Полiтика здiйснюється не лише в iнституцiоналiзованих формах – через державу, полiтичнi партiї, громадськi органiзацiї, а й в персоналiзованих – рядовими громадянами, полiтичними лiдерами, полiтичною елiтою. За всiєї багатоманiтностi проявiв полiтичного життя в кiнцевому пiдсумку воно є дiями конкретних осiб. Тому аналiз полiтики на рiвнi суспiльства та його структурних елементiв – соцiальних спiльностей, полiтичних iнститутiв – має бути доповнений аналiзом на рiвнi особи, її полiтичної поведiнки. При цьому мова має йти про роль у полiтицi не лише видатних осiб – полiтичних лiдерiв, державних дiячiв тощо, а й рядових громадян, нiчим особливо не видатних особистостей.
Вивчення участi особи в полiтицi, шляхiв та засобiв реалiзацiї її громадянських i полiтичних прав є одним iз найважливiших завдань полiтологiї.
1. Особистiсть як об’єкт i суб’єкт полiтики.
Визначимось в поняттях „людина”, „iндивiд”, „особа”. Хто така „особа”? Яке мiсце посiдає це поняття серед однопорядкових з ним „людина”, „iндивiд”, „громадянин”? Найбiльш загальним за значенням поняттям з цього ряду є поняття „людина”, яким позначається вищий ступiнь живих органiзмiв на Землi, суб’єкт суспiльно-iсторичної дiяльностi та культури. Людина –це жива система, що являє собою єднiсть фiзичного i духовного, природного i соцiального, спадкового i набутого за життя. Як живий органiзм людина включена в природний зв’язок явищ i пiдпорядковується бiологiчним закономiрностям, на рiвнi свiдомої психiки вона звернута до соцiального буття з його специфiчними закономiрностями.
Людина кристалiзує в собi все, що нагромаджено людством протягом усiєї iсторiї. Ця кристалiзацiя вiдбувається й через залучення до культурної традицiї, i через механiзм бiологiчної спадковостi. Норми права, моралi, побуту, правила мислення, естетичнi смаки тощо, якi iсторично склалися, формують поведiнку й розум людини, роблять з неї представника певного способу життя, культури та психологiї.
Кожна окрема людина виступає i як неповторна iндивiдуальнiсть, i як носiй певних суспiльне значущих рис, тобто виступає i як iндивiд, i як особистiсть. Індивiд –це окрема людина, на вiдмiну вiд колективу, соцiальної спiльностi, суспiльства в цiлому. Індивiд, який розглядається через його специфiчнi особливостi, що не зводяться до яких-небудь родових i всезагальних характеристик, –це iндивiдуальнiсть. Особистiсть –це людина зi своїми iндивiдуально вираженими й соцiальне зумовленими рисами. Це стiйка система соцiальне значущих рис, якi характеризують iндивiда як члена того чи iншого суспiльства чи спiльноти. Як особистiсть людина виступає тодi, коли досягає самоусвiдомлення, розумiння своїх соцiальних функцiй, усвiдомлення себе як суб’єкта iсторичного процесу. Термiни „особа” (лат. persona) та „особистiсть” (лат. personalitas) позначають вiдповiдно iндивiда вiдповiдно як суб’єкта вiдносин i свiдомої дiяльностi та його соцiальне i психологiчне обличчя i можуть вживатися як синонiми.
Нарештi, кожен iндивiд є членом якогось суспiльства i бiльш-менш постiйно перебуває на конкретнiй, державне оформленiй територiї, тому є, з одного боку, громадянином певної держави, а з другого – членом тiєю чи iншою мiрою вiдокремленого вiд держави громадянського суспiльства.
Наука не може дiйти до вивчення кожної окремої людини, iндивiда, вона оперує загальними поняттями. В аналiзiмiсця и ролi людини в системi полiтичних вiдносин таким найбiльш прийнятним поняттям є поняття „особа” („особистiсть”). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена тих чи iнших соцiальних i полiтичних спiльностей, суб’єкта полiтичних вiдносин, полiтики.
Роль особи як суб’єкта полiтики визначається й виявляється на соцiальному, iнституцiональному i персонiфiкованому рiвнi. Кожна особа є передусiм членом певних соцiальних спiльностей – класових, етнiчних, демографiчних, професiйних тощо. Соцiальна приналежнiсть, навiть у тому разi, коли вона несповна або й зовсiм не усвiдомлюється особою, впливає на її полiтичну поведiнку, спонукає до поведiнки як представника тих чи iнших соцiальних спiльностей. Глибиннi мотиви полiтичної поведiнки пов’язанi з класовою i соцiально-професiйною приналежнiстю особи, яка визначається такими об’єктивними соцiально-економiчними чинниками, як вiдношення до власностi на засоби виробництва, мiсце в системi суспiльного подiлу працi, спосiб одержання та розмiр доходу. Ця об’єктивна соцiальна приналежнiсть детермiнує умови iндивiдуального iснування особи, а значить, ту чи iншу її полiтичну поведiнку.
вона виступає суб’єктом полiтики також на iнституцiональному рiвнi. Крiм того, кожна особа є громадянином якоїсь держави i як така має виконувати певнi обов’язки, реалiзувати свої громадянськi права –брати участь у виборах, референдумах, демонстрацiях, мiтингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спiльна для всiх осiб їхня полiтична роль. Держава –це головний полiтичний iнститут суспiльства, через який реалiзуються громадянськi права його членiв.
i як конкретний iндивiд, безпосереднiй суб’єкт полiтичної практики.
дiє, мотивує свої дiї, обґрунтовує їх, узгоджує i спiвпрацює з iншими особами. Суб’єкти полiтики – це люди, їхнi органiзацiї, рухи, iнститути, окремi особистостi, що беруть участь у полiтичному життi суспiльства i держави i чия активна практична дiяльнiсть спрямована на перетворення полiтичної й iнших сфер життєдiяльностi людей як вiдповiдних об’єктiв полiтики. Cуб’єкти полiтики спроможнi сформулювати i реалiзувати власнi цiлi, мають усвiдомленi iнтереси i потреби, цiлеспрямовану активнiсть, тобто суб’єкти полiтики є головним регулятором взаємодiї з об’єктом, керування ним.
У процесi дiяльностi суб’єкт взаємодiє з реальними суспiльними вiдносинами i вибирає з них той шар, що має для нього певний iнтерес. Тому об’єктом полiтики стає той предмет, конкретна галузь реальностi, що є значимою, цiкавою або необхiдною для суб’єкта. Об’єкти полiтики – це реальна полiтична дiйснiсть iз властивими їй суспiльними вiдносинами. Це полiтична сфера суспiльства в цiлому, його полiтична система, її елементи, форми полiтичного життя, галузь полiтичних iнтересiв, полiтичний процес як у межах держави, так i в регiональному або свiтовому просторi. Об’єкт полiтики дає уявлення про те, на що суб’єкт полiтики спрямовує свою активнiсть у виглядi перетворюючої або руйнiвної полiтичної дiяльностi.
Формування науки про полiтику вiд Стародавнього свiту до Нового часу вiдбувалося головним чином завдяки вивченню iнституцiоналiзованих форм полiтики, насамперед таких проблем, як форма держави, спосiб органiзацiї державної влади, образ iдеального правителя, вiдносини правителiв з пiдданими, взаємодiя суспiльних iнтересiв та методи розв’язання конфлiктiв мiж ними тощо. У XIX ст. акценти у вивченнi полiтичного життя iстотно змiнюються. Увагу дослiдникiв дедалi бiльше привертає такий бiк полiтичних вiдносин, як поведiнка масового їх учасника, мотиви та форми його впливу на полiтичнi iнститути, ступiнь i характер залежностi останнiх вiд участi людей. Це було зумовлено активним залученням мас до полiтики як через участь у революцiях i нацiонально-визвольних рухах, так i через полiтичнi iнститути – державу, полiтичнi партiї, громадськi органiзацiї. Введення загального виборчого права зробило рядового громадянина суб’єктом полiтики, а поява полiтичних партiй i масових громадських органiзацiй створила можливостi для його реальної участi в полiтичних процесах.
Як результат вивчення участi людей в полiтичних процесах сформувалась специфiчна галузь полiтологiчних знань – наука про полiтичну поведiнку, що прагне вивчати її за допомогою точних i формалiзованих методiв: проведення експериментiв, анкетних опитувань тощо. Основна схема пояснення полiтичної поведiнки при цьому була запозичена з психологiї, де точнi методи аналiзу поведiнки почали застосовуватися ранiше. На переднiй план у полiтологiчних дослiдженнях висувається бiхевiоризм, представники якого проголосили курс на вивчення конкретної поведiнки як у формальних, юридично оформлених, так i в неформальних групах. Згiдно з вихiдними принципами бiхевiоризму об’єктом полiтологiчного дослiдження мають бути не законодавчi норми та формальнi аспекти полiтичної системи суспiльства, не суспiльство й полiтика в цiлому, а дiї людей, спрямованi на досягнення своїх полiтичних цiлей. Роблячи наголос на вивченнi поведiнки iндивiда в конкретних ситуацiях, бiхевiоризм сприяв глибокому пiзнанню конкретної полiтичної, особливо електоральної, поведiнки.
Поняття „полiтична поведiнка” однопорядкове з такими поняттями, як „полiтична активнiсть”, „полiтична участь”. Найбiльш загальним серед них є поняття „полiтична дiяльнiсть”, яке вiдображає всю багатоманiтнiсть дiй людей у сферi полiтики як у персоналiзованих, так i в iнституцiоналiзованих формах. Поняття „полiтична активнiсть” наголошує на певнiй спрямованостi полiтичної дiяльностi – спрямованостi на вдосконалення або змiну соцiально-економiчного й полiтичного порядку, полiтичних iнститутiв. Полiтична активнiсть на iндивiдуальному рiвнi – це сукупнiсть тих форм життєдiяльностi окремої особи, в яких виявляється її прагнення брати активну участь у полiтичних процесах, вiдстоювати свої полiтичнi права та iнтереси.
Поняття „полiтична участь” використовується в полiтологiї для позначення тих форм полiтики, якi не пов’язанi з професiйною полiтичною дiяльнiстю. Формами полiтичної участi є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мiтингах, демонстрацiях тощо. Пiд полiтичною поведiнкою розумiють будь-яку форму участi у здiйсненнi влади або протидiї її здiйсненню. Це поняття розкриває структуру й механiзм полiтичної дiяльностi. Воно охоплює участь у формальних органiзацiях i масових рухах, залученiсть до рiзних елементiв полiтичної системи чи свiдоме вiдмежування вiд них, активну публiчну манiфестацiю своїх поглядiв з метою впливу на полiтичнi iнститути чи полiтичну апатiю. Отже, полiтична поведiнка проявляється у багатоманiтних формах.
Умови, при яких особистiсть може приймати участь у полiтицi i впливати на органи державної влади:
-висока суспiльна i полiтична культура особистостi, розумiння того, що вiдбувається в суспiльствi;
-об’єктивна i повна iнформацiя про полiтичне життя суспiльства;
-з’єднання своїх зусиль з зусиллями iнших людей (партiї, об’єднання);
-характер полiтичної системи, рiвень її демократизацiї, наявнiсть правової бази.
Найбiльш загальну типологiю полiтичної поведiнки здiйснив М. Вебер. Залежно вiд ступеня участi людейуздiйсненнi влади вiн розрiзняв три типиполiтичної поведiнки: полiтики за випадком, полiтики засумiсництвом i полiтики за професiєю. Полiтиками за випадком є бiльшiсть громадян. Участь у полiтицi для них не є нi професiйним, нi постiйним заняттям i виявляється лише час вiд часу: пiд час голосування, присутностi на полiтичних зборах тощо. Полiтики за сумiсництвом ведуть полiтичну дiяльнiсть лише в разi необхiдностi, i вона не є для них першочерговою справою життя нi в матерiальному, нi в iнтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботi представницьких органiв, полiтичних партiй, обговореннi та прийняттi рiшень. Полiтики за професiєю живуть „для” або „за рахунок” полiтики. Полiтична дiяльнiсть є для них професiйним заняттям i основним джерелом засобiв iснування. Вона проявляється в постiйнiй роботi в полiтичних органiзацiях або в полiтичному лiдерствi.
Поширеною є типологiя полiтичної поведiнки, запропонована польськими дослiдниками. Вони розрiзняють два основних типи: вiдкритий (полiтична дiя) i закритий (полiтична бездiяльнiсть, або iммобiльнiсть). У межах вiдкритої полiтичної поведiнки особа може виконувати такi полiтичнi ролi:
1) звичайний член суспiльства, громадянин iз незначним полiтичним впливом, незначною активнiстю та iнтересом до полiтики;
3) громадянин – член суто полiтичної органiзацiї (полiтичної партiї або подiбної), який цiлеспрямовано i з власної волi бере участь у полiтичному життi;
4) громадський, особливо полiтичний, дiяч;
5) професiйний полiтик, для якого полiтична дiяльнiсть є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом iснування, а й сенсом життя;
6) полiтичний лiдер – загальновизнаний полiтичний дiяч, керiвник полiтичної партiї, громадсько-полiтичної органiзацiї чи суспiльно-полiтичного руху.
Закрита полiтична поведiнка (полiтична iммобiльнiсть) також може проявлятися в рiзних формах, а саме:
2) полiтична виключенiсть як результат заорганiзованостi полiтичної системи, розчарування в полiтичних iнститутах i лiдерах i байдужостi до їхньої дiяльностi;
3) полiтична апатiя як форма неприйняття полiтичної системи, вiдмови вiд будь-яких форм спiвробiтництва з нею. Може бути результатом насадження полiтичної системи насильницьким шляхом – придушенням масових соцiальних i полiтичних рухiв, окупацiєю тощо;
4) полiтичний бойкот як вияв активної ворожостi до полiтичної системи та її iнститутiв.
Цi форми закритої полiтичної поведiнки є виявами полiтичної вiдчуженостi, яка полягає в зосередженнi зусиль iндивiда на розв’язаннi проблем особистого життя та їх вiдривi i протиставленнi життю суспiльному й полiтичному, зокрема. В мiру зростання полiтичної вiдчуженостi укорiнюється згубна для iснування полiтичної системи суспiльства iдея, що кожен захищає себе сам, що надiятися на пiдтримку офiцiйних владних структур немає сенсу.
У полiтичнiй поведiнцi як колективнiй дiї залежно вiд ступеня активностi її учасникiв можна виокремити такi основнi групи:
послiдовники – пiдтримують висунутi лiдерами цiлi як такi, що вiдповiдають їхнiм iнтересам; їх полiтична поведiнка характеризується рiзним ступенем активностi та участi в органiзацiях i рухах;
активiсти –є посередниками мiж лiдерами й послiдовниками, органiзують учасникiв полiтичного руху, постачають лiдерам iнформацiю про його розвиток;
лiдери думки –справляють на полiтичну органiзацiю чи рух, полiтичне життя в цiлому не органiзацiйний, а iнтелектуальний вплив. Це, наприклад, публiцисти, письменники, поети, вiдомi актори й журналiсти, ведучi популярних теле- i радiопрограм та iн. Будучи широковiдомими та вмiючи володiти аудиторiєю, вони через засоби масової iнформацiї справляють величезний вплив на полiтичне життя суспiльства. Проте за браком у бiльшостi представникiв зазначених професiй ґрунтовних знань, потрiбних для полiтичного керiвництва, — полiтологiчних, правових,економiчних, їхнiй вплив на полiтичне життя суспiльства, особливо в разi ангажованостi тими чи iншими полiтичними силами, не завжди сприятливий.
2. Проблеми полiтичної соцiалiзацiї особистостi. Особливостi полiтичної соцiалiзацiї вiйськовослужбовцiв.
Соцiалiзацiя – це життєво важливий процес як для суспiльства загалом, так i для окремих його громадян, завдяки якому в неструктуризовану природу iндивiда вносяться iснуючi соцiальнi форми, певнi культурнi цiнностi й норми, що спрямовують потенцiальну активнiсть особи в соцiально визначеному напрямi. Якщо визнати справедливим твердження, що жодна з форм соцiальної поведiнки не є природною для людини, то суспiльство можна уявити як велику „навчальну систему”. І цей процес „навчання” – це i є соцiалiзацiя. Ще дитиною людина повинна навчитися зав’язувати шнурiвки, регулювати задоволення своїх потреб у їжi й вiдпочинку, засвоїти, як i над чим можна жартувати, з яких причин плакати, сердитись, що цiнувати й кому довiряти. Цi навички, з’явивишись одного разу, потiм пiдсилюються як самою людиною, так i впливом ззовнi, з боку тих iнституцiональних стосункiв, в яких людинi доведеться жити.
Отже, соцiалiзацiю можна визначити як процес, завдяки якому люди навчаються думати i поводитися соцiально припустимим чином.
Вона є процесом i результатом засвоєння i активного вiдтворення iндивiдом соцiального досвiду, що вiдбувається в умовах спiлкування з iншими людьми i в рiзноманiтних сферах дiяльностi. Поведiнка людини у сферi полiтичного спiлкування i полiтичної дiяльностi значною мiрою є результатом полiтичної соцiалiзацiї.
Полiтична соцiалiзацiя – це процес засвоєння притаманних даному суспiльству полiтичних цiнностей, настанов, переконань, моделей поведiнки, що вiдбувається протягом становлення та еволюцiї iндивiда як члена полiтичної спiльноти i спрямований на забезпечення його свiдомої участi в полiтичному життi.
Теорiя полiтичної соцiалiзацiї є продовженням загально-соцiологiчної теорiї соцiалiзацiї i водночас вiдображенням специфiки полiтичної сфери. Серед найвiдомiших теорiй полiтичної соцiалiзацiї слiд назвати:
Т. Парсонс);
• бiгемвiористську, що дослiджує полiтичну соцiалiзацiю як процес становлення iндивiдуальної полiтичної свiдомостi на основi успадкованих (В. Скiннер) або соцiально набутих (А. Маслоу, Р. Уотерс, Р. Лейн) цiнностей та емоцiй;
• психоаналiтичну, яка пов’язує полiтичну соцiалiзацiю з аналiзом пiдсвiдомих та iррацiональних мотивiв полiтичної поведiнки (Е. Ерiксон, Е. Фромм).
Полiтична соцiалiзацiя – форма взаємодiї полiтичної органiзованої спiльноти й iндивiда, унаслiдок якої людина набуває або втрачає тi чи iншi соцiальнi властивостi, що характеризують її як „людину полiтичну” – „homopoliticus”.
Вона є двостороннiм процесом. З одного боку, вiдбувається iнтерiоризацiя полiтичних вiдносин, тобто перехiд вимог соцiально-полiтичної системи суспiльства у внутрiшню структуру особи. З iншого боку, маємо екстерiоризацiю набутих iндивiдом рис, їх перенесення у сферу полiтичних вiдносин.
Як наслiдок, полiтична соцiалiзацiя служить засобом забезпечення суспiльного порядку, формою зв’язку мiж поколiннями та в межах одного поколiння i, нарештi, стає засобом соцiально-полiтичного контролю над особою. Зауважимо, що будь-яке суспiльство намагається зробити процес залучення до полiтики „мало помiтним” для самої особи, що соцiалiзується.
Заiнтересованi мотиви передбачають свiдоме взяття на себе певних обов’язкiв стосовно держави й суспiльства. Вони пов’язанi або з бажанням людини вiдповiдати вимогам полiтичної системи згiдно з внутрiшнiми переконаннями, по совiстi, через почуття обов’язку, на основi вiри в ефективнiсть i справедливiсть iснуючого полiтичного ладу (таку модель полiтичної соцiалiзацiї умовно можна назвати „моделлю переконаностi”), або навпаки – через рацiональне усвiдомлення iндивiдом особистих вигод вiд участi в полiтичнiй дiяльностi, завдяки налаштованостi людини на отримання певних благ, переваг, привiлеїв в обмiн на пiдкорення („модель iнтересу”). Вважається, що полiтична соцiалiзацiя вiдповiдно до „моделi iнтересу” переважає у полiтичнiй свiдомостi населення США. Прагматизм, що став своєрiдною нацiональною релiгiєю американцiв, знаходить своє вiдображення i у сферi полiтики. Вiн спонукає суб’єкта полiтичної дiяльностi керуватися насамперед власними iнтересами та уявленнями про особисте благо, користь i вигоду, розглядати полiтику як свого роду бiзнес.
Третя модель соцiалiзацiї – „модель пiдкорення” – пов’язана з дiєю примусових мотивiв соцiалiзацiї. Полiтична система виступає як примусова сила, здатна приборкати антисуспiльнi схильностi й бажання iндивiда. Індивiд пристосовується до вимог полiтичної системи. Головними мотивами його полiтичної поведiнки є обережнiсть, поступливiсть пiд тиском заборон i можливого застосування насильства, страх перед покараннями тощо. Отже, цiй моделi притаманна вiдмова вiд широкого використання активностi особи для пiдтримки полiтичної системи. Вона виходить iз того, що людина –недосконала iстота, нездатна на самостiйнi рiшення, пасивний об’єкт полiтики. Пiдкорення людини державi, партiї, елiтi обмежує її участь у розв’язаннi полiтичних проблем.
Будь-яка полiтична влада спирається на всi мотивацiйнi моделi полiтичної соцiалiзацiї. Однак розвиток цивiлiзацiї загалом веде до звуження сфери примусу й ширшого використання мотивiв, пов’язаних з переконанiстю та iнтересами людей.
Процес екстерiоризацiї, тобто перетворення засвоєного особою полiтичного досвiду в полiтичну дiйснiсть, також виконує важливi функцiї.
• узгодження поведiнки особи з принципами полiтичної системи, досягнення суспiльної i нацiональної злагоди;
• цiннiсна орiєнтацiя –залучення особи до концептуальних основ полiтичної спiльноти, котрi в демократичних суспiльствах включають такi провiднi принципи, як свобода, справедливiсть, рiвнiсть, правовi гарантiї особистих прав та свобод i т. п.;
• прагматична, iнструментальна функцiя, пов’язана з практичними потребами особи, з типом i формами її соцiальної i полiтичної активностi, участю у полiтичному життi, можливiстю виконувати свої обов’язки, використовувати свої права, орiєнтуватися у складних соцiально-полiтичних ситуацiях.
Значною мiрою полiтична соцiалiзацiя є керованим процесом. Державi не байдуже, якi громадяни виховуються у суспiльствi, як вони ставляться до пануючих у ньому правових норм i полiтичних цiнностей. Ще Арiстотель писав, що справжнiм мiрилом полiтичної системи є той тип громадянина, якого вона виховує. Згiдно з таким поглядом, хорошою є держава, що „продукує” хороших громадян.
Сучаснi уявлення про риси „iдеального громадянина”
• вступає у полiтику з чiтко усвiдомленими iнтересами, якi вiн спiввiдносить з iнтересами „своїх” соцiальних груп (тобто тих, з котрими вiн себе iдентифiкує);
• навчений прийнятних для суспiльства „правил полiтичної гри”, особливо терпимостi та толерантностi;
Агенти полiтичної соцiалiзацiї
об’єктивний характер. До них можна вiднести сiм’ю, систему освiти, закони, референтнi групи, лiдерiв у формуваннi громадської думки, засоби масової iнформацiї. Розглянемо деякi з них.
Первинний iнститут, в якому започатковується полiтична соцiалiзацiя iндивiда – це сiм’я. Полiтична соцiалiзацiя вiдбувається тут мимоволi, на пiдсвiдомому рiвнi, спираючись на досвiд, набутий в iнших сферах життєдiяльностi, у процесi здiйснення родиною iнших виховних функцiй. Батьки формують полiтичнi переконання дiтей, схиляють їх до вiдповiдної полiтичної позицiї своїм ставленням до суспiльних подiй, висловленим задоволенням або незадоволенням станом справ у суспiльствi, а не через рацiональне обґрунтування своїх оцiнок. Значну роль вiдiграють фактори повторення, особистого прикладу, пiдкрiпленi довiр’ям членiв сiм’ї один до одного, емоцiйними впливами Поза сiм’єю найбiльшу роль у полiтичнiй
Впливовiшими факторами шкiльного перiоду соцiалiзацiї можуть бути ставлення учителiв до демократiї, змiстовний характер пiдручникiв з нацiональної iсторiї, культури, економiчної системи, шкiльнi ритуали, полiтичнi клуби, участь в учнiвському самоврядуваннi
свої полiтичнi погляди, вiдстоювати власну полiтичну позицiю без нагляду дорослих.
У полiтичнiй соцiалiзацiї дорослих людей дуже важливу роль вiдiграють групи з однорiдним професiйним статусом, оточення на роботi, де доросла людина проводить багато часу. Крiм професiйних груп, треба враховувати вплив релiгiйних громад, етнiчних груп. Такi групи мають вплив на людину навiть тодi, коли вона сама не є активним їх членом. В американськiй полiтологiї вони здобули назву референтних. Найвпливовiшими у справi полiтичної соцiалiзацiї визнаються такi референтнi групи, як партiї, етнiчнi та релiгiйнi групи, групи за професiями, їхнiй тиск на громадську думку є тим бiльший, чим частiше вони збираються разом, чим меншою є їх чисельнiсть, чим довше вони Існують, чим тiснiше їх члени пов’язанi мiж собою. Саме наявнiстю референтних груп можна пояснити, чому люди iнодi мають свiй погляд на те чи iнше явище полiтичного життя, навiть не знаючи добре, що воно собою являє, їх погляд – це продукт соцiалiзуючої функцiї певної референтної групи.
Полiтична соцiалiзацiя – процес безперервний, вiн не закiнчується з досягненням людиною якогось вiку або статусу/ Можна видiлити такi стадiї процесу полiтичної соцiалiзацiї.
через думки й оцiнки полiтичних подiй батьками, друзями, учителями; в її свiдомостi вiдбувається персоналiзацiя первинних полiтичних образiв (наприклад, образу президента), з’являються елементи самостiйного досвiду взаємодiї з владою i ставлення до неї.
2. Активна стадiя починається, коли людину залучають до участi в дiяльностi полiтизованих громадських об’єднань, полiтичних партiй i рухiв, у функцiонуваннi локальних полiтичних структур. На цiй стадiї йде розширення самостiйного полiтичного досвiду людини, вона вже може виносити iндивiдуальнi полiтичнi судження, формувати полiтичнi позицiї, здатна протистояти тиску колективної думки. Активна стадiя не обов’язково збiгається з трудовим перiодом у життi людини. Інодi вона починається у дотрудовий перiод, а її пiк може припадати i на пенсiйний вiк. Саме в цей перiод, коли з’являється бiльше вiльного часу i стабiлiзується соцiальний статус, людина часто починає активне громадське i полiтичне життя. І навпаки, тi, хто тiльки вступає у трудову стадiю свого життя i кому може загрожувати безробiття через певнi полiтичнi погляди та певну полiтичну дiяльнiсть, не бажають брати в нiй участь. Врештi-решт, людина може зовсiм не мати у своєму життi активної стадiї полiтичної соцiалiзацiї унаслiдок негативного або просто пасивного ставлення до полiтики
3. Пасивна стадiя полiтичної соцiалiзацiї – послаблення цього процесу як наслiдок свiдомого або несвiдомого (пов’язаного, наприклад, з вiковими особливостями) вилучення iз системи полiтичних вiдносин. Повного вилучення людини з полiтичного життя в суспiльствi не буває. Якийсь мiнiмум iнформацiї про полiтичнi подiї вона все одно отримує. Але брати участь у полiтичнiй дiяльностi вже або не може, або не хоче.
Полiтична участь як наслiдок полiтичної соцiалiзацiї
Результатом процесу полiтичної соцiалiзацiї, без якого не обходиться жодна полiтична система, є готовнiсть iндивiда до участi в полiтичному життi, певний рiвень його полiтичної мобiлiзованостi. Ця готовнiсть виявляється:
• на рiвнi знань, який має бути достатнiй для того, щоб свiдомо прилучатися до полiтичного процесу, мати уявлення про основнi принципи функцiонування полiтичної системи та про можливi наслiдки своєї участi в полiтицi;
• на рiвнi визнання фундаментальних вартостей суспiльства, де до пiзнавального аспекту мобiлiзованостi додається ще й емоцiйний та вольовий аспекти;
• на рiвнi полiтичних навичок, якi дають змогу iндивiду переходити вiд слiв до дiла.
Полiтика – це завжди, з одного боку, влада, а з iншого – iнтереси iндивiдiв i груп людей, заради задоволення i узгодження яких влада створюється i функцiонує. Що ж це таке – суспiльний iнтерес, та яку роль вiн вiдiграє у полiтицi?
Пiд iнтересом, звичайно, розумiють спрямованiсть людини чи групи людей на певний об’єкт або певну дiяльнiсть. Інтереси формуються на базi усвiдомлення людьми власних потреб та можливих шляхiв їх задоволення через той чи iнший вид суспiльної дiяльностi.
Можна сказати, що iнтерес є таким проявом потреби, який корелює з вчинками, дiями того чи iншого суб’єкта, спонукаючи його до суспiльної дiяльностi.
За об’єктом, на який спрямована дiяльнiсть суб’єкта, суспiльнi iнтереси подiляються на економiчнi, полiтичнi, соцiальнi, духовнi. Полiтичнi iнтереси зумовлюють напрям полiтичної дiяльностi iндивiда або групи, спонукають до неї. У процесi їх реалiзацiї вiдбувається самоствердження суспiльного суб’кта у сферi полiтики (через участь у полiтичному процесi), виявляється його ставлення до владних структур (через сформульованi ним вимоги щодо їх функцiонування, створення або замiни). Треба, однак, зазначити, що через полiтичну дiяльнiсть задовольняються не лише полiтичнi, а й iншi види потреб та iнтересiв: економiчнi, культурнi, релiгiйнi, оскiльки полiтика регулює усi сфери суспiльного життя.
Будь-якi незадоволенi потреби, труднощi або диспропорцiї у розвитку суспiльства загалом можуть викликати iнтерес iндивiда до полiтики, якщо їх вирiшення залежить вiд рiшень та дiй влади. Рiвень податкiв, шкiльна реформа, охорона пам’яток культури –усi цi проблеми можуть набувати полiтичного характеру, i суспiльство, певна рiч, зацiкавлене в тому, щоб якомога бiльше людей брало участь у їх розв’язаннi.
рiвнях: у сiм’ї, товариствi, у трудовому колективi. Унiкальнiсть полiтики полягає у тому, що тут iндивiд дiстає змогу спiлкуватися з великими групами людей, може знайомитися з їх iнтересами та впливати на їх поведiнку. У спiлкуваннi з великими групами людей формується громадянська iдентичнiсть людини –усвiдомлення себе самої не тiльки як члена сiм’ї, представника своєї нацiї, а й як члена всього суспiльства. А розвиток кожної людини – це водночас i розвиток її iдентичностi. Тому полiтика– ефективний засiб розвитку особистостi.
Розвиток iдентичностi – процес послiдовний. У ньому, на думку соцiальних психологiв, не можна перескакувати через рiвнi. Той, хто не керує самим собою, хто неспроможний органiзувати своє особисте життя, не може бути вiдповiдальним учасником полiтичного процесу. Порiвнюючи розвиток полiтичних систем, захiднi полiтологи виявили таку закономiрнiсть: чим бiльша кiлькiсть громадян у тiй чи iншiй країнi не вмiє регулювати свою поведiнку, не вiдчуває упевненостi у своїх вчинках, тим менше полiтична система може розраховувати на їх пiдтримку. Проте буває й так, що полiтиком стає людина з нерозв’язаними внутрiшнiми проблемами, незрiлими взаєминами з близькими людьми, або така, що не змогла зайняти належне мiсце у професiйному середовищi. Полiтична участь у такому разi є засобом компенсацiї особистих або творчих невдач. Саме з цiєї причини на Заходi велику увагу привертає праця бiографiв, що описують особисте життя полiтичних дiячiв. Адже людям не байдуже, хто керуватиме їхнiм суспiльним життям та якою може бути мотивацiя, поведiнка щодо участi в полiтичнiй дiяльностi.
Інша потреба, що змушує людей проявляти полiтичну активнiсть–це потреба вiдчувати, що здiйснюєш особистий контроль над поточним перебiгом подiй. Об’єкт контролю – полiтичнi iнститути, їх дiяльнiсть, поведiнка iнших людей у вирiшальних проявах суспiльного життя. Тривала участь у полiтицi без задоволення цiєї базової потреби, зазначають психологи, є причиною обструкцiї, яка, своєю чергою, веде або до вiдчуження людей вiд полiтики, або до їх участi в екстремiстських полiтичних групах, що звертаються до насильства.
чи загальнонацiональному).
Полiтична участь громадян є важливим аспектом функцiонування демократичних систем, бо саме вона, у кiнцевому пiдсумку, є свiдченням того, що владу визнають легiтимною. Форми полiтичної участi можуть бути бiльш активними i свiдомими (наприклад, добровiльна участь у якiйсь масовiй акцiї на основi власного рiшення) або бiльш пасивними (наприклад, виконання чиєїсь волi, наказу). Але в обох випадках маси (звичайнi люди, громадяни) втручаються у полiтичне життя, i без такого втручання не iснує жодна сучасна полiтична система.
Для активних форм участi – впливу на полiтичнi рiшення, втручання у процес формування полiтичних курсiв, що їх виробляє полiтичне керiвництво, iндивiд повинен володiти соцiальною iнформацiєю, мати до неї доступ.
полiтичної влади, усунення насильства у процесi розв’язання полiтичних проблем та засiб для уведення у певнi рамки конкурентної боротьби мiж рiзними полiтичними партiями На думку прихильникiв демократичного елiтаризму, надмiрне розширення полiтичної участi, навпаки, становить загрозу демократичним iнститутам. Вони вважають, що полiтичну участь треба звести до мiнiмуму, щоб зберегти iнструменти прийняття рiшень у руках тих, хто краще поiнформований i може ефективнiше пiдтримувати демократичнi цiнностi.
полiтичного життя важливим є останнiй подiл.
Пряму полiтичну участь маємо передусiм у межах невеликих полiтичних громад, де маси на зборах приймають рiшення бiльшiстю голосiв. До прямих форм полiтичної участi на загальнонацiональному рiвнi можна вiднести референдум та плебiсцит.
Основнi форми
Полiтична поведiнка особи як активна полiтична дiя може проявлятися в iнституцiоналiзованих та позаiнституцiональних формах. До iнституцiоналiзованих форм полiтичної поведiнки належать участь у виборах, референдумах, суспiльно-полiтичних рухах, роботi полiтичних партiй та iн. У сучасному демократичному суспiльствi основними iнституцiоналiзованими формами полiтичної участi, тобто непрофесiйної полiтичної дiяльностi, для абсолютної бiльшостi громадян є вибори i референдуми. Про особливостi виборiв за рiзних виборчих систем мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму полiтичної участi, як референдум.
За способом органiзацiї та проведення референдум близький до виборiв. У полiтичнiй практицi сучасних держав референдум (вiд лат. referendum– те, що має бути повiдомлено) – це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспiльного питання.
На загальнонацiональний референдум виносяться тi питання, якi стосуються найважливiших проблем полiтичного життя країни: прийняття конституцiї та поправок до неї, вибору форми державного правлiння чи форми державного устрою, вступу країни до мiжнародних органiзацiй тощо.
Рiзновидом референдуму є плебiсцит (вiд лат. plebs– простий народ i scitum– рiшення, постанова) – опитування населення шляхом голосування про належнiсть територiї, на якiй воно проживає, тiй чи iншiй державi.
Нерiдко плебiсцит тлумачиться дещо ширше –як всенародне голосування, яке проводить держава з найважливiших питань.
Основна вiдмiннiсть мiж виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборцi визначають, хто з кандидатiв представлятиме їхнi iнтереси в представницьких органах чи обiйме виборну посаду, то на референдумi вони самi приймають остаточне рiшення з того чи iншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцiнкареферендуму як демократичного iнституту та його часте застосування в колишнiх соцiалiстичних країнах, якi стали на шлях демократiї.
Проте оцiнка референдуму як iнституту прямої демократiї не має бути однозначно позитивною, бо вiн нерiдко виступає засобом полiтичного манiпулювання й досягнення правлячими колами полiтичних цiлей. Розглянемо деякi тiньовi, тобто слабкi й непомiтнi з першого погляду, сторони цього способу прийняття полiтичних рiшень.
референдуму знизу чиняться всiлякi перешкоди.
По-друге, парламент, президент чи уряд, виносячи на референдум те чи iнше питання, як правило, намагаються сформулювати його так, щоб по можливостi наперед визначити бажану для них вiдповiдь. Учасники референдуму не вносять змiн до пропонованого законопроекту, а мають лише пiдтримати чи вiдкинути заздалегiдь сформульоване рiшення, вибравши один з двох можливих варiантiв вiдповiдi: „так” або „нi”.
По-третє, в разi отримання небажаних для правлячих кiл результатiв референдуму вони можуть довiльно тлумачитися, наприклад як результати опитування, що не мають юридичних наслiдкiв, можуть зовсiм не братися до уваги або iнтерпретуватися протилежним чином.
на референдумi приймається за ситуативного, моментного стану громадської думки, яка формується i змiнюється значною мiрою пiд впливом тимчасових чинникiв: окремих полiтичних подiй, пропаганди, агiтацiї тощо. Громадська думка може швидко змiнитись, результати референдуму вже не будуть вiдповiдати настроям бiльшої частини суспiльства, проте зберiгатимуть свою силу.
По-п’яте, на референдумi рiшення з того чи iншого питання може прийматися некомпетентними з цього питання його учасниками. Це стосується, наприклад, виборуформи державного правлiння або державного устрою. Щодо переваг i недолiкiв кожної з цих форм i доцiльностi їх впровадження в тiй чи iншiй конкретнiй країнi навiть фахiвцi не можуть дiйти однозначної думки, а на референдумi вибирати ту чи iншу форму доводиться масам.
По-шосте, як це не парадоксально, але з допомогою референдуму меншiсть суспiльства нерiдко нав’язує свою волю його бiльшостi. Оскiльки референдум вважається таким, що вiдбувся, за умови участi в ньому простої бiльшостi населення, яке має право голосу, то можлива ситуацiя, коли рiшення на референдумi приймається меншiстю населення. Наприклад, у референдумi щодо прийняття нинi чинної Конституцiї Росiї взяли участь 54 % виборцiв, з яких проголосували „за” 58 %. А це означає, що Основний Закон країни прийняла менш як третина всiх виборцiв.
Для того щоб референдум повнiше вiдбивав волевиявлення народу, потрiбно, щоб остаточно прийнятим вважалось таке рiшення, яке пiдтримала квалiфiкована бiльшiсть (двi третини) населення, що взяло участь у голосуваннi. Але навiть у тому разi, коли рiшення на референдумi приймається бiльшiстю населення, в суспiльствi завжди залишається меншiсть з протилежними iнтересами, якi вона може вiдстоювати рiзними засобами. А це означає, що референдум може призвести до соцiального й полiтичного протистояння в суспiльствi.
Отже, референдум не можна розглядати як iдеальний iнструмент народовладдя. Вiдомi численнi випадки, коли за допомогою референдуму приймалися недемократичнi i навiть трагiчнi для долi держави рiшення. Тим паче референдум не повинен бути кон’юнктурним засобом полiтичної боротьби i проводитись часто з будь-яких питань.
Залежно вiд обставин, за яких громадянин проявляє свою полiтичну активнiсть, його участь у полiтицi набуває рiзних форм. Це може бути просто реагування на iмпульси, що йдуть вiд полiтичної системи (обговорення полiтичних подiй на кухнi); участь у виборах, тобто делегування повноважень iнститутам представницької демократiї; дiяльнiсть у полiтичних органiзацiях та установах, що включенi в полiтичну систему або спрямованi проти неї; дiї прямої участi (мiтинги, пiкетування, полiтичнi страйки, голодування, акти громадської непокори); участь у нетрадицiйних суспiльно-полiтичних рухах. Громадянин може бути взагалi пасивний, бездiяльний у сферi полiтики i мотиви його вiдмови вiд полiтичної участi також можуть бути рiзнi.
Полiтична участь i полiтична неучасть – це двi рiзнi форми полiтичної поведiнки iндивiда, два способи практичної взаємодiї соцiального суб’єкта з полiтичним середовищем, через якi вiн виражає своє ставлення до полiтичної або всiєї суспiльної системи та iнших соцiальних об’єктiв.
10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН (Париж) прийняла i проголосила „Загальну декларацiю прав людини”.
Характеристика основних громадянських i полiтичних прав:
Громадянськi права – це сума прав i свобод, визначених законодавством людинi, як члену громадянського суспiльства (право на життя, свободу, особисту недоторканiсть тощо). Вони надаються як громадянам даної держави, так i громадянам iнших держав, а також особам без громадянства.
свобода полiтичних об’єднань, виборче право, свобода слова, друку, совiстi тощо.
Культурнi права – право на освiту, на участь в культурному життi.
Шляхи пiдвищення полiтичної соцiалiзацiї особистостi
- Формування полiтичної свiдомостi i полiтичних цiнностей, та трансформацiя їх у внутрiшню структуру особистостi;
- Формування полiтичної культури особистостi;
- Пiдвищення рiвня освiти кожного громадянина;
- Розширення можливостей полiтичної участi особистостi в умовах демократизацiї суспiльства;
- Пiдвищення рiвня життя кожної людини.
-Командний склад армiї – це висококвалiфiкованi, пiдготовленi, культурнi, полiтично активнi офiцери – вихователi своїх пiдлеглих.
Висновок: результатом процесу полiтичної соцiалiзацiї є готовнiсть особи до участi в розмаїтих формах полiтичної дiяльностi, її залученiсть до полiтичного процесу, зайняття позицiї свiдомого громадянина.
|
