Виникнення та еволюція соціальної роботи

Виникнення та еволюцiя соцiальної роботи Реферат на тему та еволюцiя соцiальної роботи ПЛАН 1. Проблеми перiодизацiї iсторiї соцiальної роботи 2. Передiсторiя виникнення соцiальної роботи як фахової дiяльностi 3. Соцiальна дiяльнiсть Нового часу. Використана лiтература. дiяльнiсть. Соцiальна робота як фах зародилася в iндустрiально розвинутих суспiльствах на початку XXст. Професiона­лiзацiя соцiальної допомоги охоплює певнi послiдовнi етапи. В процесi свого розвитку фахова дiяльнiсть соцi­альних працiвникiв збагачувалась новими моделями практики i методами роботи, перебувала пiд впливом рiзних наукових та iдеологiчних концепцiй, якi вагомо позначалися на змiстi соцiальної роботи. Соцiальна робота, як i будь-який вид дiяльностi, має власну iсторiю i логiку розвитку. Проте спроби визначи­ти бiльш-менш точну дату її виникнення не були успiш­ними, оскiльки науковцi схиляються до рiзних точок вiдлiку цiєї iсторiї. Це зумовлено тим, що до соцiальної роботи часто вiдносять програми суспiльної допомоги, традицiї доброчинностi й волонтерства. прак­тичного досвiду допомоги у реалiзацiї iндивiдуальних i загальносоцiальних потреб, його осмислення i формуван­ня теоретичної бази — визнання необхiдностi професiй­ної пiдготовки кадрiв для здiйснення цього специфiчного виду дiяльностi». Вiдповiдно до цього пiдходу чимало ав­торiв розпочинають вiдлiк iсторiї соцiальної роботи вiд Давнiх Єгипту, Китаю, часiв античностi, часiв Київської Русi тощо. У деяких українських та росiйських унiверси­тетах до програми пiдготовки соцiальних працiвникiв включено курси, у межах яких вивчають iсторiю со­цiальної роботи вiд прадавнiх традицiй милосердя. цьо­го пiдходу є мiркування сучасного британського вчено­го Теодора Шанiна: «Часто доводиться чути думку, мов­ляв, соцiальна робота — це просто сучасний свiтський варiант релiгiйної благодiйностi, вкорiнений у серед­ньовiччi. Насправдi благодiйнiсть i соцiальну роботу об'єднує лише загальна альтруїстична установка. За всiма основними параметрами — цiлями, методами i структурою, пов'язаною зi спецiальною пiдготовкою працiвникiв-виконавцiв, — вони суттєво вiдрiзняють­ся, являючи собою якiсний стрибок у нове i рiзне. Най­важливiшим рушiєм людей, котрi займалися благодiй­нiстю, було їхнє почуття морального обов'язку, праг­нення робити добро — зазвичай вони походили вiд вiри у безсмертя душi. Акцент робився на того, хто творив добро, а його внесок вимiрювався розмiром i тривалiстю допомоги. Сучасний соцiальний працiвник вбачає своє завдання в тому, щоб людина, котрiй вiн допомагає, могла обходитися без цiєї допомоги i без соцiального працiвника, що стає тепер ключовим критерiєм профе­сiйного успiху. Процес, за допомогою якого намагають­ся досягнути цього, називають по-рiзному: реабiлiта­цiя, нормалiзацiя, реадаптацiя. Але головна мета тут завжди полягає в поверненнi «клiєнтовi» здатностi дiя­ти самостiйно за наявних соцiальних умов. Для цього майбутнiх соцiальних працiвникiв вчать розумiти iн­дивiдуальну психологiю «клiєнтiв», характер зв'язкiв людини iз родинним та бiльш широким оточенням, навчають засобам розвитку у пiдопiчних активностi та самостiйностi. Можна сказати, що нарiжним каменем благодiйностi як виду соцiальної активностi є прагнен­ня та переконання тих, хто надає допомогу. У соцiаль­нiй роботi центральною фiгурою є «клiєнт», а метою — звiльнення його вiд потреб у соцiальних працiвниках». Наявнiсть двох пiдходiв (соцiальна робота як благо­дiйництво i соцiальна робота як фахова дiяльнiсть) до визначення початку вiдлiку iсторiї соцiальної роботи певною мiрою обумовлена базовим конфлiктом цього фаху. Рiч у тiм, що в процесi становлення соцiальної ро­боти конкурували рiзнi погляди щодо її сутi i призна­чення, внаслiдок чого утворилися двi її моделi: 1) науково-виробнича модель, яка ґрунтується на емпiричних методах i поцiновує аналiз, технiку вико­нання; 2) гуманiстично-демократична модель, яка спира­ється на фiлософськi принципи i поцiновує свободу ви­бору, здатнiсть до особистого розвитку i права людини. Попри те що на основi гуманiстично-демократичної моделi створено мiжнароднi етичнi стандарти соцiальної роботи, домiнантною парадигмою (грец. paradeigma — приклад, взiрець) фаху стала саме наукова модель. То­му вiдлiк iсторiї соцiальної роботи прийнято вести вiд часу її професiоналiзацiї. Однак навiть такий вiдлiк є проблематичним, оскiльки в рiзних країнах соцiальна робота професiоналiзувалася в рiзний час. Крiм того, вiдсутнє єдине розумiння самого поняття «професiона­лiзацiя» . Однi вченi пов'язують її з виникненням спецi­альної пiдготовки соцiальних працiвникiв, iншi — з по­явою фахових асоцiацiй, розвитком наукових пiдходiв у соцiальнiй роботi та визначенням її фахових меж, з появою державної системи соцiального забезпечення. Американська дослiдниця Фiлiс Дей пов'язує поча­ток «професiоналiзацiї» соцiальної роботи зi створенням у 1913 р. спецiального бюро iз соцiальної роботи у межах Мiжунiверситетського бюро професiй. Український фа­хiвець Ганна Попович стверджує, що визнання соцiаль­ної роботи як професiї вiдбулося в США у 1915 р. Бри­танська асоцiацiя соцiальних працiвникiв у 1995 р. вiд­значила сторiччя медичної соцiальної роботи, оскiльки в 1895 р. у королiвському госпiталi було створено спецi­альнi посади «елмонерiв» (добровiльних помiчникiв). Радикальнiших поглядiв дотримується Т. Шанiн, стверджуючи, що «поняття соцiальний працiвник» увiйшло в обiг наприкiнцi XIX — на початку XXст. Але як самостiйний фах i академiчна дисциплiна «соцiальна робота» утвердилася лише пiсля Другої свiтової вiйни. Ідеї NewDeal («Нової справи», полiтичного курсу, що заклав основи соцiального забезпечення) у США в 30-тi роки, а в 40-вi на захiдноєвропейських теренах iдеї дер­жави загального добробуту (welfarestate) стали визнан­ням права кожної людини на певний мiнiмум гiдного iс­нування i перетворення держави на гаранта реалiзацiї цього права. Однак невдовзi пiсля цього з'ясувалося, що для їх втiлення недостатньо належних законiв i матерi­альних ресурсiв, необхiдна ще й спецiальна система iн­дивiдуальної допомоги людям, якi з рiзних причин не вписуються у суспiльство. Нормативнi положення уря­ду, державнi асигнування на соцiальнi потреби повиннi були дiйти до конкретного адресата, вiдповiдати його потребам i запитам, а iнодi й мали бути суттєво перегля­нутi, як того потребує практика. Реалiзацiю цiєї функцiї взяли на себе соцiальнi працiвники. Загалом виникнення фаху «соцiальна робота» важ­ко пов'язати з конкретною датою, рацiональнiше роз­глядати його як iсторичний процес, який у своєму роз­витку подолав такi етапи професiоналiзацiї: —перетворення дiяльностi на основне заняття для певної групи людей; —формування професiйної асоцiацiї; —полiтична кампанiя, спрямована на прийняття законодавчих актiв щодо надання професiйнiй асоцiацiї офiцiйних повноважень; У кожнiй країнi процес професiоналiзацiї мав свої особливостi щодо змiстового наповнення, темпiв перебiгу. 2. Передiсторiя виникнення соцiальної роботи Суспiльство на кожному етапi свого розвитку брало на себе функцiї допомоги i пiдтримки, хоча спосiб їх ре­алiзацiї суттєво вiдрiзнявся у процесi соцiогенезу. У первiсному суспiльствi, яке характеризувалося природ­ною цiлiснiстю життєдiяльностi людей, цi функцiї реа­лiзовувались переважно через iнститут сiм'ї i систему родинних зв'язкiв. З розвитком суспiльства цi соцiаль­нi iнститути постiйно трансформувалися, передаючи частково або повнiстю обов'язки щодо пiдтримки своїх членiв iншим соцiальним iнститутам. Особливо актив­но включалися у цей процес церква, релiгiйнi, профе­сiйнi, територiальнi громади, благодiйнi органiзацiї, а згодом i держава. Виникненню соцiальної роботи як фаху передувало суспiльне визнання необхiдностi задоволення потреб пев­них груп людей у стороннiй допомозi й пiдтримцi. Перед­iсторiя соцiальної роботи охоплює такi послiдовнi етапи: 1) первiснообщиннi i родовi форми, церковно-монас­тирська допомога; 2) зародження державних i громадських пiдходiв; на збе­реження трудових ресурсiв. Вона була прерогативою держави, зацiкавленої в пiдтримцi життєвого рiвня лю­дей, зайнятих на суспiльних роботах — будiвництвi ка­налiв, пiрамiд, гробниць i храмiв. Ця допомога мала на метi запобiгання голодним бунтам, якi загрожували стабiльностi держави. Для цього у Давньому Єгиптi ви­користовували методи централiзованого планування виробництва, розподiлу продуктiв харчування серед рiзних регiонiв, мiграцiйну полiтику. У Давньому Китаї (І ст. до н. є.) побутувала думка, що в надзвичайних ситуацiях слiд вдаватися до таких заходiв, як безплатний або за мiнiмальну плату розпо­дiл зерна; використання незайнятих земельних дiлянок для засiву безплатним зерном; переселення голодуючих у благополучнi регiони країни. суспiльства, утвердженню в ньому духу солiдарно­стi. За словами сучасного росiйського науковця Олексiя Козлова, суспiльна допомога була «вiдображенням по­треби суспiльства у забезпеченнi його трудовими ресур­сами, пом'якшеннi наслiдкiв соцiальних заворушень, якi приносять суспiльству розруху, людськi жертви i перешкоджають стабiльному розвитку економiки, а та­кож потреби в об'єднаннi суспiльства навколо держави i уряду для її змiцнення i для захисту нацiональних iн­тересiв». Становлення суспiльної допомоги часто пов'язують з iудейськими i християнськими традицiями, якi ґрунту­ються на переконаннi, що свiт тримається на добрих справах. В поповнення яких були податки, пожертвування, спадщина, заповiти на благодiй­нiсть, штрафи, орендна плата за користування майном общини. Зiбранi кошти спрямовувалися на адресну пiд­тримку бiдних, викуп полонених, створення спецiаль­них їдалень для бiдних. Важливою частиною синаго­гального богослужiння був збiр пожертвувань для бiд­них. В iудейськiй культурi також був обов'язок кожної людини трудитися, щоб не бути нi для кого тягарем. А законодавчо встановленi податки у Давньому Єруса­лимi передбачали перерозподiл прибуткiв серед нуж­денних. Ідеологiя перших християнських общин i як орган пiклування, який органiзовував вiдвiдування убогих i хворих, допо­могу їм. Першi християни роздавали хлiб нужденним, приймали вигнанцiв, не запитуючи, звiдки вони, не цi­кавлячись їх нацiональнiстю, соцiальним станом та iн. Переслiдуванi римською владою, першi християнськi об­щини збирали грошi на допомогу хворим i ув'язненим. Служiння людинi вони трактували як служiння Богу. З часом кiлькiсть прихильникiв християнства, в то­му числi серед iмущих верств населення, зростала, по­лiпшувалося i ставлення до нього правителiв Римської iмперiї, на територiях якої християнство розвивалося протягом перших чотирьох столiть свого iснування. Цей процес увiнчався об'єднанням общин у єдину органiза­цiю — церкву, якою управляли єпископи, котрi на своїх зiбраннях вирiшували не тiльки внутрiцерковнi справи, а й опiкувалися допомогою людям, якi потерпали вiд рiз­них негараздiв. Наприклад, Вселенський собор 437 р. зо­бов'язав єпископiв пiклуватися про вдiв i сирiт. У 1100 р. Римська (католицька) церква видала Декретуй — звiд канонiчних законiв з теорiї i практики благодiйництва, який справедливо вважають однiєю з перших теоретич­них настанов у галузi суспiльної допомоги. В Українi суспiльна допомога i благодiйнiсть запо­чаткованi в перiод Київської Русi, за iншими тверджен­нями — у доязичницькi часи. Архаїчна форма допомоги у давнiх слов'ян, що населяли українськi терени, фор­мувалась як вiдчуття «належностi до цiлого» — люд­ської спiльноти, природи, космосу. Органiзована на цих засадах допомога i взаємодопомога у давнiх слов'ян реплiзовувалася в культових, общинно-родових i госпо­дарських формах: люди зверталися до жерцiв, вiщунiв задля подолання конкретних життєвих проблем. З оформленням iнституту релiгiйних свят виникають братчини (мирщини, зсипки), пiд час яких жителi одно­го або кiлькох поселень вiддають певну частину продук­тiв на суспiльнi потреби. Общинно-родова пiдтримка виявлялась у видiленнi землi, приймацтвi, призначеннi «громадських» родичiв, пiклуваннi про «вихованцiв», «годованцiв», вдiв тощо. Господарськi форми допомоги (толоки, складчини, супряга) надавались в екстремаль­них ситуацiях тим, хто постраждав вiд пожеж, повеней, втратив худобу тощо. З прийняттям християнства на Русi архаїчну модель допомоги вразливим групам населення замiнила конфе­сiйна, закорiнена в головнiй заповiдi християнського вiровчення — любити Бога i любити ближнього, як са­мого себе. Провiдними формами суспiльної допомоги на той час були княже пiклування, церковно-монастир­ська допомога, приходська допомога, милостиня. Як правило, допомога була справою окремих осiб, пройня­тих iдеями християнської моралi, i не вважалася обов'язком держави. чле­нам громади, а також їх виховання й перевиховання. Наприкiнцi XVII — на початку XVIII ст. у свiтовiй суспiльно-полiтичний думцi сформувався лiберально-демократичний напрям, iдеологом якого був англiй­ський фiлософ, психолог, педагог Джон Локк (1632— 1704). За його переконанням, держава має захищати й оберiгати власнiсть, безпеку громадян, права, особистi iнтереси, iндивiдуальнi свободи людини. Розпочата в XVII—XVIII ст. секуляризацiя (звiль­нення вiд релiгiйного впливу суспiльного й особистого життя) спонукала до участi свiтської науки в осмислен­нi рiзноманiтних аспектiв суспiльної допомоги. Цей процес сприяв усвiдомленню обов'язкiв i ролi держав­них iнститутiв в органiзацiї соцiальної допомоги, нау­ковому осмисленню понять «соцiальна норм» i «патоло­гiя», а також явищ, якi вони позначають, стимулював розвиток громадської i приватної благочинностi. З роз­витком держави i поширенням свiтських тенденцiй iдеї допомоги розкриваються й пропагуються не тiльки у працях дiячiв церкви, а й у державних указах, постано­вах, збiрниках. В Українi цей процес розгортався пiд впливом розпочатої ще у другiй половинi XVIIст. пере­орiєнтацiї науки на дослiдження соцiальної проблема­тики. У XVIII ст. в Росiйськiй iмперiї було започатковано систему суспiльної опiки, що означало перехiд до дер­жавної системи пiклування про бiдних i немiчних. З XIX ст. почали функцiонувати богадiльнi при монас­тирях, а також установи приказiв суспiльної опiки, роз­рахованi на людей iз всiх суспiльних станiв, якi не мали родичiв для матерiальної пiдтримки i забезпечення (убогi, калiки, люди похилого вiку, вдови, невилiковно хворi, душевнохворi). Одночасно вони дiяли i як пенi­тенцiарнi (виправнi) заклади для певних груп засудже­них: скалiчених волоцюг, нездатних iти етапом у Сибiр; жiнок з немовлятами; скалiчених солдатiв арештант­ських рот; виключених iз духовного сану осiб. Крiм цьо­го, в Українi, як i в iнших європейських країнах, ви­никали «робiтнi будинки» («будинки працелюбства»), що надавали притулок та здiйснювали примусове тру­дове виховання й перевиховання представникiв окре­мих груп населення. Соцiальна робота вкорiнена не тiльки в традицiї ми­лосердя, а й у традицiї боротьби iз «соцiальними патологiями». Історiя свiдчить, що рiзнi культури перейма­лися виявленням соцiальних аутсайдерiв i боротьбою з проблемами в душах людей. Іудео-християнськi вчення причини негараздiв убачали у грiховностi людини, тому виступали за покарання незгодних iз моральними нор­мами. В епоху Просвiтництва стверджувалося, що бiднiсть є породженням схильностi до пияцтва, неуцтва або де­фiцитом моральної волi. Тому змiнити життя людини може не тiльки матерiальна допомога, а й переконання i дружнiй вплив. Визнання провiдної ролi людських слабкостей є концептуальною основою, на якiй i донинi ґрунтується практика фахової соцiальної роботи. Проте у просвiтницькi часи цi iдеї не було втiлено в життя, що було спричинено економiчними умовами i релiгiйними переконаннями членiв благодiйних органiзацiй. Наприкiнцi XIXст. теологiчний й суспiльно-благо­дiйний пiдходи в наданнi соцiальної допомоги поступи­лися мiсцем правовому пiдходу. Ухваленi закони започаткували розвиток державної системи соцiального за­безпечення, формування державно-мунiципального навчання тощо. Одночасно розвивалися профспiлки й каси взаємодопомоги, на якi спиралася система соцi­ального страхування. Набували поширення соцiально-радикальнi iдеї марксизму та фемiнiзму, основою яких було переконання у несправедливостi розподiлу су­спiльних ресурсiв та балансу влади мiж представника­ми рiзних соцiальних груп у суспiльствi, зокрема най­маних працiвникiв i власникiв, жiнок i чоловiкiв. На цей час, за переконанням бiльшостi дослiдникiв, припа­дає професiоналiзацiя соцiальної роботи, утвердження iдеї створення державної системи соцiального забезпе­чення як iнструмента реалiзацiї соцiальної полiтики, орiєнтованої на визнання загальних прав людини. Використана лiтература. 1. Малько А. Соцiальна робота i соцiальна педагогiка // Соцiальна полiтика i соцiальна робота. — 2000. — № 3,4. 2. Учеб. пособие / Под ред. М. П. Мчделова. — М.: РОССПЭН, 1998. 3. Сучасна теорiя соцiальної роботи: Пер. з англ. — К., 2000. 4. Г.