим спiлкуванням, iз сiмейно-побутовою сферою життя i т. iн.” [14;76].
3. Полiсемiчнiсть атрибутiв “соцiальний” та “культурний”, “соцiо” i “культура” породжує особливу реальнiсть, що виражається поняттям “соцiально-культурна дiяльнiсть”. Культура є сукупнiстю традицiй, цiнностей, смислiв, iдей, знакових систем, характерних для соцiальної спiльностi. У процесуальному планi культура є дiяльнiстю у рiзних сферах буття i свiдомостi, специфiчним, властивим людинi способом перетворення природних задаткiв i можливостей. Соцiум – це сукупнiсть базових соцiальних суб’єктiв (соцiальних груп, соцiальних iнститутiв), що представляють унiверсальнi, типовi, стiйкi суспiльнi утворення, а також процеси їх взаємодiї та вiдношень. “Соцiальне” i “культурне” розчиненi одне в одному, оскiльки у будь-якому соцiальному явищi завжди присутня людина як носiй соцiальних ролей i культурних цiнностей. Соцiальна дiяльнiсть – це доцiльна активнiсть, змiст якої задано роллю. Культурна дiяльнiсть – це змiстовно та цiннiсно зорiєнтована активнiсть. Точкою перетину соцiальної та культурної дiяльностi стане процесуальний, дiяльнiсний рiвень культури. Отже, взаємозв’язок соцiального i культурного опосередковується дiяльнiстю рiзних суб’єктiв, породжує особливу реальнiсть, суть якої виражається поняттям “соцiально-культурна дiяльнiсть”. Суб’єктами соцiально-культурної дiяльностi можна розглядати особистiсть, соцiальну групу або спiльноту, регiон, суспiльство, людство в цiлому. На кожному з цих рiвнiв суб’єкт можна охарактеризувати переважно у контекстi соцiологiчної або культурної проблематики.
Сутнiснi критерiї охоплюють критерiї гуманiстичного спрямування та доступностi соцiально-культурної дiяльностi. “Метою соцiально-культурної дiяльностi є збiльшення питомої ваги гуманiстичних та людських характеристик у суспiльному буттi та у життi окремої людини специфiчними засобами усвiдомленої цiлеспрямованої культуротворчостi” [19;63]. Застосовуючи цi критерiї при аналiзi конкретного явища, можна визначити його приналежнiсть до соцiально-культурної сфери: “Наприклад, певне явище має гуманiстичну спрямованiсть, але не доступне основним категорiям населення (через занадто високу цiну на бiлети на спектакль чи виставу, неспроможностi платити за заняття улюбленим видом дiяльностi у центрi дозвiлля тощо). Зрозумiло, що у цьому випадку ми маємо справу не iз соцiокультурним явищем, адже вiдсутня найголовнiша умова здiйснення соцiокультурного процесу – сама можливiсть займатися улюбленим видом дiяльностi для конкретної категорiї населення” [5;. 95].
Критерiї якостi дозволяють визначити рiвень соцiально-культурної дiяльностi (високий, середнiй, низький) й передбачають духовне наповнення соцiально-культурного заходу, активнiсть особистостi в соцiально-культурному процесi та збалансованiсть видiв соцiально-культурної дiяльностi. “Соцiально-культурна дiяльнiсть – це дiяльнiсть соцiальних суб’єктiв, сутнiсть та змiст якої складають процеси збереження, трансляцiї, засвоєння та розвитку традицiй, цiнностей, норм у сферi художньої, iсторичної, духовно-моральної, екологiчної, полiтичної культури” [18;452]; це активнiсть людини у соцiокультурному процесi [16;. 60].
Критерiї ефективностi охоплюють критерiї мети (можливостi досягнення сформульованої мети у результатi проведення соцiально-культурного заходу) та критерiї задоволення (сприйняття суб’єктом соцiально-культурного заходу). “Переключення iз сфери утилiтарної та iнституцiйно-обмеженої поведiнки в сферу любительських занять завжди пов’язане з яскравими позитивними переживаннями, серед яких домiнуючими є почуття задоволення та насолоди. Людина отримує можливiсть розпоряджатися собою за власним бажанням, а це завжди приємно та дуже високо цiнується” [14;. 77].
- добровiльна участь особистостi в соцiокультурних заходах. Добровiльнiсть, свiдомiсть вибору визначається iнтересами та внутрiшнiми потребами i бажаннями людини;
- сприйняття соцiокультурної дiяльностi як потреби, а не необхiдностi. “Якщо в побутових та особливо у трудових заняттях ритм i темп дiяльностi, зазвичай, визначаються зовнiшнiми факторами, то тут вони повнiстю залежать вiд внутрiшньої необхiдностi та бажань людини. Такий високий рiвень свободи та самостiйностi є воiстину iдеальним i в сучасних умовах може мати мiсце лише в сферi вiльного часу” [14;77]; обмiн не продуктами дiяльностi, а самою дiяльнiстю. В умовах вiльного часу людина має право вiльно обрати вид дiяльностi, змiнити його на iнший, вiдкласти, перенести у часовому просторi, самостiйно визначити строк виконання запланованих завдань;
- багатоманiтнiсть видiв дiяльностi, що реалiзуються в iнституцiйних та неiнституцiйних формах. Альтернативнiсть соцiально-культурної сфери створює можливостi для вияву iнiцiативи та самостiйностi, творчостi та самоствердження людини, свободи у прийняттi рiшень, соцiальної поведiнки та соцiальних орiєнтацiй;
- особистiсна спрямованiсть соцiально-культурної дiяльностi, що обумовлює врахування iндивiдуальних особливостей людини (бiологiчних, психологiчних, соцiальних, культурних).
- гносеологiчному розвитку особистостi. У процесi соцiокультурної дiяльностi людина пiзнає нове про навколишнiй свiт, засвоює новi вмiння та навички;
- розвитку творчих здiбностей людини. Вирiшення творчих завдань стимулює формування багатої уяви, гнучкого мислення, спостережливостi, важливого вмiння накопичувати досвiд у нових умовах;
- формуванню комунiкативного потенцiалу особистостi. У процесi соцiокультурної дiяльностi розвивається комунiкативнiсть людини, практичнi навички спiлкування, вмiння кооперувати свої зусилля з дiями партнерiв;
- соцiальному захисту людини. Соцiально-культурна дiяльнiсть стимулює соцiальну активнiсть, духовну реабiлiтацiю та адаптацiю особистостi. “Социально-культурную стратегию в наши дни можно обозначить следующей формулой: от работы для населения – к самостоятельности и инициативе самого населения, к сознательно-культурному творчеству масс. Социально-культурная деятельность призвана стать условием реализации демократических, конституционных прав человека, пространством поиска смысла жизни, творческого развития и самореализиции личности” (цитується мовою оригiналу – І. П.) [16;16].
Соцiальна дiяльнiсть - це завжди прояв соцiальної активностi стосовно навколишнього свiту. Їй притаманний свiдомий характер, бо її суб'єктом може бути лише людина, а об'єктом є елементи навколишнього свiту.
Окрiм культурної вирiзняють такi види соцiальної дiяльностi, як трудова, творча, споживацька, дозвiльна, освiтня, рекреацiйна тощо. Проте дана класифiкацiя має умовний характер, бо в реальному життi в чистому виглядi цi види дiяльностi окремо не iснують.
Соцiальна дiяльнiсть - сукупнiсть соцiально-значимих дiй, якi здiйснює суб'єкт (суспiльство, клас, група, iндивiд) в рiзних сферах i на рiзних рiвнях соцiальної органiзацiї суспiльства, що має на метi певнi соцiальнi iнтереси i використовує для досягнення цих iнтересiв рiзнi засоби - економiчнi, соцiальнi, полiтичнi, iдеологiчнi. Соцiальна дiяльнiсть має мiсце тодi, коли особа, група, клас або суспiльство в цiлому ставлять перед собою мету i активно беруть участь в її реалiзацiї.
2.
Функцiї, принципи та методи соцiально-культурної дiяльностi
2. 1 Функцiї та принципи соцiально-культурної дiяльностi
Дiяльнiсть фахiвця соцiально-культурної дiяльностi спрямована на соцiально-педагогiчне, психолого-педагогiчне, iнформацiйне, органiзацiйно-методичне сприяння розвитку особистостi в процесi виробництва, iнтерпретацiї, збереження i поширення культурних цiнностей.
Спецiалiст забезпечує повноцiнну реалiзацiю функцiй соцiально-культурної дiяльностi, найважливiшими з яких є:
• культуротворча функцiя - створення та збагачення культурних цiнностей, творчого розвитку дiтей, пiдлiткiв i дорослих; дiяльна участь в органiзацiї вiльного часу населення;
• соцiоорганiзацiйна функцiя - створення сприятливого культурного середовища, стимулювання iнновацiйних рухiв в соцiокультурнiй сферi; розробка та реалiзацiя федеральних, регiональних, мунiципальних та iнших цiльових соцiально-культурних програм та технологiй; органiзацiя дiяльностi центрiв, що сприяють культурному розвитку населення; сприяння розширенню та поглибленню роботи структур додаткового освiти, розвитку народної творчостi; керiвництво установами, органiзацiями та об'єднаннями соцiально-культурної сфери;
• соцiопедагогiчна функцiя - проведення масової iнформацiйно-освiтньої i виховної роботи за мiсцем проживання; популяризацiя здорового способу життя; залучення людей до процесу безперервної освiти, соцiально-культурної творчостi i рекреативної-розважального дозвiлля; соцiально-культурна пiдтримка людей з особливостями фiзичного розвитку, участь у дiяльностi з соцiальної та соцiокультурної реабiлiтацiї та адаптацiї осiб з поведiнкою, що вiдхиляється; допомога в сiмейному вихованнi дiтей.
всi соцiально-демографiчнi, нацiонально-етнiчнi та iншi групи населення.
- Науково-дослiдна;
- Навчально-педагогiчна;
- Виробничо-практична;
- Науково-методична;
- Експертно-консультацiйна. [2;34]
на кiлька груп: [3;27]
1. Фiлософськi принципи, що лежать в основi всiх наук про суспiльство, людину i механiзмах їх взаємодiї: принципи детермiнiзму, вiдображення, розвитку.
2. Загальнi принципи соцiальних (громадських) наук: принципи iсторизму соцiальної обумовленостi, соцiальної значимостi, гносеологiчного пiдходу, єдностi свiдомостi i дiяльностi.
3. Соцiально-полiтичнi принципи виражають вимоги, обумовленi залежнiстю змiсту та спрямованостi соцiальної роботи вiд соцiальної полiтики держави.
4. Органiзацiйнi принципи - соцiально-технологiчна компетентнiсть кадрiв, принципи контролю та перевiрки виконання, функцiональної визначеностi, єдностi прав i обов'язкiв, повноважень i вiдповiдальностi.
5. Психолого-педагогiчнi принципи
6. Специфiчнi принципи соцiальної роботи, що визначають основнi правила дiяльностi у сферi надання соцiальних послуг населенню: принципи гуманiзму, справедливостi, альтруїзму, комунiкативностi, варiативностi соцiальної допомоги, гармонiзацiї суспiльних групових i особистiсних iнтересiв та iн.
Серед специфiчних принципiв видiляють наступнi.
а не обмежуватися лише стандартним набором заходi, орiєнтованих на «середнього» споживача соцiально-культурних послуг.
Принцип клiєнтопроцентрiзма означає визнання прiоритету прав клiєнта в усiх випадках, крiм тих, де це суперечить правам та iнтересам iнших людей. Заснований на правi людини робити власний вибiр способу життя i конкретних дiй, навiть якщо його поведiнка не вiдповiдає загальноприйнятим моральним нормам.
Принцип опори на власнi сили пiдкреслює суб'єктну роль клiєнта, його активну позицiю у вирiшеннi своїх проблем. Навряд чи хто-небудь може замiсть самої людини дозволити його життєвi труднощi, усунути конфлiктну ситуацiю, налагодити вiдносини з близькими людьми.
Принцип максимiзацiї соцiально-культурних ресурсiв виходить з того, що кожна соцiальна система з неминучiстю видiляє мiнiмум коштiв на надання соцiальної та культурної допомоги своєму населенню.
Принцип конфiденцiйностi пов'язаний з тим, що в процесi дiяльностi соцiальному працiвнику стає доступною iнформацiя про клiєнта, яка, будучи розголошення, може принести шкоду йому або його близьким, дискредитувати i зганьбити їх. Така iнформацiя може використовуватися тiльки в професiйних цiлях. Вона не повинна розголошуватися.
Принцип толерантностi обумовлений тим, що соцiальна робота ведеться з самими рiзними категорiями клiєнтiв, у тому числi з особистостями, якi можуть не вселяти симпатiї фахiвцевi. Соцiальнi працiвники не вiльнi вiд iлюзiї вважати свою точку зору, свiй стереотип поведiнки, свої уявлення про хороше i погане єдино вiрними i нормативними.
Принципи соцiально-культурної роботи дозволяють забезпечити ефективнiсть соцiального захисту та соцiальної допомоги. Знання про навколишню соцiальну дiйснiсть - це найважливiше знаряддя практичного впливу на неї. Істотними компонентами системи елементiв наукової теорiї є тi, що випливають з закономiрностей та принципiв наслiдкiв, закарбованих в методах. Вони дають ключ до вирiшення проблемних ситуацiй i практичних завдань.
2. 2 Методи соцiально-культурної дiяльностi
для одержання найбiльш повного i вiдповiдного iстинi результату. [4;42]
Методика - це сукупнiсть методiв.
Методика (в соцiологiї) - система операцiй, процедур, прийомiв встановлення соцiальних фактiв, їх систематизацiї та засобiв їх аналiзу. Методика включає:
- Способи збору первинної iнформацiї;
- Правила вибiркових дослiджень;
- Способи побудови соцiологiчних показникiв;
- iншi спецiалiзованi процедури емпiричного дослiдження;
- методику аналiзу даних i iншi технiки, якi розробляються в iнших областях знання i використовуються в соцiологiї.
Цiлiснiсть i безперервнiсть - головнi характеристики методичної роботи, що пiдкреслюють пiдпорядкування всiх її складових до єдиної мети, послiдовнiсть i безперервнiсть заходiв щодо її досягнення.
Сучасна методика повинна ґрунтуватися на поставлених цiлях культури в загальнодержавному масштабi в даному мiсцi, в даний час i враховувати традицiї, що склалися в цiй мiсцевостi, структуру населення та її потреби. Це завдання здiйсненне тiльки в результатi ретельного аналiзу всiх складових процесу.
Настав час створення методики пошуку нових форм соцiально-культурної дiяльностi. Розширення зони пошуку не всерединi самої дiяльностi, а у формуваннi дiяльностi, у вивченнi, аналiзi.
Соцiально-культурна робота як наука являє собою сферу людської дiяльностi, функцiя якої полягає у виробленнi та теоретичнiй систематизацiї об'єктивних знань про певну дiйснiсть соцiальної сфери i специфiчної соцiальної дiяльностi. [5;17]
Пiд методами розумiються способи, сукупнiсть прийомiв i операцiй в соцiально-культурнiй роботi; способи досягнення якої-небудь мети, рiшення конкретної задачi.
Багато методiв, що використовуються в соцiально-культурнiй роботi, є мiждисциплiнарними, що зумовлюється, як уже зазначалося, унiверсальним характером соцiальної роботи як виду дiяльностi. Тому, характеризуючи методи соцiальної та соцiокультурної роботи, їх дiлять на економiчнi, правовi, полiтичнi, соцiально-психологiчнi, медико-соцiальнi, адмiнiстративно-управлiнськi та iн.
соцiального працiвника, його спецiалiзацiєю в тiй чи iншiй областi, сферi життя, структурою соцiальних та культурних служб.
Дуже часто методи соцiально-культурної роботи як виду соцiальної подiляють на два класи: методи вирiшення задач i методи отримання знань.
У першому класi видiляють соцiологiчнi методи. До них вiдносяться наступнi типи соцiологiчних дослiджень: суцiльне, дослiдження основного масиву, багатографiчне дослiдження, а також виборнi дослiдження. Для проведення таких дослiджень можуть застосовуватися рiзнi методи та прийоми. Серед них особливу роль грають наступнi: аналiз документiв, виявлення слабких сторiн, проблеми, спостереження, опитування, контент-аналiзи.
Формацiйний зрiз соцiологiчного знання дозволяє давати характеристику суспiльства на конкретному етапi його розвитку та функцiонування. Соцiально-культурнi теорiї характеризують суспiльство з точки зору культурної сфери суспiльного життя. Спецiальнi теорiї (або теорiї середнього рiвня) дають знання окремих, приватних соцiально-культурних процесiв, окремих видiв культурної дiяльностi i соцiальних спiльнот та груп, закономiрностей їх функцiонування та розвитку в органiчному взаємозв'язку з iншими приватними процесами, видами дiяльностi та спiльнотами (групами) людей. [6;52]
Крiм того, можливо з'явитися необхiднiсть використання наступного типу дослiджень: соцiально-психологiчнi, педагогiчнi, органiзацiйнi, правовi, фiнансово-економiчнi, медико-соцiальнi.
з методiв може дати рiзну iнформацiю про суб'єкта дослiдження.
отриманого iнформацiйного матерiалу. При цьому емпiричний рiвень знання виступає як би сполучною ланкою мiж теоретичною соцiологiєю (з урахуванням усiх зазначених вище її рiвнiв), з одного боку, i соцiально-культурною роботою як наукою i специфiчним видом дiяльностi, з iншого. Важливо також пiдкреслити, що соцiологiчнi методи i технiка вивчення проблем соцiально-культурної роботи виконують двояку функцiю - розширення i поглиблення соцiологiчної та соцiальної освiти в цiлому i отримання важливої первинної соцiальної iнформацiї, без чого неможливий аналiз практичної соцiально-культурної роботи, неможливо накопичення досвiду, його узагальнення i в цiлому пiдвищення її ефективностi.
Данi методи соцiально-культурної роботи спрямованi на складання єдиної картини культурної проблеми, яку необхiдно вирiшити. Рiзноманiття видiв методiв дозволяє побудувати картину проблеми в рiзних ракурсах, тим самим з'являється можливiсть сформувати список завдань, вирiшення яких буде присвячена подальша соцiально-культурна дiяльнiсть.
Для подальшої роботи можуть бути застосованi iншi методи соцiальної роботи. Серед таких методiв особливе значення мають психолого-педагогiчнi методи соцiально-культурної роботи.[7;81]
Найважливiшими функцiями соцiально-культурної дiяльностi є: культуро-охоронна, культуротворча, соцiоорганiзацiйна, соцiопедагогiчна,
З огляду на той факт, що соцiальна робота є унiверсальним видом дiяльностi, вона має мiждисциплiнарний характер, її методологiчними принципами виступають iнтегрованi принципи iнших наук. Їх можна роздiлити на кiлька груп:
Фiлософськi;
Загальнi;
Соцiально-полiтичнi;
Психолого-педагогiчнi;
Специфiчнi.
Методи соцiально-культурної роботи багато в чому обумовлюються специфiкою об'єкта, на яку спрямована дiяльнiсть працiвника i соцiально-культурних служб. З iншого боку, вони визначаються також професiєю соцiального працiвника, його спецiалiзацiєю в тiй чи iншiй областi, сферi життя, структурою соцiальних та культурних служб.
Дуже часто методи соцiально-культурної роботи як виду соцiальної подiляють на два класи: методи вирiшення задач i методи отримання знань.
3. Державне управлiння у соцiально-культурнiй сферi
Соцiально-культурне будiвництво, яке структурно подiляється на галузi освiти, науки, культури, охорони здоров'я й соцiального захисту, фiзичної культури та спорту, є важливою складовою багатогранної дiяльностi Української держави.
Характерною особливiстю соцiально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тiльки з матерiальними цiнностями, а й значною мiрою з духовними потребами громадян. Законодавство у цiй сферi покликано забезпечити естетичне й моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соцiально-культурних потреб. Спiльнiсть галузей законодавства в сферi соцiально-культурного будiвництва проявляється в єдностi мети, принципiв, методiв правового регулювання, у єдинiй їх службовiй ролi в суспiльствi.
здоров'я людей, задоволення їх iнтелектуальних, естетичних та iнших духовних потреб, їх соцiальний захист, формування особи, її навчання й виховання, пiдготовка й перепiдготовка кадрiв для народного господарства тощо.
роботою, кiнематографiєю, телебаченням i радiомовленням; видавничою справою, полiграфiєю й книжковою торгiвлею; охороною здоров'я, фiзичною культурою та спортом, соцiальним захистом населення.[8;101]
Процеси державотворення в Українi вимагають дальшого пiдвищення якостi державного керiвництва соцiально-культурним будiвництвом, формування на основi найсучаснiших дослiджень стилю цього керiвництва розвитку методiв управлiння з врахуванням специфiки цiєї сфери суспiльних вiдносин.
Можна визначити такий змiст державного керiвництва соцiально-культурним будiвництвом в Українi:
- правове регулювання вiдносин шляхом прийняття законодавчих актiв, рiшень державних органiв, спрямованих на реалiзацiю державної полiтики у цiй сферi;
- створення системи центральних та мiсцевих органiв управлiння конкретними галузями соцiально-культурного будiвництва, визначення їх структури й компетенцiї;
- вжиття органiзацiйних та iнших заходiв щодо вдосконалення структури та полiпшення органiзацiї, пiдвищення ефективностi роботи;
- розгляд Верховною Радою, Президентом, Кабiнетом Мiнiстрiв найважливiших питань щодо соцiально-культурного будiвництва, визначення прiоритетiв державної полiтики в цiй сферi в конкретний перiод розвитку держави шляхом розробки та реалiзацiї цiльових комплексних програм;
— створення системи соцiальних гарантiй та захисту прав громадян у конкретних галузях соцiально-культурного будiвництва;
соцiально-культурного будiвництва, залучення матерiальних i фiнансових ресурсiв пiдприємств, установ й органiзацiй, об'єднань громадян, що функцiонують у соцiально-культурнiй сферi;
- створення достатньої мережi державних соцiально-культурних закладiв та установ широкого й рiзноманiтного призначення з урахуванням специфiки того чи iншого регiону (економiчної та соцiальної структури, традицiй, демографiчного складу населення, особливостей географiчного й клiматичною характеру тощо);
- утворення спецiальних фондiв.
такої кодифiкацiйної форми, як кодекси.
Слiд зазначити, Україна щодо цього має цiкавий iсторичний досвiд - вже в 1922 р. вона мала Кодекс законiв про народну освiту (КЗпНО). Є всi пiдстави для прийняття замiсть дiючого Закону «Про освiту», враховуючи рiзноплановiсть i розрiзненiсть правового матерiалу, - Основ законодавства України про освiту. Цей акт, врегулювавши основнi питання в цiй сферi, став би пiдґрунтям для створення законiв про базову школу, про вищу освiту, про професiйну освiту тощо. [9;84]
З прийняттям нової Конституцiї, яка закрiпила основнi цiлi, принципи та прiоритети полiтики держави у галузi соцiального розвитку й культури, соцiально-культурне будiвництво в Українi отримало мiцну конституцiйну основу.
Виходячи з аналiзу органiзацiйних зв'язкiв i повноважень державних органiв, необхiдно видiлити органи, що здiйснюють загальне керiвництво соцiально-культурним будiвництвом, - Верховну Раду, Президента, Кабiнет Мiнiстрiв, спецiальнi галузевi органи управлiння - мiнiстерства i вiдомства.
Визначальну роль у керiвництвi соцiально-культурним будiвництвом вiдiграє Верховна Рада. Вона: - визначає вiдповiдно до Конституцiї державну полiтику у сферi культури (ст. 4 Закону «Про освiту»), правовi, економiчнi та соцiальнi гарантiї її реалiзацiї, систему соцiального захисту працiвникiв культури (ст. 22 Основ законодавства України про культуру);
- визначає державну полiтику й здiйснює законодавче регулювання вiдносин у сферi фiзичної культури та спорту, а також здiйснює контроль за реалiзацiєю державної програми розвитку фiзичної культури й спорту в Українi та за виконанням законодавства про фiзичну культуру й спорт (ст. 27 Закону України «Про фiзичну культуру i спорт»);
- визначає державну полiтику щодо телебачення й радiомовлення, законодавчi основи її реалiзацiї, гарантiї соцiального та правового захисту працiвникiв цiєї галузi (ст. 4 Закону України «Про телебачення i радiомовлення»);
- визначає державну полiтику в галузi архiвної справи (ст. 5 Закону України «Про Нацiональний архiвний фонд i архiвнi установи»);
- формує основу державної полiтики охорони здоров'я шляхом закрiплення конституцiйних i законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямкiв, принципiв i прiоритетiв, встановлення нормативiв i обсягiв бюджетного фiнансування, створення системи вiдповiдних кредитно-фiнансових, податкових, митних та iнших регуляторiв, затвердження перелiку комплексних i цiльових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Для вирiшення питань формування державної полiтики охорони здоров'я при Верховнiй Радi можуть створюватися дорадчi та експертнi органи з провiдних спецiалiстiв у галузi охорони здоров'я та представникiв громадськостi. Порядок створення та дiяльностi цих органiв визначається Верховною Радою (ст. 13 Основ законодавства України про охорону здоров'я).
Загальне керiвництво соцiально-культурним будiвництвом в Українi забезпечує Кабiнет Мiнiстрiв, який вирiшує найважливiшi питання у сферi соцiального розвитку i культури. Так, у сферi культури Кабiнет Мiнiстрiв та пiдвiдомчi йому органи державного управлiння: [10;69]
- здiйснюють за участю громадських об'єднань розробку державних програм розвитку культури та їх фiнансування;
- створюють умови для вiдродження й розвитку культури української нацiї, культур нацiональних меншин, якi проживають на територiї України;
- встановлюють державнi замовлення на випуск лiтератури, творiв мистецтва;
- сприяють розвитку нетрадицiйних форм мистецтва;
- здiйснюють заходи щодо повернення у власнiсть народу України культурних та iсторичних цiнностей, що перебувають за її межами;
- вирiшують у встановленому законодавством порядку питання про надання закладам культури, що вiдiграють визначну роль у духовному життi народу, статусу нацiональних;
- розробляють i забезпечують впровадження науково обґрунтованих суспiльне необхiдних нормативiв культурного обслуговування населення рiзних регiонiв України, матерiальних i фiнансових норм забезпечення закладiв культури;
- забезпечують пiдготовку кадрiв, створення необхiдної мережi державних навчальних закладiв, науково-дослiдних установ та стимулюють розвиток наукових дослiджень з проблем культури;
- створюють базу по виробництву спецiального обладнання для закладiв, пiдприємств i органiзацiй культури;
української культури за кордоном;
- здiйснюють координацiю дiяльностi мiнiстерств, вiдомств, наукових установ, творчих спiлок та iнших громадських органiзацiй щодо реалiзацiї полiтики держави у сферi культури (ст. 22 Основ законодавства України про культуру).
- здiйснення у межах, визначених вiдповiдними законодавчими актами, функцiй розподiлу коштiв бюджету, призначених для фiнансування наукових дослiджень, Державного iнновацiйного фонду та iнших державних фондiв;
- органiзацiя розробки нацiональних та державних науково-технiчних програм, формування органiв управлiння й механiзму реалiзацiї програм, контроль за їх виконанням;
- органiзацiя й координацiя заходiв щодо створення сучасної iнфраструктури науково-технiчної дiяльностi;
- укладання мiжурядових угод, договорiв про спiвробiтництво в науково-технiчнiй сферi, координацiя дiяльностi пiдприємств, установ i органiзацiй України у сферi мiжнародного науково-технiчного спiвробiтництва (ст. 7 Закону України «Про основи державної полiтики у сферi науки i науково-технiчної дiяльностi»).
Кабiнет Мiнiстрiв затверджує систему програмно-оцiночних нормативiв i вимог щодо фiзичного розвитку i пiдготовки рiзних вiкових груп населення, Державну програму розвитку фiзичної культури та спорту i на її основi передбачає вiдповiдний роздiл у програмах економiчного й соцiального розвитку України (ст. ст. 26,27 Закону України «Про фiзичну культуру i спорт»).
Для здiйснення державної полiтики у соцiально-культурнiй сферi уряд України створює вiдповiднi органiзацiйнi структури.
Характерною рисою соцiально-культурного будiвництва в Українi, що вже зазначалося, є його галузевий характер. Як одна iз сфер дiяльностi виконавчо-розпорядчих органiв, управлiння соцiально-культурним будiвництвом охоплює декiлька галузей: освiту; науку; культуру; охорону здоров'я; фiзкультуру та спорт; соцiальне забезпечення. Причому управлiння освiтою i культурою, у свою чергу, мiстить певнi пiдгалузi. [12;138]
Управлiння кожною галуззю (пiдгалуззю) соцiально-культурного будiвництва покладено на вiдповiдне мiнiстерство, державний комiтет або iнше вiдомство.
Для управлiння в сферi соцiально-культурного будiвництва властиве поєднання як органiв державного управлiння, так i органiв громадського самоврядування.
Так, у Законi «Про освiту», зазначається, що для управлiння освiтою створюються система державних органiв управлiння i органи громадського самоврядування, якi дiють у межах повноважень, визначених законодавством.
Ст. 5 Закону України «Про фiзичну культуру i спорт» пiдкреслює, що фiзкультурний рух в Українi спирається на рiзнобiчну дiяльнiсть громадських органiзацiй фiзкультурно-спортивної спрямованостi. Первинною ланкою самодiяльностi органiзацiї фiзкультурного руху є колективи фiзкультури на пiдприємствах, в установах, органiзацiях, що об'єднують на засадах добровiльностi громадян за їх iнтересами у фiзкультурно-спортивному русi.
Окрема глава цього Закону присвячена регулюванню самоврядування у сферi фiзичної культури i спорту. Тут зазначається, зокрема, що органи державної виконавчої влади, вiдповiднi органи мiсцевого самоврядування у межах своєї компетенцiї можуть делегувати громадським органiзацiям фiзкультурно-спортивної спрямованостi окремi повноваження щодо розвитку видiв спорт)' (пiдготовки спортсменiв до участi в змаганнях, органiзацiї спортивних заходiв тощо), здiйснюють контроль за реалiзацiєю таких повноважень, визначають умови та порядок надання спортивним федерацiям статусу нацiональних, статусу Нацiонального Олiмпiйського комiтету України, умови господарської та iншої комерцiйної дiяльностi, спрямованої на розвиток фiзкультури та спорту.[13;145]
їх ролi у сферi управлiння соцiально-культурним будiвництвом викликають необхiднiсть внесення вiдповiдних змiн у положення, що регламентують роботу цих органiв.
З прийняттям законiв України «Про мiсцеве самоврядування» та «Про мiсцевi державнi адмiнiстрацiї» пiдвищується роль регiонiв у соцiально-культурнiй сферi. З чiтким законодавчим розподiлом повноважень, вiдповiдальностi, фiнансово-економiчної бази мiж загальнодержавним, територiальним i мiсцевими рiвнями управлiння центр ваги управлiння соцiально-культурною сферою має бути перенесений на рiвень регiонiв. Соцiальна iнфраструктура, освiта, охорона здоров'я тощо - все це має перейти переважно до компетенцiї мiсцевих органiв державної виконавчої влади i органiв мiсцевого самоврядування та складати головний змiст їх дiяльностi. Це мусить супроводжуватися створенням адекватної незалежної фiнансово-економiчної бази мiсцевого самоврядування.
Разом з тим, передаючи на мiсцевий рiвень основну долю вiдповiдальностi за соцiальну iнфраструктуру i соцiально-культурний розвиток, держава зберiгає за собою здiйснення загальнонацiональних соцiальних програм забезпечення й iнших соцiальних гарантiй, якi встановлюються законом, фiнансування загальнонацiональних об'єктiв культури, окремих учбових закладiв, об'єктiв i програм охорони здоров'я, а також надання мотивованої конкретними умовами цiлеспрямованої фiнансової допомоги регiонам. [16;161]
Характерною особливiстю соцiально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тiльки з матерiальними цiнностями, а й значною мiрою з духовними потребами громадян. Законодавство у цiй сферi покликано забезпечити естетичне й моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соцiально-культурних потреб. Спiльнiсть галузей законодавства в сферi соцiально-культурного будiвництва проявляється в єдностi мети, принципiв, методiв правового регулювання, у єдинiй їх службовiй ролi в суспiльствi.
Процеси державотворення в Українi вимагають дальшого пiдвищення якостi державного керiвництва соцiально-культурним будiвництвом, формування на основi найсучаснiших дослiджень стилю цього керiвництва розвитку методiв управлiння з врахуванням специфiки цiєї сфери суспiльних вiдносин.
такої кодифiкацiйної форми, як кодекси.
Виходячи з аналiзу органiзацiйних зв'язкiв i повноважень державних органiв, необхiдно видiлити органи, що здiйснюють загальне керiвництво соцiально-культурним будiвництвом, - Верховну Раду, Президента, Кабiнет Мiнiстрiв, спецiальнi галузевi органи управлiння - мiнiстерства i вiдомства.
Висновки
Актуальнiсть дослiдження теорiї соцiально-культурної дiяльностi обумовлена потребами соцiально-практичного та наукового характеру. У перiод глибокого перетворення практики дiяльностi в соцiально-культурнiй сферi не може не змiнюватися i теорiя, осмислюються закономiрностi цiєї дiяльностi. І такi змiни справдi вiдбуваються, вони стосуються не лише зовнiшнiх атрибутiв - таких як назва наукової спецiальностi. Змiни зачiпають саму серцевину теоретико-методологiчної проблематики; впливають на всю систему пiзнавальних засобiв, якими користуються вченi; перетворять цiннiсно-смисловi, змiстовнi, технологiчнi пiдходи, якi реалiзуються в сучасних наукових дослiдженнях соцiально-культурної дiяльностi.
"парадигма" сьогоднi визначають "визнанi всiма науковi досягнення, якi протягом певного часу дають модель постановки проблем та їх рiшень науковому спiвтовариству". Звернення до аналiзу педагогiчних парадигм соцiально-культурної дiяльностi висловлює гостру потребу теоретикiв i практикiв у узагальнюючому осмисленнi теоретичних уявлень про її сутнiсть, органiзацiї, методику та результати. Теоретичне узагальнення є однiєю з умов для визначення перспективних цiлей розвитку галузевої науки, побудови моделей i технологiй педагогiчної дiяльностi в соцiально-культурнiй сферi.
Проблеми курсової роботи актуалiзуються також тiєю обставиною, що методологiчнi основи теорiї соцiально-культурної дiяльностi, генезис її основних принципiв, функцiй, цiннiсно-цiльових установок ще слабо вивченi. І практично вiдсутнiй аналiз особливостей функцiонування наукового спiвтовариства, ролi особистiсного фактора в соцiокультурних дослiдженнях, за винятком, мабуть, декiлькох статей з iсторiї науково-дослiдної роботи окремих вузiв культури i мистецтв.
Отже, можна зробити наступнi основнi висновки:
та iн.) розвитку особистостi в умовах соцiально-педагогiчної, освiтньої, художньо-творчої, дозвiльної iнших видах дiяльностi. Теорiя соцiально-культурної дiяльностi є самостiйною, цiлiсною, органiзованою галуззю педагогiчної науки. Ця теорiя вiдповiдає вимогам єдностi iсторiї, предметного поля науки, методологiчної спiльностi вчених, iнституцiйної органiзацiї; має специфiчний об'єкт - культурно обумовленi аспекти дiяльностi особистостi, соцiальних спiльнот, оптимiзацiя духовного розвитку рiзних соцiальних груп, що видiляються за вiковою, тендерному, регiональному, етнiчною, релiгiйною, економiчному, полiтичному та iншими ознаками; предмет теорiї соцiально-культурної дiяльностi - процес розвитку соцiокультурної активностi особистостi та спiльнот у соцiально-педагогiчної, освiтньої, художньо-творчої, дозвiльної iнших видах дiяльностi. При цьому розглядається їх соцiально-культурна обумовленiсть, виявляється їх вплив на потреби, iнтереси i цiннiснi орiєнтацiї особистостi та соцiальних груп. У найбiльш розгорнутому виглядi методика цiєї дiяльностi характеризується як сукупнiсть освiтнiх, розвиваючих, рекреацiйних та валеологiчних та iнших методiв, якi постiйно поповнюються i збагачуються за рахунок як iсторичного, так i сучасного досвiду, накопиченого у сферi культури та освiти.
2. Позитивна динамiка теорiї соцiально-культурної дiяльностi як науки визначається наявнiстю в її структурi спецiалiзованих педагогiчних парадигм i спецiальної методологiї, що забезпечують цiннiсно-смислову єднiсть методiв педагогiчного дослiдження. Формування педагогiчних парадигм, методологiї та теорiї соцiально-культурної дiяльностi вiдбувається пiд впливом iнтелектуальної фiлософсько-педагогiчної традицiї; соцiально-культурного контексту, в якому розвивається виховна дiяльнiсть у сферi дозвiлля i осмислюються її наука; переважаючих цiннiсних орiєнтацiї дослiдникiв.
Аналiз iсторичного розвитку вiтчизняної теорiї соцiально-культурної дiяльностi показав, що в мiру змiни соцiокультурної ситуацiї в країнi змiнювалися стандарти наукового викладу знання, способи бачення реальностi в науцi, стилi мислення, якi формуються в контекстi культури. Вiдбувалося самовизначення теорiї соцiально-культурної дiяльностi, що характеризується включенням рiзних соцiокультурних факторiв у процес генерацiї власне наукового знання i формуванням найбiльш загальних дослiдницьких програм.
3. Аналiз сучасної динамiки теорiї соцiально-культурної дiяльностi показує, що досить вiдчутним якiсним змiнам пiддаються всi її принципи, цiльова спрямованiсть, технологiї. Видозмiни методологiчного контексту визначаються подоланням позитивiстської спрямованостi наукових дослiджень, формуванням їх феноменологiчної орiєнтацiї.
4. З iнших позицiй, соцiально-культурна дiяльнiсть може бути зрозумiла як особливий вид педагогiчної дiяльностi, в процесi якої цiнностi культури сутнiсно обумовлюють формування якiсно нових суспiльних вiдносин (у динамiцi духовно цiннiсних опозицiй особистiсть-суспiльство, соцiальна група-суспiльство, соцiальна група - соцiальна група та iн.)
Соцiально-культурна дiяльнiсть - це сукупнiсть педагогiчних технологiй, якi забезпечують перетворення культурних цiнностей у регулятив соцiальної взаємодiї, а також технологiчно визначають соцiалiзуючи виховнi процеси.
Виходячи з аналiзу органiзацiйних зв'язкiв i повноважень державних органiв, необхiдно видiлити органи, що здiйснюють загальне керiвництво соцiально-культурним будiвництвом на державному рiвнi, - Верховну Раду, Президента, Кабiнет Мiнiстрiв, спецiальнi галузевi органи управлiння - мiнiстерства i вiдомства.
1. Актуальные проблемы социально-культурной деятельности. - М.: МГУК, 2004.
2. Арнольдов А. И. Культура и горизонты XXI века / А. И. Арнольдов // Вестник МГУКИ. - 2003. - №1. - С. 9-18.
3. Дуликов В. З. Социальные аспекты культурно-досуговой деятельности за рубежом. - М.: МГУК, 2003.
4. Жаркова Л. С. Культурно-досуговая деятельность: теория, практика и методика научных исследований: Учеб. пособие / Л. С. Жаркова, А. Д. Жарков, В. М. Чижиков. - М.: МГУК, 2006. - 110 с.
5. Киселева Т. Г., Красильников Ю. Д. Основы социально-культурной деятельности: Учеб. пособие / Т. Г. Киселева, Ю. Д. Красильников. - М., 2000. - 164 с.
6. Киселева Т. Г. Социально-культурная деятельность: основные тенденции развития / Т. Г. Киселева, Ю. Д. Красильников, Ю. А. Стрельцов // Актуальные проблемы социально-культурной деятельности. - М.: МГУК. - 2006.
7. Культура досуга / В. М. Пича, И. В. Бестужев-Лада, В. М. Димов и др.; Ред. В. И. Григорьев. - Киев: Изд-во при Киев. гос. ун-те, 2000. - 237 с.
9. Культура на перепутье: Сборник / Сост.: Б. Ю. Сорочкин, Л. М. Зайцева; Под. общ. ред. Б. Ю. Сорочкина. - М., 1994. - 248 с.
10. Культурно-досуговая деятельность: Учебник / Под науч. ред. академ. РАЕН А. Д. Жаркова и проф. В. М. Чижикова - М.: МГУК, 2004. - 461 с.
11. Культурно-досуговая деятельность: перспективы развития и проблемы регулирования: Сб. науч. тр. - Свердловск: УрО АН СССР, 1991. - 108 с.
12. Литовкин Е. В. Социально-культурная деятельность в контексте современного исторического знания / Е. В. Литовкин // Вестн. МГУКИ. - 2003. - № 1. - С. 86-94.
13. Мосалев Б. Г. Досуг: Методология и методика социол. исслед.: Учеб. пособие / Б. Г. Мосалев. - М.: МГУ, 2001. - 96 с.
14. Новые пути наук о культуре. - М.: МГУК, 2000. - 158 с.
15. Соколов А. В. Феномен социально-культурной деятельности / А. В. Соколов. - СПб: СПб ГУП, 2003. - 204 с.
17. Социально-культурная деятельность: история, теория, образование, практика: Межвуз. сб. науч. ст./ Ред. - сост. В. В. Туев. - Кемерово: КемГАКИ, 2002. - 177 с.
18. Социально-культурная деятельность: история, теоретические основы, сферы реализации, субъекты, ресурсы, технологии / Учеб. программа. - М.: МГУКИ, 2001. - 136 с.
19. Стрельцов Ю. А. Свободное время и развитие социокультурной деятельности / Ю. А. Стрельцов// Вестн. МГУКИ. - 2003, № 1. - С. 76-85.
20. Ярошенко Н. Н. Социально-культурная деятельность: парадигмы, методология, теория. - М.: МГУК, 2005.
| 
