Верование в демонов в древние времена на Украине
ТЕРНОПІЛЬСЬКА АКАДЕМІЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА
ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
“РАННІ ДЕМОНІСТИЧНІ ВІРУВАННЯ
¢ЯН”
Виконав: студент 4 курсу
групи 42 – Ф
Заверюха А. М.
Викладач: Мельников Д. О.
Вiнниця - 2001
ПЛАН
2. Вiрування трипiльської культури........................................................ 4
3. Релiгiйний свiтогляд катакомбного суспiльства............................. 5
4. Культи кiммерiйцiв................................................................................ 6
5. Пантеон скiфських божеств.............................................................. 7
8. Релiгiйнi вiрування кельтiв................................................................ 14
9. Язичницький культ слов’ян............................................................... 16
11. Взаємозбагачення релiгiй i культiв. Мiфологiчнi
сюжети стародавнiх митцiв............................................................... 18
13. Особливостi української мiфологiї................................................... 21
15. ЛІТЕРАТУРА........................................................................................ 23
Вступ
сучасної України. І нiколи не губився зв'язок його поколiнь. Не було розриву в переходi вiд старих до нових соцiально-економiчних станiв, морально-побутових уподобань, культурно-релiгiйних традицiй. Важливою особливiстю генезису українського етносу є те, що територiя, на якiй пiднялася його цивiлiзацiя, являла собою поле перехрещування культурних, полiтичних i, звичайно, релiгiйних впливiв мiж Сходом i Заходом. Ця цивiлiзацiя зберегла i трансформувала в собi здобутки рiзних культур. Вона мала всi передумови для того, щоб розвивати в себе багату культуру, побудовану на слов'янському ґрунтi, шляхом синтезу обох цих впливiв.
У релiгiї того чи iншого суспiльства по-своєму вiдображався життєвий досвiд людей, зберiгалась система емоцiйно-образних уявлень i переживань, норм людського буття. Але всi релiгiї виконували одну i ту ж культурно-iсторичну роль. Вони були засобом соцiальної регламентацiї i регуляцiї, засобом збереження i упорядкування традицiй, звичаїв i обрядiв. Розклад традицiйних форм виробництва i суспiльного устрою завжди супроводжував змiни в релiгiйному свiтоглядi. Коли вiдбувається розклад традицiйних iдей i вiрувань, тодi розвивається пошук нових форм думки, виникають намагання до нових споглядань. Але старi релiгiйнi традицiї та вiрування не знищуються, не зникають безслiдно, а переходять до нової системи релiгiйних поглядiв, адаптуються там i набувають нової значимостi. Загалом кажучи, релiгiйна свiдомiсть проходить складний шлях свого формування вiд "чуттєво-надчуттєвого" типу надприродного (фетишизм, тотемiзм, анiмiзм i т. д.) через демонiстичний тип, провiдною iдеєю якого є вiра в духiв, до теїстичного типу надприродного, в центрi якого перебуває постать бога (1. 201-203). Такий шлях в розвитку релiгiйної свiдомостi вiдбув i український народ, ввiбравши в себе всi риси, характернi для тих стародавнiх суспiльств, що iснували на теренах української землi. Поставали i сходили з iсторичної арени України однi за одними могутнi цивiлiзацiї кiммерiйцiв, скiфiв, сарматiв, готiв, гуннiв та iнших народiв. Та не загубилося у вiках їх багатоманiтне культурно-релiгiйне надбання, а через вiрування "лiтописних слов'ян" знайшло своє вiдображення в релiгiйнiй свiдомостi українського народу.
"має iснувати певна нацiональнiсть завдяки землi. Народ, що залишається на рiднiй землi i продовжує її обробляти, зберiгає свою нацiональнiсть легше, нiж загарбник, який би вiн не був сильний i енергiйний... Навпаки, народ, який iде з рiдної землi i оселяється, хоча б i в прекрасних умовах, на чужинi, навряд чи збереже свої нацiональнi особливостi" (2. 72-73). Але слiд зауважити, що цi "нацiональнi особливостi", серед яких релiгiйнiсть посiдає одне з перших мiсць, не вiдмирають, а перероджуються, iнфiльтруючись в менталiтетi корiнного населення. Так шляхом руйнацiї i синтезу свiтоглядних елементiв вiдбувається формування нової релiгiйної системи.
У V-III тис. до н. е. значну частину територiальних просторiв сучасної України заселяли хлiборобсько-скотарськi племена культури мальованої керамiки, або ж трипiльської (назва вiд с. Трипiлля на Київщинi, де в 1896 р. "Це є високорозвинена культура ефективних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративнiстю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду", — так характеризував трипiльську культуру вiдомий вчений археолог В. Петров (3. 12). Саме трипiльцi вперше почали споруджувати добре спланованi "протомiста" i "протофортецi".
Високорозвиненiй суспiльно-господарчiй системi трипiльцiв вiдповiдали складнi релiгiйно-свiтогляднi уявлення, що передусiм були хлiборобського спрямування. Трипiльцi шанували Богиню-Матiр, яка символiзувала родючiсть i вiд якої залежало життя всього живого, а також божества грому, сонця, неба, вiтру тощо. Були в них свої духи-покровителi; поширювались культи вогню та бика — символiв сонця i чоловiчої сили. Культовi вiдправи супроводжувались своєрiдною системою релiгiйно-магiчних обрядiв i символiки. Релiгiйнi вiрування, уявлення та культова практика трипiльцiв знайшли своє втiлення в трипiльськiй пластицi, де головне мiсце належить рiзноманiтним глиняним жiночим фiгуркам, якi символiзують iдею ототожнення землi з жiнкою, чия вагiтнiсть є символом родючостi.
Жiночi фiгурки, знайденi на залишках багатьох трипiльських поселень, досить рiзноманiтнi — це й "зображення божества родючостi й жриць цього божества, й учасниць аграрно-магiчних церемонiй, i покровительок того чи iншого природного явища, яке сприяє врожаю" (4. 166). Зустрiчаються також зображення вагiтних та народжуючих жiнок, фiгурки жiнок з жертовником i ритуальною посудиною, жiнок з дитиною тощо.
символiчного вигляду молока Богинi. Частково з темою дощу був пов'язаний культ змiї, вужа — носiїв добра, охоронцiв дому i всього найцiннiшого. Пiзнiше культ вужа зустрiчається у грекiв, вiрменiв, болгар, сербiв, литовцiв, бiлорусiв i, звичайно, українцiв. Цi народи шанували вужа як священну iстоту, покровителя домашнього господарства.
Найвищим ступенем трипiльського ритуального мистецтва є зображення антроморфних i людських фiгурок чоловiчих i жiночих), якi мали культовий, абстрактно-умовний характер. Проте серед цих фiгурок зустрiчаються й такi, що несуть "антропологiчну реальнiсть", "портретну правдивiсть" (3. 21-22).
чи хрестоподiбну форму. Бiля них на спецiальних пiдвищеннях розташовувались глинянi фiгурки, чашi на антропоморфних пiдставках, посудини для зерна. Трипiльська культура, заклавши мiцний фундамент для високого культурного розвитку наступних ентоплем'яних спiльнот, зокрема й раннiх схiднослов'янських племен, вiдiграла визначну роль в iсторiї України.
Релiгiйний свiтогляд
катакомбного суспiльства
"звичай ховати мерцiв у скорченому на спинi положеннi i посипати їх вохрою, а також так званi конеголовi скiпетри, антроморфнi стели тощо" (5. 18). А як вiдомо, поховальний обряд, ритуали, пов'язанi зi смертю, — найважливiшi складовi стародавнiх релiгiй. Племена, що ховали покiйникiв у ямах у скорчених позах, мають умовну назву племен ямної культури, катакомбної — на територiї України (назва вiд гробниць-катакомб). Хоча питання щодо походження катакомбних племен викликає багато суперечок, в релiгiйнiй системi цього населення спостерiгаються близькосхiднi культовi елементи, особливе мiсце серед яких займає обряд модельованих черепiв. Цей обряд полягав у тому, що на лицевi кiстки черепа, звiльненого вiд м'яких тканин i мозку, накладалася спецiально виготовлена глиняна маса з домiшками вохри та потовчених кiсток. Пiсля моделювання череп розмальовувався фарбами, а на тiм'я натягувався скальп. Форма та прийоми моделювання тiсно пов'язанi з Близьким Сходом. Подiбнi знахiдки в Ієрихонi датуються VII-VI тис. до н. е.
За давньоєгипетською релiгiєю, кожна людина в потойбiчному свiтi має свого двiйника, який живе доти, доки зберiгається тiло. З метою збереження тiла в Єгиптi бальзамували померлих. Аналогiчна за змiстом, формою та засобами мумiфiкацiя вiдома й для часiв катакомбної спiльноти на територiї України (6. 26-27). Серед катакомбних племен були поширенi вiрування, що полягали в обожнюваннi сонця i вогню, та пов'язанi з ними ритуали. Вiдоме Виноградненське святилище, присвячене боговi сонця, подiбне за конституцiєю до хетських храмiв. А знайдена там гранiтна стела у виглядi сокири дає пiдстави говорити про вшанування бога дощу та грози. Адже сокира на Близькому Сходi була атрибутом саме цього божества (6. 28-29). Населенню ямно-катакомбного часу були притаманнi й мiфологiчнi уявлення. Зокрема, змiєборчий космогонiчний мiф, пов'язаний з боротьбою бога сонця з темрявою та водною стихiєю, уособленими в образi хто нiчної iстоти дракона-вешапа. У гротi Кам'яної Могили (поблизу м. Мелiтополя) було вiдкрито скульптурне зображення вешапа з позначеними слiдами ударiв гострим предметом i вiдбитком людської стопи, якi пов'язанi з релiгiйним обрядом вбивства. Зображення ступнi, що пов'язане з культом предкiв, було символом героя або антропоморфного божества, яке перемагає вешапа (7. 110-114). Черепи бика, знайденi у поховальнiй спорудi поблизу м. Красноперекопська, свiдчать про поширення серед племен катакомбної культури культу домашнiх тварин.
— близькосхiднi за походженням, яких дотримувалась пануюча верхiвка.
та племена бiлогрудiвської культури (мiж середньою течiєю Днiпра на сходi i рiкою Збруч на заходi), поширювалася вiра в iснування душi i потойбiчного свiту, землеробськi та скотарськi культи, обожнення сонця та вогню.
"Одiссеї" Гомера, "Історiї" Геродота та деяких малоазiйських джерелах. Для їхнього релiгiйного свiтогляду були характерними вiра в душу та життя пiсля смертi. Про це свiдчать розкопки курганiв, де знаходять речi, якими користувався покiйник за життя. В чоловiчих похованнях — кинджали, деталi кiнської збруї, iнодi рештки коня, наконечники для стрiл, жертовна їжа. У похованнях жiнок — золотi та бронзовi кiльця, скляне i золоте намисто, глиняний посуд.
народiв. Колисковою всiх релiгiй була жiноча природа, яка заплiднювалась i розцвiтала вiд контакту з чоловiчою природою. Чоловiк i жiнка започатковували свiт, а найбiльш виразнi атрибути їхньої статi обожнювались. Стародавнiми релiгiями звеличувалась i любов матерi, єдиної годувальницi i захисницi дитини.
чоловiчi фiгурки зi збiльшеними статевими ознаками, статуетки жiнки з дитиною на руках дають уявлення про тогочасний релiгiйний свiтогляд, про початки формування ще в тодiшню епоху культу Роду i рожаниць, поширеного в дохристиянських вiруваннях схiдних слов'ян.
Поклонялися та приносили жертви жiночому божеству богинi Дiвi i таври, якi населяли Кримський пiвострiв у IX-III ст. до н. е. Херсонесцi запозичили цей культ у таврiв i елiнiзували його. Богиня Дiва уособлювала мiсто Херсонес, була його головним божеством i покровителькою. Пам'ять про Дiву збереглася i в українському фольклорi. Вiдлуння цього культу знаходимо в "Словi о полку Ігоревiм" та в українськiй народнiй традицiї про Дiву — царицю русалок (8).
У VII ст. до н. е. iз вторгненням скiфських племен в Пiвнiчне Причорномор'я кiммерiйцi були витiсненi в Передню Азiю, i з VII по III ст. до н. е. iснувала скiфська держава з столицею на Днiпрi — Кам'янським городищем.
Релiгiя скiфiв досягла розвинутого полiтеїзму. Скiфи стояли на порозi створення нацiонально-державної релiгiї з визначеним загальнодержавним пантеоном вищих богiв, їхня релiгiйно-мiфологiчна система сполучала в собi елементи зооморфної символiки звiриного стилю з антропоморфною мiфологемою, поєднуючи вiрування трипiльської культури, елементи тотемiв скотарської культури з впливом грецької мiфологiї.
Верховенство у скiфському пантеонi належало Табiтi, яку Геродот ототожнює з грецькою богинею Гестiєю. Будучи однiєю з рiзновидностей Великої Богинi-Матерi, символом жiночого народжуючого початку в природi, в той же час Табiтi була божеством свiтла i вогню, виконуючим демiургiчнi та космогонiчнi функцiї. Пiсля Табiтi скiфи вшановували Папая, якого вважали своїм прабатьком i чоловiком богинi Апi, що уособлювала життєтворчi стихiї — землю i воду. Шлюб Папая i Апi — це союз неба i землi, джерело всього живого. Ця трiйця — Табiтi, Папай i Апi очолювала пантеон вищих скiфських божеств. Богинею життя i смертi була Аргiмпаса. Гойтосир був охоронцем худоби. Вiн перемагав своїх ворогiв шляхом магiчних дiй. Божеством iз функцiєю захисту i бiльш наближеним до людей постає переможець потвор Геракл, частково злитий з образом грецького мiфологiчного героя. Однiєю з культових тварин Геракла був бик.
Особливе мiсце в релiгiйному свiтоглядi скiфiв посiдав бог вiйни Арес, якому одному з усiх божеств скiфи споруджували святилища. Ось як жертвоприношення та спорудження святилищ богу вiйни описав Геродот. Вiн переповiдав, що скiфи нагромаджували купи хмизу одна на одну. Поверх влаштовували чотирикутну площадку, де встановлювали короткий скiфський залiзний меч — акiнак, який i був зображенням Ареса. Крiм тварин, у жертву йому приносили й людей. Із сотнi полонений брали одного, голови жертв поливали вином, i заколювали над посудиною, куди збирали кров, якою потiм поливали акiнак. Пiсля цього у заколених вiдрубували праве плече з рукою i пiдкидали в повiтря (9. 202).
звичаї: скiф, убивши першого ворога, випивав його кров, щоб разом з нею увiбрати силу вбитого; голови вбитих вiдрубували i з них знiмали скальп, який пiсля своєрiдної вичинки використовувався як рушник, або ж шили з них плащi; з правої руки вбитих здирали шкiру разом з нiгтями i виготовляли чохли для колчанiв; з черепiв виготовлялися посудини, використовуванi як чашi.
У скiфiв склалась своєрiдна категорiя жерцiв, якi гадали за допомогою вербових гiлочок. За допомогою липової кори гадали енареї — жiноподобнi чоловiки, якi твердили, що мистецтво пророкування дарувала їм Афродита. Тих жерцiв, чиє пророкування не збувалося, пiддавали смертнiй карi, спалюючи заживо на возах, запряжених биками. Наявнiсть у скiфiв жерцiв та вищезгаданi способи гадання пiдтверджуються археологiчними даними та етнографiчними матерiалами. Схожий спосiб гадання описаний дослiдниками i в осетин (11. 86).
Щодо енареїв, то цей термiн пояснюється фахiвцями як не-чоловiк ( з iранського "нара" — чоловiк, "е" — не). За Геродотом, хвороба енареїв мала божественне походження: енареї — це потомки тих скiфiв, що пограбували храм Афродити Уранiї в сiрiйському мiстi Аскалонi, за що богиня покарала їх жiночою хворобою (9. 45). Псевдо-Гiпократ у трактатi "Про повiтря, води i мiсцевостi" спростовує божественне походження хвороби енареїв. На його думку, ця хвороба має природну причину: постiйна верхова їзда в багатьох викликає пухлини, ломоту в стегнах, подагру, що спричиняє статеве безсилля, яке пояснювали дiями божества. Це призводило до того, що енареї одягали жiночий одяг, засвоювали жiночi звички i разом з жiнками вели домашнi роботи (11. 87-88).
Описує Геродот i обряд скiфського побратимства — клятвенно освяченого договору про дружбу: в посудину з вином пiдмiшували кров учасникiв договору, занурювали туди акiнак, стрiли, сокиру i дротик; пiсля цього тривалий час молилися, а потiм випивали вино i тi, хто клянеться, й найповажнiшi з присутнiх (9. 204). Існування побратимства у скiфiв пiдтверджується археологiчними знахiдками в царських курганах (Куль-Оба, Солоха).
Культове значення має i пов'язаний з релiгiйними уявленнями скiфiв звичай курiння коноплi, що був своєрiдною формою шаманства. Дим вiд спалюваної у юртi коноплi викликав наркотичне сп'янiння, що вело до екстазу присутнiх i було причиною магiчних обрядодiй шаманiв, змiст яких-сходження душ у пiдземне царство.
великого поширення в дохристиянськi часи на Київщинi та Чернiгiвщинi. Елементи скiфського релiгiйного свiтогляду увiбрав у себе i слов'янський культ Роду. Це — вiдчуття присутностi предкiв, вiра в життя пiсля смертi. Слов'яни мерцiв палили або погребали. В могили клали їжу, зброю, убивали коня, жiнку чи невiльницю. Насипали горбки чи високi кургани. Через рiк пiсля смертi на могилi влаштовували тризну. Значний вплив скiфських вiрувань на становлення схiднослов'янської релiгiйно-мiфологiчної системи вiдзначає Н. Полонська-Василенко: "Скiфи продовжують розробку трипiльської мiфологiї в образах фантастичного звiриного стилю i передають її через антослов'ян селу: це образи Матерi-Богинi, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразнiше традицiйний зв'язок дає наша хата з її пiччю". (12. 59).
Пов'язаному з пiччю вогнищу слов'яни приписували чудодiйнi сили покровителя Роду. Згiдно з вiруванням, при зiткненнi з вогнем i землею збiльшувалась родючiсть, тому пiч була тим священним мiсцем, де жiнка повинна народжувати дитину. В той же час пiч — мiсце перебування померлих членiв роду. За повiр'ям, пiч могла забрати хвору дитину i повернути її назад здоровою. Це свiдчить про давнє надання вогню вiдроджуючої функцiї. Вогнищу приписувались також очиснi й охороннi властивостi. Вогонь асоцiювався з сонцем, яке дарувало тепло i свiтло. Сонячна сила могла дати дiвчинi красу, подарувати кохання. Такi ж магiчнi властивостi надавались i домашньому вогнищу. М. Коцюбинський у повiстi "По-людському" описує давнiй звичай, коли вогнище зберiгає честь дiвчини, кинутої хлопцем, який обiцяв одружитися з нею. Дiвчина таємно проникла в хату жениха, а потiм у всiх на очах сiла на пiч. В такому разi нi хлопець, нi його батьки не могли вiдмовити у весiллi. Про обряд очищенням вогнем згадує i М. Гоголь ("Вiй"): люди, якi несли тiло панночки до церкви, прикладали долонi до печi. Пiдтвердженням єдностi сонця i вогнища є випiчка в печi короваїв, що за формою нагадували сонце.
Всесвiтня гармонiя фiзично символiзувалась в образi пошлюблення вогнесвiтла з водою. Цей символ здiйснювався в день Купала i був прообразом статевого злиття на землi. Тому наприкiнцi свята юнаки та дiвчата поєднувались у шлюбi. Подiбнi свята iснували в багатьох народiв: фiнiв, германцiв, угорцiв, литовцiв та iнших.
Зображення качки, гуски на предметах культового призначення дає пiдстави вважати, що образ водоплаваючих птахiв у скiфiв був релiгiйним символом. Лише водоплаваючi птахи можуть спокiйно пересуватися в трьох стихiях — по сушi, по водi i пiд водою, в повiтрi. Слов'яни також вшановують водоплаваючих птахiв. Б. О. Рибаков вважає, що качка була символом зв'язку з потойбiчним свiтом (4. 236). Тiльки вона могла проникнути у води пiдземного моря i повернутися звiдти. Птахи виконували захисну i магiчну функцiї, а також поєднувалися з iдеєю часу i простору.
"Повiсть временних лiт" згадується, що слов'яни шанували меч як бога вiйни.
походження, заняття, етнiчний склад i органiзацiю влади. У скiфськiй Землi вiд Зевса й дочки рiки Борисфена народилася перша людина Таргiтай. У Таргiтая народилося три сини Лiпоксай, Арпоксай i молодший Колаксай. Невдовзi на землю впали золотi предмети: плуг, ярмо, сокира та чаша. Лише наймолодшому з братiв удалося заволодiти цими предметами. А його братам це не вдалося, бо при їх наближеннi золото розжарювалось, i до нього не можна було доторкнутись. Царський трон успадкував Колаксай, оскiльки вiн змiг взяти до рук тi предмети, щ, символiзували верховну владу над племенами землеробiв та скотарiв. Вiд Лiпоксая пiшли тi скiфи, котрi назвались авхатами, вiд Арпоксая — катiари, а вiд молодшого брата — паралати. Як бачимо, в цiй легендi при сутнi й iсторико-етнографiчна концепцiя (уявлення промiсцеве походження i характеристика етнiчного складi) населення), i соцiально-потестарна доктрина (уявлення про божественне походження влади i про верховенства царських скiфiв-паралатiв). І все це об'єднане в загальному релiгiйно-мiфологiчному свiторозумiннi (13. 310-311).
Заслуговує на увагу i аналогiя мотиву скiфської легенди, згаданої вище, в кельтському звичаєвому правi, що iснувало аж до недавнього часу: при розподiлi майна мiж братами молодший отримував помiстя, 8 акрiв землi, а також сокиру, казан i лемiш, адже батько був не вправi передати цi три предмети нiкому iншому, крiм молодшого сина. Вiдповiднiсть цих предметiв сокирi, чашi i плугу з ярмом, якi отримав Колаксай, безсумнiвна (14. 182). Вiдлуння цiєї легенди зустрiчається i в українському фольклорi. Героями багатьох казок є три брати. А царськi лаври завжди дiстаються наймолодшому. Лише йому вдається заволодiти жар-птицею чи жар-конем, якi перебувають на однiй мiфологiчнiй лiнiї з золотими предметами з скiфської легенди.
«Скiфiя» — «Сарматiя»: спадкоємнiсть
релiгiйних традицiй
У II ст. до н. е. з праць античних авторiв зникає назва територiї Пiвнiчного Причорномор'я i Приазов'я "Скiфiя", її замiняє назва "Сарматiя". Це пов'язано з частковим витiсненням та асимiлюванням сарматськими племенами (язиги, алани, роксолани, аорси, сiраки) скiфiв. Вiрування сарматiв мало чим вiдрiзнялися вiд скiфських. В даному випадку можна говорити про спадкоємнiсть релiгiйних традицiй. Панiвними у сарматiв були культи сонця i вогню та Великої Богинi-Матерi — Астарти, покровительки коней, а також культ бога вiйни, уособленням якого був меч. Поряд з цим у сарматiв спостерiгаються чинники чуттєво-надчуттєвого типу надприродного: поклонiння неживим предметам та надiлення їх душею, вiра в чарiвну силу камiння i таке iнше. Сармати вiрили в потойбiчне життя, i великого значення у їхнiх вiруваннях мав культ мертвих.
Сармати, перейнявши елементи релiгiйної системи скiфiв, передали їх слов'янам. Так, пiд впливом сарматської культури у слов'ян змiнюються тип поховань i поховальний ритуал. Померлих ховають в ґрунтових ямах з пiвнiчним i пiвденним орiєнтуванням У поховальному ритуалi передаються жертвоприношення та тризна.
Подiбно скiфам сармати надiляли особливою магiчною силою дзеркало. Сарматський звичай розбивання дзеркал при похованнi був вiдлунням рiзноманiтних давнiх уявлень, що протиставили дзеркало — вмiстилище душi — i смерть. У наш час спостерiгається звичай завiшувати дзеркала в будинку, де лежить покiйник, та вiра в те, що розбите дзеркало вiщує смерть В той же час iснує ритуал, де дзеркало є традицiйним атрибутом. Мається на увазi ритуал вiнчання та традицiйне гадання з дзеркалом "на нареченого" (14. 97).
Цiлком ймовiрно, що прийшлi скiфо-сарматськi народи, взаємодiючи з праслов'янами, якi проживали на теренi України, були асимiльованi автохтонами. Значна кiлькiсть скiфо-сарматських паралелей у мовi i, звiсно, в релiгiї слов'ян вказує на симбiоз цих культур.
Боги i демони фракiйської держави
У релiгiйну систему стародавнiх слов'ян увiйшло також багато елементiв вiрувань фракiйських племен, що в І тис. до н. е. населяли пiвденно-захiдну частину України (Галичина, Подiлля, Пiвденна Волинь), малоазiйськi територiї, територiї нинiшнiх Болгарiї, Румунiї, почасти Сербiї та Грецiї. В V ст. до н. е. iснувала мiцна Фракiйська держава. Вiдомi першi її володарi — Терес, Садко, Котко. Ця держава вiдстояла свою незалежнiсть у боях зi скiфами та греками. Але в І ст. н. е. вона стає Римською провiнцiєю Фракiєю (Дакiєю). Частина фракiйських племен переселяється в Поднiпров'я, Поднiстров'я, Побужжя i разом iз слов'янськими та сарматськими племенами бере участь у формуваннi Черняхiвської культури (15. 161), яка становила iсторичнi передумови утворення Давньоруської держави i була живильним ґрунтом для формування українського етносу.
Саме на територiї Прикарпаття i Середнього Поднiстров'я на рубежi та в першi столiття н. е. ранньослов'янськi племена перебували на стику з фракiйськими. Етнографiчнi матерiали з порубiжних земель Молдавiї та Буковини пiдтверджують iснування iсторичної мирної традицiї спiлкування двох сусiднiх народiв. У порубiжних землях молдавани i українцi проживали i проживають часто в одних i тих самих селах. Схожий i характер матерiальної та духовної культури цих народiв у даному регiонi. Це говорить про те, що предки їх — слов'яни та фракiйцi вiддавна мали мирнi економiчнi i культурнi контакти.
Плiнiй Старший зачисляв фракiйцiв до найсильнiших народiв Європи, якi перебували на високому щаблi культурного розвитку. Вони, стикуючись з найбiльшими європейськими осередками полiтичної могутностi — Грецiєю i Римом, зробили значний внесок у культурний розвиток цих держав. У фракiйцiв греки запозичили вiрування, обряди, таїнства богослужiння, релiгiйнi та бойовi пiснi — пеани. Фракiйцем був за походженням грецький поет i засновник своєрiдної теогонiчної та космогонiчної системи уявлень Орфей.
Базисом релiгiйних поглядiв фракiйських племен була вiра в безсмертя душi та потойбiчне життя. Про це згадує Геродот в "Історiї": "На їхню (фракiйцiв. — авт.) думку, вони не вмирають, але покiйник вiдходить до бога Залмоксiса..." (9. 210). Залмаксiсом греки називали фракiйського бога Зальму. Вони вiрили, що пiсля смертi кожен досягає свого бога Зальми, котрий вчить, що тiло не можна вилiкувати без попереднього оздоровлення душi; вiд душi йде все лихе i добре, а для оздоровлення душi потрiбнi молитви й пiснi з добрими порадами. Рiзноманiтнi молитви, пiснi-заговори та замовляння i в наш час ще застосовують ворожки при лiкуваннi хворих. До наших днiв у багатьох регiонах України збереглася вiра в перебування душ пiд землею i звичай просити померлих родичiв небiжчика вiдчинити ворота, через якi вiн має потрапити на той свiт, i прийняти його до себе.
З релiгiйного погляду фракiйцiв можна роздiлити на двi великi групи: 1) дiї (беси та одризи) — поклонники Дiя (Дiонiса); 2) пелазги-поклонники Аполлона (16. 32).
Серед головних фракiйських божеств, якi називає Геродот, перше мiсце посiдає бог вiйни Арес. Аресу поклонялися i скiфи, про що говорилося вище. Культ Ареса у фракiйцiв запозичили греки та римляни (грецький Арес i римський Марс). Рiзнi варiанти назв мав бог вiйни у слов'ян: Яр, Ярий, Ярун, Ярило, Яровит. Схожiсть у назвах фракiйського i слов'янського божества та єднiсть культових елементiв говорять про спiльнiсть їх релiгiйних витокiв.
Греки та римляни запозичили i культ фракiйського бога сонця Дiя, якого iнодi несправедливо ототожнюють з Дивом (Девом), що мав тюркське походження i в слов'ян був уособленням злих сил, демоном страху i смертi. Греки називали Дiя Дiонiсом, а римляни — Сабасiєм. У деяких слов'янських народiв обряд запалювання вогню в день Івана Купала називався собiткою. Матiр'ю Дiя була Семеля, назва якої спiвзвучна слову "земля". А в українському фольклорi часто зустрiчається словосполучення "земля-мати". Дiй був знаний у слов'ян i ставився поряд з їхнiми головними богами. Зокрема, про це говориться в "Словъ и откровенiи св. Апостолъ": "Мняще богы многы, Перуна й Хорса, Дия i Трояна й инiи многы" (16. 31). В пошанi у слов'ян була i фракiйська богиня щастя та весни, веселощiв i кохання Лада. Вона була вiдома i в чоловiчiй формi — Ладо. Лада i Ладо були символом вiрного подружжя. Грецька богиня Афродiта спочатку також мала назву Ладо-генес. Деякi дослiдники слово "генес" пояснюють як слов'янське "жона"... В жiночiй формi Лада — символ жiнки, коханки, а в чоловiчiй — вiрного чоловiка, коханця. В жертву Ладi приносили бiлого пiвня. Пiвень в уявленнi давнiх народiв був сонячним птахом, символом чоловiчої сили та мужностi. Ще до недавнiх часiв в Українi зберiгався обряд ритуального поїдання пiвня на вечорницях, що мав на метi помножити чоловiчу силу та сексуальну енергiю парубкiв (17,247).
озброєна луком i стрiлами, ходить по лiсах, полюючи на рiзну звiрину. На згадку про той давнiй культ в пам'ятi українського народу ще й досi збереглися такi назви: Дiвин, Дiвич, Дiвингород. А непрохiднi лiси i нинi називають "дiвичими" (16. 42).
"Книги пророцтв", або, як їх ще називають, — "Книги Сивiл". Українцi цих богинь називали Вилами.
Фракiйцiв, якi своїм верховним богом вважали не Дiя, а Аполлона, греки називали пелазгами. Аполлон не був спочатку грецьким богом. Греки перейняли цей культ у фракiйцiв. Назва "Аполлон" похiдна вiд фракiйського "Пельо" ("Бел", "Пел"). У Фракiйцiв Пел — це божество сонця. В релiгiйнiй системi українцiв фракiйський Пел вiдомий як Бiлобог, чи Бiлун (у захiдних давнiх українцiв та бiлорусiв). Бiлобог — це творець землi, води, свiтла. Його вважали батьком Перуна. Бiлобоговi протистояв Чорнобог — уособлення зла. А в українськiй мiфологiї боротьба Бiлобога з Чорнобогом символiзувала боротьбу добра i зла. В казках часто бог постає в образi дiдуся з бiлою бородою, в бiлiй одежi, з бiлим києм.
В українському православ'ї Бiлобог трансформувався в образi святого Георгiя, який був втiленням перемоги сонця над тьмою, переможцем над злими силами, захисником народу. В уявi українця святий Георгiй (Юрiй) постає в бiлих тонах: у бiлiй одежi, на бiлому конi, з атрибутами бiлого кольору.
Релiгiйнi вiрування кельтiв
Белiном (Белом) називали i кельти свого бога сонця та свiтла. Крiм того, в кельтiв Белiн був покровителем знань. А омела, що росла на дубi, була його емблемою i запорукою вiд рiзних хвороб. Кельти в першiй половинi V ст. до н. е. створили свiй особливий стиль у культурi, що в археологiї має назву латенського (вiд назви мiсця Ла-Тен, де були знайденi залишки цiєї культури). Прийшовши з Центральної Азiї до Європи, кельти ще не мали власного пантеону богiв. Для їхнiх раннiх релiгiйних вiрувань характерним було обожнення стихiйних сил i природних явищ. Вони вiрили, що за допомогою системи магiчних дiй та обрядiв можна розмовляти з навколишнiм свiтом.
Тривалий час серед науковцiв точилися дискусiї з питання, чи були прояви латенської культури в Українi i, якщо були, то якого характеру. Були вони привнесенi кельтами, чи мали автохтонне походження. Але якщо залишити осторонь матерiальну культуру i вдатися до духовно-релiгiйних витокiв, то можна твердити, що пантеон богiв у кельтiв сформувався шляхом синкретизму власних вiрувань i елементiв релiгiйної системи пiдкорених племен, в тому числi i деяких слов'янських. У кельтських та слов'янських вiруваннях можна побачити дуже багато спiльного. Інодi складно вiдповiсти на запитання, хто в кого запозичив тi чи iншi культовi елементи. Але тут ясно простежується наявнiсть матерiально-свiтоглядних взаємовпливiв та єднiсть релiгiйних витокiв.
"Русь" означало воду. Це слово засвоєне в нас у назвах рiчок (Рось у Київськiй областi, Русиловка в Полтавськiй), а також у словi "русло", що означає середину рiчки (18. 42). Головним божеством кельтiв, аналогом слов'янського Перуна, був бог блискавки та грому Таранiс. Символом жiночого начала в природi була трiада богинь, якi одночасно уособлювали i добро, i жорстокiсть, їх зображення у виглядi дiвчини, жiнки, баби символiзувало народження, життя i смерть.
Важливе мiсце в релiгiйних вiруваннях кельтiв займало вшанування бога вiйни Белатукадора та пов'язанi з ним воїнськi обряди, серед яких центральне мiсце вiдводилося культу людської голови. Подiбно до таврiв кельти черепами переможених у бою ворогiв прикрашали будинки. Череп ворога мав охороняти вiд злих сил. Ритуальним вогнищем закiнчувалися похорони воїна. Разом з покiйником кидали у вогонь його речi, худобу, iнодi рабiв. Смерть в бою була iдеалом кельтського воїна, i тому вiн усе життя готувався до неї.
У кельтiв, як i в слов'ян, склалася своєрiдна iнституцiя жерцiв, пам'ятi яких вони й довiряли всi свої закони, знання i вiрування, через що й не залишили по собi письмових пам'яток. Ю. Цезар у "Галльськiй вiйнi" подiляє жерцiв-кельтiв на три групи. До першої вiн вiдносить ватiв — вiщунiв. Другу групу складали барди — поети, якi прославляли богiв. І нарештi третя група — друїди, якi займалися вiдправленням релiгiйних обрядiв та жертвоприношенням. Вони мали абсолютну владу i були надiленi правом виносити покарання, з яких найтяжче — заборона брати участь в релiгiйних обрядах. Друїди були засновниками своєрiдної фiлософiї, поданої у виглядi загадок у вiршованiй формi. Разом з тим у них зберiгаються елементи шаманства, характернi для раннiх релiгiйних вiрувань: спiлкування з душами померлих, з богами та наявнiсть шаманського ритуалу, що полягав у перетвореннi друїда в тотемну тварину, мовби символiзуючи злиття мисливця i звiра. Але друїд — не просто шаман. Вiн i лiкар-цiлитель, який увiбрав багатовiковий народний досвiд i вiльно оперує ним, i носiй культури та духовностi. Ось як характеризує друїдiв Ю. Цезар: "Бiльше всього намагаються друїди переконати в безсмертi душi: душа, за їх вченням, переходить пiсля смертi з одного тiла в iнше, i вони думають, що ця вiра переборює страх перед смертю i цим збуджує хоробрiсть. Окрiм цього, вони багато говорять своїм молодим учням про свiтила та їх рух, про велич свiту i землi, про природу i про могутнiсть та владу безсмертних богiв" (19. 112).
Служителями язичницького культу слов'ян були волхви-засновники вчення про першотворця. Вони володiли секретами лiкування травами, були творцями своєрiдної астрологiчної медицини. Волхви зберiгали i передавали з поколiння в поколiння географiчнi, астрономiчнi, математичнi знання. Людське слово, як i друїди, вони надiляли таємною магiчною силою. Слово могло ощасливити людину або згубити. Воно могло вилiкувати людину вiд рiзних хвороб, перемогти злi сили, творити чудеса. Поетiв слов'яни називали вiщими, вважаючи, що їм вiдомi таємницi людського буття. І донинi в українцiв збереглася повага до законiв предкiв, зафiксованих у багатих житейською мудрiстю приказках, прислiв'ях, пiснях.
Подiбно до кельтiв, слов'яни мали священнi гаї, що замiняли їм храми. І в слов'ян, i в кельтiв навколишня природа є живою: дерева i трави говорять мiж собою та з птахами i з людьми. Предметами особливого шанування були у них лiси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Герої багатьох народних казок часто по дереву потрапляють у небесне царство. Ще частiше це приписується покiйникам. За давнiми слов'янськими вiруваннями, померлi пiднiмаються мiфiчним дубом на небо до своїх предкiв. Цим, наприклад, i пояснюється фразеологiзм "дати дуба". Взагалi в уявi i кельтiв, i слов'ян дерево вiдiгравало важливу роль при створеннi свiту, а образ дерева життя займав важливе мiсце в системi шанування природи. Дерево життя-це уособлення космогонiчних i часових уявлень: його корiння йшло в глибини землi, в царство померлих, стовбур символiзував поколiння живих, а листя i крона — житло богiв та духiв.
Культ дерева є одним з найдавнiших. Вiн пов'язаний з образом дерева-захисника. Пiд деревом молились, їли, вiдпочивали, помирали. За деревами ховалися вiд ворогiв. Довголiття дерева пiдносило його над життям людей i тварин. Рослини, що несли в собi часточку плiдної сили природи, були мовби гарантом вiри в сприятливi впливи природи на долю людини. Це, в свою чергу, приводить до поширення обрядiв виробничої та лiкувальної магiї, гадання на рослинах i виникнення вiдомого гороскопу друїдiв, у якому простежується зв'язок людських характерiв з деревами.
велике переселення народiв.
Першi промiнi християнства
Часовий iсторичний вiдрiзок з II до VII ст. увiйшов в iсторiю як епоха Великого переселення народiв. Мiграцiйнi процеси охопили практично весь континент i радикально змiнили його полiтичний, культурний, етнiчний i релiгiйний вигляд. Це була епоха не тiльки загибелi однiєї (античної) цивiлiзацiї та зародження iншої (феодальної), а й епоха корiнних змiн в релiгiйнiй свiдомостi народiв. Колись велична i могутня Римська iмперiя розвалювалась на шматки, а людство входило в нову фазу свого розвитку. Свiт завойовувало християнське вчення. Християнство, що виникло як iдеологiя малочисельної i гнаної палестинської секти, перетворювалось на пануючу свiтову релiгiю.
Головну роль у Великому переселеннi вiдiгравали германськi, тюркськi, фiнно-угорськi та слов'янськi племена. Основними германськими степовими племенами були бастарни, герули, готи, гепiди, вандали, лангобарди. В серединi IV ст. iз об'єднання готських племен утворилось два союзи — захiдних i схiдних готiв (вестготи i остготи). Вiдповiдно вони займали землi мiж Дунаєм i Днiпром та мiж Днiпром i Доном. До складу цих союзiв входили не тiльки германськi, а й фракiйськi, сарматськi та слов'янськi племена. Полiетнiчний склад цих об'єднань залишив вiдбиток у релiгiйнiй системi германцiв, елементи якої, в свою чергу, були сприйнятi союзними племенами, зокрема слов'янами.
Германцi принесли своєрiдне свiтобачення i свiтовiдчуття. їхня фантазiя населяла лiси, рiки, пагорби злими карликами, перевертнями, драконами i феями. Боги i люди-герої, в уявi германцiв, ведуть постiйну боротьбу зi злими силами. Для германських народiв були характерними войовнича енергiя та почуття нероздiльностi свiту людей i богiв. Цi релiгiйнi уявлення знайшли вiдображення i в химерних уявленнях звiриного стилю в мистецтвi. Фiгурки звiрiв втрачали цiлiснiсть, визначенiсть i перетворювалися в своєрiднi магiчнi символи. Але боги германської мiфологiї — це уособлення не тiльки природних, а вже й соцiальних сил. Глава германського пантеону Один — бог бурi, але вiн i вождь-воїн, що стоїть на чолi героїчного небесного воїнства. А душi полеглих на полi бою германцiв вiдлiтають у свiтлу Валгаллу, щоб поповнити дружину Одина.
Одночасно серед германцiв поширювалося християнство. Енергiйним проповiдником християнства серед готiв був єпископ Ульфiла, який переклав Святе Письмо готською мовою. (Цей переклад став першою пам'яткою мови готiв.) Але християнiзацiя германцiв, як i слов'ян, не призводила до смертi їхнiх богiв. Вони трансформувалися, зливаючись з культами мiсцевих святих чи поповнюючи ряди демонiв (злих духiв).
з варiантiв чоловiчих союзiв, у яких панував культ сильнiших. Цей культ лежав в основi утворення харизматичних кланiв, що претендували на божественне походження i спецiалiзувалися на веденнi вiйни, та виникнення харизматичних вождiв — короля (конунга) та його свити (20. 31).
з берегiв Чорного моря. Не зайве вiдзначити, що значну роль у становленнi релiгiйної свiдомостi германських племен вiдiгравали контакти з сарматськими племенами, а культ Одина прийшов з берегiв Дону. В свою чергу все це наклало свiй вiдбиток i на формування української (руської) культури, становлення якої являло складний процес синтезу варварської, пiздньоантичної i християнської традицiй.
Взаємозбагачення релiгiй i культiв.
Мiфологiчнi сюжети стародавнiх митцiв
З другої половини IV ст. на змiну кочовим iраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи — гунни, авари, булгари, хозари. В 375 роцi остготський союз був розгромлений гуннами — кочiвниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Азiї, пiдкоривши перед цим деякi угорськi та сарматськi племена. Мiж 375 i 453 роками готи були частиною гуннської держави, а гуннський вождь Аттила був оспiваний у гермаському героїчному епосi. Взагалi це був перiод, коли у одному iсторичному вирi змiшались слов'яни, германцi, угорцi, тюрки, що в свою чергу призвело до утворення нових етносiв. І саме в центрi цього виру були гунни, якi пiдкорили i об'єднали навколо себе германськi, слов'янськi, сарматськi та фракiйськi племена. Але тут слiд говорити про взаємну асимiляцiю, особливо ж коли йдеться про релiгiйнi вiрування, обряди та звичаї.
Тому їх iнодi називають гунно-булгарами. Гунно-булгари створили мiцне державне об'єднання — Велика Булгарiя, до якого входила частина територiальних просторiв сучасної України. І, таким чином, булгари не могли залишитися осторонь етногенетичних та культуротворчих процесiв, що вiдбувалися на той час в даному регiонi.
Тюркськими та слов'янськими релiгiйно-мiфологiчними мотивами наповнена поема булгарського iсторика i релiгiйного дiяча Мiкаiля Шамсi Башту "Легенда про доньку Шана", написана в 882 роцi. Ця поема, будучи найдавнiшою з вiдомих булгарських лiтературних творiв, є багатою джерельною базою для вивчення язичницького релiгiйного свiтоляду гунно-булгар. Верховну небесну владу в них уособлює Тенгрi. Тенгрi — це творець, чиїм витвором є молодшi боги-демони — алпи, чи диви. В пантеонi язичницьких богiв головнi мiсця посiли алп вiйни Барин-Бурi, який вiдпочивав на рiчцi Бурi-Чай (Днiпро), та його брат алп Тун-Бурi — господар пiдводного царства; громовержець Кубар; бог дорiг Мал; покровитель купцiв бог торгiвлi Ташбаш; алпи Симбiр-Карга, Барис, Бат-Терек, Барадж. Всi цi боги символiзували сили добра. Але в релiгiйнiй уявi булгар постають боги, якi уособлюють i зле: дух смертi Шурале, дух пiдземного свiту Албастий, а також Аждаха та Миша (21. 70).
Сюжетна канва "Легенди..." вмiщує i мiфи про виникнення київських гiр та днiпровських порогiв. Алп Барис перетворює в кам'яну гору алпа розбою Куяна i цим самим перекриває рiчку Бурi-Чай. Але шлях рiчцi розчищае Тун-Бурi:
Рiку вiн вивiльнив таки —
Отак i стали тi шматки
З тих пiр порогами рiки
(днiпровою пороги. — авт.) (22. 58).
А ось як в "Легендi.." розповiдається про утворення київських гiр.
Із пiдземелля, окаян,
Склепiння вибивши, злетiв.
Так, що земля летiла з ним,
та опустилася за ним
І знов на мiсце впала вниз
Горб Куянтау — (київськi гори, — авт.) (22. 58).
Слiди впливу "Легенди про доньку Шана" вмiщує знамените "Слово о полку Ігоревiм". Проаналiзувавши i спiвставивши цi два iсторичнi джерела, можна припустити, що автор "Слова" був знайомий з цiєю поемою та користався нею пiд час написання свого твору. Ймовiрно, що пiд впливом булгарськоi культурно-релiгiйної спадщини з'являються в "Словi" образ Дива та згадки про пiсняра Бояна. Син Сонця i Мiсяця алп Боян, згiдно з булгарською мiфологiєю, — божество спiву. У Бояна i богинi-риби Бойгали народився син Іджик, котрого вважали родоначальником гуннiв. А срiбнi монети, якими прикрашали себе булгарки, символiзували луску Бойгали. Можливо, образ алпа Бояна, котрий любив спiвати i грати на домрi, сприяв виникненню образу легендарного слов'янського спiвака. Взагалi слов'яни називали розповiдачiв билин та казок "баянами", чи "обаятелями", а давньоруське слово "баять" означало спiвати, розповiдати, заклинати.
В поемi Шамсi Башту згадується i алп Хурса — божество вогню та ковальської справи, в якому можна вбачати слов'янського бога сонця Хорса. За священною традицiєю, перебiгати дорогу Хурсi заборонялось:
(22. 54).
Цей мотив використовує автор "Слова", характеризуючи князя Всеслава Полоцького "Всеслав князь людемъ судяще... великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше" (23. 51). В даному випадку порушення Всеславом одвiчної традицiї використовується немовби для пiдсилення його негативної характеристики (24. 77). Отже, як бачимо, мiфологiчнi аналогiї та паралелi булгарських i руських культурно-релiгiйних традицiй визначаються єднiстю їхнiх мiфологiчних сюжетiв i персонажiв.
Близько 660 року пiд натиском iнших тюркських кочових племен — алтайських, кипчакських i огузьких, вiдомих як хозари, Велика Булгарiя як незалежна держава перестала iснувати. Частина булгар з ханом Аспарухом мiгрувала на Дунай, де в 681 роцi заснувала Болгарське царство. А частина — бурджани, якi проживали в Передкавказзi, та "українськi" чорнi булгари — залишилися на своїй колишнiй територiї i визнали залежнiсть вiд хозарського кагана.
Релiгiйний свiтогляд хозар вiдповiдав давньотюркськiй релiгiї. Верховним божеством був Тенгрi, який уособлював небесну владу. Його намiсник на землi — каган, який мав полiтичну харизму, тобто належав до роду, надiленого божою благодаттю. Отже, як i в германцiв, тюркське хозарське об`єднання було також одним iз варiантiв чоловiчих союзiв на чолi з харизматичним королем (каганом).
Важливу роль вiдiграли хозари як посередники в культурних зносинах Заходу i Сходу. Культурне значення Хозарiї полягало в релiгiйнiй терпимостi i толерантностi щодо таких релiгiй, як буддизм, християнство, iудаїзм та язичництво слов`ян. У столицi Хозарiї Ітилi мусульмани мали свої мечетi, християни — церкви, iудеї — божницi. Також були там свої суди для мусульман, хозар, християн та iнших язичникiв (25. 230). Все це сприяло зближенню, спiвробiтництву i взаємозбагаченню рiзних релiгiй i культiв.
Складний шлях релiгiйної свiдомостi
та iнтелектуального освоєння свiту. Релiгiя була пов`язана з одушевленням i одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей та рис. Люди вiдчували себе iнтегральною частиною навколишнього середовища, складовою кругообiгу природних явищ.
людинi вижити. Моральною запорукою виживання людини у реальному свiтi, вагомим стимулом духовної пiдтримки була вiра в загробне життя.
Взiрцем особистiсного начала у стародавнiх народiв був культ Богинi-Матерi — охоронницi домашнього вогнища. Вiдчуття присутностi предкiв, вiра в життя пiсля смертi знаходить своє вiдображення також у культах предкiв, героїв, вождiв, в еротичних, поховальних обрядах, об'єктами яких були вода, земля, рослини, тварини i сонце, що символiзували поєднання особистiсного i природного, людського i божественного начал.
Сила народу — в його звичаях i традицiях, в його iсторичному корiннi. Вона спирається на багатовiковий досвiд та нацiональну самобутнiсть. Тому й iсторiя релiгiї певного етносу — це насамперед iсторiя його духовностi, ядром якої є релiгiйнiсть (26. 31). Самобутнiсть української релiгiйностi визначається єднiстю культури та природного середовища. Але ми не можемо впевнено стверджувати, що тi чи iншi вiрування, релiгiйнi уявлення, культи були прiоритетними для певного народу чи мали суто нацiональне походження. Релiгiйна свiдомiсть будь-якого народу пройшла складний шлях у своєму формуваннi, де перетиналися не лише матерiальнi, а й духовнi чинники. Тому кожна релiгiя пережила певний етап iнтернацiональностi. Пiдтвердженням цього є релiгiя лiтописних слов'ян, яка увiбрала в себе багато елементiв релiгiйних систем тих народiв, з якими перехрещувались їхнi iсторичнi шляхи.
Особливостi української мiфологiї
їхня худоба та лани. У найархаїчнiших колядках i щедрiвках можна зустрiти звеличення не якоїсь конкретної родини людей, але швидше — вiдгомiн прославлення сiм'ї небесних свiтил та природних явищ: Сонця, Мiсяця, зiрок, дрiбного дощу i т. п. Люди жили в повнiй гармонiї з природою i тому й Боги та мiфiчнi iстоти були для них природними та рiдними. Вiзантiйськi мiфи на початок християнської доби були чужi i незрозумiлi стародавнiм українцям, тому вони i намагалися зберегти свою таємну вiру, часто ховаючись по глухих лiсах та хащах, недоступних для мiсiонерiв нової вiри. На жаль, мало писемних творiв про народнi вiрування у нас збереглося.
найстаршi Боги, котрi керували всiм життям, далi йшли нижчi рангом Боги, а також демони, якi надавали послуги старшим Богам; у самого "пiднiжжя" були люди, надiленi достатньою силою для того, щоб побороти демонiв.
У деяких народiв iснує чiткий розподiл духiв на злих та добрих. В українськiй мiфологiї iснує вiдносна байдужiсть до такого розподiлу, адже добро i зло, якi несуть духи, визначаються не стiльки природою самих духiв, скiльки їх роллю в данiй ситуацiї. Тому нашi предки приносили жертви рiзним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, вiдвернути вiд себе небажанi випадки та явища. Навiть пiсля прийняття християнства, як i в старi часи, так i через тисячi рокiв, українець завжди ладен дiяти по принципу: "Бога люби, але i чорта не гнiви".
висновки
Український народ дiстав величезну iсторичну спадщину вiд своїх попередникiв — лiтописних слов'ян, а також; трипiльцiв, кiммерiйцiв, скiфiв, сарматiв та iншої людностi, що мешкала у свiй час на територiї сучасної України.
Трипiльцi шанували Богиню-Матiр, яка символiзувала родючiсть i вiд якої залежало життя всього живого, а також божества грому, сонця, неба, вiтру тощо.
Для релiгiйного свiтогляду кiммерiйцiв були характерними вiра в душу та життя пiсля смертi. Культ богинi-матерi був найхарактернiшою рисою формування релiгiйної свiдомостi багатьох народiв.
культури з впливом грецької мiфологiї.
У сарматiв панiвними були культи сонця i вогню та Великої Богинi-Матерi — Астарти, покровительки коней, а також культ бога вiйни, уособленням якого був меч.
Базисом релiгiйних поглядiв фракiйських племен була вiра в безсмертя душi та потойбiчне життя.
Для раннiх релiгiйних вiрувань кельтiв характерним було обожнення стихiйних сил i природних явищ. Вони вiрили, що за допомогою системи магiчних дiй та обрядiв можна розмовляти з навколишнiм свiтом.
людинi вижити. Моральною запорукою виживання людини у реальному свiтi, вагомим стимулом духовної пiдтримки була вiра в загробне життя.
1. Лобовик Б. Религиозное сознание и его особенности. -К,1986
3. Петров В. Походження українського народу. - К., 1992.
4. Рыбаков Б. Язычество древних славян-М, 1981.
5. Телєгiн Д. Основнi перiоди iсторичного розвитку населення територiї України у V-першiй половинi IV тис до н. е. //Археологiя-1993, № 1.
6. Пустовалов С. Деякi близькосхiднi елементи в iдеологiї катакомбного населення Пiвнiчного Причорномор'я // Археологiя — 1993, № 1.
7. Михайлов Б. Камiнна скульптура з гроту Кам'яної Могили у Пiвнiчному Приазов'ї//Археологiя — 1993, № 1.
8. Кравцiв Б. Мiтологiя Української землi//Історiя української культури. 1 зшиток. -К., 1993
9. Геродот История-Л-д, 1972
10. Бєссонова С. Религиозные представлення скифов-К. 1983.
11. Агбунов М. Путешествие в загадочную Скифию. -М, 1989.
12. Полонська-Василенко Н. Історiя України В 2 т. Т 1. -К. 1993. 1
13. Алексеев В. Перший А. И. История первобытного общества-М„ 1990.
17. Бондаренко Г. Вiд хлопчика до мужа...//Хронiка-2000 Вип 1-2 (3-4)-К„ 1993.
18. Костомаров Н. Словянская мифология.//Хроника-2000 Вып 2. -К., 1993.
19. Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о галльской войне-М, 1991.
20. Прицак О. Происхождение Руси //Хроника-2000 Вип 1- 2000 К, 1992.
22. Шансi Башту. Легенда про доньку Шана//Хроника-2000.
24. Олейник Ю. К позме Шамси Башту // Хроника-2000 Вып 1 — К., 1992
25. Грушевський М. Історiя України-Руси. В 11 т. Т 1 — К., 1991.
26. Колодний А. Методологiчнi засади наукового вiдтворення iсторiї релiгiї в Українi//Історiя релiгiй в Українi. — Київ-Львiв, 1992.
|
