Конфесiйно-етнографiчний ареал України
Мiнiстерство агропромислового комплексу України
Вiнницький державний сiльськогосподарський iнститут
Облiко-фiнансовий факультет
Р е ф е р а т
З курсу
: Релiгiєзнавство
На тему
: ” Конфесiйно-етнографiчний ареал України ”
Виконала студентка
групи 33-ОА
Семчук О. В.
Левчук К.І.
Вiнниця 1999 рiк
З М І С Т
1. Зв'язок релiгiйного i нацiонального в етноiсторичному процесi України.
3. Полiконфесiйний склад населення України
4. Географiчна мережа вiруючого населення України
1. Зв'язок релiгiйного i нацiонального в етноiсторичному процесi України.
Релiгiя як соцiальне явище безпосередньо вплетена в етнiчну структуру суспiльства, через що не могла iснувати поза такими iсторичними формами спiльностей людей, як рiд i плем'я (племiннi культи), народнiсть (полiтеїстичнi релiгiї), нацiї (iудаїзм, iндуїзм та iн.). Не звiльнилися вiд етнiчного впливу i свiтовi релiгiї, попри їхнiй унiверсалiзм i космополiтизм. Це обумовлено тим, що всi релiгiї в минулому виникли як племiннi (родовi), а згодом, ставши нацiональними релiгiями, не втратили своїх зв'язкiв з етносом, оскiльки виросли iз соцiально-полiтичних умов кожного народу. Отже всi релiгiї так чи так поєднанi з етносом (народнiстю, нацiєю), його культурою i психологiєю.
В етноiсторичному процесi України такий взаємозв'язок релiгiйного й нацiонального виявився:
в асимiляцiї елементiв племiнних культiв, вiрувань наявних етнографiчних груп тощо (наприклад, у давнину греко-вiзантiйське православ'я змiшалося з полiтеїстичними вiруваннями слов'ян на територiї Київської Русi, а потiм українського етносу, що привело до трансформацiї його в українську нацiональну форму православ'я);
у засвоєннi нацiональних форм побуту, традицiй, звичок, психiчного складу українського етносу, що вiдобразилося на появi та еволюцiї рiзноманiтних форм релiгiйної культової практики, тобто обрядiв, ритуалiв, свят та iн.;
у використаннi в релiгiйнiй церковнiй практицi нацiональних елементiв мистецтва, зокрема живопису в iконографiї, музики, виконуваної на народних iнструментах, нацiональних мелодiй у церковно-хоровому спiвi (скажiмо, знаменитий київський розспiв, пройнятий мотивами народної обрядової пiснi), української архiтектури в церковному будiвництвi та iнших нацiональних цiнностей матерiальної та духовної культури. Важливо також вiдзначити, що в релiгiйно-церковнiй практицi досить часто використовуються культурнi цiнностi етнiчних груп, iз яких складається український народ. Це веде до розмаїття в оформленнi культових споруд, проведеннi релiгiйних свят та обрядiв;
у процесi пристосування тих чи тих вiрувань, релiгiйного культу до певних елементiв духовної культури етносу (традицiй, свят, звичаїв), внаслiдок чого релiгiйне стає надбанням культури всього етносу або народу. Примiром, святки Зеленої недiлi вiдповiдають християнському святу Трiйцi.
Релiгiя не тiльки пов'язана з нацiональним духовним життям народу, а й вплетена в широкий дiапазон напiонально-етнiчних процесiв. Так, в Українi релiгiя i церква, зокрема православ'я, брали активну участь у життi нацiї та в мiжнацiональних вiдносинах, пробуджували за певних iсторичних умов нацiональну свiдомiсть народних мас, активiзували нацiонально-визвольну боротьбу, обстоювали нацiональне вiдродження, суверенiтет i незалежнiсть української державностi тощо. З iншого боку, релiгiя i церква можуть вiдiгравати негативну роль у нацiональних процесах, бути додатковим джерелом суперечок у мiжнацiональних вiдносинах, служити розпаленню релiгiйно-нацiоналiстичних або шовiнiстичних пристрастей та iн.
Вiдомi також випадки, коли церква i конфесiйнi громади, опанувавши нацiональнi звичаї й традицiї, пристосувавши їх до своєї практики, зберiгають самобутнiсть нацiональної культури етнiчних меншин, служать засобом i формою задоволення потреб у нацiональному, земляцькому чи сiмейному спiлкуваннi.
Слiд вiдзначити i той факт, що взаємозв'язок релiгiї та етносу веде до створення певних iсторичних спiльностей — етноконфесiйних груп i меншин. Етноконфесiйнi групи —
це вiдособлена частина народу, культурно-побутовi, мовно-етнiчнi та iншi особливостi яких є наслiдком полiтико-територiальної та iсторично-географiчної iзоляцiї на релiгiйно-полiтичнiй, релiгiйно-культурнiй, релiгiйно-свiтогляднiй основi. В етнополiтичнiй iсторiї України етноконфесiйнi групи переплiтали релiгiю, культуру, полiтику, iдеологiю та мораль у тугий вузол гострих проблем людського життя, внаслiдок чого виникали полiтико-неврологiчнi ситуацiї, конфлiктнi зони i т. iн.
це обособлена частина народу чи нацiї зi своєрiдною культурою, побутом, психiчним складом, якi утворилися внаслiдок iзоляцiї, пов'язаної з релiгiйною належнiстю. Вiдносини її членiв часто регулюються особливою системою соцiального контролю: церковними статутами i релiгiйною системою права, думками вiруючих, нормами релiгiйної моралi та iн.
полiетнiчного складу українського народу на утворення конфесiйного рiзноманiття.
Попри наявнiсть загальнонацiональних рис українського народу, його культура i побут зберiгають певнi вiдмiнностi, що знаходить вiдображення в ритуально-культовiй практицi, оформленнi церковної архiтектури, проведеннi релiгiйних свят та обрядiв. Безперечно, це обумовлено насамперед характером iсторичного розвитку окремих районiв України, природно-географiчними умовами, соцiально-етнiчними особливостями формування населення та iн. Як вiдомо, територiя України подiляється на низку окремих iсторико-етнографiчних зон — Надднiпрянщина, Подiлля, Полiсся, Слобожанщина, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Наведений умовний подiл територiї на етнографiчнi зони має особливостi, що характеризують, своєю чергою, культуру й побут тих чи iнших груп населення. Історично на зазначених територiях склалися такi найвiдомiшi етнографiчнi групи: українськi горяни (гуцули, лемки, бойки) в захiдноукраїнських областях; полiщуки, пiнчуки, литвини — на Полiссi; севрюки — у схiдноукраїнських областях тощо. Історично обумовлена полiетнiчна структура населення України доповнювалася рiзноманiтними етнонiмами, полi-тонiмами, антропонiмами та iншими групами. Інколи внаслiдок вiросповiдного забарвлення етнiчної самосвiдомостi, тобто пiдмiни етнонiма конфесiонiмом, виникали навiть певнi вiросповiднi групи. Так, на Буковинi iснувало населення — як романомовне, так i українське, що звалося волохами через православну належнiсть. Етно-соцiльна структура ускладнювалася також завдяки переселенцям iз iнших регiонiв i країн. Так Україна визначально формувалась як полiетнiчна країна, що не могло не вплинути на забарвлення релiгiйної визначеностi.
На сучасному етапi населення України також залишається полiетнiчним. Приблизно 85% його становлять українцi, якi рiвномiрно населяють територiю держави. Решта населення — росiяни, бiлоруси, євреї, поляки, молдовани, румуни, угорцi, болгари, греки, нiмцi, татари, вiрмени та iншi етнiчнi групи. Процес виникнення i формування багатьох етнiчних груп на територiї України був зумовлений не тiльки складними соцiльно-полi-тичними факторами, багатовiковими мiжетнiчними стосунками, спiльнiстю iсторичної долi, а й релiгiйними факторами — церковними мiжусобицями, мiжконфесiйними конфлiктами, гонiнням на iновiрцiв у сумiжних країнах.
Зокрема, певна частина росiян переселилася в Україну в 60-х pp. XVII ст. пiсля релiгiйної реформи патрiарха Никона, через переслiдування старовiрцiв iз боку Росiйської церкви та держави. Нову хвилю росiйських переселенцiв в Україну, цього разу в XIX ст., було спричинено переслiдуванням сектантiв росiйського православ'я — духоборiв i молокан. Завдяки цьому в Українi з'явилися не лише росiйськi поселення, а й новi релiгiйнi громади —старовiрiв, духоборiв, молокан та iн.
Розселення полякiв в Українi було пов'язане спершу зi Схiдною Галичиною, а потiм iз Правобережжям, де в межах українського етнiчного масиву з XIV ст. формувалися найчисленнiшi польськi етнорелiгiйнi громади католикiв. Масове перемiщення польського населення у XVII—XVIU ст. до Правобережної України, засилля польських помiщикiв i католицького духовенства призвели до масового покатоличення мiсцевого українського населення, а вiдтак — до створення католицької церкви.
групи iндоєвропейської сiм'ї (iдиш). Розселенi спорадично, окремими етно-релiгiйними громадами на Правобережжi, євреї започаткували тут iудаїзм, а згодом i його течiю — хасидизм.
етноконфесiйної групи — волохiв (православна вiра на Буковинi називалася в народi волоською).
З XVIII ст. на територiї України селилися захiдноєвропейськi колонiсти (нiмцi, французи, голландцi, швейцарцi, австрiйцi та iн.), якi зазнавали у своїх країнах переслiдувань за релiгiйнi переконання. Це зумовило виникнення на територiї країни протестантських громад менонiтiв, методистiв, лютеран та iн. Поширенню протестантизму сприяло те, що землi на пiвднi України, якi належали Запорозькiй Сiчi, пiсля її знищення безкоштовно передавались у користування захiдноєвропейським колонiстам, значний прошарок яких становили протестанти.
i злилися з новими конфесiями. Але помiж рiзноманiтних конфесiй домiнуюче становище посiдало православ'я, що його сповiдували бiльшiсть українцiв, росiян, бiлорусiв та iнших груп населення, i лише в Захiднiй та Правобережнiй Українi мiльйони прихильникiв мала греко-католицька церква, послiдовниками якої були українцi.
Важливо також вiдзначити, що iсторiя Української держави не знала гострих мiжрелiгiйних вiйн, значних мiжконфесiйних i мiжцерковних конфлiктiв. Щоправда, траплялися суперечки мiж унiатами та православними. В Українi в минулому панувала певна вiротерпимiсть, що дозволяло знаходити тут притулок вiд переслiдувань рiзноманiтним послiдовникам релiгiйних конфесiй, члени яких виборювали свою незалежнiсть вiд панiвної церкви. Тому сучаснi конфесiйнi та мiжцерковнi конфлiкти, що виникають спорадично в окремих регiонах України, не мають iсторичних коренiв, а обумовленi певними полiтичними чинниками.
3. Полiконфесiйний склад населення України
Україна — полiконфесiйна держава, що зумовлено полiетнiчним складом населення. Існуюче рiзноманiття конфесiй у сучасних її кордонах можна умовно роздiлити на традицiйнi,
що склались у процесi етноiсторичного формування країни, та нетрадицiйнiXX
ст. на засадах традицiйних i поширились останнiм часом в Українi. Наявнi релiгiйнi органiзацiї можна також умовно роздiлити на громади нацiональної церкви, конфесiї нацiональних меншин, церкви (громади) схiдних вiросповiдань. Можливий подiл конфесiй за iншими критерiями.
Найбiльшою за кiлькiстю релiгiйних громад, масовим впливом на нацiонально-духовнi процеси в Українi є православна церква,
прихильниками якої є українцi, росiяни, бiлоруси, румуни, молдовани, болгари, албанцi, греки, гагаузи, представники iнших етнiчних груп. Її громади, органiзацiї та об'єднання рiвномiрно розташованi на всiй територiї держави. Православна церква в умовах полiконфесiйного суспiльства не є одноманiтною. Вона, як зазначалося вище, складається з таких основних утворень: Українська православна церква — Київський патрiархат. Українська православна церква Московського патрiархату. Українська автокефальна православна церква, якi разом з iншими православними громадами об'єднують понад 9,5 тис. органiзацiй, що становить майже 53% всiєї релiгiйної мережi України. Таке рiзноманiття православних утворень обумовлено процесом нацiонального державотворення, полiтичними чинниками, наявнiстю представникiв рiзноманiтних етнiчних груп, якi традицiйно належали до певних православних релiгiйних громад, та iн.
митрополiї пiд. юрисдикцiєю Константинопольської патрiархiї. Згодом українське православ'я було приєднане до Росiйської православної церкви, яка визначала долю православних громад на теренах України. Пiсля утворення суверенної Української держави, широкої демократизацiї суспiльства i значного полiпшення державно-церковних стосункiв в Українi сталися змiни в монопольному становищi росiйського православ'я. На нацiонально-територiальних засадах вiдновила дiяльнiсть УАПЦ, а з часом завдяки об'єднанню частини релiгiйних громад i духовенства УПЦ МП та УАПЦ утворилась УПЦ—КП. Управлiння церквою здiйснює Вища церковна рада на чолi з патрiархом київським i всiєї Русi-України.
У стосунках мiж трьома гiлками православ'я загалом спостерiгаються напруженiсть i частi суперечки, що iнколи призводять до мiжцерковних конфлiктiв. Власне, розпад православ'я на три самостiйнi, недружнi церкви, якi претендують на монопольну презентацiю всього православ'я в Українi, є виявом небувалої в iсторiї нашої країни кризи православ'я. До того ж цю кризу поглиблює грубе втручання у внутрiшньоцерковнi справи представникiв полiтичних партiй та рухiв, а також сприяння конфлiктнiй ситуацiї з боку окремих зарубiжних релiгiйних центрiв, якi виборюють "свої канонiчнi українськi територiї".
Українська греко-католицька церква
започаткована Берестейською (1596) та Ужгородською (1649) унiями.\ 3 моменту легалiзацiї (1989 p.) УГКЦ вiдновила свою структуру, а за кiлькiстю громад (3200) посiдає нинi друге мiсце пiсля православ'я в Українi. Переважна бiльшiсть парафiй (97%) знаходиться в захiдних областях України. До цiєї церкви належать i 19 греко-католицьких єпархiй, що дiють серед української дiаспори. Очолює церкву (опрiч Мукачiвської єпархiї, безпосередньо пiдпорядкованої Ватикану) верховний архiєпископ.
Хоча процес вiдбудови УГКЦ перебiгає стабiльно, ця церква втягнута у складнi та гострi протирiччя з православ'ям. Історично склалося так, що територiєю сучасної України пролягала межа мiж зонами домiнування православ'я i католицизму. На цiй межi й точилася боротьба за вплив на громади УГКЦ. Греко-католики боронили свою незалежнiсть i вiд православних, i вiд католикiв, що обумовило сучаснi конфлiктнi ситуацiї.
ворожнечi мiж греко-католиками i православними. Мiж ними поступово налагоджуються нормальнi цивiлiзованi контакти, їхнi iєрархи беруть участь у спiльних заходах (церемонiях i святах), висловлюють прагнення до християнської єдностi, створюють в окремих областях Екуменiчнi ради для погодження мiжконфесiйних i мiжцерковних непорозумiнь (Івано-Франкiвськ, 1997 p.) за участю представникiв облдержадмiнiстрацiй тощо.
Римсько-католицька церква
iснує на територiї України з XIV ст. внаслiдок утворення Католицької митрополiї та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщi. РКЦ практично закiнчила свою розбудову, утворивши Львiвську архiдiєцезiю як її духовний центр, вiдповiднi управлiнськi та духовно-навчальнi структури. У пiдпорядкуваннi нунцiя (посла) Ватикану в Українi автономно дiє структура РКЦ у Закарпаттi — Закарпатська апостольська адмiнiстрацiя Римсько-католицької церкви. Нинi бiльш як 700 католицьких громад дiють у всiх областях України.
активну участь у розбудовi нацiональної державностi, духовного вiдродження народу, в подоланнi мiжконфесiйної ворожнечi, яку постiйно роздмухували всi попереднi режими. РКЦ стає, зрештою, повноправним членом нашого церковно-громадського життя. Її iєрархи та вищi духовнi особи беруть участь у роботi Всеукраїнської ради церков i релiгiйних органiзацiй, якi є прообразом майбутнього єднання вiруючих рiзних конфесiй.
Іслам —
одна з конфесiй нацiональних меншин, представники яких на теренах України з'явилися ще за часiв формування етнiчної групи кримських татар, якi прийняли мусульманську вiру. Згодом громади послiдовникiв iсламу були утворенi переселенцями з Поволжя (татари). Середньої Азiї (узбеки, туркмени, казахи тощо), Кавказу (азербайджанцi, чеченцi тощо). Кiлькiсть мусульманських громад в Українi зросла до 200, проте єдиної церковної структури ця конфесiя не набула. Нинi офiцiйно дiють три зареєстрованi самостiйнi центри у Києвi, Донецьку, Криму. Створено мусульманську полiтичну партiю.
Мусульмани України активно пiдтримують полiтику нацiонального державотворення, беруть участь у збереженнi культурної самобутностi нацiональних меншин. Проте певна напруженiсть у мусульманському середовищi характерна для Криму, де зосереджено основну масу прихильникiв цiєї конфесiї. В основному загострює її вiдсутнiсть достатньої кiлькостi квалiфiкованих служителiв культу i вiдповiдних культових споруд, що обумовлено, насамперед, тимчасовими складнощами в облаштуваннi кримських татар.
Досить широко представленi в Українi церкви протестантського напрямку. Вони об'єднують близько 4 тис. релiгiйних громад. Разом iз православними, греко-католиками й католиками християнськi течiї об'єднують понад 17 тис. релiгiйних органiзацiй, що дiють в Українi. У протестантських церквах є необхiднi управлiнськi структури, що дiють на пiдставi статутiв, зареєстрованих в установленому законом порядку. Тут панують спокiй i дiловитiсть, вiдсутнi гострi протирiччя мiж громадами, активно ведеться релiгiйно-просвiтницька, морально-виховна, мiсiонерська та благодiйна робота. Найбiльше поширенi такi протестантськi церкви:
Церква євангельських християн-баптистiв (Союз ЄХБ України),
послiдовники якої з'явилися на теренах України в 60—70-х pp. XX ст. У 1961 p. вiд Всесоюзної церкви ЄХВ вiдкололася громада баптистiв-iнiцiативникiв, утворивши потiм Раду церков ЄХБ. Послiдовники останньої є i в Українi. У 1990 p. пiсля розпаду Всесоюзної церкви ЄХБ послiдовники баптизму в Українi отримали самостiйнiсть.
Церква християн вiри євангельської (ХВЄ, або п'ятидесятники) —
одна з течiй п'ятидесятникiв не тiльки в свiтi, а й на теренах України. Послiдовники американської церкви Асамблеї Бога з'явилися на територiї нашої країни у 20-х pp. XX ст. Зокрема, на територiї Тернопiльської областi було започатковано вiросповiдання ХВЄ, а в Одесi пiд впливом проповiдника І. Воронаєва, мiсiонера американської церкви п'ятидесятникiв, започатковано вiросповiдання християн євангельської вiри (ХЄВ, або воронаєвпi). Окремо вiд зазначених церков iснує ще велика кiлькiсть вiдрубних релiгiйних громад п'ятидесятникiв (ХВЄ). Нинi в Українi дiє Всеукраїнський союз ХВЄ (п'ятидесятникiв) України та Союз вiльних церков ХВЄ України.
Церква Свiдкiв Єгови,
послiдовники якої в Українi з'явилися пiсля возз'єднання захiдних земель, де у 20—30-х pp. XX ст. було засновано першi громади. Це — пiзня течiя у протестантизмi, що виникла в 70-х pp. XIX ст. (офiцiйна назва iснує з 1931 p.). Пiсля довгого невизнання з боку держави наприкiнцi 80-х pp. цю церкву було, зрештою, юридичне оформлено. Українськi громади Свiдкiв Єгови пiдпорядкованi центру в Бруклiнi (СІЛА).
таки залишились у межах вiросповiдання. Громади адвентистiв у нашiй країнi об'єднано в Українську унiонну конференцiю АСД. Загалом, вищезгаданi протестантськi церкви справляють помiтний вплив на всi сфери суспiльного життя i, передусiм, на духовнiсть народу.
Церкви окремих нацiональних меншин в Українi представленi такими релiгiйними конфесiями:
Закарпатська реформатська церква (угорська)
має своїх послiдовникiв серед угорцiв (мадярiв), якi проживають головно в Закарпатськiй областi. Реформатське вiровчення близьке до догматiв ортодоксального кальвiнiзму, започаткованого у 20-х pp. XVI ст. в перiод Реформацiї. Послiдовники реформатського вiровчення з'явилися на теренах України внаслiдок угорської колонiзацiї Закарпаття, що мала мiсце в перiод загарбання Угорщини Оттоманською iмперiєю, та витiснення звiдти українського населення. Слiд зазначити, що частину послiдовникiв реформатської церкви складають чехи, а певна частина угорцiв є послiдовниками католицизму. Взагалi, протестантськi течiї, що набули поширення в Українi, беруть активну участь у суспiльному життi, вiдродженнi української духовностi та держави.
Росiйська православна старообрядницька церква (Бiлокриницької згоди) та Росiйська православна старообрядницька церква (Безпопiвської згоди) Чернiгово-Сiверщинi у 60-х pp. XVII ст. У XVIII ст. старовiрськi поселення з'явилися в Подiльськiй губернiї (заснованi пилипiвця-ми) та в межах Пiвнiчної Буковини (заснованi ли-пованами).
Серед релiгiйних органiзацiй росiйських нацiональних меншин варто вiдзначити й громади молокан,
прихильникiв з боку Росiйської православної церкви. Трохи ранiше в Українi заснували свої селища православнi сектанти-духобори,
якi також тiкали вiд переслiдувань. Нарештi, на початку 30-х pp. XX ст. в Українi серед росiйського населення утворилися секти прихильникiв Істинно-православної церкви (ІПЦ).
мають своїх послiдовникiв з-помiж єврейської нацiональної меншини. Поселення євреїв в Українi обумовлено iсторично. Серед єврейського населення є також прихильники сучасних течiй в iудаїзмi, що про них йшлося вище. Іудаїстськими громадами в Українi керують два центри.
Вiрмено-григорiанська апостольська церква,
послiдовниками якої є представники вiрмен. Першi вiрменськi колонiї виникли на сучаснiй територiї України (в Криму) ще в XI ст., але компактнi поселення з'явились у XV—XVII ст. на захiдноукраїнських землях. Серед вiрмен є й послiдовники Вiрмено-католицької церкви.
етноконфесiйної групи — караїмiв.
Кримчаки — етнiчна група, що живе також переважно в Криму i е нащадками давнього мiсцевого населення Криму, яке згодом прийняло iудаїзм (за iншою версiєю, це нащадки кримських євреїв i генуезцiв, якi перейняли тюркську мову). Це обумовило iснування в Українi
Серед iнших нацiональних меншин, якi населяють територiю нашої країни, трапляються послiдовники Нiмецької євангелiчно-лютеранської церкви. Шведської євангелiчно-лютеранської церкви, Корейської методистської церкви
та iншi конфесiї.
Українi (80—90-i pp.). Умовно новi релiгiї подiляють на три групи:
1) культи, що виникли на запозичених християнських iдеях i пропонують власний шлях до спасiння ["дiти Бога", Мiсцева церква. Церква об'єднання (унiфiкацiї)
тощо];
2) культи, що виникли на основi схiдних вiрувань (рух "Харе Кришна", вiра Багаi, "Мiсiя божественного свiтла"
3) культи, що практикують медитацiї, духовнi вправи, психiчнi сеанси тощо (Церква сайєнтологiї, Товариство трансцендентальної медитацiї
та iн.).
Розгляньмо найбiльш поширенi в Українi новi культи зi стислим викладом змiсту їхнiх догматiв та особливостей культу. Істотного впливу на загальну релiгiйну ситуацiю в Українi вони не мають, хоча дiяльнiсть окремих iз них сприймається неоднозначне.
Серед нетрадицiйних культiв (новi релiгiї 60-х pp. XX ст.) в Українi найпомiтнiшим є
яке має свої громади в багатьох мiстах країни. Керiвники ятр (органiзацiй кришнаїтiв) мають зв'язки зi Шведським регiональним центром МТСК1
, звiдки отримують культову атрибутику та лiтературу. Гуру — наставником українських кришнаїтiв та iнших органiзацiй є член Всесвiтньої ради МТСК американець Р. Кампаньйола (духовне iм'я Шрiла Вiшнупад). Формування кришнаїтських органiзацiй в Українi
Мiжнародне товариство свiдомостi Кришни. 273 вiдбувалося в останнi 10 рокiв завдяки мiсiонерам зi США. Пiсля довгого перебування в напiвлегальному становищi громади кришнаїтiв офiцiйно визнанi нашою державою.
Джерелом вiровчення i культу кришнаїзму були вiрування:
1)
iндуїзму
(iндуїстськi поняття:
карма — причинний зв'язок мiж дiями людини та її долею; iнкарнацiя — реалiзацiя духовної субстанцiї бога Кришни; гуру — вчитель; iндуський пантеон Богiв — Шива, Вiшна, Кришна тощо);
2)
(бхактi — любов, ушанування) — антифеодальний рух XV—XVI ст., який проповiдував рiвнiсть усiх перед богом, боровся проти кастового подiлу, пропагував любов до людини. Стати бхактi у кришнаїтiв — це бути вiдданим послушником бога Кришни; 3)
релiгiйно-фiлософська традицiя, що йде вiд реформатора Чайтаньї (XVI ст.). Реформуючи iндуїзм, вiн закликав вiдмовитися вiд схоластики у тлумаченнi Ведант iндуїзму, а частiше й невтомно благословляти бога Кришну. Чайтанья встановив обов'язкове багаторазове колективне розспiвування мантри "Харе Кришна", щоб отримати спасiння вiд бога.
Власне, свiдомiсть Кришни — це позначення надприродного духу, який пронизує ввесь свiт. Завдання членiв громади — пристосуватися, прилучитися, приєднатися до Кришни, трансцендентного буття. Святим письмом кришнаїтiв є "Бгага-вадгiта" ("Пiсня бога") та "Бгагавата Пурана" — частини великого iндiйського епосу "Махабхарата". Інколи його називають "Гiта" ("пiсня").
"Харе Кришна". Обов'язковий мiнiмум декламацiї — 1728 повторень святої великої мантри ("Харе Кришна, Харе Кришна, Харе Кришна, Харе, Харе, Харе, Рама, Харе, Рама, Рама, Рама, Харе, Харе"). Вiдлiк ведеться за допомогою ритуальних чоток (108 зерен перебираються 16 раз). В Індiї число 108 ува-жається магiчним. Мантра розспiвується перед кожним уживанням їжi, пiд час спiльних богослужiнь, пiсля всiляких дiй тощо (наприклад, пiсля статевих контактiв — 50 тис. раз). Вважається, що 16 слiв мантри вiдтворюють певну трансцендентальну вiбрацiю звуку, що допомагає людинi прилучитися до Кришни. Послiдовники релiгiї повиннi постiйно роздумувати про бога Кришну, вiд двох до шести разiв на добу виконувати обряд “аратрика” (вiтання Господа).
Прихильники Кришни дотримуються певних свят i постiв. Три найвiдомiшi свята — Днi явлення Кришни, Радхи i Прабхупадi. Їхнi статуї, одягнутi в шовк i прикрашенi коштовностями, помiщають у храмах, їм поклоняються, доглядають за ними, миють, змiнюють одяг тощо.
Кришнаїти поклоняються священному дереву — туласi девi (базилiк, за повiр'ям, очищає вiд грiхiв та хвороб), подрузi Кришни — Радхi. У примiщеннях кришнаїтiв є вiвтарi з зображенням Кришни й fypy Прабхупадi (засновника громад МТСК).
"Керiвництвом до джапа-медитацiї" послiдовник громади повинен наслiдувати: 1) чотири принципи духовного розвитку (не вживати в їжу м'яса, риби, яєць, не вживати дурманних речовин, не грати в азартнi iгри, не вступати в статевi вiдносини поза шлюбом, а в шлюбi — лише для зачаття дитини); 2) систематично читати "Бга-гавад-Гiту"; 3) вживати лише вегетарiанську їжу;
5) спiлкуватися переважно з одновiрцями. Перед вступом до громади необхiдно пройти "ашраму" (колективне поселення одновiрцiв).
В Українi громади кришнаїтiв зареєстровано в державних органах згiдно з Законом України "Про свободу совiстi та релiгiйнi органiзацiї".
РУН-вiру (Рiдну українську нацiональну вiру).
Її засновником i реформатором є Лев Силен-ко, американський громадянин українського походження.
Послiдовники Рун-вiри закликають поклонятись i вiрити в бога слов'ян Дажбога, який є свiдомiстю свiту, з якого виникла людина. "Даж-бог, — пише Л. Силенко, — це свята Правда, Справедливiсть, життєтворче свiтло, святий дух, Воля". Заповiти РУН-вiри такi: 1) розумiй i люби свого бога; 2) не поклоняйся чужим богам; 3) само-вдосконалюй розум, душу й тiло; 4) вiр у себе;
Ось
вони: 1) правильне мислення: воля, мета, подвиг;
РУН-вiри є бiлий прапор iз зображенням сонця i написом "РУН-вiра". Громади послiдовникiв цого культу офiцiйно зареєстрованi в державних органах.
одна з най-впливовiших серед сучасних нових культiв. Заснована преподобним Сан М'ян Муном (корейським проповiдником) 1954 p. як "Товариство Святого Духа з об'єднання свiтового християнства". У Кореї цю органiзацiю називають "Церква Тонг-iль". За легендою Муна, йому явився сам Ісус i доручив виконати до кiнця мiсiю спасiння, тообто стати новим месiєю. Канонiчним текстом вiровчення громад Муна стала праця "Божественний принцип", яка, власне, заступила християнську Бiблiю.
Теологiя Муна зосереджена на вченнi про трьох Адамiв i трьох Єв. Перша пара їх була створена Богом, щоб вони породили досконале людство. Але Єва вчинила перелюб iз сатаною (Люцифером) i прирекла людський рiд на довгi страждання. Нащадком Єви вiд Люцифера був Каїн, який, на думку Муна, уособлював комунiзм. Авель був сином Єви вiд Адама i символом демократiї. Другим Адамом був Ісус Христос, який не виконав своєї божественної мiсiї, бо не принiс людям духовного й фiзичного спасiння. Третiй Адам має принести людям фiзичне спасiння, тому що вiн є "Господь другого пришестя". Завдяки витлумаченню текстiв Бiблiї й футурологiї Мун зробив висновок, що "Господь другого пришестя" народився в Кореї 1920 p. (сам Мун народився тодi ж).
Послiдовники релiгiйного вчення Муна досить активно проводять мiсiонерську дiяльнiсть. Пропагуючи прийдешнiсть месiї, мирне об'єднання людей тощо, вони намагаються залучити якомога найбiльше людей у свої громади, де проводяться колективнi молитви i спiви. Вiруючi дотримуються догмату, за яким спасiння можна досягти власними зусиллями людини, заслугами її перед громадою, оскiльки новий месiя виноситиме свої рiшення на судi згiдно зi ставленням людей до церкви Муна.
У комунах послiдовникiв вчення Муна заборонено вживати алкоголь, тютюн, наркотики тощо, заохочується одноманiтнiсть в одежi (унiформа), скромнiсть у побутi, а також практикується суворе дотримання розпорядку дня. Вiруючi зобов'язанi постiйно працювати, щоб дiстати матепiальнi засоби для об'єднання людей всiх вiросповiдань у єдину божественну сiм'ю.
Органiзацiя вiри Багаї якого 1863 p. публiчно проголосили месiєю всiх релiгiй. Оскiльки це зроблено було у Багдадi в саду Рiзван з 21 квiтня по 2 травня, то цей перiод увiйшов в iсторiю релiгiї як свято Рiзван (вiдзначається прихильниками на перший, третiй i дев'ятий день травня).
"свiтової єдностi людства", що нiбито є останньою стадiєю соцiального розвитку людства на його шляху до зрiлостi. Свiтова єднiсть стосується кожного, в нiй кожен може знайти вираз своїх прагнень та iдеалiв. Такого стану розвитку людства буде досягнуто, коли люди усвiдомлять, що "свiт — єдина країна i всi люди — її громадяни".
Послiдовники вiри Багаї шанують усi релiгiї свiту, а їхнiх засновникiв уважають божественними посланцями. Кришна, Аврам, Зороастр, Мой-сей, Будда, Ісус, Мухаммед, Баха-Улла створили не лише релiгiї, а й надихнули до розвитку самостiйну цивiлiзацiю. Всi великi релiгiї свiту божественнi за походженням, а святi книги цих релiгiй — священнi. За переконаннями прихильникiв вiри Багаї, їхнiй учитель є останнiм за часом пророком Бога на землi, i його мiсiя — реалiзувати єднiсть релiгiй свiту. Вiра — найперший фактор миру i справжнього прогресу людства. Істинна вiра i наука не суперечать одна однiй, позаяк вони є засобом духовного зростання i матерiального прогресу. Кожна людина має вдосконалювати свою духовну природу, щоб пiзнати Бога. Духовна сутнiсть, душа людини — вiчна, тiло розпадається зi смертю.
користуватися всiма життєвими благами, що наданi Богом. Вiруючим також заборонено вживати алкоголь i наркотики, мати позашлюбнi зв'язки, вдаватися до азартних iгор, жебрацтва, работоргiвлi, крадiжок, жорстоко поводитися з тваринами, сповiдати грiхи та обдурювати людей, злословити, вбивати й цiлувати руки.
Серед послiдовникiв вiри Багаї вiдсутнi професiйнi служителi культу, оскiльки кожному необхiдно бути вчителем своєї релiгiї та поширювати вчення. Для цього всi повиннi бути освiченими. Взагалi слiд набувати знання тих наук, ремесел i мистецтв, якi можуть принести користь людям i покращити їхнє життя на Землi. Незнання є причиною забобон i марновiрства.
Культ вiри Багаї має 9 свят, пiд час яких припиняються всiлякi роботи. Одне свято встановлене на пам'ять про Декларацiю Баба, де оголошено початок нової ери свiту i всесвiтнього братства (створено 22 травня 1844 p.). Три свята — на пам'ять про Декларацiю Баха-Улли. Іншi свята присвяченi дням народження та в пам'ять про кончину Баба i Баха-Улли. Дев'яте свято — Новий рiк. Взагалi ба-хаїстський рiк має 19 мiсяцiв по 19 днiв у кожнiм. Мiж 18 i 19 мiсяцями додатково розмiщують 4 або 5 днiв, щоб мати повний рiк. Початок i скiнчення доби визначаються заходом сонця. На початку кожного мiсяця вiруючi проводять свої збори або свято Дев'ятнадцятого дня, на яких спiвають, читають i декламують обранi мiсця зi святих книг, звiтують про дiяльнiсть Духовної ради та її комiтетiв, проводять спiльну трапезу. Зiбрання послiдовникiв вiри Баха-Улли проводяться у Будинках поклонiння.
три в Африцi, Пiвнiчнiй та Пiвденнiй Америцi), якi спiвпрацюють iз Нацiональними духовними радами, що обирались на нацiональних з'їздах пiд час свята Рiзван. Нацiональна духовна рада органiзацiї вiри Багаї iснує i в Українi. Мiсцем її перебування є Київ. Вона органiзовує зустрiчi, лекцiї, збори вiруючих, на яких розповсюджують вiровчення та вiдповiдну лiтературу.
"окультний" означає "таємний", тому всiм окультним релiгiям властива таємна, секретна для широкого загалу, природа вiрувань i ритуалiв. Утiм, це не перешкоджає брати участь в обрядах i ритуалах цих релiгiй усiм бажаючим. Тому сучасна молодь у пошуках нових образно-чуттєвих, екзотичних вiрувань звертається iнколи до окультизму. Дедалi частiше про цi культи почали писати на сторiнках преси. Є потреба в науковому роз'ясненнi широкому загаловi та, зокрема, працiвникам правоохоронних органiв, особливостей окремих окультних вiрувань, їхньої сутностi й проявiв.
культ сатанiзму.
Сатанiзм — це наслiдок обожнення диявола, образ якого створено релiгiями iудаїзму та християнства. Послiдовники сатани — сатанiсти — вважають, що перебувають з ним у зв'язку (в буквальному чи символiчному значеннi). Вони щиро визнають, що звертаються за допомогою до демонiчних сил або ж до могутностi самого сатани. Серед сатанiстiв є групи своєрiдних ортодоксiв, якi вважають сатану реально духовною iстотою, надiленою розумом, волею i почуттями. Іншi сатанiсти, помiркованi, розглядають сатану лише як символ темних сил природи, що їх людина, маючи певнi навички, може використати у власних цiлях.
Вiдродження сатанiзму вiдбулося на початку XX ст. завдяки Алiстеру Кроулi (1875—1947), який, за переказом, уклав договiр iз сатаною та називав себе "великим звiром Об'явлення" (звiр, що виходить iз безоднi). У 60-х pp. у СІЛА виникла Церква сатани, яку заснував Антон Лавей (Ентонi Лабей). Вiн же написав "Бiблiю сатани". Послiдовники церкви вважають сатану символом сили, яка дозволяє досягти влади та успiху. Церква сатани дiє цiлком легальне, має свою iєрархiю; щоби стати її членом, необхiдно пройти складний обряд випробування i посвячення. До громади прихильникiв сатани у США, яка практикує чорну магiю, входять люди з рiзноманiтних верств населення.
Сатанiзм безпосередньо є спотворенням християнства, його, так би мовити, зворотним боком (наприклад, сатанiсти вшановують чорний колiр, що символiзує тiлеснi спокуси, на вiдмiну вiд бiлого — символу чистоти i трансцендентностi у християнствi'). Сатана є "князь свiту цього" (їв., 12:31; 16:11), вiн протиборствує Боговi та вимагає, щоб демони й люди поклонялися йому. Тому сатанiсти вшановують "князя свiту", як Творця i Бога, моляться йому, вдаються до чудотворств i пророцтв. Вони гадають, що тодi як сила християнського Бога (якщо Вiн iще не вмер) убуває, сила сатани зростає. Ісус Христос зображується ними як талановитий мiстифiкатор, що обманув безсильних i розгублених людей, обiцяючи їм спасiння в обмiн на покiрнiсть. Тим, хто вступає до громади сатанiстiв, пропонують звiльнитися вiд почуття вини й комплексу неповноцiнностi, навiяних iудео-хрис-тиянським свiторозумiнням, користуватись усiма радощами й насолодою життя.
Члени таких громад збираються щотижня чи щомiсяця на "служби" (збори), найчастiше в кiлькостi 13 осiб (чоловiки й жiнки), пародiюючи в такий спосiб Тайну Вечерю. Вважається, що сатана i сили зла надають перевагу темрявi, тому збори починаються опiвночi й тривають до ранку. Керує зборами верховний жрець — "князь темряви".
Пiд час зборiв проводяться ритуальнi поклонiння сатанi, каяття за добрi справи, трапези, молитви тощо. За трапезою настає "чорна меса" з певним ритуалом. Вона вiдкривається загальним колективним паплюженням Бога та Ісуса Христа, потiм настає "богохульна служба", в якiй використовуються рiзноманiтнi релiгiйнi предмети, як-от: чорнi ряси, свята вода (розбавлена сечею), чорнi свiчки (виготовляють iнколи з людського жиру), перевернутi розп'яття, смолоскипи з сiрчаним пломенем тощо. Часто використовують украдеш з християнських храмiв предмети. Наприклад, са-танiсти наповнюють чашу для причащання сумiшшю вина i кровi та розпивають її, передаючи по колу. Учасники "чорної меси" кремсають ножем проскури, а iнколи "причащаються" чорними трикутними облатками.
Використовується також молитовник (рукописний чи друкований), переплетений iнколи в людську шкiру (часто шкiру нехрещеного малюка). Нерiдко присутнi на "чорнiй месi" спiвають християнськi гiмни, наперед спотворюючи слова й мелодiю. Якщо "чорна меса" проходить у домi, "служба" проводиться у спецiально пiдготовлених примiщеннях iз жертовником, укритим чорною тканиною, i чорними стiнами, на яких розвiшано зображення диявола. Особливого значення са-танiсти надають знущанню над хрестом та iншими символами християнства, щоб звiльнитися, за їхнiм переконанням, вiд страху перед цими символами. Цьому сприяє й те, що зiбрання супроводжується найчастiше гнiвом i люттю, мстивими закликами на адресу своїх ворогiв, насамперед християн та їхнiх пастирiв, знищенням виготовлених iз тканини чи воску ляльок, що символiзують ворогiв. Буває, що пiд час чи пiсля таких "чорних мес" скоюються тяжкi злочини (скажiмо, вбивство людини чи дитини як жертвоприношення сатанi).
Важливим моментом сатанинських культiв є залучення й посвячення нових прихильникiв. Воно передбачає укладення договору з сатаною. Договiр цей може бути усним чи письмовим; в останньому випадку адепт пiдписує його власною кров'ю. Останнiй вважається священним i непорушним. Інколи новi послiдовники сатани викреслюють свої iмена з церковних книг i вписують їх у "книгу сатани", яка зберiгається в тайнику "головним жерцем" або "великим майстром". Якiсь договори укладаються навiчно, iншi — на певний час. "Новонавернений" до сил зла проходить "хрещення" (здiйснюють сумiшшю з води, солi та сiрки), та отримує нове iм'я. Часто його помiчають особливим знаком сатани на прихованiй вiд стороннiх частинi тiла.
Взагалi в сатанинському культi велику роль вiдiграють забобони, марновiрство та психiчнi розлади у їхнiх послiдовникiв. Культ сатани грунтується на природних iнстинктах людини, виховує в неї помсту, заздрiсть, агресивнiсть тощо i тому шкiдливо впливає на духовний розвиток особи. Часто сатанiсти вчиняють тяжкi злочини. Через це культ сатани заборонено в багатьох країнах свiту.
Окрiм культу сатанiзму, iснує ще ряд окультних вiрувань: астрологiя, спiритуалiзм, кабала
тощо. Їхнi доктрини знайшли вiдображення у релiгiєзнавчiй лiтературi.
населення України. Про це нагадують факти статистичного облiку конфесiйних органiзацiй. Усього в Українi 1997 p. налiчувалося майже 17,6 тис. зареєстрованих i 870 незареєстрованих релiгiйних органiзацiй, що їх обслуговували до 17 тис” священнослужителiв. На теренах України — понад 170 монастирiв, а в 68 духовних навчальних закладах — близько 11 тис. слухачiв. У нашiй країнi зареєстровано 65 рiзноманiтних конфесiй, деномiнацiй, їхнiх напрямкiв i тлумачень, понад 25 iз яких з'явилися на початку 90-х pp. У користуваннi полiконфесiйного населення країни — до 11 тис. культових споруд i молитовних будинкiв.
Характерною рисою динамiки релiгiйних органiзацiй є зростання їхньої чисельностi й масове поширення в усiх регiонах та областях України. Про це свiдчать порiвняльнi данi кiлькостi релiгiйних органiзацiй Державного комiтету у справах релiгiй.
За останнi роки в декiлька разiв збiльшили свою чисельнiсть православна конфесiя, окремi протестантськi церкви (баптисти, п'ятидесятники, адвентисти, єговiсти), мусульмани та iудеї. Ряд окремих релiгiйних течiй, вiдновлених чи зареєстрованих вперше на теренах України, набули масового поширення серед населення (наприклад, УПЦ—КП) або стали домiнуючими серед населення окремих областей (скажiмо, УГКЦ серед населення Львiвщини). Знайшли вiдгук в Українi й нетрадицiйнi культи (неорелiiiї). Серед них: громади новоапостольської церкви (38), громади ха-ризматичного напрямку (63), громади iудео-хрис-тиян (6), громади церкви повного Євангелiя (99), громади Товариства свiдомостi Крiшни (23) тощо. Крiм того, в Українi дiють релiгiйнi громади буддистiв (24), даосистiв (3), а також десятки iнших релiгiйних громад схiдних культiв.
Найвпливовiшим i найбiльш масовим серед рiзноманiтних конфесiй залишається православ'я. Кiлькiсть релiгiйних органiзацiй православних утворень складає: Українська православна церква — Київський патрiархат — понад 1,5 тис.;
Українська автокефальна православна церква — майже 1170; Українська православна церква Московського патрiархату — близько 6,9 тис. Загалом православ'я налiчує серед населення України майже 9,6 тис. громад [без громад Росiйської православної старообрядницької церкви (39) та iнших православних церков (39)]. У поєднаннi з греко-ка-толицькими громадами українське православ'я перевищує в декiлька разiв кiлькiсть громад подiбного вiровизнання в Росiї, а також у десятки разiв такi православнi церкви, як Константинопольська, Александрiйська, Антiохiйська, Єрусалимська разом узятi. Цi церкви є першими в диптиху Вселенського православ'я апостольськими церквами.
За географiчною ознакою найбiльшi масиви релiгiйних громад i органiзацiй — в областях Захiдної України: Львiвськiй (2425/77), Тернопiльськiй (1492/22), Закарпатськiй (1108/324), Івано-Франкiвськiй (1159/41) та Рiвненськiй (945/33). Тут представленi громади майже всiх традицiйних релiгiйних конфесiй, а також окремих вiровчень нетрадицiйних i схiдних культiв. Провiдне становище серед вiруючого населення тут посiдають православ'я, греко-католицька церква, а також протестантськi конфесiї — баптисти, п'ятидесятники, єговiсти тощо.
п'ятидесятники — в Рiвненськiй (166/5), Волинськiй (100/5) i Тернопiльськiй (66/3); єговiсти — в Закарпатськiй (39/188), Львiвськiй — (31/45) та Івано-Франкiвськiй (20/32);
адвентисти — в Чернiвецькiй (76/8), Вiнницькiй (56) областях. Окрiм того, в Закарпатськiй областi дiють реформатськi громади (101).
Найменшу кiлькiсть релiгiйних громад зареєстровано в пiвденних регiонах України — Херсонськiй (256), Запорiзькiй (277/23), Кiровоградськiй (241/20) областях i в Криму. Перевагу серед послiдовникiв конфесiй тут мають громади православних та окремих протестантських церков (баптисти, п'ятидесятники тощо).
(269/18) i Черкаська (451/6). Значно менше релiгiйних громад у схiдних областях України — Донецькiй (446/65) та Луганськiй (296/2). Досить поширенi в центральному регiонi православнi громади, тодi як на сходi представленi здебiльшого протестантськi.
|
