Контрольна робота
з предмету:
«Деонтологiя в соцiальнiй роботi»
План
1. Етичнi погляди та благодiйнiсть Г. С. Сковороди. 3
2. Соцiальний працiвник у конфлiктнiй i екстремальнiй ситуацiях. 7
Список використаної лiтератури. 18
1. Етичнi погляди та благодiйнiсть Г. С. Сковороди
Григорiй Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селi Чорнухи Лубенського полку на Полтавщинi, в сiм’ї малоземельного козака. Помер – 9 листопада 1794 року в с. Іванiвцi на Харкiвщинi (нинi с. Сковородинiвка Золочiвського району) [1, c. 11].
Широке звертання до проблем етики, всебiчне осмислення її теоретичних засад та моральної практики, форма побудови занять — у виглядi диспутiв — справили великий вплив на життєвий вибiр першого професiйного українського фiлософа — Григорiя Сковороду. З нього, власне, i розпочинається iсторiя української фiлософiї, що стає поряд iз фiлософiєю захiдноєвропейського Просвiтництва.
Центральною проблемою його етики є проблема самопiзнання, що має виражений моральнiсний змiст. У дiалозi «Розмова про те: знай себе» вiн пише: Людиною є глибоке серце чи думка її» [7, с. 69]. У дiалозi «Розмова 4-та про те ж: знай себе» говориться: «Серце, думки й душа — то все одне» [7, с. 80].
У характеристицi «серця», тобто якiсних ознак моральної людини, Сковорода виявляє її двояку природу. Вiн має на увазi не традицiйне для християнства протиставлення духовного i тiлесного, а двоякiсть тiлесного i духовного начал. Так само, як iснує тiло «земляне» i тiло духовне, так можуть iснувати i «два серця». Пiд тiлом духовним мається на увазi «iстинне тiло, приховане у Христi» [7, с. 82].
духовне та тiлесне, божественне та земне, вiчне та минуще, фiлософ обґрунтовує, що основне в людинi — «божественний дух».
Справдi, щоб «знайти у собi людину», потрiбно заглибитися всередину себе самого: серцем перелетiти вiд земного Адама до Павлової людини: до «невидимого, небесного, до нашого свiту». Так ми «проникаємо у самий центр нашого серця й душi нашої». Таку людину фiлософ називає iстинною. Через розумiння i взаємну любов уникають смертi, адже пiзнають у собi нетлiнну й iстинну людину [4, c. 121].
Вiчнiсть здобувається духовним подвигом. Актуальною є думка про духовну силу особистостей, здатних нести у собi iстину та утверджувати її власною дiяльнiстю. Звертаючись до образу старозавiтного Мойсея, Сковорода бачить у ньому особистiсть, що об'єднала своєю волею єврейський народ. Вiн «зробив його щасливим i переможним», — говорить Сковорода.
Соцiальнi проблеми, що розв'язуються у працях фiлософа, мають виражене моральнiсне забарвлення. Цiннiсть людської дiяльностi пов'язується з спрямуванням її на iнтереси ментального життя. У працi «Вхiднi дверi до християнського доброчестя», вдаючись до поняття «всезагальний розум», фiлософ обґрунтовує його змiст у системi цiнностей народного життя. Органiзованi на засадах розумного стосунки в сiм'ї, у державi дають життя, що буває «раєм, небом, божим домом».
Для самоорганiзацiї народу на звiльнення вiд соцiального i духовного рабства важлива духовна єднiсть етносу, вiра у власнi сили i воля до досягнення мети[4, c. 122].
Беручи вiдомий епiзод зi Старого Завiту про вихiд євреїв з єгипетського полону, фiлософ зосереджує увагу на питаннi: чому «600 тисяч були викликанi в обiтовану землю пiшi, а чому лише два в неї увiйшли». Вiн наголошує, що тi, хто повiрив, дiйшли. Саме вони заснували роди, їх нащадки народом стали: не лише кровно спорiдненим, але i духовним цiлим.
Розмiрковуючи над питанням щастя, Сковорода протиставляє матерiальнi чинники добробуту людини i душевний спокiй. Досягнення у науках ще не роблять людину щасливою. Не дає їй щастя i ситiсть шлунку та iншi тiлеснi задоволення. Справжнє духовне задоволення, що дає людинi вiдчуття щастя — самопiзнання. «Оце ж i є бути щасливим — пiзнати, знайти самого себе» [7, с. 234].
В етицi Сковороди має мiсце певне протиставлення логiчного пiзнання на користь чуттєвого. На ґрунтi останнього вiдкривається людинi розумiння сутi щастя. «Серце» у його фiлософiї — це чуттєвий розум, на вiдмiну вiд суто рацiонального знання.
Велика увага в етицi Сковороди придiлена питанням виховання особистостi. Повчальна форма його дiалогiв має моральнiсне спрямування. Фiлософ прагне шляхом дiалогу героїв спонукати читача до внутрiшнього дiалогу, попередити можливi питання та дати на них вичерпнi вiдповiдi. Дiалогова форма важлива як засiб пробудження iнтересу до любомудростi.
Отже, епоха Просвiтництва засвiдчила про себе як час особливо великого iнтересу до етичної проблематики.
На вiдмiну вiд середньовiччя, людська особистiсть розглядається у цю епоху як суб'єкт морального вибору. Фiлософiя зосереджує увагу на пошуку об'єктивних засад моралi, намагається вiдповiсти на питання джерела iснування добра i зла. Саме доба Просвiтництва остаточно «реабiлiтує» людську природу, утверджуючи у полемiцi з релiгiйною ортодоксiєю цiннiсть людської чуттєвостi для пiзнання свiту та для цiлеспрямованої людської дiяльностi [1, c. 81].
Людська природа бачиться моральнiсною. Причини iснування зла у свiтi фiлософи пояснюють не людською природою, а характером суспiльних стосункiв. Недосконалi державнi закони, негуманнi суспiльнi вiдносини — джерела соцiального зла.
Шлях морального удосконалення життя бачиться у твореннi добрих законiв, у розумному державному управлiннi, а також у моральному вихованнi громадян. Етика Просвiтництва пiдготувала ґрунт для етики нiмецького класичного iдеалiзму.
У Сковороди визрiває переконання, що справедливе суспiльство виникає на ґрунтi освiти, пiзнання людьми себе. Матерiальнi вiдносини та стосунки мiж людьми регулюються додержанням моральних принципiв. Основою моральностi i справедливостi вiн вважає «спорiднену» працю, яка є корисною для всього суспiльства, оскiльки вже сам процес виконання її приносить насолоду.
Сковорода належить до тих мислителiв, вчення яких перебуває у повнiй гармонiї з їхнiм життям. Однак цiєї гармонiї не слiд перебiльшувати, бо його гаряче прагнення знайти «гармонiйну рiвновагу» духу в умовах панування зла i несправедливостi залишилося недосяжною мрiєю.
Досягнення добра, блага є основою всiх людських вчинкiв, i тому те, що справдi корисне для людини, є бажаним для неї, а отже, i прекрасним. Користь з красою, а краса з користю, на думку Сковороди, неподiльнi; їх єднiсть i є джерелом людського щастя. Краса органiчно пов’язана з добротою, тому, твердить Сковорода, «доброта живе в однiй красi». Це й зумовило ототожнення в його свiтоглядi семантики добра i краси[1, c. 74].
не от долготи, но от благолепия и доброты цену свою получает». Важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любовi.
На його переконання, нiщо не потребує такої внутрiшньої свободи, як мистецтво: неспорiдненiсть вбиває будь-яке «художество». Для живопису i для музики, як i для всякого iншого мистецтва, необхiднi природнi здiбностi. Що ж до навчання i вправ, то вони здатнi тiльки вдосконалити талант. Якщо ж немає природної основи, покликання, то нiяке навчання не принесе бажаних i сподiваних результатiв.
Визначаючи мистецтво з погляду спорiдненої працi, Сковорода робить висновок, що справжньому митцевi насолоду приносить не слава, а сама праця над твором, яка солодша за славу.
Отже, Сковорода зробив iстотний внесок у скарбницю вiтчизняної культури. Вiн писав пiснi i музику до них, вправно грав на кiлькох музичних iнструментах, малював, а головне — створив численнi лiтературнi i фiлософськi твори. Його спадщина належить до визначних надбань вiтчизняної прогресивної культури XVIII ст., а його iм’я посiдає помiтне мiсце в ряду видатних дiячiв минулого, якi збагатили фiлософську думку та художню лiтературу України. У свiдомiсть сучасникiв та нащадкiв вiн увiйшов насамперед як народний вiльний мислитель, мандрiвний учитель життя, в якому висока освiченiсть поєднувалася з мудрiстю трудящої людини. Мужнiсть Сковороди, зневага до багатих, протест проти несправедливостi i зла, засудження наживи, духовна незалежнiсть створили йому в народi добру славу [4, c. 123].
Соцiальна робота є одним з найбiльш одухотворених видiв професiйної дiяльностi. Нинiшнiй етап розвитку соцiальної роботи в нашiй країнi можна охарактеризувати як перехiднiй до якiсно нового розвитку соцiальної педагогiки i соцiальної роботи [2, c. 25].
розвитку дiтей, а головне — соцiального захисту кожної людини [6, c. 47].
Вихiд на професiйний рiвень постановки соцiальної роботи вимагає, щоб цю професiю вибрали люди особливих особових якостей. Дiяльнiсть соцiального педагога — це зона довiри мiж людьми, шлях до їх взаєморозумiння, взаємодопомоги i взаємовiдповiдальностi [11, c. 231].
· Емпатiя — умiння бачити свiт очима iнших людей, розумiти його так само, як вони, сприймати їх вчинки з тих же позицiй i в той же час мати здатнiсть сказати iншим про своє розумiння i дати можливiсть пiдтвердити або спростувати цi уявлення iншим.
· Доброзичливiсть — здатнiсть демонструвати своє вiдношення приязнi, безумовно позитивного вiдношення, симпатiї, готовнiсть пiдтримати iншу людину.
· Делiкатнiсть — ввiчливiсть, м'якiсть з iншими людьми.
· Автентичнiсть — здатнiсть бути природним у вiдносинах з людьми, бути самим собою в контактах з тими, що оточують.
· Вiдвертiсть — готовнiсть вiдкрити iншим свiй внутрiшнiй свiт, бути щирим, умiти говорити про свої вiдчуття i думки, транслювати їх спiвбесiдниковi.
· Конкретнiсть — вiдмова вiд загальних мiркувань, умiння конкретно вiдповiдати на питання [5, c. 62].
· Безпосереднiсть — умiння говорити i дiяти в обстановцi «тут i тепер», мати чiтке уявлення про людину i її ситуацiю, а також демонструвати це.
· Комунiкабельнiсть — iнтерес до iнших людей, до спiлкування з ними, легкiсть в спiлкуваннi.
Людина, що вибрала цю професiю, повинна бути гуманiстом, володiти високою духовною i загальною культурою, бути педагогом, психологом i соцiальним робiтником, що усвiдомлює свою активну роль в захистi прав дитини на навчання, виховання, розвиток i гiдне iснування, мати твердi етичнi принципи.
i знань.
Професiонал повинен умiти вислухати i зрозумiти, коректно запитатиспитати i по-дiловому точно вiдповiсти, переконати, створити атмосферу довiри i невимушеностi, знайти тонкий психологiчний пiдхiд до клiєнта, вирiшити конфлiкт i зняти напругунапруження [9, c. 104].
В основi всього цього лежить комунiкативна технiка спiлкування. Володiння нею — найважливiша ознака професiйної придатностi фахiвцiвспецiалiстiв будь-якого профiлю, чия дiяльнiсть пов'язана iз спiлкуванням.
Згiдно ззгiдно цим можна видiлити ряднизку характеристик, складових комунiкативного портрету соцiального працiвника, якого можна назватинакликати гуманiтарiєм практичної дiї. Цi характеристики назвемонакликатимемо комунiкативною професiограмою, що, по сутi, єз'являється системою квалiфiкацiйних вимог, якi пред'являються до фахiвцяспецiалiста в областi соцiальної роботи. Фахiвецьспецiалiст в цiй областi повинен [10, c. 261]:
- знати мовний етикет i умiти його використовувати;
- органiзувати необхiдний видвид спiлкування i управляти їм;
- коректно ставити питання i точно на них вiдповiдати;
- умiти вести бесiду, спiвбесiду, дiлову розмову, суперечку, полемiку, дискусiю, дебати, дебати, диспут, круглий стiл, дiлову нараду, командну дiлову гру, переговори, торги;
- умiти аналiзувати конфлiкти, кризовiкризовi ситуацiї, конфронтацiї i вирiшувати їх;
- мати навикнавичку доводити i обґрунтовувати, критикувати i спростовувати, аргументувати i переконувати, досягати угод i компромiсiв;
- умiти правильно будувати мовупромову i iншi прилюднiпублiчнi виступивирушання;
- знати службовий етикет i умiти його використовувати;
- умiти за допомогою слова здiйснювати психотерапiю в спiлкуваннi; знiмати стрес, напругунапруження; адаптуватипристосувати клiєнта до вiдповiдних умов, коректувати його поведiнку i оцiнки.
Без опанування вищезгаданих знань i навичок здiйснення дiлового спiлкування, тобто такого спiлкування, коли за допомогою слова може бути вирiшена справарiч, неможливе.
Компетентне спiлкування є складною iнтегральною умовоюутворенням, вирiшення його проблем можливе з рiзних позицiй. Розглянеморозглядуватимемо деякi характеристики компетентного спiлкування, або майстернiсть спiлкування, суттєвi в першу чергу в контекстi практики його розвитку.
характеристик цих компонентiв i своєрiднiстю зв'язкiв мiж ними.
Багатство, складнiсть спiлкування i, вiдповiдно, компетентнiсть в спiлкуваннi пояснюютьсятлумачать рiзноманiттям його видiв. Зазвичайзвично видiляють службово-дiлове (ролеве), iнтимно-особове, ритуальне (у тому числi свiтське), манiпулятивне, дiалогiчне спiлкування та iн. [3, c. 121]
Практика показує, що далеко не завжди компетентнiсть в одному видiвидi спiлкування означає компетентнiсть в iнших його видах. Вельмидуже часто це можуть бути доситьдостатньо автономнi утворення [2, c. 214].
знання про спiлкування — необхiдний елемент компетентностi, алета лише у тому випадку, коли воно стає соцiальною установкою — готовнiстю дiяти певним чином по вiдношенню до себе, iнших, ситуацiї.
при спiлкуваннi, i одночасний особовий розвиток, самореалiзацiя.
Важливийповажний показник компетентностi в спiлкуваннi — вiдношення людини до власних цiнностей: наскiльки вiн їх рефлексує, наскiльки сам собi вiддає в них звiт. Вiдомо, що зовсiм непросто вiдповiсти собi на питання: «Чого я бiльш всьогобiльше всього хочу в цьому життi, до чого прагну, навiщо живу?». По сутi, йдеться про культурi рефлексiї як складовiй компетентностi.
Саме рефлексивно-емпатiйний розвиток людини забезпечує позицiю децентрацiї у вiдношеннiставленнi зiз партнером, умiння аналiзувати ситуацiї спiлкування не лишене те що «з власної дзвiницi». Культура рефлексiї передбачає, що учасник спiлкування здатнийздiбний стати як би посередником по вiдношенню до самого себе в цьому процесi, аналiзуючи ситуацiю, цiлi, наслiдки i тому подiбне. тощо Саме рефлексiя, позицiя людини по вiдношенню до самого собi i партнерам по спiлкуванню великою мiрою обумовлює зумовлює суб’єктнiсть сторiн, що є передумовою побудовишикування спiлкування як дiалогу [6, c. 129].
ситуацiй, завданьзадач. У сучаснiй психологiї накопичений великий об'ємобсяг емпiричних даних вiдноснощодо кожної iз згаданих граней спiлкування.
спрямованiсть на отримання багатообразноїрiзноманiтної палiтри психологiчних позицiй i засобiвкоштiв, якi допомагають повномуцiлковитому самовираженню партнерiв, реалiзацiї всiх функцiй — перцептивної, комунiкативної, iнтерактивної. Якщо виявляєтьсяопиняється допомога в подоланнiздоланнi тих або iнших труднощiв спiлкування, може бути акцентована яка-небудь одна грань цих засобiвкоштiв.
Зокрема, не випадково для вдосконалення службово-дiлового i iнтимно-особового спiлкування використовуються рiзноманiтнi види соцiально-психологiчного тренiнгу. В цiломузагалом ж компетентнiсть в спiлкуваннi означає не оволодiння якої-небудь однiєї психологiчної позицiї як найкращої, а використання комплексу цих позицiй.
Умiння застосовувати всю палiтру особових можливостейспроможностей, як би граючи на всiх психологiчних «iнструментах», — один з показникiв психологiчної зрiлостi i компетентностi.
Основа комунiкативної компетентностi — соцiальний iнтелект, тобто стiйка, заснована на специфiцi смислових процесiв i ефектного реагування здатнiстьздiбнiсть розумiти самого себе, iнших людей, їх взаємовiдношення i прогнозувати мiжособистiснi подiї [10, c. 92]. Формуванню соцiального iнтелекту сприяє перш за всепередусiм розвиток наглядовоїспостережливої сенситивностi — здiбностi спостерiгати iншу людину i одночасно запам'ятовувати, як вона виглядає, що говорить; теоретичної сенситивностi — здiбностi вибирати i застосовувати теорiї для точнiшого передбачення i пояснення вiдчуттiвпочуттiв, думок i дiй iнших людей; номотетичної сенситивностi — здiбностi розумiти типового представника тiєї або iншої групи; iдеографiчною сенситивностi — здiбностi розумiти своєрiднiсть кожної людини.
зняття тривожностi, «захисних механiзмiв» клiєнта), що допомагають iдентифiкувати себе зiз iншим, моделювати внутрiшнiй станстаток клiєнта на основi спроби представити себе на його мiсцi [9, c. 311].
Розвиток комунiкативної компетентностi в соцiальних працiвникiв за допомогою спецiальних наукових методiв передбачає вiдповiднi форми вченнянавчання. Одна з них — активне соцiальне вченнянавчання в умовах групової навчально-тренувальної дiяльностi.
Учбово-тренувальна група — одна з органiзацiйно-дидактичних форм, дiяльнiсть якої направлена на формування загальноїспiльною i професiйної компетентностi; соцiалiзуючим середовищемсередою якого є цiлiсна професiйна культура.
— в основному тому, що у цей момент ми думаємо про щось iнше. Це приводитьприводить часом до вельмидуже негативних наслiдкiв: руйнуються приятельськi вiдносини i навiть сiм'ї. Якщо ж невмiння слухати характерне для соцiального працiвника, то у клiєнта створюється неправильна думка про нього.
Таким чином, спiвробiтник соцiальної служби повинен пiдтримувати високi етичнi стандарти свого положення, виключаючи якi-небудь прийоми, введення кого-небудь в оману, нечеснi дiї, чiтко розрiзняючи заяви i дiї, зробленi їм як приватною особою i як представником своєї професiї.
Не менш важливий i такий напрямок соцiальної роботи, як поширення знань про виживання людини в екстремальних умовах (при дефiцитi матерiальних засобiв, продуктiв харчування, при затяжнiй хворобi i iнших соцiальних ситуацiях), а головне, як показала практика, — про права i пiльги громадян, гарантованих державою.
На ряду з цим стають проблеми алкоголiзму, оскiльки за вiдсутностi служб наркологiчної i психiатричної допомоги, за невисокого культурно-освiтнього рiвня населення зловживання алкоголем набуваєпридбаває загрозливих по своїх наслiдках розмiру.
Важлива сторона роботи соцiального працiвника полягає у допомозi лiтнiм людям у вирiшеннi побутових, соцiально-медичних, соцiально-психологiчних, соцiально-педагогiчних проблем, а також у забезпеченнi дозвiльної зайнятостi дiтей, пiдлiткiв, молодi i дорослого населення. Для того, щоб дозвiльнi заняття сприяли розвитку особистостiособистостi, необхiдно акцентувати увагу не стiльки на розважальнiй направленостi дозвiлля, скiльки на розвитку людини в iнтелектуальному, емоцiйному, етичному, духовному, соцiальному планi [8, c. 285].
пiдсобних господарств за допомогою впровадження освiтнiх програм пiдготовки.
Не менш значимiзначущi проблеми глибинного плану, вiд вирiшення яких неабиякою мiрою залежить доля людини: соцiальне обслуговування (у рiзних видах i формах), пiдвищення культурно-освiтнього рiвня населення, формування здорового способу життя, розвиток духовних цiнностей в соцiумi, змiцнення iнституту сiм'ї, формування життєздатностi особистостiособистостi в умовах соцiальних катаклiзмiв та iн.
Класифiкацiя соцiальних технологiй, що застосовується при цьому, базується на диференцiацiї як вживаних знань, способiв, методiв, так i об'єктiв (явищ, процесiв, груп людей, їх спiльностей тощо), оскiльки до кожного з них можна примiнити певнi способи дiї з метою їх оптимального функцiонування, розвитку i вдосконалення.
Природно, що вмiстзмiст соцiальних технологiй суттєво розрiзняється. Визначимо коротко змiстзмiст найбiльш важливихповажних соцiальних технологiй, що допоможе детальнiше розглянутирозглядувати специфiку технологiй в соцiальнiй роботi.
Глобальнi соцiальнi технологiї пов'язанi з вирiшенням загальнолюдських проблем i сприяють з'ясуванню i вирiшенню не лишене тiльки внутрiшнiх, але i свiтових тенденцiй розвитку, зв'язку суспiльства i природи. Отже, їх впровадження, прямо або нi, пов'язане з життєдiяльнiстю людей; їх соцiальною захищенiстю.
Одним з рiзновидiв унiверсальних технологiй є технологiя глобального моделювання (дослiдження i вирiшення питань збереженнязберiгання свiтумиру, природи, забезпечення населення Землi продовольством, енергiєю, матерiальними засобамикоштами i так далi). Регiональнi соцiальнi технологiї вивчають закономiрностi територiального соцiального життя i планомiрнi її змiни.
Інновацiйнi соцiальнi технологiї є такими методами та прийомами iнновацiйної дiяльностi, якi направленi на створеннястворiння i матерiалiзацiю таких нововведень в суспiльствi, якi наводятьприводять до якiсних змiн в рiзних сферах соцiального життя, рацiональне використання матерiальних i iнших ресурсiв суспiльства [6, c. 218]товариства.
Рутиннi соцiальнi технологiї (технологiї, заснованi на минулому досвiдiдослiдi) на вiдмiну вiд iнновацiйних характеризуються такими методами дiї на соцiальнi процеси, якi вiдрiзняються малою наукомiсткiстюнаукоємною, не мотивують соцiальний об'єкт, соцiальну систему до змiнперемiн.
Інформацiйнi соцiальнi технологiї мають мiстять способи, прийоми, оптимiзацiю самого iнформацiйного процесу, його вiдтворення i функцiонування. Інтелектуальнi соцiальнi технологiї направленiспрямованi на розвиток i стимулювання розумової дiяльностi людей, розвиток їх творчих здiбностей.
Демографiчнi технологiї мають на метi вивчення i вироблення способiв механiзму вiдтворення населення, змiни його чисельностi, складу i розмiщення тощо.
Соцiальнi технологiї злагоди є методами, дорогамиколiями досягнення згодизлагоди бiльшостi населення у вирiшеннi найбiльш актуальних питань суспiльногогромадського життя, iз взаємної дiї. До цього типатипу технологiй примикають соцiальнi технологiї вирiшення конфлiктiв, зокрема соцiально-етнiчних.
взаємних поступок; 2) передiлення кордонiвмеж у зв'язку iз змiнами адмiнiстративного статусу; 3) компромiс, взаємопомiч; 4) однобiчнiодностороннi поступки, задоволення всiх претензiй; компенсацiя (фiнансова, економiчна та iн.); 5) знищення об'єкту або суб'єкта конфлiкту в нацiонально-територiальних утвореннях.
Полiтичнi технологiї як видвид соцiальних технологiй представляють собою методи вирiшення полiтичних проблем, виробiтку полiтики, її реалiзацiю, здiйснення полiтичної дiяльностi.
Можна видiлити також соцiальнi технологiї у власне соцiальнiй сферi, духовнiй i економiчнiй областях.
У структурi управлiнських технологiй особливу важливiсть мають адмiнiстративно-управлiнськi технологiї як способи безпосереднього впливу на керований об'єкт.
Ясно, що цей видвид технологiй (як i багато iнших) прямим чином пов'язаний з вирiшенням завданьзадач соцiальної роботи. До такого роду технологiй можна також вiднести психологiчнi технологiї як способи дiї на психологiчнi процеси, якостi, явища, стосунки, як методи дiї на установки, характер, реакцiї, волю особистостiособистостi, мiжособистiснi взаємостосунки.
Отже, компетентнiсть соцiального працiвника — це органiчна єднiсть його особистостi, дiяльностi i спiлкування, яка дозволяє на високому рiвнi вирiшувати професiйнi завдання [2, c. 10].
людей, що мають особливi проблеми.
Основне завданнязадача соцiальної роботи на рубежi тисячолiть — подальшийдальший розвиток i вдосконалення наявних форм, методiв, способiв i прийомiв дiяльностi, якi використовуються спецiалiстом для вирiшення соцiальних проблем клiєнтiв, стимулювання активiзацiї їх сил для змiни несприятливої життєвої ситуацiї.
так i в масштабах малих груп. Особливо поважно вiдзначити, що розвиток цiєї дiяльностi здiйснюється в процесi безпосередньої практичної роботи, тобто в процесi наданнявиявлення адресної, комплексної i своєчасної допомоги.
Сукупнiсть прийомiв i методiв дiяльностi суб'єктiв соцiальної роботи, що розглядаютьрозглядують соцiальнi проблеми клiєнтiв як спосiб стимулювання розвитку їх сил, конструктивної дiяльностi в соцiумi з метою змiни несприятливих життєвих ситуацiї сприяє досягненню розумiння клiєнтом залежностi i взаємообумовленостi особистихособових i суспiльнихгромадських проблем, активiзацiї його участi в солiдарних дiях з цiллю вирiшення виникаючих проблем та конфлiктних ситуацiй.
Список використаної лiтератури
1. Багалiй Д. Український мандрований фiлософ – Григорiй Сковорода. – К.: АТ «Обереги», 1993. – 129 с.
2. Бочарова В. Педагогика социальной работы. – М.: Академия, 1994. – 501 с.
3. Козлов А. А., Иванова Т. Б. Практикум социального работника. Серия «Учебные пособия». – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. – 320 с.
5. Мудрик А. В. Социальная педагогика: Учебник. / Под ред. В. А. Сластенина. – М.: Академия, 2000. – 200 с.
6. Овчарова Р. В. Справочная книга социального педагога. – М.: Сфера, 2001. – 480 с.
7. Сковорода Г. Пiзнай в собi людину. – Львiв: Свiт, 1995. – 527 с.
8. Социальная работа: теория и практика: Учебное пособие / Отв. ред. д. и. н., проф. Е. И. Холостова, д. и. н., проф. А. С. Сорвина. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 427 с.
9. Социальная работа / Под общ. ред. В. И. Курбатова. – Ростов н/Д: Феникс, 2000. – 576 с.
10. Фирсов М. В., Студентова Е. Г. Теория социальной работы: Учебное пособие для студ. высш. учебн. заведений. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 432 с.
11. Шахрай В. М. Технологiї соцiальної роботи. Навчальний посiбник. – К.: ЦУЛ, 2006. – 464 с.
| 
