Історична ґенеза та сучасний стан соціальної структури суспільства

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ ХАРКІВСЬКИЙ БАНКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ Кафедра гуманiтарних дисциплiн НАУКОВО–ДОСЛІДНА РОБОТА на тему: “ Історична ґенеза та сучасний стан соцiальної структури суспiльства ” Керiвник роботи, к. полiт. наук, доцент С. О. Топалова Студентка факультету банкiвської справи, II курсу, групи 23-БС спецiальностi 7. 050105 “Банкiвська справа” А. С. Вербнiкова Харкiв 2009 Змiст Вступ Роздiл I. Соцiально – фiлософськi погляди про будову сусiльства та стосунки мiж людьми 1. 2 Соцiально – фiлософськi вчення Платона i Арiстотеля 1. 3 Теологiчнi обґрунтування космосу, людини та суспiльства 1. 5 Раннiй утопiчний соцiалiзм 1. 6 Просвiтництво i суспiльний договiр 1. 7 Класична нiмецька фiлософiя 1. 8 Соцiальна утопiя XVIII – XIX ст. 1. 9 Економiчнi обґрунтування будови соцiуму 1. 10 Росiйсько-українська соцiально–фiлософська традицiя Роздiл II Органiзацiйнi основи соцiальностi 2. 1 Інтерес як основа об’єднання людей у соцiальнi спiльностi 2. 3 Поняття класiв. Соцiально – класова структура сучасного iндустрiального суспiльства; теорiї соцiальної стратифiкацiї Висновки Список використаних джерел Вступ Будь – яке суспiльство складається з безлiчi великих i малих соцiальних спiльнот, прошаркiв, груп. Проте соцiальну структуру суспiльства становлять лише тi з них, якi є засадними у побудовi суспiльства i визначають його змiни. Вони займають рiзне мiсце в iєрархiї суспiльства, у диференцiацiї населення за рiвнем влади, багатства, доходiв, освiти тощо; зв’язуються мiж собою економiчними, полiтичними та культурними вiдносинами; є суб’єктами функцiонування всiх соцiальних iнститутiв суспiльства. у життя людей багато несправедливостi, що робить цю проблему ще бiльш цiкавою та актуальною. Об’єктом дослiдження єсоцiальна структура суспiльства, її динамiка. Метою роботи є дослiдження сутностi соцiальної структури, найважливiших її складових, ознак їх виокремлення в структурi, реального стану, тенденцiй та перспектив їх розвитку. При написаннi цiєї наукової роботи були використанi монографiї українських та росiйських соцiологiв i фiлософiв: Андрущенка, Кемерова, Барулiна, Соколова, Гобозова та iн. I. Соцiально – фiлософськi погляди про будову суспiльства та стосунки мiж людьми 1. 1 Соцiально–фiлософськi погляди мислителiв Стародавнього Сходу Першi соцiально – фiлософськi вчення були створенi в Стародавньому Єгиптi i Вавiлонi, Індiї i Китаї. Зокрема, у класичному творi давньоєгипетської лiтератури “Пiснi арфiста” розглядається комплекс проблем суспiльного життя, людських стосункiв, морально – етичних настанов i порад. У папiрусi “Бесiда розчарованого iз своїм духом” викладено сумнiви щодо справедливостi iснуючого громадського устрою, пiдкреслено цiннiсть моральних якостей людини, глибоких душевних переживань i почуттiв. Цiкавi думки мiстяться у такiй пам’ятцi вавiлонської лiтератури як “Бесiди пана з рабом”. Автор цього твору говорить про значення працi, суспiльної органiзацiї життя, моральних засад спiлкування i водночас висловлює сумнiв щодо потойбiчного життя, доцiльностi жертвоприношень богам, надiї на спасiння тощо. У Стародавньому Китаї фiлософськi системи, що набувають належної зрiлостi у VІ – V ст. до н. е., звертаються до тих же сюжетiв, що й давньоiндiйська фiлософiя: людина i свiт, духовнiсть i мораль, людська доля i всесвiтнiй закон вiчностi. Давньокитайськi мислителi також ведуть пошук вiдповiдних орiєнтацiй, обґрунтувань шляхiв оптимальної взаємодiї людини зi свiтом, людини з людиною. Вiдмiнною характерною рисою цього пошуку є тiсний зв’язок iз загальнонауковим пiзнанням, вивченням таємниць навколишнього середовища, закономiрностей розвитку природи. на основi його мiркувань i суджень. “Для життя i смертi, - вчив Конфуцiй, - iснує доля, багатство i знатнiсть залежать вiд неба”. При цьому фiлософ розглядав небо як частину природи, що вступає в органiчний взаємозв’язок з усiм свiтом згiдно з вимогами загальносвiтового закону – жень. Жень – центральне поняття вчення Конфуцiя – джерело моральних якостей людини, органiзуюча та iнтегруюча сила природного iснування i людського життя, закон, принцип культури взаємодiї людини зi свiтом i з iншими людьми. Головний змiст жень фiлософ розкриває словами: “Чого не бажаєш собi, того не роби людям”. Обґрунтована Конфуцiєм домiнантна етико – соцiальна орiєнтацiя пiзнiше втiлиться у такiй лiтературнiй пам’ятцi, як Бiблiя. А ще пiзнiше її повторить, пiднявши до рiвня “золотого правила моральностi”, нiмецький фiлософ І. Кант. Проте Конфуцiй обґрунтував складний i суперечливий подiл людей на соцiальнi групи (категорiї), суспiльне значення морального виховання iндивiдiв, сутнiсть державної влади як механiзму керiвництва суспiльством на засадах високої народної довiри, чiткого розподiлу громадських обов’язкiв i особистого прикладу моральностi панiвних (керiвних) верств населення. Звичайно, фiлософ створював соцiально – фiлософську систему за загальними свiтоглядними орiєнтацiями своєї доби, її економiчними i полiтичними реалiями, науковими й загальнокультурними надбаннями та прорахунками. Саме тому в його вченнi суперечливо спiвiснують, часом заперечуючи одне одного, як iнтелектуальнi надбання загальнолюдського ґатунку, так i iсторично зумовленi духовнi орiєнтацiї. Скажiмо, Конфуцiй, вiдповiдно до вимог часу рiшуче протиставляючи шляхетних простолюдинам, обґрунтовував панiвний стан перших їхнiми внутрiшнiми моральними якостями. Вiн обстоював непорушнiсть суспiльного подiлу людей на вiдповiднi верстви ( “…господар повинен бути господарем, а пiдлеглий – пiдлеглим…”), наголошував на рiзноякiснiй нормотворчiй системi, що регулює їх стосунки. в тiй частинi, де йшлося про подiл людей на шляхетних i низьких, обстоювалися привiлеї панiвних верств населення, рiзноплановi норми поведiнки для рiзних соцiальних верств. Такi мислителi, як Мен-цзи, Чжоу-Янь, захоплювалися конфуцiанством, розвивали й пропагували його основнi тези. Подiбнi суперечливi оцiнки стосовно конфуцiанства i Конфуцiя властивi iнтелектуальнiй iсторiї людства до наших днiв. Та, на мою думку, вчення Конфуцiя має велику цiннiсть i в наш час, адже вiн чи не першим серед перших мислителiв давнини створив оригiнальну й цiлiсну ( хоч, безумовно, i внутрiшньо суперечливу ) фiлософську систему соцiуму, обґрунтував особливостi її функцiонування, виявив фундаментальнi засади iнтеграцiї, а головне – основною суспiльною цiннiстю вважав громадську злагоду, єднiсть iндивiда i суспiльства, краси i добра. 1. 2 Соцiально – фiлософськi вчення Платона i Арiстотеля суспiльно – державного будiвництва, органiзацiї громадського життя, виховання людини. Так, у фiлософських працях Платона викладено модель iдеальної держави, яка, ґрунтуючись на природному подiлi людей на касти ( рабiв, ремiсникiв, торговцiв, воїнiв i правителiв ), покликана охороняти мiру щастя кожної суспiльної групи. Основним принципом побудови такої держави Платон вважав справедливiсть. Держава має власну органiзацiю i засоби її захисту вiд чужоземних загарбникiв; вона здiйснює системне забезпечення кожного члена суспiльства необхiдними матерiальними благами, а також створює умови для розвитку духовної дiяльностi й творчостi. державу, фiлософи – керувати суспiльними процесами. Перехiд громадян з однiєї кiсти до другої, наприклад, коли воїн береться керувати державою, а фiлософ – фiзично працювати, Платон розцiнює як розпад держави, її загибель. На думку Платона, фiзична праця – доля тiльки однiєї частини суспiльства: рабiв i ремiсникiв. Люди високого класу не повиннi займатися цiєю роботою. Правителiв потрiбно вибирати тiльки з фiлософiв, якi володiють найвищою доброчеснiстю – мудрiстю. Єднiсть громадян у державi здiйснюється на основi спiльного надбання вищих класiв, вiдсутностi iндивiдуальної власностi, неможливостi її виникнення, а отже, i неможливостi всякого роду образ, судових, майнових претензiй. Злагода вищих класiв, за Платоном, унеможливить суперечностi i непокору нижчих класiв. Цi роздуми генiального мислителя давнини дають пiдстави для твердження, що теорiя iдеальної держави Платона в загальних рисах нiбито збiгається з деякими рисами сучасного соцiалiзму i комунiзму. Так, зокрема вважає нiмецький фiлософ Р. фон Пельман. Однак, як переконливо довiв В. Асмус, подiбна точка зору є хибною i штучною. Погляди Платона не мають нiчого спiльного з комунiстичними iдеями i були зумовленi з корисливими iнтересами верхiвки рабовласницької знатi. Теза Платона про те, щоб власнiсть у рамках однiєї касти людей була спiльною. Стосувалась лише вищих верств суспiльства i мала на метi вилучити сварки, що iснували серед землевласникiв, воїнiв, правителiв. Згуртувати цi верстви суспiльства, знищити рабовласницьку демократiю i тим самим зробити касту рабовласникiв-аристократiв здатною до нової боротьби проти народу. Не менш цiкавi роздуми щодо будови суспiльства мiстяться i в фiлософських творах генiального учня Платона, систематизатора всiєї давньогрецької фiлософiї, обдарованого мислителя – Арiстотеля. У своїх творах “Нiкомахова етика”, “Полiтика” та iншi вiн розглядає широкий комплекс питань – вiд психологiї особистостi до функцiонування таких регулятивних механiзмiв. Як право, соцiальнi iнститути, держава, мораль. За Арiстотелем, блаженство в побутi здiйснене тiльки для вищих верств (класiв) суспiльства. Щодо рабiв, то їх доля – фiзична праця. Подiл суспiльства на рабiв i рабовласникiв для Арiстотеля є чинником природним i незаперечним. На вiдмiну вiд Платона, iдеальна держава за Арiстотелем може iснувати не в минулому. А в майбутньому. Вiн не тiкає вiд дiйсностi, як Платон, а намагається розiбратися в її суперечностях, тенденцiях, горизонтах розвитку. Це дає пiдставу вважати Арiстотеля бiльшим реалiстом у вирiшеннi соцiальної проблематики, нiж Платона. За Арiстотелем, все суспiльне життя людей протiкає в межах держави. Яка являє собою вид спiлкування. Головними напрямками спiлкування є : а) спiлкування в рамках сiм’ї; б) в контекстi ведення суспiльних справ; в) для обмiну благами. Якщо хтось живе за межами держави, того зараховують до категорiї людей iз несформованою мораллю. Вивчивши рiзноманiтнi типи держав – афiнську демократiю, спартанський устрiй життя, македонську монархiю та iншi, - Арiстотель дiйшов висновку, що для побудови iдеальної держави революцiйнi змiни, спрямованi на перетворення людської природи, непотрiбнi. Треба лише удосконалювати суспiльний устрiй згiдно з природним подiлом суспiльства на класи iз урахуванням внутрiшньої природи людини. Серед пануючих класiв треба забезпечити злагоду. Цього можна досягти шляхом усереднення власностi. Найкращий державний устрiй досягається там, де згладжено суперечностi мiж дрiбними i великими власниками. Де основну масу суспiльства становить середнiй елемент. Пiд середнiм елементом Арiстотель розумiє лише один з панiвних класiв – рабовласникiв. Термiн “середнiй” в устах Арiстотеля означає середнiй розмiр майна по вiдношенню до багатих i бiднiших верств рабовласникiв. Все це ще раз пiдкреслює рабовласницьку прихильнiсть генiального мислителя давнини, його класову спрямованiсть. Але я вважаю, що незважаючи на утопiчнiсть прагнень Арiстотеля щодо побудови iдеальної держави, його соцiальнi погляди входять до скарбницi загальнолюдських надбань як пошук розв’язання проблем шляхом згоди i усереднення. перiоду. Згодом, у зв’язку з економiчним, полiтичним i духовним пiднесенням церкви, їх погляди переосмислюються в контекстi релiгiйного свiтогляду, а з часом пiдмiнюються безпосереднiми теологiчними вченнями. Йдеться про вiки, духовною домiнантою яких була релiгiя. Маючи на увазi насамперед європейську цивiлiзацiю, можна стверджувати, що найбiльшого поширення релiгiйнi погляди щодо побудови суспiльства, сенсу буття людини в свiтi, якостей iндивiда як релiгiйної iстоти набули завдяки фiлософствуванням Августина, Ерiугена i, звичайно ж, систематизатора теологiчної традицiї - Фоми Аквiнського. Августин Блаженний - яскравий представник релiгiйного погляду на суспiльство. Вiнсистематизувавхристиянський свiтогляд, намагаючись представити його як цiлiсне вчення. Головна засада фiлософiї Августина - твердження про те, що прагнення до щастя є основною засадою людського життя. Це прагнення, пiдкреслював фiлософ, реалiзується в пiзнаннi Бога, у розумiннi людиною повної залежностi вiд нього. iсторiя, за Августином, визначається боротьбою двох божественно-людських iнститутiв - Божого i земного царства. Боже царство складають праведники, земне - себелюбцi-грiшники. Пiсля приходу Христа Боже царство розширилось i змiцнiло. Людей, що належать до нього, вiдзначає смиреннiсть як перед Богом, так i перед церквою. У земнiй iсторiї цi два царства переплетенi мiж собою. Це унеможливлює досягнення рiвностi. Саме тому прагнення до рiвностi Августин розцiнює як протиприродне i приречене. Августин обгрунтував необхiднiсть держави, яка, хоч i базується на насильствi (бо, на думку Августина, природа людини - грiховна), проте є «Божим витвором», щоправда, нижчим за церкву. Своєї завершеностi теологiчна традицiя суспiльства i людини набула у творах систематизатора ортодоксальної схоластики, засновника томiзму, iталiйського ченця-домiнiканця Фоми Аквiнського. В трактатi «Про правлiння можновладцiв» Фома Аквiнський розвиває думки Арiстотеля про людину як полiтичну iстоту, загальне благо як цiль держави, моральне як вираз середини мiж крайнощами порокiв багатства i бiдностi. Разом з тим вiн наповнює цi тези релiгiйним змiстом. Тобто можна зробити висновок, що релiгiйнi пояснення будови суспiльства i характеру людської дiяльностi досить довго домiнували в духовному життi людства. Невилученi вони з нього повнiстю й сьогоднi. Разом з тим, незважаючи на заборони, гонiння, а то й прямi погрози, що нерiдко втiлювались у знищеннi єретикiв, йшов альтернативний релiгiйному пошук пояснень цих питань, земне обґрунтування сутностi держави, моральних i правових регуляторiв соцiальних вiдносин. Але менi здається, що за сучасних умов теорiї Августина та Аквiнського втратили свою значимiсть. диктатуру церкви. Реформаторськi рухи - лютеранський, цвiнглiанський, а особливо кальвiнiстський - серйозно пiдривали традицiйну iдеологiю, стверджували новi пiдходи (хоч i в межах релiгiйностi) щодо обґрунтування людського спiвжиття i людських стосункiв у державi. Водночас значного поширення набуває нова культура, що дiстала назву гуманiзму. Гуманiзм - це свiтське вiльнодумство, що так чи iнакше звiльнилось вiд схоластично-богословського впливу i протиставляло свiтську науку, мистецтво, мораль церковним вченням. Гуманiсти звертались до античностi, що була значно ближчою «новому класу» - буржуазiї - нiж церковно-схоластична вченiсть. Через це доба дiстала назву - Вiдродження, або Ренесанс. Культура Вiдродження була набагато глибшою за культуру, що базувалась на теологiчних догмах. Її визначальний елемент - визнання прав i iнтересiв людини, що iгнорувались релiгiйною мораллю аскетизму. Людина проголошувалась вищою цiннiстю на Землi, її права мають земне походження, мета i сенс буття - в розвитку здiбностей i реалiзацiї їх на практицi. І хоч цi положення адресувались здебiльшого можновладцям, не можна не визнати їх прогресивний, хоч i iсторично обмежений характер. 1. 4 Перша революцiя в суспiльствознавствi (Н. Макiавелi) Новий погляд на людину зумовив пошуки обґрунтувань сутностi суспiльства i держави. Визнання людини як iндивiдуальностi так чи iнакше диктувало межi цих пошукiв. Одним iз перших серед них була концепцiя, запропонована iталiйським суспiльним дiячем, мислителем Нiколо Макiавеллi який написав багато творiв, головним з яких є загальновiдома праця «Государ». її треба виховувати. Найбiльш ефективний механiзм виховання - держава, а не церква, як вважали теологiчнi фiлософи. Служiння державi, змiцнення її позицiй - мета i сенс буття людини. У цьому ж Н. Макiавеллi вбачав запоруку реалiзацiї людського щастя. Матерiальний iнтерес - головний iнтерес суспiльного буття людини. Проте матерiальнi iнтереси рiзних людей зiштовхуються. Саме тому й потрiбна держава як механiзм регуляцiї iнтересiв i майнових суперечок людей. Водночас держава має виконувати полiтичнi та виховнi функцiї. Н. Макiавеллi вiдкидає релiгiйне вчення про державу, обґрунтовує розумiння державної влади як юридичної органiзацiї, що базує свою дiяльнiсть на певних законах. Вiдбиваючи iнтереси буржуазiї, що починає активнiше заявляти про себе в усiх галузях дiяльностi суспiльства, Н. Макiавеллi паплюжить дворянство, показуючи його як «виродкiв», «заклятих ворогiв всякої державностi». Разом з тим вiн зневажливо ставиться до простих людей, вважає, що для держави немає нiчого страшнiшого за народний бунт. Оскiльки добробут держави пов'язаний з вищим законом полiтики, для його реалiзацiї придатнi всi засоби, в тому числi й аморальнi-пiдкуп, вбивство, пограбування, зрадництво. Самодержець, що став на шлях формування мiцної держави, має уособлювати якостi лева i лисицi й провадити полiтику «батога й пряника». Пiзнiше всi цi «поради» отримали назву макiавеллiзму й безумовно використовувалися тими державними дiячами, якi насаджували диктаторськi, тоталiтарнi режими. Я вважаю, що, не дивлячись на iсторичну i соцiальну обмеженiсть поглядiв Н. Макiавеллi, саме вiн одним iз перших, якщо взагалi не перший, взяв на себе вiдповiдальнiсть за спростування теологiчної моделi держави (й суспiльства взагалi) i одночасну побудову її свiтської моделi, що ґрунтується на матерiальному iнтересi людини. Це був дiйсно крок вперед у галузi суспiльної думки. Його можна назвати першою революцiєю в суспiльствознавствi, яка започаткувала вчення про суспiльство в контекстi його власного розвитку, а не лише як прояв «єдиного» i «божественного». Звичайно, релiгiйнi твердження не канули в небуття. Вони й надалi впливали на змiст нових фiлософських моделей суспiльства, хоч i не завжди цей вплив безпосередньо можна простежити. про республiку». Ж. Боден стверджував, що суспiльство формується пiд впливом природного середовища i є системою (союзом) кровно родинних зв'язкiв. Якщо в природi спостерiгається коловорот, однi стани змiнюються iншими, то в суспiльствi - прогрес. можливу сваволю монарха. Ж. Боден визнавав право народу на вбивство тирана. Причину ж державних переворотiв i соцiальних катаклiзмiв вiн вбачав у майновiй нерiвностi. Цi ж погляди, хоч i в дещо видозмiненому виглядi, подiляли такi мислителi й суспiльнi дiячi, як Т. Мюнцер (закликав перебити багатiїв (феодалiв), як «старi горшки», й побудувати суспiльний устрiй («небесний устрiй для народу на землi»), де, за висловом Ф. Енгельса, не буде класових вiдмiнностей, приватної власностi, вiдчуженої вiд народу державної влади, де буде втiлена рiвнiсть, та А. Моджевський (ввiйшов в iсторiю як iдеолог гуманiстичного руху, закликав до об'єднання народiв, насамперед польських, боровся за iдею сильної централiзованої держави i висловлював цiкавi демократичнi iдеї). Отже, названi мислителi так чи iнакше вiдбивали й вiдстоювали iнтереси класу буржуазiї. Вони висунули низку iдей, якi дещо пiзнiше знайшли втiлення в концепцiї суспiльного договору, державностi Т. Гоббса, концепцiї виховання Д. Локка тощо. Цi iдеї домiнували в духовному життi суспiльства. Проте це не свiдчить, що поряд з ними не було альтернативних поглядiв i концептуальних схем. Вони пов'язанi перш за все з iменами Т. Мора i Т. Кампанелли, що вiдбивали прагнення й сподiвання народних низiв про справедливiсть i рiвнiсть. Томас Мор - англiйський гуманiст, державний дiяч, фiлософ i письменник. Увiйшов в iсторiю як автор загальновiдомої «Утопiї» - опису iдеального суспiльного устрою на островi, що не iснує. Корiння соцiального зла, за Т. Мором, криється в приватнiй власностi, яку охороняє держава, що є змовою багатих для пригнiчення бiдних. Держава, як i спосiб органiзацiї життя та дiяльностi, є ворожими людинi. Все пiдпорядковане приватнiй власностi до такої мiри, що навiть вiвцi «стали такими ненаситними й непогамовними, що поїдають навiть людей». Людське життя, за Т. Мором, по цiнностi неможливо урiвноважити всiма благами свiту. Бог заборонив насильство, але життя органiзоване таким чином, що люди легко вбивають одне одного, щоб вiдiбрати навiть невелику суму грошей. Все це - в реальному життi, яке оточує нас, але є мiсце, де життя органiзоване зовсiм на iнших засадах. Це - острiв Утопiя. Там немає приватної власностi, багатих i бiдних, всi люди працюють. Найбiльш важкi й шкiдливi види працi виконують злочинцi. Робочий день триває шiсть годин. Полiтичний устрiй базується на засадах виборностi й старшинства. Т. Мор мрiє не про такий устрiй, що має iснувати «десь i колись», а може бути реалiзований у реальностi. Проте вiн не вказує шляхiв його побудови. Вiдомо, що Т. Мор був противником революцiй i народних рухiв, в яких вiн вбачав лише руйнiвну силу й анархiю. Іншим видатним утопiстом цiєї епохи був iталiйський поет, фiлософ i полiтичний дiяч Томазо Кампанелла. Найвiдомiшим його твором була генiальна утопiя «Мiсто сонця». Як i Т. Мор, Т. Кампанелла змальовує утопiчну картину iдеального мiста, де немає приватної власностi та iндивiдуальної сiм'ї. Нове суспiльство базується на працi, що є найповажанiшою справою. Вона триває не бiльш як чотири години. Мета цього суспiльства - земне щастя «солярiйцiв» (так звались жителi мiста) на основi рiвностi, добробуту i культури. Надзвичайно великого значення фiлософ надає розвитку науки i технiки. Вiн розглядає їх як основне джерело розвитку суспiльства, головну засаду змiни суспiльних вiдносин. На думку Т. Кампанелли, керувати суспiльством, яке вiн називає комунiстичним, має вчено-жрецька каста. На мою думку, у фiлософськiй утопiї Т. Мора i Т. Кампанелли багато спiльного, насамперед - iдея усуспiльнення власностi, вiрнiше, побудови суспiльства на основi вiдсутностi власностi. Ця iдея, народжена народними низами, зазнала шаленого опору з боку релiгiйної та буржуазної iдеологiї. Саме тому кожен мислитель, що брався за бiльш-менш солiдне теоретичне обґрунтування цiєї iдеї, зазнавав гонiння н прикростi як вiд свiтської, так i вiд духовної влади. Що стосується народних мас, якi могли б пiдтримати пропозицiї щодо досягнення «суспiльного щастя в рiвностi», то, по-перше, самi «iдеологи» народу були далекими вiд нього i боялися (а може, не зовсiм розумiли) вiльнолюбної соцiальної творчостi; по-друге, висловлювали думки в формi, що була незрозумiлою народу у зв'язку з загальним низьким культурним рiвнем i досить вузьким свiтосприйняттям. 1. 6 Просвiтництво i суспiльний договiр Серед представникiв суспiльної думки, просякнутої релiгiйнiстю й буржуазним волелюбством, витали iдеї «суспiльного договору», що визначали магiстралi теоретичного пошуку шляхiв вирiшення соцiальної проблематики цього перiоду. Утвердження буржуазних суспiльних вiдносин сприяло поширенню антифеодальної iдеологiї, яка дiстала назву просвiтительської. У вузькому розумiннi слова просвiтительство - це обґрунтування шляхiв переходу до нових суспiльних вiдносин (вiд феодальних до капiталiстичних) засобами реформ, освiти, розвитку науки, без насильства; у широкому - це синонiм всiєї антифеодальної iдеологiї перiоду становлення капiталiзму. Ця iдеологiя мала два напрями: радикальний (революцiйний) та мирний (лiберальний). Теоретичним обґрунтуванням цих напрямiв, звичайно ж, займалась фiлософiя, яка вiдроджувала старi й народжувала новi iдеї суспiльного устрою, форм органiзацiї суспiльства, виховання людини, регуляцiї суспiльних вiдносин. Засновниками фiлософського обґрунтування нової iдеологiї були француз Р. Декарт та англiєць Ф. Бекон. Розмiрковуючи над математичними, космогонiчними та фiзичними проблемами, Рене Декарт дiйшов висновку, що пiзнання матерiї має розпочинатися з сумнiву, розвиватися на основi певного методу - дедукцiї, що людина тiльки тодi iснує (в широкому розумiннi цього слова), коли мислить. І хоч у висновках Р. Декарт визнає Бога як загальну причину руху Всесвiту, вiн все ж пiдносить роль розуму («Мiркування про метод», «Початки фiлософiї») як суттєвого чинника пiзнання та органiзацiї життєдiяльностi людей в суспiльствi. Про метод i пiзнання розмiрковує також Ф. Бекон. У «Новому Органонi» вiн обґрунтовує всезагальнiсть iндукцiї як методу пiзнання матерiї, пiдкреслює роль розуму в побудовi нових суспiльних вiдносин i однозначно створює власну утопiю - змальовує iдеальне суспiльство, що процвiтає на основi рацiональної органiзацiї, розуму, науки, технiки («Нова Атлантида»), щоправда, зi збереженням майнової нерiвностi та панiвних класiв. Ідеї Р. Декарта та Ф. Бекона про рацiональнi основи суспiльного життя, роль та значення розуму й пiзнання, що суперечили релiгiйним вченням, вiдповiдали вимогам часу i, безперечно, сприймалися бiльш пiзнiми мислителями цiєї епохи. Божественну теорiю держави й права не приймав англiєць Томас Гоббс. У своїй працi «Левiафан» вiн опрацював концепцiю держави як суспiльного договору. Особливе мiсце серед вiльнодумцiв цього перiоду посiв Вольтер - Франсуа Марi Аруе. Фiлософська спадщина Вольтера - величезна. Чiльне мiсце посiдають в нiй «Фiлософськi листи», «Фiлософiя iсторiї», «Дослiди про загальну iсторiю...». Вiн симпатизував народним масам; його твори пронизанi ворожнечею до феодалiв-грабiжникiв селянства, вiн ратував за демократичне перетворення суспiльства засобами просвiтительства. На думку Вольтера, суспiльство - це сукупнiсть «людських атомiв», якi можна переставити з одного мiсця на iнше волею уряду. Саме тут виявляється роль правителя, державного дiяча. Найрозумнiше й оптимальнiше цiєю справою може займатись освiчений монарх, який повинен очолювати уряд. Вольтер намагався розглядати iсторiю в цiлiсностi. Вiн вiдмовився вiд домiнуючої європоцентристської традицiї, закликав до широкого вивчення iсторiї культури народiв свiту - китайцiв, арабiв, iндiйцiв, росiян. Саме Вольтер висунув i обґрунтував iдею прогресивного розвитку суспiльства на основi його внутрiшнiх законiв. Головну причину соцiальної нерiвностi мислитель вбачав у приватнiй власностi. Тому її треба обмежувати, регулювати, щоб кожна людина мала приблизно однакову частку. У працi «Про суспiльний договiр» вiн розмiрковує про неправомiрнiсть державної влади, що протистоїть народовi, його життєвим iнтересам; проводить думку про право народу на революцiйне повалення всякої антинародної влади. Ідеалом Ж. -Ж. Руссо була республiка. Фiлософ бачив суперечностi суспiльного прогресу, якi важким тягарем падають на плечi трудящих; пiдкреслював необхiднiсть викорiнення народних страждань. Проте вiн безпiдставно заперечував роль науки та мистецтва в полiпшеннi життя народу. Клод Анрi Гельвецiй, як i Вольтер виходить з розумiння суспiльства як суми iзольованих iндивiдiв, свiдомiсть та пристрастi яких є головними рушiйними силами суспiльного розвитку. Вiд народження люди рiвнi в здiбностях та iнтелектуальних можливостях. Вiдмiнностi з'являються пiзнiше, зумовленi рiзницею умов життя та виховання. Моральнi якостi формуються також певним середовищем. Вони зумовленi iнтересами iндивiдiв, головним з яких має бути суспiльний iнтерес. К. Гельвецiй висунув iдею повної лiквiдацiї феодальних вiдносин i феодальної власностi. Найсприятливiшою формою правлiння, на його думку, є просвiтительський абсолютизм. Подiбнi погляди на суспiльство та державу пропагував i французький фiлософ - матерiалiст, нiмець за походженням Поль Анрi Гольбах. Критикуючи релiгiю та релiгiйну мораль, за шiсть рокiв фiлософ написав близько 10 праць, де розмiрковував про природнi можливостi людини, державний устрiй, що має бути заснований на засадах буржуазної власностi, про етичнi якостi людей та деякi iншi соцiально-фiлософськi проблеми. Отже, результатом соцiально-фiлософської концепцiї просвiтительства та французького матерiалiзму ХVІІІст. була концепцiя суспiльного договору, iдеї якої вiдiграли надзвичайно конструктивну роль у розвитку соцiальної фiлософiї не тiльки у Францiї, але й в усьому свiтi. Згiдно з цiєю концепцiєю держава та право створенi людьми за законами людського розуму. Домовившись мiж собою, люди уклали угоду. Таким чином, державна влада залежить вiд народу, а не є проявом божественної волi. Суспiльний договiр - це угода рiвних, суверенних iндивiдiв, що самi узгоджують й встановлюють норми, правила, закони спiвжиття в суспiльствi. Держава має охороняти життя, волю й приватну власнiсть громадян. Влада повинна контролювати дотримання норм. Правителi є не бiльш як слуги народу i, якщо вони порушують дарованi ним права, народ має право замiнити правителiв i навiть стратити їх. Я вважаю, що теорiя суспiльної угоди мала величезний полiтично-практичну значимiсть, адже вона стала iдейно-теоретичною основою для повалення абсолютних монархiй в Англiї та Францiї, в боротьбi за незалежнiсть у Пiвнiчнiй Америцi, була досить поширеною в Росiї i в Українi. 1. 7 Класична нiмецька фiлософiя Змiна суспiльно-полiтичної ситуацiї зумовлювала новi теоретичнi обґрунтування сутностi суспiльства i особи, державного устрою та полiтичної влади. Цю функцiю взяла на себе нiмецька класична фiлософiя в особi таких видатних її представникiв, як І. Кант, Й. Фiхте, Ф. Шеллiнг та Г. Гегель. розуму», «Ідея загальної iсторiї у всесвiтньо-громадянському планi», «До вiчного миру», «Метафiзичнi начала вчення про право». Побудову суспiльно - фiлософської концепцiї І. Кант розпочинає з твердження, навiяного творами Ж. -Ж. Руссо, про суверенiтет особистостi та об'єднану волю народу, представлену як суспiльний договiр в формi держави. Вiн заперечує всякi становi нерiвностi та привiлеї, пiдкреслює рiвнiсть громадян перед законом, сувереннiсть народної влади. Оскiльки ж весь народ не можна залучити до управлiння державою, потрiбний правитель, влада якого не може бути зумовлена нiчим, крiм закону. Будь-яка народна смута та розбрат, виступи народу проти верховної влади загрожують розпадом держави. Тому, на думку І. Кант та, суспiльна злагода тримається не на революцiях чи повстаннях, а на покорi народу верховнiй владi, якого б походження вона не була. Нiяка революцiя не може удосконалити природу людини. Революцiя лише посилює протистояння однiєї групи людей другiй, стимулює конфлiкти. Для суспiльної злагоди потрiбнi двi речi: правова держава i категоричний моральний iмператив. За І. Кантом, правова держава ґрунтується на поєднаннi волi осiб, що складають народ. Кожен громадянин має право голосу i має пiдкорятися лише тим законам, на введення яких вiн дав згоду. Державна влада повинна мати таку структуру: а) законодавча, б) виконавча, в) судова. Цим вимогам якнайкраще вiдповiдає республiканський устрiй. І. Кант обґрунтовує iдею рiвностi всiх перед законом. Іншою засадою суспiльної злагоди є моральне вдосконалення громадян за принципом «чини так, як ти хотiв би, щоб iншi чинили стосовно тебе». Цей принцип фiлософ iменує «золотим правилом моральностi». Вiн вбачає в ньому унiверсальний засiб розумної органiзацiї суспiльства й приборкання одвiчно злої природи людини. їх - в дiяльностi людей. Природа створила людину такою, що без дiяльностi вона не витримає боротьби з природою. В дiяльностi людина має створювати себе i свiт, в якому живе. Проте парадокс полягає у тому, що людина створює певнi умови наприкiнцi життя. Тому створенi умови успадковує нове поколiння. Саме в цьому І. Кант вбачає наступнiсть суспiльного розвитку i основу прогресу iсторiї. Розмiрковуючи над долею людства, І. Кант прогнозує вiчний мир, можливiсть якого гарантує природа. Вiчний мир можливий лише в далекому майбутньому. Суспiльство повинно пiднятись до такого рiвня розвитку, вважає фiлософ, щоб люди самi себе примусили досягти стану миру на засадах розуму. Якщо І. Кант пропагує i прогнозує людству вiчний мир, то iнший всесвiтньо вiдомий представник нiмецького класицизму в фiлософiї - Г. Гегель - обстоює «високе призначення вiйни», яка «зберiгає моральне здоров'я народу». Вiн був прихильником республiки, вихваляв демократичний устрiй суспiльного життя Античного свiту, критикував феодальнi порядки в Нiмеччинi та релiгiйнi догмати. Суспiльно-полiтичнi погляди Г. Гегеля вiдбились у багатьох його працях. Найбiльш повно вони викладенi в «Фiлософiї права». Цi погляди базуються на постулатi про визначальну роль об'єктивної iдеї, що послiдовно втiлюється в рiзноманiтних формах буття й через суспiльну свiдомiсть iндивiдiв повертається до свого «материнського» (божественного) лона. Свiтовий розум має своєрiдну «хитрiсть». Вiн творить iсторiю через дiяльнiсть конкретних людей, якi виступають виконавцями божественної волi. Суб'єктом iсторiї є дух, конкретними виконавцями - люди. Таким чином, об'єктивний дух виступає як об'єктивна закономiрнiсть, що стоїть над окремими людьми i проявляється лише через їхнi рiзноманiтнi зв'язки i взаємовiдносини. У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три головнi стадiї: абстрактне право, мораль, моральнiсть. Останнiй ступiнь охоплює сiм'ю, громадянське суспiльство, державу. Такою є загальна структура суспiльно-фiлософської концепцiї Г. Гегеля. Вчення про громадянське суспiльство ґрунтується на iдеї працi, що є визначальним чинником становлення людини. Г. Гегель бачив суперечностi працi, вiдчуження, що виникають у суспiльствi, i тому пiдкреслював не тiльки конструктивно-творчий характер працi, а й момент заперечення: праця не тiльки розвиває людину, але й калiчить її. Розмiрковуючи над побудовою суспiльства, вiн не мiг не побачити соцiальну нерiвнiсть, несправедливiсть, гноблення. Засiб їх скасуваннявiн вбачав у заснуваннi колонiй. Разом з тим фiлософ визнавав право колонiальних народiв на боротьбу за визволення. У вченнi про державу також виявлялась його прихильнiсть об'єктивнiй iдеї та Прусськiй монархiї. Держава, за Г. Гегелем, це - мета сама для себе, вона є «ходою бога в свiтi». Головна функцiя держави - примиряти суперечностi мiж монархiчним принципом та народом. Найкраща держава - прусська, найкращий народ - нiмецький, вважав Г. Гегель. Саме в цьому, об'єктивно кажучи, виявилась консервативнiсть суспiльно-фiлософських поглядiв Г. Гегеля, суперечнiсть мiж його дiалектичним методом та консервативною системою. Як дiалектик вiн не мiг не бачити розвитку всесвiтньої iсторiї i констатував його як всесвiтньо-iсторичний прогрес об'єктивного духу. Людвiг Фейєрбах будує соцiальну фiлософiю на розумiннi людини як суб’єкта й об'єкта iсторичного процесу. При цьому людина трактується як частина природи, сутнiсть сама в собi. В побудовi антропологiчної концепцiї Л. Фейєрбах заперечує 1. Канта i Г. Гегеля. Людина, на думку Л. Фейєрбаха, керується не абстрактним категоричним iмперативом, а власним прагненням до щастя. Свобода - це не абстрактна категорiя мислення, а реальний порух людини через необхiднiсть до щастя. Щасливою людина може бути лише за певних умов, як птах у польотi чи риба в водi. Умови для щастя треба створити. Таким чином, головна засада соцiальної фiлософiї Л. Фейєрбаха полягаєу вимозi створення умов життя, якi б вiдповiдали людськiй природi, в обґрунтуваннi необхiдностi зробити умови людяними. Внутрiшньою домiнантою щастя та добробуту людей у суспiльствi, за Л. Фейєрбахом, є так званий розумний егоїзм - правильно зрозумiлi iнтереси кожної людини, що в такому разi збiгаються з суспiльними iнтересами. 1. 8 Соцiальна утопiя XVIII – XIX ст. Марксистська фiлософiя формувалась на засадах не лише гегельянства i фейєрбахiанства. В основi її - ще двi вiдносно самостiйнi й впливовi течiї суспiльної думки, без розгляду i розумiння яких неможливе осягнення сутi соцiально-фiлософської доктрини марксизму. Перша з них, що формувалась на французькiй романтичнiй iнтелектуальнiй нивi, увiйшла вiнтелектуальну iсторiю людства пiд назвою французького утопiчного соцiалiзму; друга - визрiла в iндустрiально розвиненiй Англiї i вiдома людству як економiчне вчення А. Смiта i Д. Рiкардо. Термiн «утопiя» вперше вжив Т. Мор. Вiн позначив ним неiснуюче iдеальне суспiльство, яке, на його думку, могло б ґрунтуватись на засадах соцiальної рiвностi, вiдсутностi експлуатацiї, на суспiльнiй працiгромадян. Ідеї ж утопiзму - мрiї про суспiльство, де б не було примусової працi й гноблення людини людиною, - виникли ще за античних часiв. Цi iдеї також характернi середньовiчним єресям, iдеологiям багатьох народних рухiв, раннiм передпролетарським вченням перiоду буржуазних революцiй. Цi iдеї й вчення вiдображали здебiльшого у незрiлiй формi невдоволення народних мас наслiдками цих революцiй, їхнє прагнення до встановлення нового, справедливого суспiльного ладу. Класичної форми утопiчний соцiалiзм досяг у перiод бурхливого розвитку капiталiзму, коли розвiялись iлюзiї iдеологiв буржуазних революцiй i стали наочними суперечностi суспiльного ладу, який до того змальовувався не iнакше, як iдеальний. Французький соцiолог-соцiалiст Клод Анрi де Сен-Сiмон у творах «Органiзатор», «Про промислову систему», «Катехиза промисловцiв», «Нове християнство» описав основнi риси свого суспiльного iдеалу, змiстовним лейтмотивом якого були слова: «Найкращий суспiльний устрiй - той, який робить життя людей, що становлять бiльшiсть суспiльства, найщасливiшим, надає їм максимум засобiв i можливостей для задоволення їхнiх найважливiших потреб». Французький мислитель пiддає глибокiй i ґрунтовнiй критицi сучасний йому суспiльний устрiй, який є «картиною перевернутого свiту», де бiльшiсть працюючих вимушена вiдмовлятись вiд власних благ для забезпечення добробуту можновладцiв. Капiталiстичне суспiльство, пiдкреслював К. Сен-Сiмон, характеризує суперечнiсть мiж бiднiстю i багатством, працелюбством i лiнощами, високою громадянськiстю трудiвникiв i егоїзмом можновладцiв. У такому виглядi суспiльство не може далi iснувати, воно повинне бути реформованим. Шлях викорiнення злиденного буття працiвникiв проходить через розквiт промисловостi й сiльського господарства, всебiчний розвиток продуктивних сил суспiльства на засадах втiлення наукових принципiв нового часу. До них К. Сен-Сiмон вiдносить, зокрема, викорiнення паразитизму панiвних класiв i впровадження обов'язкового трудового права для всiх членiв суспiльства, що повинне стати великою виробничою асоцiацiєю людей; забезпечення для всiх рiвних можливостей реалiзувати себе; створення планової органiзацiї виробництва; поступове створення всесвiтньої асоцiацiї народiв свiту на засадах миру i спiвдружностi; перетворення полiтики на позитивну науку про виробництво, а держави - iз засобу управлiння людьми в засiб органiзацiї виробництва i управлiння речами. швидше, об'єднував його з нижчими верствами буржуазiї, i це об'єднання називав «класом iндустрiалiв». Прiоритетно-керiвнi позицiї в ньому належать промисловим пiдприємцям, якi «через природу речей» мають бути органiзаторами i представниками трудової бiльшостi населення. К. Сен-Сiмон був глибоко переконаний у тому, що трудяща маса неспроможна самостiйно дiйти до iдеалу соцiально-справедливого суспiльства: для цього їй потрiбна керiвна i спрямовуюча сила. В якостi її мають виступити такi верстви населення, як вченi й промисловцi. Практично водночас з К. Сен-Сiмоном подiбнi ж думки обґрунтовував iнший всесвiтньо вiдомий соцiалiст - французький фiлософ Шарль Фур'є. У працях «Теорiя чотирьох рухiв i загальної долi», «Теорiя всесвiтньої єдностi», «Новий промисловий i громадянський мир» вiн прогнозує прихiд нового соцiального устрою - громадянської гармонiї. У новому гармонiйному суспiльствi, що заступить цивiлiзацiю, соцiальна енергiя використовуватиметься ефективно i в iнтересах всiх верств населення; соцiальнi блага розподiлятимуться справедливо; гармонiя мiж iндивiдом i суспiльством, мiж соцiальними класами i народами вiдбиватиме загальну гармонiю природи, що забезпечить, на думку фiлософа, органiчну єднiсть всiєї свiтобудови. Першим головним завданням у справi створення нового суспiльства Ш. Фур'є вважав формування для нього вiдповiдної матерiальної основи, що забезпечить умови для добробуту всiх верств населення. Промисловi досягнення дадуть змогу змiцнити асоцiацiю трудiвникiв в сiльському господарствi. Розвинутi сiльськогосподарськi колективнi асоцiацiї з'єднаються з промисловими. Це приведе до лiквiдацiї рiзницi мiж мiстом i селом, поселеннями рiзного типу, створить передумови нового типу життєдiяльностi - всезагальної асоцiацiї трудiвникiв. Усi верстви населення працюватимуть. Повалення системи сiмейного рабства включить жiнку в трудовий процес; розгалужений суспiльний побут i побутове обслуговування вивiльнить кожному члену асоцiацiї, особливо жiнцi, додаткову частку часу для власного культурного розвитку; суспiльне виховання формуватиме людину як цiлiсну, гармонiйну особистiсть. У суспiльствi розквiтнуть культура, наука, освiта; моральнi якостi постануть у статусi головних критерiїв суспiльної оцiнки особистостi. На мою думку, iдеї соцiальної утопiї надзвичайно рiзнобарвнi та розгалуженi. Кожен з мислителiв-утопiстiв змальовує майбутнє суспiльство оригiнально. Разом з тим всiх представникiв цього напряму соцiально-фiлософської думки єднає рiзка критика недолiкiв капiталiстичного суспiльства, розкриття внутрiшнього зв'язку мiж експлуатацiєю i приватною власнiстю, обґрунтування таких рис майбутнього комунiстичного суспiльства, як спiльна власнiсть, обов'язковiсть працi, рiвнiсть людей, колективнiсть i плановiсть господарювання, лiквiдацiя протилежностей мiж мiстом i селом, розумовою i фiзичною працею. Однаковим також було розумiння соцiалiстами-утопiстами шляхiв та засобiв побудови нового суспiльства - пропаганда iдей соцiалiзму через освiту, науку, культуру, виховання i моральне самовдосконалення людей. Оцiнюючи погляди утопiстiв з позицiй соцiального досвiду кiнця ХХ ст., не можна не вiддати належного проникливостi їх розуму в баченнi перспектив суспiльного розвитку, характерних рис майбутнього суспiльства i водночас не здивуватись наївностi й легкостi, з якою вони пiдходили до радикального реформування загальноцивiлiзацiйних засад iснування людей в соцiумi, особливо щодо ставлення до iнститутiв власностi i влади. Утопiзм зазначених авторiв полягав не в тому, що. як вважалось, вони не бачили реальних шляхiв i суспiльної сили досягнення нового соцiального устрою, - утопiсти бачили їх значно рельєфнiше, нiж критики бiльш пiзнього перiоду розвитку соцiальної думки, - а в тому, що бездоказово вiрили в можливiсть побудови соцiально справедливого суспiльства на засадах усуспiльнення власностi. Романтичною фантазiєю утопiсти замахнулись на те, до чого iнтелектуально-фiлософська традицiя дозволяла собi лише доторкнутися: на iнститут приватної власностi. Бiльш-менш помiркованi теоретики не йшли далi усереднення власностi. Утопiсти - i в цьому врештi-решт полягає глибинне джерело їх утопiзму - започаткували iнтелектуальну традицiю лiквiдацiї приватної власностi. Цю традицiю пiдхопив i довiв до логiчного завершення марксизм. Практика ХХст. показала хибнiсть подiбного пiдходу, поставила перед соцiальною фiлософiєю вимогу нових теоретичних пошукiв та обґрунтувань майбутнього i шляхiв до нього, визначення соцiальних сил та засобiв його досягнення. 1. 9 Економiчнi обґрунтування будови соцiуму Ефективнiсть означених пошукiв безпосередньо пов'язана з урахуванням рiзноманiтних сюжетних лiнiй загальноiсторичної iнтелектуальної традицiї. Будь-яка з них не повинна залишитись поза увагою дослiдника. Особливо це стосується загальних питань функцiонування i розвитку соцiуму. Крiм розглянутих, до таких лiнiй належить економiчна суспiльна теорiя, обґрунтована вiдомими англiйськими теоретиками Адамом Смiтом i Давiдом Рiкардо. В iсторiю iнтелектуальної еволюцiї людства А. Смiт ввiйшов працею «Дослiдження про природу i причини багатства народiв». Саме в нiй англiйський економiст зробив перший крок до обґрунтування трудової теорiї вартостi, розкриття внутрiшньої структури буржуазної економiчної системи. А. Смiт iз захватом описує зростання продуктивностi працi в мануфактурах внаслiдок подiлу працi, аналiзує систему вiдносин виробництва, формулює їх у виглядi категорiй i законiв. буржуазного панування, дав визначення вартостi робочого часу. Таким вченим, що завершив справи своїх попередникiв став Д. Рiкардо. В головнiй працi «Начала полiтичної економiї та оподаткування» вчений дав визначення вартостi робочого часу, звiльнив полiтекономiчну теорiю вiд «феодальних плям», проник в саму суть буржуазного способу виробництва, забезпечив його всебiчне економiчне обґрунтування. Саме цi теорiї започаткували економiчний аналiз соцiуму, чим вперше на теоретичний рiвень пiднесли матерiальну основу його життєдiяльностi - систему матерiального виробництва, тому я вважаю, що вони досить глибоко обґрунтовують сучасний устрiй суспiльства. 1. 10 Росiйсько-українська соцiально–фiлософська традицiя та економiстiв XVIII - початку ХХст., як М. Ломоносов i О. Радищев, Г. Сковорода i Я. Козельський. П. Лодiй i І. Котляревський, В. Бєлiнський i О. Герцен, М. Чернишевський i М. Добролюбов, Т. Шевченко та І. Франко, М. Драгоманов i М. Грушевський, В. Соловйов i П. Флоренський, М. Бердяєв, iнших вiдомих дослiдникiв. ґрунтувалась на осмисленнi самобутностi розвитку Росiї як євразiйської держави, з одного боку, i одвiчного прагнення українцiв до незалежностi - з другого. Оскiльки українська нацiональна iдея майже завжди переслiдувалась i заборонялась, дослiдження в її межах мали напiвлегальний характер, вони вплiталися в контекст офiцiйних доктрин i дослiджень або йшли до читача позацензурним шляхом. Ідею самобутностi росiйського шляху розвитку пiдняв росiйський вчений-енциклопедист М. Ломоносов. В працi «Стародавня Росiйська iсторiя» вiн спростовував твердження iноземних iсторикiв про самобутнiй характер Росiї, критикував норманську теорiю походження держави. Просвiтительськi iдеї розвивали О. Радищев i декабристи. Ідеологiю революцiйного демократизму розробляли i пропагували В. Бєлiнський, О. Герцен, М. Чернишевський, М. Добролюбов. Революцiйнi демократи обґрунтували революцiйний шлях знищення крiпосництва й самодержавства, iдеї соцiалiстичного перетворення суспiльства. Хоч цi обґрунтування, як i соцiалiстичнi теорiї, багато в чому мали утопiчний характер, вони сприяли розвитку свiдомостi народних мас, пiднесенню визвольного руху i тим самим пiдготували ґрунт для сприйняття марксизму. Серед рiзноманiтних напрямiв i течiй росiйської соцiально-фiлософської традицiї розрiзняють: а) слов'янофiльство й захiдництво; б) росiйський соцiалiзм i нiгiлiзм; в) народництво та анархiзм; г) росiйський марксизм; д) росiйський комунiзм. культуру, по-друге, своєю суттєвою визначенiстю в нацiонально-визвольному, волелюбному планi. Корiння соцiально-фiлософської українiстики - в духовнiй культурi Київської Русi, свiтоглядних уявленнях давнiх слов'ян, iдеологiї раннього християнства, надбаннях духовної культури Вiзантiї та Болгарiї, що використовувались та переосмислювались вiдповiдно до потреб суспiльного життя Давньої Русi. Початок ХVІст. виявив значний вплив Львiвської i Київської братських шкiл (К. Транквiлiон-Ставровецький, К. Сакович, М. Смотрицький, Ф.Євлевич), що обстоювали гуманiстичнi вчення про людину, її мiсце i роль у свiтi тощо. Професори та вихованцi Києво-Могилянської академiї (Ф. Софонович, І. Гiзель, С. Яворський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський) розвивали iдеї природного права людини, суспiльного договору, вбачали джерело суспiльного добробуту в прогресi науки й освiти. Г. Сковорода обґрунтовує свою соцiальну концепцiю, що поєднує реалiстичнi й мiстичнi (релiгiйнi) положення, глибокий i проникливий гуманiзм з елементами утопiзму i мрiйництва. Г. Сковорода вiдомий насамперед своїми етичними поглядами, вченням, заснованим на критицi соцiальної нерiвностi, багатства, морального розкладу пануючих верств тогочасного суспiльства. Проблема людини - одна з центральних в фiлософiї Г. Сковороди. Вчений розмiрковує над природою людського щастя, шляхiв його досягнення, моральних якостей особистостi тощо. Досягнення щастя, на думку фiлософа, пов'язане з працею i моральним вдосконаленням. Працю - «сродный труд», тобто працю, що вiдповiдає внутрiшнiм задаткам людини, вiн розглядає як найвищий змiст її буття. основу щастя. Центром української соцiальної i нацiонально-визвольної iдеї стало Кирило-Мефодiївське товариство. Основна його iдея - створення сильної федерацiї слов'янських народiв, лiквiдацiя самодержавства, крiпацтва, релiгiйної дискримiнацiї, нацiонального гноблення. Вченi й дiячi культури обстоювали необхiднiсть формування умов для розвитку нацiональної культури, освiти, мови. У програмi кирило-мефодiївцiв мiстяться такi слова: «І встане Україна з своєї могили, i знов озоветься до всiх братiв своїх слов'ян, i почують крик її. І встане слов'янщина, i не залишиться нi царя, нi царевича, нi князя, нi графа... нi крiпака, нi холопа нi на Московщинi, нi в Польщi, нi в Українi, нi в Чехiї... І буде Україна незалежною Державою Народною у спiлцi слов'ян». соцiального визволення трудящих вiд експлуатацiї. Ідейною домiнантою їхньої соцiальної фiлософiї була iдея нацiональної незалежностi, української державностi [1, с. 28 – 29]. Отже, в основi соцiально – фiлософських поглядiв бiльшостi росiйських та українських мислителiв лежать нацiонально – визвольнi iдеї, що заключаються у знищеннi самодержавства, лiквiдацiї крiпацтва, тому, менi здається, що вони не можуть об’єктивно вiдображати устрiй тогочасного суспiльства та мати вплив на сучасному етапi. Роздiл II 2. 1 Інтерес як основа об’єднання людей у соцiальнi спiльностi Змiст iнтересу - первинної засади об'єднання людей у соцiальнi групи - визначається умовами їх життя, мiсцем в конкретно-iсторичнiй системi суспiльних вiдносин. Як вiдбиття потреб людини iнтереси є насамперед формою вияву певних економiчних вiдносин. їх рiзноманiтнiсть зумовлює й рiзнобарвнiсть iнтересiв. Розрiзняють економiчнi, полiтичнi й духовнi (моральнi, естетичнi, релiгiйнi) та iншi iнтереси. Суперечливi iнтереси породжують соцiальнi конфлiкти, тотожнi - об'єднують людей у певнi соцiальнi групи, спонукають до формування свiтосприйняття, лежать в основi єдиних соцiально-практичних дiй [3, с. 326]. Серед розмаїття iнтересiв особливе мiсце посiдають матерiальнi iнтереси, насамперед iнтереси власностi. Інтереси власностi опредметнюються у вiдносинах мiж людьми з приводу засобiв виробництва, матерiального та духовного споживання. У первiсному суспiльствi об'єктами власностi були примiтивнi засоби виробництва й предмети споживання. Пiзнiше виникла приватна власнiсть, що породжувала економiчну, полiтичну, соцiальну й духовну нерiвнiсть у суспiльствi, експлуатацiю людини людиною. Історiю розвитку цивiлiзацiї можна перiодизувати за формами власностi. У контекстi даного викладу зазначимо лише те, що приватна власнiсть узагальнила, усуспiльнила й легалiзувала iндивiдуальний внутрiшнiй iнтерес людини до iндивiдуальностi, незалежностi, окремостi. Саме вона зумовила становлення й розвиток людини як iндивiда, i це було визначним кроком на шляху розвитку людської цивiлiзацiї. Крiм того, приватна власнiсть зумовила формування матерiальної залежностi людини вiд людини, що вилилось у рiзноманiтнi форми соцiальної, полiтичної, духовної залежностi. Історично найбiльш вiдчутним фактом приватизацiї суспiльного життя став подiл людей на класи. Звичайно, об'єднання людей у соцiальнi групи вiдбувається на засадах не лише матерiальних iнтересiв. Деякi стiйкi групи (наприклад, релiгiйнi спiльностi) ґрунтуються на засадах духовностi. Є групи, в основi яких лежать кровородиннi зв'язки, взаємодопомога, вiдповiдальнiсть (рiд, сiм'я тощо). Людей єднають також спiльнi етнiчнi особливостi (народ, нацiя), соцiально-полiтичнi iнтереси (партiя, держава), громадсько-моральнi та культурнi пристрастi (суспiльнi органiзацiї, братства, спiлки тощо). Проте матерiальний iнтерес - вiдносини власностi - є, мабуть, найбiльш характерною ознакою, що з'єднує чи розводить людей у рiзнi соцiальнi спiльностi. входять в духовнi, моральнi, соцiально-полiтичнi, i навпаки - включають їхнi характернi особливостi й вимоги. Саме в суспiльствi iснують рiзноманiтнi спiльностi людей. Мiж ними складаються певнi стосунки. Одна i та ж сама людина водночас може належати до рiзних спiльностей, переходити з однiєї в iншу, репрезентувати в системi спiлкування ту чи ту соцiальну роль. Сiтка стiйких i упорядкованих зв'язкiв мiж соцiальними групами, що ґрунтуються на розмаїттi спiльних iнтересiв, цiнностей, поведiнки,, позначається термiном “соцiальна структура суспiльства” [1, с. 178 – 179]. 2. 2 Соцiальна структура суспiльства. Ґенеза соцiальних спiльностей : сiм ’ я, рiд, плем ’ я, народнiсть, нацiя, клас Опорним при дослiдженнi соцiальної структури є поняття соцiальної групи. Одним з перших визначив його Т. Гоббс. У своїй основнiй працi «Левiафан» вiн писав, що соцiальна група - це сукупнiсть певного числа людей, об'єднаних спiльним iнтересом чи спiльною справою. Англiйський фiлософ ґрунтовно пiдiйшов до цього питання. Вiн дав iнтерпретацiю природи iнтересу як основи об'єднання людей у соцiальнi спiльностi й спонукального мотиву їх дiяльностi, показав суперечливу мозаїку соцiуму, видiлив у ньому такi соцiальнi групи, як упорядкованi та неупорядкованi, полiтичнi й приватнi тощо. Саме в контекстi аналiзу Гоббса поняття «соцiальна група» використовувалось англiйськими економiстами, французькими iсториками й соцiологами для характеристики економiчного та полiтичного розмежування людей в суспiльствi. Згодом поняття соцiальної групи набуло дещо iншої iнтерпретацiї. Наприклад, Л. Гумплович однозначно пов'язував його з бiологiчними (расовими) ознаками людей. Ч. Кулi наголошував на важливостi (й первинностi) так званих первинних груп - сiм'я, сусiди, товариськi об'єднання. Вiдомi захiднi соцiологи (А. Мейо, Я. Морено, Дж. Хоманс та iн.) обґрунтували теорiю малих груп. К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленiн пiдкреслювали iсторичний характер соцiальної структури суспiльства та домiнантну роль у нiй таких соцiальних об'єднань, як класи. До речi, В. Ленiн пiдкреслював досить високу невизначенiсть поняття соцiальної групи, вказував на методологiчнi вади його використання в соцiологiї. У сучаснiй соцiальнiй фiлософiї поняття «соцiальна група» є опорним. Слiд розрiзняти малi, середнi й великi соцiальнi групи. ознакою цих груп є безпосереднiй контакт їх членiв. Люди живуть у групi, так би мовити, пiд взаємним контролем, у безпосередньому спiлкуваннi. Існують формальнi й неформальнi малi групи. Першi складаються вiдповiдно до наперед сформованих (як правило, офiцiйно зафiксованих) цiлей, тверджень, iнструкцiй чи статутiв. Другi формуються на основi особистих симпатiй та антипатiй, любовi, товариського потягу тощо. Середнi соцiальнi групи- цим термiном позначають жителiв одного села чи мiста, працiвникiв одного заводу чи фабрики, викладачiв та студентiв одного навчального закладу. Цi групи також мають рiзнi основи формування. Наприклад, склад односельцiв усталюється, як правило, стихiйно. Виробничi об'єднання створюються для досягнення певної мети, вирiшення конкретних соцiальних завдань. Рiвень консолiдацiї в цих групах також неоднаковий. Як малi, так i середнi соцiальнi групи вивчаються в контекстi розробки рiзноманiтної соцiально-психологiчної проблематики. - класи, етнiчнi спiльностi (нацiя, народнiсть, плем'я), вiковi групи (молодь, пенсiонери), статевi об'єднання (чоловiки, жiнки) - це численнi об'єднання людей (до декiлькох десяткiв i сот мiльйонiв). Безпосереднього контакту мiж ними, звичайно, немає. Об'єднує їх iнше - фундаментальний iнтерес, що формується на основi усвiдомлення людьми об'єктивних обставин свого буття. Щоправда, певнi представники цих груп можуть i не усвiдомлювати своїх корiнних iнтересiв. Вони входять до цих груп спонтанно. З розвитком самосвiдомостi спонтаннiсть поступається мiсцем органiзованим (економiчним, полiтичним, соцiальним) об'єднанням. К. Маркс описав цей процес на прикладi перетворення пролетарiату з «класу в собi» на «клас для себе». Тривалий час соцiальнi спiльностi людей розглядались iзольовано вiд iсторичного поля їх дiяльностi, конкретних обставин суспiльно-iсторичної практики. Це збiднювало й загалом спотворювало їх пiзнання, призводило до викривленого розумiння суспiльства. Історично першою спробою подолання цiєї методологiчної вади стала марксистська соцiальна фiлософiя. Саме К. Маркс та Ф. Енгельс започаткували теоретичний аналiз соцiальної структури на засадах iсторизму та практики. І хоч сьогоднi не всi мислителi (як в нашiй країнi, так i за її межами) подiляють їхнi погляди на цю проблему, принципи iсторизму та практики мiцно увiйшли в теоретичний арсенал науки. Зумовлена практичними обставинами життєдiяльностi людей, ґенеза соцiальних спiльностей є науково доведеним фактом [7, с. 176]. Доведено, що соцiальнi спiльностi виникають природно-iсторичним шляхом, тобто пiд впливом об'єктивної необхiдностi, незалежно вiд волi та свiдомостi людей. Як свiдчать дослiдження, iсторично першими спiльностями людей були рiд, плем'я, сiм'я, громада. Саме вони забезпечували функцiонування та розвиток виробництва засобiв до iснування, форм їх обмiну, розподiлу та споживання, вiдтворення самої людини, спiльне протистояння ворожим силам природи. Згодом, на руїнах родоплемiнного суспiльства з'явилися класи та народностi, а пiзнiше - у марксистськiй лiтературi це пов'язується зi становленням унiверсальних (тобто капiталiстичних) вiдносин - соцiальна структура суспiльства поповнилась ще одним елементом - нацiєю. Вiдомий росiйський iсторик В. Ключевський писав: «... На фiзiологiчних основах кровних зв'язкiв будувалася первiсна сiм'я. Сiм'ї, що виходили з єдиного кореня, утворювали рiд. другий кровний союз, до складу якого входили вже релiгiйнi та юридичнi елементи, шанування засновника роду, авторитет старiйшини, спiльне майно, кругова самооборона (родова помста). Рiд через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виявлявся в спiльностi мови, спiльних звичаях i легендах, а з племенi чи з племен шляхом подiлу, об'єднання та асимiляцiї складався народ, коли до зв'язкiв етнографiчних приєднувались моральнiсть, усвiдомлення духовної єдностi, виховане спiльним життям та спiльною дiяльнiстю, спiльнiстю iсторичної долi та iнтересiв. Нарештi, народ стає державою, коли почуття нацiональної єдностi вiдбивається у зв'язках полiтичних, у єдностi верховної влади i закону. В державi народ стає не тiльки полiтичною, а й iсторичною особистiстю, з бiльш-менш означеним нацiональним характером i усвiдомленiстю свого свiтового призначення». Загальна лiнiя ґенези соцiальних спiльностей охарактеризована В. Ключевським досить вiрно. Але iснують певнi уточнення вiдповiдно до результатiв дослiджень бiльш пiзнього i сучасного перiодiв, тому необхiдно розглянути кожну з зазначених груп окремо: 1) Сiм'яiснує з найдавнiших часiв до наших днiв. Стiйкiсть цього об'єднання ґрунтується на споконвiчнiй потребi людини у безпосередньому вiдтвореннi життя, вихованнi дiтей, доглядi за старезними членами. Сiм'я - це стосунки чоловiка i жiнки (дружини), батькiв i дiтей. Це група кровних родичiв, члени якої зв'язанi мiж собою спiльнiстю побуту, взаємодопомогою та вiдповiдальнiстю. Історично сiм'я змiнює свою форму. Спочатку вона постає як об'єднання людей (чоловiкiв та жiнок), мiж якими iснують статевi контакти. Пiзнiше створюється групова сiм'я, нарештi - така, що зберiгається i в наш час. Історiя сiм'ї - надзвичайно цiкава. Ще й нинi iснують сiм'ї, де верховодять жiнки, де чоловiки офiцiйно мають декiлька дружин, де неофiцiйно чоловiк має стiльки дружин, скiльки може утримувати їх матерiально тощо. Як би там не було, сiм'я iснує, виконує певнi функцiї i, як свiдчать демографи, не збирається вiддавати їх будь-якому iншому суспiльному об'єднанню. 2) Група кровних родичiв,що ведуть своє походження по однiй лiнiї (материнськiй чи батькiвськiй), усвiдомлюють себе нащадками спiльного предка (реального або мiфiчного), мають спiльне родове iм'я, утворюють таке об'єднання, як рiд. Л. Морган, дослiджуючи систему родових вiдносин у iрокезiв, вирiзняв, зокрема, такi основнi риси: рiд обирає старiйшину чи вождя й може звiльнити його з цiєї посади; регулює шлюбнi стосунки; слiдкує за рiвним подiлом майна померлих членiв роду; здiйснює взаємодопомогу, захист та кровну помсту; має своє iм'я, спiльне мiсце поховання й демократичнi збори, де вирiшуються корiннi питання життєдiяльностi. А. М. Золотарьов зiбрав i систематизував етнографiчнi свiдоцтва жорстокого покарання за порушення екзогамiї як за найтяжчий злочин, що загрожує життєвим iнтересам роду. Етнографiчнi, iсторичнi, археологiчнi факти свiдчать, що визначальними рисами родових стосункiв є рiвнiсть всiх членiв роду; вiдсутнiсть майнових вiдносин мiж родичами; суворе дотримання екзогамiї. Саме цi риси забезпечили, з одного боку, збереження пережиткiв цiєї форми спiлкування людей до наших днiв, з другого - розвиток у бiльш широке об'єднання - плем'я. мовою, культурою, самосвiдомiстю й традицiями. Загальна тенденцiя розкладу родоплемiнних стосункiв проходить по лiнiї становлення обмiну та приватної власностi. Рiд, як вiдомо, не мав майнових вiдносин. Плем'я вже не могло без них обiйтися. Це зумовлено змiною характеру дiяльностi. Радикальнi змiни у стосунках мiж людьми внiс подiл працi. Саме вiн дав поштовх розвитковi виробництва, пiдняв продуктивнiсть працi, зумовив формування залишкового продукту, обмiну. Обмiн дiяльнiстю, а згодом i залишковим продуктом зумовив нерiвномiрнiсть його концентрацiї у рiзних членiв племенi. Деякi з них, насамперед племiнна верхiвка, стали власниками майна, що видiляло їх в структурi племенi в особливу соцiальну групу, яка разом зi становленням iнституту приватної власностi перетворювалась на таке соцiальне об'єднання, як клас. На руїнах родоплемiнних стосункiв виникають двi рiзноплановi спiльностi - народностi та суспiльнi класи. Потреба в регуляцiї стосункiв мiж представниками обох спiльностей породжує такий iнститут, як держава. мовою, спiвжиття в межах спiльних традицiй, звичаїв i, врештi-решт, рис характеру. Приватна власнiсть руйнувала цю єднiсть. Вона розводила людей по рiзних соцiальних полюсах. Це був об'єктивно необхiдний процес: кожен, хто володiв власнiстю, бажав розпоряджатися нею. Проте люди не бажали втрачати надбання iсторично сформованої єдностi. Перша потреба зумовила формування й розквiт класу, друга - народностi. Народнiсть - це iсторична спiльнiсть людей, що утворюється з племен i передує нацiї. У нерозвиненому виглядi має всi ознаки нацiї - проживання на спiльнiй територiї, одна мова, спiльний психологiчний склад, що виявляється в особливостях культурного розвитку та побуту. Проте для народностi є характерною слабкiсть внутрiшнiх економiчних зв'язкiв. На руїнах народностi виникає така спiльнiсть, як нацiя. Вiд перiоду становлення капiталiстичних суспiльних вiдносин i фактично аж до середини ХХ ст. жодне соцiально значуще питання не могло бути вирiшеним без врахування специфiки класового розмежування людей у суспiльствi. Бiльше того, саме класовi стосунки зумовлювали характер суспiльно-iсторичного процесу. Вплив, звичайно, мали й процеси, зумовленi релiгiйними та нацiональними мотивами, проте їхню сутнiсть визначали саме класовi вiдносини [1, с. 179 - 183]. 2. 3 Поняття класiв. Соцiально–класова структура сучасного iндустрiального суспiльства; теорiї соцiальної стратифiкацiї Суспiльство є складною соцiальною системою, структурно органiзованою цiлiснiстю, яку утворюють рiзнi елементи, компоненти, пiдроздiли. У свою чергу вони теж мають певний рiвень органiзованостi й упорядкованостi власної структури. Це дає пiдстави стверджувати, що соцiальна структура суспiльства є комплексним, багатомiрним утворенням. Про iснування суспiльних класiв мислителi знали давно. Факт їх наявностi спочатку пов'язувався з Богом; Платон та Арiстотель обґрунтовували його природним плином iсторiї i пояснювали з майновим розшаруванням людей; англiйськi економiсти кiнця XVIII - початку ХІХ ст. пiдiйшли до пiзнання економiчної анатомiї класiв; французькi iсторики та соцiалiсти-утопiсти наблизилися до розумiння специфiки iсторичного процесу як боротьби класiв. Щодо марксистської фiлософiї, то новизна в аналiзi суспiльних класiв визначалась передусiм їх ґрунтовним визначенням, розкриттям взаємозв'язку й зумовленостi iснування класiв певними iсторичними фазами розвитку виробництва, визнанням меж розвитку класової боротьби аж до встановлення диктатури пролетарiату, як засобу знищення класiв взагалi й переходу до безкласового суспiльства. у законах) до засобiв виробництва, за їх роллю в суспiльнiй органiзацiї працi, а значить, за способами одержання i розмiрами тiєї частини суспiльного багатства, яка є в їх розпорядженнi». Проте в сучаснiй соцiальнiй фiлософiї є й iншi точки зору. Так, представники соцiал-дарвiнiстського напряму (О. Аммон, Дж. Хакслi, С. Дарлiнгтон) пов'язують iснування класiв насамперед з бiологiчними законами й боротьбою за виживання людей в певних географiчних умовах. Іншi теоретики (Р. Сентерс) виводять класове розшарування з вiдмiнностей в iдеях, психологiї, рiвня морального й iнтелектуального розвитку людей. Е. Рос пiдводить визначення класу пiд статус рiвнозначної з iншими соцiальної групи, що iснує в суспiльствi. М. Вебер спробував розщепити класову структуру суспiльства на вiдносно самостiйнi групи людей, що гуртуються на засадах фактично розрiзнених iнтересiв в сферi виробництва, суспiльного життя, полiтики. Як бачимо, трактовка класiв не є однозначною. І хоч є всi пiдстави вважати марксистську трактовку найбiльш обґрунтованою, засади, визначенi сучасними захiдними вченими, не можна вiдкидати як безпiдставнi. Вони мають сенс, проте не є визначальними [17, с. 371]. У марксистськiй лiтературi прийнято розглядати основнi й неосновнi класи. Першими з них є тi, iснування яких зумовлено способом виробництва, що визначає тип даного суспiльства, другими - якi залишились вiд старого, вiджитого суспiльства або постають як носiї майбутнього способу виробництва. За К. Марксом та Ф. Енгельсом, саме основнi класи є суб'єктом iсторичного прогресу, а боротьба мiж ними визначає характер суспiльства, перспективи його розвитку. Методологiя класового аналiзу саме в тому й полягає, щоб визначити вiдношення того чи iншого суспiльного явища (iсторичного факту, процесу) до реалiй розколу суспiльства на класи. Однiєю з головних вимог методологiї класового аналiзу є врахування специфiки суспiльного явища, що аналiзується. Його суть - у пошуку реальних iнтересiв класiв, що борються мiж собою й через це змушенi приховувати їх за рiзними мотивами, iдеями, словами та дiями. На жаль, у вiтчизняному суспiльствознавствi методологiя класового аналiзу виявилась абсолютизованою. Вона безапеляцiйно й одномiрно застосовувалась до аналiзу будь-якого суспiльного явища i тому здебiльшого спотворювала iстину, нiж проясняла її [9, с. 183]. Поряд з поняттям класiв у сучаснiй захiднiй фiлософiї вживається термiн «страта». Деякi дослiдники намагаються замiнити перший останнiм як бiльш евристичним та конструктивним. Існують своєрiднi теорiї страт, їх взаємодiї, переходу людей з однiєї страти в iншу[13, с. 75]. Досить довго вони трактувались як iдеалiстичнi, буржуазнi, антимарксистськi й, безумовно, засуджувались як теоретично неспроможнi. Сьогоднi стверджується бiльш врiвноважене ставлення до них. Теорiї соцiальної стратифiкацiї виникли на противагу однозначностi класового аналiзу марксизму як спроба пояснити новi тенденцiї, що виникли в суспiльствi вже пiсля смертi К. Маркса. Одним з родоначальникiв цих теорiй є росiйсько-американський соцiальний фiлософ П. Сорокiн. У працях «Соцiальна мобiльнiсть» та «Соцiальнi й культурнi динамiки» вiн обґрунтував потребу ширшого, нiж класовий аналiз, пiдходу до соцiальної структури та її динамiки. Пiзнiше таке обґрунтування розвинули американський соцiолог С. Лiпсет, англiйський соцiолог Т. Боттомер, нiмецький соцiолог Р. Дарендорф та iншi дослiдники. виробництва втратила провiдне значення. Саме тому рiзницю мiж верствами слiд шукати не в класовiй структурi, а в iншому: розмiрах прибутку, стилi й способi життя, рiзницi рiвнiв культури, освiти, житла, одягу тощо. Так, С. Лiпсет пропонує проводити розмежування людей одночасно за декiлькома ознаками: професiєю чи родом занять; рiвнем життя (споживання); спiльнiстю соцiальних iнтересiв та ступенем володiння полiтичною владою. Бiльшiсть захiдних теоретикiв заперечує констатований марксистами факт розколу капiталiстичного суспiльства на антагонiстичнi класи - буржуазiю й пролетарiат, а також конфронтацiю, конфлiкт та боротьбу мiж ними. Замiсть цього вони висувають концепцiю про подiл суспiльства на вищi, середнi й низькi страти, кiлькiсть яких нараховується вiд двох до шести-восьми. Соцiальна структура суспiльства — iєрархiчно упорядкована сукупнiсть iндивiдiв, соцiальних груп, спiльнот, органiзацiй, iнститутiв, об'єднаних стiйкими зв'язками i вiдносинами. Іншими словами, це внутрiшнiй устрiй суспiльства, який складається з вiдповiдно розташованих, упорядкованих елементiв, що взаємодiють мiж собою. Соцiальна структура суспiльства включає: 1) вищий клас, до якого зараховують роботодавцiв, керiвникiв, топ-менеджерiв, усiх, хто володiє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство); -сукупнiсть соцiальних груп, що займають промiжну позицiю мiж верхами i низами суспiльства, виконуючи внаслiдок цього функцiю соцiального медiатора (посередника); порiвняно високо забезпечена частина суспiльства, що володiє власнiстю, економiчною незалежнiстю, свободою вибору сфери дiяльностi. Висока якiстьжиття, впевненiсть у майбутньому зумовлюють його зацiкавленiсть у збереженнi соцiального порядку, внаслiдок чого вiн є соцiальним стабiлiзатором суспiльства; елемент соцiальної структури, що зосереджує у своїх рядах квалiфiкованiшi, найдiяльнiшi кадри суспiльства. Професiйний склад його охоплює наукових i iнженерно-технiчних працiвникiв, управлiнський, адмiнiстративний персонал, що не обiймає високих посад, iнтелектуалiв, якi працюють за наймом, працiвникiв сфери обслуговування, дрiбних власникiв, фермерiв, робiтникiв високої квалiфiкацiї. Середнi верстви сучасного захiдного суспiльства становлять приблизно 80 вiдсоткiв. Завдяки перелiченим якостям та високому соцiальному престижевi середнiй клас виконує функцiю агента технологiчного i соцiально-економiчного прогресу. бiльшiсть населення високорозвинутих захiдних країн, що с основним носiєм суспiльних iнтересiв, нацiональної культури, тобто властивих вiдповiдним суспiльствам цiнностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищi i нижчi верстви, середнiй клас виступає культурним iнтегратором суспiльства. 3) нижчий клас, до якого належать малоквалiфiкованi робiтники, особи без професiйної квалiфiкацiї (так званi «синi комiрцi»). моделi соцiальної структури. Розгляд соцiальної структури в контекстi стратифiкацiї дає змогу описати механiзми i способи формування конкретної iєрархiї в суспiльствi. Це особливо важливо при дослiдженнi перехiдних перiодiв у розвитку суспiльства, коли змiнюються механiзми соцiальної диференцiацiї. в контекстi власностi. Незважаючи на всi демократичнi завоювання народних мас, класiв, страт, саме власнiсть постає тим «чарiвним словом», що вiдчиняє «дверi Сезаму» до вищої страти: можливостi для перемiщення людей у верхнi верстви, звичайно, є, але без власностi вони мають абстрактний, формальний характер. Саме тому на верхнi щабелi суспiльних сходiв дiстаються лише одиницi, розростається так званий середнiй клас, збiльшується чисельнiсть нових верств населення, а суспiльству в цiлому притаманнi класовi суперечностi, конфлiкти, антагонiзм. Сьогодення потребує створення нових теоретичних моделей соцiальної структури суспiльства. Вони мають будуватись з урахуванням переваг та недолiкiв як марксистської, так i немарксистської концепцiй поза iдеологiчними та пропагандистськими вивертами, на основi узагальнення реальних чинникiв, визначення перспектив їх розвитку. Такi моделi нинi лише починають будуватися [1, с. 184 - 187]. Суспiльство - надзвичайно складна система взаємодiї iндивiдiв та соцiальних спiльностей. Історiя свiдчить, що мiж ними постiйно виникають суперечностi та конфлiкти, якi нерiдко переростають у кривавi зiткнення, повстання, вiйни, революцiї. Разом з тим цiлiснiсть системи залишається незмiнною. Виникають i руйнуються держави, розвиваються та гинуть цивiлiзацiї, одна спiльнiсть змiнює iншу, а соцiум живе. Поряд з конфлiктами мiж людьми iснує певна соцiальна злагода, що забезпечує той чи iнший рiвень стабiльностi системи, живучостi. К. Маркс всебiчно обґрунтував один бiк справи - боротьбу людей та соцiальних груп (класiв). Ортодоксальний марксизм довiв це обґрунтування до абсурду. Проте iснує й iнше: єднiсть людей у суспiльствi, спiвробiтництво соцiальних груп, спiвiснування класiв. Сучасна соцiальна фiлософiя охоплює цей процес як цiлiснiсть. Заперечувати класовi конфлiкти неможливо, бо вони iснують. Це ж саме стосується й факту спiвiснування класiв у рамках суспiльної злагоди. Вiдносини мiж соцiальними групами пронизують усю iсторiю розвитку людської цивiлiзацiї. Певнi стосунки є мiж сiм'ями, виробничими колективами, народностями й державами, нацiями та класами. Нерiдко виникають суперечностi та конфлiкти, їх соцiальне значення, звичайно, рiзне. Проте найсуттєвiше значення для соцiуму в цiлому мають стосунки, суперечностi та зiткнення великих соцiальних груп людей, що ґрунтуються на засадах корiнних iнтересiв класiв. Мiж класами у суспiльствi встановлюється широкий спектр вiдносин. Головними з них є: в матерiальному виробництвi - вiдносини з приводу власностi (розподiлу, обмiну, споживання матерiальних благ); в соцiально-полiтичнiй сферi - з приводу влади, законностi та права; в духовному життi - з приводу виробництва, поширення та споживання духовно-культурних, iдеологiчних та релiгiйних цiнностей. Регулятивнi механiзми (традицiя, мораль, релiгiя, полiтика та право) забезпечують їх узгодженiсть i соцiальну злагоду суспiльства доти, поки не визрiє повна протилежнiсть класових iнтересiв з цих фундаментальних питань. Зазначена протилежнiсть має об'єктивно-суб'єктивний характер. Загострення суперечностей призводить до конфлiкту, що вiдбиває термiн «класова боротьба». Соцiальний статус та роль її у розвитку суспiльства в соцiальнiй фiлософiї трактується далеко не однозначно. Марксизм розглядає класову боротьбу як рушiйну силу розвитку антагонiстичного суспiльства. Всю iсторiю людства К. Маркс i Ф. Енгельс подали виключно як боротьбу класiв експлуатованих проти класiв експлуататорiв. На їх думку, ця боротьба завжди вела до революцiї, здiйснення якої, в свою чергу, призводить до змiни однiєї суспiльно-економiчної формацiї iншою, прогресивнiшою. Найбiльшої гостроти класова боротьба, за К. Марксом, набуває за капiталiзму. Робiтничий клас, що протистоїть буржуазiї, є найбiльш революцiйним класом в iсторiї. Йому належить здiйснити свою всесвiтньо-iсторичну мiсiю повалення експлуататорського ладу та побудови комунiстичного суспiльства. Основними формами класової боротьби пролетарiату є економiчна, полiтична, iдеологiчна. Класова боротьба загострюється в перiод iмперiалiзму. Її логiка неодмiнно призводить до захоплення робiтничим класом полiтичної влади, встановлення його диктатури, яка сама є тiльки переходом до знищення всiх класiв i до суспiльства без класiв. Як зазначалось, у суспiльствi живуть i дiють рiзноманiтнi соцiальнi групи, а не лише протилежнi суспiльнi класи. Роль цих груп в iсторiї - величезна й реалiзується як в межах протиборства основних класiв, так i поза ним. Очевидно, класичний марксизм мав право вважати цю роль не суттєвою, адже в наявний iсторичний перiод рiзноманiтнi суспiльнi угруповання не досягли ще того рiвня суспiльного розвитку, щоб заявити про себе на повний голос. Це стосується навiть нацiї, хоч нацiональна свiдомiсть i культура вже тодi вимагали самостiйностi, визначеностi, державностi. Клас (особливо пролетарiат) швидше за iншi соцiальнi групи здiйснив перехiд «до себе», пiднявся до рiвня класової самосвiдомостi, заявив про себе в економiчному, полiтичному та духовному суспiльному буттi. Класичний капiталiзм ХІХ ст. створив такi умови iснування пролетарiату (нелюдськi умови працi, низький рiвень життя, шкiдливi технологiї, злиденна платня, вiдчуженiсть вiд полiтики, науки та культури), що однозначно зумовлювали боротьбу, пiдштовхували до неї. приводили до розумiння й оцiнки її як єдиного засобу здобуття людських (людяних) форм життя та працi. Це й вiдтворив класичний марксизм в теорiї класового аналiзу суспiльства. На той перiод ця теорiя вiдповiдала дiйсностi i була, мабуть, найбiльш конструктивною, хоч. скажiмо, теза про диктатуру пролетарiату як засiб побудови соцiально справедливого суспiльства значною мiрою була утопiчною. Принцип класового аналiзу має ще одну ваду: фактично вiн виключає зi змiсту суб'єкта соцiального розвитку середнi класи суспiльства, недооцiнює соцiальну роль їхньої конструктивно-творчої працi. Безумовно, у рабовласницькому суспiльствi раби боролися з рабовласниками. Проте основнi матерiальнi й духовнi блага створювали не вони, а вiльнi громадяни - ремiсники та селяни. Соцiалiстичну революцiю в Росiї 1917 р. здiйснив пролетарiат в союзi з найбiднiшим селянством. Але ж годувало країну диктатури пролетарiату середнє селянство. До речi, саме середнiй клас становив найчисленнiшу верству населення держави, i В. Ленiн не випадково нейтралiзацiю дрiбної буржуазiї (особливо середнього селянства) визначив як одну з найважливiших форм класової боротьби пролетарiату за часiв його диктатури. Сьогоденну Нiмеччину чи Японiю пiдняли з руїн i привели до числа найбiльш розвинутих країн свiту не класова боротьба, а дещо iншi процеси. Все це є свiдченням того, що класова боротьба не є всесильною, її конструктивна роль має певнi межi, за якими вона перетворюється на демонiчну силу iсторiї, чинник її регресу. Конструктивна роль класової боротьби зумовлена тим, що саме вона є найбiльш ефективним засобом зламу застарiлих виробничих вiдносин i демонтажу тiєї полiтичної та iдеологiчної надбудови, що їх охороняє; готує пiдстави для нового соцiально-творчого iмпульсу, прилучає до цього процесу все новi й новi соцiальнi верстви. Матерiальнi та духовнi блага створюються не класовою боротьбою, а творчою працею людей, згуртованих в єдину конструктивну силу в межах соцiально стабiльної системи. Таким чином, рушiєм iсторiї є не лише боротьба, а й соцiальна злагода, не лише клас-гегемон, а й iншi соцiальнi верстви населення; i не лише шляхом революцiї, а й засобами соцiальних реформ, що проводяться прогресивними силами суспiльства ( здебiльшого пiд впливом класових виступiв робiтникiв, селянства, студентiв, iнших верств населення). Методологiя класового аналiзу негативно сприймалася традицiйною захiдною соцiальною фiлософiєю. М. Вебер зробив спробу спростувати її концепцiєю багатомiрностi класових вiдмiнностей i положень; П. Сорокiн - теорiєю соцiальної мобiльностi; Т. Парсонс - концепцiєю стабiльностi соцiальної системи; Р. Дарендорф - обґрунтуванням можливостi iснування незлiченної множинностi класiв. Кожне з цих заперечень заслуговує на самостiйний критичний розгляд. Р. Дарендорф передусiм намагається переосмислити змiст опорного поняття - класiв. На його думку, люди об'єднуються в клас як представники (носiї) однакового авторитету в системах пiдпорядкування. Пiд системою пiдпорядкування вчений розумiє рiзноманiтнi об'єднання людей в суспiльствi - державу, фабрику, церкву, футбольний клуб тощо. Через рiзнi обставини й особистi якостi члени системи мають рiзний авторитет, володiють рiзною владою. Оскiльки ж систем у суспiльствi надзвичайно багато, то в ньому iснує практично необмежена кiлькiсть класiв. Однi й тi самi люди водночас належать до рiзних класiв. Бiльше того, в рiзних системах пiдпорядкування вони займають рiзнi позицiї [1, с. 187 - 189]. Соцiальна фiлософiя вивчає складну та розгалужену систему регуляцiї соцiальних стосункiв людей. У пошуках ефективних засобiв досягнення суспiльної злагоди вона аналiзує регулятивнi можливостi тих чи iнших iнститутiв, порiвнює їх, визначає сферу застосування, конкретно-iсторичну зумовленiсть та доцiльнiсть. До системи регулятивiв життєдiяльностi iндивiдiв та соцiальних груп вiдносять передусiм такi соцiальнi iнститути, як традицiя, звички, тотем i табу, релiгiя i мораль, культура, полiтика, право тощо. Виконуючи свої функцiї, вони взаємодiють. Складається своєрiдна система регулятивiв, що дозволяє пiдтримувати громадський порядок, суспiльну злагоду, дисциплiну громадян, їх взаємозумовлене ставлення один до одного i до суспiльства. на потребу забезпечення все бiльш складних i розгалужених суспiльних вiдносин. Для початкових форм первiсного суспiльства вистачало iнституту тотемiзму i табу. Пiзнiше до системи регуляцiї людських стосункiв увiйшли традицiя i звичаї, мораль та релiгiя. Розвинутi форми родоплемiнного суспiльства позначенi високим рiвнем загальнокультурної регуляцiї життя. Класове суспiльство спонукає виникнення таких iнституцiй, як право i полiтика, що об'єднують свої зусилля в iнститутi держави. Система регулятивiв суспiльної життєдiяльностi людей має соцiально-практичний характер та зумовленiсть. Кожен iнститут цiєї системи зумовлений практичною потребою людей досягти взаєморозумiння в тих чи iнших сферах життя, в тому чи iншому аспектi його вимiру. Так, товариськi стосунки можуть ефективно функцiонувати на загальнокультурних засадах моралi, традицiї та звичаїв. Для дiлових взаємозв'язкiв потрiбне право. Духовну атмосферу сiмейного життя забезпечує мораль, у бiльш широкому суспiльному вимiрi вона поєднується з релiгiєю. Класовi стосунки, мiжнацiональнi та мiждержавнi вiдносини регулюються такими iнститутами, як полiтика та право. Звичайно, це не означає, що релiгiя чи мораль, культура чи традицiя не мають нiякого вiдношення до мiждержавного, правового чи мiжнацiонального спiлкування людей, або що право не знаходить поля реалiзацiї в сiм'ї. Всi регулятивнi механiзми охоплюють своїм впливом всi галузi людської життєдiяльностi та спiлкування. Проте iснує своєрiдна спецiалiзацiя. Той чи iнший iнститут має переважне право на функцiонування у певнiй сферi суспiльної взаємодiї iндивiдiв, є для неї ефективнiшим за iнший. Разом з тим вiн поєднує свої зусилля з iншими регулятивними механiзмами, що створює своєрiдну систему, яка забезпечує цiлiснiсть соцiуму, певний рiвень соцiальної злагоди людей, надзвичайно рiзних за потребами, iнтересами, цiлями життєдiяльностi та свiтосприйняттям. Регулятивнi механiзми - продукт спiльної (колективної) суспiльно-творчої життєдiяльностi людей. Історiя розвитку регулятивних механiзмiв функцiонування соцiуму - надзвичайно цiкава, хоч i суперечлива. Однi з них на сьогоднi майже втратили свої регулятивнi властивостi (наприклад, тотем i табу), iншi, навпаки, посилили їх, хоч, здавалося б, що пiдстав для цього в суспiльствi немає (наприклад, релiгiя). Особистiсть в них також має неоднакове становище, неоднаковий рiвень внутрiшньої свободи. Одним iз перших (якщо взагалi не першим) регулятивним механiзмом людської життєдiяльностi був феномен тотемiзму (тотем i табу), що базувався на мiфологiчнiй свiдомостi й функцiонував здебiльшого як категорична заборона певних дiй чи вчинкiв, порушення якої нiбито неминуче призводить до тяжкої кари i навiть до смертi. Історичними послiдовниками тотемiчної системи регулятивiв функцiонування та розвитку соцiуму були два вiдносно самостiйнi i разом з тим глибоко пов'язанi мiж собою механiзми: релiгiя i мораль. Нинi наука не може вiдповiсти на запитання, яка форма регуляцiї виникла ранiше: релiгiя чи мораль. Напевно, вони формувались водночас на засадах розвитку i розкладу тотемiчної свiдомостi. Феномен релiгiї є надзвичайно суперечливим. Його регулятивнi можливостi поширюються на всi сфери життєдiяльностi людей. Проте це ще не означає, що релiгiйнi механiзми – всесильнi, сила Бога має межi. Наприклад, вона не може подолати Хаосу, хоч i обмежує його вплив на людей. Отже, релiгiя є фундаментальним, але не всесильним регулятором соцiуму. Як соцiокультурний феномен, релiгiя включає такi основнi елементи: релiгiйна свiдомiсть; специфiчнi культовi дiї; релiгiйнi заклади. Суб'єктом i об'єктом релiгiї є вiруючi. Її служителi - духовенство - постають як особлива верства населення, що живе за специфiчними законами, здiйснює культовi служби, слiдкує за дотриманням релiгiйних норм та правил. Релiгiйна свiдомiсть базується на вiрi, що реалiзується в трьох основних формах: вiра в реальне буття надприродних iстот - богiв; вiра в iснування надприродних зв'язкiв мiж природними явищами (магiя); вiра в надприроднi якостi природних матерiальних предметiв. Культовi дiї - особливий вид дiяльностi, що здiйснюється «посередниками мiж людьми i богами» (шаманами, жерцями, священиками) - спрямованi передусiм на згуртування мас навколо релiгiйної iдеї, виховання їх у дусi релiгiйних норм, традицiй та звичаїв. Релiгiйнi заклади - це установи, де здiйснюються вiдповiднi культовi дiї, ведеться пiдготовка служителiв культу. Історично мiсце релiгiї в системi регулятивних механiзмiв змiнювалося. Її роль то посилювалася, то занепадала, вiрнiше, вiдходила на другий план. Виникнення релiгiї датується кам'яним вiком (40-50 тис. рокiв тому). На рiзних стадiях первiснородового устрою релiгiя єднала зусилля з мiфологiчними формами свiдомостi та мораллю. Доба феодалiзму є повнiстю релiгiйною. Капiталiстичне суспiльство створює умови для реформацiйних релiгiйних рухiв. «Соцiалiзм» радянського зразка вiдокремив її вiд держави, вигнав зi шкiл та загальнокультурних закладiв, заборонив культовi дiї поза межами релiгiйних закладiв. І все ж релiгiя не вмерла. Вона не тiльки вистояла й зберегла себе у складних соцiальних катаклiзмах, а й посилила регулятивно-виховну роль у суспiльствi. Сьогоднi практично кожен четвертий житель планети - вiруюча особа. Релiгiя регулює рiзноманiтнi сфери внутрiшнього життя, виходить на мiждержавний рiвень, поєднує зусилля з мораллю та полiтикою. У 43 країнах свiту тi чи iншi форми релiгiйностi визнанi державними. Серед них у 17 вiросповiдують iслам, 14 - католицизм, 4 - лютеранство. Поряд з релiгiєю i водночас з нею зароджується ще один регулятивний механiзм - мораль. Трохи пiзнiше - вже в класовому суспiльствi - з'являється право, формується iнститут полiтично-правової регуляцiї. Цi iнститути мають свої особливостi, сфери впливу, зони функцiонування. На раннiх стадiях розвитку всi вони пронизанi релiгiєю, хоча не пiдпорядковуються їй повнiстю, а мають вiдносно самостiйний статус. Нинi це повнiстю самостiйнi регулятивнi механiзми, хоч вплив релiгiї на них в деяких країнах ще лишається значним. Моральна регуляцiя поведiнки людей у суспiльствi здiйснюється завдяки внутрiшньому переконанню особистостi, громадськiй думцi, традицiї, моральному авторитетовi. Мораль охоплює широкий спектр суспiльних явищ. Як регулятивний iнститут соцiуму вона включає моральну свiдомiсть, моральнi вiдносини, моральну дiяльнiсть. Мораль - це не тiльки форма суспiльної свiдомостi, як вважалось ранiше, а соцiальний iнститут, що виконує в суспiльствi (разом з регулятивною) функцiї пiзнання, комунiкацiї, виховання, наслiдування тощо. не в тому, що її нiхто нiколи не порушує, а в тому, що кожна людина потребує її дотримання щодо себе. Моральнi норми дають людинi можливiсть оцiнювати свої i чужi вчинки, спiвставити їх з еталоном, спрямовувати й регулювати вiдносини з iншими людьми. Моральна норма постає водночас у трьох головних якостях - як норма-заборона, норма-розпорядження i норма-наказ. Простi норми моралi - уявлення людей про добро, зло, обов'язок, щастя, справедливiсть - передаються вiд поколiння до поколiння. Звичайно, вони конкретно-iсторично зумовленi, на них позначаються суперечностi тих чи iнших перiодiв життя суспiльства, соцiальнi катаклiзми. Проте загальна гуманiстична основа залишається незмiнною. Елементарнi норми моралi (а вони завдяки їх простотi є виявом найбiльш узагальнених моральних вимог i розпоряджень) мають загальнолюдський характер i такий широкий дiапазон регулятивної дiї, що навiть складно визначити бiльш-менш явнi межi їх функцiонування. людина не має совiстi, то моральнi регулятиви безсилi. Громадська думка може засудити (психологiчно, морально), хоча не може покарати. Дуже багато людей нехтують її вимогами, зневажають традицiї, не визнають загальнокультурних цiнностей. Звичайно, в такому разi мораль безсила, але не безсилi люди. Зважаючи на це, вони продовжували пошук нових регулятивних механiзмiв життєдiяльностi i врештi-решт знаходили їх. Одним iз надзвичайно ефективних механiзмiв регуляцiї функцiонування та розвитку соцiуму на стадiї його класової поляризацiї стало право. їх, пiдкорятися вимогам. Право виникає на стадiї класової органiзацiї суспiльства; джерела його - суперечливi. Вченi намагаються знайти коренi права в природi людини, в так званому народному дусi, психiцi людини, iдеї права, конкретнiй ситуацiї, економiчних засадах життєдiяльностi суспiльства тощо. Напевно, джерело права - в суспiльнiй практицi людей, яка поляризувала їхнi вiдносини (завдяки подiлу працi та приватнiй власностi), що унеможливило їхню регуляцiю релiгiєю та мораллю. Держава узагальнила природнi вiдносини людей, котрi контактували в суспiльствi, подiленому на протилежнi класи. Узагальнення набуло статусу норми, пiзнiше - права й виконувало регулятивну функцiю, спираючись на авторитет i силу держави. Згодом держава монополiзувала iнститут права й правотворчої дiяльностi, зумовила трансформацiю його змiсту в напрямi першочергового врахування iнтересiв тих соцiальних верств, якi володiють державною владою. Правова регуляцiя охоплює найважливiшi сфери суспiльного життя. Вона регулює вiдносини власностi, виступає регулятором мiри та форми розподiлу працi та її продуктiв мiж членами суспiльства. Цю дiлянку суспiльного життя обслуговує так зване цивiльне i трудове право. Право регулює дiяльнiсть державного механiзму. Для цього було створено державне, конституцiйне, адмiнiстративне право. Право визначає мiру боротьби з зазiханнями на iснуючi суспiльнi вiдносини й процедуру вирiшення конфлiктiв (кримiнальне, процесуальне право). Воно впливає на рiзноманiтнi форми мiжособистiсних стосункiв (сiмейне право), мiждержавне спiлкування народiв (мiжнародне право) тощо. Правова регуляцiя спирається на спецiально сформований апарат: суди, прокуратура, мiлiцiя (полiцiя), в'язницi тощо. Оскiльки цими закладами керує держава, складається враження, що право є продуктом її вiльної волi. Насправдi право зумовлене системою чинникiв: економiчних, соцiальних, нацiональних, iсторичних, культурних тощо. Разом з тим без конструктивної дiяльностi держави соцiальнi норми i вiдносини не можуть набути загальнообов'язкового характеру, стати юридичними. Правовi системи пройшли досить цiкавий шлях iсторичного розвитку. Першi з них були створенi в державах Давнього Сходу i Єгипту. Наприклад, людству вiдомi закони вавилонського царя Хаммурапi (ІІ тисячолiття до н. е.), що були увiчненi на великому чорному базальтовому стовпi. Своєрiдну систему законiв створив китайський мислитель Конфуцiй. Всесвiтнє значення має так зване римське право. Всебiчне обґрунтування система права дiстала в широковiдомiй гегелiвськiй працi «Фiлософiя права». Розгалужену систему права мала Київська Русь. Лiтописнi джерела свiдчать про надзвичайно високi повноваження такого органу влади Давньоруської держави, як народне вiче, про перший юридичний звiд - «Устав i закон руський» (ІХ-Х ст.), а також про «Руську правду», розроблену для регламентацiї стосункiв мiж рiзними верствами мiського населення та селянством. Ідея творення правової держави належить І. Канту. Правова держава має базуватись на поняттях громадянської свободи, рiвностi та самостiйностi. Пiд рiвнiстю фiлософ розумiв право визнавати владу над собою лише того, хто зобов'язаний до того, до чого вiн сам нас зобов'язує. Правова держава включає законодавчу, виконавчу i судову владу. Така держава є кiнцевою метою розвитку суспiльства. І. Кант вiрив у можливiсть забезпечення громадської злагоди на засадах чистих вимог юридичного закону. управлiння державою). Вважаючи людину полiтичною iстотою, Арiстотель намагався знайти такий механiзм суспiльної органiзацiї, який би адекватно вiдбивав полiтичну природу людини. На його думку, такий механiзм уособлюється в державi. Полiтика - це участь у справах держави. Релiгiйна фiлософiя однозначно пов'язувала полiтику з iдеєю Бога. Із зародженням капiталiстичних вiдносин полiтику та її закони почали розглядати як такi, що зумовленi розумом та соцiальним досвiдом, а не релiгiйними догматами (Ж. Боден, Н. Макiавеллi, Б. Спiноза, Т. Гоббс, Дж. Локк). Визрiває розумiння того, що держава базується на засадах «суспiльного договору». iменами англiйського фiлософа та юриста І. Бентама, французького мислителя О. Конта, англiйського фiлософа i соцiолога Г. Спенсера. Заперечуючи необхiднiсть втручання держави у суспiльнi справи, вони передбачали повну довiру самопливному розвитку суспiльних процесiв. Концепцiя позитивiстiв базувалася на еволюцiонiстськiй доктринi. На їхню думку, еволюцiя в суспiльствi вiдбувалася за унiверсальними законами, як у природi, вiдповiдно i сама iсторiя була «природною». Наприкiнцi XIX - на початку ХХ ст. Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето, продовжуючи цей напрям, заклали основи полiтичної соцiологiї. Вони розглядали полiтику в загальноiсторичному та соцiокультурному контекстах. Сьогоднi теоретична думка звертається до М. Вебера та iнших класикiв полiтичної соцiологiї й активно дослiджує надзвичайно багатий матерiал, що характеризує регулятивнi можливостi полiтики. з експлуатацiєю. Полiтика розглядалась як шлях до iдеальної полiтичної системи, де пануватимуть суспiльна власнiсть, рiвнiсть усiх людей, обов'язковiсть працi, плановiсть господарства, де буде лiквiдовано суперечнiсть мiж мiстом i селом, розумовою та фiзичною працею. Засобом здiйснення подiбної полiтики утопiсти вважали пропаганду iдей соцiалiзму, загальнокультурне, освiтнє та моральне виховання людей. Тут бере початок марксистська полiтична соцiологiя, яка, з одного боку, запозичила в утопiстiв iдею майбутнього (соцiалiстичного) суспiльства, з другого - перевела питання полiтики з просвiтительства на ґрунт класових вiдносин i класової боротьби. Полiтика в марксизмi розглядається як сфера суспiльної дiяльностi класiв, суспiльних груп, полiтичних партiй, яка визначається їхнiм становищем у суспiльствi та iнтересами. особистостi. Суб'єкт суспiльного розвитку - це iндивiди та соцiальнi спiльностi. Полiтика стосується всiх людей разом i кожної особистостi зокрема. Внутрiшня полiтика регулює життя громадян в державi, зовнiшня - мiждержавнi зв'язки та процеси. Ще Н. Макiавеллi зрозумiв фундаментальну роль матерiального iнтересу в органiзацiї соцiуму. На цьому iнтересi побудована у нього i держава. У цьому планi ми подiляємо ленiнську тезу про те, що «полiтика є концентрованим виразом економiки». Дiалектика їх спiввiдношення є складною i суперечливою. Абсолютизацiя будь-якої з складових призводить до соцiальної похибки. Взаємодiя економiки та полiтики має конкретно-iсторичний характер, що безумовно треба враховувати при розглядi будь-якого полiтичного чи економiчного питання. про економiчну, культурну, наукову, соцiальну полiтику тощо [1, с. 245 - 253]. Роздiл III. Трансформацiя соцiальної структури українського суспiльства та її сучасний стан станом суспiльства. Без цього неможливо використовувати основнi тенденцiї розвитку й елементи соцiальної структури, що вiдiграють у ньому провiдну роль. Вiдомо, що в Радянському Союзi iснувала структура тоталiтарного суспiльства, яка не допускала iнших форм власностi, крiм державної чи одержавленої, iншої iдеологiї, крiм комунiстичної. Усе це разом з iншими чинниками ешелонувало вертикаль iєрархiчних вiдносин, за яких володiння владою передбачало право розпоряджатися власнiстю i брати участь у її розподiлi. У такому суспiльствi вiдсутнi класи через вiдсутнiсть економiчних основ їх iснування. Соцiальна структура тоталiтарного суспiльства жорстко детермiнована: жоднi впливи не можуть зруйнувати головної соцiальної межi — мiж правлячою елiтою (вищих верств господарської, партiйної, державної номенклатури) та рештою суспiльства. З роками в радянському суспiльствi склався механiзм самовiдтворення елiти (номенклатури), сформувалися внутрiшнi горизонтальнi та вертикальнi зв'язки: неписанi правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведiнки; належнiсть до владної елiти вiдкривала доступ до привiлеїв. Кастовiсть i корпоративiзм робили елiту замкненою стратою, ротацiя кадрiв здiйснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осiб. могли бути тiльки горизонтальними, стосуючись професiї, а не змiни соцiальної позицiї в суспiльнiй iєрархiї, позаяк реально соцiальнi позицiї робiтника, селянина, iнтелiгента вiдрiзнялися мало. Повне вiдчуження вiд власностi нiвелювало принципову рiзницю мiж двома декларованими класами — робiтниками i колгоспниками та соцiальною верствою — iнтелiгенцiєю. Попри деякi розбiжностi в характерi та змiстi працi, освiтi й психологiї, цi соцiальнiгрупи являли собою масунайманих працiвникiв, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рiшень, цiннiсно-iдеологiчними настановами. Соцiальна стратифiкацiя радянського суспiльства представлена в наступнiй таблицi. Таблиця 3. 1 Вищий клас Номенклатура – вищi верстви партiйної, господарської, державної, вiйськової бюрократiї; вiдомi представники науково – технiчної iнтелiгенцiї Ідеологiчнi працiвники, партiйнi журналiсти, пропагандисти, викладачi суспiльствознавства, командири армiї, флоту, КДБ, МВС, медперсонал спецполiклiнiк, письменники, дипломати, водiї персональних машин Нижчий клас Найманi працiвники: робiтники, колгоспники, масова iнтелiгенцiя, службовцi сприймалася однобiчно — як вiдокремленiсть вiд тодiшньої спiльностi, а не як самостiйнiсть власного суспiльного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспiльного життя. Комплекс об'єктивних чинникiв, а також грубi помилки у суспiльному врядуваннi зумовили глибоку економiчну кризу, зниження рiвня життя людей, загострення соцiальних проблем, занепад моральностi. Негативно позначилися i вiдсутнiсть концепцiї трансформацiї суспiльства, недооцiнка складностi системної трансформацiї. Усе це спричинило соцiальну аномiю (розпад системи цiнностей в українському суспiльствi). Український соцiум перебуває у станi так званого посттоталiтарного синдрому. Його особливiсть полягає у гiпертрофовано запобiгливому, пiдневiльному, властивому авторитарно-тоталiтарному суспiльству, ставленнi мас до влади i у владнiй iнерцiї елiтирозпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток суспiльства. На думку К. Фрiдрiха та 3. Бжезинського, посттоталiтарний синдром характеризують: — протести населення проти насильства та iгнорування натиску згори (як наслiдок масового терору); —- демiлiтаризацiя суспiльства (противага мiлiтаризацiї економiки, полiтики, свiдомостi за радянських часiв); — iнформацiйний плюралiзм. капiталiзму (Японiя, Швецiя). За iншими оцiнками, сутнiстю українського суспiльства є феодалiзований капiталiзм, який поєднав у собi модернiзованi вiдносини позаекономiчного примусу, неринковi зв'язки як ознаки - атрибути феодальної системи з економiчною мiжiндивiдуальною i мiжкорпоративною конкуренцiєю та вiльним ринком як ознаками класичного, лiберального капiталiзму [3, с. 127 – 128]. Отже, послаблення комунiстичного режиму було одночасно i послабленням його полiтичної та духовної основи – комунiстичної партiї. З розпадом комунiстичного суспiльства в Українi почало складатися нове суспiльство, в якому всi типово комунiстичнi засоби устрою соцiального життя поступово замiщувалися протилежними. В бiльшостi зруйнувалась централiзована економiка, лiбералiзувалась зовнiшня торгiвля; в цiлому в економiцi створюється рух, загальний напрямок якого – вiд плана до ринку. груп, об’єднаних галузевими, професiйними або полiтичними iнтересами. Паливно – енергетичний комплекс, великi банки, аграрнi та вiйськово – промисловi комплекси ведуть, хоча й мирними шляхами, неперервну боротьбу з суспiльством. Доходи цих “груп iнтересiв” визначались переважно не ринком, а їх зв’язками з урядом i напрямком руху полiтичного процесу. Кожна з цих груп “вибиває” в уряду особливi привiлеї, i вiд цього залежить розподiл державного бюджетних коштiв. Сама дiяльнiсть уряду, який не в змозi протистояти вимогам консолiдованих груп, має закритий i в дечому хаотичний характер. Виконання бюджету, соцiальнi гарантiї, надання iнвестицiй, що повиннi сприяти економiчному зростанню, в дiйсностi були лише обiцянками. суспiльства [9, с. 152]. правлячий клас (вищi державнi службовцi, власники основних засобiв виробництва, пiдприємцi та особи, що мають впливове становище в управлiннi пiдприємствами та iншi представники полiтичної, економiчної, вiйськової, культурної елiти), приймає контури клас виробничих та невиробничих працiвникiв (робiтники, службовцi нижчої ланки), зростає чисельнiсть середнього класу, що об’єднує дрiбних пiдприємцiв, iнтелiгенцiю, службовцiв середньої ланки. Разом з тим iснують i свої особливостi в Українi: поляризацiя населення , маргiналiзацiя соцiальних прошаркiв [5, с. 41]. 1. Змiна суспiльної форми всiх основних соцiальних iнститутiв — економiчних, полiтичних (передусiм iнститутiв власностi), культурних, освiтнiх; глибокий суспiльний переворот i реформування тих соцiальних засад i регуляторiв, що формують соцiальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливiшою). 2. Трансформацiя соцiальної природи основних компонентiв соцiальної структури — класiв, груп i спiльнот; вiдновлення їх як суб'єктiв власностi й влади; поява економiчних класiв, верств i страт з вiдповiдною системою соцiальних конфлiктiв i суперечностей. 3. Ослаблення iснуючих у суспiльствi стратифiкацiйних обмежень. Поява нових каналiв пiдвищення статусiв, посилення горизонтальної та вертикальної мобiльностi українцiв. Це процес змiни суб'єктом одного соцiально-економiчного статусу на iнший. В українському суспiльствi на рубежi XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчi верстви населення (феномен «нових бiдних», соцiальнi групи вiйськовослужбовцiв, iнтелiгенцiї). 5. Змiна порiвняльної ролi компонентiв соцiального статусу. Якщо в стратифiкацiї радянського суспiльства домiнував адмiнiстративно-посадовий критерiй, пов'язаний з мiсцем у системi влади та управлiння, то в нинiшньому вирiшальним є критерiй власностi й доходiв. Ранiше полiтичний статус визначав матерiальне становище, тепер величина капiталу визначає полiтичну вагу. 6. Пiдвищення соцiального престижу освiти i квалiфiкацiї, посилення ролi культурного фактора у формуваннi високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку працi. Але це стосується спецiальностей, якi користуються попитом на ринку, насамперед — економiчної, юридичної та управлiнської. 7. Змiна якiсних i кiлькiсних параметрiв соцiальної структури. Вiдомо, що чим прогресивнiша статево-вiкова структура, тим бiльшими можливостями розвитку вона надiлена, тим стiйкiший соцiальний (трудовий, iнтелектуальний, культурний) потенцiал населення. Внаслiдок негативних демографiчних тенденцiй населення України щорiчно зменшується в середньому на 400 тис. осiб, на тлi загальної депопуляцiї населення (кожна п'ята українська родина не має дiтей) знижується рiвень народжуваностi, скорочується середня тривалiсть життя (якщо на початку 90- х рокiв XX ст. за показниками здоров'я Україна посiдала 40-ве мiсце у свiтi, то через десять рокiв вона перемiстилася у другу сотню). Розширилися межi зубожiння i бiдностi, виокремилося соцiальне «дно» — жебраки, безпритульнi, декласованi елементи. Структура українського суспiльства, зазнавши помiтних змiн порiвняно з радянським часом, досi зберiгає багато його рис. Для її iстотної трансформацiї необхiдне системне перетворення iнститутiв власностi й влади, що триватиме багато рокiв. Стратифiкацiя суспiльства буде й надалi втрачати стабiльнiсть i однозначнiсть. Межi мiж групами i верствами стануть прозорiшими, виникне безлiч маргiнальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденцiя нагадує розмивання соцiально-класової структури в сучасних захiдних суспiльствах, але, на думку дослiдникiв, ця подiбнiсть формальна. Позаяк поява вiдносно однорiдних «суспiльств середнього класу» характерна для постiндустрiалiзму, а пострадянськi країни не тiльки не переросли iндустрiальної стадiї, а й переживають найважчу соцiальну кризу, яка вiдкинула їх економiку далеко назад. За цих умов соцiально-класовi розбiжностi стають особливо значущими. •посиленням позицiй ринкової економiки; •поглибленням соцiальної диференцiацiї; В якостi одного iз варiантiв можна за рiвнем добробуту видiлити в сучасному українському суспiльствi три основнi страти: вищу, середню i нижчу [3,с. 138 - 140]. Таблиця 3. 2 Основнi страти Рiвень добробуту Вищий клас дуже високий правляча елiта, крупнi бiзнесмени, банкiри, фiнансисти, частина творчої iнтелiгенцiї Умовно середнiй клас вiд заможного до задовiльного середнi i дрiбнi пiдприємцi i люди з постiйною зайнятiстю i регулярним одержанням доходу Нижчий клас низький i дуже низький люди, що живуть бiля i пiд межею бiдностi классу в Українi як такого майже нема. Кiлькiсне спiввiдношення дуже багатих i дуже бiдних, що є нинi в Ураїнi, виходить за межi необхiдної суспiльству соцiальної нерiвностi. Так, середнiй клас в Українi становить лише 9 % населення. Соцiальний простiр для його розвитку обмежується бюрократизмом верхiв i заздрiстю низiв. Окрiм того, в Українi вiдсутнi традицiї громадянського суспiльства. Соцiальна ситуацiя є дуже напруженою i ще бiльше погiршується тим, що “елiта” нинi всiляко обмежує доступ не тiльки до вищого класу, а навiть i до середнього, приймаючи вiдповiднi закони, створюючи приватнi привiлейованi навчальнi заклади, недоступнi для iнших, встановлюючи оплату працi на рiвнi заледве прожиткового мiнiмуму, а не справедливої ринкової цiни. "вiльну гру" рiзноманiтних соцiальних та iндивiдуальних iнтересiв та прагнень, рiзко посилив дiю конфлiктогенних факторiв в усiх сферах життя українського суспiльства. Практичний досвiд останнього десятилiття XX ст. яскраво демонструє значне загострення боротьби за владу, статус i ресурси, права i сфери впливу найрiзноманiтнiших соцiальних суб'єктiв вiд владних структур центрального i регiонального рiвня до трудових колективiв, профспiлок, полiтичних партiй i громадських рухiв, нацiональних та релiгiйних спiльнот, соцiальних груп та окремих особистостей. Протиборство конфлiктуючих сторiн набуває рiзноманiтнихформ - вiд трудових суперечок, страйкiв до масових акцiй соцiального протесту з вимогами змiни iснуючої системи влади, що супроводжуються внутрiшнiми розколами соцiальних спiльнот, рухiв, соцiальних iнститутiв. Провiдною тенденцiєю розвитку соцiальних процесiв у сучаснiй Українi с наростання дезiнтеграцiї традицiйних соцiальних структур та зв'язкiв i поступове формування якiсно нового типу iнтеграцiї i диференцiацiї суспiльства. Внаслiдок глибоких економiчних i соцiальних перетворень вiд початку 90-х pp. XX ст. суттєво змiнилась соцiальна структура українського суспiльства, формуються його новi соцiальнi групи, зокрема, власникiв та пiдприємцiв. Значно змiцнились i такi групи, як номенклатурна бюрократiя, представники "тiньового" бiзнесу, фiнансова олiгархiя. Водночас, iнтенсивно вiдбувається маргiналiзацiя суспiльства i "декомпозицiя" його соцiальної структури. Посилюється розходження мiж iї елементами у характерi працi, розмiрах доходiв, рiвнi освiти тощо. Внаслiдок цього зростає соцiальна нерiвнiсть, яка є головнимджерелом реальних та ймовiрних соцiальних конфлiктiв. За усього розмаїття факторiв, що впливають на ступiнь конфлiктностi у суспiльствi, головну роль вiдiграють протирiччя мiж трьома головними суспiльними структурами та всерединi них. Мова йде про владу (законодавчу, виконавчу та судову), пiдприємництво (державне, колективне, приватне, спекулятивне, мафiозне, компрадорське) та виробникiв матерiальних та духовних благ (iнтелiгенцiя, службовцi, робiтники i селяни, фермери, студентство та iн.). Протирiччя мiж ними посилюються, деякi з них набуваннi, форму соцiальних антагонiзмiв. Антагонiстичного характеру, зокрема, набуло протирiччя мiж прихильниками та супротивниками центральної виконавчої влади, що особливо яскраво виявилось пiд час так званого "касетного скандалу", парламентських виборiв 2002 року, коли "партiя влади", по сутi, виявилась аутсайдером парламентських перегонiв. Цей антагонiзм охопив усi рiвнi соцiального органiзму - класи, соцiальнi групи, соцiальнi iнститути, суспiльство у цiлому. Посилюється конфлiкт новонародженого класу буржуазiї з iншими класами та соцiальними групами, який розгортається навколо розподiлу кредитiв, механiзмiв приватизацiї, податкового законодавства. Наростають страйки шахтарiв, працiвникiв бюджетної сфери, органiзованi виступи трудящих у протест проти невиплати заробiтної плати, заборгованостей з пенсiй, пiдвищення цiн на товари та комунальнi послуги. Почастiшали акцiї трудящих, пов'язанi iз вiдстоюванням свого права власностi на майно пiдприємств. Поряд з економiчними вимогами трудящi все частiше висувають полiтичнi вимоги змiни iснуючої системи влади, вiдставки уряду, переобрання президента України. Загалом трудовi конфлiкти є реакцiєю на перекоси в економiчнiй та соцiальнiй полiтицi уряду i пов'язанi з перерозподiлом власностi та становленням ринкових вiдносин, якi неминуче призводять до поляризацiї соцiальних груп. мiж рiзними гiлками влади (зокрема, законодавчою та виконавчою), конфлiкти мiж полiтичними партiями та блоками (як, наприклад, конфлiкт мiж провладним блоком ''За єдину Україну" та опозицiйними полiтичними силами, представленими блоком "Наша Україна", Соцiалiстичною та Комунiстичною партiями України та блоком Юлiї Тимошенко), конфлiкти мiж центральною та регiональною владою. Слiд зазначити, що полiтичнi конфлiкти у сучаснiй Українi вiдiграють домiнуючу роль, оскiльки потреби, iнтереси, цiлi значної частини електорату не можуть бути реалiзованими внаслiдок фактичного усунення пiд важелiв влади партiй та полiтичних рухiв, що мають найбiльшу пiдтримку виборцiв, i перебувають в опозицiї до iснуючої влади. Такий стан справ сприяє конфлiктному розвитковi суспiльно-полiтичної ситуацiї в Українi. Тому усiм суб'єктам влади слiд прагнути до пом'якшення умов протiкання соцiально-полiтичних конфлiктiв, пошуку компромiсу, не допускати, щоб вони переростали у насильницькi дiї тiєї чи iншої сторони. лiберальної та соцiально-орiєнтованої стратегiї європейської iнтеграцiї та проросiйської орiєнтацiї, входження України в МАТО та збереження позаблокового статусу української держави тощо. Розв'язання таких конфлiктiв можливе лише за умов досягнення широкого суспiльного консенсусу шляхом проведення публiчних дискусiй, вiдкритого обговорення у засобах масової iнформацiї, проведення референдумiв з найбiльш гострих проблем суспiльного розвитку. Особливiстю сучасної ситуацiї в Українi є те, що значна частина конфлiктiв, причини яких знаходяться поза полiтики, набуває полiтичного забарвлення внаслiдок спекулятивного використання полiтичними партiями та рухами iсторичних, соцiокультурних, духовнихпроблем сьогодення у своїх вузькопартiйних iнтересах. Це, зокрема, стосується проблеми двомовностi в Українi, оцiнки окремих iсторичних подiй та особистостей, мiжконфесiйних взаємин. Найбiльш ефективним шляхом вирiшення iснуючих тут конфлiктiв видається їх iнституалiзацiя, переведення у правове русло, чiтке дотримання їх учасниками букви i норми закону. Отже, конфлiкти у сучаснiй Українi поступово стають нормою суспiльного життя, починають сприйматися суспiльною свiдомiстю не як соцiальна патологiя, а нормальне явище. Завдання полягає у тому, щоб навчитися ефективно ними управляти, розв'язуючи їх з найменшими для суспiльства втратами [4, с. 249 - 251]. Модель соцiальних перетворень в Українi має характер рецидивної модернiзацiї. За загальної орiєнтацiї на регульовану ринкову економiку, демократичну й правову державу, розвиток громадянського суспiльства зберiгається небезпека повернення до авторитарної влади, розподiленої економiки й полiтичної нетерпимостi. Тому соцiальний захист населення i стабiльнiсть суспiльства може забезпечити лише полiтика розумних компромiсiв, пошук шляхiв громадянського миру i злагоди, зв’язанi з руйнуванням старих нормативно – цiннiсних систем [2, с. 130,137]. цiнностей, поведiнки,, позначається термiном “соцiальна структура суспiльства”. чи фiзична), рiвня багатства, вiдношення до влади, рiвня культури та освiти. iдеологiчну, полiтичну, економiчну, професiйну. Ідеологiчна боротьба класiв проходить на рiвнi свiтогляду, iдеологiї, полiтичних програм, в яких вiдображаються класовi iнтереси. Кожний клас, виходячи зi свого економiчного, полiтичного, освiтнього рiвня, висловлює своє бачення суспiльства, його устрою та розвитку. Економiчна боротьба класiв – це боротьба за полiпшення їх економiчного становища: змiна форм власностi, ролi в суспiльнiй органiзацiї працi, форм та розмiрiв отримуваного доходу та iн. полiтична боротьба класiв – це боротьба за державну владу, за владу над держапаратом. Загарбання полiтичної влади означає формування своєї класової полiтичної елiти та можливостi використання старого устрою або створення нового за соцiальними характеристиками держапарату. Полiтична боротьба є головною формою класової боротьби в суспiльствi. Тому за таких умов постає проблема регуляцiї суспiльних вiдносин. Для вирiшення цiєї проблеми використовується система регулятивiв суспiльної життєдiяльностi людей, до якої вiдносяться традицiї та звичаї, мораль та релiгiя, право та полiтика. Система регуляторiв суспiльної життєдiяльностi людей має соцiально – практичний характер. Соцiальне життя в Українi висвiтлюється в контекстi розвитку соцiального життя iнших країн, яке на сучасному етапi характеризується двома основними рисами. По–перше, це життя отримало характер вiльної, невпорядкованої соцiальної течiї, де в силу iманентних iмпульсiв виникають розпадаються рiзноманiтнi спiльноти. Це життя звiльнилось з-пiд полiтико – регламентуючого впливу, втратила свiй полiтико – легiтимний характер. По-друге, всi соцiальнi зв’язки та стосунки мають риси розвинутої iндивiдуальностi, особистої незалежностi людини. Вивчення соцiальної структури та соцiальної стратифiкацiї, тенденцiй їх розвитку становить не тiльки науковий, але й практичний iнтерес, бо дозволяє визначити оптимальнi для суспiльства напрямки прогресу. Зокрема, нинi в українському суспiльствi актуалiзується проблема запобiгання його розвитку по шляху формування двополюсного закритого суспiльства i переходу до вiдкритого суспiльства з масовим та впливовим “середнiм класом”, яке розглядається як соцiальна база плюралiзму та демократiї, створює передумови для самореалiзацiї особистостi у бажаних для суспiльства галузях. Список використаних джерел 1. Андрущенко В. П., Михальченко М.І. Сучасна соцiальна фiлософiя: Курс лекцiй. – 2-е вид., випр. й доп. – К.: Ґенеза, 1996. – 368 с. 2. Дворецька Г. В. Соцiологiя: Навч. посiбник. – К.: КНЕУ, 1999. – 340 с. 4. Соцiологiя: Курс лекцiй. Навчальний посiбник для студентiв вищих закладiв освiти. За редакцiєю В. М. Пiчi. – 2-е вид., випр. i доп. – Львiв: “Новий свiт - 2000”, - 2002. – 312 с. 5. Алексеев П. В. Социальная философия: Учебное пособие. – М.: ООО “ТК Велби”, 2003. – 256 с. 6. Андрущенко В. П., Афанасенко В. С., Волович В. И. Социальная философия: Учебник. – К.: Издательский центр “Единорог”, 2002. – 735 с. 7. Барулин В. С. Социальная философия: Учебник/ Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: ФАИР – ПРЕСС, 2002. – 560 с. 8. Голубева Г. А. Социология: Учеб. пособие. Моск. академия экономики и права. – М.: Экзамен, 2004. – 222 с. 9. Ивин А. А. Социальная философия: Учеб. пособие. – М.: Гардарики, 2003. – 336 с. 11. Кемеров В. Е. Хрестоматия по социальной философии: Учеб. пособие для вузов. – М.: Академический Проект, 2001. – 570 с. 12. Крапивенский С. Э. Социальная философия: Учебник для вузов гуманитарных специальностей. – 4-е изд., испр. – М.: Гуманитарный изд. центр ВЛАДОС, 1998. – 441 с. 13. Лавриненко В. И. Социальная философия: Учеб. пособие для вузов. – М.: Культура и спорт: Изд. объединение “ЮНИТИ”, 1995. – 238 с. 14. Малькова Т. П. Введение в социальную философию: Учеб. пособие. – М.: Междунар. пед. академия, 1995. – 188 с. 15. Соколов С. В. Социальная философия: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2003. – 440 с. 16. Социальная философия. Учебник. – Под редакцией И. А. Гобозова. – М.: Издатель Савин С. А., 2003. – 528 с. 17. Социология: Учебник для вузов / Ю. Г. Волков, И. В. Мостовая; Под ред.: В. И. Добренькова. – М.: Гардарики, 2002. – 428 с. 18. Социология: Хрестоматия /Сост.: Ю. Г. Волков, И. В. Мостовая. – М.: Гардарики, 2003. – 524 с.