Запровадження християнства на Русi
На тему: “Запровадження християнства на Русi”
Київ 2000
План
:
“Запровадження християнства на Русi”
1. Вступ 2
4. Боротьба християнства та язичництва на протязi Х ст. 6
5. Хрещення Володимира 988 р. 14
6. Висновок. 12
7. Список використаної лiтератури 14
“ Обыкновенно у нас насчитывают до пяти эпох в деле просвещения России Евангелием – до пяти крещений. Первою эпохою признается проповедь святого апостола Андрея в странах наших; второю – проповедь славянских апостолов Кирилла и Мефодия в Болгарии и Моравии и в особенности важнейший труд их – перевод Священного Писания и богослужебных книг на славянский язык; третьего – крещение первых князей киевских Аскольда и Дира; четвертою – крещение великой княгини Ольги; пятою и окончательною – крещение великого князя Владимира
» – так пише у своїй “Истории Русской церкви» митрополит Макарiй.
Апокрифiчне сказання про похiд апостола Андрiя та його брата Матфея (вибраного дванадцятим апостолом пiсля самогубства Іуди Іскарiота) в країну мармидонян. У кiнцi І тис. н. е. мармидонянами вiзантiйцi називали Русь. Звiдси – легенда про вiдвiдання “гiр Київських” апостолом Андрiєм; розповiдь про те, як вiн поставив тут хрест, що символiзує майбутнiй розквiт нової вiри, та про пророцтво сяючого розквiту мiста. Ця легенда є типовою церковною легендою, яка не має iсторичного характеру. Але було б помилкою заперечувати присутнiсть у неї будь – якої iсторичної основи. Достовiрнi спогади про древнi християнськi традицiї в нашiй країнi, якi вiдносяться до перших сторiч християнської ери. В лiтературi можна зустрiти погляди про древнє походження iсторiї, описаної “Андрiївською легендою”. Так С. В. Петровський припускав, що початок цiєї традицiї може вiдноситись до ІV ст. В будь-якому разi, можна з упевненiстю стверджувати, що легенда виникла до появи слов’янської письменностi та лiтератури.
у ІІІ ст. здобуло широке розповсюдження в античних мiстах Причорномор’я. Багато прихильникiв нової вiри проживало в Херсонесi та в мiстах колишнього Боспорського царства. На початку ІV ст. у пiвнiчному Причорномор’ї склались першi варварськi єпископiї.
затверджено. Його сповiдувала тiльки частина населення, яка за кiлькiстю, очевидно, була набагато менша язичницької.
Початок iсторiї Русi, як державного об’єднання пiвденної частини схiдноєвропейських племен пов’язується з легендарною постаттю Кия – засновника Києва. “Повiсть временних лiт” розкриває деякi важливi подробицi полiтичної бiографiї Кия, який княжив “в роде своем
”. Перебуваючи у Константинополi, вiн прийняв “велику честь вiд царя
”; зробив спробу закрiпитися в Нижньому Подунав’ї i навiть збудував там “градок Киевец
”, але невдало – “не прийняли його
” мiсцевi племена. Вiн був змушений вiдiйти у Середнє Поднiпров’я i, заснувавши там нову резиденцiю – Київ, помер. Але цiкаво, що вiзантiйськi джерела приводять деякi дуже важливi данi, якi стосуються перебування слов’янського правителя у Константинополi в молодi роки, його навчання там, особистої дружби з Іраклiєм, а також прийняття їм християнства. Так автор VІІ ст. (сучасник описаних подiй) Іоанн iз Нiкiу пише: “
(так звали Кия), князь гунiв[2]
та племiнник Охрана, у молодостi був охрещений та виховувався у Константинополi у надрах християнства. Вiн вирiс при царському дворi. Вiн був тiсно пов
’
язаний дружбою з Іраклiєм, пiсля його смертi, як осяяний царською милiстю, виявляв щиру подяку до його дiтей та жiнки Мартiни. Силою святого животворного хрещення, їм прийнятого, вiн перемагав всiх варварiв та язичникiв
”. Безперечно, цей факт потребує детальної перевiрки, але при будь-яких умовах свiдоцтво Іоана Нiкiуського заслуговує на нашу увагу.
Давньоруська держава переходила до феодалiзму не вiд рабовласництва, а вiд первiснообщинного ладу. Соцiальна диференцiацiя зумовила зародження державного утворення та формування iмперiї. Очолювали це утворювання царi, проте їх влада обмежувалась всенародним вiче. Археологiчнi матерiали ІХ – Х ст. вiдображають наявнiсть сформованого класу феодалiв. Полiтичнi стосунки були млявими, мiнливими й невиразними, а полiтичнi проблеми часто розв’язувалися за допомогою сили. І все ж зростав рiвень полiтичної, соцiальної, та економiчної органiзацiї Київської Русi, розвивалася її культура. Розповсюдження християнства на схiднослов’янськiй територiї на зламi VIII – IX ст. стало найактуальнiшою проблемою. Нова вiра рiшуче прокладала собi дорогу, набуваючи на Русi солiдну пiдтримку. На порядку денному стала офiцiальна християнизацiя Русi.
Вiдомий тезис про введення християнства на Русi Володимиром Святим у кiнцi Х ст., освячений авторитетом православної церкви, набув значення догмату, який не пiдлягав нi обговоренню, нi сумнiву. Перша християнизацiя Русi за часiв Аскольда та патрiарха Фотiя виявилася завуальованою, вiдсунутою на заднiй план iсторичного процесу. У зарубiжних джерелах вiдсутнi данi про Хрещення Русi близько 988 р. В 1888 р. у зв’язку з 900 – рiччям “Володимирова хрещення”, Ф. Фотинський провiв спецiальне дослiдження, шукаючи про це хоча б найменшi слiди та натяки в європейських часописах та документах. Висновок був приголомшуючий: у жодному текстi не знайшлося нiяких вiдомостей з приводу Хрещення Русi у кiнцi Х ст. Ще бiльше подиву викликає мовчання православних джерел, у першу чергу вiзантiйських та болгарських. Аналогiчна картина простежується i у схiдних джерелах, якi визначають Русь ІХ – Х ст. християнською країною. Вiдсутнiсть в iноземних джерелах вiдомостей про хрещення Володимиром Русi пояснюється тим, що уперше офiцiйний акт введення християнства в Київськiй державi вiдбувся у 860 р., при Аскольдi.
Правлiння Аскольда (вiн загинув у 882 роцi) є дiйсно яскравою сторiнкою в iсторiї Київської русi, коли молода держава вийшла на свiтову арену, виборовши загальне визнання та затвердивши себе як невiд’ємну частину середньовiчного свiту. Титул кагана, прийнятий Аскольдом, дорiвнювався до iмператорського (царського) та переконливо свiдчив про полiтичнi претензiї київського правителя. Головною та найбiльш визначною зовнiшньополiтичною акцiєю були походи проти Вiзантiї та угоди, складенi з нею. Найбiльшим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русi як великої держави та достойного контрагента Вiзантiї. Серед реальних результатiв походiв Аскольда на Вiзантiю та складених з iмперiєю угод одним з найважливiших да далекосяжних, без сумнiву, було введення на Русi християнства. Цей акт, пiдготований упродовж багатьох сторiч iсторiї проникнення нової вiри у середовище схiднослов’янского суспiльства, мав значний вплив на iсторичний розвиток наших предкiв. Процес християнизицiї Київської Русi (як i будь-якої iншої держави) був складним та довготривалим. Не вiдразу нова релiгiя була сприйнята народом та перемогла старе, вiдживше “поганство”. Розповсюдження християнства у другiй половинi ІХ – Х ст. охопило в перше чергу частину “князiвсько – дружинної верхiвки
” та, можливо, “частину заможних купцiв
”. Б. А. Рибаков, спираючись на Фотiя, Костянтина Багрянородного та на деякi вiтчизнянi джерела (Нiконовський лiтопис, часописи, працю В. Н. Татiщева та iн.) впевнено говорить про iснування Руської метрополiї, заснованої у часи Аскольда. На думку Б. А. Рибакова данi про хрещення русiв у 860 – 870 роки при патрiархах Фотiї та Ігнатiї зникли з рукопису Нестора при Мстиславi Володимировичi десь у 1118 роцi у третiй редакцiї “Повiстi временних лiт”.
роках християнство затверджується в Болгарiї. Було б дивно, якби Русь, розташована поряд з Вiзантiєю та Чорним морем, залишалася осторонь вiд цього процесу. Тiснi економiчнi та дипломатичнi зв’язки з Константинополем, якi виникли у часи Аскольда, сприяли iнтенсивному розповсюджуванню нової вiри. Інша справа, що сама християнизацiя виявилася надто складним та тривалим процесом та повинна була пройти скрiзь рiзнi перiоди та складнi рубежi.
І хоча пiсля вбивства Аскольда у 882 р. християнство втратило значення державної релiгiї, в очах свiту Русь залишалася християнською країною. Близько 870 р. на Ладозi затвердилась норманська династiя князiв, першим з яких був Рюрик (Рьорiх з Упсали). У 879 р. Рюрик помер, залишивши престол юному синовi Ігорю (Інгвару), а фактичне правлiння – його вихователю Олегу. Олег, що став регентом, доки Ігор не досягне повнолiття, зiбрав дружину з варягiв, слов’ян та фiнiв, узяв iз собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив вiн за мури мiста Аскольда i Дiра i, звинувативши їх в узурпацiї влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києвi, проголосивши його “матiр’ю мiст руських”. Так розповiдає про прихiд варягiв до Києва Нестор – Лiтописець. Проте в результатi ретельного аналiзу тексту, проведеного рiзними поколiннями вчених, у цiй оповiдi виявлено багато внутрiшнiх суперечностей та слабких мiсць.
На думку деяких iсторикiв, Аскольд став жертвою не тiльки зовнiшньої вiйськової авантюри. Олег мав пiдтримку серед мiсцевих сил, опозицiйних київському князю. В епоху середньовiччя релiгiйнi мотиви були чи не найпоширенiшими лозунгами будь яких соцiальних виступiв, тому протистояння Аскольду могло прийняти форму антихристиянської, проязичницької конфронтацiї. На неї мiг спиратися Олег. Закономiрнiсть такого опру вiдмiчав В. Н. Татiщєв, який називав християнство головною причиною загибелi Аскольда. “Убивство Аскольдово, -
пише вiн, - довольно вероятно, что крещение тому причиною было; может киевляне, не хотя крещения принять, Ольга призвали, а Ольгу зависть владения присовокупилась…».
те, що Олег був талановитим i рiшучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ i пiдкоривши собi полян, вiн силою поширив своє володiння (тобто право збирати данину) на сусiднi племена, найважливiшим iз яких були древляни. Та вiн був язичником i, спираючись на ворожi християнству елементи давноруського суспiльства, повинен був придатися до антихристиянського терору. Про цi часи є небагато свiдоцтв. Але деякi побiчнi матерiали пiдтверджують ворожу по вiдношенню до християн позицiю Олега. Арабський письменник Ал – Марвазi висловлює думку, що рiк смертi Олега (912 р.) є початком затвердження християнства на Русi.
Ігор, син Рюрика, народився у 873 р. У день смертi його батька йому було 6, а при вступi на київський престол – 9 рокiв. Отже, регентство Олега було виправданим. Але, узявши правлiння у свої руки, Олег правив одноособово до самої своєї смертi на протязi 30 рокiв. До того часу, коли Ігор нарештi змiг почати свою дiяльнiсть, йому вже було 39 рокiв. За звичаєм правителiв Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над пiдлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличi. Кiлька рокiв виснажливих походiв пiшло у нього на те, щоб знову примусити бунтарiв сплачувати данину. Лише пiсля вiдновлення влади у своїх землях Ігор змiг узятися за широкомасштабнi далекi походи – торговельнi чи теж грабiжницькi – на зразок тих, що проводив Олег. Рiзнi джерела характеризують Ігоря по рiзному, iнодi як людину нiкчемну, слабкого правителя, до того ж ненаситного та жадiбного, iнодi деякi автори схильнi вважати його достатньо проникливим правителем, якому Київська Русь завдячує значними успiхами (вiдсiч печенiгам, проникнення на Кавказ, та нова угода з греками у 944 р.). До заслуг Ігоря вiдносять i усвiдомлення прогресивної ролi християнства. Як мiнiмум беззаперечною залишається його релiгiйна терпимiсть. Є.Є. Голубинський навiть вважає князя “внутрiшнiм”, або тайним, християнином.
Дiйсно, текст угоди з греками 944 р., який дiйшов до нас в автентичному виглядi, вмiщує ряд свiдоцтв про те, що християнство на Русi в той час не просто iснувало, а користувалося певною перевагою. Християни не тiльки не пригноблювалися з боку держави, але й приймали активну участь в полiтичному життi країни. Бiльше того, на думку Є.Є. Голубинського, прибiчники християнства мали навiть бiльший вплив, нiж язичники.
Ігор був убитий осiнню 945 р. впродовж феодальної вiйни в древлянськiй землi, яку спровокувала сутичка мiж воєводою Свинельдом та основною частиною київської дружини. Син та наступник вбитого князя Святослав у той час був iще дитиною i влада у Києвi перейшла до вдови – Ольги.
Це була рiшуча та дiяльна жiнка – “мужского характера
”. З її iм’ям пов’язанi деякi важливi заходи, що мали суттєвий вплив на подальший розвиток Київської Русi. На жаль, час її правлiння погано висвiтлений в лiтописах. “Повiсть временних лiт” приводить головним чином фантастичнi розповiдi фольклорного стилю про “
” про знищення Коростеня за допомогою птахiв. Такий же позаiсторичний характер має i розповiдь про хрещення княгинi – найважливiший для нас епiзод її правлiння. Однак крiзь фольклорно – легендарний шар проступають свiдоцтва про реальнi iсторичнi подiї володарювання Ольги. Так не викликає сумнiву факт придушення древлянського повстання 945 – 946 рр., адмiнiстративна реформа, яка була результатом цього виступу, вiзит до Константинополя. Сумнiвними або зовсiм фантастичними є лише подробицi, якими змальованi обставини тiєї чи iншої подiї. Стосовно контактiв київської княгинi з вiзантiйським двором та її особистого хрещення є свiдоцтва грецьких та деяких захiдних джерел. Вiдомостей про те, коли, де, i при яких обставинах було хрещення Ольги, в рiзних джерелах настiльки розпливчастi i так протирiчать одна однiй, що в науцi виник цiлий спектр поглядiв, з яких жодний не може претендувати на достовiрнiсть. Але факт зостається фактом – Ольга була християнкою, i це був її особистий вибiр. До Ольги в Києвi ( i не тiльки в Києвi) вже були церкви, широко вiдкритi для населення. Прийняття княгинею християнство не могло не дати поштовху для збiльшення православної пастви; Ольга та її оточення повиннi були пiддержувати та заохочувати мiсiонерську дiяльнiсть мiсцевого духовенства. Окрiм того, особистий приклад володарки активно впливав на свiдомiсть пiдданих.
Збiльшення числа християн викликало потребу в нових храмах. І, хоча конкретних вiдомостей майже немає, будiвництво парафiяльних церков у часи Ольги мають бути досить iмовiрними.
Цiкавим епiзодом в раннiй iсторiї давньоруського християнства є спроба Ольги зав’язати вiдносини з заходом, зокрема з Захiдною церквою, очолюваною Римом. Ця подiя має точну дату. У 959 р. вона послала до короля Оттона І посольство. Гiльдейсгеймський часопис свiдчить: “
) та просили його прислати їм одного з своїх єпископiв, який показав би їм шлях iстини”.
Ця акцiя не може свiдчити про вiдступництво Ольги вiд православ’я, а мала глибоку дипломатичну природу та визначалася напругою русько – вiзантiйських вiдносин в перiод правлiння “русофоба” Порфирогенета. Є досить переконливi вiдомостi, що Ольга повернулася пiсля вiзиту до Константинополя з почуттям роздратованостi, образи та розчарування. Це безпосередньо вiдобразилося в “Повiстi временних лiт”, де читаємо: “И
(єдиний натяк на полiтичний змiст переговорiв). Ольга вiдповiдала: “А
ще ты рци тако ж постоиши оу мене в Почаинъ, яко же азъ в Суду, то тогда ти вдамъ». характеру. Тому не дивно, що Ольга шукала нових союзникiв в полiтицi та iдеологiї. Одним з таких партнерiв повинна була стати "Священна Римська iмперiя”, проголошення якої у тi часи готувалося та засновниками якої виступали король Оттон та Ватикан. На них i направляє свiй погляд київська княгиня. Мiсiя Адальберта (посланця короля Оттона з монастиря св. Максимiлiана у Трирi) скiнчилася нещасливо, бо коли вiн прибув до Києва ситуацiя змiнилася. Перед Ольгою з’явилися новi перспективи вiдносно нормалiзацiї вiдносин з Царградом.
Ольга виконувала державнi функцiї не як повноважна правителька, а як регентша при своєму маленькому синовi. Йшли роки, Святослав пiдростав, але мати не поспiшала передати йому правлiння. Частково це пояснюється тим, що Святослав не виявляв цiкавостi до державних справ, а скорiш мав схильнiсть до вiйн та походiв.
У лiтописах нiчого не повiдомляється про перехiд влади до Святослава та про його особисте правлiння взагалi. Мова iде лише про початок вiйськової дiяльностi. Державнi справи зоставалися прерогативою Ольги до самої її смертi. Святослав же знаходився пiд впливом дружини (варяжської, тобто язичницької) i вiдчував глибоку вiдразу до греко – слов’янської вiри.
Доки Ольга була жива та мiцно тримала кермо державного правлiння, Святослав стримував свої антихристиянськi емоцiї та виявляв до нової вiри лояльнiсть. Вiдмовившись хреститися сам, вiн не мiг заборонити це iншим. “Аще кто
хотяше волею крестится, не браняху, но ругахуся тому До 969 р., мабуть, так i було, але пiсля смертi Ольги Святослав дав вихiд ненавистi. Почався другий протихристиянський терор, який тривав неповних три роки (969 972 рр.). Одним з конкретних проявiв репресiй Святослава, є знищення церков. В. Н. Татiщєв називає серед зруйнованих споруд Софiйську церкву, засновану Ольгою. Така ж доля спiткала i Миколаївську церкву на Аскольдовiй могилi.
Якщо Ольга не змогла навернути до християнської вiри свого сина, то зовсiм iншим був стан її онукiв, особливо найстаршого з них – Ярополка. Хлопчик виховувався в християнськiй вiрi. Його прихильнiсть до християн засвiдченi В. Н. Татiщєвим: вiн пiдкреслює “
i “схильнiсть до християнства”розстриженою монахiнею
”. Мабуть наречених для Святослава та його законних синiв вибирала Ольга. Вибiр її визначався як полiтико – династичними, та i релiгiйними мiркуваннями.
Русi був вiдновлений лiтопис, який зник пiсля перевороту 882 р. Був Ярополк християнином чи нi точно не вiдомо, але вiдомо, що В очах Заходу Русь за часiв Ярополка була християнською державою i сам князь виступав як заступник християнської вiри. Мається на увазi, що серед простого люду бiльшiсть все ж таки була язичницькою.
Третя, i остання хвиля протихристиянської боротьби пов’язується з iменем Володимира Святославовича, у подальшому виголошеного просвiтником Русi. До 988 року майбутнiй хреститель Русi виступає як носiй багатьох грiхiв та вад – вiн жорстокий та брехливий, гультяй та п’яниця, зрадник та обманщик, здатний на бридкi вчинки (наприклад згвалтування Рогнеди на очах її батькiв). Пiсля 988 р. Володимир перевтiлюється в мудрого та справедливого державного дiяча, що опiкується про щастя та процвiтання своєї країни, клопочеться про бiдних та голодних i до того ж є взiрцем усiх чеснот та досконалостi. Це пов’язано з тим, що християнськi автори описiв тих подiй мали тенденцiю протиставляти характеристику конкретного iсторичного дiяча до хрещення його удосконаленому образу пiсля виконаного акту.
Володимир був бастардом, позашлюбним сином Святослава та ключницi Малушi, дочки Малка Любечанiна та сестри вiдомого потому Добринi.
На початку своєї дiяльностi Володимир не мав пiдтримки на Русi. Людина, позбавлена законних прав на престол, не могла бути ватажком, на якого те чи iнше угрупування схотiло б зробити ставку. Отже Добринi прийшлося докласти певних зусиль, щоб ввести свого позашлюбного небожа у вир полiтичних подiй.
Ярополк спирався на прохристиянськi сили, що поступово закрiплювали свої позицiї. Але i язичницька частина феодального класу не була твердою опорою для молодого претендента на престол. Таким чином у Швецiї Володимир та його опiкун пiдшукали вiйськовi сили, достатнi для самостiйного виступу. За рiк чи два втiкачi повернулися з сильною дружиною, яку найняли за грошi новгородської торгiвельної верхiвки. Пiсля загибелi Ярополка Володимир вступив на великокняжий престол, не маючи конкурентiв, оскiльки обидва його брати були вбитi.
Одним з перших дiянь Володимира на престолi було створення нового язичницького пантеону в Києвi – замiсть старого, зруйнованого Ольгою, або її онуком. Володимир вимагав виконання всiх обрядiв. “
, констатує “Повiсть временних лiт”. Звичай людських жертв у Києвi при Володимирi (правда при екстремальних обставинах) пiдтверджує легенда про Іоанна та Федора. Жертвами, звичайно, насамперед ставали християни. Протихристиянськi заходи молодого князя виконувалися не тiльки у Києвi, але й iнших мiстах, наприклад у Новгородi.
Це був останнiй спалах язичництва. Володимир, як один з найвидатнiших дiячiв свого часу не мiг не бачити, що стара релiгiя вже вiджила своє та стала гальмом суспiльного прогресу. З цiєї причини, закрiпивши особисте становище та звiльнившись вiд своїх надмiру шалених помiчникiв – варягiв, князь звернувся до одної з форм монотеiзму, що було необхiдним та логiчно виправданим кроком.
Володимир рiшуче заходився виконувати перебудову суспiльного життя країни, виконавши цiлу низку важливих реформ.
Програма Володимира орiєнтувалася на вiдбудову досягнень аскольдової епохи, але в нових умовах кiнця Х – початку ХІ ст. Володимир навiть прийняв титул вбитого правителя – каган ( рiвний iмператорському), чим спробував затвердити авторитет Русi в очах свiту i себе як носiя верховної влади в країнi. Реформи Володимира охопили широке коло проблем. Вiн лiквiдував “племiнне” княжiння. Територiю Русi вiн роздiлив на вiсiм адмiнiстративних округiв. В кожну з низ призначалася довiрена особа з числа найближчих прихильникiв великого князя, а згодом його синiв. Таким чином, сини Володимира отримували владу не одразу, а тодi коли пiдростали та прилучалися до активної полiтичної дiяльностi. До того на мiсцях, вочевидь, керували посадники. Непокора загрожувала втратою володiнь або переводом на гiрше мiсце. Вiйськова реформа Володимира була спрямована на посилення оборонного потенцiалу держави. Особливу увагу Володимир придiляв вiдсутностi корiнних зв’язкiв нової, службової по своїй сутi, знатi з мiсцевою соцiальною верхiвкою. Володiння давалися насамперед не мiсцевим, а прийдешнiм, часто з вiддалених земель. Наслiдки вiйськової реформи проявилися дуже скоро та мали великий вплив на подальший хiд державних справ. Змiст судової реформи був у встановленнi та роз’єднаннi судiв духовного та мiського. Але в iсторичнiй лiтературi особливою прихильнiстю користується впроваджена Володимиром релiгiйна реформа, яка остаточно затвердила християнство як офiцiальну державну релiгiю в Київськiй Русi.
Очевидний крах давньоруського язичництва примусив великого князя серйозно замислитись про подальшi заходи щодо релiгiї. Християнство не було єдиним варiантом. Реальна ситуацiя пропонувала i iншi альтернативи: iудаїзм, iслам, буддизм, не кажучи вже про численнi секти типу манiхейства, павликiанства, богомiльства. Отож, питання було в тому, якiй з цих релiгiйних систем вiддати перевагу. Цей процес вiдображений у лiтописному епiзодi “вибору вiри та розпадається на декiлька епiзодiв, нез’єднаних органiчно одне з одним. Пiд 986 р. розповiдається про прибуття у Київ мiсiонерiв вiд чотирьох найбiльш значних монотеiстичних церков, авторитет яких був забезпечений вiдповiдними полiтичними органiзацiями ( це спецiально пiдкреслено у текстi): iсламу – вiд Волзької Булгарiї; католицизму – вiд Нiмеччини, iудаїзму – вiд Хазарiї, православ’я – вiд Вiзантiї. Мiсiя мусульман, латинян та iудеїв провалилася. Найбiльш Володимиру сподобалася розповiдь грецького проповiдника, але не спонукала його прийняти остаточне рiшення. Пiд наступним , 987 р. розмiщена розповiдь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарiю, Нiмеччину та Вiзантiю для ознайомлення з богослужiннями та обрядами трьох релiгiйних систем. Повернувшися додому, посли негативно вiдiзвалися про обряди магометан та латинян, натомiсть iз захватом розповiдали про “красу церковну
”, яку вони побачили у Константинополi. Вони рiшуче закликали князя до схiдного християнства, висуваючи у числi iнших i такий аргумент: “Аще
лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь
». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится
?
” – “Где захочешь
”, вiдповiли посли. Наступний епiзод, датований 988 р. розповiдає про похiд Русi на Херсонес (Корсунь), причини та цiль якого не роз’ясненi. З подробицями оповiдається про облогу мiста, захват його за допомогою попа – зрадника Анастас. Пiсля захвату Корсуня, київський князь вимагає вiд грецьких царiв Василя ІІ та Костянтина VІІІ вiддати за нього їх сестру Анну. Імператори погодилися, але за умови, що Володимир охреститься. Князь дав згоду. Царi не без труднощiв умовили сестру вийти замiж за київського князя та вiдправили її у Корсунь у супроводi священникiв та проповiдникiв. Коли вони прибули на мiсце, царiвна стикнулася з несподiванкою: її наречений уперто не хотiв iти у храм. Тодi сталося щось схоже на диво: У Володимира розболiлися очi та вiн втратив зiр. Анна сказала: “Якщо хочеш позбавитися хвороби, негайно охрестися”. Тiльки тодi Володимир наказав виконати над собою обряд. Охрестившися, Володимир повернув Корсунь вiзантiйськiм царям (перед цим пограбувавши його) та вiдбув у Київ з дружиною Анною, священиком – зрадником та захопленим у мiстi добром. По прибуттю додому вiн негайно почав впроваджувати нову вiру: лiквiдував створений їм же самим пантеон язичницьких богiв, а на другий день наказав хрестити усiх киян поголовно. Пiсля охрещення киян Володимир наказав будувати храми на тих мiсцях, де стояли iдоли.
Історична наука XIX ст. скептично вiдносилася до версiї “Повiстi временних лiт” Хронологiчнi розбiжностi, фiлософсько – теологiчнi помилки та явнi анахронiзми були знайденi у лiтопису багатьма вченими – iсториками. Можливо це є наслiдком багатьох редакцiй документу.
Ми не будемо проводити зараз iсторичне дослiдження на предмет виявлення реального ходу подiй. Найголовнiше, що у Київськiй Русi остаточно перемогла християнська релiгiя, яка стала державною. Язичницькi обряди та вiрування частково зплелися з християнськими i в такому, майже невпiзнанному виглядi збереглися i по наш час. В часи правлiння Володимира Святославовича Русь досягла нечуваної величi та могутностi.
Затвердження християнства на Русi мало далекосяжнi та багатограннi наслiдки для всебiчного розвитку суспiльного життя. Це був закономiрний акт, пiдготований усiм ходом iсторичного розвитку та глибоко мотивований об’єктивними потребами епохи. На вiдмiну вiд язичництва християнство було iдеологiчну систему не первiснообщинного, а класового устрою. Затвердження нового феодального базiсу визначило безперечну перемогу нової надбудови, якою в умовах середньовiчної Русi могло бути тiльки християнство.
полiтичної могутностi. Рiвною помiж рiвних виступала Київська Русь у свiтовому оточеннi.
Християнська дiалектика, активно використовувана давноруськими фiлософами та публiцистами, стала основою для багатьох (iнодi дуже цiкавих) iдей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сферi творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русi не знали науки, творчостi, мистецтва, але бурхливий розквiт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релiгiя. В монастирських брамах концентрувалися основнi кадри вчених того часу, письменникiв, публiцистiв, художникiв, архiтекторiв. Судовий монастирський статут, який було введено на Русi у другiй половинi ХІ ст., зобов’язував ченцiв започатковувати у себе бiблiотеки, скрипторiї, школи, iконописнi майстернi, лiкарнi та iншi заклади. Серед монастирiв у Київськiй Русi на першому мiсцi був Києво – Печерський, який став можливо найвизначнiшим центром давньоруської культури. З нам пов’язана дiяльнiсть визначних публiцистiв (Феодосiй Печерський, Іаков Мнiх), iсторикiв (Нiкон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Лiтописець), художникiв (Алiмпiй, Григорiй), лiкарiв (Агапiт) та багатьох iнших. Також функцiонували культурнi центри при архiєрейських кафедрах. Найбiльш вiдомим з них був Софiйський гурток книжникiв, заснований у Києвi при Ярославi Мудрому та очолюваний Іларiоном.
вiд неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цiлях. Принципово важливим етапом була поява книжковостi у серединi ІХ ст. Саме тодi Русь починає створювати свою церковну лiтературу та започатковує лiтописи. На основi археологiчних знахiдок (берестянi грамоти у Новгородi) можна припустити, що грамота у Київськiй Русi не була прерогитивою одного тiльки духовенства, вона охоплювала i феодалiв i демократичнi шари народу.
Церква активно сприяла розвитку давноруської архiтектури та образотворчого мистецтва. Бiльшiсть кам’яних споруд, збудованих на протязi Х – ХІІ ст. на Русi, були храми, щедро прикрашенi монументальним та станковим живописом. Проте впливи схiдної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що вiзантiйцi не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дiстала помiтного розвитку.
Культура Київської Русi виступала як частина єдиної середньовiчної цивiлiзацiї, пiдпорядкована тим закономiрностям, якi були властивi останнiй, незалежно вiд нацiональних особливостей та специфiки. У першу чергу це стосується суспiльної думки, яка у всiй Європi розвивалася пiд безпосереднiм впливом християнської iдеологiї.
Список використаної лiтератури.
1. Субтельний О. Україна. Історiя. – К., 1991.
2. Брайчевський М. Ю. Затвердження Християнства на Русi. – К., 1989
4. Левченко М. В. Нариси по iсторiї русько з вiзантiйських вiдносин. – М., 1956.
7. Рибаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963.
[1]
Приблизно у ІІ ст. велике утворення слов’янських племен (анти), що входили до складу днiпро – днiстровської групи поширеної на той час у Пiвденно – Схiднiй i Центральнiй Європi.
|
