Етичнi засади в професiї соцiального працiвника
Мiнiстерство працi та соцiальної полiтики України
Вище професiйне училище – iнтернат
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
„Етичнi засади в професiї соцiального працiвника”
ЖИТОМИР - 2006
ЗМІСТ
Вступ. 3
1. Генеза соцiальної роботи в Українi 4
2. Сучасна соцiальна концепцiя України. Сутнiсть професiї соцiального працiвника 12
3. Посадовi обов’язки та функцiї соцiального працiвника. 16
4. Етичнi вимоги до професiйної дiяльностi соцiального робiтника. 20
Висновки. 24
Актуальнiсть теми полягає у тому, що людство здавна плекало мрiю про такий спосiб життя, такий його устрiй, який би зумовив би єднiсть матерiального, соцiального, морального прогресу. За останнi роки пiдвищилася роль тих галузей , якi виходять за межi вчительської дiяльностi. Однiєю з таких професiй є соцiальна робота. Вона дає поштовх до розвитку повноцiнного суспiльства.
Для того, щоб дати правильне визначення, як потрiбно оцiнювати етичнi вимоги в професiї соцiолога на даний перiод часу у нашiй державi, нам необхiдно дослiдити декiлька найважливiших аспектiв.
Мета цiєї роботи, показати значимiсть професiї соцiального працiвника з боку етичних вимог.
особистостi, а до етики як науки ставляться новi вимоги.
Без взаємодiї етики з педагогiкою, психологiєю i соцiологiєю неможливо розiбратися у моральному свiтi особистостi, виявити реальнi мотиви людських вчинкiв , визначити шляхи й методи формування моральної культури особистостi в тому чи iншому соцiоморальному середовищi.
системi її стимулiв, гуманiзацiя рiзних сфер працi веде до постiйного розширення кола професiй, що претендують на створення власних моральних кодексiв.
Д. Павленок, В.І. Курбатов) iз виникненням благодiйностi. Благодiйнiсть ми трактуємо як прояв спiвчуття до ближнього, надання приватними особами матерiальної допомоги нужденним. Своїм корiнням вона сягає глибокої давнини. Спiвчутливе ставлення до бiдних i вбогих, рiзноманiтнi найпростiшi форми благодiйництва, головним чином роздача їжi й одягу, входили у звичаї схiдних слов'ян i були розповсюдженими ще в VII-VIII ст. ст., тобто у перiод iснування союзiв племiнних князiвств.
Перший перiод iсторiї становлення соцiальної роботи хронологiчно пов'язують iз виникненням у IХ ст. Древньоруської держави й утвердженням християнства як державної релiгiї (988 р.), коли надання допомоги хворим, убогим та iншим нужденним верствам населення стало однiєю iз форм реалiзацiї християнської заповiдi любовi до ближнього.
Серед основних форм благодiйництва у перiод Київської Русi особливого значення набула княжа благодiйнiсть. Крiм роздачi милостинi, це було "годування" нужденних на князiвських дворах, облаштування притулкiв для калiк тощо. В цiлому маємо пiдстави весь перiод князiвського благодiйництва в Київськiй Русi розподiлити на три основнi етапи. В основу перiодизацiї покладено значення благодiйницької дiяльностi окремих князiвських родiв:
2. 980-1054 рр. – другий охоплює правлiння Володимира Великого i Ярослава Мудрого;
Іншим напрямом соцiальної пiдтримки нужденних у цей час стала церковно-монастирська дiяльнiсть. Iз метою впорядкування форм благодiйностi у 996 роцi великий князь Володимир Святославич видав Статут, вiдповiдно до якого соцiальне пiклування про нужденних вiддавалося пiд покровительство церкви. Результатом такого роду дiяльностi церков i монастирiв стало створення на Русi численних богадiлень, притулкiв та iнших благодiйних закладiв. Пiсля Батиєвого нашестя православна церква взагалi виявилася єдиним iнститутом допомоги нужденним.
Другий перiод. Традицiї княжої благодiйностi у ХІІ-ХІІІ ст. ст. розвинулися в iсторiї пiвденно-захiдного Галицько-Волинського князiвства. Серед галицьких князiв особливим благодiйництвом прославилися Ярослав Осмомисл, Данило Галицький i Володимир Волинський. У цiлому пiсля занепаду Києва Галицько-Волинське князiвство слугувало опорою української державностi. У цiй ролi воно перейняло велику частку київської культурно-освiтньої спадщини, тим самим зберiгши в українцiв почуття культурної iдентичностi, у тому числi вiдновивши основнi напрями соцiальної благодiйностi.
Третiй перiод розвитку соцiальної роботи припадає на час входження України до складу Речi Посполитої. З ХVІ ст. осередками вiдродження православ'я, а отже, i органiзованої благодiйницької дiяльностi стають братства. Вони завоювали повагу й широку популярнiсть, опiкуючися вдовами й сиротами своїх померлих членiв, пiдтримуючи шпиталi й надаючи своїм членам безвiдсотковi позики. Іншим напрямом соцiально-благодiйницької дiяльностi братств стала освiтня справа i, зокрема, вiдкриття шкiл та органiзацiя в них безплатного навчання при досить демократичному шкiльному устрої (школи були вiдкритi для всiх верств населення).
Особливий iмпульс для розвитку соцiальна благодiйнiсть за Українi отримала за Козацької доби. Саме у перiод ХVІ-ХVІІ ст. ст. тут сформувалися основи соцiальної козацької педагогiки, якою декларувалася необхiднiсть захисту потреб, iнтересiв, прав як окремої особистостi, так i груп людей.
Основою органiзацiї шкiльної освiти (зокрема полкових, сiчових шкiл, шкiл джур) був принцип соцiальної благодiйностi, що знайшло вiдображення в органiзацiї безплатного, демократичного за формою навчання, у тому числi й дiтей-сирiт, яких, за традицiєю, всиновлювали, а отже, i виховували козацькi куренi. Вони ж опiкувалися й матерiальним забезпеченням сiмей загиблих козакiв.
роботи в Українi починається з другої половини ХVII ст., що знаменувало четвертий етап становлення соцiальної роботи. Саме в цей час внаслiдок посилення центральної влади поряд iз церковною, приватною благодiйнiстю, зокрема благодiйнiстю окремих культурних осередкiв-братств, козацьких угруповань, набирає силу процес оформлення державного призрiння. Так, 1670 року в Росiйськiй iмперiї, до складу якої входила на той час i Україна, було засновано Приказ створення богадiлень, що, у свою чергу, знайшло подальше вiдображення у постановах Земського собору (1681) про практичну реалiзацiю цих завдань.
полiтика, спрямована на надання матерiальної та iншої допомоги нужденним, створюється мережа свiтських соцiальних установ, а з iншого – виходять такi закони, як, наприклад, "Про заборону жебрацтва" (1712) та "Про визначення жебракiв соцiальне небезпечним елементом" (1721), що, власне, стало деякою суперечнiстю цього етапу соцiальної роботи. Так чи iнакше, а саме за петровських часiв було закладено фундамент iнституту соцiальної роботи i здiйснено значний крок уперед у пiдвищеннi ролi державного регулювання щодо органiзацiї призрiння.
таких структур було в цiлому здiйснено в 42 губернiях Росiйської iмперiї за часiв Катерини II, у тому числi й у кiлькох малоросiйських.
для iнвалiдiв, громадських їдалень. Для губернських приказiв громадського призрiння з державної казни було видiлено по 15 тис. карбованцiв. Крiм того, з метою формування власного бюджету їм надавалося право використовувати вiдсотки на нерухомiсть, прибутки вiд пiдприємств мiсцевої промисловостi.
Однак суперечнiстю перiоду стало те, що державнi соцiальнi установи були спроможними надати допомогу лише частинi нужденних. Тому уряд сприяв виникненню фiлантропiчного напряму – рiзноманiтних товариств, що пiдтримували як церковну, так i приватну благодiйнiсть. Серед найбiльш вiдомих товариств, що функцiонували на 1850 р., можна назвати: Виховне товариство шляхетних дiвчат, Вiльне економiчне товариство, Вiдомство установ iмператрицi Марiї (ним було засновано iнститути шляхетних дiвчат, спрямованi саме на пiдтримку освiти дiтей збiднiлих дворянських родин), Імператорське людинолюбиве товариство, Комiтет пiклування про поранених тощо.
на стiйку тенденцiю, реалiзовану i в нашi днi. Це, перш за все, допомога iнвалiдам, людям похилого вiку, хворим, сиротам i тощо.
Отже, у Росiйськiй iмперiї, а таким чином i в Українi у першiй половинi XIX ст. було створено державну систему соцiального призрiння, яка пiдпорядковувалася спецiальним адмiнiстративно-управлiнським органам i складалася переважно з благодiйних установ закритого типу. Водночас розширилася дiяльнiсть фiлантропiчних товариств i приватних благодiйникiв.
Шостий етап становлення соцiальної роботи пов'язаний iз скасуванням крiпосного права (1861). Ця подiя стала передумовою i основою широких реформаторських процесiв. Утвердження нових соцiально-економiчних вiдносин вимагало коректування сталих пiдходiв в управлiннi соцiальною сферою, зумовило необхiднiсть вiдпрацювання нових принципiв, форм i методiв благодiйностi. Серед оновлених принципiв соцiальної роботи видiляємо такi:
Децентралiзацiя управлiння справою допомоги нужденним.
Створення умов для розвитку мiсцевої iнiцiативи й самодiяльностi в цiй сферi громадського життя.
60-70-тi роки XIX ст. – перiод проведення лiберальних реформ, серед яких двi: земська 1864 р. i мiська 1870 р. законодавчо зумовили змiну системи соцiальної благодiйностi. Першою, згiдно з "Положенням про губернськi й повiтовi земськi установи", декларувалося утворення губернських земств як органiв мiсцевого самоврядування. Іншою у мiстах на виборнiй основi утворювалися мiськi думи. До компетенцiї земських i мiських органiв самоврядування ввiйшло: завiдування лiкувальними i благодiйними закладами, призрiння бiдних, невилiковно i психiчно хворих, опiкування народною освiтою i охороною здоров'я.
Наприкiнцi XIX ст. земськi й мiськi органи самоврядування на територiї земських губернiй утримували у 5 разiв бiльше благодiйних установ порiвняно з кiлькiстю одержаних ними вiд приказiв громадського призрiння. В Українi саме земства стали головними осередками органiзацiї i проведення соцiальної роботи. Вони справедливо можуть вважатися першоосновою системи соцiальної роботи в Українi.
Один iз найвiдомiших дослiдникiв дiяльностi українських земств О. Моргун досить правомiрно назвав "земське самоврядування "одним iз найвидатнiших явищ у суспiльному, економiчному й культурному життi України кiнця XIX ст.".
В Українi земства було впроваджено з 1865 р. на Лiвобережжi й Пiвднi. З 1911 року цей процес охопив i Правобережжя. Яскравими i водночас типовими прикладами може слугувати соцiальна дiяльнiсть Полтавського й Херсонського земств. Так, у другiй половинi XIX ст. у Полтавськiй губернiї земськi органи самоврядування створили досить розгалужену систему соцiальної допомоги населенню, серед основних напрямiв якої варто видiлити: вiдкриття лiкарень i аптек, органiзацiю притулкiв для дiтей, створення закладiв громадського призрiння для дорослого населення, фiнансування освiти незаможних верств населення, органiзацiю бiблiотек-читалень. У дiяльностi Херсонського земства особливого значення набув аспект медико-санiтарного обслуговування населення. 1886 року ним була створена перша в Українi Херсонська земська санiтарна органiзацiя.
Таким чином, можна дiйти висновку, що результатом переходу справи призрiння до органiв самоврядування стало розширення масштабiв, виникнення нових форм соцiальної пiдтримки, пiдвищення загального рiвня органiзацiї допомоги немiчним, бiдним та хворим. Звичайно, були й слабкi сторони у їхнiй дiяльностi (обмеженiсть та недостатнiсть деяких заходiв, невеликi потужностi та повiльний розвиток практики надання допомоги нужденним верствам населення через брак фiнансування), але вони в жодному разi не можуть слугувати пiдґрунтям для недооцiнки практики соцiальної роботи земств.
До позитивних здобуткiв слiд вiднести:
· залучення коштiв iз рiзних джерел (земських бюджетiв, благодiйницьких органiзацiй, у тому числi тих, що перебували у вiданнi державних попечительських органiв) з метою пiдвищення рiвня проведення рiзноманiтних заходiв, розгортання соцiальної допомоги в нових сферах дiяльностi;
· адресну допомогу;
· допомогу у працевлаштуваннi;
· медичну допомогу.
Крiм зазначеної системи, в Українi частина благодiйних органiзацiй i закладiв дiяла у межах великих державно-громадських об'єднань. Зокрема, у складi Вiдомства закладiв iмператрицi Марiї в Українi наприкiнцi 90-х рокiв XIX ст. функцiонували майже 300 благодiйних товариств i установ, у Товариствi Червоного Хреста – бiльше нiж 250. Як правило, їхня дiяльнiсть контролювалася урядовими вiдомствами: Мiнiстерством фiнансiв, Мiнiстерством юстицiї, Мiнiстерством народної освiти та iн.
Активно розвивається в цей перiод i приватна благодiйнiсть. Вiдомi українськi пiдприємцi Терещенки, Симиренки, Ханенки, Бобринськi, Бродськi, Гальперiни жертвували значнi суми на лiкарнi, богадiльнi, училища та iншi благодiйнi установи.
Характерною рисою другої половини XIX ст. став розвиток церковнопарафiяльної благодiйностi. Урядовий закон 1864 р. про парафiяльнi попечительства поклав початок новому перiоду церковно-парафiяльної благодiйностi. Одним iз її завдань стало початкове навчання дiтей i устаткування благодiйних закладiв. Фiнансувалися цi заходи головним чином за рахунок добровiльних унескiв парафiян.
Саме в цей перiод почала складатися i система соцiального забезпечення. Так, у 1903 р. вийшов урядовий закон "Про винагороду потерпiлих унаслiдок нещасних випадкiв робiтникiв i службовцiв на пiдприємствах фабрично-заводської, гiрничо-видобувної промисловостi". Цей закон передбачав нарахування пенсiй або надання одноразової допомоги внаслiдок травми, отриманої на виробництвi, чи тимчасової втрати працездатностi у зв'язку iз виробничими обставинами. Іншим напрямом соцiального забезпечення в цей час стало нарахування пенсiй службовцям цивiльних i вiйськових вiдомств. При цьому передбачалася залежнiсть розмiру пенсiй вiд вислуги рокiв, вiйськового чину, посади.
Отже, саме iз другої половини XIX ст. в Українi вiдбуваються iстотнi змiни щодо розумiння соцiальної роботи. Децентралiзацiя управлiння соцiальною сферою, передача значної частини функцiй призрiння земським i мiським органам самоврядування, широке залучення громадськостi до органiзацiї допомоги нужденним, урядове заохочення благодiйникiв та низка iнших пiдходiв до розвитку соцiальної роботи забезпечили якiсно новий її рiвень, зокрема зародження таких тенденцiй i особливостей, як вiдкритiсть, диференцiйованiсть й адреснiсть, розвиток трудової допомоги, розширення мережi благодiйних товариств i установ, органiзацiя соцiального страхування, державного пенсiйного забезпечення службовцiв.
Безумовно, залежнiсть України вiд Росiйської iмперiї, авторитарний полiтичний устрiй, адмiнiстративно-бюрократична система управлiння, тривале збереження крiпосного права не могли не позначитися негативно на характерi i масштабах, а також формах соцiальної роботи цього перiоду в Українi. Так чи iнакше, проаналiзований досвiд потребує критично-творчого осмислення з метою його актуалiзацiї i можливого використання в сучасних умовах розбудови соцiальної роботи.
2. Сучасна соцiальна концепцiя України. Сутнiсть професiї соцiального працiвника
Радикальнi економiчнi та полiтичнi змiни в українському соцiумi призвели до глибоких кризових процесiв, а саме: руйнацiї господарсько – економiчних зв’язкiв; майнової диференцiацiї; зростання соцiальної напруженостi.
Цi кризовi процеси спричинюють виникнення глибинних передумов для соцiальних вибухiв i означають збереження соцiальної несправедливостi у сучасному українському суспiльствi. Натомiсть загально визнаним критерiєм цивiлiзованостi будь – якого суспiльства є якраз соцiальна справедливiсть , яка тлумачиться як створення рiвних реальних життєвих можливостей для вияву i здiйснення своїх iнтелектуальних творчих сил.
Єдиної моделi соцiальної справедливостi, звичайно немає. Жодна з iснуючих соцiальних моделей у свiтi, водночас, не може забезпечити рiвень соцiальної справедливостi, достатнiй для пересiчного громадянина. Не є гарантом соцiальної справедливостi анi ринковий капiталiзм, анi приватна власнiсть, анi соцiалiстичний метод господарювання. Не стало причиною якогось зростання соцiальної справедливостi й руйнування державного сектору економiки.
Подальший соцiальний розвиток України може серйозно залежати вiд двох чинникiв :
1. Здатностi науки своєчасно осмислювати i прогнозувати соцiальну ситуацiю.
2. Вмiння i бажання використовувати свiтовий соцiальний досвiд.
Соцiальна полiтика сучасної держави європейського зразка має мiстити двi складовi частина – активну i пасивну. Основними державними документами, якi регулюють перспективи соцiального розвитку України , стали «Концепцiя соцiального забезпечення населення України» (грудень 1993) та «Концепцiя соцiальної полiтики» (липень 1994). Соцiальний досвiд соцiального розвитку може бути представлений у двох напрямах – лiберальному та патерналiстському.
Отже перейдемо до того, а яке ж значення вiдiграє соцiальний працiвник у цiй системi.
В самому загальному виглядi соцiальну робота - це є практична, професiйна дiяльнiсть з подання допомоги та пiдтримки людей, якi опинилися в скрутнiй ситуацiї . Соцiальна дiяльнiсть рiзноманiтна , потребує певної уваги з боку суспiльства, держави; стає самостiйним феноменом сучасної цивiлiзацiї, що вiдображає дiалектику поєднання загальнолюдських цiнностей i унiкальностi особи, тому пiд соцiальною роботою надалi будемо розумiти професiйну дiяльнiсть соцiальних iнститутiв державних i не державних органiзацiй, груп i окремих iндивiдiв з наданням допомоги у здiйсненнi успiшної соцiалiзацiї особам чи групам людей у випадках, коли за вiдсутностi належних умов у суспiльствi, або особистих вад їх соцiалiзацiя припиняється, або вiдбувається у зворотному напрямку (десоцiалiзацiя) .
Соцiальна значимiсть професiї соцiального працiвника, визначається в функцiях закладiв соцiальної роботи, якi виконують структурнi елементи, системи соцiального захисту населення. Цi дiї регулюються певними нормативними документами, контролюються i мають забезпечити iнтереси системи соцiального захисту, як цiлого.
Соцiальна робота:
· Професiйна або волонтерська дiяльнiсть, спрямована на гарантовану пiдтримку i надання соцiальних послуг будь – якiй людинi. У широкому розумiннi слова соцiальна робота – це дiяльнiсть соцiальних служб (державних, приватних, громадських); у вузькому – вплив спецiалiстiв iз соцiальної роботи на особистiсть з метою надання допомоги у самовиявленнi.
· Система теоретичних знань i заснована на них практика, яка має на метi забезпечення соцiальної справедливостi шляхом пiдтримки найменш захищених верств населення та протидiї факторам соцiального виключення
в суспiльствi.
рiзним категорiям людей. Соцiальна робота має макро, -мезо -мiкро.
Об’єкти соцiальної роботи – люди, якi мають проблеми, незалежно вiд вiку.
Суб’єкти соцiальної роботи – держава, державнi установи, служби, окремi люди.
соцiальної роботи виступають закономiрностi , що зумовлюють характер та спрямованiсть соцiальних процесiв.
до об’єкта працi; б) стосунки спецiалiста з колегами; в) ставлення спецiалiста до суспiльства. Отже, як тiльки професiйнi стосунки набули якiсної усталеностi, це привело до формування особливих моральних настанов , що вiдповiдають характеру i змiсту працi, вiдображають практичну доцiльнiсть певних стосункiв як мiж членами професiйної групи, так i самої групи з суспiльством.
Таким чином, можна дiйти висновку про те , що головнi соцiально – педагогiчнi категорiї тлумачать так:
Соцiальна робота – професiйна, цiлеспрямована дiяльнiсть у суспiльствi через уповноваженнi державнi i недержавнi соцiальнi iнститути , спрямована на створення соцiальних умов для повноцiнної життєдiяльностi та розвитку рiзних категорiй населення.
Соцiальний працiвник – це професiйно пiдготований спецiалiст , який працює в державних (недержавних) соцiальних iнститутах i сприяє створенню соцiальних умов для повноцiнної життєдiяльностi рiзних категорiй населення , котрi потребують захисту i пiдтримки.
Оскiльки соцiальна робота має iнтегральний характер, її представники мають володiти якостями педагога, психолога, медичного працiвника, юриста, соцiолога, державного службовця.
Соцiальнi проблеми освiти стосуються по сутi, всiх людей, а не лише учнiв i педагогiв.
Взаємини соцiального працiвника i клiєнта, що базуються на спiвчуттi i довiрi, бiльш нагадують дружнi стосунки. Дiйсно , цi взаємини передбачають допомогу клiєнтовi з боку соцiального працiвника, а не навпаки. Впевненiсть клiєнта у тому , що така допомога йому буду надана, є головним соцiальним фактором , що впливає на ефективнiсть соцiальної роботи.
3. Посадовi обов’язки та функцiї соцiального працiвника
· Виявляти в сiмї та окремих дiтей та пiдлiткiв, якi потребують соцiального захисту ; дiтей пiдлiткiв та дорослих, якi потребують опiки та допомоги у влаштуваннi в лiкувальнi та навчально—виховнi заклади, отриманнi матерiальної, соцiально-побутової та iншої допомоги.
· Встановлювати причини утруднень, конфлiктiв , що виникають у навчальний та поза навчальнiй сферi, у сiмї та iн.
· Сприяти розв’язанню цих труднощiв та конфлiктiв та гарантувати соцiальний захист;спiльнiй дiяльностi рiзних громадських та державних органiзацiй i установ по наданню необхiдної допомоги групам ризику.
· Надавати допомогу в сiмейному вихованнi, дiяльностi педагогiчних колективiв.
iнтересами та iн.)
Напрямки професiйної дiяльностi соцiального педагога полягає у вивченнi соцiально-психологiчних цiнностей особистостi, соцiально-педагогiчного впливу макросередовища на зростаючу особистiсть, та органiзовувати освiтньо-виховнi взаємодiї з проблемними особистостями, якi потребують допомоги.
Рiвнi здiйснення професiйної дiяльностi соцiального працiвника:
1. Виконання (копiювання чужих зразкiв виконання дiяльностi);
2. Планування (здiйснення дiяльностi за власним уявленням без врахування обставин);
3. Проектування (здiйснення дiяльностi, виходячи з її системного розумiння)
Функцiональний аспект дiяльностi соцiального працiвника. Функцiї соцiального працiвника – це предметно-iнструментальна основа його професiйної дiяльностi. Професiйнi функцiї соцiального працiвника дозволяють уявити структуру функцiональних обов'язкiв як певну суму знань, вмiнь i навичок, якi забезпечують професiйну компетентнiсть спецiалiстiв в практичнiй роботi. Ми придiляємо цим питанням особливу увагу.
Аналiзуючи функцiї соцiального працiвника, вважаємо треба пiдкреслити рiзноманiтнiсть пiдходiв до їх видiлення i класифiкацiї.
спектральний i процесуальний.
Спектральний Процесуальний
пiдхiд базується на вiдокремленi соцiального працiвника як частини процесу його професiйної взаємодiї iз клiєнтом, адекватного парадигмi „ визначення проблеми – розробка план реалiзацiя " за Стiвеном Шардло;
Український дослiдник В. М. Сидоров основнi iз них об'єднав класи: базовi таспецiальнi. До базових функцiйза цi фiкацiєю автор вiдносить: дiагностичну (оцiночну), корекцiйну. До спецiальних:
комунiкативну, органiзаторську, прогностичну, превентивну, психо- терапевтичну, рекламно-пропагандистську, медичну, соцiально-педагогiчну, соцiально-економiчну.
Дiагностична
функцiя соцiального працiвника включає вивчення, аналiз i оцiнку клiєнтiв (iндивiдiв, сiмей, груп, спiльно1
i направленiсть впливу на них соцiального середовища i „ставить с дiагноз"; дана функцiя передбачає також i оцiнку результатiв, д в процесi соцiальної роботи.
Прогностична
функцiя полягає у прогнозуваннi соцiальним працiвником розвитку подiй, процесiв, якi проходять у сiм'ї, гру суспiльствi i розробцi певної моделi соцiальної поведiнки. 3мiст прогностичної функцiї вимагає вiд соцiального працiвника визначення прiоритетiв, тому що проблеми, з якими йому доводиться м здебiльшого багатограннi i вимагають дiй за декiлькома параметрами
У зарубiжнiй практицi соцiальної роботи прогностична соцiальних працiвникiв реалiзується, як правило, у формi (письмової або усної угоди), яка укладається мiж соцiальним пра- клiєнтом та iншими задiяними особами чи структурами.
здебiльшого укладається з метою визначення обов'язкiв всiх сторiн i деталiзацiї рiзноманiтних аспектiв сервiсних послуг.
Запобiжно-профiлактична або соцiально-терапевтична функцiя дозволяє передбачити i привести у дiю соцiально-правовi, юридичнi, психологiчнi, соцiально-медичнi, педагогiчнi заходи, попередження та подолання негативних явищ, органiзацiю вiдповiдної допомоги особам, якi її потребують, забезпечити захист прав сiм'ї, жiнок, пiдлiткiв, дiтей, молодi пiдтримку груп ризику.
Правозахиснафункцiя полягає в знаннi та вмiннi використовувати закони правовi акти, якi спрямованi на надання допомоги i пiдтримки дiтей та пiдлiткiв, їх захист.
установ органiзацiй, громадських, творчих та iнших спiлок, спецiалiсти»
Психологiчнафункцiя передбачає консультування та корекцiю мiжособистiсних стосункiв, допомогу у соцiальнiй реабiлiтацiї всiм, хто її потребує, сприяння соцiальнiй адаптацiї особистостi.
Соцiально-медична функцiя спрямована на органiзацiю роботи з профiлактики здоров'я, на оволодiння першою медичною допомогою, кульгу) харчування, санiтарно-гiгiєнiчними нормами, основами трудотерапiї, сприяння формуванню здорового способу життя.
Соцiально-побутовафункцiю реалiзують шляхом надання необхiдної допомоги пiдтримки рiзним категорiям дитячого населення/особливо дiї iнвалiдам, рiзним типам сiмей та iн./.
Комунiкативнафункцiя передбачає встановлення контактiв з особами, якi потребують тiєї чи iншої допомоги, пiдтримки, органiзацiї обмiну iнформацiєю, сприяння включенню рiзних iнститутiв суспiльства в дiяльнiсть соцiальних служб, допомоги у сприйняттi й розумiннi iншої людини.
Посередницькафункцiя передбачає встановлення взаємозв'язку та спiльної дiяльностi багатьох громадських, соцiальних, державних структур вирiшення проблем дiтей та пiдлiткiв, а таж соцiальних груп ризику
Морально-гуманiстичнафункцiя соцiальної роботи як своєрiдна концентрацiя всiх iнших функцiй надає соцiальнiй роботi високий гуманiстичний
4. Етичнi вимоги до професiйної дiяльностi соцiального робiтника
професiйної етики соцiолога, зумовлену мультиварiантнiстю його соцiальних вiдносин. За сучасних умов соцiальний працiвник як представник професiйної спiльноти має нести особисту моральну вiдповiдальнiсть за взаємини з рiзними суб’єктами , з якими необхiдно вступати в контакти пiд час здiйснення професiйної дiяльностi: 1) iз суспiльством, презентованим а) ретрансляторами iнформацiї (журналiсти, полiтики, полiтологи, коментатори), б)споживачами iнформацiї, (фахiвцi ,котрi апелюють до результатiв соцiологiчних дослiджень ), в) населенням як носiєм громадської думки, г) владними структурами й iдеологiчними iнституцiями, зацiкавленими у тенденцiйнiй iнформацiї; 2) зi спiввиконавцями у конкретних проектах; 3) iз респондентами;4) iз замовниками;5) iз професiйною спiльнотою.
Звiсно етика соцiального працiвника ґрунтується на загальнолюдськiй моралi, загальному громадянському законодавствi та загальних етичних нормах наукової працi й наукового спiлкування. Почастiшання випадкiв порушення канонiв професiйної етики в Українi за нової соцiальної ситуацiї на жаль, уже призвело до численних публiчних спекуляцiй навколо соцiологiї, до спотвореного сприйняття громадськiстю ролi та мiсця соцiологiчної науки в суспiльствi. Як перший крок розв’язання сучасних етико-професiйних проблем соцiологiчної спiльноти на 3-ьому з’їздi Соцiологiчної асоцiацiї України було ухвалено рiшення про створити Комiсiю з професiйної етики i доручити їй пiдготовку Кодексу професiйної етики вiдповiдно до сучасних вимог до професiйної дiяльностi соцiологiв.
Кодекс професiйної етики соцiолога був затверджений 5 з’їздом Соцiологiчної асоцiацiї України 20 травня 2004 року. Цей кодекс визначає головнi принципи i етичнi норми професiйної вiдповiдальностi та поведiнки соцiологiв України. Кодекс мiстить вступ, основний змiст(«Етичнi норми»), додаток(«вiдповiдальнiсть за порушення кодексу професiйної етики соцiолога») i висновки.
Основний змiст кодексу становлять етичнi норми та правила, структурованi вiдповiдно до таких сфер професiйної дiяльностi соцiологiв:
· органiзацiя професiйної дiяльностi та трудовi вiдносини
· науково-дослiдна дiяльнiсть
· наукове спiлкування
· презентацiя результатiв дослiдження i науковi публiкацiї
· редакцiйно-видавнича дiяльнiсть
· освiта, викладання, професiйна пiдготовка
· консультування й експертиза
· публiчнi виступи
· робота за контрактами та надання послуг.
Як додаток до складу Кодексу входить роздiл «Вiдповiдальнiсть за порушення Кодексу професiйної етики соцiолога», який описує процедури подання i розгляду скарг Комiсiєю з професiйної етики САУ.
Етичнi норми, задекларованi цим Кодексом, спираються на загальнi моральнi принципи, прийнятi в мiжнароднiй соцiологiчнiй спiльнотi:
· професiйна компетентнiсть
· чеснiсть
· професiйна вiдповiдальнiсть
· соцiальна вiдповiдальнiсть
· повага до прав i гiдностi кожної людини.
Етичнi норми встановлюють загальнi правила поведiнки соцiальних працiвникiв. Потреби практики визначають цiль тiєї чи iншої професiї i вимагають вiд працiвникiв вiдповiдного профiлю необхiдної квалiфiкацiї (професiоналiзму, компетенцiї), з одного боку, її етичної пiдготовки , що передбачає теоретичне освоєння норм i принципiв моралi для застосування їх у професiйнiй практицi ,- з iншого. Кожна людина в силу обставин життя втягується у рольове спiлкування з рiзними професiоналами, наприклад, з лiкарем, юристом, i т. д. При цьому вона очiкує вiд них не тiльки квалiфiкованого виконання їх обов’язкiв щодо задоволення її потреб, iнтересiв, а й уважного, увiчливого до неї ставлення. Тому професiйна етика покликана дати рекомендацiї професiоналам , посадовим особам, у тому числi i керiвникам , щодо моральної складової у виконаннi професiйних функцiй.
Специфiка функцiй соцiального працiвника та соцiального педагогавимагає органiчного єднання особистiсних та професiйних якостей широкої освiченостi, а тому пiдготовка такого фахiвця має ґрунтуватися на тлi практичного людинознавства. Професiйнi стандарти,до таких фахiвцiв базуються на кодексi етики та професiйних умiнь, якi слугують своєрiдною "клятвою Гiппократа", ґрунтуються І фундаментальних загальнолюдських цiнностях, враховують гiд-М1 її унiкальнiсть кожної особистостi, її права та можливостi.
Прикладами можуть слугувати кодекси етики соцiального працiвника СЩА та Канади, в яких наголос робиться на клiнiчнiй соцiальнiй роботi чи на соцiальному розвитку. Створений i кодекс етики соцiального працiвника та соцiального педагога Росiї та України,офiцiйно схвалений Асоцiацiєю соцiальних працiвникiв та соцiальних педагогiвусiма регiональними пiдроздiлами.
Навiть, порiвняно невеликий досвiд розвитку соцiальної роботи в Українi свiдчить, що спiвпраця соцiальних педагогiв та соцiальних працiвникiв спрямована на об'єднання людей безпосередньо там, де вони живуть. Вона вiдкриває великi перспективи та має конкретний результат: перемагають загальнолюдськi цiнностi, милосердя, послаблюється соцiальне напруження. Соцiальнi педагоги та соцiальнi працiвники створюють реально дiючий механiзм соцiального захисту, пiдтримки,що допомагає державним та суспiльним структурам наблизитись до кожної конкретної сiм'ї, до кожної людини, яка є найбiльшою цiннiстю оновленого суспiльства.
Професiї соцiального працiвника та соцiального педагога схожi
та переслiдують однi й тi самi цiлi. Результат дiяльностi цих фахiвцiв – пiдвищення життєвого рiвня усiх людей незалежно вiд вiросповiдання та нацiональностi.. Кожна людина право на належне повноцiнне
сучасний складнийперiод розбудови української держави, коли виникає багато проблем i люди потребують пiдтримки та допомоги.
Отже, роблячи висновки можна сказати, що професiя соцiального працiвника, цiлком залежить вiд етичних принципiв. Цей висновок, можна зробити на пiдставi тих фактiв, що соцiальний працiвник весь час контактує безпосередньо з людьми, в якiй би органiзацiї вiн не працював. Органiзацiйну структуру iнститутiв соцiального захисту населення можна охарактеризувати, як упорядкований зв'язок i взаємодiю органiв соцiальної роботи та його суб’єктiв , що забезпечують загальнi умови, рацiоналiзацiю органiзацiй i норм здiйснення допомоги для пiдтримки груп та осiб, якi опинилися у станi соцiального ризику, вiдповiдно до їх iнтересiв, потреб i можливостей.
контактує, бо мораль одна iз форм духовного життя , один iз найдавнiших унiверсальних способiв соцiальної регуляцiї. Вона має загальнолюдський сенс i моральний вимiр дає нам уявлення про мiру людяностi суспiльства i особистостi.
соцiальних працiвникiв (1994)
Професiйно-етичний кодекс соцiальних працiвникiв України дозволяє здiйснювати соцiальну i соцiально-педагогiчну роботу з рiзними особами, групами, спiльнотами на їхнє благо.
Можна видiлити такi загальнi принципи соцiальної роботи:
· Соцiальний працiвник виконує свої обов’язки на засадах таких принципiв:
· Кожна людина цiнна для суспiльства своєю унiкальнiстю , яку потрiбно враховувати i поважати
· Соцiальний працiвник зобов’язаний всi свої знання i навички спрямовувати на надання допомоги окремим людям , групам, спiльнотам у їхньому розвитку, а також на розв’язання конфлiктiв мiж особою i суспiльством.
· Соцiальний працiвник надає допомогу кожному , хто звертається до нього за допомогою i порадою без будь – якої дискримiнацiї на пiдставi статi, вiку, фiзичних i розумових недолiкiв, кольору шкiри, соцiальної i расової належностi, вiросповiдання, мови, полiтичних поглядiв, сексуальної орiєнтацiї.
· Соцiальний працiвник дотримується принципу особистої недоторканостi, конфiденцiйностi та вiдповiдального використання iнформацiї у своїй роботi.
· Дiяльнiсть соцiального працiвника базується на засадах взаємодiї, партнерського спiвробiтництва i передбачає двосторонню вiдповiдальнiсть за вирiшення проблеми клiєнта.
· Соцiальна робота несумiсна з прямим чи опосередкованим примусом клiєнтiв до будь – яких дiй, навiть на користь клiєнта.
· Соцiальний працiвник здiйснює етично виправданi дiї, дотримуючись мiжнародних етичних стандартiв соцiальних працiвникiв, Декларацiї прав людини ООН та Професiйно-етичного кодексу соцiального працiвника України.
Отже, пiдбиваючи пiдсумки можна сказати, що етичнi вимоги у професiї соцiального працiвника вiдiграють провiдну роль.
Список використаної лiтератури
2. Етичний кодекс соцiального працiвника. – прийнято на установчих зборах МФСР у Коломбо, Шрi-Ланка, 6-8 Липня 1994 року.
3. Євнух М. Б., Сердюк О. П. Соцiальна педагогiка: Пiдручник. – 2-г. вид., стереотип. – К.: МАУП, 2003.
5. Лукашевич М. П. План-проспект методичного забезпечення викладання у ВНЗ предмета (соцiальної роботи). – К.: МАУП, 2000.
6. Основы социальной работы: Учебник / Под. ред. П. Д. Павленок. – М., 2000.
8. Социальная работа /Под ред. В. И. Курбатова. – Ростов-на-Дону, 1999. – 230с.
9. Соцiальна робота в Українi/За ред. В. Полтавця – К.; 2000.
10. Соцiальна робота в Українi: Навч. посiб./ І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько, С. Я. Марченко та iн.; За заг. ред.: І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактiонової. - К.: Наук. свiт, 2003. - 233 с.
11. Тетерский С. В. Введение в соцiальною работу: Учебн. Пособие. – М; 2000.
12. Холостова Е. И. Генезис социальной работы в России. – М., 1995. – 220с..
| 
