Реферат
План: 2. 4. 5 Ваххабiзм; 2. 4. 6 Бабiстський рух; 2. 5 Іслам в Українi 3. Висновок. 4. Список використаної лiтератури. 5. Додатки. Африцi, Пiвденно-Захiднiй, Пiвденнiй та Пiвденно-Схiднiй Азiї. Арабомовнi народи майже поголовно сповiдують iслам, тюркомовнi та iраномовнi – в бiльшiй кiлькостi населення. Багато мусульман також серед пiвнiчно-iндiйських народiв. Населення Індонезiї майже повнiстю дотримується iсламу. В сучасному свiтi бiльше 700 мiльйонiв людей на питання «Хто ти за вiрою?» - вiдповiдають арабським словом «муслiм», тобто «людина, яка сповiдує iслам», мусульманин. Зв`язок вiри з традицiйним способом життя був характерний для iсламу в усi часи, але особливо очевидним вiн стає сьогоднi, коли iдеологи та полiтики, якi виступають пiд лозунгом iсламу намагаються як найбiльше людей назвати мусульманами тiльки тому, що вони дотримуються багатьох традицiй своїх предкiв. Іслам – монотеiстична релiгiя, тобто прихильники її сповiдують вiру в єдиного Бога, Аллаха. Саме слово «iслам» означає «покiрнiсть», а "мусульманство" ( вiд арабського " муслим " ) - вiдданий Аллаху. Це пояснюється тим, що по мусульманськiй традицiї, засновником iсламу був пророк Божий Мухаммед, араб, який жив в Меццi, вiн нiбито отримав вiд Бога ряд «откровень», якi були записанi в священнiй книзi Коран, i передав їх людям. Основне у Мухаммеда – сувора вимога шанувати тiльки єдиного Аллаха i бути безмежно покiрним його волi. В цьому рефератi мова пiде про iсторiю зародження iсламу, основнi догми та засади цього вiровчення, географiю розповсюдження, а також про подiл на рiзноманiтнi течiї.
легендарного. За мусульманською традицiєю, засновником iсламу був пророк Божий Мухаммед, про нього йшлося вище. Мухаммед передав людям знання та откровення записанi в книзi Коран, яка стала основною свяшенною книгою мусульман, як П`ятикнижжя Мойсеєво для євреїв, Євангелiє для християн. Сам Мухаммед нiчого не писав: вiн був, скорiш за все, неписьменним. Пiсля нього залишились розрiзненi записи його висловлювань та повчань, зробленi в рiзний час. Мухаммеду також приписуються тексти бiльш раннього i бiльш пiзнього часу. Бльзько 650 року (при третьому наступнику Мухаммеда – Османi) iз цих записiв був зроблений звiд, який отримав назву Коран («читання»). Книга ця була об`явлена священною, продиктованою пророку Архангелом Джебраїлом; записи, якi не увiйшли в Коран, були знищенi. Коран роздiлений на 114 глав (сур). Вони розташованi без усiлякого порядку, просто за розмiром – бiльш довгi на початку, короткi – в кiнцi. Сури мекканськi (раннi) та мединськi (пiзнi) перемiшанi. Одне i те ж саме повторюється багато разiв у рiзних сурах. Вигуки та прославляння величi Аллаха чергуються iз заборонами, приписами та загрозами «геєнною» в майбутньому життi всiм непокiрним. В Коранi зовсiм непомiтно слiдiв такої редакцiонно-лiтературної обробки як в християнському Євангелiї – це майже зовсiм неопрацьованi тексти. Інша частина релiгiйної лiтератури мусульман – це сунна (або сонна), яка складається зi священних переказiв (хадисiв) про життя, чудеса та повчання Мухаммеда. Збiрки хадисiв складались в ІХ столiттi мусульманськими Богословами – Бухарi, Муслимом та iншими. Але не всi мусульмани визнають сунну; тi, якi її визнають називаються суннiтами, вони складають переважну бiльшiсть в iсламi. На основi Корана i хадисiв мусульманськi Богослови намагались вiдтворити бiографiю Мухаммеда. Найдавнiша iз бiографiй була складена мединцем Ібн Ісхаком (VIII ст.) i дiшла до нас в редакцiї ІХ столiття. Можна вважати встановленим, що Мухаммед дiйсно жив близько 570-632 рр. i проповiдував нове вчення спочатку в Мецi, де знайшов мало послiдовникiв, потiм в Мединi, де йому навпаки вдалося зiбрати багато прихильникiв; спираючись на них, вiн пiдкорив собi Мекку, а скоро й об`єднав бiльшу частину Аравiї пiд знаменем нової релiгiї. Бiографiя Мухаммеда майже позбавлена фантастики (на вiдмiну вiд євангельської бiографiї Іiсуса). Але витоки мусульманської релiгiї потрiбно шукати, звичайно, не в бiограiфiї окремих осiб, а в соцiально-економiчних та iдеологiчних умовах, якi склалися на той час в Аравiї. Аравiя була здавна населена семiтичними племенами, предками сучасних арабiв. Частина їх жила осiдло в оазисах та мiстах, займаючись землеробством, ремеслами та торгiвлею, частина кочувала в степах та пустелях, розводячи верблюдiв, коней та кiз. Аравiя була економiчно та культурно пов`язана iз сусiднiми країнами – Месопотамiєю, Сирiєю, Палестиною, Єгиптом, Ефiопiєю. Торговi шляхи мiж цими країнами йшли через Аравiю. Один iз найважливiших вузлiв перетину торгових дорiг знаходився в Мекканському оазисi, близько узбережжя Червоного моря. Родоплемiнна знать племенi корейш (курейш), яке мешкало тут, здобувала для себе багато прибутку iз торгiвлi. В Меццi виник релiгiйний центр всiх арабiв: в особливому святилищi Кааба були зiбранi священнi зображення та культовi предмети рiзних арабських племен. Були в Аравiї i поселення iноземцiв, наприклад, iудейськi та християнськi общини. Люди рiзних мов та релiгiй спiлкувались мiж собою, вiрування їх впливали одне на одне. В IV столiттi в Аравiї почався занепад караванної торгiвлi, бо торговi дороги посунулись на схiд в Сасанiдський Іран. Це порушило економiчну рiвновагу, яка трималась столiттями. Кочiвники, якi втратили прибуток вiд караванного руху, почали схилятися до осiлого способу життя, переходити до землеробства. Виросла необхiднiсть в землi, посилились сутички мiж племенами. Стала вiдчуватися потреба в об`єднаннi. Це одразу позначилося на iдеологiї: виник рух за злиття племенних культiв, за вшанування єдиного Бога Аллаха, тим бiльш, що євреї i християни давали арабам приклад монотеїзму. Серед арабiв виникла секта ханифiв, якi вшановували єдиного Бога. В таких умовах i розгорнулась проповiдницька дiяльнiсть Мухаммеда, яка цiлком вiдповiдала суспiльнiй потребi. В його проповiдяї, власне не було майже нiчого нового, якщо порiвнювати з релiгiйними вченнями християн, iудеїв, ханифiв: основне у Мухаммеда – сувора вимога вшановувати тiльки єдиного Аллаха i бути покiрним його волi. «Свiдчить Аллах, що немає божества, окрiм нього, i янголи, i тi, хто має знання, стiйкi в справедливостi: немає божества окрiм нього, величного, мудрого! Воiстину, релiгiя перед Аллахом – iслам...» (3:16-17). Спочатку проповiдi Мухаммеда зустрiли з недовiрую, навiть ворожiстю, особливо вороже ставилися до них ватажки його власного племенi корейш. Торгова знать побоювалась, що припинення культу староарабських племiнних Богiв пiдiрве значення Мекии як релiгiйного, а отже i економiчного центру. Мухаммед з його прихильниками мусив втiкати з Мекки: ця втеча (хиджра), яка вiдбулася в 622 роцi н. е., вважається мусульманами за початок особликого лiточислення (мусульманська ера). В землеробському оазисi Мединi (Ятриб) Мухаммед знайшов бiльш сприятливий грунт для пропаганди: мединцi суперничали та ворогували iз мекканською аристикратiєю i були рiдi виступити проти неї. Мухаммеда пiдтримали декiлька мiсцевих племен, вiн намагався спертися навiть i на єврейськi общини. Коли в Мухаммеда було вже достатньо прихильникiв, вiн в 630 роцi захопив Мекку. Мекканськi корейшi були змушенi приняти нову релiгiю. З об`єднанням арабських племен, якi одне за одним примикали до нового вчення, значення Мекки як нацiонально-релiгiйного центру ще бiльш виросло. Корейшитська знать, яка спочатку вороже ставилась до мусульманського руху, тепер визнала за благо примкнути до нього i навiть рух. На момент смертi Мухаммеда (632 рiк) нове вiровчення було ще не зовсiм сформованим. Основнi його положення можно взяти з Корану, не дивлячись на всю хаотичнiсть цiєї книги. Пiзнiше вони були розвинути мусульманськими богословами. Адам, Ной, Авраам, Мойсей, християнський Іiсус, але Мухаммед вище за них; що iснують янголи та злi духи (джинни; вони прийшли в iслам iз давньоарабських вiрувань i не завжди можуть бути злими, вони також знаходяться пiд владою Бога i виконують його волю); що в останнiй день свiту мертвi воскреснуть i всi отримають по заслугам за свох дiла: праведнi, тi, що шанують Бога, будуть насолоджуватись в раю, а грiшнi та невiрнi горiти в геєннi; i накiнець, що iснує божественне приречення, бо Аллах кожнiй людинi вже назначив її долю. Аллах зображується в Коранi як iстота з чисто людськими моральними якостями, але в найвищому ступенi. Вiн то гнiвається на людей, то вибачає їх, одних любить, iнших ненавидить. Як i iудейський та тристиянський Боги, Аллах вже заздалегiдь призначає одних людей до праведного життя i майбутнього блаженства, iнших – до грiхiв та загробних мук. Тим не менш в Коранi, як i в Євангелiї, Бог часто iменується милостивим, добрим тощо. Найважливiшi якостi Аллаха – це його могутнiсть та велич. Тому найважливiший догматичний i моральний припис в Коранi – це вимога повної та безперечної покiрностi людини волi Аллаха. Догматика iслама проста, також простими є i його обрядовi заповiдi. Вони зводяться до наступного: обов`язкова п`тиразова молитва кожен день в певнi години (намаз); обов`язкове омовiння перед молитвою i в iнших випадках; податок (занят) на користь бiдних; обряд обрiзання (сенегат); один раз на рiк – мiсячний пiст (ураза, в десятому мiсяцi – рамазанi); паломництво (хадж) в священне мiсто Мекку, яке правовiрний мусульманим має по можливостi виконати хоч один раз в життi (якщо вiн не хворий i має кошти здiйснити обряд). Окрiм намазу iснують i iншi види спiлкування мусульман з Богом, дуа – молитва, що мiстить якесь конкретне прохання до Аллаха; маулiд - подячна або поминальна молитва, нiчнi молитви пiд час посту. Кожен iз цих приписiв, не зважаючи на те, що вони самi по собi не є такими вже тяжкими та нездiйсненними, може бути не виконаним або послабленим у скрутних випадках. Вода для омовiння може бути замiнена пiском, пилом; дотримання посту не є обов`язковим для хворих, для мандрiвникiв, для тих, хто бере участь у бойових дiях; вони можуть i повиннi вiдпоститися пiзнiше ту ж саму кiлькiсть днiв або сплатити певну сумму грошей (чи роздати їх жебракам). Доречi, мусульманський пiст, на вiдмiну вiд християнського, полягає в повному утриманнi вiд будь-якої їжи та напоїв вiд сходу до заходу сонця, але в iнший час можна їсти i пити будь-що i поринати у будь-якi задоволення. Ящо говорити бiльше про мусульманський пiст (рамазан, рамадан), то пiд час посту потрiбно також утримуватись вiд усього, що може приносити задоволення. Заборонено й процедури пов‘язанi з веденням в органiзмi лiкувальних препаратiв, уколiв. Шарiат стверджує, як пiст буде порушено, якщо злизнути хоч крапельку одну, що випадково впала на губу, або, зануривши голову у воду, рятуючись вiд перегрiвання. Статеве збудження та дотик до жiнки теж роблять пiст недiйсним. Крiм тiлесного посту, потрiбне й моральне утримання: негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи. Серед найтяжчих грiхiв – блюзнiрство, осуд Мухамеда, образа духовної особи, якi роблять пiст недiйсними i вимагають подвiйного вiдшкодування. Щодня пiд час посту перед снiданком мусульманин повинен промовити сакраментальну формулу (нiйа), заявивши про намiр постити й благати Аллаха благословити його в цьому. Без цього пiст недiйсний. У вiльний час потрiбно читати Коран. У мечетях вдень i ввечерi мулли читають проповiдь. Колективно нiчною молитвою вiдзначається нiч з 26 на 27 рамадана – нiч коли згiдно з вiровченням, з неба Мухаммеду зiйшов Коран. Свято розговiння припадає на першi три днi шавваля – десятого мiсяця за мусульманським календарем.. Це свято має рiзнi назви - “iд – уль - фiтр” (свято розговiння), “аль – iд - ульсаiр” (мале свято). Іншими обрядовими дiями є шлюб, поховання померлих та деякi свята. Нiках (шлюб) - дуже важливий обряд ужиттi мусульманина. Молодят вiнчає один iз служителiв iсламу. Найчастiше вiн читає четверту суру Корану, де викладено головнi положення iсламу про мiсце, права та обов‘язки жiнки в сiм‘ї та суспiльствi. Джишор (поховання померлих) - зберiг багато фiлософських звичаїв. Поспiшайте ховати своїх померлих, - казав, згiдно з легендою Мухаммед. – Вони скорiше досягнуть вiчного блаженства, якщо були праведними на землi. Якщо мали грiхи, тим швидше вiддалiмося вiд них: осудження грiхiв в полум‘ї пекла. Мусульманина ховають протягом 24 годин вiд моменту смертi. Його обмивають , натирають розчином камфори, загортають у саван з бiлого полотна i несуть головою вперед на цвинтар. Перед похованням мусульманин читає молитву. Пам‘ятникiв на гробi не ставиться, лише невеликий чотирикутний стовп. Мiрадж (свято вознесiння на пророка на небо) вiдмiчається за мусульманським календарем у мiсяць реджеб. Мiрадж встановлено в ранньому середньовiччi, коли пiсля закрiплення влади халiдiв у Палестинi, в iсламi був прищеплений культ Єрусалима (Аль - Куде) та його “святих мiсць”. Маулюд (день “народження пророка”) вiдзначається мусульманами за мiсячним календарем у мiсяць роб – аль – авiаль. Як i мiрадж маулюд встановлено довiльно, набагато пiзнiше “подiй”, покладених в його основу. Одним iз приписiв мусульманської релiгiї є джихад – священна вiйна за вiру. Це досить зрозумiло, якщо згадати, що саме мусульманський рух виник через потребу арабiв в об`єднаннi i в здобуттi нових земель. В Коранi цей припис викладений ясно: протягом восьми мiсяцiв на рiк (бо чотири мiсяцi вважаються «забороненими») потрiбно воювати з багатобожниками, з невiрними, винищувати їх, захоплювати їх майно. В цьому яскраво проявились фанатизм i нетерпимiсть до iновiрцiв, якi властивi iсламу навiть в бiльшому ступенi, нiж iншим свiтовим релiгiям. Але пiзнiше i мусульманськi богослови, i свiтськi вченi по-рiзному тлумачили заповiдь джихаду. Дiйсно, в Коранi ми можемо побачити деяку вiдмiннясть мiж ставленням до прихильникiв рiзних немусульманських релiгiй. До багатобожникiв, тобто до послiдовникiв племiнних та полiтеїстичних культiв, ставлення рiзко вороже: «О ви, якi увiрували! Борiться проти тих iз невiрних, якi близькi до вас. І нехай вони знайдуть у вас суворiсть. І знайте, що Аллах – iз богобоязливими!» (9: 124). До людей, якi «мають писання», тобто iудеїв та християн, укладачi Корану висловлюють повагу: це i зрозумiло, бо на iдейному грунтi цих релiгiй, на шляху їх спрощення i виросла iдеологiя iсламу. Однак в Коранi є припис воювати i з тими, «котрим послано писання», - з iудеями та християнами, - «якщо вони не вiрують в Аллаха i не пiдкоряються релiгiї iстини» (9:29). На практицi в iсламi всiляке роздiлення мiж прихильниками релiгiй було стерто: всi вони розглядались як невiрнi (джяур), яких потрiбно було знищити, пiдкорити. Пiд знаменем джихада (газавата) мусульманськi лiдери не одноразово спонукали до винищувальної вiйни проти всiх iновiрцiв. Щодо етики iслама, приписувалося бути справедливим, вiдплачувати за добро добром, за зло злом, бути щедрим, допомагати бiдним тощо. Нездiйсненних моральних приписiв в iсламi, на вiдмiну вiд християнства, немає. В сiмейнiй моралi i в поглядi вслама на взаємовiдносини гендерiв вiддзеркалились поняття патрiархально-родинного устрою. Жiнка – пiдпорядковане, пiдлегле створiння, створене Аллахом для задоволення чоловiка. Разом iз тим i Коранi визнаються i людськi та громадянськi права жiнки: засуджується надмiрна жорстокiсть чоловiка по вiдношенню до жiнки, описуються майновi права жiнки – право на придане, на спадок. Коран дещо полегшив становище жiнки, якщо порiнювати з патрiархальним правом арабiв. В iсламi iснує низка заборон щодо їжi: не вживати м‘яса померлих тварин, кровi, свинини i того, що заколюють без звертання до Аллаха, а також спиртних напоїв. Брати їжу можна тiльки правою рукою. Рiзати хлiб теж заборонено його слiд тiльки ламати. Іслам також не схвалює чернецтво i категорично вiдкидає його. Також забороняється робити зображення Бога, а також зображувати живих iстот, людину або тварин, щоб не давати приводу до iдолопоклонства. Характерна особливiсть мусульманського права релiгiї в тому, що вона енергiйно вникає у всi сторони людського життя людей. І власне сiмейне життя вiруючих мусульман, i полiтика, i суд, культурний вклад – все це повинно бути пiдпорядковано релiгiйним законам. В соцiальних принципах раннього iсламу знайшов вiдображення той же патрiархально-родинний устрiй. Всi мусульмани рiвнi перед Богом, але майновi вiдмiнностi, багатство i бiднiсть визнаються єдиним фактом, який встановлений самим Аллахом. Обов`язковий налог на користь бiдних покликаний нiбито пом`якшувати майновi протирiччя, однак приватна власнiсть захищається Кораном. Торговий прибуток об`являється законним, але лихварство засуджується: «Аллах дозволив торгiвлю, але заборонив лихварство» (2:276), що, мабуть, є результатом компромiсу мiж iнтересами торгових людей i маси землеробiв та кочiвникiв, якi страждали вiд лихварства та кабали. Закабалiння за борги заборонено. Розглядуючи догматику, обряднiсть, етику раннього iсламу, необхiдно вiдмiтити, що в основi цiєї iдеологiї лежить iудейсько-християнський свiтогляд, але пристосований до бiльш примiтивного суспiльного устрою – до родоплемiнного побуту арабiв. Ідеологiя арабiв бачиться менi простiшою, зрозумiлiшою для широкої маси вiруючий, особливо для кочiвникiв та землеробiв Азiї; приписи його нескладнi та не обтяжливi. Може, саме тому iслам знайшов собi стiльки прихильникiв серед населення Землi. сепаратизму (як приклад – повстання племен Аравiї пiсля смертi Мухаммеда), iслам скоро одержав серед арабiв повну перемогу. Нова релiгiя показувала войовничим бедуїнам простий i ясний шлях до збагачення, до виходу iз кризи: завоювання нових земель. Наступники Мухаммеда – халiфи Абу-Бекр, Омар, Осман – завоювали в короткий час сусiднi, а потiм i бiльш вiддаленi країни Середземномор`я i Передньої Азiї. Завоювання здiйснювались пiд знаменем iсламу – пiд «зеленим прапором пророку». В пiдкорених арабами країнах повинностi для селянського населення були досить полегшенi, особливо для тих, хто приймав iслам; i це сприяло переходу широких мас населення рiзних нацiональностей в нову релiгiю. Іслам, зародившись як нацiональна релiгiя арабiв, скоро став перетворюватися на наднацiональну, свiтову релiгiю. Уже в VII – ІХ ст. iслам став панiвною i майже єдиною релiгiєю в країнах халiфату, який охопив великий простiр – вiд Іспанiї до Середньої Азiї i кордонiв Індiї. В XI-XVIII ст. вiд широко розповсюдився в Пiвнiчнiй Індiї, знову-таки шляхом завоювань. В Індонезiї iслам розповсюдився в XIV-XVI ст. i головним чином через арабських та iндiйських купцiв, i майже повнiстю витiснив iндуїзм та буддизм (окрiм острову Балi). В XIV ст. iслам проник також до кипчакiв в Золоту Орду, до булгарiв та iнших народiв Причорномор`я, трохи пiзнiше – до народiв Пiвнiчного Кавказу та Захiдного Сибiру. течiях в мусульманської релiгiї, в розколах та сектах. – арабiв, тобто, що це була своєрiдна релiгiйна оболонка нацiонального антiарабського руху в Іранi. Це в деякiй мiрi вiрно, але такий характер шиїзм отримав не одразу, а лише пiзнiше. Все почалося з внутрiшньої боротьби серед арабiв – з боротьби за владу мiж наступниками Мухаммеда. Четвертий халiф Алi був кровним родичем пророку, його двоюрiдним братом та зятем, прихильники Алi не визнавали законностi попереднiх халiфiв, бо вони просто були не з роду пророка, а були вибранi релiгiйною общиною, тобро просто узурпували владу. Боротьба за владу набула форми суперечки про спадкоємнiсть влади в халiфатi. Прихильники Алi одержали поразки, Алi був убитим, але його послiдовники осiли в Іранi та Ірацi, i там шиїзм широко розповсюдився як вираз протесту проти влади Арабського халiфату. За шиїтським переказом, Алi та його сини Хасан i Хусейн померли як мученики за вiру. В пам`ять про це шиїти кожен рiк справляють траурне свято шахсей-вахсей, коли фанатично налаштованi вiруючi завдають собi поранень холодною зброєю, так виражаючи свою релiгiйну вiдданiсть пам`ятi мученикiв. Головна мета шиїзму – вiра в те, що законними наступниками пророку Мухаммеда – iмамами – можуть бути тiльки його родичi-нащадки, а вибранi общиною халiфи є незаконними. У зв`язку з цим шиїти заперечують сунну, яка була складена при перших халiфах. Але шиїзм не залишився єдиним, у ньому також виникли рiзнi течiї. Панiвною стала течiя, яка визнавала одиннадцять законних iмамiв-нащадкiв Алi; дванадцятий iмам нiбито ще в ІХ столiттi таємничо зник i десь знаходиться невидимо, але вiн повинен в кiнцi часiв з`явитись як спаситель – махдi. Ця найбiльш розповсюджена в шиїзмi течiя особливо закрiпилась в Іранi i з початку XVI столiття (про династiї Сефевидiв) стала там офiцiйною державною релiгiєю. Іншi вiдгалуження шиїзму нараховують значно менше послiдовникiв i складають скорiше секти. Такою є секта iсмаїлiтiв (за iменем Ісмаїла, її засновника в VII столiттi), яка розповсюдженна зараз в гiрських районах Афганiстана, Бадахшана та iнших. Ісмаїлiти вiрять в те, що в їх iмамiв обов`язкого втiлюється «свiтова душа». Цi iмами створюють спадкову династiю Агаханiв, яка веде свiтське розкiшне життя i збирає дань з членiв секти. У вчення iсмаїлiтiв влилось багато iдей iз домусульманських релiгiйно-фiлософських систем Азiї та iз мiсцевих народних вiрувань. Вiд iсмаїлiтської секти вiдокремилась в IX столiттi група карматiв – демократична секта, члени якої, переважно селяни i бедуїни Аравiї, становили майнову спiльноту. Секта карматiв проiснувала до ХІ столiття. Вiд того ж iсмаїлiзма вiдокремилась секта ассасинiв, яка поєднувала мiстицизм з фанатичною боротьбою проти немусульман. В роки хрестових походiв ассасини були найбiльшими ворогами хрестоносцiв (доречi вiд назви секти походить французьке слово «assassin» - тобто вбивця). І накiнець в ХІ сторiччi вiд того ж кореню вiдiйшла група послiдовникiв халiфа Хакiма. По iменi видатного ватажка секти Ісмаїла ад Даразi, послiдовники секти i дотеперь вiдомi как друзи (в Лiванi). та секти. В VIII-IX ст. в ньому виникло мутазiлiтська течiя. Мутазiлiти намагались витлумачити мусульманське вiровчення рацiонально, доводили «справедливiсть» Бога, присутнiсть свободної волi у людини, визнавали Коран книгою, написаною людьми, а не створеної Богом. Мутазилiтiв пiдтримували деякi халiфи, якi шукали в цiй сектi опору для своєї влади. Але скоро (кiнець ІХ столiття) реакцiйне фанатичне духовенство взяло верх в халiфатi i мутазилiтiв почали переслiдувати. Укрiпилось вчення про вiчнiсть, «нестворенiсть» Корана. Однак iдеї мутазилiтiв залишили слiд i на подальшому розвитку мусульманського Богослов`я. В VII-IXст. в правовiрному мусульманському Богослов`ї склалося чотири школи: ханiфiтiв, шафiїтiв, маликiтiв i ханбалiтiв (за iменами їх засновникiв). Остання iз цих шкiл була проникнута духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релiгiозних догматiв; вона укрiпилась серед вiдсталого бедуїнського населення Аравiї; близькою до неї була школа маликiтiв, яка стала панiвною в Пiвнiчнiй Африцi. Іншi двi школи, якi розповсюдились в бiльш культурних областях мусульманського свiту, допускали бiльш вiльне тлумачення вчення. Особливої взаємної вiдчудженостi i ворогування мiж прихильниками цих чотирьох шкiл немає. вiровченнi не надавали великого значення зовнiшнiй обрядовостi, а шукали iстинного богопiзнання, мiстичного злиття з божеством. Деякi суфiї доходили до пантеiстичного свiтогляду (Бог – у всьому свiтi, весь свiт – це прояв або емансипацiя Бога) i тим самим вiддалялись вiд грубо антропоморфної уяви про Аллаха, яка подана в Коранi. Мiстико-пантеїстична течiя суфiзму спочатку була пiддана гонiнням з боку мусульманських фанатикiв-ортодоксiв, але поступово обидвi сторони пiшли на поступки. Послiдовники суфiйського вчення почали створювати ордена мандруючих монахiв – дервишiв – на чолi в шейхами або iшанами. Цi ордена були визнанi законними i у суннiтiв, i у шиїтiв. Дервiшi, хоча вони i давали чернечої обiтницi бiдностi, але в реальностi скоро ставали шарлатанами, якi обманували та дурили народ; керiвники ж дервiшiв, iшани, в свою чергу оббирали своїх послушникiв – мюридiв. Деякi дервиськi ордена застосовують в своїх молебствiях так званi зiкри – екстатичнi пляски i iншi чисто шаманськi методи спiлкування з божеством. Надається великого значення мiстичному вигуку «Ху!». 2. 4. 4. Тарiката вчення фанатикiв, якi проповiдувли священну вiйну проти християн i iнших невiрних. Бойову силу тарiката складають мюриди – послушники, якi слiпо пiдкоряються своєму мюршиду – духовному наставнику. в якому вiдобразився стихiйний протест проти багатства i розкошi мiських купцiв i багатiїв. Ваххабiти, продовжуючи традицiї суворої ханбалiтської школи, вимагали повернення до патрiархальної простоти життя перших вiкiв iсламу, строгого виконання обрядiв i заборон, знищення розкошi, боролись з європейськими культурними впливами, не визнавали культа святих, поклонялись тiльки одному Богу. Пiсля жорстокої боротьби з супротивниками ваххабiти до початка ХХ столiття одержали перемогу в країнi Неджд (Внутрiшня Аравiя), а потiм пiдкорили собi Хiджас з мiстам Меккою та Мединою. В країнi Саудiвська Аравiя, яка об`єднала в собi обидвi областi, ваххабiтизм став панiвною релiгiєю. мiж людьми i Богом). Рух отримав назву бабiстського. Баб проповiдував рiвнiсть i братерство усiх людей, але, звичайно, тiльки мусульман. Баб об`явив себе наступником пророка, який призваний сповiстити людям новий закон. Вчення Баба було повне мiстичних уявлень i близько до пантеїзму. Рух бабистiв, який широко розповсюдився в народних масах, був жорстоко подавлений владою, ватажки були суворо покаранi. Однак рух мав своїх продовжувачiв, хоча вiн i був позбавлений бойового настрою. Один з послiдовникiв Баба – Мiрза Хусейн Алi, який отримав прiзвисько «Бехаулла», значно змiнив бабiстське вчення. Вiн також проповiдував рiвнiсть всiх людей, право людей на плоди землi тощо. Але вiн не визнавав насильства, вiдкритої боротьби, проголошував любов, прощення, в цьому, мабуть, був вiдбиток християнських iдей. Мусульманськi догмати i правовi норми у Бехауллi були пiдданi пом`якшенню. По iменi проповiдника нове вченна стало називатись бехаїзмом. Воно же не вiдповiдало настроям народних мас i розповсюджувалось бiльше в iнтеллiгентському середовищi. Бехаїзм, як витончена, реформована, модернiзована редакцiя iсламу, найшла собi послiдовникiв навiть у Захiднiй Європi та в Америцi. Схему цих i всiх iнших вiдгалужень iсламу та географiю їх розповсюдження див. у додатках. мав всi умови для розвитку. Так, у XVII ст. тiльки у Бахчисараї було 32 мечетi, а на весь Крим дiяли 23 медресе i 131 мектеб (школа початкової освiти). У подальшому мусульманство терпiло утиски з боку свiтської i духовної влади iмперiї. Зазнавало вiдомих переслiдувань татарське iсламське населення i за часiв Рад. Союзу. Особливо це вiдбувалося пiд час депортацiї кримських татар. Нинi вiдбувається вiдродження мусульманських громад, їх на початок 1999 р. було в Українi 181. Вони дiють в структурi трьох об'єднань: Духовне управлiння мусульман України (ДУМУ), Асоцiацiя незалежного ДУМУ i ДУМ Криму. араби захопили великi територiї, де головною релiгiєю став iслам. В iншi країни вiн прийшов мирним шляхом i завоював серця багатьох людей. Арабська культура iнтегрувала багато народiв: арабiв, персiв, єгиптян тощо. Головною вiдмiннiстю iслама вiд iнших релiгiй є те, що в ньому повнiстю злилась духовна та свiтська влада i не iснує згуртованої релiгiйної органiзацiї, як в християнствi або буддизмi. Ставши составною частиною життя людини, вiн направляв її дiї, не давав опуститися. Але нiяка релiгiя не може iснувати такою ж, якою вона була створена. Почав трансформуватися i iслам. Почали з`являтися новi пророки, якi говорили, що вони – це Мухаммед, що прийшов знову. В деяких регiонах такi пророки отримували пiдтримку (бабiсти, бехаїсти). Цi рухи допомогли зрозумiти необхiднiсть модернiзацiї iслама. Багато мислителiв призивали до об`єднання всiх iсламських держав i зберiганню закритостi вiд країн Європи, iншi закликали до спiвпрацi iз європейськими країнами. За останнi десятилiття iслам дуже змiнився: став освiченiшим, цивiлiзованiшим. Але як i ранiше великий вплив мають духовнi наставники, iслам продовжує намагатися впливати на поступальний рух суспiльства. Отже, iз всiх релiгiйних систем сучасного свiту, iслам залишається однiєю iз найбiльш впливових сил. Сила iслама не в кiлькостi його адептiв (число християн та буддистiв в свiтi можно цiлком зiставити iз кiлькiстю мусульман), але перед усiм в тiй iдейно-iнституцiональнiй структурнiй злитностi вселенської мусульманської общини (умми), основи якої бiли закладенi ще Мухаммедом. Для iслама в найбiльшiй мiрi характера iнтегруюча функцiя релiгiї, яка тут постає в найбiльш дiєвiй формi. Іслам сьогоднi – в умовах мiнливої полiтичної картини свiту з iнодi ведучою роллю iсламських країн в веденнi полiтики i тактики всiх розвиваючихся країн, має об`єктивнi умови не тiльки для збереження в якостi однiєї з провiдних релiгiйних систем свiту, але й для деякого посилення свого значення в якостi iдейного знаменi рухiв в значнiй частинi земної кулi. 4. Список використаної лiтератури:"второго мира" . - М., 1988. - С. 64-75. 2. Васильев Л. С. История религий Востока. Ростов-на-Дону: «Феникс». 1998. 3. Войнтруб І. Мусульманський свiт середновiччя //Людина i свiт. - 1999. - 5. - С. 38-42. 4. Іслам //Релiгiєзнавство: Навч. посiбник. - К., 1997. - С. 145-163. 5. Миллард Э. Как жили мусульманские народы //История: Древний мир. - М., 1996. - С. 20-23. 6. Рукайа Максуд «Ислам» М., 2002. 7. Чернiй А. Іслам //Релiгiєзнавство: Посiбник. - К., 2003. - С. 171-193.
й iншi країни) · Шафiїти (Сирiя, Лiван, Палестина, Йорданiя, Саудiвська Аравiя, ОАЕ, Ємен, Єгипет, Сомалi, Комори, Мальдiви, Індiя, Малайзiя, Індонезiя, Бруней та iншi країни) · Малiкiти (Єгипет, Судан, Лiвiя, Тунiс, Алжир, Марокко, Мавританiя, Кувейт, Бахрейн та iншi країни) · Ханбалiти (Саудiвська Аравiя, Катар та iншi країни) · Сектантський сунiзм · Ваххабиты (Саудiвська Аравiя й iншi країни) · Сенуситы (Лiвiя) 1. 2 Шиїзм · Імамiти · Усулi (Іран, Ірак) · Ахбарi (Індiя, Ірак, Бахрейн, Іран) · Шейхiти (Іран, Ірак, Бахрейн) · Старi шейхiти · Новi шейхiти · Зейдiти · Власне зейдiти (Ємен) · Нуктавiти (Іран) · Ісмаїлiти · Нiзарiти (Індiя, Пакистан, Афганiстан, Іран, Таджикистан i iншi країни) · Мусталiти - Даудiти (Індiя, Пакистан) - Сулайманiти (Ємен) · Друзы (Сирiя, Лiван) · Нусайриты · Киблийя (Сирiя) · Шамалийя (Туреччина) · Ахл-и хакк · Алевi [кизилбаши] (Туреччина) · Шаббаки (Ірак) · Курд-бача (Іран) · Езелiти (Іран) · Бекташi (Туреччина, Албанiя й iншi країни) · Власне бекташi · Дiдi · Челебi 1. 3 Харiджизм · Ібадiти (Оман та iншi країни) 1. 4 Маргiнальнi мусульманськi секти · Ахмадiє · Кадiанi (Пакистан, Індiя, Гана, Нiгерiя й iншi країни) · Лахорi (Пакистан i iншi країни) · Чорнi мусульмани · Нацiя iсламу (США) · Мавро-американський науковий храм (США) · Субуд (Індонезiя й iншi країни)
|
