Вивчення розвитку культур: бiологiчний i психологiчний напрямки
Основна теза бiологiчного напрямку - замiна вивчення iсторичних факторiв розвитку культур бiологiчними. В iсторiї науки iснують два варiанти реалiзацiї цiєї iдеї. Перший складається у вiдомостi культурної розмаїтостi, особливостей етнокультурних факторiв до бiологiчного (расових) або навiть антропологiчних характеристик iндивiдiв. Другий виражається в позбавленнi культури її iсторичної специфiки як якiсно вiдмiнної форми органiзацiї життя людини й вибачає в нiй лише кiлькiснi вiдмiнностi вiд миру тварин. Якщо перший варiант бiологiчного вивчення культур привiв до появи расизму, то другий сприяв виникненню соцiобiологiчного вивчення культур.
"примiтивних" , архаїчних культур. Крiм цього, у працях багатьох дослiдникiв зустрiчалися положення про вищi й нижчi культури, про iншому (природно, нижчому) способi мислення, тобто iснувала теорiя наївного дикуна, чесного й доброго, але розвитку, що уступає в рiвнi, європейцевi. Деякi виднi еволюцiонiсти - дослiдники культур (наприклад, Г. Спенсер) зображували в перекрученому видi особливостi культур неєвропейських народiв i вважали расовi типи позаєвропейських народiв нижчими (К. Бюхнер i iн.). Особливо широко були поширенi такi iдеї в США, де превалювала думка про те, що негри - нижча раса й тому вони не можуть жити без сторонньої опiки, що пiдтримує їх у культурному станi.
В 1853 р. вийшов манiфест даного напрямку - книга французького дипломата й аристократа А. Гобино (1816 - 1882) "Досвiд про нерiвнiсть людських рас". У своєму творi, своєрiдної романтично-реакцiйної фантазiї, вiн показував, що причина, джерело розходження в iсторичних долях культур складається в расових особливостях людей, що становлять тi або iншi певнi етнокультурнi спiльностi, країни. Таким чином, джерело розвитку, якiсної своєрiдностi вищих i нижчих культур вiн бачив у специфiцi органiзмiв людей рiзних народiв, у тому числi в їхньому зовнiшньому виглядi. Природно, що А. Гобино був прихильником полiгенiзму (навчання, що заперечує єднiсть людського роду). Кожна раса створювала свою культуру. Людськi раси вiдрiзняються мiж собою, на думку Гобино, по "красi", по фiзичних ознаках, по психологiчних якостях i по рiзнiй здатностi створювати й засвоювати культуру. Дикi в цей час народи залишаться такими назавжди. Культура однiєї раси не може проникнути в середовище людей iншої раси.
"меланическу"), трохи бiльше розвинутою - жовту. Єдино здатну до прогресу й створення повноцiнної культури вiн уважав бiлу расу, особливо її елiту - арiйську расу. Абсолютна перевага вищої раси Гобино обґрунтовував, розглядаючи розвиток десяти (по його пiдрахунках) культур-цивiлiзацiй, вiдомих в iсторiї людства (iндiйська, єгипетська, ассiрiйська, грецька, китайська, римська, нiмецька, аллеганська, мексиканська й перуанська). Всi вони створенi, на думку Гобино, вищим рiзновидом бiлої раси - арiйцями. Для пiдтвердження своєї тези вiн використовує фантастичнi данi про пiдставу найдавнiших культур i зв'язках мiж ними. Так, вiн приписує виникнення давньоєгипетської цивiлiзацiї арiйської колонiї на Середньому Нилi. Китайська ж культура, на його думку, була створена "галуззю бiлих людей" , що прибули з Індiї. Доколумбовi цивiлiзацiї в Америцi створювали "бiлi елементи", що проникнули на континент через Ісландiю й Гренландiю в X в.
"нiмецький"). Рим був справжнiм культурним центром i сприяв утворенню ряду держав у Європi, у тому числi в Росiї (Русi). Остання як самостiйна держава без германцiв-норманiв просто не iснувала б. Майбутнє людства представляється Гобино песимiстично. Це обумовлювалося тим, що, створюючи всюди новi типи культур, бiла раса (включаючи арiйцiв) змiшувалася з iншими народами, втрачала свою чистоту й споконвiчний iмпульс енергiї. Втрата ж енергетичних здатностей веде до сумовитого застою, однаковостi.
ними культур; в) культурнi стереотипи поводження людей переважно визначаються бiологiчною спадковiстю; г) расовi змiшання шкiдливi, вони наносять втрату розвитку культур (природно, бiлої раси) i ведуть до втрати енергетичних iмпульсiв, що спонукують удосконалювати культуру, створювати її новi форми.
Бiльше наукоподiбне оформлення подiбний погляд на iсторико-культурний процес одержав в "теорiях" Ж. Ляпужа (1854 - 1936) у Францiї й О. Аммона (1842 - 1916) - у Нiмеччинi. Вони висували тезу про залежнiсть психiчних якостей людей i вiдповiдно якостi створеної ними культури вiд величини головного показника. (Головним показником у фiзичнiй антропологiї вважається процентне вiдношення найбiльшої ширини голови до її найбiльшої довжини.) Таким чином, чим довше голова у людини, тим бiльше вiн обдарований. "Довгоголовi" люди належать до європейської раси, створювачцi всiх великих культур в iсторiї людства. Довгоголовi бiлявi представники "вищої" раси створили європейську цивiлiзацiю - саму розвинену у свiтi культуру. Цiкаво при цьому зауваження Ляпужа й Амонна про те, що бiднi класи й шари сучасних їм європейських країн складаються з людей з неповноцiнними психiчними властивостями, обумовленими їх короткоголовiстю (брахикефали). До них належать нащадки ненiмецького мiсцевого населення Європи. А європейську елiту представляють вищi носiї культури - довгоголовi нащадки нiмецьких завойовникiв (доликефали). Іншими словами, розвиток культури визначається довжиною черепа особою "європейської" (або арiйської) раси.
Аналогiчнi концепцiї розвитку людської культури можна виявити в Л. Вольтмана, переконаного прихильника переваги європеоїдної (кавказької) раси, i в Х. Чемберлена, вiдповiдно до якого найвищим досягненням iсторичного розвитку Європи з'явилося створення "тевтонської" культури й "тевтонської" раси - спадкоємицi "арiйського" духу.
Пiдсумки подiбного "дослiдження" культур складалися у висновку про повноцiннi й неповноцiннi культури, а вiдповiдно й про народи. Однi народи йшли по європейському шляху цивiлiзацiї, а iншi виявилися не здатними до розвитку. При цьому не говорилося, що iншi народи (а їхня бiльшiсть) мали свої iсторичнi шляхи розвитку, якi привели до iншого типу культур, що часто вiдрiзняються вiд християнської цивiлiзацiї Заходу. Усяка розмаїтiсть, вiдхiд вiд якогось лiнiйного шляху розвитку "вищої" раси, усяке "iнше" у культурi розглядалося як недорозвинене, неповноцiнне. У бiологiчно-расистських концепцiях культури бiльш голосно, чим в iншi, звучав тоталiтарний мотив обов'язкового проходження певної моделi (вищої i єдино вiрної) розвитку й функцiонування культур. За зразок у бiльшостi випадкiв пропонувалася захiдноєвропейська цивiлiзацiя, створена "довгоголової" арiйською расою.
"культурологiчних" теорiй, вiдкинутих часом, дискредитованих як iдейних попередникiв "культурних" експериментiв у нацистськiй Нiмеччинi. Але не можна забувати, що подiбнi "теорiї культури" одержали широке поширення до початку XX в. i проявляють живучiсть аж до теперiшнього часу. Цьому сприяє ряд обставин.
Змiцненню й поширенню мiфу про нерiвноцiннiсть культур i народiв (а це найпоширенiший i самий реакцiйний i нелюдський мiф XX в.) сприяли деякi особливостi розвитку вивчення культур кiнця XIX - середини XX в. Адже саме еволюцiонiсти наполягали на обов'язковостi лiнiйного прогресу вiд бiльше простих культур до бiльше складного. При цьому зовсiм не розглядалося питання, чому iншi культури не розвивалися по запропонованiй ними схемi. Із праць представникiв еволюцiонiстського напрямку запозичене також положення про те, що "чим бiльш розвинутi, тим краще", тобто оцiнний пiдхiд (краще - гiрше, вище - нижче) стосовно культур. Посилювали "расистський" мiф i мiркування еволюцiонiстiв про особливий тип мислення "дикунiв", про необхiднiсть їх морального й культурного розвитку. Бiльше пiзнi представники еволюцiйних концепцiй (наприклад, Л. Уайт) прямо-таки боролися iз прихильниками iнших напрямкiв у вiдстоюваннi однолiнiйно-прогресивної схеми розвитку на противагу iдеї про унiкальнiсть i самобутнiсть культур.
Разом з тим дана псевдотеорiя культур володiла одним достоїнством - вона ясно й чiтко (нехай неправильно й перекручено) давала вiдповiдь на питання про джерело, причини розмаїтостi культур, нерiвномiрностi їхнього iсторичного розвитку. Дуже дохiдливо й на прикладi явно виражених розходжень (зовнiшнiсть, расово-антропологiчнi характеристики) показувався їхнiй зв'язок з особливостями культури. Не останню роль в обґрунтуваннi расистських концепцiй культури грало рацiоналiстично-просвiтительське подання про неї насамперед як про носительку знань, органiзованих у виглядi науки.
"примiтивного типу" мислення, рiвня iнтелекту у зв'язку з особливостями культури. Але при всiх варiацiях зберiгалася iдея нерiвноцiнностi рiзних типiв культур.
Це обставина, оцiнюючи положення про не рiвноцiннiсть культур, пiдкреслив вiдомий психолог Дж. Мiллер. Кожна культура, - пише вiн, - має свої мiфи. Один з найбiльш живучих - це положення про те, що до письменнi народи володiють тим, що ми волiємо називати "примiтивним мисленням", тому що воно нижче стосовно нашому. Той же самий стереотип застосовується до етнiчних меншостей, що живуть на Заходi. Могутностi мiфу можна було протиставити цiлiсну концепцiю, що пояснює накрапувати розходження. А така концепцiя з'явилася лише в серединi XX в. у виглядi напрямку "Культура й особистiсть" (психологiчна антропологiя).
Уже до першої третини XX в. "расово-антропологiчна" теорiя культур трансформувалася в концепцiю генетичного детермiнiзму. Її основний змiст зводиться до того, що своєрiднiсть культур i людини пов'язане з реалiзацiєю генетично успадкованої програми, тобто своєрiднiсть культур визначається спадкоємною програмою, що iснує в генах тих або iнших народiв. Досить екзотичним варiантом цiєї теорiї є концепцiя, вiдповiдно до якої суб'єктом розвитку є не людина, а гени, якi, виконуючи свої функцiї й програмнi установки, створили культури як форми дрейфу генiв.
Друга затверджує зворотне: у свiтi тварин виявляються культура й навiть культура. "Наявнiсть" у тварин власностi, структурно-iєрархiчних утворень, нацiй i тому подiбного становить основу даної форми вивчення культур.
спiввiдношення вродженого й придбаного. Була також сформульована проблема про передачу нащадкам культурних стереотипiв, моделей поводження. Антропологи, що дослiджували способи оволодiння культурою в рiзних типах суспiльств, вiдмiнювалися до прiоритету зовнiшнiх, що здобуваються вмiнь, навичок, моделей поводження. Бiльш всебiчно дана проблема вивчалася в етологiчному пiдходi до аналiзу культур, етологiї людини.
Своєрiдну реакцiю расово-антропологiчна теорiя культур викликала в Африцi. Пiсля другої свiтової вiйни й звiльнення в 60-х роках численних країн цього континенту тут була створена афроцентристська концепцiя культури (расизм навпаки), що одержав назву "негритюд". Її творець - Л. С. Сенгору (Сенегал). Вiн вiдзначає переваги й особливостi африканцiв "як дiтей природи", що безпосередньо зливаються з нею, що пiдкоряються ритмам, заходам, звукам. Образ африканської культури, що пов'язана з ритмiчними танцями, що залежать вiд космiчних коливань, i є прояв життєстверджуючих мотивiв. Бiла людина - руйнiвник, що втратив гармонiю у вiдносинах iз самим собою, iншими й природою. Його очiкують лиха, якщо вiн не змiнить своєї культури.
"Психологiя народiв"
була б психологiя народiв. Засновниками нової дисциплiни були нiмецькi вченi М. Лацарус (1824 - 1903) i Х. Штейнталь (1823 - 1899). Основний змiст їхньої концепцiї полягає в тому, що завдяки єдностi походження й середовища перебування "всi iндивiди одного народу мають вiдбиток... особливої природи народу на своєму тiлi й душi" , при цьому "вплив тiлесних впливiв на душу викликає вiдомi схильностi, тенденцiї нахилу, властивостi духу, однаковi у всiх iндивiдiв, внаслiдок чого всi вони володiють тим самим народним духом" Народний дух розумiється як психiчна подiбнiсть iндивiдiв, що належать до одного народу i одночасно як їхня самосвiдомiсть (народ є якась сукупнiсть людей, якi дивляться на себе як на один народ, зараховують себе до одного народу).
Основними завданнями "Психологiї народiв" є: а) психологiчно пiзнати сутнiсть народного духу i його дiї; б) вiдкрити закони, по яких вiдбувається внутрiшня духовна або iдеальна дiяльнiсть народу в життi, у мистецтвi й у науцi й в) вiдкрити пiдстави, причини й приводи виникнення, розвитку й знищення особливостей якого-небудь народу.
В "Психологiї народiв" можна видiлити два аспекти. По-перше, аналiзується дух народу взагалi, його загальнi умови життя й дiяльностi, установлюються загальнi елементи й вiдносини розвитку духу народу. По-друге, бiльш конкретно дослiджуються приватнi форми народного духу i їхнiй розвиток. Перший аспект одержав назву етноiсторичної психологiї, другий - психологiчної етнологiї. Безпосереднiми об'єктами аналiзу, у процесi дослiдження яких розкривається змiст народного духу, є мiфи, мови, мораль, вдачi, побут i iншi особливостi культур.
Пiдбиваючи пiдсумок викладу iдей, висунутих М. Лацарусом i Х. Штейнталем в 1859 р., дамо коротке визначення "Психологiї народiв". Вони пропонували будувати етнiчну психологiю як пояснювальну науку про народний дух, як вчення про елементи й закони духовного життя народiв i дослiдження духовної природи всього людського роду.
"Психологiї народiв" (у виглядi етнопсихологiї або ментальностi як типу культури, або проблеми "первiсного мислення") став невiд'ємною частиною дослiдження культур в XX в. Цi ж аспекти вивчення культур є обов'язковою частиною практично будь-якого курсу культурологiї.
"Психологiя народiв" не зводиться тiльки до аналiзу психiчного складу розуму або культурно-культурно-обумовленому типу мислення. Її предмет i завдання значно ширше, вони не складаються тiльки в iндивiдуально-психологiчних характеристиках (сприйняття, пам'ять, темперамент, характер) людей, що належать до рiзних культур.
успiшно виконали прихильники американської етнопсихологiчної школи (психологiчна антропологiя).
Продовжив розвивати психологiчний напрямок В. Вундт (1832 - 1920). Двадцять рокiв свого життя вiн присвятив написанню десятитомної "Психологiї народiв". У нiй вiн розвивав положення про те, що вищi психiчнi процеси людей, у першу чергу мислення, є продукт iсторико-культурного розвитку спiвтовариств людей. Вiн заперечував проти прямiй аналогiї аж до ототожнення iндивiдуальної свiдомостi й свiдомостi народу. На його думку, народна свiдомiсть є творчий синтез (iнтеграцiя) iндивiдуальної свiдомостi, результатом якого є нова реальнiсть, що виявляється в продуктах поза iндивiдуальної дiяльностi в мовi, мiфах, моралi.
Пiд трохи iншим кутом зору розглядав культурно-iсторичний процес американський учений Л. Ф. Уорд (1843 - 1913), автор книг "Динамiчна соцiологiя" (1883) i "Психiчнi фактори цивiлiзацiї" (1893). Походження культур вiн уважав вищим щаблем еволюцiйних сходiв, синтезом всiх природних сил, що зложилися в ходi космо, бiо - i антропогенезу. Якiсна вiдмiннiсть нової соцiально-культурної реальностi вiн бачив у наявностi в нiй почуття й мети. Таким чином, людина в культурнiй iсторiї дiє згiдно зi свiдомими цiлями. Первинними бажаннями (потребами) людини є спрага, голод i половi потреби. На їхнiй основi складаються бiльше складнi iнтелектуальнi, моральнi, естетичнi бажання, що служать основою для вдосконалювання суспiльства, його полiпшення ("мелиоризма" , по термiнологiї Л. В орда). У концепцiї Уорда привертає увагу аналiз походження й ролi задоволення й страждання в життi людини, дослiдження такого феномена, як щастя (воля вiд страждань) i психологiя винаходiв. Поряд з iндивiдуальними цiлями вiн визнавав iснування колективних цiлей, носiєм яких була окрема культура.
"Народнi звичаї" (1906). У поняття "звичай" вiн включає всi культурно-культурно-обумовленi, стандартизованi форми поводження. Як причини появи й iснування звичаїв вiн видiляє групи взаємодiй або факторiв. Перша пов'язана з боротьбою людей один з одним або з навколишньою природою. Звичаї в цьому випадку являють собою певнi види захисту й нападу в процесi боротьби за iснування. Крiм цього, звичаї є продукти чотирьох мотивiв людських дiй (голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх). Бiльшу популярнiсть придбали поняття У. Самнера "ми - група" i "вони - група". Вiдносини в "ми - група" - вiдносини солiдарностi, тодi як мiж групами переважає ворожiсть. У. Самнер дав одне з перших визначень етноцентризму як "погляду, вiдповiдно до якого власна група представляється людинi центром усього, а всi iншi оцiнюються стосовно неї.
"Групова психологiя"
Бiльшу роль у вивченнi внутрiкультурних механiзмiв взаємодiї людей зiграли роботи французьких учених - представникiв соцiально-психологiчного напрямку у вивченнi культур Г. Лебона (1841 - 1931) i Г. де Тарда (1843 - 1904). Основна спрямованiсть робiт Г. Лебона "Психологiчнi закони еволюцiї народiв" (1894) i "Психологiя юрби" (1895) - аналiз взаємин мас народу, юрби й лiдерiв, особливостей процесу оволодiння ними почуттями, iдеями. Уперше в цих працях були поставленi проблеми психiчного зараження й вселяння, сформульоване питання про керування людьми в рiзних культурах.
функцiонування культур, - "Закони наслiдування" (1890) i "Соцiальна логiка" (1895). Головне завдання автора - показати, як з'являються змiни (нововведення) у культурах i як вони передаються в суспiльствi iндивiдам. Вiдповiдно до його поглядiв, "колективна iнтерментальна психологiя... можлива тiльки тому, що iндивiдуальна iнтраментальна психологiя включає елементи, якi можуть бути переданi й повiдомленi одною свiдомiстю iншому. Цi елементи... можуть з'єднуватися й зливатися воєдино, об’єднуючи щирi соцiальнi сили й структури, плин думок або масовi iмпульси, традицiї або нацiональнi звичаї" Елементарне вiдношення, по Тарду, - це передача або спроба передачi вiрування або бажання. Певну роль вiн вiдводив наслiдуванню й вселянню. Суспiльство - це наслiдування, а наслiдування - свого роду гiпнотизм. Усяке нововведення - це акт творчої особистостi, що викликає хвилю унаслiдувань.
Культурнi змiни Г. Тард аналiзував на основi вивчення таких явищ, як мова (його еволюцiя, походження, лiнгвiстична винахiдливiсть), релiгiя (її розвиток вiд анiмiзму до свiтових релiгiй, її майбутнiсть), i почуттiв, насамперед любовi й ненавистi, в iсторiї культур. Останнiй аспект досить оригiнальний для дослiдникiв культур того часу. Його Тард дослiджує в главi "Серце", у якiй вiн з'ясовує роль що притягають i вiдштовхують почуттiв, мiркує про те, що таке друзi й вороги. Особливе мiсце займає дослiдження таких культурних звичаїв, як вендета (кревна помста), i феномена нацiональної ненавистi.
Наступний розвиток проблема пояснення механiзмiв внутрiкультурної передачi iнформацiї одержала в концепцiї iнтеракцiонизма (взаємодiї) у працях американських учених У. Джеймса, Дж. Болдуїна, Ч. Х. Лантухи й Дж. Г. Мiда. Центральне положення навчання - багатомiрний аналiз "Я" як ядра особистостi в культурi.
Представники "Групової психологiї" i теорiї наслiдування вiдкрили й дослiджували механiзми внутрiкультурної взаємодiї. Їхньої розробки були використанi в дослiдженнi культур в XX в. для пояснення ряду фактiв i проблем, що виникають при вивченнi рiзних типiв культур. Мiстячи розгляд соцiально-психологiчного аспекту в аналiзi культур, необхiдно зупинитися на змiстi феноменiв, вiдкритих Г. Лебоном i Г. Тардом.
Наслiдування, складається у вiдтвореннi, копiюваннi рухових i iнших культурних стереотипiв. Величезне його значення в процесi оволодiння культурою в дитинствi. Уважається, що завдяки цiй якостi дитина опановує мову, наслiдуючи дорослих, опановує культурнi навички. Наслiдування - основа навчання й можливостi передачi культурної традицiї з поколiння в поколiння.
Психологiчне зараження часто складається в неусвiдомленому повтореннi дiй у людському колективi або просто при скупченнi людей. Ця якiсть сприяє оволодiнню людьми яких-небудь станiв психологiчного типу (страх, ненависть, любов i т. д.). Нерiдко воно використовується в релiгiйних ритуалах.
Вселяння - всiлякi форми впровадження у свiдомiсть людей (в усвiдомленiй або несвiдомiй формi) певних положень, правил, норм, що регулюють поводження в культурi. Може проявлятися у всiляких культурних формах, дуже часто сприяє об'єднанню людей усерединi культури для виконання якого-небудь завдання. Всi цi три характернi риси культурної дiяльностi реально iснують i дiють разом, забезпечуючи регуляцiю мiж членами етнокультурної спiльностi.
Вплив "Психологiї народiв" як культурологiчної концепцiї на розвиток дослiджень культур в XX в. не менш фундаментально, чим вплив "Групової психологiї". Справа Вундта, Лацаруса й Штейнталя було продовжено напрямком у вивченнi культур "Культура й особистiсть". Предметом його вивчення стали пiзнавальнi здатностi людей рiзних культур, культурно обумовленi стереотипи поводження, емоцiйного реагування. Значне мiсце було придiлено вивченню етнопсихологiї рiзних народiв, аналiзу етнiчної iсторiї i її вiдбиття в епiчних добутках.
Лiтература
1 Штейнталь Х. Граматика, логiка й психологiя - К., 1999
3. Вундт В. Проблема психологiї народiв. – К., 2002
|
