Етнiчна соцiологiя: актуальнi проблеми та iсторiя розвитку
1. 1. Предмет етносоцiологiї
Етносоцiологiя — новий науковий напрям, що виник на стику етнографiї i соцiологiї. У другiй половинi 60-х рокiв XX ст. в країнах Сходу етносоцiологiя видiлялась в самостiйну галузь знань. Поняття етносоцiологiя складається з двох слiв рiзного походження: етнос (грецьк. еthnos — суспiльство, рiд, плем'я, народ) i соцiологiя (латин, societas — суспiльство, грець logos — вчення). Дослiвно етносоцiологiя —вчення про нацiональнi суспiльства. Проте, суть поняття етносоцiологiя багатiше його етимологiчного значення. Етносоцiологiя — галузь соцiологiї, що дослiджує походження, суть, функцiї рiзних етносiв (рiд, плем'я, народнiсть, нацiя) з метою виявлення загальних закономiрностей, їх взаємодiї i вироблення механiзмiв вписування в систему соцiальних вiдносин, що склалися. Інакше, етносоцiологiя вивчає соцiальнi аспекти життя та дiяльностi етнiчних утворень, а також нацiональну специфiку соцiальних спiльностей i вiдносин.
предметну галузь, що дозволяє проаналiзувати всi сторони розвитку i взаємодiї етнiчних спiльностей. У 40 — 60-х роках XX ст. в усьому свiтi, у зв'язку з могутнiм пiднесенням нацiонально-визвольного руху зростає значення етносоцiальних знань. Етносоцiологiя має предмет дослiдження: етноси i етносоцiальнi процеси, нацiонально-регiональнi особливостi соцiальної структури народiв та iншi, тобто ту сферу знань, що фактично випадає з поля зору фiлософiв, економiстiв, iсторикiв, етнографiв та iнших спецiалiстiв. Етносоцiологiя дослiджує соцiально значущi явища в побутi та культурi людей рiзних нацiональностей, соцiальну обумовленiсть змiн у нацiональнiй культурi, в тому числi в мовi, нацiональних орiєнтацiях, цiнностях, нацiональних традицiях i звичаях, соцiальну визначенiсть етнiчної самосвiдомостi мiжнацiональних вiдносин.
субетнос — етнос — суперетнос. Ключова ланка — етнос, що є сукупнiстю субетносiв. Інтеграцiя етносiв утворює суперетнос, найбiльш яскравим прикладом якого служить арабомусульманський свiт i захiдноєвропейська етнокультурна цiлiснiсть, включаючи Пiвнiчну Америку, Австралiю та Пiвденну Африку. Соцiальна спiльнiсть, кожна етнiчна система має iсторiю. І люди завжди цiкавились етнiчною iсторiєю, походженням народу. Уже еллiни i римляни знали, що їх етноси склались приблизно в серединi VIII ст. до н. є. Знаємо ж, коли еллiн i римлян не стало. Але визначити перiод народження i перiод загибелi етносу надзвичайно важко. Комплексний системний пiдхiд до проблеми походження етносу, народу надає логiчну завершенiсть поняттю етногенезу, поширивши його на всi етапи iснування етносу i обґрунтувати: етноси — бiосоцiальнi спiльностi народжуються, живуть i вмирають не стiльки за соцiальними, скiльки за природними законами. Етноси не iзольованi один вiд одного. Волею долi йдуть поряд або навiть у складi єдиної держави, живуть несхожi етнiчнi спiльностi. Етнiчнi спiльностi приречеш на постiйне спiлкування, взаємний вплив. Взаємодiя етносiв, що веде до змiни їх сутi, є етнiчний процес. Видiляють еволюцiйнi i трансформацiйнi етнiчнi процеси. Еволюцiйнi етнiчнi процеси вiдображають значнi змiни будь-якого з основних елементiв етносу, насамперед, мови культури, а також змiни соцiальної (класово-професiйної) структури етносу, його статевовiкового складу та iн., трансформацiйний етнiчний процес охоплює змiни, що ведуть до замiни етнiчної належностi; завершуючим етапом їх є змiна етнiчної самосвiдомостi. Трансформацiйнi етнiчнi процеси подiляються на роздiльнi i об'єднуючi. Об'єднуючi етносоцiальнi процеси — консолiдацiї, асимiляцiї, iнтеграцiї.
Консолiдацiєю с злиття кiлькох самостiйних, спорiднених за мовою i культурою народiв в єдиний новий, значно бiльший етнос (мiжетнiчна консолiдацiя) або внутрiшнє згуртування народу за рахунок вирiвнювання вiдмiнностей мiж соцiальними етнiчними групами /внутрiшня консолiдацiя). Мiжетнiчною консолiдацiєю є злиття схiднослов'янських племен в єдину стародавньоруську народнiсть в IX—XII стст., а внутрiшньою етнiчною консолiдацiєю є вирiвнювання вiдмiнностей мiж баварцями, саксонцями та iншими нiмецькими народностями в ХГХ—XX стст. В Українi ще в XIV—XV стст. в гiрських районах сучасних Івано-Франкiвської, Чернiвецької i Закарпатської областей сформувалось кiлька етносiв: гуцули, лемки та iн. — своєрiднi, надзвичайно цiкавi традицiйно, побутово i культурно, що стали частиною слов'янського народу. Процеси консолiдацiї етносiв вiдбуваються i в молодих країнах Африки, Азiї, Латинської Америки, що розвиваються, та iнших регiонах планети.
процеси найiнтенсивнiше вiдбуваються в розвинутих країнах — Італiї, Англiї, Данiї, Швецiї та iн., де вже сформувалися державнi етноси i якi поглинають, асимiлюють малi етнiчнi спiльностi, соцiальнi групи.
спiльнi риси (в тому числi расовi), стабiльнi особливостi культури (включаючи мову) i психологiчний склад, а також свiдомiсть своєї єдностi i вiдмiннiсть вiд iнших утворень (самосвiдомiсть). Ознаками, що визначають системнi властивостi етносу, є: мова, мистецтво, звичаї, обряди, норми поведiнки, звички та iн. В сукупностi вони утворюють певну етнiчну культуру. Формування етносу звичайно вiдбувається на основi єдностi територiї i економiчного життя, але в процесi дальшого розвитку багато етносiв втрачають спiльнiсть територiї (наприклад, українцi, росiяни, бiлоруси, євреї, iспанцi та iншi живуть в багатьох країнах свiту). Традицiйному суспiльству, в основi якого лежить натуральне господарство, в життєдiяльностi етносiв, вiдповiдає переважно така форма iснування етносу, як народнiсть. Проте з переходом суспiльства до переважно iндустрiального виробництва i ринкової економiки, що об'єктивно вимагало переходу до перiодичних ринкових (ярмаркових та iн.) обмiнiв продуктами виробництва, до постiйного ринкового обмiну матерiальними i духовними цiнностями, тобто до створення внутрiшнього, а потiм i свiтового ринку, йде формування народiв. Такому процесу передувало не просто вдосконалення виробництва, а й значне вдосконалення мовної культури, психологiчного складу людей, утвердженню в способi життя нових, цивiлiзованiших способiв i засобiв життєдiяльностi. Але, що особливо важливо, якщо процес консолiдацiї етносiв має, прогресивний характер i швидко змiнює роди, племена, народностi в межах етносу, то етнос стiйкiше i консервативнiше, хоча i вiдчуває вплив сусiднiх етносiв або етнiчних меншинств. Результатом такого взаємовпливу може виявитись або зникнення окремих етносiв, або взаємозбагачення етносiв на шляху до утворення нових iсторичних спiльностей людей - народiв, а фактично в Історичнiй перспективi до консолiдацiї нових етносiв. Такий процес розвивається на сучасному етапi в багатьох етносах, бо iзольованих однорiдних етнiчних утворень практично не iснує. Процес взаємодiї i взаємовпливу рiзних етносiв характерний для Сполучених Штатiв Америки, де, по сутi, суспiльство складається з рiзних етносiв - становить конгломерат — американський багатонацiональний народ. Отже, з розвитком суспiльства розвивається i етнос, виникають рiзнi його iсторичнi форми, що змiнюють одна одну. Рiд, плем'я, народнiсть, нацiя, народ не тiльки iєрархiчнi ступенi послiдовного сходження етносу на вершину розквiту, а й своєрiднi ступенi соцiальної, культурної, економiчної i полiтичної зрiлостi народу.
країнах основна нацiя має консолiдувати всi iншi нацiональнi меншостi, поширити на них свої традицiї, звичаї, культуру, i, насамперед, мову. Звичайно, розвиток економiчних i культурних зв'язкiв i вiдносин обумовлює, по-перше, прагнення спiльностi людей до внутрiшньої консолiдацiї, по-друге, активну взаємодiю однiєї спiльностi людей з iншими нацiональними спiльностями, по-третє, спiльнiсть людей їх соцiальне i етнiчне, тобто суспiльне племiнне утворення переборює замкнутiсть, вступає в активнi вiдносини з iншими соцiально-4етнiчними спiльностями людей. Нацiї властивi тi ознаки, якi забезпечують i iсторично обумовлюють цiлiснiсть народу, його економiчнi, культурнi iнтереси, його комунiкативнiсть, тобто його iнтереси, внутрiшнiй зв'язок. Багатонацiональна спiльнiсть в межах єдиної держави безумовно потребує здiйснення державою виваженої нацiональної полiтики, спрямованої на пом'якшення мiжнацiональних суперечностей, утвердження дружби i спiвробiтництва нацiй.
Все це один з важливiших аспектiв соцiального процесу. В сучасному свiтi проживає близько 3,5 тисяч нацiй, народностей, етнiчних племен. Бiльшiсть народiв становить багатонацiональнi держави. Якщо в країнах Європи налiчується близько 300 нацiй i народностей, в США, Канадi, Латинськiй Америцi проживає близько 600 нацiй i народностей, то в Азiї, Африцi, Австралiї бiльше 2600 рiзних нацiй i народностей i етнiчних спiльностей, племен i родiв. Тут не вiдбувається нi асимiляцiї, нi тривалої iнтеграцiї. Консолiдацiйнi процеси можливi тiльки в серединi великих етносiв. Сучаснi етнiчнi процеси неоднозначнi. До 70-х рокiв XX ст. в свiтi iснувала думка, що в мiру розвитку iндустрiального суспiльства згладжуються мовнi i релiгiйнi вiдмiнностi, зникають етнiчнi межi. Проте яскраво виражена тенденцiя унiфiкацiї способу життя народiв, але не сталося згладжування рiзноманiтностi i етнiчної забарвленостi в одязi, їжi, життi, iнтернацiоналiзацiї суспiльного виробництва тощо. 70 —80-тi роки XX ст. стали переломними в iсторiї багатьох держав i етносiв у зв'язку з проголошенням на всiх континентах планети етнiчного вiдродження.
Реальне спiльне життя нацiй i народностей далеке вiд безпроблемностi. Основна бiда полягала в тому, що суперечностi, соцiальнi лиха заганялись в глибину, ставали латентними. В нацiональнiй полiтицi не враховувалась специфiчна особливiсть нацiональних i мiжнацiональних вiдносин, як своєрiдних суспiльних вiдносин. Своєрiднiсть нацiональних вiдносин полягала в тому, що нацiональнi вiдносини включали вiдносини всiх сфер суспiльного життя — економiчнi, соцiальнi, полiтичнi, духовнi, передбачали їх аналiз як єдностi матерiального i iдеального. Це викликалось тим, що стали хворобливо заявляти прагнення нацiональної замкнутостi, мiсництва, споживацькi настрої. В економiчнiй сферi розгортається iнтенсивний процес iнтернацiоналiзацiї економiчних вiдносин. Нацiональний компонент в економiцi перестає вiдiгравати вирiшальну роль, а висуваються загальнодержавнi iнтереси, економiчна доцiльнiсть i виробнича необхiднiсть. Нерозумiння таких явищ привело того, що нацiональнi аспекти розвитку економiки стали уявлятися як функцiональнi специфiчнi галузi народного господарства, властивих однiй або кiльком нацiям. Ігнорування нацiонально-особливого в економiцi, значнi прорахунки в реалiзацiї назрiлих проблем матерiального виробництва, слабке урахування iнтересiв людей проявлялись у величезних соцiально-економiчних втратах, втратi нацiонального суверенiтету, в диктатi сильних високо розвинутих держав i нацiй.
Україна — одна з великих держав Європи — займає найбiльшу територiю — 603,7 кв. км., а за чисельнiстю населення — бiльше 50 млн., уступає лише Федеративнiй Республiцi Нiмеччини i Францiї. Україна — другий за чисельнiстю (пiсля росiян) слов'янський етнос. На початку 90-х рокiв XX ст. в свiтi проживало бiльше 66 млн. українцiв, в тому числi близько 16 млн. за межами України. Бiльшiсть з них розселено на величезних просторах Росiї — 5,7 млн., в Казахстанi — близько 1,5 млн., в Молдовi — 781 тис, в Бiлорусi —535 тис, в Киргизстанi — майже 210 тис, в Латвiї, Литвi, Естонiї — майже 250 тис. Великi дiаспори склались в рядi країн Європи, Пiвнiчної i Пiвденної Америки: майже 1,8 млн. українцiв живе в США, близько 2 млн. — в Канадi, 560 тис. — в Аргентинi, 350 тис. - в Бразiлiї, 220 тис. — в Австралiї, багато українцiв живе в Чехiї, Словакiї, Угорщинi, Польшi, Болгарiї та iн. Динамiка чисельностi українцiв значно зросла з початку 90-х рокiв XX ст. Етнiчнi процеси, що вiдбуваються в сучасних умовах в Українi, надзвичайно рiзноманiтнi. Визначальну роль вiдiграють процеси консолiдацiї нацiї, зростання нацiональної самосвiдомостi людей, дальше зближення основних рис культури i побуту рiзноманiтних регiонiв на основi нацiональних традицiй i сучасних досягнень людства, вiдкрите згладжування рiзницi мiж регiональними дiалектами i широке застосування лiтературної української мови в уснiй розмовнiй практицi. Якщо на початку XX ст. населення України становило досить рiзнорiдну масу, то в кiнцi столiття внуки малоросiв, гуцулiв, лемкiв, русичiв та iн. уже називаються українцями. Нинi в Українi живуть представники бiльше 100 нацiй, народностей i етнiчних спiльностей. Полiетнiчна структура українського суспiльства — об'єктивна реальнiсть, що має глибокi iсторичнi корiння, а мiжнацiональнi вiдносини — завжди важливий фактор соцiального розвитку України.
Проблема формування українського народу вiдображена i в працях Михайла Грушевського, який вважав, що початком Історичних часiв для українського народу є IV ст. н. є. Розселюючись з прабатькiвщини — Київської Русi, схiдно слов’янськi племена уже в найдавнiшi часи мали певнi вiдмiнностi, потрапляли у рiзне етнографiчне середовище, рiзнi географiчнi, екологiчнi i культурнi умови: великоруська народнiсть формувалась переважно на фiнськiй основi, бiлоруська — у близькому спiлкуваннi з литовцями, а українська — з тюрками. Подальша iсторiя вела цi три народи здебiльшого рiзними шляхами, що мають бiльше вiдмiнностей, анiж подiбностей. Отже, Михайло Грушевський вважав, що вже за часiв Київської Русi iснував повнiстю сформований україноруський народ, а Київська Русь за нацiональним змiстом — українська. Давнi iсторичнi назви українського народу — Русь, русин, руський — в перiод полiтичного i культурного занепаду українського народу взятi великоруським народом. Українцi споконвiчно орiєнтувалися на Захiд. А росiяни — на Азiю.
ладу українцiв, їх традицiї складалися i розвивалися протягом багатьох поколiнь пiд впливом способу життя, осiдлого землеробства, кочiвного скотарського господарства, природних умов на територiї проживання вiд Десни до Карпат, зв'язки iз сусiднiми етносами. Найглибшою iсторичною межею прамови сучасних iндоєвропейських мов, до яких належить i українська, є 3500 рокiв до н. є., коли фiксується iндохеттська спiльнiсть. Згодом 1000 рокiв з неї видiляються iндоєвропейська i анатолiйцi. З 2500 до 2000 рокiв до н. є. в окремi галузки мов вiд iндоєвропейцiв вiддiлились вiрмени (2300 рокiв до н. є.), iндоiранцi (2200 рокiв до н. е.]. В 1500 роцi до н, є. сталася етнiчна диференцiацiя давнiх європейцiв на захiдних, пiвденних i схiдних, а також татарiв: Германцi, а також балгослов'яни як окремi етнiчнi спiльностi видiлились у 800 — 500 роках до н. є. 3500 року до н. є. слов'яни почали видiлятися в окремi самостiйнi етнiчнi спiльностi. На-величезнiй територiї вiд Десни, по-низов'я Днiлра аж до Карпат тодi заселялась окремим етносом — українцями. Київська держава, заснована українцями на Поднiпров'ї, — українська. Пiзнiше в XI ст, варяги — руси вдало обрали мiсце на схилах Днiпра — назвавши Києвом, що стало центром — природним i важливим торговельним. Київ дає назву землi полян, а згодом i асiй пiвденнiй спiльностi — схiдного слов'янства, що стає основою Русi. Пiзнiше назва Русь переходить i на всi iншi схiднослов'янськi племена. Але iснуючi ще задовго до утворення Київської Русi племена полян, сiверян, дулiбiчiв, углiчiв, тверцiв, якi займали середнє Поднiпров'я, зберегли мову, традицiї розселення, звичаї i побут. У X - на початку ХШ ст. державна єднiсть стає важливим етноконсолiдуючим фактором стародавньоруського нараду. Важливе значення мало i прийняття на Русi християнства.
всiєї України». Пiзнiше в лiтопису говориться про скорботу України Галицької, коли приїхав на князювання Ростiслав, а в 1217 — 1218 роках в Галицько-Волинському лiтопису знову говориться про всю Україну. Спочатку слово Україно вказувало на країну, де жив народ, який видiлявся серед iнших народiв, мав певне мiсце проживання — край — країна — Вкраїна — Україна. З кiнця ХП ст. у вживання входить етнонiм Україна, що повiльно, але невпинно витiсняє назву Русь. Вважається, що самостiйнiсть, вiдокремленiсть українського етносу припадає на перiод XII — другу половину XVI ст., зародження, формування й консолiдацiя українського народу органiчно зв'язано з розвитком феодалiзму в Схiднiй i Центральнiй Європi. Якщо в перiод Давньої Русi до XI! ст. зароджуються первiснi ознаки українського народу, то в умовах феодальної роздрiбленосгi, яка почалася в XII —XIII стст., Русь стає спiльним коренем трьох спорiднених схiднослов'янських народiв. Територiя на якiй йшов процес зародження елементiв українського народу — це князiвства — землi Пiвденно-Захiдної Русi: Київське, Переяславське, Чернiгово-Сi-верське, Волинське i Галицьке, а також Пiвнiчна Буковина i Закарпаття. Історичним осередком формування українського народу залишилася Середня Надднiпрянщина (Київщина, Переяславщина, Чернiгiвщина) з центром у Києвi. В XIV — першiй половинi XVII ст. формувалися основнi складовi спiльностi. Поступово змiцнювалися зв'язки мiж пiвденно-захiдними землями на базi феодальних вiдносин, де зберiгалися певнi особливостi суспiльного та полiтичного життя. До середини XIV ст. ще тривало" золото ординське iго, а пiвденно-захiднi руськi землi пiдпали пiд владу сусiднiх держав — Польщi, Угорщини, Литви. Все це гальмувало економiчний, полiтичний i культурний розвиток земель. У другiй половинi XVI — серединi XVII ст. найбiльш iнтенсивно вiдбувалися процеси розвитку й консолiдацiї українського народу. Цей перiод характерний значними зрушеннями в розвитку продуктивних сил — у землеробствi, ремеслах, внутрiшнiй та зовнiшнiй торгiвлi. Виникли численнi новi мiста, йшло дальше освоєння територiї Надднiпрянщини, Слобожанщини, Запорiжжя. Величезний вплив на процес формування етносу мали геополiтичнi фактори, що визначали характер соцiально-економiчної дiяльностi народу, систему зв'язкiв з навколишнiм свiтом i навiть психологiєю. Територiя початкового розселення слов'янських племен, розташованих в лiсовiй i лiсостеповiй географiчних зонах, обумовила землеробський характер їх матерiальної культури. Пiвденнiше iз Заходу на Схiд розкинулась широка степова смуга, що становила величезний iнтерес для землеробiв винятково сприятливими природноклiматичними умовами. Проте тут протягом кiлькох столiть, змiнюючи один одного, кочували рiзнi племена, якi ототожнювались зi степом — чужим i ворожим слов'янам, але таким необхiдним i бажаним. Багатовiкова боротьба зi степом — Диким полем завершилась в XVIII ст. колонiзацiєю його слов'янськими народами, серед яких переважали українцi. Але сусiдство з кочiвними племенами не обiйшлося безслiдно; визначний вплив мало на формування українського нацiонального характеру, якому властивi волелюбство, iндивiдуалiзм, широта душi, войовничiсть тощо. Соцiолог Вячеслав Липiнський називає риси українцiв — духом степу, бачить в них причини козаччини, махновщини тощо.
Процес формування української етнiчної територiї завершився на кiнець XVIII ст. Тодi ж майже 90% територiї увiйшло до складу Росiйської iмперiї. Виняток становили Галичина, Пiвнiчна Буковина та Закарпаття, що потрапили пiд владу Австро-Угорщини. Полiтичне об'єднання створило сприятливi умови для дальшого згуртування народу на основi змiцнення культурних та економiчних зв'язкiв мiж українськими землями. Вищим етапом розвитку етносу став перiод формування надiй, коли культурно-полiтичнi, соцiально-економiчнi i психологiчнi зв'язки мiж людьми нацiональностi досягають найвищого ступеня мiцностi. Об'єктивно передумови склались лише в епоху капiталiзму, з його машинним виробництвом, розвинутими системами транспорту, зв'язку, iнших засобiв комунiкацiї i масової iнформацiї, широкою писемнiстю населення, високо розвинутої нацiональної культури, активної культурно-полiтично i дiяльностi людей. Умови для формування української нацiї склались в XX ст., але процес затягувався тому, що його штучно гальмували з боку росiйської влади, яка твердила, що українцi є частиною росiйського народу, а не самостiйний народ. В 20-тi роки XX ст, українцi створили нацiонально-державне утворення — Радянську Україну, яка через недосконалiсть все ж забезпечувала сприятливiшi анiж будь коли ранiше умови розвитку корiнного етносу. Проведення Радянською владою полiтики українiзацiї свiдчило про те, що всi народи, якi в 1922 роцi утворили Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк одержали не просто право на вiльний культурно-нацiональний розвиток, а й державну пiдтримку його реалiзацiї. В межах полiтики українiзацiї статус української мови фактично набуває державної. Створюються сприятливi умови для розвитку нацiональної культури, на керiвнi пости в державних владних структурах висуваються нацiональнi кадри. Нацiональне вiдродження охопило представникiв всiх нацiй, народностей, якi проживали на територiї України. Та, починаючи з 30-х рокiв, нацiональна полiтика Радянської влади деформується, нацiональне культурне i соцiальне будiвництво уповiльнюється, хоча мета Радянської влади залишалась попереднею: розквiт i зближення нацiї. Соцiальнi перетворення другої половини 80-х рокiв докорiнно змiнили суспiльно-полiтичну ситуацiю в Українi. Сталось пiднесення нацiональної самосвiдомостi. Державнi владнi структури змушенi рахуватися з процесом пожвавлення розвитку нацiональної свiдомостi i самосвiдомостi. Приймається закон про мови в Українi, за яким українськiй мовi надано статус державної i гарантовано вiльний розвиток i функцiонування мов всiх нацiональностей, якi проживають в Українi. Конституцiя України закрiпила нацiональне вiдродження.
зростання населення йшло нерiвномiрно. В XX ст. внаслiдок Двох свiтових вiйн, революцiй i громадянської вiйни, голоду, мiграцiї, зниження добробуту на початку 30-х i в серединi 40-х рокiв, сталися значнi важковiдновлюванi втрати людських ресурсiв: лише в 50-х роках в Українi вiдновлена довоєнна чисельнiсть населення, а згодом спостерiгається i збiльшення, зростання населення України. Бiльшiсть населення України завжди становили українцi. Правда, в серединi 90-х рокiв через значнi ускладнення в соцiальнiй сферi, рiзко знижується народжуванiсть в Українi i в порiвняннi з початком в серединi 90-х рокiв чисельнiсть зменшилась майже на 2 млн. населення. В XX ст. питома вага українцiв серед населення України рiзко змiнювалась: в серединi 20-х рокiв українцi становили 80,6% населення, в кiнцi 30-х рокiв — 73,5%, у 50-х роках— 76,8 %, у 80-х — на початку 90-х рокiв —12,1%. Водночас збiльшувалась чисельнiсть росiян, якi проживали в Українi: якщо в 20-х роках їх чисельнiсть становила 3 млн., у кiнцi 50-х рокiв — 7 млн., у 80-х роках — бiльше 11 млн. Історично склалось так., що сiльське населення переважно українське, а у великих мiстах i певних регiонах (Донецький промисловий район, Пiвдень i Схiд України) — значна кiлькiсть росiян, здебiльшого українцi тут користувалися не українською, а росiйською мовою. Зростання iндустрiальної потужностi викликало прискорення урбанiзацiї, змiнювалась соцiально-класова i станова структура населення. Зростання мiського населення викликало зростання i чисельностi робiтникiв i водночас вiдрив iз села сiльських жителiв. Та все ж мiста i промисловi райони України ставали українськими, бо основним джерелом поповнення їх населення ставало село а селянство — українське. Але мiсто поглинало не тiльки сiльських жителiв, а й абсорбувало культури, народнi традицiї, тому що свiт великих мiст, свiт полiтичний, господарський i наукової елiти — переважно росiяни.
українцiв (12,8%) називали рiдною мовою —росiйську, а на початку 70-х рокiв —уже близько 6,3 млн. (14,6%) i на початку 80-х рокiв — 7,8 млн. (майже 18%). Та в кiнцi 80-х рокiв почалось пiднесення нацiональної самосвiдомостi i в ходi перепису населення в кiнцi 80-х рокiв кiлькiсть українцiв, якi назвали рiдною мовою росiйську помiтно (знову становило 12%) скоротилась. Мовна ситуацiя в Українi серйознiша, анiж свiдчила статистика. Багато українцiв називали рiдною мовою українську, а в повсякденному ж життi повнiстю користуються росiйською. Такому становищу сприяє не лише мiський спосiб життя, а й певна русифiкацiя системи освiти (в серединi 80-х рокiв 75% шкiл залишались україномовними), але в них навчалось менше половини всiх учнiв; у вищих навчальних закладах i технiкумах викладання велось в основному росiйською мовою. Широке використання росiйської мови пояснювалось не стiльки зневажливим ставленням до рiдної, української мови з боку українського населення, переважно з iнтелiгентних сiмей, а модою, прагненням слiпого наслiдування та iн. На початку 90-х рокiв прогресивна нацiональна iнтелiгенцiя оцiнила становище небезпечним для самого iснування етносу. Проте, мова — важлива, але не єдина i не визначальна етнiчна ознака. Хоча мова — це влада. Навiть втративши мову етнос не припиняє iснування як бiосоцiальна спiльнiсть, але втративши мову, етнос може втратити владу, державнiсть. У свiй час iрландцi стали говорити англiйською, а фламандцi — французькою, все ж не втратили оригiнальностi культури i не стали англiйцями або французами. Так що широке розповсюдження в Українi росiйської мови не можна розглядати як перешкоду для розвитку українського етносу. Але не треба забувати i те, що потурання, зневага рiдної мови може привести до втрати влади, втрати державностi.
нацiональної самосвiдомостi людей, дальшим зближенням основних рис культури І побуту на основi нацiональних традицiй i сучасних досягнень людства, вiдкритим згладжуванням вiдмiнностей мiж регiональними дiалектами i широким застосуванням української лiтературної мови в уснорозмовнiй практицi. Прогрес культури будь-якої нацiї переважно обумовлений розвитком її мови. Широкi маси населення України залучаються до культури свого те iнших народiв, беруть участь в дальшому її розвитку, насамперед, через рiдну мову. Право населення одержувати освiту рiдною мовою забезпечується в Українi створенням державою широкої сiтки шкiл, iнших навчальних закладiв. Кожний громадянин має право говорити рiдною мовою. Народ України, звичайно, мав потребу знання мiжнацiональної мови i в минулому проявляв прагнення оволодiти росiйською мовою. Та в широких масах це прагнення часто проявлялося через зневажання їх рiдної української мови i примусового запровадження як державної росiйської мови. Неправильне розумiння iнтернацiоналiзму, коли мовну полiтику зводять лише до пiдтримки мови мiжнацiонального спiлкування, а про нацiональну мову замовчують. Та не треба впадати i в iншу крайнiсть: насильне запровадження української мови на територiї України, де населення багатонацiональне. Дiалектика така, що справжню двомовнiсть можна утвердити лише на ґрунтi вiльного вживання мов, лише на базi вiдсутностi привiлеїв для якоїсь мови. Це не забезпечено практично в Українi, i суспiльство зустрiлось iз серйозними явищами, затьмаруючими нацiональну ситуацiю в рядi регiонiв (Донбас, Слобожанщина, Пiвдень). У мiжнацiональних вiдносинах необхiдний i важливий такт, обачливiсть, обережнiсть, недопустимiсть приниження, образи, нацiонального почуття. Насильне запровадження української або росiйської мови —полiцейщина, але в поширеннi нацiональними меншинствами української мови — нема i тiнi полiцейщини, не можна ж зневажати i прагнення говорити, користуватися в державному спiлкуваннi i росiйською мовою, особливо в регiонах, де населення в бiльшостi користується росiйською мовою. Адже не можна заганяти людей в рай дубцем, i скiльки красивих, гучних фраз про культуру не скажеш, обов'язкова державна мова в Українi зв'язана з примусом, заганянням. У вирiшеннi проблеми вiльного розвитку, використання i захисту росiйської, iнших мов нацiональних меншостей стали помiтнi зрушення. З початку 90-х рокiв в Українi вiдкрито сотнi факультетiв вивчення болгарської, грецької, єврейської (iдиш i iврит) польської, кримськотатарської та iнших мов. Друкуються мовнi словники i розмовники. В Києвi вiдкрито республiканське польське культурно-освiтнє товариство. Дiють товариства єврейської культури з фiлiалами в Одесi, Чернiвцях, Харковi. Товариство грецької культури iснує в Марiуполi, Одесi. Створено закарпатське товариство угорської культури та iн. Всупереч непродуманим заявам українських нацiоналiстiв, якi прагнуть «викорчувати» росiйську мову iз спiлкування все ж росiйська мова залишається мовою мiжнацiонального спiлкування в Українi i конституцiйно закрiплено «вiльний розвиток використання i захист росiйської мови». Все ж варто подолати певну «українську зарозумiлiсть» i законодавчо надати росiйськiй мовi статусу офiцiйної, адже росiйська мова дозволяє українцям i всьому населенню України вiльно спiлкуватися з народами свiту, тому що росiйська мова офiцiйно визнана мовою ООН.
чисельнiсть i iнших слов'янських народiв: росiяни, бiлоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, татари та iн. Багато iномовних сiмей столiттями живе в Українi компактно. Полiтична структура українського суспiльства — об'єктивна реальнiсть, що має глибокi iсторичнi корiння. Мiжнацiональнi вiдносини — завжди важливий фактор соцiального розвитку України. Мiж тим, мiжнацiональнi вiдносини — найскладнiшi з усiх типiв соцiальних вiдносин, тому що в основi їх лежить антитеза: ми — вони, властива будь-якому етносу. Нема протиставлення — нема самосвiдомостi, нема самосвiдомостi — нема етносу. Українцi мають багатий i в основному, позитивний досвiд взаємодiї з iншими утвореннями, з якими їм доводилось жити в складi єдиної держави. Лише одного разу в iсторiї — в серединi XVII ст. ця взаємодiя вилилась в затяжний кровопролитний конфлiкт з поляками, що супроводжувався єврейськими погромами. Повторення єврейських погромiв, але в надто менших масштабах, сталося на початку XX ст. в ходi революцiї i громадянської вiйни. Іншi соцiальнi конфлiкти, що виникали в Українi, нацiонального забарвлення не мали. Характер мiжнацiональних вiдносин визначається багатьма факторами, найважливiший з яких — державна полiтика в соцiальноекономiчнiй, культурно-полiтичнiй i релiгiйних сферах. Несправедливiсть в будь-якiй iз сфер суспiльного життя може привести до нацiональних конфлiктiв, якщо не враховуються iнтереси рiзних етносiв.
шляхами. До серединi XX ст. в США, Канадi, Австралiї переважав курс на асимiляцiю i iнтеграцiю, але з середини 60-х рокiв етнiчний плюралiзм тут набуває державно! доктрини i пiдкрiплений законодавчо. В Швейцарiї ж нацiональна згода зберiгається уже впродовж кiлькох столiть завдяки реальнiй i всебiчнiй справедливостi i рiвностi всiх тих, якi проживають тут, трьох основних етнiчних спiльностей. Українцям довелось випробувати рiзноманiтну державну нацiональну полiтику. У другiй половинi XIX ст., коли процес формування нацiй завершувався, росiйський царизм проводив полiтику асимiляцiї. Та асимiляцiя не торкнулася життєво важливих iнтересiв етносу i етнос не пiднявся на нацiонально-визвольну вiйну проти царизму. Справа в тому, що нацiональна самосвiдомiсть як важлива визначальна етнiчна ознака властива лише незначнiй частинi української iнтелiгенцiї. Нацiональнi iнтереси усвiдомленi широкими масами народу в ходi соцiальних потрясiнь 1917 —1920 рокiв. Проте вирiшальна роль у формуваннi етнiчної самосвiдомостi українцiв вiдiграла полiтика українiзацiї, що проводилась у 20-х роках Радянською владою. Нацiональне вiдродження охопило не лише український етнос, а всi нацiональностi, якi тодi проживали на територiї України. Пiзнiше процеси нацiонального вiдродження заглохли. Лише у 80-роках соцiальне перетворення в Українi докорiнно змiнили суспiльно-полiтичну ситуацiю. Основним полiтико-правовим принципом, необхiдним для демократичного урегулювання нацiональних вiдносин, є принцип нацiонального самовизначення (право народу на вiльний вибiр державного ладу, аж до державного вiдокремлення i утворення самостiйної держави, самостiйний вибiр державної символiки, право кожного народу самостiйно вирiшувати питання економiчного, соцiокультурного i полiтичного розвитку та iн.]. Адже головним фактором, що сприяв консолiдацiї нацiй, стало формування стабiльних економiчних, торгових зв'язкiв. Прогресивна демократична думка в Українi визнавала необхiднiсть iснування нацiональної iдеї в процесi створення держави. Українцi належать до тих народiв свiту, якi нiколи не пригнiчували iнших, не завойовували чужих земель а навпаки, боролись самi i допомагали iншим народам у визвольнiй боротьбi.
використаної лiтератури
3. Здравомыслов А. Г. Методология и процедуры социологических исследований. - М., 1969.
4. Михайлов С. Эмпирическое социологическое исследование. - М.,1975.
6. Социальные аспекты экономической реформы - К Наукова думка, 1991г.
7. Социология: Курс лекций / А. А. Райдугин, К. А. Райдугин. – М.: Владос, 1995 -192с.
11. Ядов В. А. Социологическое исследование. Методология, программа, методы. - М., 1972.
|
