Змiст
Реферат
Вступ
1. 1 Сутнiсть соцiальних перетворень в українському селi
1. 3 Соцiальна сфера i розвиток громад у сiльськiй мiсцевостi
Роздiл ІІ. Земельнi вiдносини на селi
2. 1 Проблеми та перспективи земельних вiдносин на селi
2. 3 Соцiальнi очiкування селян вiд державної аграрної полiтики
2. 4 Реформування земельних вiдносин
3. 2 Роль та становище особистiсних пiдсобних господарств в радянський перiод
3. 3 Сучаснi соцiологiчнi дослiдження становища особистих пiдсобних господарств на селi
Висновки
Додаток А
Реферат
Дипломна робота: 95 с., 92 джерела.
Об’єкт дослiдження: проблеми та перспективи соцiальних перетворень в українському селi та земельнi вiдносини.
Мета роботи: проаналiзувати соцiально-економiчне становище сучасного українського села, визначити проблеми та перспективи земельних вiдносин на селi, а також соцiальної сфери на селi.
На сучасному етапi формування соцiально орiєнтованої економiки європейського типу в Українi особливої актуальностi набуває проблема соцiально-економiчного розвитку села. Із набуттям незалежностi нашої держави вона є ключовою i набула особливої гостроти. Забезпечення функцiонування та розвитку соцiальної сфери є одним з головних завдань реформування аграрного сектору.
У сiльськiй мiсцевостi проживає близько третини населення України, зайнята п’ята частина працiвникiв, сконцентровано майже чверть виробничих фондiв. Тому невiдкладним завданням на сучасному етапi є не тiльки досягти рiвня економiчного розвитку провiдних країн, але й значно пiдвищити життєвий рiвень українського населення як основного елемента соцiально-економiчної системи будь-якої держави. Важливим напрямом дiяльностi в межах цих завдань є впровадження державної регiональної полiтики та прiоритет соцiально-економiчних питань у процесi державного управлiння на всiх рiвнях.
Розглядаючи питання соцiальних перетворень в українському селi ми, по-перше, звернули увагу на проблеми i недолiки, якi iснують на сучасному етапi в соцiальн-економiчнiному становищi села, а також навели данi соцiологiчних дослiджень, якi охоплюють сучасне становище села виходячи з: вiку респондентiв, регiону мешкання та рiвня освiти.
СОЦІОЛОГІЯ СЕЛА, ДОБРОБУТ, СОЦІАЛЬНА СФЕРА, ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ, СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, КАДАСТР, МІГРАЦІЯ, РОБІТНИЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ.
Вступ
незалежностi нашої держави вона є ключовою i набула особливої гостроти. Забезпечення функцiонування та розвитку соцiальної сфери є одним з головних завдань реформування аграрного сектору.
тiльки досягти рiвня економiчного розвитку провiдних країн, але й значно пiдвищити життєвий рiвень українського населення як основного елемента соцiально-економiчної системи будь-якої держави. Важливим напрямом дiяльностi в межах цих завдань є впровадження державної регiональної полiтики та прiоритет соцiально-економiчних питань у процесi державного управлiння на всiх рiвнях.
Вперше про соцiологiю села зайшла мова у 1915 р. з появою монографiї американського соцiолога Чарльза Гелпiна "Соцiальна анатомiя сiльського суспiльства". Протягом кiлькох найближчих десятилiть сформувалася вiдносно розвинута теоретична база для дослiджень соцiальних процесiв у селi [1; 54].
Вiтчизняна соцiально-полiтична думка традицiйно була зорiєнтована на сiльськi проблеми, вважала село джерелом нацiональної ментальностi, особливостi якої рiзною мiрою впливають на всi сфери життєдiяльностi українського суспiльства. Найцiкавiшими спостереженнями i роздумами збагатили українську соцiологiю наприкiнцi XIX - на початку XX ст.І. Франко, М. Грушевський, П. Христюк, О. Шумський, С. Подолинський. За радянських часiв вона змушена була обслуговувати полiтичнi iнтереси влади, змiнюючи напрям своїх пошукiв залежно вiд полiтичних рiшень, часто пiдганяючи пiд них результати дослiджень [1; 86]. На сучасному етапi соцiологiя села зосереджує свiй погляд на процесах, особливостях соцiальної стратифiкацiї в селi, соцiальних наслiдках впровадження нових технологiй у сiльськогосподарському виробництвi.
На цьому тлi значно вiдстає вiд реальних процесiв на селi сучасна українська соцiологiя. Даються взнаки передусiм проблематика, iнституцiальна орiєнтацiя, недостатня увага до процесiв на мiкро - та макрорiвнях. Це значно знижує ефективнiсть дослiджень, а тим бiльше - ефективнiсть управлiння соцiальними процесами в селi, що є невиправданим з точки зору державних iнтересiв. Адже бiльшiсть аспектiв життєдiяльностi українського суспiльства тiсно пов'язана з селом, а значна кiлькiсть мешканцiв мiст є вихiдцями з села у першому чи другому поколiннях. Немало з них пiдтримує родиннi зв'язки з селом, масовими є сезоннi мiграцiї мiських жителiв у село. Останнiм часом селяни суттєво пiдтримують матерiальне становище мiських родин. Перебої в роботi, зупинення пiдприємств, хронiчнi невиплати зарплат спричинюють аграризацiю мешканцiв мiст, багато з яких мають земельнi надiли та помешкання, господарюють у сiльськiй мiсцевостi [2; 16]. Непоодинокими є випадки повернення в село його вихiдцiв, якi, пробувши певний час у мiстi, не змогли влаштувати там своє життя.
Об’єктом дипломної роботи соцiум сучасного українського села.
Предмет - проблеми i перспективи соцiальних перетворень в сучасному українському селi.
Мета дипломної роботи - проаналiзувати основнi напрямки соцiальних перетворень в українському селi в контекстi реформування системи соцiально-економiчних вiдносин у державi.
Завдання:
2. Встановити джерела пiдтримки добробуту сiльських сiмей за умов економiчної кризи та джерела пiдтримки сiльських сiмей.
4. Охарактеризувати проблеми та перспективи земельних вiдносин на селi.
7. Описати особистi пiдсобнi господарства як форму соцiально-економiчних вiдносин на селi, а також прослiдити генезис цього питання в iсторичному розвитку.
8. Окреслити проблеми, роль та мiсце ОПГ за радянських часiв, визначити здобутки та помилки.
Методи дослiдження. Для повного та всебiчного вивчення предмету дослiдження, досягнення поставленої в роботi мети було використано двi групи методiв наукового пiзнання: загальнонауковi (дiалектичний, метод системного аналiзу, формально-логiчний, емпiричний, структурно-функцiональний, комплексний) та спецiальнi методи дослiдження (порiвняльно-правовий, метод тлумачення правових норм).
Цi дослiдницькi методи базуються на вимогах об’єктивного i всебiчного аналiзу процесiв та явищ суспiльного розвитку, що вiдбуваються в аграрному секторi України в перiод переходу до ринкових вiдносин, проведення реорганiзацiї колективних сiльськогосподарських пiдприємств, функцiонування рiзних форм землекористування.
так i призводять до локальної активiзацiї архаїчних форм соцiальної взаємодiї.
95 сторiнок, список використаних джерел становить 92 найменувань.
Роздiл І. Соцiально-економiчне становище сучасного українського села
данi соцiологiчних дослiджень, якi охоплюють сучасне становище села виходячи з: вiку респондентiв, регiону мешкання та рiвня освiти (табличнi данi наведенi в додатку А).
Отже, через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовiльну якiсть середовища життєдiяльностi вiдбувається iнтенсивна мiграцiя освiченої й конкурентоспроможної частини селян, погiршується забезпеченiсть працiвниками агропромислових та iнших пiдприємств i закладiв, розташованих у сiльськiй мiсцевостi. Посилюється небажання молодi постiйно проживати на селi, про що свiдчить, зокрема, падiння iнтересу до сiльськогосподарської освiти: з 1990 р. кiлькiсть поданих заяв на 100 зарахованих абiтурiєнтiв на вiдповiднi спецiальностi до вузiв усiх рiвнiв акредитацiї скоротилася на 29,6%.
Стрiмке обмеження доступностi й низька якiсть послуг соцiальної сфери, виняткова важливiсть подолання цих проблем для реформування АПК та економiки взагалi, для полiпшення демографiчної i суспiльно-полiтичної ситуацiї, з одного боку, а також змiни вiкової структури - з iншого, вимагають переглянути пiдходи до благоустрою систем розселення, вдосконалити органiзацiйно-економiчнi засади задоволення матерiально-побутових i соцiально-культурних потреб сiльського населення. Коригуючи стратегiю соцiальної полiтики вiдповiдно до розумiння села як важливої територiальної пiдсистеми суспiльства, прiоритет слiд вiддати всебiчному змiцненню добробуту його жителiв. Пiдприємства аграрного сектора, розташованi в поселеннях, краще забезпечених об'єктами соцiального призначення, мають вищий рiвень рентабельностi. Водночас їх тiсна спiвпраця з мiсцевою владою є запорукою успiшного розвитку соцiальної iнфраструктури. Незважаючи на нагальнiсть створення надiйного ресурсного пiдгрунтя функцiонування сiльської соцiальної сфери, життєздатнi механiзми досi запровадити не вдалося. Іде пошук шляхiв акумуляцiї призначених для неї коштiв в обласних i районних бюджетах та позабюджетних регiональних фондах; цiльових податкiв, якi залишаться на мiсцевому рiвнi; ефективних органiзацiйних форм надання послуг та експлуатацiї пiдприємств i закладiв. Розпочато реалiзацiю Державної програми розвитку соцiальної сфери села на перiод до 2005 р., в межах якої Кабмiном визначено регiональнi орiєнтири будiвництва, реконструкцiї та вiдновлення цих об'єктiв. Уряд готовий спрямувати на розвиток соцiальної iнфраструктури села ресурси вiд перевиконання доходної частини мiсцевих бюджетiв; з 2004 р. вiдповiднi заходи фiнансуватимуться державою, обласними бюджетами i господарствами (кожен суб'єкт вiдшкодовуватиме третину витрат) [3; 24].
з недоукомплектованими штатами. Частка клубiв, дитячих дошкiльних закладiв, загальноосвiтнiх шкiл, бiблiотек, фельдшерсько-акушерських пунктiв, лiкарень та амбулаторiй, що вимагають капiтального ремонту i перебувають в аварiйному станi, досягла 47,9 - 27,9%. Не вiдповiдає потребам просторове розмiщення закладiв iнфраструктури [3; 21].
Частка сiл з чисельнiстю жителiв 1000 чол. i бiльше, де немає дитячих дошкiльних закладiв, становить 24,1%. Стацiонарних закладiв охорони здоров'я i культури, а також пересувного обслуговування не мають, вiдповiдно, 3,0 та 2,2% поселень з населенням 500 чол. i бiльше. Частка сiл без загальноосвiтнiх шкiл, де мешкало 50 i бiльше дiтей 7-15 рокiв, пiдвищилася до 6,4%. Перебуваючи на облiку, об'єкти подекуди не експлуатуються: таких дитячих дошкiльних закладiв, наприклад, налiчується 29,8%. Доступнiсть об'єктiв ослаблюється згортанням та браком технiчних засобiв для виїзного обслуговування, погiршенням транспортного сполучення, незадовiльним рiвнем телефонiзацiї (швидкому вирiшенню останньої з перелiчених проблем щодо соцiально-культурних об'єктiв допоможуть лише цiльовi видатки державних i регiональних фондiв). Вiдсутнiсть необхiдних пiдприємств i закладiв соцiального призначення не дозволяє комплексно розвивати системи розселення, розширювати сферу прикладання працi, пiдвищувати привабливiсть сiльського способу життя, а отже сприяти подоланню негативних тенденцiй трудоресурсного забезпечення АПК, згладжуванню рiзких територiальних вiдмiнностей у рiвнях життя населення [3; 9].
Збереженню, вдосконаленню просторової органiзацiї та якiсних характеристик соцiальної сфери перешкоджає iстотне сповiльнення ЇЇ розвитку спричинене (поряд з браком фiнансових ресурсiв) лiквiдацiєю пiльг на прибуток будiвельних органiзацiй, що працюють на селi. У 2001 р. соцiальнi вiдрахування становили 0,4% витрат на виробництво сiльськогосподарської продукцiї (в промисловостi - 3,6%) проти 0,7% - в попередньому роцi. Обмеження соцiальних видаткiв пiдприємств i органiзацiй, зубожiння населення, нерозвинутiсть кредитних механiзмiв викликали скорочення житлового будiвництва, в тому числi iндивiдуального. З початку 90-х рокiв обсяги введення в експлуатацiю житла в розрахунку на 1000 чол. знизились у 2,8 рази. Що стосується соцiально-культурної iнфраструктури, створення та утримання якої в сiльськiй мiсцевостi доцiльно фiнансувати переважно за кошти бюджету i роботодавцiв, то у 2001 р. введення в дiю дитячих дошкiльних закладiв, клубiв i Будинкiв культури, амбулаторно-полiклiнiчних закладiв, лiкарень, шкiл становило 1,0 - 11,0% вiд рiвня 1990 р [7; 15].
Згортання мережi об'єктiв торгiвлi та ресторанного господарства, практично повне руйнування служби побуту (її iнфраструктура вiдсутня в 92,7 - 97,5% поселень) стали закономiрною реакцiєю на стрiмке падiння платоспроможного попиту i не компенсувалися поширенням легальних форм пiдприємництва. Обсяг товарообороту продовольчих i непродовольчих товарiв, реалiзованих на селi у 2001 р. в розрахунку на 1 чол., був у 3,5 раза меншим, нiж у мiстах. Наближення згаданих закладiв (передусiм колективних i приватних) до мiсць проживання селян є конче необхiдним з точки зору пiдвищення комфортностi середовища життєдiяльностi, чому сприятиме спрощення процедури їх лiцензування та полiпшення податкових засад функцiонування. Перспективи вiдродження зазначених ланок вимагають цiльового видiлення пiльгових кредитiв на оренду примiщень, на укомплектування пересувними засобами та обладнанням органiзацiй малого i сiмейного бiзнесу такого спрямування; вiдновлення практики вивчення споживчого попиту, результати якого допоможуть регiональним службам зайнятостi коригувати перепiдготовку І професiйну орiєнтацiю молодi та незайнятого населення.
забезпеченiсть селян житлом (водночас 8,2% будинкiв порожнi або використовуються сезонно; загальна житлова площа включає велику частку допомiжних примiщень), благоустрiй житлового фонду, та, регiональних систем розселення досi є незадовiльним, а показники обладнання комунальними вигодами зростають повiльно [4; 27].
пунктiв з лiкарнями скоротилося на 36,5%. Найтiснiше пов'язанi iз системою розселення фельдшерсько-акушерськi пункти втратили 3,2% об'єктiв (частину лiквiдованих перепрофiльовано в лiкарськi амбулаторiї). Забезпеченiсть селян медичними закладами та кадрами, обсяги та доступнiсть лiкарсько-профiлактичних послуг не вiдповiдають потребам i нормативам, багато закладiв розмiщуються у штучно пристосованих примiщеннях. Велика частка апаратури (в тому числi рентгенiвської, для стерилiзацiї та дезинфекцiї, лабораторної) у 2 - З рази перевершила свiй технiчний ресурс i застарiла морально. Сiльських жителiв обслуговує переважно середнiй медичний персонал. Бракує лiкарiв загального профiлю, зокрема педiатрiв, а також "вузьких" спецiалiстiв - гiнекологiв, стоматологiв. Вiдомий органiзаторам охорони здоров'я факт, що розташування закладу на вiдстанi 5 км знижує частоту звертання пацiєнтiв на 40%, а понад 10 км - втричi, не вiдвернув збiльшення кiлькостi сiл, позбавлених цих об'єктiв (хоча найближчий знаходиться на вiдстанi 5 км i бiльше), до 14,1%. З них понад половину становлять вiддаленi на 10 км i бiльше. Зростання радiуса доступностi лiкарень (з 1995 р. на 21,5%, до 13,5 км) не компенсується його скороченням до 8,8 км для амбулаторiй (або на 8,2%), тодi як чисельнiсть населення в пересiчнiй зонi обслуговування останнiх (6,4 тис) поки далека вiд науково обгрунтованої (4-5 тис. чол) Спостерiгаються iстотнi регiональнi вiдмiнностi радiуса доступностi закладiв [4; 46].
Погiршення стану здоров'я сiльського населення супроводжується зменшенням реєстрованих показникiв захворюваностi й охоплення його профiлактичними оглядами, пiдвищуються рiвнi термiнової госпiталiзацiї та смертностi, в позастацiонарних умовах.
рiвня та професiйно-квалiфiкацiйних характеристик. Село зробило "головний внесок" у скорочення суспiльного дошкiльного виховання: частка дiтей, якi вiдвiдували дошкiльнi заклади, серед усiх їх потенцiйних вихованцiв за 1990 - 2001 рр. зменшилася вiд 43 до 18%. Непопулярнiсть суспiльного виховання, покликаного соцiалiзувати та розвивати особистiсть на раннiх етапах, пояснюється збiльшенням частки незайнятих працездатних жiнок (зокрема, через подовження строкiв вiдпусток по догляду за дiтьми) та осiб пенсiйного вiку, неплатоспроможнiстю селян та зростанням вартостi послуг, згортанням мережi закладiв та браком позабюджетних джерел їх фiнансування. З початку 90-х рокiв кiлькiсть закладiв скоротилася на 31,7% [5; 13]. З iншого боку, простежуються недолiки територiальної органiзацiї та незадоволенiсть попиту: 18,3% дошкiльних закладiв переповненi.
Посилення значущостi базової освiти в досягненнi професiйних успiхiв i полiпшеннi соцiального статусу супроводжується зниженням рiвня охоплення навчанням у сiльських школах пiдлiткiв 15-17 рокiв, для яких законом встановлено обов'язкову повну середню освiту. Брак коштiв на придбання одягу, взуття, шкiльного приладдя поряд з вiдсутнiстю в поселеннях об'єктiв освiти викликають поширення загрозливого явища, коли дiти шкiльного вiку взагалi не вiдвiдують школу. Залишається низьким загальний освiтнiй рiвень: повну вищу освiту мають 6,9% селян, середню спецiальну та професiйно-технiчну - 31,2% (з-помiж городян - 19,5 та 40,5%). Помiтно вiдстає сiльська мiсцевiсть i за розвитком закладiв, якi урiзноманiтнюють пропозицiю освiтянських послуг. Частка учнiв дiючих тут гiмназiй, лiцеїв та колегiумiв у загальнiй чисельностi в Українi в 2001/02 навчальному роцi становила 3,5%. Водночас на селi розташовуються двi третини всiх навчально-виховних комплексiв (передусiм це малопотужнi школи-садки), актуальних через економiчну ефективнiсть їх будiвництва й експлуатацiї.
з фiзики, то на селi - 71,9%, з хiмiї, вiдповiдно, - 81,9 i 53,0%, бiологiї-76,4 i 48,8%, iноземної мови-78,6 i 41,7%, основ iнформатики й обчислювальної технiки - 60,9 та 23,7%. Комп'ютерами оснащено лише чверть шкiл; кабiнет з iнформатики налiчує в середньому 10 комп'ютерiв, тодi як кожен iз старших класiв - 18 учнiв. Бракує навчальної лiтератури: пiдручники в сiльських школах становлять 36,1% книжкового фонду бiблiотек (проти 47,1% - у мiстах). Інфраструктура освiти подекуди не забезпечує комфортного часу проведення занять: адже 1,9% школярiв продовжують навчатися в другу змiну. Учнi з ряду малих поселень вiдвiдують школи, розташованi на вiдстанi понад пiшохiдну або транспортну доступнiсть [6; 43]. З метою врегулювання безплатних перевезень учнiв та педагогiчних працiвникiв до мiсць навчання i додому започатковано програму "Шкiльний автобус".
На послабленнi позицiй закладiв культури у проведеннi вiльного часу селян позначилися технiко-технологiчна вiдсталiсть, застарiлiсть бiльшостi форм культурно-просвiтницької дiяльностi, вже не цiкавих споживачам, згортання виїзного обслуговування, незадовiльна територiальна доступнiсть об'єктiв, що посилювалася iз скороченням їхньої кiлькостi. У 2001 р. сiльськi жителi вiдвiдали лише 1,0% кiносеансiв, зареєстрованих на початку 90-х рокiв; частка селян у загальнiй кiлькостi глядачiв театральних постановок i слухачiв на концертах становила, вiдповiдно, тiльки 5,1 i 16,6%. Попри мiзерну оплату працi (близько 60% зайнятих у закладах культури працюють менш як на пiвставки) та слабку матерiально-технiчну базу, клуби продовжують пiдтримувати активнiсть населення, що бере участь у роботi гурткiв, хорiв, ансамблiв тощо: на селi проживає 61,6% членiв таких утворень. Украй недостатнi темпи оновлення бiблiотечного фонду, в тому числi укомплектування лiтературою з ринкової економiки, пiдприємництва, новiтнiх iнформацiйних технологiй, iсторiї України та свiту, зумовили його скорочення (на 19,1%), моральне i фiзичне постарiння. Кiлькiсно краща забезпеченiсть селян книжковим фондом "компенсується" гiршою вiдповiднiстю останнього читацькому попиту, який у зв'язку з нижчим освiтнiм рiвнем та специфiкою способу життя тут майже на третину менший за мiський [5; 35].
Соцiально-економiчне становище населення або певної його частини визначається багатьма чинниками, вимiрюється численними показниками, а для його оцiнки можна використовувати кiлька методiв.
Унiкальнiсть збору iнформацiї щодо рiвня добробуту в ходi соцiологiчних дослiджень, на вiдмiну вiд статистичних обстежень, полягає у можливостi використання так званих оцiночних показникiв, якi дозволяють не лише отримати уявлення щодо диференцiацiї населення за матерiальним статусом, але й зрозумiти ставлення окремих груп до свого мiсця на уявнiй "суспiльнiй драбинi [5; 56] ".
Самооцiнка власного матерiального стану у порiвняннi з так званою "середньостатистичною сiм'єю", яку пiд час опитування iнтерв'юери просили здiйснити респондентiв, звiсно, належить до суб'єктивних показникiв добробуту i тому не може прямо використовуватися для будь-яких висновкiв та узагальнень щодо реального (об'єктивного) стану справ, адже такий показник є не лише вiдображенням добробуту, але й показником рiвня домагань i стандартiв для порiвняння, якi рiзняться. Цей показник слiд використовувати скорiше як вiдображення рiвня задоволеностi населення власним матерiальним станом i соцiальною ситуацiєю загалом [7; 9]. Але, як свiдчить практика численних соцiологiчних дослiджень, показник самооцiнки матерiального стану завжди досить тiсно корелює з такими об'єктивними показниками як рiвень доходiв за певний перiод часу або наявнiсть тих чи iнших матерiальних чи побутових благ. Тобто, розглядаючи отриманi данi як суб'єктивнi оцiнки, наданi респондентами власному матерiальному статусу, слiд зважати, що диференцiацiя за цiєю ознакою перебуває у прямiй залежностi вiд диференцiацiї за об'єктивними ознаками добробуту (такими як дохiд, майно тощо).
"дуже низький" (7%), "низький" (18%), "нижчий середнього" (32%), тодi як середнiм вважають свiй матерiальний стан 41% опитаних. Лише 2% респондентiв назвали свiй матерiальний стан таким, що вiдповiдає оцiнцi "вищий середнього". Варто зазначити, що такий розподiл сiльського населення за рiвнем самооцiнки матерiального стану їхнiх сiмей зазнав деяких змiн протягом останнiх кiлькох рокiв.
Протягом 2005-2007 року знизилася частка тих, хто вiдносить себе до найнижчого щаблю матерiальної забезпеченостi, й зросла частка тих, хто ставить себе на середнi позицiї. Ймовiрно вплив на такi змiни у самоiдентифiкацiї мало не тiльки i не стiльки об'єктивне покращання умов життя сiльського населення, скiльки змiни у соцiальному клiматi суспiльства загалом останнiм часом.
Дослiдження стану та перспектив українського села за останнi роки виявило, що самооцiнка матерiального стану селян значною мiрою залежить вiд вiку респондентiв.
Що старшим є мешканець села - то бiльшою є ймовiрнiсть того, що вiн вiднесе себе до низьких щаблiв добробуту. І навпаки молодi люди частiше вiдносять себе до тих, хто має середнiй рiвень життя [10; 14].
Найбiльш позитивно у порiвняннi з iншими соцiальними групами селян власний матерiальний стан оцiнюють сiльськi пiдприємцi, працiвники соцiальної сфери села i сфери обслуговування: серед цих груп найбiльшою є питома вага тих, хто iдентифiкує матерiальний стан своєї сiм'ї як середнiй (63%, 58% та 55% вiдповiдно) i майже немає таких, хто оцiнює свiй матерiальний стан як "дуже низький". Кожний десятий пiдприємець вважає свiй матерiальний стан "вищим за середнiй" рiвень. Найнижче ж оцiнюють свiй добробут пенсiонери. 56% тих, хто оцiнив рiвень добробуту своєї сiм'ї як "дуже низький", складають пенсiонери.
Дослiдження виявило, що наявнiсть особистого селянського господарства (ОСГ), безумовно, позитивно впливає на добробут селян i вiдповiдно на його самооцiнку. Так, серед респондентiв, якi не мають особистого селянського господарства, 70% розмiстили свою родину на нижнiх трьох сходинках шкали самооцiнки матерiального стану, тодi як серед респондентiв - власникiв ОСГ частка тих, що iдентифiкують свiй матерiальний статус трьома нижнiми оцiнками, є дещо меншою - 56%.
Рiвень самооцiнки матерiального стану мешканцiв сiльської мiсцевостi рiзних регiонiв України дещо рiзниться. Помiтно нижчою у порiвняннi з середнiми по країнi є самооцiнка мешканцiв Пiвденно-Захiдного та Пiвнiчно-Схiдного регiонiв України. Натомiсть, бiльш "усереднено" оцiнюють свiй матерiальний статус мешканцi Галичини та Пiвнiчно-Захiдного регiону країни.
за кордонами України, оцiнки добробуту помiтно вищi.
Вiдмiтимо, що протягом кiлькох останнiх десятилiть спостерiгається стiйка мiграцiя сiльського населення у мiсто. Мотиви її рiзноманiтнi: ширшi можливостi для працевлаштування, кращi побутовi умови, задоволення культурних потреб. З другої половини 80-х рокiв мiграцiя сiльського населення дещо стабiлiзувалася. У 90-х роках у зв'язку з погiршенням рiвня життя мiського населення намiтився зворотний мiграцiйний потiк - з мiста до села. Загалом українське село за останнi 50 рокiв внаслiдок мiграцiйних процесiв втратило понад 10 млн. осiб, тобто щороку з села виїжджало 100 тис. осiб, внаслiдок чого сiльське населення не тiльки зменшилось, а й значно постарiло. Особливо складна демографiчна ситуацiя у Чернiгiвськiй, Хмельницькiй, Житомирськiй, Київськiй, Вiнницькiй областях.
В останнi роки на селi намiтилися i певнi позитивнi змiни:
розширення економiчної самостiйностi та свобода вибору форм господарювання вiдповiдно до потреб, iнтересiв i можливостей iндивiдiв;
формування ринку землi, усвiдомлення значущостi землi як капiталу;
формування ефективного власника, менеджера;
вiдновлення фермерських господарств, поява сiльської буржуазiї.
Водночас реформи загострили соцiальнi проблеми на селi, пов'язанi з майновою диференцiацiєю, недостатньою адаптованiстю значної кiлькостi сiльського населення до нових економiчних умов, з появою синдрому соцiальної невпевненостi. З комерцiалiзацiєю вищої освiти важчим став доступ вихiдцiв iз села до вузiвських аудиторiй, що негативно позначається на його соцiально-психологiчному самопочуттi, а також на його перспективах [11; 13].
У зв'язку з реформами аграрної сфери особливої актуальностi набуває аграрна полiтика держави, яка, з одного боку, повинна враховувати особливостi сiльського укладу життя, а з iншого - сприяти iнтегруванню села в оновлюваний соцiально-економiчний простiр, забезпеченню його мешканцям стабiльних умов i життєвих перспектив. Адже новi вiдносини, якi формуються на селi, суттєво вплинуть на звуження сфери застосування працi сiльських мешканцiв, спричинять новi хвилi масової мiграцiї, змiну демографiчних параметрiв як сiльського, так i мiського соцiумiв.
селян, погiршується забезпеченiсть працiвниками агропромислових та iнших пiдприємств i закладiв, розташованих у сiльськiй мiсцевостi. Посилюється небажання молодi постiйно проживати на селi.
Стрiмке обмеження доступностi й низька якiсть послуг соцiальної сфери, виняткова важливiсть подолання цих проблем для реформування АПК та економiки взагалi, для полiпшення демографiчної i суспiльно-полiтичної ситуацiї, з одного боку, а також змiни вiкової структури - з iншого, вимагають переглянути пiдходи до благоустрою систем розселення, вдосконалити органiзацiйно-економiчнi засади задоволення матерiально-побутових i соцiально-культурних потреб сiльського населення.
рiзними благами, стан здоров'я i вiдтворення робочої сили. В умовах перехiдного перiоду важливо знати їх рiвень, структуру, тенденцiї та прiоритетнi напрями пiдвищення. Доходи сiльської сiм'ї характеризуються показником, що являє собою суму грошових та натуральних виплат на пiдприємствах суспiльного сектора, надходжень вiд особистих пiдсобних господарств, селянських (фермерських) господарств, виплат i пiльг, одержаних iз суспiльних фондiв споживання та надходжень з iнших джерел [11; 24].
В аграрному секторi вiдсутнi ефективнi i простi способи матерiального заохочення залежно вiд вирiшення важливих виробничих проблем. Не вiдповiдає вимогам сьогодення матерiальне стимулювання якостi працi i продукцiї. Потребує удосконалення порядок розподiлу натуральної частини оплати працi та нарахування доходу у виглядi дивiдендiв на паї працiвникiв. Внаслiдок вiдсутностi науково визначеного ринкового механiзму оплати працi дiюча система оплати працi не забезпечує активної мотивацiї посилення зацiкавленостi в кiнцевих економiчних результатах дiяльностi безпосереднiх виробникiв, а навпаки, породжує байдужiсть до зростання ефективностi виробництва [11; 28].
Серед матерiальних стимулiв працi провiдне мiсце займає заробiтна плата, ринковий механiзм формування якої в перехiднiй економiцi визначається попитом i пропозицiєю на ринку та вартiстю робочої сили з врахуванням об'єктивно необхiдних умов її вiдтворення.
В умовах економiчної кризи та спаду обсягiв сiльськогосподарського виробництва виявилися рiзко обмеженими можливостi для формування коштiв на оплату працi. Однiєю з найважливiших проблем (серед загальної фiнансової проблеми неплатежiв) є несвоєчаснiсть виплати заробiтної плати. Внаслiдок вiдсутностi об'єктивної основи формування фонду оплати працi i премiювання на сiльськогосподарських пiдприємствах праця стала найдешевшим ресурсом.
Низькi доходи працiвникiв та несвоєчаснiсть їх виплати вiддаляють сiльськогосподарського трудiвника вiд тiєї суми зароблених грошей, яку вiн отримає наприкiнцi року. Вона далеко не завжди пов'язана з кiнцевими результатами, а це знижує стимули трудової активностi i не сприяє пiдвищенню продуктивностi працi. Вирiшальне значення доходiв вiд працi повинне забезпечити вiдтворювальну функцiю заробiтної плати на макрорiвнi i стимулюючу на мiкрорiвнi, пiдтримуючи належну частку заробiтної плати в структурi виробничих витрат.
Пiд час опитування респондентам ставилося запитання щодо значення рiзних джерел доходiв для пiдтримки добробуту їхнiх сiмей. Аналiз результатiв вiдповiдей на це запитання дозволяє оцiнити структуру доходiв сiльських сiмей, визначити найважливiшi для селян джерела доходiв, видiлити соцiальнi групи, якi не мають тих чи iнших джерел доходiв [12; 33]. Таблицю рiзних джерел доходiв сiльського населення ми приводимо у додатку В.
Згiдно з результатами опитування, доходи сiльських сiмей формуються переважно за рахунок заробiтної плати у грошовiй формi, пенсiї та доходiв вiд ведення особистих селянських господарств. Важливiсть останнiх у структурi доходiв сiльських сiмей оцiнюється селянами вище, нiж важливiсть заробiтної плати i пенсiї. Доходи вiд ведення ОСГ мають найбiльше значення для тих, хто зайнятий тiльки в ОСГ, безробiтних i зайнятих тiльки на сезонних роботах. Цей вид доходiв є важливим практично для всiх опитаних найманих працiвникiв сiльськогосподарських пiдприємств, тодi як 14% тих, хто працює на несiльськогосподарських пiдприємствах, розташованих у сiльськiй мiсцевостi, не мають цього джерела доходiв. Найменше значення мають доходи вiд ведення ОСГ для сiльських пiдприємцiв, 30% з яких зазначили, що не отримують доходу iз пiдсобного господарства.
Для сiмей 12% опитаних дуже важливим джерелом доходiв є натуроплата, яку вони отримують у сiльгосппiдприємствах (корми для худоби, добрива тощо), для 9% - це досить важливе джерело доходiв, тодi як 67% опитаних не мають таких доходiв. Послуги, пiльги та допомога сiльгосппiдприємств є суттєвим джерелом доходiв для 17% опитаних (сума вiдповiдей "дуже" та "досить" важливе джерело), тодi як 71% респондентiв зазначили, що такого джерела доходiв вони не мають.
Хоча 63% опитаних не отримують доходiв вiд випадкових заробiткiв, для кожного десятого селянина такi заробiтки є дуже важливим джерелом доходiв, а для 12% - досить важливим. Такi доходи найчастiше мають значення для тих, хто зайнятий тiльки на сезонних роботах (58% респондентiв цiєї референтної групи наголосили важливiсть для себе такого джерела доходiв) та для осiб працездатного вiку, зайнятих лише в особистому селянському господарствi (42% вiдповiдно). Тобто випадковi заробiтки стають стратегiєю виживання для тих, хто не має постiйного мiсця роботи та не отримує пенсiю. Займаються випадковими заробiтками 40% працiвникiв сфери обслуговування i 30% працiвникiв соцiальної сфери. Проте, i для 15% тих, хто має доходи вiд заробiтної плати, i для 10% пенсiонерiв випадковi заробiтки мають суттєве значення. Пiдробляють таким чином здебiльшого чоловiки. Природно, що з вiком значення таких доходiв знижується [14; 8].
Заробiтки за кордоном мають суттєве значення для кожного четвертого з тих, хто при визначеннi свого соцiального статусу назвався особою, зайнятою тiльки на сезонних роботах, для 12% тих, хто зайнятий тiльки в ОСГ, i для 15% офiцiйно зареєстрованих безробiтних. Заробiтки за кордоном важливi насамперед для селян захiдних регiонiв України (23% опитаних Пiвденно-Захiдного регiону, 13% Пiвнiчно-Захiдного, 12% Галичини назвали це джерело доходiв дуже або досить важливим) та для селян Центру України (20% вiдповiдно).
Половина iз тих, хто має земельний пай, зазначили, що вони не мають такого джерела доходiв, як орендна плата за пай, натомiсть для 18% власникiв земельних паїв це джерело доходiв має дуже важливе значення, для 13% - досить важливе. Серед власникiв земельних паїв 73% вiдповiли також, що не отримують плату за використання майнового паю пiдприємством.
Проаналiзувавши джерела доходiв сiльських сiмей, ми визначили основнi групи матерiальної пiдтримки:
2) пенсiї;
4) доходи вiд ведення особистих селянських господарств.
Важливiсть останнiх у структурi доходiв сiльських сiмей оцiнюється селянами вище, нiж важливiсть заробiтної плати i пенсiї. Доходи вiд ведення ОСГ мають найбiльше значення для тих, хто зайнятий тiльки в ОСГ, безробiтних i зайнятих тiльки на сезонних роботах.
1. 3 Соцiальна сфера i розвиток громад у сiльськiй мiсцевостi
У сiльськiй мiсцевостi в найближчiй перспективi проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайнята в аграрнiй сферi виробництва. Село не тiльки виконує функцiю продовольчого забезпечення держави, а й лишається носiєм самобутнiх матерiальних, культурних, моральних надбань i традицiй минулих поколiнь. У селi сконцентровано значну частину соцiально - економiчного потенцiалу суспiльства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивiлiзованостi будь - якого суспiльства є ставлення його до селянина [15; 11].
та пiдвищення життєвого рiвня сiльського населення. Регулювання розвитку соцiальної сфери села здiйснюється на державному та регiональному рiвнях. На державному рiвнi розробляються основнi положення державної полiтики вiдродження села та засоби її реалiзацiї; демографiчна полiтика; визначаються основи соцiального захисту, засади розвитку освiти, охорони здоров’я, культури та iнших галузей соцiальної iнфраструктури з викладом стратегiї, нормативiв та основних принципiв органiзацiї обслуговування сiльського населення; готуються вiдповiднi акти законодавства з питань, що вимагають правового забезпечення. На регiональному рiвнi мiсцевi органи виконавчої влади та органи мiсцевого самоврядування вiдповiдно до законодавства та в межах своїх повноважень розробляють власнi програми та забезпечують створення належних умов для розвитку соцiальної сфери села [15; 16].
потребу у шляхах з твердим покриттям та у громадському транспортному сполученнi, хоч, на перший погляд, здавалося б, рiвень задоволення цiєї потреби найбiльший. У межах 70 - 90% селяни прагнуть забезпеченостi потреби у лiкарнях, дитячих садках, ветеринарних пунктах i церквах.
75-90% опитаних у найменших населених пунктах потребують асфальтованих дорiг, школи, фельдшерсько-акушерського пункту, громадського транспортного сполучення з iншими населеними пунктами.
У селах з населенням вiд 500 до 1000 мешканцiв понад 90% населення вважають найнеобхiднiшими школу, фельдшерсько-акушерський пункт, громадське транспортне сполучення з iншими населеними пунктами, церкву. Вiд 75% до 90% вказали на потребу в асфальтованих дорогах та дитячому садку [16; 17].
У селах iз населенням понад 3000 мешканцiв бiльше 90% респондентiв хочуть мати школу, лiкарню, дитячий садок, асфальтованi дороги, церкву, громадський транспорт в iншi населенi пункти, органiзований базар та ветеринарний пункт. 75% хочуть мати централiзований водогiн, 60% - вивезення смiття та прибирання територiї, централiзовану каналiзацiю.
Як видно з наведеного вище, всi респонденти, незалежно вiд типу населеного пункту, хочуть мати транспортне сполучення з iншими населеними пунктами. Зважаючи на результати опитування щодо додаткової зайнятостi, можна зробити висновок, що люди готовi й хочуть мати можливiсть одержувати додатковий доход, i це прийнятнiше, якщо буде можливiсть вiльно пересуватися поза межi свого населеного пункту.
Отже, iстотною є потреба у соцiальному облаштуваннi сiльських населених пунктiв i створеннi належних умов для їх життєдiяльностi, оскiльки стан соцiальної iнфраструктури значною мiрою впливає на самовiдчуття сiльського населення.
Спiвставлення вiдповiдей на запитання щодо наявних об'єктiв i нагальних потреб дозволяє стверджувати нерацiональнiсть суто лiнiйного пiдходу до вирiшення питань забезпеченостi об'єктами соцiальної iнфраструктури. Необхiдно враховувати всi чинники, якi так чи iнакше впливають чи можуть впливати на потребу i, скорiше всього, на доступ до необхiдних послуг.
У значної частини населення, яке звикло до постiйної опiки з боку держави, ще вiдчуваються проблеми iз активнiстю. Тому особливi сподiвання покладаються на розвиток самоврядних засад дiяльностi сiльської громади. І тут дуже актуальним є питання спроможностi громади дiяти в загальних iнтересах - громадських, а не приватних.
таку думку, частково - нi. Якщо подивитися на регiональний зрiз, то можна побачити, що тiльки 33% респондентiв у Донбасi, 29% - у пiвнiчних областях i 24% - у пiвнiчно-схiдних вважають своїх землякiв такими, що виявляють турботу про громадський добробут. У пiвденно-захiдних областях 60% опитаних дотримуються думки, що односельцi дбають про добробут села, i 60% такої ж думки дотримуються у центральних областях, а також 64% мешканцiв населених пунктiв з населенням понад 5000 жителiв [18; 32].
Лише 45% респондентiв схильнi вважати односельцiв такими, що можуть прийти на допомогу тим, хто її потребує. 20% респондентiв з такою думкою не погоджуються, а ще 32% частково згоднi з таким твердженням, частково - нi. Вищим рiвень взаємодопомоги вважають респонденти у центральних областях (62%) i пiвденно-захiдних (59%). Так вважають 50% опитаних у селах з населенням вiд 3000 до 5000 жителiв. Про наявнiсть допомоги стверджують 36% респондентiв з дуже низьким рiвнем доходiв i 35% - з низьким.
Значно скептичнiше респонденти ставляться до дiяльностi органiв мiсцевого самоврядування щодо розвитку громадських iнiцiатив. Лише 34% опитаних вважають ймовiрною пiдтримку таких iнiцiатив, 29% респондентiв тiльки частково погоджуються з такою думкою. Найбiльш чутливими вважають органи самоврядування Подiлля (52% опитаних), пiвденно-захiдних (48%) i центральних (47%) областей. 31% респондентiв вважають центром ухвалення рiшень сiльську раду. Помiтнiше впливає на прийняття рiшень щодо вирiшення справ громади депутатський корпус у пiвденно-схiдних областях (62%), пiвденних i на Галичинi (37%). Із збiльшенням рiвня освiти опитаних збiльшується i рiвень авторитету представницьких органiв (15% - з початковою освiтою i 38% - з повною вищою).
Значною є роль виконавчих структур органiв мiсцевого самоврядування та сiльського голови. Про це сказали 22% опитаних. Бiльш активно виконавчi органи впливають на прийняття рiшень у Донбасi (37%), пiвнiчних (36%) та пiвденних (30%) областях. І лише на третьому мiсцi - загальнi збори громади. Помiтнiшою роль громади є в Галичинi (22%), пiвденно-захiдних областях (20%) та на Подiллi (19%). Слiд звернути увагу, що не всi мешканцi сiльської мiсцевостi володiють такою iнформацiєю. Про це сказали по 25% опитаних серед молодi та пенсiонерiв. 42% опитаних вказали, що вони не вiдвiдували зборiв сiльської ради, а ще 23% ухилилися вiд вiдповiдi. Особливо це помiтно в Донбасi (84% опитаних), у пiвнiчно-схiдних (81%) та пiвденних (80%) i центральних (76%) областях. З цього можна зробити висновок, що такi заходи не є формою участi громадян у вирiшеннi власних справ та справ громади i не є мiсцем одержання iнформацiї [17; 8].
Люди ще не зовсiм готовi спiльно вирiшувати проблеми громади. Тому сьогоднi особливо важливими є практична допомога у створеннi й пiдтримцi механiзмiв пiдвищення активностi населення, знаходження шляхiв переконання сiльського населення у тому, що деякi проблемнi питання мiсцевого значення можна вирiшувати i без участi центральних органiв влади.
Одним з найважливiших завдань є поступове формування у свiдомостi сiльського населення потреби у змiнi сфери дiяльностi. Спiльно з мiсцевими службами зайнятостi можна розглядати рiзнi пiдходи до диверсифiкацiї зайнятостi: для безробiтних проводити цикл семiнарiв на тему "Як розпочати та вдало вести власний бiзнес у сiльськiй мiсцевостi", при цьому наголос робиться на розвитку i залученнi населення до формування мережi так званого несiльськогосподарського бiзнесу в сiльськiй мiсцевостi. Сiльськi безробiтнi повиннi мати можливiсть навчатися i повiрити в те, що в ринкових умовах можна заробляти грошi на життя й бути соцiально успiшною людиною, одержати стартовий капiтал у кредитнiй спiлцi, стати соцiально захищеним членом суспiльства.
Найбiльшi сподiвання покладають селяни на державну пiдтримку, особливо у царинi соцiальної полiтики.
вважають 80% працiвникiв соцiальної сфери, при цьому зростання цiєї цифри вiдбувається з пiдвищенням рiвня освiти).
Отже, iстотною є потреба у соцiальному облаштуваннi сiльських населених пунктiв i створеннi належних умов для їх життєдiяльностi, оскiльки стан соцiальної iнфраструктури значною мiрою впливає на самовiдчуття сiльського населення. Багато сiльських населених пунктiв не мають найнеобхiднiшого: дитячих садкiв, шкiл, сфери послуг, спостерiгаються транспортнi проблеми i навiть перебої у постачаннi хлiба.
2. 1 Проблеми та перспективи земельних вiдносин на селi
Земельнi вiдносини посiдають домiнуюче мiсце в системi аграрних вiдносин. Вiд їх стану залежить рiвень сiльського господарства в цiлому. Тому цiлком зрозумiло, що найважливiшим елементом аграрної реформи, яка проводиться в Українi з початку 1990-х рокiв, є реформування земельних вiдносин.
є неприйнятними в умовах розвитку ринкових вiдносин. Сьогоднi необхiдним є формування земельних вiдносин принципово нового змiсту та якостi з урахуванням нових форм власностi та господарювання, якi базувалися б на вимогах сучасної економiчної науки та законодавства [17; 68].
Головним завданням земельної реформи в Українi, яка є комплексом економiчних, органiзацiйних, соцiальних та правових заходiв, спрямованих на перетворення земельних вiдносин, є перерозподiл земель з метою розвитку ефективного сiльськогосподарського виробництва на основi реорганiзацiї старих i створення нових органiзацiйно-правових форм сiльськогосподарської дiяльностi.
Початком проведення земельної реформи в Українi вважають 15 березня 1991 року, коли набрали чинностi Земельний кодекс України та постанова Верховної Ради України “Про земельну реформу" [35; 9]. З цього часу всi землi України, у тому числi i сiльськогосподарськi, були оголошенi об’єктом державної земельної реформи [19; 74].
На перших етапах вiдбулися позитивнi змiни у земельному законодавствi. З прийняттям нової редакцiї Земельного кодексу України вiд 13 березня 1992 р. вiдбулася юридична демонополiзацiя власностi на землю в Українi шляхом проголошення трьох форм власностi на землю: приватної, колективної та державної. Земельна власнiсть набула чiтко вираженого аграрного характеру, оскiльки переважно земельнi дiлянки сiльськогосподарського призначення визнавалися об’єктами права колективної та приватної власностi. Серед суб’єктiв права власностi на землю домiнуючу роль почали вiдiгравати громадяни. Землекористування землею стало платним - у формi земельного податку або орендної плати. Цi та багато iнших новел земельного законодавства були покликанi якiсно змiнити структуру земельних вiдносин, пристосувати її до сучасних умов ринкової економiки.
Та попри всi сподiвання цього не сталося. На першому етапi земельної реформи (1990-1992рр) реформування земельних вiдносин зводилося здебiльшого до виявлення потреб громадян, пiдприємств, установ та органiзацiй в землi, формування спецiального фонду земель для їх подальшого перерозподiлу [17; 31]. Незважаючи на запровадження iнститутiв довiчного успадкованого володiння земельними дiлянками, землеволодiння i землекористування селянських (фермерських) господарств, iстотних змiн у сферi сiльськогосподарського землевикористання не вiдбулося, оскiльки основна маса земель сiльськогосподарського призначення (близько 90%), яка перебувала у користуваннi колгоспiв, радгоспiв та iнших сiльськогосподарських пiдприємств, залишалася поза межами земельної реформи.
Другий етап земельної реформи (1992-1994рр), започаткований з набранням чинностi 15 березня 1992р. Постановою Верховної Ради України “Про прискорення земельної реформи та приватизацiї землi" i Земельного кодексу України в новiй редакцiї, незважаючи на велику кiлькiсть позитивних новел у земельному законодавствi, також бажаного результату не дав. Реформування земельних вiдносин у сферi сiльськогосподарського виробництва в цей час зводилося переважно до приватизацiї громадянами України земельних дiлянок, якi ранiше були наданi їм у користування [20; 35].
Сприяти цьому процесу повинен був i Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 26 грудня 1992 року “Про приватизацiю земельних дiлянок" [23], який не тiльки пiдтвердив можливiсть приватизацiї громадянами України земельних дiлянок для ведення особистого пiдсобного господарства, садiвництва, дачного i гаражного будiвництва, присадибних дiлянок, а й скасував установлений Земельним кодексом України мораторiй на їх вiдчуження протягом шести рокiв з часу набуття права власностi [32; 48].
Отже, Декрет сприяв зародженню ринку земельних дiлянок в Українi.
народних депутатiв [43, 70]. За межами земельної реформи знову залишилися землi сiльськогосподарських пiдприємств.
Тiльки ближче до середини 90-х рокiв головний наголос земельної реформи було спрямовано на сферу сiльськогосподарського виробництва, у тому числi й земельнi вiдносини в самих сiльськогосподарських пiдприємствах. Стало зрозумiлим, що без цього земельна реформа приречена на провал. Законодавчою основою цих процесiв були Укази президента України “Про невiдкладнi заходи щодо прискорення земельної реформи у сферi сiльськогосподарського виробництва" вiд 10 листопада 1994 року [47,32] та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власнiсть сiльськогосподарським пiдприємствам та органiзацiям” вiд 8 серпня 1995 року [44,25] i деякi iншi нормативно - правовi акти.
Саме з прийняттям першого iз зазначених Указiв Президента України пов’язують початок третього етапу земельної реформи, на якому головну увагу почали придiляти реформуванню земельних вiдносин у колективних сiльськогосподарських пiдприємствах. Можна цiлком погодитися iз М. В. Шульгою в тому, що зазначенi Укази надали земельнiй реформi вiдомої сiльськогосподарської спрямованостi [45,30]. Реформування земельних вiдносин у сiльськогосподарських пiдприємствах передбачалося здiйснювати не адмiнiстративними методами, якi переважали на перших двох етапах, а шляхом реструктуризацiї землеволодiнь колективних сiльськогосподарських пiдприємств.
Реформування земельних вiдносин у сiльськогосподарському секторi передбачалося здiйснювати кiлькома етапами, кожен з яких вiдрiзнявся своїми завданнями й методами. На першому етапi вiдбувалося роздержавлення земель шляхом передачi їх у колективну власнiсть сiльськогосподарським пiдприємствам та органiзацiям. Право колективної власностi на земельну дiлянку посвiдчувалося вiдповiдним Державним актом, форма якого була розроблена заздалегiдь. Землi передавались у колективну власнiсть мiсцевi ради безоплатно на пiдставi рiшення загальних зборiв вiдповiдних колективних агроформувань. Тiльки протягом 1995 року у колективну власнiсть було передано землi близько 90% усiх колективних сiльськогосподарських пiдприємств та кооперативiв i цю процедуру майже завершили.
На другому етапi реформування земельних вiдносин у сiльськогосподарських пiдприємствах необхiдно було роздiлити землi, переданi у колективну власнiсть, на земельнi частки (паї) шляхом їх паювання та сертифiкацiї. Вiдповiдно до Указу Президента “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власнiсть сiльськогосподарським пiдприємствам та органiзацiям” [47; 17], паювання земель передбачає визначення розмiру земельної частки (паю) кожного члена колективного сiльськогосподарського пiдприємства без видiлення земельних дiлянок у натурi (на мiсцевостi). Указ визначає також коло осiб, якi мають право на земельну частку (пай). До них належать члени колективного агроформування, у тому числi i пенсiонери, якi ранiше працювали в ньому. Право на земельну частку (пай) посвiдчується сертифiкатом, який при виходi власника паю з пiдприємства i вiдведення земельної дiлянки в натурi (на мiсцевостi) пiдлягає обмiну на Державний акт на право приватної власностi на цю земельну дiлянку.
З паюванням земель, переданих у колективну власнiсть, пов’язана змiна юридичної природи власностi на землю в колективних сiльськогосподарських пiдприємствах. Пiсля завершення паювання колективна власнiсть на землю як така фактично припиняла своє iснування. Вiдбулася її плавна трансформацiя у спiльну дольову власнiсть, яка трактується як пiдвид приватної власностi на землю. Отже, можна констатувати, що колективна форма власностi на землю, якiй вiдводилась роль перехiдної форми власностi на землю, виконала своє завдання. Колективне сiльськогосподарське пiдприємство як юридична особа у зв’язку з цим, по сутi, перестало бути суб’єктом права власностi на землю [48; 16].
У результатi процесiв паювання близько 5 млн. громадян України стали власниками невеликих за розмiрами земельних паїв. Надзвичайно важливим у такiй ситуацiї є питання їх подальшого використання iз збереженням цiльового (сiльськогосподарського) використання. У зв’язку з цим третiй етап реформування земельних вiдносин у сiльськогосподарському виробництвi передбачає використання власниками їх земельних паїв переважно для органiзацiї сучасних органiзацiйно-правових форм сiльськогосподарської дiяльностi.
Указ Президента України вiд 10 листопада 1994 року передбачає, що власники земельних паїв можуть добровiльно створити на базi належних їм земельних дiлянок спiльнi сiльськогосподарськi пiдприємства, асоцiацiї, спiлки, акцiонернi товариства, кооперативнi пiдприємства та органiзацiї [43,18].
В Українi найбiльшого поширення набули селянськi (фермерськi) господарства, приватнi оренднi пiдприємства, аграрнi акцiонернi пiдприємства та товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю. Але правовий режим земель, переданих товариствам з обмеженою вiдповiдальнiстю, не визначено, оскiльки Земельний кодекс не визнає їх суб’єктами права власностi на землю [52,25].
Власники земельних паїв, крiм того, мають право дарувати їх, обмiнювати, здавати пiд заставу, надавати в оренду i продавати громадянам України без змiни їх цiльового призначення. Отже, процес роздержавлення земельної власностi у сiльському господарствi сприяє розвитку ринку земельних дiлянок в Українi. Щоправда, треба мати на увазi, що отримувати свої земельнi паї в натурi (на мiсцевостi) їх власники мають право тiльки у випадку виходу з колективних агроформувань i це створює певнi труднощi на практицi.
передача їх у користування iншим особам (фiзичним чи юридичним) на умовах оренди. Сприятиме розвитку орендно-земельних вiдносин в Українi Закон “Про оренду землi" вiд 6 жовтня 1998 року, який визначив як загальнi умови виникнення, реалiзацiї i припинення права на оренду земельних дiлянок, так i окремi специфiчнi умови оренди земель сiльськогосподарського призначення, у тому числi земельних паїв, та лiсничо-господарських дiлянок.
Оренда земельних дiлянок сiльськогосподарського призначення має iстотнi особливостi, якi пiдкреслюють принцип прiоритету сiльськогосподарського землевикористання [52; 44].
До цих особливостей насамперед можна вiднести наявнiсть обмежень, якi встановленi законом для оренди земельних дiлянок сiльськогосподарського призначення.
По-перше, орендарi земельних дiлянок сiльськогосподарського призначення повиннi вiдповiдати певним вимогам, встановленим законодавством - ними можуть бути тiльки юридичнi особи, установчими документами яких передбачена сiльськогосподарська дiяльнiсть, а також фiзичнi особи, що мають необхiдну квалiфiкацiю або досвiд роботи у сiльському господарствi.
По-друге, здавати земельнi дiлянки сiльськогосподарського призначення в оренду дозволено тiльки за умови збереження їх сiльськогосподарського використання.
По-третє, орендованi сiльськогосподарськi землi, за невеликими винятками, не можна здавати в суборенду на вiдмiну вiд земельних дiлянок несiльськогосподарського використання, що вносить деякi незручностi.
яка перебуває у власностi громадянина, а не абстрактний земельний пай, а у власнiсть громадянина земельна дiлянка переходить тiльки пiсля його виходу з пiдприємства. Тому треба погодитися з В.І. Семчиком, що передача земельних паїв в оренду є неприйнятною i життя пiдтвердить нереальнiсть такої передачi [52,24].
Є й i iншi проблеми в реалiзацiї норм земельного законодавства. Особливо багато їх, коли це торкається паювання земель, переданих у колективну власнiсть. Так паювання нерiдко проводилося без отримання Державного акту на право колективної власностi на землю; пiд час обчислення розмiрiв земельного паю iнколи не враховувались пенсiонери; практично неможливо отримати земельний пай.
Наявнiсть цих та багатьох iнших проблем свiдчить про необхiднiсть удосконалення земельного законодавства та практики його застосування. Земельне законодавство, прийняте на початку 90-х рокiв, сьогоднi значною мiрою застарiло, його слiд привести вiдповiдно до сучасних вимог сьогодення.
Назрiла реальна потреба прийняти нову редакцiю Земельного кодексу України.
Наведений перелiк проблем трансформацiї земельних вiдносин не є вичерпним, але тi, що названi, переконують у необхiдностi визначити концептуальнi пiдходи до здiйснення аграрних реформ.
Мабуть, насамперед потрiбно вiдмовитися вiд форсування приватизацiї земельних часток членiв КСП. Сьогоднi рацiонально обмежити їх передачу тими цiлями, що визначенi ст. 6 Земельного Кодексу. Паралельно належить розробити механiзм захисту господарюючих суб'єктiв (орендарiв) вiд динамiчностi землекористування i методичнi пiдходи до обмiну земельними дiлянками, коли є загроза порушення цiлiсностi земельного массив у [66; 27].
за членами КСП права на розпайованi землi, якi є об'єктом колективної власностi недержавного сiльськогосподарського пiдприємства у разi його банкрутства. У цьому контекстi програма, що застосовується МФК, є досить ризикованою. Хоча ще немає вилучення землi в рахунок погашення боргiв, та з часом ця проблема може перейти з теоретичної у практичну площину. Одним з варiантiв її вирiшення є Проект реорганiзацiї великих сiльськогосподарських пiдприємств, в якому передбачено створення окремих земельних i господарських компанiй, що, по сутi, дозволяє розмежувати суб'єктiв власностi на землю i господарювання без визначення в натурi земельних дiлянок кожного члена КСП. Господарська компанiя є самостiйною юридичною особою, тому в разi її банкрутства стягнення за борговими зобов'язаннями не може бути звернуте на землю, яка перебуває в колективнiй власностi iншої юридичної особи. При цьому за учасниками земельної компанiї зберiгається право виходу зi своєю земельною часткою. Така органiзацiйна форма, як перехiдна має певну перевагу i з точки зору ефективного землеустрою, бо дає змогу забезпечити поступове вилучення дiлянок з врахуванням побажань їх власникiв щодо передачi в оренду тим чи iншим господарюючим суб'єктам. Модель, що застосовується фiрмою "Ронко", несе в цьому планi певний ризик: визначення всiх земельних дiлянок у натурi на момент реорганiзацiї КСП може призвести до "смугування" земельних масивiв i необхiдностi обмiну дiлянками в разi передання в оренду окремих з них iншим (рiзним) господарюючим суб'єктам.
Земельна компанiя, створена у формi товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю, є альтернативним варiантом вирiшення iснуючої сьогоднi проблеми вiдсутностi належного законодавчого iнституту спiльної часткової власностi на землю. Запровадження останнього дозволить формувати земельнi масиви, що є спiльною частковою власнiстю окремих громадян - власникiв земельних паїв, з визначенням їх у натурi. Це, в свою чергу, забезпечить розвиток орендних вiдносин iз збереженням:
б) права вилучення земельної частки без порушення при цьому цiлiсностi земельного масиву;
в) гарантiй права власностi на землю за власниками земельних паїв;
г) права вимоги орендної плати за використання землi згiдно з договором оренди мiж уповноваженою особою i господарюючим суб'єктом.
Ще одна важлива проблема захисту прав власникiв земельних паїв в умовах збереження колективної власностi на землю - нормативно закрiплене право вимоги плати за використання пiдприємством земельного паю. На практицi ця проблема досить вдало вирiшується МФК шляхом укладання договорiв про рентнi платежi мiж пiдприємством i власниками земельних паїв. Рентний платiж, по сутi, є платою за вiдмову власника паю вiд вимоги вилучити земельну частку в натурi протягом певного перiоду (3-5 рокiв).
Спробою нормативно врегулювати це питання є Указ Президента України вiд 15 грудня 1998 р. "Про гарантування захисту економiчних iнтересiв та полiпшення соцiального забезпечення селян-пенсiонерiв, якi мають право на земельну частку (пай)". Проте, як зазначалося на засiданнi круглого столу з теми "Механiзм передачi в оренду земельних часток (паїв) членiв недержавних сiльськогосподарських пiдприємств", що вiдбулося 13 сiчня 1998 р., цей документ не позбавлений суперечностей. Головна з них стосується термiну "оренда" щодо земельних часток (паїв): як уже зазначалось, об'єктом оренди може бути лише земельна дiлянка, видiлена в натурi, право на земельну частку об'єктом оренди бути не може.
Заперечення фахiвцiв викликало також i те, що право вимоги плати за земельну частку надається лише пенсiонерам. За неофiцiйними даними, через безробiття iз сiльськогосподарського виробництва найближчим часом може бути вивiльнено близько 4 млн. чол. Отже, значна частина працездатних власникiв земельних паїв, з незалежних вiд них причин, втратить роботу, що може спонукати їх до вилучення земельних часток, щоб отримувати плату за свiй пай через оренду [40,23]. Це вимагатиме здiйснити копiтку й затратну процедуру вилучення земельних часток у натурi. Тому було б доцiльно врегулювати нормативним шляхом право вимоги плати за використання земельного паю для всiх без винятку власникiв сертифiкатiв, а найрацiональнiшою формою його реалiзацiї є договiр про рентнi платежi [40,37].
З функцiонуванням колективної власностi на землю пов'язана ще одна проблема - передача її в оренду. Що стосується так званої внутрiгосподарської оренди, то слiд визнати її повну неприйнятнiсть. Так, власники земельних паїв потенцiйно можуть бути орендарями "своєї" землi, що перебуває у колективнiй власностi пiдприємства, але згiдно iз Законом України "Про оренду землi" орендарями земельних дiлянок сiльськогосподарського призначення можуть бути юридичнi та фiзичнi особи, яким на пiдставi договору оренди належить право володiння i користування дiлянкою. Таким чином, орендар є самостiйно господарюючим суб'єктом, i вiдносини мiж ним i пiдприємством виходять за межi внутрiгосподарських. По сутi, внутрiгосподарська оренда - це лише умовна назва однiєї з форм органiзацiї працi, яка передбачає певний рiвень господарської самостiйностi пiдроздiлу пiдприємства, i термiн "оренда" тут вжито неправомiрно. Вiдмова вiд поняття "внутрiгосподарська оренда" не означає припинення пошуку ефективних форм органiзацiї працi внутрiгосподарських пiдроздiлiв.
Бiльш серйозною проблемою є здача в оренду тимчасово не використовуваних земель колективної власностi iншим пiдприємствам. Обговорюючи цю проблему пiд час проведення круглого столу, фахiвцi наголошували на тому, що орендар землi не захищений вiд ризику вилучення земельних паїв до закiнчення строку оренди. З iншого боку, постає питання, якою має бути процедура прийняття рiшення щодо передачi землi в оренду: чи досить рiшення загальних зборiв, прийнятого квалiфiкованою бiльшiстю, чи необхiдна особиста згода кожного власника сертифiката [40,53].
Пропонувався такий варiант: власник сертифiката укладає договiр з пiдприємством (КСП), в якому засвiдчує свою згоду на передання в оренду земель колективної власностi i бере на себе зобов'язання не вилучати свiй пай протягом певного перiоду. З врахуванням укладених договорiв в оренду може здаватися земельна дiлянка, яка за площею i вартiстю не перевищує вiдповiднi суми за сукупнiстю сертифiкатiв, що є об'єктами зазначених угод. При цьому частина орендної плати, призначена для виплати власникам сертифiкатiв, повинна розподiлятися мiж усiма, хто дав згоду на оренду своєї земельної частки.
Наведений аналiз теоретичних i практичних пiдходiв до приватизацiї землi свiдчить про багатограннiсть i складнiсть цiєї справи. І все ж таки необхiдно визначити концептуальнi пiдходи у рядi питань земельної реформи. На думку фахiвцiв з цих питань необхiдно:
2. Сприяти прискоренню запровадження спiльної часткової власностi на землю як найдоцiльнiшої форми володiння в умовах збереження колективних форм господарювання.
Розглядаючи питання урегулювання та реформування земельних вiдносин, можна побачити, що насамперед проблема не може бути вирiшена без сучасної правової бази, вiдповiдних законопроектiв. Негайного вирiшення потребують питання, якi насамперед хвилюють рядових селян - проблеми передачi у спадок, оренду, приватизацiї.
2. 2 Реформування робочих вiдносин в сiльському господарствi: основнi напрямки
на перше мiсце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме недостатня забезпеченiсть в колишньому Радянському Союзi продуктами харчування стала однiєю з основних причин зростання соцiально-економiчної напруги в суспiльствi, особливо пiсля так званої "лiбералiзацiї" цiн [67; 51].
Як вiдомо, мета аграрної реформи - вирiшити продовольчу проблему, вивести галузь на свiтовий рiвень на основi утвердження багатоукладної економiки, ринкових вiдносин, соцiально-економiчного перетворення села. Вирiшення цiєї проблеми вченi Української академiї аграрних наук бачать в реформуваннi власностi на засоби виробництва i земельних вiдносин:
створеннi вiдповiдної правової бази.
По своїй сутi це основнi вiхи реформування виробничих стосункiв на селi. В перелiчених вище напрямах реформування сiльського господарства найбiльш суперечливим є питання про форми господарювання в аграрному секторi економiки. Це питання турбує i практикiв i учених. Як вiдомо, на селi вже реально спiвiснують декiлька форм органiзацiї виробництва, якi вiдрiзняють за формами власностi на засоби виробництва i земельних вiдносин. Поряд з колективними сiльськогосподарськими пiдприємствами (КСП), виникли фермерськi господарства, приватно-оренднi колективи, розширили свої присадибнi дiлянки колгоспники та iншi жителi села. Яка ж з уже вiдомих сьогоднi форм органiзацiї сiльськогосподарського виробництва стане основною, або бiльш прийнятною на селi - Однозначно на це питання дати вiдповiдь неможливо з багатьох вiдомих причин.
По-перше, всi вони мають рiзнi стартовi можливостi з питань матерiально-технiчної бази, фiнансового забезпечення, географiчного знаходження та демографiї, наявностi соцiальної сфери i багатьох iнших проблем.
По-друге, ще не вiдпрацьована як слiд правова база, яка б створила для всiх форм господарювання такi умови, щоб кожен вiдчув себе реальним власником, насамперед, землi.
По - третє, не однозначне, поки що, вiдношення керiвникiв, жителiв сiльської мiсцевостi в рiзних регiонах України до приватизацiї, роздержавлення радгоспiв, паювання колгоспiв, утворення фермерських господарств [68; 40].
Життя, досвiд iнших країн стверджують, що на даному етапi розвитку АПК i в даних полiтичних та економiчних умовах що сталися в економiцi, це зроьило, як то було при командно-адмiнiстративнiй системi - неможливо. Україна стала незалежною державою, почала будувати ринковуекономiку, почався процес роздержавлення i приватизацiї, який потягнув за собою суттєвi структурнi змiни в народногосподарському комплексi, почав, нарештi, з'являтись власник, який взяв на себе вiдповiдальнiсть за долю економiки при вiдповiднiй пiдтримцi держави. Повернення до старих важелiв управлiння надалi стає неможливим.
Україна має свiй власний шлях проведення економiчних реформ в сiльському господарствi - вiдродження господаря на українськiй землi шляхом приватизацiї та створення рiвних юридичних прав i економiчних можливостей для розвитку i здорової конкуренцiї усiх доцiльних форм господарювання на селi. Найбiльш поширеною при цьому залишається колективна форма органiзацiї виробництва на базi асоцiйованої приватної власностi на землю i майно. Досвiд багатьох країн свiту показав, що саме кооперативна iдея здатна протистояти економiчному хаосу [68; 13]. Справжнi кооперативи (на вiдмiну вiд колгоспiв) дiють самостiйно в ринковому середовищi, i не пiдпадають пiд будь-який вплив адмiнiстративних державних структур. Дiєздатнiсть таких кооперативiв пiдтверджує мiжнародна практика.
Процеси концентрацiї виробництва i капiталу, якi проходять в сiльськогосподарських розвинутих капiталiстичних країнах, як правило, набувають позитивного економiчного змiсту. Джерелами капiталу є оренда землi й асоцiйована власнiсть на землю та iншi засоби виробництва. В захiднiй Європi процеси концентрацiї в сiльськогосподарському виробництвi протiкали по-рiзному в рiзнi iсторичнi перiоди.
Таким чином взятий реформою курс на розвиток пiдсобних господарств населення вiрний. Якби не було передачi землi пiдсобним господарствам, то спад виробництва в Українi був би ще вiдчутнiшим. За розрахунками, було б вироблення на 8% менше продукцiї. Особистi пiдсобнi господарства сьогоднi є стабiлiзуючою формою господарювання. У сучасних умовах вони гальмують спад виробництва сiльськогосподарської продукцiї у всiх категорiях господарств i за умов безробiття стримують вiд рiзкого спаду рiвень життя сiльського населення, забезпечують додатковий заробiток до мiзерних пенсiй та оплати працi у громадському виробництвi.
Отже, i надалi слiд вживати заходи щодо створення для них необхiдних умов. Такий пiдхiд вiдповiдає прагненням селян. Опитування показало, що бiльшiсть з них не прагне бути фермерами яи вийти з громадських господарств, але бажає розширити свої пiдсобнi господарства до 1-1,5 гектара, що вiдповiдає нормам, встановленим Земельним кодексом [44,73]. Для цього слiд було б: збiльшити площi їх землекористування, розширити розмiри землекористування за рахунок земельних часток (паїв); забезпечити всiм бажаючим видiлення земельних дiлянок пiд житлове будiвництво на селi, всiм бажаючим громадянам України - для садiвництва й городництва; передбачити надання земельних дiлянок для спiльного використання пiд випасання худоби й сiнокосiння; створювати безприбутковi кооперативи по закупiвлi продукцiї, технiчному й технологiчному обслуговуванню; органiзовувати матерiально-технiчне постачання; забезпечити ветеринарне обслуговування, пiдвищення рiвня племiнної справи, органiзацiю штучного осiменiння тварин; органiзовувати технологiчне й технiчне забезпечення виконання потрiбних сiльськогосподарських робiт, транспортне й сервiсне обслуговування; органiзувати виробництво мiнi-технiки й технологiчного устаткування для механiзацiї трудомiстких процесiв.
господарств, неврегульованостi економiчних вiдносин є загальна потреба розвивати такi господарства. На нашу думку, їх можливостi вичерпуються i вони можуть бути оптимальними, коли їх частка в землекористуваннi становитиме 17-20%.
Особливу увагу слiд звернути на розвиток фермерства як нової для нашої країни форми господарювання. Фермерськi господарства вiдрiзняються вiд особистих пiдсобних господарств населення лише бiльшими розмiрами землекористування, що дає змогу застосовувати технiку, працювати ефективнiше [42,13].
Нинi функцiонує понад 35 тис. фермерських господарств. Проте ефективнiсть використання ними землi ще надто низька. Займаючи 2,6% сiльськогосподарських угiдь вони виробили у 1997 р. 0,7% валової продукцiї. Вони виробляють ан одиницю площi менше продукцiї, нiж громадськi господарства. Такий стан можна пояснити тим, що фермерським господарствам наданi гiршi землi. Крiм того, вони змушенi приховувати результати своєї роботи у зв'язку з невдалою податковою системою.
Враховуючи прийнятi Президентом України i Верховною Радою України заходи щодо звiльнення сiльськогосподарських товаровиробникiв вiд сплати податкiв, а на подальшому застосування єдиного податку на гектар землi з урахуванням її якостi, фермерам не буде сенсу приховувати вiд облiку вироблену продукцiю.
якi перебувають у межах 300-400 га. Досягти таких розмiрiв можна на основi кооперацiї та оренди землi, земельних часток (паїв). Це дасть змогу фермерству розвиватися як самостiйнiй формi i в конкурентнiй боротьбi довести свою життєздатнiсть.
є. Законодавством України передбачено створення iндивiдуальних, сiмейних, приватних, колективних, державних, спiльних та орендних пiдприємств, а також господарських товариств: акцiонерних, з обмеженою вiдповiдальнiстю, додатковою, повною i команднi.
Тому реформування можна проводити у трьох напрямах.
Перший, коли всi власники є членами колективу, беруть участь у виробництвi своєю землею, майном i працею. До них можна вiднести iснуючi колективнi сiльськогосподарськi пiдприємства, акцiонернi товариства закритого типу, сiльськогосподарськi виробничi кооперативи.
Економiчнi вiдносини мiж учасниками колективного, кооперативного чи акцiонерного формування повиннi вiдбуватися на основi оплати працi за виконану роботу, розподiлу прибутку на основi фонди або орендної плати.
Другим напрямом реформування колективних сiльськогосподарських пiдприємств є створення на їх базi приватного пiдприємства. Керiвник КСП може стати власником своєї частки (паю), заснувати приватне пiдприємство та орендувати в iнших членiв пiдприємства земельнi частки (паї) i майно. При формуваннi таких пiдприємств слiд мати на увазi, що бiльшiсть людей, вихованих iдеологiєю колективної участi у виробництвi, поки що не завжди сприяють одного власника.
Третiм напрямом реформування є створення нового пiдприємства кiлькома власниками, а земля й майно орендуються у їх власникiв. Цьому напряму вiдповiдають товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю (ЛТД), проте з соцiальної точки зору, це теж не досить стабiльна система. Вiн має такi ж проблеми, як i в другому напрямi. Рiзниця мiж ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД - кiлька.
Таким чином, найсприятливiшими на сучасному етапi будуть формування, якi основанi на приватнiй власностi на землю i майно та колективних формах органiзацiї виробництва, за яких кожний учасник такої кооперацiї одержує плату залежно вiд розмiру вкладеного у загальне виробництво капiталу i працi. При цьому не виключенi й оренднi вiдносини. Якщо селяни надаватимуть перевагу iншим формуванням, вони законодавчо мають право на безперешкодний вихiд з колективних формувань.
Умови ринку вимагають, щоб земля була у власностi з правом розпорядження нею. Інакше це не власнiсть. Проте за теперiшнiх економiчних умов нi приватний, нi колективний власник землi, нi державне пiдприємство не зможуть працювати ефективно. Тодi напрошується питання: "Навiщо така власнiсть на землю, яка приносить збитки?", i в результатi кожний власник прагнутиме звiльнитися вiд неї.
Тому проблематичним стає питання купiвлi-продажу, застави i дарування земельної частки (паїв). На цi способи вiдчуження, до встановлення нормальних умов реалiзацiї продукцiї, за яких дотримуватиметься закон вартостi, слiд було б ввести мораторiй на купiвлю-продаж, заставу i дарування земельних часток (паїв). Це не стосується власних пiдсобних господарств населення [63; 14].
Бiльш рацiонального господаря земля знайде через оренду. Нехай власник вiддасть в оренду земельнi частки (паї) кращому, бiльш дбайливому господарю. Чи це буде кооперативне об'єднання, чи iснуюче колективне пiдприємство, чи то буде фермер чи будь-який iнший господар. Вiд цього справа лише виграє.
Пiдсумовуючи вищевикладене зазначимо, що: по-перше взятий реформою курс на розвиток пiдсобних господарств населення вiрний. Якби не було передачi землi пiдсобним господарствам, то спад виробництва в Українi був би ще вiдчутнiшим.
безробiття стримують вiд рiзкого спаду рiвень життя сiльського населення, забезпечують додатковий заробiток до мiзерних пенсiй та оплати працi у громадському виробництвi.
Отже, i надалi слiд вживати заходи щодо створення необхiдних умов для розвитку та розповсюдження особистих пiдсобних господарств. Саме такий пiдхiд вiдповiдає прагненням сучасних селян.
2. 3 Соцiальнi очiкування селян вiд державної аграрної полiтики
Аграрна полiтика держави доходить до користувача-селянина в нормативно-правових документах. Результати впливу їх виконання на державному та мiсцевому рiвнях лежать не тiльки в економiчнiй площинi, оскiльки вiд них залежить добробут селян, а й у соцiальнiй. Селянин має бути впевнений, що держава пiклується про нього i створила всi необхiднi умови для його розвитку [21; 34].
першочерговi, другоряднi, не вартi уваги чи шкiдливi. Розподiл вiдповiдей виявив помiтну одностайнiсть опитаних щодо покладання найбiльших сподiвань (вiд двох третин респондентiв) на безпосередню державну пiдтримку, при цьому не тiльки суб`єктiв господарювання чи окремих видiв господарської дiяльностi, але й у питаннях соцiальної полiтики. Дещо менший iнтерес (але не менше, нiж у половини опитаних) викликали пропозицiї, зорiєнтованi на створення умов для господарської дiяльностi самих селян. При цьому деякi новацiї, якi значною мiрою пов`язанi iз зовнiшнiм впливом на сiльськогосподарське виробництво, викликали значно менший iнтерес i вiднесенi незначною часткою респондентiв до шкiдливих [31; 54].
Слiд зазначити неоднозначнiсть сприйняття бiльшостi запропонованих заходiв аграрної полiтики окремими групами респондентiв.
й 78% - повною вищою освiтою [31; 58].
75% - iз середньою й 81%
94% - Пiвденно-Схiдному, 90% - Пiвденному, 83% - на Подiллi, але тiльки 49% - у Донбасi.
Істотними є вiдмiнностi у визначеннi ролi цiнової полiтики: її готовi визнати першочерговим чинником зростання добробуту 93% опитаних у пiвнiчно-захiдних областях, 85% - у пiвденно-схiдних, 87% - на Подiллi, однак тiльки 48% - у пiвнiчно-схiдних областях.
Зростання фiнансування соцiальної сфери села як першорядний захiд визнають тiльки 56% опитаних у центральних i пiвнiчних областях та Донбасi, але 93% - у Пiвнiчно-Захiдному регiонi й 85% - у Пiвденному.
Ставлення до державної пiдтримки фермерських господарств помiтно залежить вiд освiтнього рiвня: вона розглядається як прiоритет 59% респондентiв з початковою освiтою, 71% - iз середньою й 86% опитаних з повною вищою. Сприяння розвитку сiльського пiдприємництва вважають першорядним для пiдвищення добробуту селян 57% опитаних з початковою освiтою, 69% - з середньою i 78% - з повною вищою освiтою; 60% опитаних з дуже низьким рiвнем добробуту, але 68% - iз середнiм i 82% - серед респондентiв з рiвнем вище середнього.
Полегшення доступу виробникiв до споживачiв шляхом доступу на мiськi ринки сiльгосппродукцiї спроможне передусiм пiдвищити доходи селян на думку 52% опитаних з початковою освiтою, 65% - iз середньою й 69% - з повною вищою i 81% сiльських пiдприємцiв.
Створення робочих мiсць поза сiльськогосподарським виробництвом вважають прiоритетним напрямом 53% опитаних з початковою, 62% - середньою й 71% - повною вищою освiтою.
Розвиток ринкової iнфраструктури для збуту продукцiї особистих селянських господарств (збутовi кооперативи, ринковi iнформацiйнi системи, агроторговi доми, маркетинговi ланцюги тощо) як прiоритет для пiднесення добробуту села сприймається залежно вiд освiтнього рiвня респондентiв особливо контрастно: 33% - з початковою освiтою, 58% - повною середньою й 70% опитаних з повною вищою освiтою [61; 18]. Залежно вiд рiвня добробуту, статi, сфери зайнятостi думки респондентiв щодо прiоритетностi розвитку ринкової iнфраструктури розподiлились наступним чином: так вважають 38% респондентiв з дуже низьким рiвнем добробуту, але 59% - iз середнiм; 58% опитаних чоловiкiв; 75% сiльських пiдприємцiв i 71% працiвникiв соцiальної сфери села. Також вiдзначаються i регiональнi вiдмiнностi: на це розраховують 95% опитаних у пiвденно-схiдних i 70% - пiвденних областях, 66% - у Галичинi, але тiльки 28% - у Донбасi [61; 24].
Створення обслуговуючих кооперативiв (оранка, пасовища, забезпечення ресурсами тощо) спроможне як першочерговий захiд вплинути на пiднесення добробуту селян на думку 43% опитаних з початковою освiтою, 55% - повною середньою i 60% з повною вищою; 46% серед опитаних з дуже низьким рiвнем добробуту, але 58% iз середнiм.
Забезпечення умов для приходу iнвесторiв у сiльськогосподарськi пiдприємства як першорядний захiд для пiднесення добробуту села визнали усього 23% опитаних з початковою освiтою, 51% - iз середньою i 64% - з повною вищою; тiльки 24% респондентiв з дуже низьким рiвнем добробуту, але 51% - iз середнiм; 54% серед опитаних працездатного вiку. Істотними є й регiональнi розбiжностi: вiд 80% - у пiвденно-схiдних, 60% у Галичинi, до 16% - у Донбасi.
Вiднесення окремих напрямiв дiяльностi до шкiдливих для добробуту селян також зумовлено передусiм освiтнiм рiвнем та матерiальним становищем опитаних, щоправда, не їх пiдвищенням, а пониженням. Зокрема, формування земельного ринку вважають шкiдливим 14% опитаних з початковою освiтою, але 7% - з повною вищою; 18% - з дуже низьким рiвнем добробуту i 9% - iз середнiм. Іпотека землi визнана шкiдливою для селянського блага 14% опитаних з дуже низьким рiвнем добробуту i 7% - iз середнiм [61; 84].
У цiлому широкий загал в українському селi зберiгає очiкування патерналiстського ставлення до себе з боку держави, вiд якої бiльшiсть опитаних прагне прямої фiнансової пiдтримки, або, принаймнi, створення умов для використання можливостей особистого селянського господарства. Засоби "вростання" аграрного сектора в ринкове середовище здебiльшого не вважаються селянами прiоритетними для покращання власного матерiального стану, а частиною опитаних розглядаються як шкiдливi. Водночас спостерiгається iстотна нерiвномiрнiсть у розподiлi вiдповiдей. Інновацiйнi пiдходи до розвитку села помiтно бiльшою мiрою сприймаються опитаними з бiльш високим освiтнiм рiвнем (ними практично усi напрями сприймаються як такi, що спроможнi позитивно вплинути на становище села), вiдносно бiльш забезпеченими, працездатного вiку [44,23].
Значними є розбiжностi в оцiнках залежно вiд регiону проживання опитаних. Оскiльки в багатьох випадках вiдмiнними є позицiї респондентiв у сусiднiх регiонах, де уявлення населення формувалися пiд впливом одних i тих же або спорiднених чинникiв, то цi розбiжностi слiд пояснювати особливостями сучасної практики реалiзацiї аграрної полiтики на мiсцях i вiдповiдним їх вiдображенням у суспiльнiй свiдомостi.
Помiтний консерватизм сiльського населення вiдбивається й у баченнi опитаними найбiльш прийнятної для них структури сiльського господарства України. Так само данi в цiлому по вибiрцi iстотно вiдрiзняються по окремих групах респондентiв.
Середнi сiльгосппiдприємства, як колишнi КСП, помiтнiше приваблюють опитаних з початковою (34%) i базовою середньою (31%) освiтою. На цю органiзацiйну форму зорiєнтованi менш заможнi: 23% опитаних iз середнiм рiвнем добробуту, але 28% - з дуже низьким рiвнем; старшi за вiком: 16% опитаних до 40 рокiв, але 32% - понад 55 рокiв; 31% пенсiонерiв, натомiсть тiльки 8% сiльських пiдприємцiв. Серед цих категорiй респондентiв питання створення земельного ринку знаходить слабку пiдтримку - 61% вважають, що земля взагалi не повинна бути товаром.
Середнi й крупнi фермерськi господарства є прийнятнiшими для 19% сiльських пiдприємцiв. Серед респондентiв, яких приваблює така структура сiльськогосподарського виробництва, 31% вважають, що земля взагалi не повинна бути товаром, ще 41% готовi визнати можливiсть продажу землi мiж громадянами України, а 18% пiдтримують вiльнi продаж i купiвлю землi.
вищою; молодшi за вiком: 17% серед опитаних 18-28 рокiв, але 9% - старших за 60 рокiв; 24% працiвникiв соцiальної сфери, 18% найманих працiвникiв, але тiльки 13% сiльських пiдприємцiв.
Сiмейнi фермерськi господарства, створенi на основi товарних особистих селянських господарств, приваблюють 16-19% опитаних у вiкових категорiях 18-39 рокiв, i тiльки 9% опитаних старших за 55 рокiв; вiдповiдно 9% пенсiонерiв, але вже 17% сiльських пiдприємцiв [62; 17].
Розподiл переваги тим чи iншим варiантам вiдповiдей по регiонах України виявляє певну специфiку у вiдповiдях мешканцiв навiть сусiднiх регiонiв. У Пiвнiчно-Захiдному регiонi 38% респондентiв висловилися за збереження середнiх пiдприємств, 23% - за багатоукладнiсть, 14% - за крупнi iндустрiальнi господарства. Натомiсть у Галичинi 41% опитаних висловилися за багатоукладнiсть, 20% - за середнi й великi фермерськi господарства, а
опитаних висловилися за багатоукладнiсть, а 17% - за сiмейнi фермерськi господарства, створенi на основi товарних особистих селянських господарств. На Подiллi по 32% висловилися за середнi сiльгосппiдприємства i багатоукладнiсть, а 20% - за крупнi iндустрiальнi господарства, що займаються виробництвом, переробкою i експортом продукцiї.
У центральних областях 34% респондентiв передбачають у майбутньому домiнування середнiх сiльгосппiдприємств, ще 13% - середнiх i крупних фермерських господарств, 12% - сiмейних фермерських господарств.
У пiвнiчних областях опитанi поставили на перше мiсце середнi сiльгосппiдприємства (30%), 18% пiдтримали багатоукладнiсть, ще 17% висловилися за середнi й крупнi фермерськi господарства. У Пiвнiчно-Схiдному регiонi 42% висловилися за багатоукладнiсть, 25% вiддали перевагу середнiм сiльгосппiдприємствам.
У Пiвденно-Схiдному регiонi сiмейнi фермерськi господарства, створенi на основi товарних особистих селянських господарств, привабили 43% респондентiв, а 28% опитаних висловилися за багатоукладнiсть сiльського господарства. У пiвденних областях опитанi вiддали перевагу (30%) середнiм сiльгосппiдприємствам, 18% висловилися за сiмейнi фермерськi господарства, створенi на основi товарних особистих селянських господарств, 15% - за середнi й крупнi фермерськi господарства.
Донбас видiляється з помiж iнших регiонiв тим, що тiльки тут опитанi поставили на перше мiсце (36%) крупнi iндустрiальнi господарства, що займаються виробництвом, переробкою i експортом продукцiї, 20% пiдтримали середнi й крупнi фермерськi господарства, ще 17% бачать майбутнє передусiм з середнiми сiльгосппiдприємствами [45,28].
Можна стверджувати, що сприйняття українським селянством перспектив аграрного сектора сьогоднi помiтно визначається орiєнтацiєю на органiзацiйну форму, таку як середнє сiльгосппiдприємство, випробувану значною частиною респондентiв, або формальним визнанням багатоукладностi. Домiнування в майбутнiй структурi сiльськогосподарського виробництва крупних пiдприємств, великих i середнiх фермерських господарств та невеликих фермерських господарств, заснованих на товарних сiмейних господарствах, має приблизно однакову кiлькiсть прихильникiв. Однак цi форми органiзацiї сiльськогосподарського виробництва мають iстотно бiльшу пiдтримку серед бiльш освiчених, молодших за вiком, економiчно активнiших верств населення.
2. 4 Реформування земельних вiдносин
Необхiднiсть сучасних аграрних перетворень в Українi, соцiального вiдродження села обумовлена переходом до ринкових вiдносин. Аграрнi перетворення неодноразово проводилися в країнi i ранiше, але, по сутi, вони не давали позитивних результатiв. В окремi перiоди вiдбувався певний пiдйом сiльськогосподарського виробництва, але в цiлому економiка аграрного сектора занепадала.
За час, що минув вiд 1991 року, обсяги валової аграрної продукцiї в Українi скоротилися бiльше, нiж на половину, триває процес зменшення сiльського населення, не вирiшена проблема так званих "неперспективних" сiл, рiзко погiршилася екологiчна ситуацiя в сiльськiй мiсцевостi у зв'язку з забрудненням земель i водойм ядохiмiкатами, радiонуклiдами тощо, спостерiгаються iншi негативнi явища [71; 24].
Стратегiєю економiчної та соцiальної полiтики на 2006-2008 роки, Указом Президента України вiд 20 грудня 2006 року "Основнi засади розвитку соцiальної сфери села" визначенi i офiцiйно затвердженi основнi засади i прiоритети розвитку соцiальної сфери села, серед яких важливе мiсце посiдають органiзацiйно-економiчнi i правовi заходи, спрямованi на полiпшення життєзабезпечення сiльського населення в умовах становлення приватного сектора в аграрнiй сферi. Зокрема, це допомога вiдсталим селам i регiонам; надання державних кредитiв на житлове та iнше будiвництво працiвникам агропромислового комплексу; матерiальне та iнше стимулювання переселенцiв у сiльську мiсцевiсть; полiпшення обслуговування сiльського населення та розвиток матерiальної бази закладiв соцiально-культурного призначення; полiпшення планування й забудови населених пунктiв у сiльськiй мiсцевостi тощо.
Цi заходи є першочерговими, прiоритетними як життєво важливi для села. Для їх здiйснення необхiдно усунути недолiки:
а) полiтичного характеру (протистояння в парламентi, неузгодженiсть у дiях мiж гiлками влади i управлiння);
б) правовi (обмеженiсть i суперечливiсть чинного законодавства);
в) економiчнi (криза в економiцi країни в цiлому та її аграрному секторi зокрема);
г) соцiальнi (передусiм споживацьке ставлення частини суспiльства до потреб та iнтересiв села).
Вище викладене, аналiз чинного законодавства дозволяють сформулювати загальне поняття основних засад розвитку соцiальної сфери села.
Основнi засади розвитку соцiальної сфери села являють собою комплекс прiоритетних економiчних, правових, полiтичних i соцiальних заходiв, спрямованих на вiдродження села, полiпшення органiзацiї життєзабезпечення сiльського населення як структурної складової стратегiї здiйснення аграрної i земельної реформ [63; 84].
правовi завдання соцiальних перетворень на селi, став Закон України "Про прiоритетнiсть соцiального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарствi" (в редакцiї вiд 15 травня 1992 року) [65; 14].
Вiдповiдно до цього Закону прiоритетнiсть економiчного i соцiального розвитку села в Українi забезпечується державою шляхом здiйснення таких органiзацiйно-економiчних i правових заходiв:
надання агропромисловим товаровиробникам права вiльного вибору форм власностi i напрямкiв трудової та господарської дiяльностi, власностi на результати своєї працi;
створення необхiдної ресурсної бази для всебiчного задоволення виробничих потреб i розвитку соцiальної iнфраструктури сiльського господарства;
змiна державної iнвестицiйної полiтики, зокрема спрямування на першочергове формування матерiально-технiчної бази по виробництву засобiв механiзацiї, хiмiзацiї, переробної промисловостi, будiвельної iндустрiї i наукового забезпечення для агропромислового комплексу, полiпшення його соцiально-економiчного становища та соцiальних умов життєдiяльностi трудових колективiв;
ресурсного забезпечення капiтальних вкладень для соцiально-економiчного розвитку села та агропромислового комплексу;
створення умов для еквiвалентного товарообмiну мiж промисловiстю та сiльським господарством на основi паритетного цiноутворення на їх продукцiю;
удосконалення регулювання вiдносин агропромислових товаровиробникiв i держави за допомогою кредитування, оподаткування, страхування;
пiдготовка та пiдвищення квалiфiкацiї спецiалiстiв та працiвникiв масових професiй для всiх господарств i напрямкiв виробничої дiяльностi;
З метою створення саме такої системи Верховною Радою i Президентом України, з порiвняно невеликим iнтервалом у часi, було прийнято ряд винятково важливих законодавчих актiв, з усiєї сукупностi яких особливе мiсце посiдають Закони України "Про селянське (фермерське) господарство", "Про колективне сiльськогосподарське пiдприємство", "Про особливостi приватизацiї майна в агропромисловому комплексi", "Про фiксований сiльськогосподарський податок", Указ Президента України "Про невiдкладнi заходи щодо реформування аграрного сектора економiки", Закон "Про стимулювання розвитку сiльського господарства на перiод 2001-2004 рокiв", Земельний кодекс України. Цi та iншi правовi акти закрiпили положення про вiдмову держави вiд монопольного володiння i розпорядження землею, визнання приватної власностi на землю i надання їй рiвноправностi з iншими формами власностi, створення умов для становлення i розвитку iндивiдуально-селянського, (фермерського) укладу тощо. Вказанi правовi положення набули важливого соцiально-економiчного значення, оскiльки вони сприяли формуванню нової психологiї селянина, який вiдчув себе господарем у здiйсненнi соцiально-економiчних перетворень у продовольчому секторi економiки [71; 29].
Незважаючи на прогресивну спрямованiсть розробленого i прийнятого законодавства, яке дiє не тiльки в сiльському господарствi, а й в усiх сферах економiки, змiни в земельних вiдносинах на селi, вiдбуваються повiльно.
"Про невiдкладнi заходи щодо прискорення земельної реформи у сферi сiльськогосподарського виробництва" та в указi "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власнiсть сiльськогосподарським пiдприємствам i органiзацiям".
товариствам, в тому числi створених на базi радгоспiв та iнших державних сiльськогосподарських пiдприємств пiсля перетворення їх у колективнi сiльськогосподарськi пiдприємства з видачею кожному члену цих сiльськогосподарських утворень сертифiкату про право на земельну частку (пай). Указом Президента України "Про невiдкладнi заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економiки" [71; 35]. був завершений процес паювання земель i реформування колективних сiльськогосподарських пiдприємств iз створенням на основi приватної власностi на землю таких сiльськогосподарських виробничо-господарських формувань, як: акцiонернi товариства, товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю; приватно-оренднi пiдприємства, селянськi (фермерськi) господарства, сiльськогосподарськi кооперативи i т. iн.
Важливе мiсце в комплексi правових заходiв, спрямованих на соцiальний розвиток села, посiдають заходи з приватизацiї державного майна, якi здiйснюються вiдповiдно до Законiв України "Про приватизацiю майна державних пiдприємств", "Про приватизацiю невеликих державних пiдприємств (малу приватизацiю)", "Про особливостi приватизацiї майна в агропромисловому комплексi". Усi цi та iншi нормативнi акти (постанови Кабiнету Мiнiстрiв України, вiдомчi акти) визначають порядок та особливостi приватизацiї майна в агропромисловому комплексi.
Свого часу, при перетвореннi колгоспiв у радгоспи та iншi державнi пiдприємства, передача майна вiдбувалась на безоплатнiй основi. У процесi приватизацiї радгоспiв та iнших державних пiдприємств майно передавалось на цiй же правовiй основi. Робилося це з метою вiдшкодування колишнiм колгоспникам вартостi ранiше переданого ними майна державi, що було важливим чинником забезпечення життєдiяльностi сiльського населення, надання їм реального права на придбання частки майна внаслiдок приватизацiї та реформування державних пiдприємств [69; 74].
Отримавши також i свої земельнi паї, селянськi сiм'ї можуть нарештi визначитись щодо форми господарювання (фермерське господарство, приватно-орендне, кооператив, товариство з обмеженою вiдповiдальнiстю, акцiонерне товариство чи щось iнше). Передача землi у власнiсть селян є реальною передумовою розвитку пiдприємницької дiяльностi на селi i успiшного її поєднання з виконанням пiдприємцями широкого кола соцiальних функцiй по наданню допомоги сiльському населенню i в першу чергу уразливим його верствам: iнвалiдам, пенсiонерам, дiтям. Формування зазначених пiдприємницьких структур на селi пов'язане також з наданням належних побутових i соцiальне - культурних послуг приватним пiдсобним господарствам i забезпеченням робочими мiсцями сiльського населення.
(фермерських) господарств, особистих селянських господарств, створює умови рацiонального використання i збереження селянами переданих їм у власнiсть i наданих в користування земель, соцiального їх захисту.
Роздiл ІІІ. Роль особистих селянських господарств в життєдiяльностi сiльського населення
3. 1 Сутнiсть особистих пiдсобних господарств в системi соцiально-економiчних вiдносин України
Незважаючи на наявнiсть великої кiлькостi наукових праць, що торкались особистих пiдсобних господарств населення, в визначеннi їх соцiально-економiчної i досi вiдсутнiй єдиний знаменник. Вони, по великому рахунку, залишаються не осягнутими в полiт-економiчному, соцiальному планi.
В радянськi часи не iснувало єдиної усталеної точки зору щодо природи ОПГ. Однi вважали ОПГ пережиточним явищем, що суперечить соцiалiзму, формою дрiбного приватно-пiдприємницького господарства, що повинна вiдмерти [73; 36]. Інша частина вчених доводила, що ОПГ - соцiалiстична форма дрiбного сiльськогосподарського виробництва, i наводила власнi аргументи. Ще частина дослiдникiв намагалась вiднайти компромiсний варiант, шукаючи “особливе мiсце ОПГ в системi вiдносин власностi”. В цьому випадку вони трактувались як “специфiчна перехiдна форма виробництва", яка iснує при соцiалiзмi [74; 410], як “залишкова форма дрiбного виробництва i неусуспiльненого селянського господарства” ” [75; 89].
Теоретичнi рiзночитання в баченнi мiсця ОПГ в системi соцiально-економiчних вiдносин в радянськi часи яскраво проявились в спробах осягнення їх основного змiсту. Офiцiйна радянська наука так i не спромоглась дати єдине усталене визначення ОПГ. Частина визначень, що давались вченими, носила формально-описовий характер: “форма дрiбного iндивiдуального сiльськогосподарського виробництва при соцiалiзмi” [71; 8], “автономне сiмейне виробництво", “частина соцiалiстичного виробничого кооперативу" [76; 44],“перехiдна форма ведення господарства, яка iснує при соцiалiзмi в сполученнi з крупним промисловим виробництвом... ” [75; 19]. Інша частина виражала окремi (як правило правовi) аспекти їх iснування: “особливий вид особистої власностi, що приносить прибуток” [71; 20], i. т. д.
Звiсно, подiбнi форми окреслення основного змiсту ОПГ не давали можливостi адекватно розумiти їх соцiально-економiчну природу, чiтко окреслити мiсце в системi соцiально-економiчних вiдносин.
Сучасна українська наука внаслiдок зняття iдеологiчних обмежень отримала можливiсть усунути однобiчнiсть i упередженiсть в визначеннi сутностi ОПГ. Однак, питання залишається в багатьох аспектах невивченим. Ще на початку 90-х рокiв проф. Шепотько Л. О. поставив пiд сумнiв правомiрнiсть застосовувати до особистих господарств населення заiдеологiзованих характеристик, закликав до переосмислення їх соцiально-економiчної сутностi. Однак, по сутi далi переосмислення радянської термiнологiї справа не пiшла. А тi публiкацiї, що претендують на аналiз сутнiсного аспекту проблеми [див. напр. 10], в повнiй мiрi його не розкривають.
І досi визначення ОПГ даються здебiльшого за допомогою опису їх формальних ознак: “негромадськi, недержавнi, особистi i приватнi виробничi ланки, що знаходяться в iндивiдуальному чи сiмейному володiннi" [81; 29], “форма обособленого господарювання iндивiдуалiв на селi” [82; 33], форма виробництва продуктiв та прибутку, вiдтворення особистої власностi [83; 11]. До того ж навiть формалiзованi визначення iнодi неповно (частково) вiдображають основний змiст ОПГ. Так, статистичний збiрник “Сiльське господарство України" за 2000 рiк визначає ОПГ як земельнi дiлянки, наданi громадянам у власнiсть, постiйне чи тимчасове користування з метою виробництва сiльськогосподарської продукцiї [84; 259], хоча земля виступає лише одним (i не єдиним) виробничим ресурсом в ОПГ. Так само неповним можна вважати визначення ОПГ як присадибної дiлянки i господарства, що ведеться на iндивiдуальнiй дiлянцi землi [85; 128].
приватний сектор з рисами ринкової економiки, що зберiгся, незважаючи на державну монополiю на землю i функцiонування командно-адмiнiстративної, планової економiки" [86; 56].
Значна частина дослiдникiв, аналiзуючи ОПГ не з сутнiсної, а з формальної сторони, ставить їх в один ряд з селянськими (фермерськими) господарствами, видiляючи в якостi основної риси вiдмiнностi мiж цими органiзацiйними формами наявнiсть чи вiдсутнiсть найманої працi [87; 43]. Так, В. Збарський в своїй статтi фактично ототожнює поняття “особисте селянське господарство”, “селянське господарство", “фермерське господарство”, “особисте пiдсобне господарство”, висуваючи в якостi аргументу спорiдненiсть їх функцiй, i об’єднує їх в узагальнену категорiю “малi форми господарювання” [78; 48]. Однак, далi вiн сам фактично спростовує власну аргументацiю, зазначаючи, що кожна з наведених малих форм господарювання має свої принциповi вiдмiнностi, а особистi пiдсобнi господарства об’єднують не тiльки селян, але й жителiв мiст i с. м. т. [78; 49]. Так само мало прозорої логiки в статтi В. Липчука i С. Курила [89]. Аналiзуючи сучасну багатоукладну економiку, вони видiляють так званий "iндивiдуальний сектор аграрної економiки", вiдносячи до нього особистi пiдсобнi господарства i частково (?!) селянськi (фермерськi) господарства в тiй їх частинi, що не використовують найманої працi [89; 106]. Приблизно таку ж аргументацiю використовують i О. Могильний [87; 43], Л. Мельник та П. Макаренко [90; 120].
Варто погодитись з думкою тих вчених, що вважають наведенi вище науковi характеристики ОПГ неповними та невичерпними для адекватного теоретичного осмислення соцiально-економiчної сутностi ОПГ [70; 113].
Перехiд до зважених i об’єктивних оцiнок ОПГ можливий на нашу думку лише за умов абстрагування вiд їх формальних характеристик i спроб втиснути в ту чи iншу схему класифiкацiї i диференцiацiї тих чи iнших органiзацiйно-економiчних форм, i концентрацiї уваги на iнституцiйних, полiт-економiчних аспектах їх функцiонування.
В цьому планi варто визначити ряд факторiв, недостатнє розумiння або неврахування яких здатне призвести (а часом i призводить) до викривлених суджень щодо природи i сутностi ОПГ.
ОПГ функцiонували не лише в аграрнiй сферi. Суб’єктами їх ведення виступали i продовжують виступати не тiльки жителi села, але й мiста;
ОПГ як явище було притаманним не тiльки радянськiй i пострадянськiй системi соцiально економiчних вiдносин. Історичнi аналоги цього явища простежуються починаючи з перiоду феодалiзму в рiзних країнах свiту;
продукцiї потрапляла в сферу обiгу (на ринок);
Врахування вищенаведених факторiв дає можливiсть найбiльш повно i всебiчно осягнути головнi змiстовнi ознаки особистих господарств i наблизитись до вiрного розумiння їх сутностi. На нашу думку найбiльш адекватним реалiям є бачення особистих господарств як однiєї з форм (iнварiантiв) домашнього господарства. Деякi несмiливi натяки на фактичну iдентичнiсть понять “господарства населення" i “домашнi господарства” знаходимо i у деяких сучасних дослiдникiв аграрних вiдносин [90; 119].
На нашу думку, не iснує аргументiв, якi б перешкоджали застосуванню Марксової характеристики домашньої працi як вiльної працi в домашньому колi для потреб сiмейства [91; 406] для працi в особистих господарствах. Непереконливими можна вважати аргументи тих дослiдникiв, що вважають не можливим вiдносити ОПГ до форм економiчної дiяльностi домашнiх господарств на тiй пiдставi, що в домашньому господарствi не виробляються, а лише споживаються життєвi блага, та задовольняються рiзноманiтнi потреби людей [90; 120]. Можна навести безлiч форм економiчної активностi населення в рамках домашнiх господарств, спрямованих саме на виробництво благ чи послуг - промисловi, сiльськогосподарськi, будiвничi, транспортнi, торговi, постачально-заготiвельнi i iншi процеси матерiального виробництва, що протiкають в рамках сiм’ї i слугують створенню умов вiдтворення людини. Говорити про ОПГ як про одну з “проекцiй" сiм’ї на одну з її функцiй - економiчну [77; 43] дають пiдставу тотожнiсть суб’єкта їх ведення (сiм’я), мети ведення (виробництво i споживання необхiдних для вiдтворення робочої сили благ, спiльнiсть факторiв виробництва.
Такого роду iнтерпретацiя є витриманою i теоретично несуперечливою як з точки зору наукової логiки, так i з позицiї загальновизнаних економiчних концепцiй (класична полiтекономiя, марксизм, кейнсiанство, неоiнституцiоналiзм). Також вона дозволяє аналiзувати вiтчизнянi соцiально-iсторичнi реалiї не з позицiй “парадоксальностi", а виходячи з загальносвiтових закономiрностей розвитку соцiальних iнститутiв (з точки зору яких радянськi i пострадянськi реалiї є лише особливим випадком розвитку неринкових господарських систем). З iсторичної точки зору, виходячи з українських реалiй, ОПГ являли собою залишки натурального (сiмейного) укладу економiки, були на конституцiйному рiвнi формалiзованi в системi радянських правовiдносин i iснують до теперiшнього часу, слугуючи матерiальним базисом для формування бiльш досконалих (дрiбнотоварних i товарних) органiзацiйних форм економiчних вiдносин.
Подiбний висновок дозволяє бiльш чiтко сформулювати основний змiст ОПГ як специфiчної форми дрiбного виробництва продовольчої продукцiї, економiчну основу якої склала особиста власнiсть на фактори виробництва, i яка була складовою ланкою домашнiх господарств населення.
3. 2 Роль та становище особистiсних пiдсобних господарств в радянський перiод
аспектiв iснування ОПГ як соцiально-економiчного явища в кiнцевому рахунку формувало вiдношення до них влади та визначало форми i напрямки державного регулювання особистого сектору сiльськогосподарського виробництва.
рахунку i зумовили численнi хиби в державнiй аграрнiй полiтицi. Наукове сприйняття особистих пiдсобних господарств завжди мало на увазi крiм чисто економiчних пiдходiв до їх оцiнки, в першу чергу, iдеологiчний бiк справи.
Наукова думка була спрямована на обґрунтування iдеологiчного постулату про вирiшальну роль i безумовнi переваги колгоспно-радгоспного сектору виробництва [71,63], а також акцентувала увагу головним чином на позитивних сторонах соцiально-економiчного життя країни, применшуючи труднощi i прорахунки в державному регулюваннi соцiальних i економiчних процесiв. В силу такої однобiчної орiєнтацiї, проблематика, пов’язана з особистими господарствами, дослiдниками вiдносилась до “периферiї соцiалiстичної дiйсностi" [73,171]. Факт їх iснування не мiг замовчуватись. Однак влада ставила жорсткi рамки для наукових дослiджень. Тому вивчення рiзних аспектiв iснування i функцiонування ОПГ нiколи не було повним, заснованим на ґрунтовному аналiзi їх мiсця в системi соцiально-економiчних вiдносин [64, 20]. Вiд питання розгляду їх функцiй, мiсця i значення свiдомо ухилялись [61,65]. Вони не розглядались як повноправний економiчний суб‘єкт i важливий системоутворюючий елемент радянських соцiально-економiчних вiдносин, трактувались як другорядне, а iнодi i шкiдливе явище.
Особливою спрощенiстю трактувань як соцiально-економiчних вiдносин в цiлому, так i особистих пiдсобних господарств, зокрема, вiдсутнiстю серйозного аналiзу їх соцiально-економiчної сутностi i значення вiдзначались 40-i - початок 60-х рокiв ХХ ст. [75,5]. Головною характерною рисою дослiджень цього часу був розгляд проблеми в основному через iдеологiчну призму “книжної” моделi соцiалiзму. При цьому зваженi науковi оцiнки часто пiдмiнялись заiдеологiзованими штампами, теоретичним пiдґрунтям для яких слугували виступи партiйних лiдерiв i цитати “класикiв" марксизму.
Питання iснування особистих господарств в цей час вивчалось виключно з позицiй iнтересiв колгоспно-радгоспного сектору, як складова частина актуальної на той час проблеми комунiстичного будiвництва i удосконалення системи соцiалiстичних вiдносин. Так, О. Канєвський в своїй працi “Розбудова i розвиток сiльського господарства УРСР” вiдзначав роль ОПГ в пiслявоєннi роки як мiнiмальну, І. Черняк говорив про шкiдливiсть натуральних прибуткiв i товарностi ОПГ, що вела, на його думку, до зростання стихiйних елементiв в народному господарствi i "паразитизму, неробства, iнших пережиткiв капiталiзму". К. Ларiонов, С. Сергєєв, А. Воронович, ряд iнших дослiдникiв наголошували на приватнiй сутностi працi в особистих господарствах, квалiфiкували останнi як прояв “рвацтва", як “гальмо на шляху повного подолання приватновласницьких пережиткiв в свiдомостi селян - колгоспникiв". Висока товарнiсть особистих господарств на їх думку вiдсувала повну перемогу соцiалiзму на дуже далеку перспективу, оскiльки вела до зростання стихiйних елементiв в народному господарствi i "паразитизму, неробства, iнших пережиткiв капiталiзму" [79,83]. Розповсюдженi в тi роки твердження про великi соцiальнi i економiчнi втрати, що несе суспiльство вiд ведення особистих господарств, слугували одним з вагомих аргументiв позицiї про можливiсть i необхiднiсть їх знищення.
Не дивлячись на суттєву трансформацiю, “пiдгонку" пiд радянськi реалiї, комунiстична iдеологiчна концепцiя продовжувала наголошувати на необхiдностi лiквiдацiї ОПГ навiть пiсля смертi Й. Сталiна, коли з‘явилась теорiя “двохфазовостi” будiвництва комунiзму через промiжний, “соцiалiстичний" етап. Радянськi елiти продовжували бачити в системi економiчних вiдносин, що утвердилась в ходi колективiзацiї, лише початок перевиховання селянства в соцiалiстичному дусi, адже в “артiлi" не завершувалась, а тiльки починалась “справа створення нової громадської дисциплiни, справа навчання селян соцiалiстичного будiвництва" [80,43]. Вiдповiдно, iснування ОПГ розцiнювалось радянськими теоретиками як тимчасове явище, що буде поступово подолано при переходi до вищих форм соцiалiстичних вiдносин [80,44;].
Риторика з‘їздiв i пленумiв середини 50-х рокiв неодмiнно мiстила iдiоми про iснування “iсторичної закономiрностi розвитку сiльськогосподарських артiлей по шляху до комуни... ”, що передбачала швидке зникнення економiчних передумов для iснування ОПГ. А на рубежi 1950-60-х рокiв з вуст окремих представникiв економiчного i полiтичного iстеблiшменту звучали заклики “обмежити рамки особистої власностi… що тягне комунiзм в болото дрiбних власникiв…”. Так, на грудневому (1958 року) Пленумi ЦК КПРС М. Хрущов вiдмiчав, що “питання про звiльнення колгоспникiв вiд малопродуктивної працi в особистому господарствi має як економiчне так i полiтичне значення". Тодi ж, в груднi 1958 року, в промовi на зустрiчi з бiлоруськими колгоспниками партiйний лiдер охарактеризував особистi господарства як гальмiвний елемент розвитку соцiалiзму, що вбирає в себе велику кiлькiсть працi радянських трудiвникiв, звужує сферу дозвiлля i вiдпочинку.
як з тимчасовим елементом, необхiдним на першiй, “перехiднiй" фазi становлення комунiстичної формацiї. Дрiбне, неусуспiльнене iндивiдуальне господарювання в ОПГ - своєрiдний залишок старого натурального сiльськогосподарського виробництва i традицiйної сiмейної органiзацiї працi на базi примiтивних знарядь, на думку полiтикiв i науковцiв не мало майбутнього, оцiнювалось як родима пляма капiталiстичного суспiльства, гальмiвний елемент руху до комунiзму, що мав неодмiнно вiдмерти. В потязi до ведення ОПГ вбачались прояви приватновласницької природи селянства [80,36], його корисливостi i дрiбнобуржуазних устремлiнь, що породжувались “темними” силами селянської психологiї.
З подiбними мiркуваннями були тiсно пов’язанi i думки про неадекватнiсть матерiального базису ОПГ сутностi соцiалiзму в марксистсько-ленiнському розумiннi, про їх суперечнiсть, або навiть небезпечнiсть для будiвництва нового, прогресивного ладу [91,60], пiдспудний страх вiдродження на ґрунтi особистої працi i особистої власностi ОПГ дрiбнобуржуазних тенденцiй i приватновласницьких звичок, що червоною ниткою проходить через радянськi дослiдження.
Уявлення про ОПГ як про чужорiдне для соцiалiстичної економiки тiло, породжене прагненнями до здирництва, були широко розповсюдженi навiть тодi, коли на науковому рiвнi була доведена необхiднiсть їх iснування [90,63]. Зокрема в 1956 роцi економiст С. Сєргєєв висловлював думку, що в будь-якому особистому господарствi закладена можливiсть його капiталiстичного переродження, вiдродження на його основi соцiального розшарування [81,80]. П. Голубков закликав до уважного розгляду питання “чи варто вiдносити ОПГ… до соцiалiстичного господарства на рiвнi з промисловiстю, колгоспами i радгоспами" [82,68]. У навчальному посiбнику "Полiтекономiя" 1963 року випуску частина працi, затрачена в ОПГ, трактувалась як "приватна праця", а самi цi господарства розцiнювались як приватне господарство, "гальмо на шляху повного подолання приватновласницьких, буржуазних пережиткiв..."
Подiбнi погляди посилювались обивательськими оцiнками i iдеологiчними клiше, досить поширеними в суспiльнiй свiдомостi повоєнного СРСР. При цьому в якостi найбiльш значного фактору негативних характеристик особистих господарств з боку значної частини суспiльства були розповсюдженi в тi часи, i в великiй мiрi штучно нав’язуванi владою стереотипи про можливiсть вiдродження на їх основi соцiального розшарування, появи соцiального прошарку, що має непропорцiйно-високу частку нацiонального багатства [81,23].
В цiлому, на думку дослiдника соцiальних i аграрних вiдносин Ю. Арутюняна, головною рисою наукових розробок 40-х - першої половини 60-х рокiв було визначення необхiдностi рiшучого подолання приватновласницьких тенденцiй i застосування до деякої частини населення каральної полiтики, посилення методiв примусу, що вважались прийнятними i виправданими як засiб боротьби з явищами, що на думку влади пiдривали основи радянського ладу [91,5]. Бiльшiсть вчених тих часiв вважала особистi господарства пережитком старого суспiльства, розсадником приватновласницьких намiрiв, залишковою формою одноосiбних селянських господарств, що протистоїть соцiалiстичному громадському виробництву i гальмує його розвиток, “родимою плямою капiталiзму", яка суперечить законам руху до комунiзму i може призвести до “дрiбнобуржуазного переродження”. Непорушний в тi часи постулат про тимчасовий, характер iснування особистих господарств, про їх швидке зникнення суттєво знижував актуальнiсть їх дослiдження, звужував сферу наукового аналiзу, суттєво спрощував i вихолощував розумiння їх соцiальної ролi. На багатоманiттi соцiальних функцiй ОПГ або не акцентувалась увага, або вони зводились до опису етнографiчної традицiйностi, притаманної селянському побуту.
ІІ половина 60-х - 80-i роки ХХ ст. вiдзначався появою бiльш ґрунтовних i об’єктивних теоретичних праць з проблематики ОПГ. Це обумовлювалось як вiдносною лiбералiзацiєю поглядiв влади на їх iснування i розвиток, так i прогресом в економiчнiй, аграрнiй i iсторичнiй науцi. Не дивлячись на полiтичнi i iдеологiчнi перепони, зусилля вчених були направленi на укрiплення об‘єктивної компоненти наукового пiзнання. Науковi працi другої половини 60-80-х рокiв рiзняться вiд попереднiх доробок бiльшою зваженiстю оцiнок, обґрунтованiстю суджень, бiльш цiлiсним пiдходом до аналiзу соцiально-економiчних явищ.
Разом з тим, i в цi часи державна полiтика на селi оцiнювалась виключно у позитивному руслi. Натомiсть, найбiльш непривабливi сторiнки вiдносин держави i власникiв ОПГ або не подавались взагалi, або подавались викривлено i фрагментарно. Так, В. Макарова характеризувала зменшення владою присадибного землекористування населення в результатi перегляду статутiв артiлей в 1956-1957 роках як виключно-добровiльну акцiю, обумовлену вiдмовою сiльського населення вiд частини своїх дiлянок [84; 56].
думку дослiдникiв, припиняли “роздування" ОПГ понад статутнi норми i перешкоджали “гiпертрофованому" захопленню працею в них. Рiшення уряду по посиленню податкового тиску на особистi господарства зображувались як цiлком обґрунтованi, а ставки податку як “посильнi" для виплат колгоспними сiм’ями. Їх обмеження виправдовувались небезпекою впливу малочисельних фактiв порушень законодавчо-встановлених норм їх ведення окремими “паразитичними” елементами на свiдомiсть iнших сiльських жителiв i “виходу ОПГ за рамки пiдсобного". Небажання селян працювати в громадському господарствi, або прагнення їх випрацювати лише визначений державою мiнiмум трудоднiв розцiнювалось як антирадянська, шкiдлива дiяльнiсть. Пiдкреслювалась вiдповiднiсть державної полiтики щодо обмежень особистої iнiцiативи, насильного залучення до громадської працi iнтересам будiвництва соцiалiзму [85; 27]. Сама дiяльнiсть радянського населення в особистих господарствах трактувалась iнодi як форма отримання незаслужених i незаконних прибуткiв, а їх розширення - як загроза колгоспному ладу [75; 105].
Факти “роздування" особистих господарств продовжували трактуватись виключно негативно, як “збочення”, що пiдривали громадське господарство i вiдроджували приватновласницькi настрої [75; 71], хоча, з iншого боку, цiлком усвiдомлювались об’єктивнi економiчнi обставини, що вели до прагнення селян збiльшити пiдсобнi господарства, слушно вiдзначалась слабка ефективнiсть адмiнiстративних, позаекономiчних дiй влади щодо селянства з метою зменшення їх трудової активностi в особистих господарствах.
Зростання уваги до аналiзу сутi, природи i еволюцiї особистих пiдсобних господарств, їх мiсця в системi радянських соцiально-економiчних вiдносин з боку широкого кола спецiалiстiв - iсторикiв, економiстiв, юристiв в ІІ пол. 60-х - 80-i роки, дозволило бiльш всебiчно i комплексно вивчити їх роль i функцiї, визначити основнi тенденцiї i закономiрностi розвитку, переглянути сформульованi в 30-50-тi роки заангажованi висновки про економiчну шкiдливiсть ОПГ, небезпеку їх iснування, можливiсть переродження в дрiбнотоварнi господарства.
", скiльки з недостатнiм рiвнем розвитку продуктивних сил країни, економiчними недолiками громадського виробництва, його нездатнiстю задовольнити всi потреби населення в прибутках i продуктах харчування, незацiкавленiстю трудiвника в розвитку громадського господарства.
i соцiальнi функцiї.
Вже в кiнцi 70-х - початку 80х рокiв були зробленi висновки про вiдносну ефективнiсть дрiбного виробництва (яким було ОПГ) в умовах соцiалiзму i внутрiшнiх факторах його сталостi, можливiсть i доцiльнiсть використання потенцiалу сiмейних форм господарювання для потреб вдосконалення суспiльного вiдтворення. Тому, скажiмо, працi Г. Шмелева [84] та І. Макарової [85], написанi в 80-i роки вiдрiзняються бiльш реалiстичними оцiнками економiчної ефективностi, ролi i мiсця ОПГ в виробничiй, соцiальнiй сферах радянського суспiльства. Вченi бiльш вiдверто почали висловлюватись про прорахунки влади в полiтицi щодо ОПГ, визнали низьку ефективнiсть, негативнi економiчнi i соцiальнi наслiдки застосування непродуманих методiв впливу на їх розвиток.
З iншого боку, навiть в 80-i роки ХХ ст. Для переходу вiд локального вивчення окремих iсторичних, економiчних, правових аспектiв їх розвитку до об’єктивного аналiзу їх природи i сутностi на основi застосування вищих форм теоретичного узагальнення i логiчного синтезу так i не було створено належних умов. Об’єктивнi висновки продовжували сполучатись з заiдеологiзованими клiше щодо тимчасового характеру iснування ОПГ. В притаманнiй для радянських часiв формi пiдкреслювалась повна їх залежнiсть вiд громадського виробництва, а їх висока продуктивнiсть пов’язувалась, в першу чергу, зi зв’язками з колгоспно-радгоспним сектором [71; 39]. Пiдкреслювалась економiко-господарча, технiчна, юридична залежнiсть ОПГ вiд громадського сектору, а також суттєво применшувалась їх роль як в продовольчому забезпеченнi країни, так i в цiлому в соцiально-економiчних вiдносинах.
Таким чином, несприйняття особистих пiдсобних господарств в якостi системного фактору розвитку економiки країни, що з одного боку був продуктом радянських соцiально-економiчних перетворень, а з iншого - символiзував їх недосконалiсть, було характерною ознакою поглядiв бiльшостi науковцiв, полiтикiв i iдеологiв радянських часiв незалежно вiд конкретного перiоду. Уявлення про ОПГ як про “анахронiзм", що не має перспектив, чужорiдне для соцiалiстичної економiки тiло, були широко розповсюдженi не тiльки в 1930-60-i, але навiть в 1960-80-i роки, коли начебто була доведена їх безпечнiсть i навiть економiчна кориснiсть.
Селянське господарство, що було iсторичною основою ведення сiльського господарства українцiв, не втратило свого значення i зараз. Для переважної бiльшостi сiльського населення особисте господарство є сферою прикладання працi, що забезпечує сiльськi родини продуктами харчування та грошовими доходами. Протягом 1998-2000 рр. у рамках соцiального монiторингу аграрних реформ (Проект приватизацiї землi та реорганiзацiї КСП в Українi) проводилися дослiдження джерел доходiв сiльських домогосподарств та їх значення для селян. У процесi дослiдження було з'ясовано, що найважливiшим джерелом доходiв сiльського домогосподарства було особисте пiдсобне господарство (ОПГ), частка якого у структурi доходiв постiйно зростала. За даними опитування 2000 р., 83% селян вважали дуже важливим джерелом забезпечення добробуту своїх сiмей доходи, отриманi вiд особистого пiдсобного господарства. У 2000 р. респондентiв просили приблизно оцiнити частки доходiв, отриманих вiд сiльськогосподарського пiдприємства та особистого пiдсобного господарства, якщо прийняти за 100% рiчний сукупний дохiд домогосподарства. У середньому дохiд вiд ОПГ склав 65%, а дохiд вiд зайнятостi у сiльгосппiдприємствi - 23%, тобто, у середньому, частка доходу, отримана вiд ОПГ, майже втричi перевищувала частку доходу вiд зайнятостi у сiльгосппiдприємствi. Одним iз завдань дослiдження "Стан та перспективи українського села" 2005 року стало вивчення тенденцiй щодо змiни ролi особистого селянського господарства (до 2003 року - особистого пiдсобного господарства) у життєдiяльностi сiльського населення [89; 24].
Із статистичних даних вiдомо, що частка селян, зайнятих тiльки в особистих селянських господарствах, зростає вiдповiдно до скорочення зайнятих у сiльськогосподарських пiдприємствах. За даними дослiдження "Стан та перспективи українського села" (2005 р) частка селян працездатного вiку, зайнятих тiльки в особистому селянському господарствi, склала 10%. Однак ця цифра суттєво варiює залежно вiд регiону й типу сiльського поселення. Меншою вiд середньої (меншою 10%) є частка самозайнятих в ОСГ селян працездатного вiку на Галичинi, у Пiвнiчно-Захiдному, Подiльському, Центральному, Пiвнiчному та Пiвденно-Схiдному регiонах та середньонаселених селах (з чисельнiстю населення вiд 501 до 1000 осiб та вiд 1001 до 3000 осiб). Натомiсть, бiльший вiд середнього (понад 11%) показник самозайнятих в ОСГ - у Пiвденно-Захiдному, Пiвнiчно-Схiдному, Пiвденному регiонах, у Донбасi, в малих (до 500 осiб) та великих (вiд 3001 до 5000 осiб i бiльше) селах [89; 124].
Виробництвом продукцiї у власних або спiльних iз родичами ОСГ займаються також сiльськi пенсiонери (крiм хворих та немiчних), частка яких у вибiрцi склала 37%. Решта груп респондентiв визначала свiй статус як "працiвники виробничої та невиробничої" сфери села, безробiтнi тощо. Із результатiв розподiлу даних опитування щодо самовизначення статусу зайнятостi важко оцiнити справжнє охоплення сiльських жителiв працею в ОСГ. Бiльш об'єктивнi данi отримано в ходi аналiзу результатiв вiдповiдi на запитання про наявнiсть особистого (пiдсобного, присадибного) господарства (городу, садка, худоби). З усiх опитаних сiльських мешканцiв 94% ствердно вiдповiли на це запитання. Основним мотивом ведення ОСГ є виробництво сiльськогосподарської продукцiї, яка, у свою чергу, може або використовуватися для власних потреб, або обмiнюватися чи продаватися.
За даними опитування, продають частину виробленої продукцiї 38% власникiв ОСГ, а обмiнюють на iншу продукцiю або послуги - 14%. Проте переважно вироблена в ОСГ сiльськогосподарська продукцiя:
джерелом харчування [46; 67].
Спостерiгається диференцiацiя у регiональному аспектi. Менше чвертi виробленої продукцiї продають 36% селян у Полiссi (Пiвнiчно-Захiдному регiонi).
Вiд половини до двох третин виробленого продають 18% селян Приднiпров'я (Пiвденно-Схiдного регiону). Найбiльша частка тих, хто реалiзує понад 75% вирощеної продукцiї, проживають у Пiвденному регiонi України [89; 134].
Отже, товарними (такими, що виробляють продукцiю на продаж або обмiнюють на iншу продукцiю) можна вважати половину ОСГ. Аналiз товарностi включає також дослiдження мiсць i каналiв збуту агропродовольчої продукцiї та перспективи розширення виробництва i реалiзацiї продукцiї. Найчастiше продукцiя реалiзується у власному селi (на це вказали 32% власникiв ОСГ). Можна припустити, що бiльшiсть цiєї продукцiї обмiнюється або продається незначна її частина, i не за високою цiною, адже статки та можливостi приблизно однаковi. У Пiвнiчно-Захiдному регiонi понад 50% селян реалiзують вироблену в ОСГ продукцiю у своїх населених пунктах. Дослiдження виявило, що найчастiше реалiзують свою продукцiю у власних населених пунктах мешканцi найменших сiл: 40% тих, хто реалiзує продукцiю власного виробництва у своїх населених пунктах, проживають у селах iз чисельнiстю населення до 500 осiб. Це може бути пов'язано iз неперспективнiстю сiл, вiддаленiстю їх вiд магiстралей та мiст, переважанням у структурi населення людей похилого вiку. Натомiсть 16% опитаних власникiв ОСГ продають свою продукцiю в районних центрах i 11% - в обласних Дослiдження каналiв реалiзацiї виробленої на продаж продукцiї виявило, що найпоширенiшим каналом реалiзацiї є ринок: 60% товарних ОСГ реалiзують сiльгосппродукцiю на органiзованих або стихiйних ринках (40% та 20% вiдповiдно). У регiональному аспектi цей канал реалiзацiї найбiльше використовується в областях Пiвденно-Схiдного регiону, а у поселенському аспектi - у найменших селах (до 500 осiб). Понад 40% товарних ОСГ реалiзують вироблену продукцiю посередникам (у своєму селi та в iнших населених пунктах), а 27% - органiзованим регулярним збирачам продукцiї. Останнiй канал є привабливим для жителiв малих сiл, переважно вiддалених, з недостатньо розвиненою транспортною iнфраструктурою, де для продажу виробляється невелика кiлькiсть продукцiї i мешкають люди переважно похилого вiку.
У магазин, заготконтору чи безпосередньо переробному пiдприємству продукцiю постачають в середньому 10% усiх власникiв товарних ОСГ. Цi канали реалiзацiї продукцiї залишаються малопривабливими для сiльгоспвиробникiв через невигiднiсть. Лише 19% опитаних (найбiльше - у Пiвнiчно-Захiдному (38%) та Пiвденно-Схiдному (35%) регiонах) здавали протягом останнiх двох рокiв молодняк великої рогатої худоби або свиней переробним пiдприємствам або цехам сiльгосппiдприємств. З них майже третина не отримували доплату за продану на забiй або переробку худобу з пiдвищеними ваговими кондицiями, тому що не знали про таку можливiсть, 18% просто не доплатили, лише кожен четвертий отримував доплату [89; 139].
Таким чином, понад чверть власникiв ОСГ реалiзують вироблену у своєму пiдсобному господарствi продукцiю. Однак, чи є доход вiд продажу цiєї продукцiї достатнiм для того, щоб вважати ОСГ справдi товарним з подальшою перспективою розвитку фермерського господарства? Майже половина (48%) селян продають свою продукцiю за цiною, нижчою, порiвняно iз цiною на аналогiчну продукцiю на органiзованому ринку найближчого мiста (селища). Ще 43% - приблизно за такою ж, як на ринку, цiною. Серед тих, хто вважає, що продає свою продукцiю за зниженою цiною, 38% оцiнюють таку рiзницю в цiнах до 20%, ще у 27% продавцiв цiна нижча на 21-40%, а у третини - на 41-61%. Хоча цi оцiнки є суб'єктивними, однак вони дають пiдстави висловити припущення про несприятливi умови реалiзацiї продукцiї дрiбних сiльгоспвиробникiв.
Одержанi результати дозволяють також зробити припущення щодо мотивiв реалiзацiї продукцiї ОСГ. З одного боку розмiри та продуктивнiсть особистих пiдсобних господарств сiльського населення орiєнтованi переважно на пiдтримання життєдiяльностi сiльських сiмей i не можуть приносити суттєвих прибуткiв. Це пiдтверджують данi опитування, згiдно з якими для переважної бiльшостi селян сiльгосппродукцiя, вироблена в ОСГ, є основним чи додатковим джерелом харчування, а третина опитаних або обмiнює її на iншу, або вiддає батькам, друзям, знайомим, родичам. З iншого боку, майже 40% селян продають вироблену продукцiю, однак значну частину - за цiнами, нижчими, нiж цiни на органiзованому ринку. Отже, йдеться не про продаж задля отримання вагомого прибутку, а про реалiзацiю надлишкiв. Цей висновок пiдтверджують вiдповiдi сiльських жителiв на запитання щодо прибутковостi особистих селянських господарств. Лише 32% вважають свої господарства прибутковими, 58% - не вважають, 10% - не визначилися. Вiдповiдi селян рiзних регiонiв на запитання щодо прибутковостi ОСГ суттєво вiдрiзняються. Найбiльша частка селян, що вважають свої ОСГ прибутковими, у Полiссi та Приднiпров'ї (Пiвнiчно-Захiдний регiон - 44,5%, Пiвденно-Схiдний - 59,3%), а найменша - на Галичинi (7,6%) й Слобожанщинi (Пiвнiчно-Схiдний регiон - 14,5%) [90; 23].
Трансформацiйнi процеси в аграрному секторi країн з перехiдною економiкою супроводжувалися перетвореннями у складi та структурi виробникiв сiльськогосподарської продукцiї на користь середнiх, дрiбних i великих приватних товарних господарств (ферм) або їх об'єднань, а фермер став синонiмом типового ринкового сiльськогосподарського виробника. На жаль, фермерство в Українi все менше розглядається як один з провiдних варiантiв розвитку вiтчизняного аграрного сектора. Понад три чвертi селян не хотiли б органiзовувати на базi своїх ОСГ сiмейне фермерське господарство. Лише 15% погодилися б, причому 5% - за певних умов, серед яких найчастiше згадуються наявнiсть коштiв, землi та технiки для її обробiтку, державна пiдтримка (кредитування, дотування та налагодження каналiв i гарантiї збуту). Найбiльша кiлькiсть охочих започаткувати сiмейний фермерський бiзнес проживає на Пiвднi України (17% бажаючих i ще 6% - за певних умов), що пов'язано з вiдносно невеликою кiлькiстю та щiльнiстю сiльського населення, гарними ґрунтово-клiматичними умовами i можливiстю вирощувати високоприбуткову овочево-фруктову продукцiю, соняшник тощо. 15% селян Пiвнiчного регiону також хотiли б розвивати фермерськi господарства, що може бути пов'язано з їх розташуванням поблизу Києва. 12% селян Полiсся (Пiвнiчно-Захiдний регiон) хотiли б створити сiмейнi фермерськi господарства за певних умов - тут традицiйний район розвитку молочного скотарства, яке за умов державної пiдтримки може бути досить прибутковим. Найменш оптимiстично щодо органiзацiї власного сiмейного фермерського бiзнесу налаштованi селяни Подiлля i Галичини - вiдповiдно 90% i 82% власникiв ОСГ тут не хочуть стати фермерами [68; 46].
фiнансування, кредитування тощо.
Натомiсть, функцiонування ОСГ, що здiйснюється переважно в межах натурального або напiвнатурального типу, вимагає менших витрат, i досить часто продовжує використовувати ресурси сiльськогосподарського пiдприємства.
вiд можливостей сiльгосппiдприємства, членами якого вони є [68; 52].
Лише 24% респондентiв тодi вважали свої пiдсобнi господарства незалежними вiд сiльгосппiдприємства. Значна частка респондентiв (25%) не вiдповiли на це запитання, що цiлком зрозумiло з огляду на поширення такого негативного явища, як розкрадання майна сiльгосппiдприємств. Ще п'ять рокiв тому сiльськогосподарськi пiдприємства повнiстю або частково забезпечували сiльськi домогосподарства кормами, насiнням, добривами, молодняком худоби i птицi, послугами з оранки городiв, транспортними послугами тощо. Для 29% респондентiв, якi визнали залежнiсть своїх пiдсобних господарств вiд сiльгосппiдприємства, вона була значною, ще для 43% - незначною. Натомiсть у 2005 р. лише у 15% селян (переважно у мешканцiв малих сiл (26%) та жителiв Пiвденно-Схiдного (57%) регiону) iснувала значна залежнiсть виробництва продукцiї у власному пiдсобному господарствi вiд можливостей та наявних ресурсiв сiльсько-господарського пiдприємства. Ще у чвертi опитаних така залежнiсть була незначною. Отже, за п'ять рокiв реформування сiльгосппiдприємств зменшилася залежнiсть вiд них сiльських домогосподарств i вiдповiдно зросла частка сiльських домогосподарств, якi самостiйно вирiшують проблеми ресурсного забезпечення своїх селянських господарств - до 54% у середньому (а у захiдному Полiссi - 66%).
Правовi, органiзацiйнi, економiчнi та соцiальнi засади ведення особистого селянського господарства було визначено у Законi України "Про особисте селянське господарство" (№742KIV), прийнятому ще у травнi 2003 р. З усiх селян-власникiв ОСГ, на яких, власне, спрямована основна дiя закону, про його iснування знають лише чверть. Найвищу обiзнанiсть мають жителi Пiвденно-Схiдного регiону (41%) та Подiлля (32%), а також працездатнi працiвники вiд 36 рокiв (32%). Лише 6% селян вважають, що прийняття цього закону сприяло вирiшенню певних проблем їх власного ОСГ (лише у Пiвденно-Схiдному регiонi цей показник сягнув 25%). Майже 70% респондентiв негативно вiдповiли на це запитання, ще чвертi було важко визначитися з вiдповiддю [68; 61].
дiяльнiсть, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не вiдноситься до пiдприємницької дiяльностi, тому власники ОСГ не вважаються суб'єктами пiдприємницької дiяльностi. Майже двi третини селян позитивно оцiнюють цю норму. Ще третинi було важко визначитися з вiдповiддю.
Якби виникла необхiднiсть i власники ОСГ, якi реалiзують вироблену продукцiю, змушенi були зареєструватися суб'єктами пiдприємницької дiяльностi (стати приватним пiдприємцем), то 35% iз них скорiше за все шукали б можливiсть продати продукцiю там, де не вимагали б документiв про реєстрацiю, 23% - скоротили б виробництво продукцiї до потреб родини, кожний десятий припинив би продавати продукцiю власного пiдсобного господарства, а 21% респондентiв не визначилися iз вiдповiддю на поставлене запитання. Лише 4% погодилися б на реєстрацiю, але за умов помiрних податкiв та дотацiй на виробництво з боку держави [68; 96].
Статтею 4 закону про ОСГ визначається, що вони "пiдлягають облiку, який здiйснюють сiльськi, селищнi, мiськi ради за мiсцем розташування земельної дiлянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики". Насправдi ж лише 23% власникiв ОСГ пiдтвердили факт облiку виробленої ними продукцiї сiльськими (селищними) радами. Найкращим чином ця законодавчо внормована робота проводиться на Полiссi (Пiвнiчно-Захiдний регiон - 58% опитаних пiдтвердили факт облiку), найгiрше - на Донбасi (2% ОСГ облiковувалися). Половинi селян взагалi байдуже, чи буде облiковуватися вироблена ними в ОСГ продукцiя, чи нi, кожний п'ятий ставиться до цього позитивно або ще не визначився Однак 15% респондентiв (у Пiвденному регiонi - 28%, серед жителiв малих сiл - 23%) не подобається факт облiку їхньої продукцiї переважно через побоювання сплати податку та можливi зловживання з боку контролюючих органiв.
У статтi 7 закону про ОСГ прописано основнi права та обов'язки членiв особистих селянських господарств. Серед них - права вiдкривати рахунки в установах банкiв й отримувати кредити; отримувати трудову пенсiю, а також iншi види соцiальної державної допомоги та субсидiї; отримувати дорадчi послуги; брати участь у конкурсах сiльськогосподарських виробникiв для отримання бюджетної пiдтримки вiдповiдно до загальнодержавних i регiональних програм; об'єднуватися на добровiльних засадах у виробничi товариства, асоцiацiї, спiлки з метою координацiї своєї дiяльностi, надання взаємодопомоги та захисту спiльних iнтересiв тощо [71; 68].
Чи користуються члени ОСГ наданими їм законодавцями правами? На жаль, вiдповiдь на це запитання поки що є негативною. Так, 96% респондентiв вiдповiли, що не брали протягом останнiх двох рокiв кредит у банку на потреби особистого селянського господарства (переважно через вiдсутнiсть потреби (44%) або можливостi (4%) у кредитi, через великi вiдсотки (6%) тощо). Про можливiсть брати участь у конкурсах сiльгоспвиробникiв для отримання бюджетної пiдтримки на ОСГ iз загальнодержавних i регiональних програм взагалi не чули 18% селян, а решта 82% не брали в них участi. З усiх опитаних 98% власникiв ОСГ не отримували протягом останнiх двох рокiв бюджетної пiдтримки на ОСГ iз загальнодержавних i регiональних програм. Бiльшiсть селян (93%) ведуть свої пiдсобнi господарства iндивiдуально, не об'єднуючись на добровiльних засадах у виробничi товариства, асоцiацiї, спiлки з iншими ОСГ.
Пiдтримцi дрiбних сiльгоспвиробникiв покликаний сприяти Закон "Про сiльськогосподарську дорадчу дiяльнiсть", одне з завдань якого - надання практичної допомоги дрiбним сiльськогосподарським товаровиробникам в освоєннi ринкових методiв господарювання, щоб вони стали повноправними суб'єктами аграрних ринкiв. Бiльше третини селян погодилися з необхiднiстю послуг дорадчих служб (агрономiв, зоотехнiкiв, економiстiв тощо) для ведення власного господарства, причому 7% з них згоднi за них платити [72; 67].
Питання пенсiйного забезпечення сiльськогосподарських працiвникiв завжди було i залишається надзвичайно складним, а членiв ОСГ - ще й невирiшеним. Половина селян працездатного вiку (жiнок до 55 рокiв та чоловiкiв до 60 рокiв) стурбованi невизначенiстю з приводу власної пенсiї у майбутньому. Серед молодi до 35 рокiв цей показник становить 63%, а тих, кому вiд 36 рокiв i до 55-60 рокiв - 75%. Однак право членiв ОСГ отримувати трудову пенсiю гарантоване законом про ОСГ. Бiльше того, у статтi 9 наголошується, що "члени особистих селянських господарств пiдлягають загальнообов'язковому державному соцiальному страхуванню та пенсiйному забезпеченню, а пенсiйне забезпечення членiв особистих селянських господарств та сплата ними збору до Пенсiйного фонду України здiйснюються вiдповiдно до законодавства про пенсiйне забезпечення та загальнообов'язкове державне пенсiйне страхування" [88; 90].
Отже, на власну пенсiю пропонується заробляти самому, здiйснюючи внески до Пенсiйного фонду. На таку пропозицiю згоднi пристати близько 20% селян (на Галичинi таких - третина), сплачуючи щомiсяця здебiльшого 15-30 грн. за умови стабiльної роботи та зарплати i гарантiй повернення цих грошей у майбутньому. Кожен п'ятий стверджує, що за нього внески до Пенсiйного фонду платить пiдприємство.
Окрiм прав члени ОСГ мають також певнi обов'язки (дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкiлля; пiдвищувати родючiсть ґрунтiв та зберiгати iншi кориснi властивостi землi; своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; дотримуватися чинних нормативiв щодо якостi продукцiї, санiтарних, екологiчних та iнших вимог вiдповiдно до законодавства; надавати сiльським, селищним, мiським радам необхiднi данi щодо їх облiку тощо). Результати опитування свiдчать, що обов'язки, покладенi державою на селян, виконуються ними сумлiнно. Так, 84% респондентiв стверджують, що дбають про пiдвищення родючостi ґрунтiв у власному господарствi (найбiльший цей показник у Пiвденно-Схiдному регiонi - 94%, найменший - на Донбасi (70%). Своєчасно сплачують земельний податок або орендну плату за використовувану землю 90% власникiв ОСГ (70% роблять це регулярно, 20% - iнодi з затримками). Вiдповiдi на запитання про дотримання чинних нормативiв щодо якостi продукцiї, санiтарно-екологiчних та iнших вимог виявилися не зовсiм однозначними. Чверть опитаних зазначили, що немає потреби у контролi за дотриманням стандартiв для продукцiї, яка виробляється в ОСГ, ще 14% не мають нiякої iнформацiї про iснування таких нормативiв. Однак половина членiв ОСГ вважають, що спроможнi дотримуватися чинних нормативiв (з них 10% - за умови вiдповiдного навчання та органiзацiї контролю якостi).
У законi про ОСГ зазначається, що окрiм виробництва, переробки i споживання сiльськогосподарської продукцiї, реалiзацiї її надлишкiв, господарська дiяльнiсть може бути також спрямована на "надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числi й у сферi сiльського зеленого туризму". Такий рiзновид господарської дiяльностi у сiльськiй мiсцевостi набув значного розвиту у розвинутих країнах i поступово стає на порядок денний у нас. Однак дослiдження виявило низьку поiнформованiсть сiльських мешканцiв щодо сiльського зеленого туризму. Лише п'ята частина селян знає, що таке зелений туризм, ще 24% дещо чули про це, а понад половина опитаних нiчого про це не знає. Найвищий рiвень обiзнаностi демонструють жителi традицiйних туристських регiонiв: Пiвденно-Захiдного (34%), Пiвнiчного (26%) та Галичини (22%). З усiх опитаних кожен десятий погодився б приймати в своїй оселi туристiв, а ще 6% погодилися б на це за певних умов, серед яких основними є: благоустрiй та облаштування оселi, навчання й пiдтримка (у тому числi фiнансова) з боку мiсцевих i державних органiв влади, розвиток вiдповiдної iнфраструктури. Найбiльшу зацiкавленiсть щодо можливостi приймати у своїх оселях туристiв виявили жителi Пiвнiчного (20%), Пiвденно-Захiдного (17%) та Пiвденного (13%) регiонiв [88; 27].
(душ, туалет, харчування тощо). Загалом на це погодилися б 15% опитаних, вiдмовилися - 38%, не змогли визначитися з вiдповiдями - 47%. Готовий облаштувати свою оселю для прийому туристiв кожен п'ятий сiльський житель Закарпаття та Буковини, Пiвнiчного регiону та Пiвдня.
Не дивлячись на рiзне вiдношення до ОСГ не тiльки у респондентiв рiзних вiкових категорiй, та мешканцiв рiзних регiонiв, можна зазначити найбiльш прибутковi та перспективнi сфери дiяльностi ОСГ.
на "надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числi й у сферi сiльського зеленого туризму". Такий рiзновид господарської дiяльностi у сiльськiй мiсцевостi набув значного розвиту у розвинутих країнах i поступово стає на порядок денний у нас, особливо поблизу iсторичних пам’яток, заповiдникiв, водойомiв.
Висновки
Виконав завдання дипломної роботи ми пропонуємо сквознi висновки, узагальнення з кожної частини роботи.
Звернемо увагу на те, що через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовiльну якiсть середовища життєдiяльностi вiдбувається iнтенсивна мiграцiя освiченої й конкурентоспроможної частини селян, погiршується забезпеченiсть працiвниками агропромислових та iнших пiдприємств i закладiв, розташованих у сiльськiй мiсцевостi. Посилюється небажання молодi постiйно проживати на селi.
Стрiмке обмеження доступностi й низька якiсть послуг соцiальної сфери, виняткова важливiсть подолання цих проблем для реформування АПК та економiки взагалi, для полiпшення демографiчної i суспiльно-полiтичної ситуацiї, з одного боку, а також змiни вiкової структури - з iншого, вимагають переглянути пiдходи до благоустрою систем розселення, вдосконалити органiзацiйно-економiчнi засади задоволення матерiально-побутових i соцiально-культурних потреб сiльського населення.
Проаналiзувавши джерела доходiв сiльських сiмей, ми визначили основнi групи матерiальної пiдтримки:
2) пенсiї;
4) доходи вiд ведення особистих селянських господарств.
в ОСГ, безробiтних i зайнятих тiльки на сезонних роботах.
Все ще iстотною є потреба у соцiальному облаштуваннi сiльських населених пунктiв i створеннi належних умов для їх життєдiяльностi, оскiльки стан соцiальної iнфраструктури значною мiрою впливає на самовiдчуття сiльського населення. Багато сiльських населених пунктiв не мають найнеобхiднiшого: дитячих садкiв, шкiл, сфери послуг, спостерiгаються транспортнi проблеми i навiть перебої у постачаннi хлiба.
Дослiдження виявляють, що взятий реформою курс на розвиток пiдсобних господарств населення вiрний. Якби не було передачi землi пiдсобним господарствам, то спад виробництва в Українi був би ще вiдчутнiшим.
безробiття стримують вiд рiзкого спаду рiвень життя сiльського населення, забезпечують додатковий заробiток до мiзерних пенсiй та оплати працi у громадському виробництвi.
Розглядаючи питання урегулювання та реформування земельних вiдносин, можна побачити, що насамперед проблема не може бути вирiшена без сучасної правової бази, вiдповiдних законопроектiв. Негайного вирiшення потребують питання, якi насамперед хвилюють рядових селян - проблеми передачi у спадок, оренду, приватизацiї.
Законодавство України надає агропромисловим товаровиробникам право вiльного вибору форм власностi i напрямкiв трудової i господарської дiяльностi, забезпечує умови для вiдродження i розвитку селянських (фермерських) господарств, особистих селянських господарств, створює умови рацiонального використання i збереження селянами переданих їм у власнiсть i наданих в користування земель, соцiального їх захисту. Однак, як вже зазначалось, в правовому полi є багато прогалин та бiлих плям.
Несприйняття особистих пiдсобних господарств в якостi системного фактору розвитку економiки країни, що з одного боку був продуктом радянських соцiально-економiчних перетворень, а з iншого - символiзував їх недосконалiсть, було характерною ознакою поглядiв бiльшостi науковцiв, полiтикiв i iдеологiв радянських часiв незалежно вiд конкретного перiоду. Уявлення про ОПГ як про “анахронiзм", що не має перспектив, чужорiдне для соцiалiстичної економiки тiло, були широко розповсюдженi не тiльки в 1930-60-i, але навiть в 1960-80-i роки, коли начебто була доведена їх безпечнiсть i навiть економiчна кориснiсть.
На основi сприйняття селянами державної аграрної полiтики, їхнього бачення розвитку сiльських територiй, сiльських громад, сiльського господарства можна визначити прiоритети державної полiтики сiльського розвитку, а саме:
диверсифiкацiя видiв дiяльностi у сiльськiй мiсцевостi, створення нових джерел доходiв поза сiльськогосподарським виробництвом. Значний потенцiал криється у створеннi робочих мiсць у сферi послуг з огляду на нерозвиненiсть сфери послуг у сiльськiй мiсцевостi;
створення мережi сiмейних ферм у сiльськiй мiсцевостi. Перетворення частини особистих селянських господарств на сучаснi товарнi ферми сприяло б розв'язанню проблеми зайнятостi та доходiв значної частини сiльського населення;
поширення iнформацiї щодо прав, можливостей i ризикiв власникiв земельних часток у ходi формування земельного ринку й iпотечного кредитування; розвиток системи досудового (третейського) вирiшення спорiв у сiльськiй мiсцевостi, що сприятиме захисту майнових прав селян;
сприяння збереженню i розвитку культурних традицiй села;
захист довкiлля i збереження природного середовища для майбутнiх поколiнь. Розвиток зеленого туризму;
пiдвищення якостi життя у сiльськiй мiсцевостi, наближення побутових умов i сiльської iнфраструктури до мiських;
пiдвищення спроможностi органiв мiсцевої влади. Широке залучення громадських органiзацiй до виконання програм соцiально-економiчного розвитку, залучення сiльських громад до вирiшення проблем сiльської мiсцевостi.
Ефективна реалiзацiя комплексної полiтики сiльського розвитку неможлива лише в рамках державної аграрної полiтики. Ця сфера потребує тiсного партнерства i скоординованих зусиль урядових структур, органiв мiсцевого самоврядування, сiльських громад, громадських органiзацiй i приватного сектора. Саме на комплексний розвиток сiльської мiсцевостi поступово перемiститься фокус аграрної полiтики пiсля вступу України у СОТ i в ходi європейської iнтеграцiї.
1. Гончарук О. Соцiальнi проблеми реформування аграрного сектора нацiональної економiки // Соцiологiя: теорiя, методи, маркетинг. - 2001 - №4 - 45с.
2. Довжик Б. Трансформацiя сiльської зайнятостi в умовах аграрної реформи // Україна: аспекти працi. - 2003 - №3 - 78с.
5. Андрейцев В.І. Сувереннiй Українi - нову “Земельну Конституцiю" (концептуальнi пiдходи до пiдготовки проекту Кодексу законiв України про землю) // Земельне та цивiльне право України. - 1999. - №8.
6. Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України “Про приватизацiю земельних дiлянок" вiд 26 грудня 1992 року // Вiдомостi Верховної Ради України. - 1993. - №10.
7. Земельний кодекс України (в ред. вiд 18 грудня 1990 року) // Вiсник України. Вiдомостi Верховної Ради України. - 1991. - №10.
8. Земельний кодекс України (в редакцiї вiд 13 березня 1992 р) // Вiдомостi Верховної Ради України. - 1992. - №25.
9. Новаковський Л. Я. Концептуальнi основи земельної реформи i проблеми її здiйснення // Землевпорядний вiсник. - 1997. - №1.
10. Постанова Верховної Ради України “Про земельну реформу" вiд 18 грудня 1990 р. // Вiдомостi Верховної Ради України. - 1991. - №10.
11. Постанова Верховної Ради України “Про прискорення земельної реформи та приватизацiю землi" вiд 13 березня 1992 року // Вiдомостi Верховної Ради України. - 1992. - №25.
- №25.
14. Указ Президента України “Про невiдкладнi заходи щодо прискорення земельної реформи у сферi сiльськогосподарського виробництва" вiд 10 листопада 1994р. // Бюлетень законодавства України. - 1997. - №6, - С. 23-28.
1997. - №6.
16. Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. - Харьков: Консум, 1998.
17. Онищенко О. та iн. Проблеми реформування вiдносин власностi та
органiзацiйних структур господарювання на селi // Економiка України. - №9. - 1998. - С. 12.
18. Право собственности в Украине /Под ред. Шевченко Я. Н. - К.: Блиц - информ, 1996. - 320 с.
20. Шепотько Л. Село: сучасна полiтика i стратегiя розвитку. - К., 1997. - 328 с.
21. Аграрне право України. За ред. Янчука В. З. - К., Юрiнком., 1996.
22. Титова Н.І. Фермер i закон. - Львiв. - 1996.
23. Титова Н.І. Фермерство в Українi. Основнi правовi засади. Питання та вiдповiдi. - Львiв. - 1998.
24. Герасимчук А. А. Соцiологiя: Навчальний посiбник. - К.: Видавництво Європейського унiверситету, 2003. - 245 с.
27. Сасiна Л. О. Соцiологiя: Навчальний посiбник. - Харкiв: ВД "ІНЖЕК", 2005. - 206 с.
28. Соцiологiя: Пiдручник/ За ред. Володимира Пiчi,. - 3-тє вид., стереотип. - Львiв: Новий Свiт-2000, 2006. - 277 с.
29. Черниш Н. Соцiологiя: Курс лекцiй. - Львiв, 1998. - 362 с.
30. Основи земельного права. - К., 1999. - 765с.
31. Правознавство. - К., 2000. - 367с.
32. Бiрюков І. А, Ю. О. Заїка, В. М. Спiвак. Цивiльне право України. - К., 2001. - 320с.
34. Назаренко О. В. Визначення оптимального розмiру сiльськогосподарського землекористування на прикладi аграрних пiдприємств Сумської областi // Матерiали науково-практичної конференцiї викладачiв, аспiрантiв та студентiв Сумського НАУ (5-21 квiтня 2005р). - Суми, 2005. - С. 379 - 380.
35. Назаренко О. В. Оренда - економiчний iнструмент рацiонального землекористування. - Суми: ВАТ „СОД", видавництво „Козацький вал", 2005. - 102с.
36. Назаренко О. В. Вплив орендних вiдносин на оптимiзацiю землекористування в аграрних пiдприємствах // Економiка АПК. - 2006. - № 1. - С. 91-95. 37. Конституцiя України: прийнята на п'ятiй сесiї Верховної Ради України, 28 червня 1996 року - К.: Преса України, 1997. - 80 с.
"Одiсей", 2002. - 600 с.
Кн. 1. Органiзацiя роботи сiльського селищного голови (А. О. Чемерис, П.І. Шевчук, П. Ф. Гураль; за зап. ред. А. О. Чемериса. - Львiв: Лiга-Прес, 1999 - 320с.
43. Науково-виробничий журнал "Землевпорядкування" №3 (7), Київ, 2002. - С. 3-7,С. 26-32.
44. Науково-виробничий журнал "Землевпорядкування" №1 (9), Київ, 2003. - С. 61-65.
45. Ступень М. Г. Теоретичнi основи Державного земельного кадастру, навчальний посiбник. - Львiв, 2003. - С. 123
46. Гнаткович Д. Й. Земельный кадастр. Економика землепользования. - Львов: Высшая школа, 1986. - С. 23-33
47. Лiсовий кодекс України. Прийнятий 21. 01. 2001 // ВВРУ. - 2001. - №2. 48. Даниленко А. С., Лихо груд М. Г., Основнi засади запровадження в Українi кадастрової-iнформацiйної системи // Землевпорядний вiсник. - 2003. - №1. - С. 22-27.
49. Добряк Д. С., Вагiн Ю. М., Єршов В. Г., Методологiчнi основи автоматизацiї процесу реєстрацiї прав на земельнi дiлянки // Землевпорядний вiсник. – 1998 р. №1 (2). - С. 10-15.
50. Водний Кодекс України, прийнятий 06. 06. 1995 // ВВРУ. - №8. - 1995.
51. Кодекс України про адмiнiстративнi правопорушення iз змiнами i доповненнями. Прийнятий 11. 07. 1995 // ВВРУ. - 1995. - №9.
53. Землевпорядний вiсник. - К; Урожай, 1998. - №1. - С. 29.
55. Інструкцiя про порядок складання, видачi, реєстрацiї i зберiгання державних актiв на право приватної власностi на землю, право власностi на землю i право постiйного користування землею (у тому числi на умовах оренди) та договорiв оренди землi: Затверджена наказом Держкомзему України вiд 29. 02. 2002., №27,К.: Деркомзем України, 2002.
56. Іванух Р. А. Охорона i рацiональне використання природо-ресурсного потенцiалу сiльського господарства. - К; Урожай; 1985. - 378с.
". Економiка АПК 1995. - К.: Урожай. - 1995. - 125с.
58. Магазинщиков Т. П. Земельный кадастр. - Львiв: Свiт, 1991. - 452с.
". - К., - 2004. - 40 с.
60. Земельна реформа в Українi у 2001 - 2002 роках. Звiт iнформацiйно-ресурсного центру “Реформування земельних вiдносин в Українi за 2001 - 2002 роки”. - К., 2003. - 160 с.
61. Земельне право України: Пiдручник / За ред. М. В. Шульги. - К.: Юрiнком Інтер, 2004. - 368 с.
63. Гуревський В. К. Право приватної власностi громадян України на землi сiльськогосподарського призначення: Монографiя. - Одеса: Астро-принт, 2000. 136 с.
64. Малинська Л. В. Еколого-економiчна ефективнiсть агролiсомелiорацiї. // Актуальнi проблеми природничих i гуманiтарних наук - Полтава: Полтава, 1997. - С. 219-223.
65. Малик М. Основнi напрями реформування вiдносин власностi в колгоспах України. // ЕУ. - 1993. - №12. - С. 53-58.
66. Мочерний С. В., Єрохiн С. А., Канiщенко Л. О., та iн. За редакцiєю С. В. Мочерного. Основи економiчної теорiї. - К.: "Академiя", 1997. - С. 261-272. 66.
67. Москвiн О, Проблеми i Альтернативи агрореформи. // ЕУ. - 1998. - № 1. - С. 55-64. 67. Михайленко О. Основи держави i права. - К.: Фемiна - 1995. - 160 с. 15.
68. Оуєн О. С. Охорона природних ресурсiв /на рос. мовi/ - М.: Колос - 1977. 416 с. 16. 68.
69. Онiщенко Д., Юрчишин В. Про форми власностi в аграрнiй сферi України. // ЕУ. 1993. - № 3. - С. 13-23. 17. Онiщенко Д., Юрчишин В. Про форми власностi в аграрнiй сферi України. // ЕУ. - 1997. № 4. С. 50-61. 18.
70. Писаренко В. М., Куценко О. М. Екологiчнi основи рацiонального природокористування в аграрному виробництвi. - Навчальний посiбник - К.: НМК ВО - 1992. - 200 с.
71. Рубан Ю. Методологiчнi та методичнi питання створення концепцiї розвитку сiльського господарства. // ЕУ. - 1994. - №1. - С. 50-54.
72. Прейгер Д. Сiльське господарство України: вчора, сьогоднi, завтра. // ЕУ. - 1993. №12. - С. 48-52. 21. Статистичний щорiчник України за 1995 рiк. - К.: Технiка, 1996 р. - С. 203-204.
74. Личное подсобное хозяйство в условиях агропромышленной интеграции. - М, 1988. - 170с.
75. Шмелев Г, Стексов Ю. Личные подсобные хозяйства // Экономические науки. - 1983. - №3
78. Островський В. Б. ЛПХ в условиях социализма // Актуальные проблемы агропромышленного комплекса. - Алма-Ата, 1985 - 250с.
79. Бестужев-Лада И. В. Социальное прогнозирование // Социальные аспекты современного экономического и научно-технического развития. - М, 1986 - 456с.
80. Волков И. М. Трудовой подвиг советского крестьянства в послевоенные годы: Колхозы СССР в 1946-1950 годах. - М, 1972 - 46с.
81. Шмелев Г. Индивидуальные формы ведения сельскохозяйственного производства // Вопросы экономики. - 1996. - №7
83. Михайлова Л.І. Особистi пiдсобнi господарства населення: сутнiсть, класифiкацiя, ефективнiсть // Економiка АПК. - 2001. - №7
84. Мельник Л. С. Подсобные хозяйства населения // Экономика АПК. - 1999. - №8
85. Бизнесс-информ. - 1995. - №43
87. Сiльське господарство України за 2000 рiк: Статистичний щорiчник. - К., 2001. С21.
89. Попов Н. Мотивационные механизмы и стимулы труда в сельском хозяйстве // АПК: экономика и управление. - 1992. - №2
90. Могильний О. М. Деякi аспекти аграрної полiтики щодо приватного сектора // Економiка АПК. - 2000. - №8
91. Збарський В. К. Особистi селянськi господарства в становленнi малих форм господарювання // Економiка АПК. - 2004. - №1
92. Липчук В. В., Курило С. М. Перспективи розвитку особистих господарств населення Економiка АПК. - 2001. - №3
Додаток А
Таблиця А. 1. Регiони, де проводилось соцiологiчне дослiдження
| Назва регiону |
|
Кiлькiсть респондентiв
|
| Пiвнiчно-Захiдний |
Волинська, Рiвненська |
109
|
| Галичина |
Львiвська, Івано-Франкiвська, Тернопiльська |
253
|
| Пiвденно-Захiдний |
Закарпатська, Чернiвецька |
132
|
| Подiлля |
Вiнницька, Хмельницька |
165
|
| Центр |
Кiровоградська, Полтавська, Черкаська |
180
|
|
Житомирська, Київська, Чернiгiвська |
197
|
|
Сумська, Харкiвська |
117
|
| Пiвденно-Схiдний |
Днiпропетровська, Запорiзька |
109
|
| Донбас |
Донецька, Луганська |
86
|
| Пiвдень |
АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська |
253
|
Таблиця А. 2. Вiковi групи респондентiв. Вiк % респондентiв
|
18
|
| 29-39 рокiв |
19
|
| 40-55 рокiв |
25
|
| 56-60 рокiв |
6
|
|
32 |
| 
