Колективiзм i iндивiдуалiзм як системи суспiльного устрою.
Термiн «колективiзм» означає визнання абсолютного верховенства деякого колективу або групи - наприклад, суспiльства, держави, нацiй або класу - над людською особистiстю. Перефразовуючи вiдоме вираження Муссолiнi, суть колективiзму можна передати принципом: «Усе в суспiльствi, всi завдяки суспiльству, усе для суспiльства». Колективiзму, що ставить колектив над iндивiдом, протистоїть iндивiдуалiзм, що пiдкреслює автономiю особистостi, її незалежнiсть i самостiйну цiннiсть.
сторони соцiального й iндивiдуального життя контролю держави. Інодi пiд «колективiзмом» мають на увазi один з варiантiв тоталiтаризму - комунiстичне суспiльство, що вiдрiзняється особливо послiдовним колективiзмом i максимальним обмеженням автономiї особистостi.
цих понять.
Пiд колективiзмом будемо приймати соцiальну систему, що прагне за допомогою будь-яких коштiв, включаючи й насильство, перешикувати суспiльство в iм'я досягнення якоїсь єдиної всегнiтючої мети й заперечливу автономiю iндивiда.
При такому розумiннi колективiзм уже не протистоїть iндивiдуалiзму, а є, скорiше, його рiзновидом. Колективiзм може бути теоретичним, iснуючим у формi бiльш-менш розробленого проекту колективiстичної перебудови суспiльства, i практичним, iснуючим у виглядi конкретного колективiстичного суспiльства.
Колективiзму протистоїть iндивiдуалiзм, що не намiряється радикально перебудовувати суспiльство заради якийсь унiверсальної, обов'язкової для всiх мети й, що допускає в широких межах незалежнiсть iндивiдiв. Індивiдуалiзм може iснувати як у формi теорiї, так i у виглядi реального iндивiдуалiстичного суспiльства, можливо, що не керується у своєму життi нiякою теорiєю.
варiантами сучасного практичного колективiзму є нацистська нiмецька держава й комунiстична радянська держава. До свого затвердження як соцiальнi системи нацизм i комунiзм iснували у формi теорiї створення чисто арiйської держави й марксистсько-ленiнської теорiї побудови комунiстичного суспiльства.
Розглянута далi соцiальна утопiя Платона являє гарний приклад, що проясняє основнi розходження мiж колективiзмом i iндивiдуалiзмом i разом з тим що показує, що конкретна iсторична версiя колективiзму визначається цiлiсною культурою своєї епохи й може бути адекватно зрозумiла тiльки в контекстi цiєї культури.
Теорiя зробленої держави Платона є першою ясною, послiдовною й добре аргументованою концепцiєю колективiстичного суспiльства. Вона була створена Платоном у серединi його життя й викладена в дiалозi «Держава», потiм, уже наприкiнцi життя, вона повернувся до неї в дiалозi «Закони».
держави. Платон виходить iз iдеї недосконалостi iндивiда й iдеї пiдпорядкованостi його iнтересам цiлого, будь те всесвiт, мiсто, рiд, раса або будь-який iнший колектив. Це - центральнi iдеї всiх колективiстичних суспiльств, як придуманих теоретиками, так i реально iснуючих. На противагу Сократовi, Платон думає, що людський iндивiд у чиннiсть внутрiшньо властивої йому обмеженостi, не може бути зробленим. Існують рiзнi ступенi людської досконалостi, але навiть деякi вiдносно зробленi люди залежнi вiд iнших, менш зроблених, а виходить, вiд суспiльства й держави. Навiть «рiдкi й незвичайнi» натури можуть досягти досконалостi тiльки в такiй державi, завдяки якому вони можуть розгорнути свої здатностi. Держава варто тому цiнувати вище iндивiда: можливi занепад i розвал держави, здатного бути зробленим, кореняться не в ньому самому, а в iндивiдi, у недосконалостi людської душi й природи, у схильностi людського роду виродженню. Платон розглядає можливi форми держави й знаходить, що чотири з них, втiленi в сучаснi йому державах, явно порочнi: у них панують подiл, ворожнеча, розбрат, свавiлля, прагнення до збагачення. П'ята форма державного устрою - це придумане самим Платоном зроблена держава, основною характеристикою якого є справедливiсть. У цiй державi населення пiдроздiляється на три соцiальнi групи: фiлософiв, стражiв або воїнiв, ремiсникiв i хлiборобiв. Цi групи вiдповiдають трьом складовим частинам людської душi: розуму, волi й тваринним iнстинктам. Переходи мiж групами надзвичайно утрудненi: дiти ремiсникiв i хлiборобiв не можуть стати навiть стражами; дiти стражiв стають стражами, а за поганi нахили переводяться в ремiсники або селяни; фiлософи, позбавленi права мати дiтей, поповнюють свої ряди за рахунок тих кращих стражiв, яким здiйснилося 50 рокiв, що було для античностi високим рубежем. Фiлософам належить вся влада в державi, але про неї не можна сказати, що вона є необмеженою. По-перше, їхнє керування є колективним, по-друге, вони самi пiдкоряються важливим обмеженням. «Бiльшу частину часу вони стануть проводити у фiлософствуваннi, а коли наступить черга, будуть трудитися над цивiльним устроєм, займати державнi посади - не тому, що це щось прекрасне, а тому, що так необхiдно заради держави». Закони, установлюванi фiлософами, повиннi виходити не з їхнiх iнтересiв, а з iнтересiв усiєї держави: «Закон ставить своєю метою не благоденство однiєї якої-небудь верстви населення, але благо всiєї держави. То переконанням, то чиннiстю забезпечує вiн згуртованiсть всiх громадян, роблячи так, щоб вони були один одному взаємно кориснi в тiй мерi, у якiй вони взагалi можуть бути кориснi для всього суспiльства. Видатних людей вiн включає в державу не для того, щоб надати їм можливiсть ухилятися куди хто хоче, але щоб користуватися ними для змiцнення держави». У найкращiй державi, говорить Платон, «все загальне. Чи iснує в наш час де-небудь i чи буде коли, щоб загальними були дружини, дiти, все майно й щоб вся власнiсть, iменована приватної, всiма способами була всюди усунута з життя? Щоб вигадували в мiру можливостi кошти так чи iнакше зробити загальним те, що вiд природи є часткою, - ока, вуха, руки, - так, щоб здавалося, начебто все спiльно бачать, чують i дiють, усi вихваляють або гудять те саме? По тим самим причинах усе будуть радуватися й засмучуватися, а закони в мiру сил як можна бiльше об'єднають державу». Завдяки зробленiй державi людська душа навчиться нiчого не вмiти робити що-небудь окремо вiд iнших людей i перестане навiть розумiти, як це можливо. «Сильно сказано, - зауважує iз приводу анти iндивiдуалiстичних пасажiв Платона К. Поппер. - Нiхто не виражав бiльш чесно свою ворожiсть до особистостi. Ця ненависть глибоко вкорiнена у фундаментальному дуалiзмi фiлософiї Платона. Особистiсть i волю вiн ненавидить так само сильно, як змiну окремих вражень, розмаїтiсть мiнливого миру почуттєвих речей. У сферi полiтики особистiсть для Платона - сам сатана».
вони такi:
- ототожнення долi держави з долею правлячого класу, покликаного керувати;
- перетворення родини з намiром обмежити її роль у суспiльствi;
- забезпечення однаковостi поглядiв i навiть почуттiв членiв суспiльства;
- твердiсть i незмiннiсть тiєї доктрини, якою керується суспiльство i яка визначає й обґрунтовує його глобальну мету;
Разом з тим Платон, будучи людиною свого часу, надає цим загальколективiстичним особливостям певне, можна сказати, антична своєрiднiсть. Вiн формулює свiй проект так, нiби останнiй був звернений не до всiх громадян зробленої держави, а лише до його правлячої елiти. Вiд її насамперед потрiбне єднiсть, на неї в першу чергу звертається нагляд за iнтересами й дiями й навiть пропагандою повинна адресуватися винятково їй. Передбачається, що все iнше «людська череда» буде покiрно йти за правлячою елiтою, що складається з пастухiв i сторожових псiв. План Платона розрахований, далi, не на створення абстрактного, не обмеженого нiякими рамками держави, а на побудову античного по своєму типу мiста-держави. Це держава, що працює стабiльно, подiбно добре налагодженiй машинi, повинна мати потужнiсть приблизно в 10 тисяч людських чинностей, i правителi зобов'язанi строго стежити за тим, щоб воно не розросталося. Висування в якостi єдиної для всього держави мети - затримати всi змiни й забезпечити стабiльнiсть, що простирається необмежено, держави й тим самим справедливiсть, - носить на собi печатка тих античних уявлень , згiдно яких справедливiсть означає перебування на своєму мiсцi, а розважливiсть - достаток цих мiсць.
Держава Платона, що вiн називає «найкращим», а потiм навiть «божественним», винятково вороже стосовно особистостi й iндивiдуалiзму.
колективiстичних теорiй, виявилося потужними коштами як для захисту колективiзму, так i для нападок на iндивiдуалiзм. Потрiбно, однак, помiтити, що прирiвнювання iндивiдуалiзму до егоїзму неправомiрно з погляду мислення Древньої Грецiї, що витлумачує iндивiдуалiзм як складову частину iнтуїтивної iдеї справедливостi. Справедливiсть, говорить Аристотель, - це певний спосiб вiдносини до особистостi. Закони повиннi гарантувати рiвну справедливiсть у приватних справах усiм, затверджує Перикл, i наполягає на тому, що iндивiдуалiзм варто зв'язувати не з егоїзмом, а з його протилежнiстю - альтруїзмом. Давньогрецьке поняття справедливостi є, можна сказати, iндивiдуалiстичним, як i саме давньогрецьке суспiльство. Платон же вiдстоює колективiстичне розумiння справедливостi: усе, що сприяє iнтересам держави, є благо, чеснота й справедливiсть; усе, що йому загрожує, являє собою зло, порок i несправедливiсть. Таке чисто утилiтаристське тлумачення справедливостi, що робить iнтереси держави основним i єдиним критерiєм моральностi, перетворює моральнiсть у полiтичну гiгiєну.
Теорiя справедливостi Платона може iдеалiзуватися тiльки тими, хто визнає колективiстичну концепцiю моралi: «Добром, або благом, є те, що в iнтересах моєї групи, або моєї нацiй, або моєї держави». Крiм того, ця теорiя, створена в рамках iндивiдуалiстичного суспiльства й з намiром здаватися досить переконливої для своїх сучасникiв, мiстить безлiч пiдтасувань. Платон починає iз прийняття звичайного для його суспiльства розумiння справедливостi, а потiм за допомогою ряду iнтелектуальних вивертiв приходить до прямо протилежного її тлумачення, як якби останнє випливало з вихiдного розумiння.
Індивiдуалiстична справедливiсть припускає рiвнiсть всiх громадян перед законом; рiвнiсть у тих обмеженнях iндивiдуальної волi, якi необхiднi в суспiльному життi; рiвний розподiл переваг серед всiх громадян; рiвнiсть їх у судовому розглядi; рiвне, безстороннє вiдношення законiв до всiх iндивiдiв або їхнiх груп. Жоден iз цих моментiв не прийнятний для колективiстичної, i зокрема платонiвської, справедливостi.
встановлення справедливостi. Не випадково тому, що остання є центральною темою «Держави». За традицiєю пiдзаголовком цього дiалогу вважають слова «Про справедливiсть». З облiком сказаного про протилежнiсть iндивiдуалiстичної й колективiстичної справедливостi, цей пiдзаголовок варто було б уточнити: «Про колективiстичну справедливiсть». «Держава» - це класика колективiстичного вчення про справедливiсть, добро й про моральнiсть у цiлому.
У теорiї зробленої держави Платона дуже складно переплiтаються мотиви, характернi для античного розумiння колективiзму, з мотивами, властивими всякому колективiзму, незалежно вiд епохи його iснування. Крiм того, створена в iндивiдуалiстичному давньогрецькому суспiльствi ще теорiя, як i Платона включає як вiдправний пункт для подальшого обговорення цiлий ряд положень, що здаються прийнятними для цього суспiльства, але не погодяться з кiнцевими колективiстичними положеннями теорiї Платона. Цi особливостi мiркувань Платона, а також заплутанiсть i непослiдовнiсть його мiркувань, послужили основою ряду невiрних iнтерпретацiй його теорiї зробленої держави.
Платона нерiдко представляють гуманiстом i прогресивним соцiальним мислителем. Інодi його вважають навiть провiсником сформованi тiльки в новий час лiбералiзму, центральним моментом якого є затвердження автономiї особистостi. Цi невiрнi iнтерпретацiї ґрунтуються на доданнi ключовим поняттям утопiї зробленої держави - благо, справедливiсть, щастя й iн. - тих змiстiв, якi вони мають в iндивiдуалiстичному (капiталiстичному) суспiльствi, а не тих, у яких їх використовував сам Платон. Дiйсно, у платонiвських «Державi» i «Законах» можна прочитати, що в його найкращiй державi людина досягає того щастя, що вiдповiдає його природi, i що сама ця держава побудована на iдеях абсолютного блага й абсолютної справедливостi. Але всi цi цiнностi мають у Платона пiдкреслено колективiстичний змiст, а сама його держава зовсiм саме в цьому змiстi. З погляду iндивiдуалiстичного суспiльства гуманiзм Платона є антигуманiзмом, його справедливiсть - кричущою несправедливiстю, а його щастя - нещастям iндивiдуалiстичної особистостi. Не дивно, що план колективiстичної перебудови суспiльства, що пропонувався в «Державi», не мав нiякого успiху в давньогрецькому суспiльствi. І коли наприкiнцi життя Платон писав «Закони», що розвивали деякi iдеї «Держави», вiн уже усвiдомлював, що його проект зробленої держави є утопiєю, описом «iдеальної держави», «зразком», що не має нiяких надiй на свою реалiзацiю. К. Поппер, вiдкрито захищаюче iндивiдуалiстичне суспiльство, прав, що з погляду основних цiнностей цього суспiльства Платон є реакцiйним мислителем i що його теорiя моралi означає кiнець моральної вiдповiдальностi особистостi й руйнування, а не вдосконалювання моралi.
Разом з тим сам Поппер iстотно спрощує соцiальну утопiю Платона, витлумачуючи її як тоталiтаристську. «По-моєму, цю програму, - пише Поппер, - цiлком можна назвати тоталiтаристської», «Я вважаю, що в моральному вiдношеннi полiтична програма Платона не виходить за рамки тоталiтаризму й у своїй основi тотожна йому», «Я не сумнiваюся в щиростi платонiвської прихильностi тоталiтаризму». Поппер навiть говорить, що йому довелося змiнити свої уявлення про тоталiтаризм, щоб правильно витлумачити Платона: «Моя спроба зрозумiти Платона за допомогою аналогiї iз сучасним тоталiтаризмом, до мого власного подиву, привела мене до необхiдностi змiни моїх поглядiв на тоталiтаризм. Я не змiнив мого ворожого вiдношення до нього, але зрештою усвiдомив: чиннiсть i древнiх, i нових тоталiтарних рухiв - як би погано ми не ставилися до них - заснована на тiм, що вони намагаються вiдповiсти на цiлком реальну соцiальну потребу».
Що можна сказати на це? Тоталiтаризм як соцiальна доктрина почав складатися тiльки в XIX в. Як соцiальний рух вiн став масовим i домiгся успiху лише в XX в. Представляти Платона безпосереднiм попередником тоталiтаризму й установлювати, як це робить Поппер, ланцюжок «Платон-Гегель-Маркс» значить до крайностi спрощувати реальну iсторiю як теорiй колективiстичного суспiльства, так i теорiй тоталiтарного суспiльства. Перехiд безпосередньо вiд Платона до Маркса через Гегеля помiтно модернiзує Платона й одночасно архаїзує Маркса.
Подiбне спрощення допускає й І. Р. Шафаревич, що витлумачує всi колективiстичнi теорiї як теорiї соцiалiзму у своєї цiкавої й iнформативної книгу з аналiзу «соцiалiзму Платона». Соцiалiзм (комунiзм) як теорiя зложився лише в Новий час, як соцiальна практика вiн затвердився тiльки в XX в. Античнi й середньовiчнi форми колективiзму мають певну спiльнiсть iз соцiалiзмом як колективiзмом iндустрiального суспiльства. Але це не може бути основою для того, щоб шукати джерела соцiалiзму в античностi або Середньовiччi. Історiя теоретичного соцiалiзму, що починається з античного колективiзму, неминуче здобуває кумулятивний i апокалiпсичний характер. Вона затирає принциповi розходження мiж рiзними iсторичними формами колективiзму й послабляє зв'язку кожної з них зi своєю епохою i її культурою.
На закiнчення цього короткого аналiзу античної форми колективiзму можна звернути увагу на iдею Л. Мемфорда, що утопiчнi фантазiї Платона, громадянина iндивiдуалiстичного давньогрецького суспiльства, мали точну географiчну адресу й iсторичний прецедент. Заново вивчивши й переiнтерпретувавши свiдоцтва, що дiйшли, про життя Платона, Мемфорд дiйшов висновку, що, подорожуючи по Єгиптовi й Месопотамiї, Платон набрiв на руїни древнiх мiст, побачив залишки величних споруджень, виявив папiруси, що зображували злагоджену колективну працю однакових у своїй правильностi людей. Його уява, уражена хаосом, постiйними змiнами навколишнього життя й прагнуче, подiбних космiчним, стабiльностi, гармонiї й порядку, намалювало собi древню живу машину, у якiй кожний гвинтик почував себе частиною Вищого порядку. Вiн побачив мир, вiддiлений стiною вiд хаосу й пiдконтрольний вищим чинностям. Так виник платонiвський зразок колективiстичної утопiї на все часи.
Головна тема у творчостi Е. Дюркгейма - взаємини мiж iндивiдами й колективом. Дюркгейм розрiзняє двi форми солiдарностi людей, що становлять суспiльство: механiчну й органiчну. Перша являє собою солiдарнiсть внаслiдок подiбностi. У суспiльствi, що ґрунтується на такiй солiдарностi, iндивiди мало вiдрiзняються друг вiд друга. Будучи членами того самого колективу, вони схожi один на одного, оскiльки випробовують однаковi почуття, дотримуються однакових цiнностей, те саме визнають авторитетним i непорушним. Суспiльство вiдрiзняється великою згуртованiстю, тому що iндивiди його не диференцiйованi. При протилежнiй, органiчнiй формi солiдарностi згуртованiсть суспiльства є слiдством диференцiацiї iндивiдiв або пояснюється нею. Індивiди не подiбнi один одному, вони рiзняться, i в певнiй мерi саме тому, що вони рiзнi, досягається згода. Солiдарнiсть, що опирається на диференцiацiю iндивiдiв, Дюркгейм уподiбнює живiй iстотi, кожний з органiв якого виконує свої функцiї й не походить на iншi органи, а тим часом всi вони однаково необхiднi для життя.
Двi форми солiдарностi вiдповiдають двом протилежним формам громадської органiзацiї. В архаїчному, суспiльствi переважає, наприклад, механiчна солiдарнiсть, iндивiди одного плем'я в багатьох змiстах взаємозамiннi: кожний являє собою те ж саме, що й iншi; всi вони випробовують подiбнi - як по кiлькостi, так i по iнтенсивностi - почуття, або колективнi почуття. У капiталiстичному суспiльствi панує органiчна солiдарнiсть, i диференцiацiя iндивiдiв - його вiдмiтна риса - служить творчою умовою особистої волi. У цьому суспiльствi колективна свiдомiсть частково втрачає свою непохитнiсть, i iндивiд має значну самостiйнiсть судження й дiї. У цьому суспiльствi виникає, однак, складна проблема пiдтримки мiнiмуму колективної свiдомостi, при вiдсутностi якого органiчна солiдарнiсть спричинить суспiльну дезiнтеграцiю. Навiть у суспiльствi, у якому кожний iндивiд може й хоче бути самою незамiнною iстотою, необхiдна певна колективнiсть, що пропонує кожному особисту вiдповiдальнiсть. Суспiльство органiчної солiдарностi теж припускає вiдомi iмперативи й заборони, колективнi цiнностi й об'єкти поклонiння, що прив'язують особистiсть до соцiального цiлого. Але якщо в суспiльствi з механiчною солiдарнiстю колективна свiдомiсть покриває найбiльшу частину iндивiдуальних iстот i частка iндивiдiв, пiдданих загальним почуттям, майже цiлком збiгається з усiм суспiльством, то в суспiльствi з диференцiацiєю iндивiдiв у бiльшостi випадкiв кожний вiльний думати, бажати й дiяти по своїх перевагах.
Дюркгейм вiдзначає, що в суспiльствi з механiчною солiдарнiстю найбiльша частина громадського життя визначається iмперативами й заборонами, що нав'язуються iндивiдовi суспiльством. Індивiд сприймає їх як вищу чиннiсть, його покiрнiсть пiдтримується загальними, колективними почуттями, що проявляються в строгостi покарання, що накладається на тi, хто порушує заборони.
Нiж сильнiше в суспiльствi колективна свiдомiсть, тим сильнiше збурювання злочином, тобто порушенням суспiльного iмперативу. Кожний акт громадського життя, особливо кожний ритуальний обряд, точно визначений. Подробицi того, що варто робити й у що потрiбно вiрити, пропонуються колективною свiдомiстю.
У суспiльствi органiчної солiдарностi сфера буття, що покривається колективною свiдомiстю, помiтно звужена й, вiдповiдно, помiтно ослабленi колективнi реакцiї на порушення заборон i iстотно розширенi зони iндивiдуальної iнтерпретацiї соцiальних iмперативiв. Життя в сучасному суспiльствi органiчної солiдарностi не регламентується звичаєм, iндивiди постiйно суперничають один з одним, вони багато чого чекають вiд життя, їхнi запити великi, їх постiйно пiдстерiгають страждання, що народжуються з диспропорцiї мiж сподiваннями i їхнiм задоволенням. Провiдний принцип цього суспiльства - iндивiдуалiзм. Індивiди тут вiдрiзняються друг вiд друга й усвiдомлюють це, кожний прагне домогтися того, на що вiн, на його думку, має право. Суспiльство створює умови для розквiту iндивiдуалiзму вiдповiдно до колективної потреби й моральним iмперативом. Сама мораль тут пропонує кожному проявляти себе. Однак суспiльство, вищим законом якого є iндивiдуалiзм, чревате небезпекою роз'єднання й аномалiї. Чим бiльше воно сприяє iндивiдам у вiдстоюваннi їхнiх прав на самореалiзацiю й задоволення їхнiх бажань, тим бiльше небезпека того, що iндивiди забудуть про вимоги самодисциплiни й зрештою постiйно будуть почувати себе незадоволеними.
лише в абстрактнiй формi й носить унiверсальний характер. Воно припускає свого роду рiвнiсть при висновку договорiв i визнання кожним свого боргу, обумовленого багатьма способами, з яких жоден не безперечний i не трактується однозначно. У суспiльствi ж механiчної солiдарностi вимога справедливостi з особливою стараннiстю фiксується колективними почуттями й припускає насамперед визнання таким-те iндивiдом певної санкцiї.
у стан, при якому була зроблена помилка, або в органiзацiї взаємодiї мiж iндивiдами. Мова йде не стiльки про покарання, скiльки про вiдновлення такого стану речей, яке повинне вiдповiдати справедливостi. Норми права менше служать для вираження загальних для членiв суспiльства почуттiв, чим для органiзацiї регулярного й упорядкованого спiвiснування автономних iндивiдiв. Репресивне право, що вiдповiдає механiчної солiдарностi, виражає колективну свiдомiсть i численнiстю санкцiй воно демонструє чиннiсть загальних почуттiв i їхню поширенiсть. Нiж ширше поширене колективна свiдомiсть, тим вона могутнiше, тим бiльше дiй, що вважаються злочинними.
Лiтература
1. Поппер К. Вiдкрите суспiльство i його вороги. - К., 1992
3. Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Вопросы философии. 1990. № 10
4. Арон Р. Демократiя й тоталiтаризм. - К., 1993.
|
