ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
ІСТОРІЯ СОЦАЛЬНОЇ РОБОТИ XVII-XX ст
.
Запор
i
жжя, 2010
ПЛАН:
1. Перiод церковної благодiйностi.
3. Епоха Вiдродження.
4. Державна система захисту нужденних.
5. Система соцiального забезпечення пiсля Великої Вiтчизняної Вiйни.
6. Новий етап реформування соцiальної полiтики України в сучасних умовах.
1. Перiод церковної благодiйностi
Серед багатьох рис, притаманних рiзним народам, спiльними є насамперед спiвчуття, спiвпереживання, готовнiсть вiдгукнутися на чужу бiду, надати допомогу. Цi людськi якостi iснують вiддавна, змiнюючи з часом форми й способи вираження. Вони притаманнi i слов’янам.
Перiод церковної благодiйностi
, що розпочався з прийняттям християнства у 988 роцi, - один iз
. Самобутнiй характер наших попередникiв формувався задовго до введення християнства в Київськiй Русi. У нашiй країнi християнство модернiзувалося, пристосувало свої догмати до уявлень схiдних слов’ян про добро i зло, богiв-покровителiв й iншi надприроднi сили та земнi явища. Вчення церкви про рятування душi, людинолюбство, справедливiсть, доброчиннiсть, скромнiсть було спiвзвучне зi слов’янською духовнiстю i сприяло поширенню цього вчення серед нашого народу. Християнство вiдiграло позитивну роль i в iсторичному розвитку нашого народу, у тому числi у поширеннi благодiйностi. Таку саму мiсiю виконували й iншi релiгiї, що в тiй чи iншiй формi проповiдували гуманiстичне ставлення до бiдних, нужденних. Так, iслам як один iз п’яти своїх стовпiв розглядає обов’язкову благочиннiсть через спецiальний податок i милостиню. Саме тому Емерсон Ендрюс обстоював тезу про те, що “матiр
’
“Полюби ближнього твого, як самого себе
” –ця формула визначала сутнiсть вчинку iндивiда. Основними об’єктами допомоги були хворi, жебраки, вдови, сироти. Виникли законодавчi акти суб’єкти допомоги: князь, церква, парафiя, монастирi.
2. Поширення християнства в Київськiй Русi
два етапи. Перший
пов’язаний з поширенням християнства в Київськiй Русi. Вiн умовно визначається перiодом, що бере початок iз часу хрещення Русi й до другої половини XIIст. – утворення князiвств i поширення християнства на околицях схiднослав’янських земель.
святих отцiв.
1) роздавання милостинi;
3) розвезення продуктiв для злидарiв.
Запроваджуючи християнство на Русi, князь Володимир сам глибоко сприйняв зверненi до душi людини положення релiгiйного вчення. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир,за свiдченням лiтопису, велiв “усякому старцевi й убогому приходити на княжий двiр, брати їжу, питво i грошi з казни”.
Устав
(або закон), в якому, згiдно з релiгiйними настановами, доручив духовенству i церковним структурам опiкуватися i наглядати за лiкарнями, лазнями, притулками для одиноких. Князь Володимир постановив разом iз митрополитом Львом вiддавати десятину з усього майна бiдним, сиротам, немiчним, престарiлим та iншим категорiям нужденних. Князю Володимиру приписують заснування перших училищ для навчання дiтей, богадiлень, перших лiкарень. В iсторичних пам’ятках згадуються й iншi добродiйнi князi – Ярослав Мудрий, який уславився складанням першого письмового руського зведення законiв – “Руської Правди”, Володимир Мономах, котрий, за свiдченням сучасникiв, роздавав предмети першої необхiдностi обома руками. У створеному ним “Повчаннi дiтям” висвiтлено теоретичнi аспекти соцiальної допомоги. Приводом для написання твору стала зустрiч iз послами вiд братiв, якi схиляли його приєднатися до мiжусобної боротьби. Володимир вiдмовився порушити дану ним клятву i, залишившись наодинцi, прочитав улюблену книгу Псалтир. Глибокi роздуми над подiями в державi через призму Святого письма лягли в основу його “Повчання”. У результатi вийшли грунтовнi настанови, як жити вiдповiдно до заповiдей Божих, головними з яких є каяття, сльози i милостиня
. Володимир Мономах закликав понад усе убогих не забувати, при першiй нагодi годувати їх, за права вдiв пiклуватися..., милостиню творити не скудну (щедру), бо то є початок всякого добра.
опановувати ремесла.
. Найважливiшими її рисами були
:
2. Участь в опiцi була не обов’зком, а правом князя. Доброчиннiсть iснувала як риса, варта наслiдування.
3. Допомога князiв була епiзодичною, не мала чiткої системи.
4. Княжа влада мирилася з фактом iснування злидарства, дивлячись на нього як на необхiдний, посланий Богом хрест. Сама при цьому виступала в ролi приватного благодiйника.
У другiй половинi XII ст. княжа допомога i захист поступово витiсняються
. В X-XIIIст. церковна практика допомоги бiдним поширювалась не тiльки через монастирi, а й через парафiї. На вiдмiну вiд монастирської допомоги, парафiяльна була бiльш вiдкритою. В нiй зосереджувалось все общинне, громадське i церковне життя. Парафiї не обмежувалися тiльки наданням допомоги калiкам, злидарям, вони здiйснювали найрiзноманiтнiшу пiдтримку бiдних вiд матерiальної допомоги до виховання i перевиховання.
Проте благодiйнiсть у Київськiй Русi мала не лише позитивнi сторони, вона в рештi-решт, призвела до благодiйну справу i тим самим полегшити своє iснуваня на шляху до вiчного спасiння. Такий погляд на злидарство сприяв розвитку
, що поступово розрослося до розмiрiв великого громадського лиха. Монастирi та княжо-боярськi двори стали центрами, що приваблювали натовпи ледарiв, якi знаходили тут поживу. При багатих княжих дворах з’явилися навiть особливi групи постiйних жебракiв. [2, 16-17]
В умовах краху державностi й чужоземного владарювання на перший план у збереженнi та об’єднаннi духовних сил народу об’єктивно висунулася православна церква. Вона стала водночас єдиним притулком для убогих, старцiв, немiчних. Церква й монастирi перебрали на себе всi благочиннi функцiї, користуючись тим, що татарськi хани, особливо в перший перiод панування над Руссю-Україною, з повагою ставилися до духовенства, надавали iєрархам грамоти (ярлики ), звiльняли церкви й монастирi вiд данi та поборiв, залишали за духовенством турботу про тих, хто її потребував. [1, 44]
не були забутi
.
3. Епоха Вiдродження
Варто зазначити, що єпоха українського Вiдродження
(друга половина XV-XVIIст. ) в iсторiї соцiальної роботи збiгається з перiодом церковно-державної благодiйностi.
Значну соцiальну допомогу нужденним у вказаний перiод продовжували надавати церкви та монастирi
. Крiм релiгiйної й просвiтницької дiяльностi монастирi розвивали рiзного роду ремесла, садiвництво, городництво, надавали притулок i допомогу старим людям, осиротiлим, потерпiлим вiд лиха.
Що стосується церкви, то вона поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собi храм, школу i шпиталь. У храмовi днi бiля церков влаштовувались громадськi обiди, обдаровування калiк, сирiт тощо.
Основний тягар соцiальної допомоги на селi взяла на себе громада
, яка несла вiдповiдальнiсть за всiх своїх членiв, особливо за убогих, жебракiв, волоцюг. Керiвники громади мусили органiзувати притулок для убогих. З цiєю метою використовувались або вiльнi хати або спецiальнi будинки.
Нужденним односельцям допомагали харчами, а тим, хто постраждав внаслiдок лиха, надавали одяг, харчi, насiння та будiвельнi матерiали.
Специфiчним рiзновидом громад виявилися церковнi братства
, якi брали активну участь у розв’язаннi багатьох соцiальних проблем своїх членiв i тогочасного українського суспiльства: вони допомагали бiдним, вдовам, сиротам, хворим, будували церкви, друкарнi, шпиталi, оберiгали пам’тки iсторiї, культури, викуповували бранцiв iз татарсько-турецької неволi. У вiдкритих ними школах виховували молодь у дусi людинолюбства, побожностi, милосердя. [2, 18]
Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавностi на пiвденноруських землях iснували i змiцнювалися загалом демократичнiсоцiальна рiвнiсть
. Кожний мiг увiйти до Запорiзького вiйська, здобути козацьких прав i свобод. Запорiзька вiльна республiка
започаткувала самобутнi фiлантропiчнi заклади та соцiальну опiку над нужденними.
По всiй Українi створювалися благодiйнi установи для старих воїнiв, що були водночас i лiкарями, i притулками, i громадськими осередками для тих, хто не мiг працювати. Одинокi козаки жили у бурдюках, якi завжди i для всiх були вiдкритi. Серед запорiзьких козакiв популярною була народна медицина. Чимало козакiв зналися на траволiкуваннi.
Накопичення певних матерiальних статкiв у руках козацької верхiвки спонукало її до благодiйництва. Не тiльки гетьмани, а й полковники, козацька старшина будували церкви, монастирi, шкiльнi споруди. Великим покровителем української церкви, меценатом i захисником прав народних мас був гетьман Іван Мазепа.
У дiяльностi Запорiзької Сiчi виразно простежуються два провiднi напрями
суспiльної опiки
, що мали мiсце в Українi в епоху Вiдродження: особиста
благодiйнiсть i громадська (державна ,
фiлантропiчної функцiї церкви. Першим серед українських дiячiв, хто створив свiтський твiр про суть милосердя i звернувся до проблеми професiйного жебрацтва, був Єпiфанiй Славинецький. Вiн вiдомий як досвiдчений педагог-практик, теоретик виховання. Вперше Є. Славинецький розглядає “людей Церкви” ( злидарiв) не тiльки як заступникiв перед Всевишнiм, але i як ледарiв, що спекулюють на доюрих почуттях християн. Для того, аби професiйне жебрацтво не поширювалось, автор запропонував молодим i здоровим надавати роботу, а для немiчних i убогих органiзовувати спецiальнi заклади. Кошти на їх створення має надавати духовенство, суспiльство має надавати органiзовану допомогу через братства милосердя.
Членами “братства” стають добровiльно i вiдповiдно до своїх можливостей надають посильну допомогу. Однi фiнансують, iншi вислуховують нужденних, щоб з’ясувати потреби, третi допомагають порадою.
4.
Державна система захисту нужденних
На межi
XVII
-
XVIII
ст. З’явилися першi проекти замiни мирської опiки на цивiлiзованi форми суспiльної опiки.
В мiру ускладнення соцiальних проблем владнi органи, громадськiсть
починають усвiдомлювати обмеженiсть приватної благодiйностi й усталених форм церковно-монастирської опiки, шукати новi пiдходи до боротьби з жебрацтвом, iншими недугами, що нестримно вражали суспiльство. Ідея розгортання державної системи громадської опiки почала реалiзовуватися за царя Федора Олексiйовича (1682р.). [1, 47]
Друга половина XVII-XVIII ст. характеризувалася переходом до державної системи захисту нужденних
. Першi кроки по її створенню були зробленi за Івана IV (Грозного), проте саме в перiод правлiння Петра І утвердилися державно-адмiнiстративнi пiдходи до суспiльної та приватної опiки. Держава законодавчо втрутилась у справи церкви, пiдпорядкувавши її своєму впливовi (1721-1724 рр.), обмежила, а в окремi перiоди фактично призупинила використання монастирiв як закладiв соцiального пiклування. Практично до 60-х рокiв XIX ст. церковно-монастирськi форми допомоги перебували в станi кризи. За правлiння Петра І було розпочато не лише секуляризацiю церковної та монастирської власностi (в Українi проведено в 1786-1788 рр.), а й здiйснено переоцiнку загальнолюдських цiнностей. Якщо ранiше убога людина мала статус святенностi, то тепер критерiєм, що визначав нову теорiю допомоги, стала здатнiсть приносити користь суспiльству. Саме з цих позицiй починають розглядати проблеми бiдностi, активiзується боротьба з професiйним жебрацтвом.
Державне управлiння соцiальною допомогою за царювання Петра І подiляється на три головнi етапи: приказний
(1682-1709 рр.);
(1719-1725 рр.).
Основи системного пiдходу до соцiальної допомоги почали виявлятися вже наприкiнцi XVIII ст. з прийняттям законодавства про губернiї (1775 р.). Катериною ІІ були спецiально створенi органи-Прикази суспiльної опiки, якi охоплювали як iнститути пiдтримки, так й iнститути контролю: народнi школи, лiкарнi, сирiтськi будинки, аптеки, богадiльнi, будинки для невилiковно хворих, для душевнохворих, трудовi, гамiвнi. [2, 20]
Велике соцiальне значення мало створення Товариства Червоного Хреста як спецiальної органiзацiї з надання допомоги пораненим на полi бою. Його предтечею вважають вiйськового лiкаря П. Загорського (згодом вiн став академiком), який наприкiнцi XVIII ст. допомогав полоненим i цiвiльному населенню без подiлу на “своїх” i “чужих”. Вiдомий хiрург М. Пiрогов уперше сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдатами. Пiд впливом цього починання А. Дюнан дiйшов висновку про необхiднiсть створення мiжнародної iнституцiї допомоги пораненим. У 1863 р. у Швейцарiї на базi фiлантропiчної органiзацiї “Суспiльна користь” розпочав роботу Мiжнародний комiтет допомоги пораненим. У 1876 р. вiн став Мiжнародним комiтетом Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опiки поранених у Росiї. До нього належала i добре органiзована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуваннi й цiвiльному населенню. У Харковi було органiзовано полiклiнiку й дитячу лiкарню Червоного Хреста. У Києвi засновано Товариство боротьби iз заразними хворобами, при ньому Бактерiологiчний iнститут, лiкарню для чорноробiв, їхнi фiлiї на Подолi, у Поднiпров’ї та iнших мiстах.[1, 48]
Економiчний розвиток
України в першiй половинi XIX ст. характеризувався розпадом феодально-крiпосницької системи З 1810 року прикази перейшли пiд юрисдикцiю Мiнiстерства полiцїї, пiзнiше- Мiнiстерства внутрiшнiх справ. Окрiм того, соцiальну допомогу надавали мiськi магiстрати, дiдичi (помiщики) у крiпацьких селах та вiйти (старости) у поселеннях з вiльним населенням.
форми допомоги перебували в станi кризи
.
У другiй половинi XIXcт. iстотно змiнюється управлiння соцiальним захистом. Функцiї нагляду за суспiльною опiкою залишились за Мiнiстерством внутрiшнiх справ; у бiльшостi губернiй його здiйснювали земськi та мiськi установи, що стали правонаступниками приказiв суспiльної опiки на мiсцях. Але в деяких губернiях, де ще не було земських установ, продовжували функцiонувати прикази. Державна систематичного характеру.
Згодом виявляються новi категорiї непрацездатних осiб суспiльної опiки: незаконнонародженi немовлята i пiдкидьки, що потребували загального та амбулаторного лiкування, прокаженi, хронiчнi хворi, божевiльнi, безробiтнi, сiм’ї солдат, призваних на дiйсну службу. Згiдно з Лiкарським статутом суспiльна опiка мала стосуватися породiль, тимчасово безпритульних неповнолiтнiх, осiб, покусаних скаженими тваринами, алкоголикiв.
Земська система опiки була бiльш мобiльною i прогресивною. До її компетенцiї входили такi питання: розвиток освiти i запровадження всезагального навчання; опiка безпритульних дiтей; органiзацiя медичного обслуговування; профiлактика зубожiння; органiзацiя громадських робiт; соцiально-економiчна допомога селянству; юридична допомога.
Істотну роль у наданнi соцiальної допомоги вiдiграли також органи мiського самоврядування (мiськi думи) та сiльськi громади, важливу роль вiдiгравала приватна благодiйнiсть. Благодiйницькою дiяльнiстю займалася також українська письменниця, педагог, активний громадський дiяч перiоду української революцiї Софiя Русова.
Перша свiтова вiйна, революцiя, громадянска вiйна призвели до рiзноманiтних соцiально-економiчних змiн в Українi, внаслiдок чого в системi допомоги i захисту починає домiнувати держава
. Вона стає
’є
ктом допомоги
; церква, громадськi органiзацiї, а також приватнi особи не беруть участi в цiй дiяльностi.
Пiсля жовтневого перевороту справою пiдтримки нужденних починають займатися спочатку Мiнiстерство, а згодом Народний комiсарiат державної опiки (НКДО). У квiтнi 1918 року з метою надання цiлеспрямованої державної допомоги тим, хто її потребує, було створено Наркомат соцiального забезпечення (НКСЗ). У формуваннi адмiнiстративної системи радянського соцiального забезпечення значну роль вiдiграв I з’їзд комiсарiв соцiального забезпечення. Одним iз важливих напрямiв дiяльностi державних органiв соцiального забезпечення в 20-тi роки була боротьба з дитячою безпритульнiстю. У цi роки було створено дитячу соцiальну iнспекцiю при вiддiлi правового захисту дiтей Наркомату освiти, цiй проблемi присвячена дiяльнiсть видатного педагога А. С. Макаренка.
допомога селянству
.
В серединi 20-их рокiв селянство стало основним об’єктом дiяльностi НКСЗ.
У 30-тi роки основним завданням соцiального забезпечення було проголошено роботу з працевлаштуванням iнвалiдiв, забезпечення червоноармiйцiв та iнвалiдiв вiйни пенсiями.
У сферi добробуту народу головна увага зосереджувалась на пiдвищеннi оплати працi низькооплачуваних категорiй робiтникiв.
Протягом 1928-1932 рокiв було розроблено законодавство про пенсiйне забезпечення по старостi як самостiйний вид соцiального забезпечення.
У 1937 роцi вийшло нове положення про Народний комiсарiат соцiального забезпечення, який мав займатися державним забезпеченням iнвалiдiв працi та iнших категорiй людей.
Однак, не зважаючи на всi здобутки нової влади, загальний стан забезпечення в 20-30-i роки дослiдники вiдзначають як проблемний
та драматичний
для українського народу у порiвняннi з наступними перiодами.
З початком Другої свiтової вiйни ситуацiя в країнi почала вiдбуватися за iншим сценарiєм. Розпочалася масова евакуацiя населення та промислових об’єктiв, мобiлiзацiя робочої сили, розподiл матерiальних ресурсiв, в тому числi продовольчих. Також здiйснювалася величезна робота з перемiщення i обслуговування евакуйованого цивiльного населення.
Надзвичайне значення в цей перiод мала дiяльнiсть, розгорнута з допомогою Червоного Хреста України. У 1945 р. у Червоному Хрестi була органiзован спецiальна служба розшуку, яка займалась з’ясуванням долi вiйськовослужбовцiв та цивiльних осiб, яки пропали безвiсти, пошуком iнформацiї, яка б пiдтверджувала завданi їм збитки пiд час Другої свiтової вiйни (що дає право на отримання рiзного роду компенсацiй) та створенням власної архiвно-довiдкової бази.
Прийнята у 1942 р. Радою Народних Комiсарiв СРСР Постанова “Про влаштування дiтей, що залишились без батькiв” зiграла певну роль у вирiшеннi долi дiтей, що опинились за межами України. У перiод Другої свiтової вiйни рух на пiдтримку населення України розгорнула також українська емiграцiя. Значний комплекс проблем у роки Великої Вiтчизняної вiйни становила соцiальна реабiлiтацiя поранених. [3, 35-37]
у розвитку соцiальної допомоги в Українi починається
пiсля Великої Вiтчизняної вiйни. У 1949 роцi НКСЗ перейменовано на Мiнiстерство соцiального забезпечення. У пiслявоєнний перiод паралельно з вiдбудовою народного господарства держава розпочала заходи щодо соцiальної пiдтримки населення. Для координацiї цiєї дiяльностi у 1949 р. органiзовується Мiнiстерство соцiального забезпечення. Допомога здiйснiвалась на основi
, обумовлених специфiкою трудової дiяльностi рiзних категорiй населення:
1) державне соцiальне забезпечення вiйськовослужбовцiв, членiв творчих спiлок, учнiв та iнших категорiй громадян за рахунок державних, республiканських i мiсцевих бюджетiв;
2) державне соцiальне страхування робiтникiв i службовцiв, джерелом фiнансування якого служили внески пiдприємств, установ, органiзацiй та державнi дотацiї;
3) соцiальне забезпечення колгоспникiв, сформоване з вiдрахувань вiд доходiв колгоспiв i дотацiй з державного бюджету.[3, 37]
У 1956 роцi Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державнi пенсiї,за яким не тiльки було розширено коло осiб, яким призначалась пенсiя, а й було видiлено у самостiйну галузь законодавство про соцiальне забезпечення.
У 1961 роцi змiнилось положення про Мiнiстерство соцiльного забезпечення, внаслiдок чого його функцiї значно розширились. З 1964 року пенсiї почали призначатися також колгоспникам. Система соцiального забезпечення, яка склалася в країнi в 70-х роках, охоплювала широкi верстви населення i надавала всiм потребуючим мiнiмум соцiальних гарантiй. Однак, поряд iз вiдмiченими досягненнями у здiйсненнi соцiального забезпечення населення, слiд зауважити, що система все ж таки була суперечливою i далекою вiд
досконалостi.
Як наслiдок сформувалась патерналiстська модель соцiального захисту з майже абсолютним фiнансуванням iз держбюджету.
6. Новий етап реформування соцiальної полiтики України в сучасних умовах
знижуватися
. Виникла
необхiднiсть реформування соцiальної системи та її важливої складової
частини-соцiального забезпечення
.
Вiтчизняний досвiд соцiальної допомоги нужденним i зарубiжнi iнновацiйнi проекти з пiдтримки вразливих категорiй населення стали тим фундаментом, на якому в останнє десятирiччя вибудовується соцiальна робота в Українi. Вона має свої особливостi, зумовленi досвiдом минулого i впливом сучасних свiтових тенденцiй. Актуальною проблемою нинi є формування соцiальної полiтики
. З-помiж важливих документiв, що визначили її мету, прiоритетнi напрями та завдання, слiд зазначити ухвалену в груднi 1993 року Верховною Радою України Концепцiю соцiального забезпечення населення України та Концепцiю соцiальної полiтики України (Постанова вiд 29 липня 1994 р.), затвердженi Указом Президента України 18 жовтня 1997 року. Це документи, якi визначили основнi напрями соцiальної полiтики на 1997-2000 рр., стан i тенденцiї соцiального розвитку України. Нинi в нашiй державi реалiзується шiсть великомаштабних соцiальних програм, що мають загальнонацiональний характер. Двi з них затверджено указами Президента України: “Дiти України” (1996), “Здоров’я лiтнiх людей” (1997). Решту програм затверджено постановами Кабiнету Мiнiстрiв України; Нацiональна программа планування сiм’ї (1995), Довгострокова програма полiпшення становища жiнок, сiм’ї, охорони материнства i дитинства (1992), Комплексна програма вирiшення проблем iнвалiдностi (1991), Програма зайнятостi населення на 1997-2000 рр. (1997). [2, 22-23]
Основнi напрями соцiального розвитку полiтики на 1997-2000 роки
, якi визначили стан та тенденцiї соцiального розвитку України, стратегiчнi цiлi та прiоритетнi напрями соцiальної полiтики:
-досягнення вiдчутного полiпшення матерiального добробуту й умов життя людей;
-забезпечення повної продуктивної зайнятостi населення, пiдвищення якостi й конкурентоспроможностi робочої сили;
-гарантування конституцiйних прав громадян на працю, соцiальних захист, освiту, охорону здоров’я, культуру, житло;
-переорiєнтацiя соцiальної полiтики на сiм’ю, забезпечення прав i соцiальних гарантiй сiм’ям;
-забезпечення пiдтримки соцiально найвразливiших верств населення;
-вплив на демографiчну ситуацiю в напрямку пiдвищення народжуваностi та зниження смертностi населення, особливо дитячої, збiльшення тривалостi життя;
-значне полiпшення соцiальної iнфраструктури.
Органiзацiйна будова сучасної соцiальної полiтики включає наступнi складовi компоненти:
1) сфера працi та заробiтної плати;
2) соцiальний захист населення;
3) соцiальне забезпечення;
Соцiальний захист сьогоднi передбачає систему заходiв економiчного, управлiнського, соцiального i органiзацiйного характеру щодо працездатного населення: пенсiйне забезпечення за вiком i трудовi пенсiї; допомога сiм’ям iз дiтьми, житловi субсидiї (постанова Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 22 лютого 1999 р. “ Про запровадження адресної соцiальної допомоги малозабезпеченим сiм’ям”, Закон України “Про державну соцiальну допомогу малозабезпеченим сiм’ям”, червень 2000 р.); допомога в разi безробiття (Закон України “Про зайнятiсть населення” вiд 21 листопада 1997р.), пiдтримка молодi (Закон України “Про сприяння соцiальному становленню та розвитку молодi в Українi “ вiд 1992 р., Закон України “Про соцiальну роботу з дiтьми та молоддю” вiд 21 червня 2001 р.); комплексна соцiально-побутово, медична допомога iнвалiдам, самотнiм людям похилого вiку (Наказ Мiнiстерства соцiального захисту населення про створення територiальних центрiв соцiальної допомоги, вiд 15 травня 1991 р.). Сучасна система соцiального забезпечення перебуває у станi постiйного реформування, оновлення, удосконалення. [3, 37-38]
волонтерський рух
. Це дiяльнiсть, яка спрямована на допомогу iншим здiйснюється добровiльно не заради матерiальної користi. Вона потребує ефективних механiзмiв залучення, вiдбору i навчання потенцiйних волонтерiв. Значна кiлькiсть волонтерiв займається соцiальною роботою як у недержавних, так i в державних органiзацiях багатьох регiонiв.
соцiальної роботи в Українi створено Асоцiацiю соцiальних педагогiв i спецiалiстiв соцiальної роботи, яка з 1994 року є членом Мiжнародної федерацiї соцiальних працiвникiв. Соцiальна робота залежить вiд соцiального виховання настiльки, наскiльки в суспiльствi домiнує думка, що країна без громадської взаємодопомоги розвиватися не може. Інакше соцiальна робота перестає бути суспiльною, вироджується у державну (стає засобом манiпулювання населенням), втрачаючи свою громадську сутнiсть. [2, 24]
Історiя
нашої країни багата на власний досвiд становлення i розвитку рiзноманiтних форм громадського пiклування. Вони цiннi й у нашi днi, коли гостро постала потреба вдосконалення як iснуючих державних структур соцiальної допомоги i створення нових, що вiдповiдатимуть сучасним умовам та вимогам, так i розгортання рiзних форм громадської i приватної благодiйностi. Цi традицiї узагальнили значний соцiальний досвiд благодiйництва, допомоги, пiдтримки, створили унiкальний соцiальний простiр, пiдгрунтя для винекнення теоретичних засад соцiальної роботи, якi, вiдтворюючи нацiональний менталiтет, зробили культурний i теоретичний внесок у становлення вiтчизняної теорiї соцiальної роботи. [1, 58]
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
2. Соцiальна робота в Українi: Навч. посiб./І. Д. Звєрєва, О. В. Безпальео, С. Я. Харченко та iн.; За заг. ред.,: І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактiонової. – Центр навчальної лiтератури, 2004.
3. Історiя соцiальної служби. Опорнi конспекти лекцiй. / Авт. Н. М. Івчено. — Київ, ВМУРоЛ “Україна”, 2003.
| 
