Біблія як одна з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки

Бiблiя як одна з найвизначнiших пам'яток свiтової релiгiйної думки Мiнiстерство освiти та науки України Факультет економiки i фiнансiв Кафедра гуманiтарних наук Реферат з дисциплiни: «Релiгiєзнавство» «Бiблiя як одна з найвизначнiших пам'яток свiтової релiгiйної думки» Виконала: Стуканьова А. Ю. Алчевськ 2007 2. Хрест – священний знак християн 4. Доiсторичнi книги Старого Заповiту 6. Книги повчальнi, поетичнi, фiлософськi 7. Пророчi книги Старого заповiту Бiблiя (грец. – книга) є священною книгою християн, однiєю з найвизначнiших пам'яток свiтової релiгiйної думки, яка мiцно вросла в духовнiсть i культуру багатьох народiв. Створювалася вона вiд XІІ ст. до н. е. по ІІ ст. н. е., тобто впродовж майже пiвтори тисячi рокiв у процесi вiдбору, редагування, канонiзацiї релiгiйних текстiв, якi спершу iудаїзм, а потiм християнство визнали богонатхненними – навiяними людям Богом шляхом Одкровення. Тобто через Бiблiю Бог звернувся до людей. Священнописцi пiдбирали спосiб, стиль викладу. Писали її сотнi вiдомих i невiдомих авторiв, редакторiв, переписувачiв, перекладачiв, яким Бог явив своє слово. Складається Бiблiя iз двох частин – Старого та Нового Завiтiв. Слово «завiт» означає договiр, союз Бога з обраним народом i всiм людством. Вiдповiдно, ту частину, в якiй iдеться про союз Бога з iудейським народом, називають Старим Завiтом (iудеї – Танахом). У Новому Завiтi йдеться про союз Бога з усiм людством. Старий Завiт, який утворюють iудейськi священнi писання, сформувався в дохристиянськi часи (з середини І тис. до н. е. по останнi десятилiття І ст. н. е.), а їх виправлення та редагування iудейськими книжниками-масоретами (масора – сукупнiсть норм i правил письма i вимови тексту, що спершу iснував усно) тривало до кiнця X ст. н. е. Написаний вiн давньоєврейською (гебрейською) мовою, а окремi фрагменти – арамейською, яка є її дiалектом. Непростим було формування старозавiтного канону – корпусу (перелiку, складу), послiдовностi, правильностi, чистоти текстiв. У зв'язку з цим iснує кiлька канонiв Старого Завiту: 1) Палестинський (яннiйський) канон, створений єрусалимськими релiгiйними вчителями i вiдредагований iудейськими книжниками-масоретами. Вiн найбiльш ортодоксальний, саме на його основi сформувався Танах. 2) Олександрiйський (дiаспорний) канон сформувався в процесi викладу iудейських книг загальновживаним серед єврейської дiаспори грецьким дiалектом кайне. До нього входили i популярнi в дiаспорi, але не визнанi в Палестинi 11 книг. У ІІІ–ІІ ст. до н. е. на основi дiаспорної версiї було зроблено переклад Старого Завiту грецькою мовою, вiн отримав назву Септуагiнта (лат. – сiмдесят). За легендою, його здiйснили 72 перекладачi протягом 72 днiв. Саме Септуалiнта стала основою християнського Старого Завiту. В руслi її традицiй, але з деякими скороченнями, канонiзовано латиномовний варiант Старого Завiту, що має назву Вульгата. Неканонiчнi книги Старого Завiту вважають «душекорисними» (православ'я), богонатхненними (католицизм). 1. Тора (в iудеїв – Закон або книги Закону, у християнськiй традицiї – П'ятикнижжя Мойсееве). До неї належать книги: Буття, Левiт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). їх автором вважають Мойсея. 2. Пророки (iнодi їх називають iсторичними книгами). До них належать: книга Суддiв, чотири книги Царств, двi книги Хронiк, книга Ездри, книга Неємiї, книга ІІ Ездри, Тавiт i Юдиф, книги пророкiв. 3. Писання. Це Псалми (збiрка релiгiйних гiмнiв), Книга притч Соломонових, Екклiзiаст (Проповiдник) – книги афоризмiв, Пiсня Пiсень – збiрка лiрики, книга Йова – фiлософськi роздуми про сенс життя. У книгах Старого Завiту, який ще називають Законом суворої правди, йдеться про створення свiту, перших людей, початок iсторiї людства, про вигнання людини з раю, всесвiтнiй потоп, про початок iсторiї, релiгiю єврейського народу. Мiстить вiн вчення про месiю. У бiльшостi оповiдей реальнiсть тiсно переплетена з мiфологiчнiстю. Людина розглядається як сфера боротьби добрих i лихих сил. У зв'язку з цим виникли поняття раю i пекла (запозиченi з мiтраїзму). Рай – вiчне пристановище душ праведникiв i святих пiсля їх смертi. У Старому Завiтi вiн постає закритим садом країни Едем. Бiблiя визнає Бога джерелом буття, добра i гармонiї. У Старому Завiтi вiн триєдиний: творча сила (Елогiум), володар свiту (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давнi євреї. Християнство, перейнявши iдеї та сюжети Старого Завiту, у своєму вiровченнi зосереджується винятково на канонiчних текстах Бiблiї, iгнорує їх iнтерпретацiї. Немало iнтерпретацiй бiблiйних сюжетiв прижилося в iсламi, який, маючи свою священну книгу Коран, Бiблiї не визнає. Новий Завiт, який вважають Законом Божественної любовi й благодатi, написаний iдеологами християнства давньогрецькою мовою. Вiн об'єднує 27 книг, святеннiсть i канонiчнiсть яких визнана всiма християнськими конфесiями: чотирьох Євангелiй (вiд Матвiя, Марка, Луки та Іоанна), в яких iдеться про непорочне зачаття, прихiд Спасителя – Ісуса Христа, про його життя, смерть i воскресiння. В iнших книгах (Дiяннях i Посланнях апостолiв, Одкровеннi Іоанна Богослова – Апокалiпсисi) описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться вiровчення, йдеться про страшний суд i кiнець свiту. Християнське богослов'я на основi змiсту i спрямованостi книг Нового Завiту подiляє їх на законоположнi (Євангелiя), iсторичнi (Дiяння), навчальнi (Послання) та пророцькi (Апокалiпсис). книгу – Апокалiпсис. апокрифiчними – не визнаними священними у зв'язку з їх сумнiвною вiрогiднiстю або невстановленим походженням. Хоч жодного тексту мовою оригiналу не збереглося, вважають, що всi новозавiтнi тексти були написанi арамейською мовою. Уся термiнологiя грецька. Грецькою мовою й записано новозавiтний канон. У 1205 р. кентерберiйський єпископ С. Ленгтон усi 66 книг Бiблiї подiлив на 1189 роздiлiв. А в XV ст. текст Бiблiї було подiлено на вiршi. Усього їх 31173. Саме в такому виглядi дiйшла вона до наших днiв. Бiблiя мiстить рiзнi за змiстом i формою релiгiйнi та свiтськi твори, якi засвiдчують рiзноманiтнiсть способiв пiзнання, осмислення дiйсностi, формування свiтоглядних засад, спроб заглянути в майбутнє людства. У нiй тiсно переплетенi реальне та iрреальне, мiф i дiйснiсть. Ученi вважають, що бiльшiсть оповiдей має пiд собою реальну основу, вони є закрiпленою в легендах справжньою iсторiєю. Попри те, що немало сюжетiв вступають мiж собою в логiчну суперечнiсть, вони об'єднанi могутнiм духовним змiстом. Саме тому Бiблiю вважають книгою книг. Бiблiя багата своєю жанровою розмаїтiстю, яку формують космогонiчнi (про виникнення свiту, Землi) та етiологiчнi (про походження явищ природи, суспiльного життя) мiфи, а також легенди, байки, казки. Епос представлений сюжетно-описовою оповiддю про богатиря Самсона; в iсторiї Йосипа простежуються композицiйно-стильовi особливостi роману, а подiї у книзi Рут поданi у формi, наближенiй до новели. Досить колоритнi есе (художньо-публiцистичнi твори), представленi у книзi Екклезiастовiй. Мiцно вкоренилися у свiдомiсть людства приповiдки, афоризми. Є в Бiблiї iсторичнi хронiки, юридичнi кодекси, зразки ораторського мистецтва, весiльнi пiснi, iнтимна лiрика. 2, вiрш 5). На українську землю Бiблiя прийшла з Вiзантiї. У Київськiй Русi вона (богослужбовi тексти) поширювалася у перекладi старослов'янською мовою, здiйсненому в ІX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодiєм. У XІІ ст. було завершено переклад iнших її частин. Ярослава Мудрого Анною в м. Реймс для вiнчання з французьким королем Генрiхом І. З друкованих перекладiв першим в Українi було видано стараннями Івана Федорова «Львiвський апостол» (1574). А «Острозьку Бiблiю» (1581) вважають першим церковнослов’янським перекладом. Переклад Бiблiї українською мовою вперше був здiйснений у другiй половинi XІX ст., що є заслугою Кирило-Мефодiївського братства. Над перекладом Бiблiї працювали Маркiян Шашкевич, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Максимович. Помiтний доробок у цiй царинi Пантелеймона Кулiша, якого І. Франко критикував за перекладацьку неточнiсть, спричинену слабким знанням давньоєврейської мови, й Івана Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло «Святе Письмо Нового Завiту», у 1903 р. – Старий Завiт, а роком пiзнiше – вся Бiблiя. Через кiлька десяткiв рокiв до цiєї роботи взявся Іван Огiєнко (митрополит Іларiон), який у липнi 1940 р. завершив її. Повнiстю Бiблiю українською мовою було надруковано у 1962 р. 2. Хрест – священний знак християн натрапили на кам'яний стовп iз висiченим на ньому рельєфним зображенням ассирiйського царя Шамшi-Адада. Груди його прикрашав хрест на довгому ланцюгу. Цар-язичник носив точнiсiнько такий хрест, як вiруючi християни. Але жив вiн задовго до християнства. Нашi далекi предки поклонялися хресту як символу вогню. Пристрiй з двох перехрещених шматкiв дерева, за допомогою якого первiснi люди добували вогонь, вважали священним, двi перехрещенi лiнiї стали священним знаком. Люди вiрили, що знак, який зображає вогонь, володiє надприродною силою. Так хрест став магiчним божественним символом. Щоб вiдгородити себе вiд «злих духiв», цей знак зображали на посудi, одязi, прикрасах. Тому часто на старовинних предметах епохи бронзового вiку, починаючи вiд ІІІ тис. до н. е., можна побачити зображення хреста. Є вiн на предметах трипiльської культури (І–ІІ тис. до н. е.). Навiть тодi, коли було винайдено iншi способи добування вогню, багато народiв вважали, що робити це слiд тiльки тертям. Слов'янськi племена у день Івана Купала вогонь для святкових вогнищ добували також тертям. Вважалося, що дiвчата й хлопцi, перестрибуючи через палаюче вогнище, очищаються вiд «злих духiв». храмiв. Йому поклонялися як персонiфiкацiї небесного i земного вогню. Давнiй мексиканський бог вогню Кецалькоатль теж зображений iз хрестами в руках. На островах Полiнезiї, Нової Зеландiї зображували хрест як магiчний знак вогню, сили життя. Тубiльцi Нової Зеландiї, наприклад, ставили на могилах хрести, як це робиться за християнською традицiєю. тому зображали цей знак на рiзних предметах, яким приписували чудодiйнi властивостi. Вiн прикрашає буддiйську святиню («вiдбитки нiг Будди»). Його вшанування в Індiї було настiльки поширене, що дехто з учених саме цю країну вважає батькiвщиною хреста як священного символу. Вiд первiсних людей цей символ прийшов у релiгiї давнiх держав. Головних єгипетських богiв зображали з хрестом у руках. Величезними хрестами були розписанi стiни гробниць. Владику пiдземного царства мертвих – бога Осiрiса, який, за вiруваннями давнiх єгиптян, вершив над померлими останнiй i страшний суд, теж зображували з хрестом. У Давнiй Грецiї зображення хреста було на глеках, вазах, тацях, зброї, знаряддях працi. Навiть римського бога кохання Амура уявляли з хрестом на головi. Отже, хрест як священний знак, що символiзував вогонь, сонце, спасiння i вiчне життя, значно давнiший вiд християнської релiгiї. Першi християни навiть боролися з ним як iз священним знаком язичникiв. Великим християнським символом вiн став пiзнiше, хоч серед теологiв побутує думка, що вже першi прихильники християнства вважали хрест священним символом. Насправдi християни вшановували хрест не завжди. Раннi християни навiть зневажали його, бо вiн нагадував їм знаряддя мученицької страти, яке застосовували в Римськiй iмперiї – стовпи з перекладиною зверху, що мали вигляд букви «Т». Християнство почало визнавати знак хреста як один iз символiв своєї релiгiї у ІІІ ст., вшановуючи його не як знаряддя страти, на якому загинув Христос, а як знак, що символiзує образ Христа – небесного спасителя. У ІV ст. язичники поступово почали переходити у нову вiру, оскiльки християнськi символи й обряди були подiбнi до звичної їм символiки та обрядностi давнiх релiгiй. Багато їх продовжувало носити хрест, який ранiше уособлював їхнiх богiв, а тепер Бога-спасителя. Христа, розiп'ятого на хрестi. Спочатку зображення його було символiчним – у виглядi агнця (ягнятка), пастиря, що несе вiвцю на плечах. Пiзнiше з'явилося зображення Христа з хрестоподiбним знаком на головi (саме так за давнiм звичаєм зображували язичницькi божества). Згодом Христа почали зображувати людиною на тлi хреста. Спершу вiн був не розiп'ятим, а таким, що благословляє: руки опущенi, голова прямо, очi вiдкритi, стоїть на землi або на Євангелiї. І тiльки у XІІ ст. Ісуса почали зображати розiп'ятим на хрестi. Так образ Христа, який страждає на хрестi, став головним символом християнської релiгiї. У середнi вiки вiн був поширений у багатьох країнах. На перехрестях дорiг i вулиць стояли каплички з розп'яттям, на стiнах соборiв i церков, будинкiв i замкiв, на знаменах, печатках i гербах – всюди були розп'яття або хрест. Образ Христа вважається втiленням страждань усього людства, символом смиренностi й терпiння, значущими для кожної людини, яка прагне заслужити потойбiчне блаженство. Хресний шлях Ісуса Христа – взiрець життєвого шляху християнства. Кожен повинен терпляче нести свiй хрест, як Христос, який iшов на мiсце смертi iз знаряддям страти на плечах. У давнину серед вiруючих була поширена притча про людину, яка звернулася до Бога, нарiкаючи, що на її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог запропонував їй самiй вибрати посильний. З безлiчi хрестiв людина вибрала той, який видався їй найлегшим, сказавши, що його згодна нести все життя. То був саме той хрест, який вона несла i який був їй призначений з появою на свiт. Ця притча переконувала, що кожна людина повинна покiрно нести призначений їй Богом хрест, тобто призначенi їй випробування. В цьому – суть християнської моралi, значення культу хреста. життя. Вiруючi носять хрест на шиї як священний знак-амулет, що оберiгає вiд зла. В давнину селяни вiшали коням i коровам на шию хрестики, щоб запобiгти епiдемiї. На перехрестях дорiг ставили хрест, щоб вiдганяв злих духiв. У Норвегiї перед Рiздвом i Новим роком на дверях i вiкнах малювали хрести, щоб у будинок не проникала нечиста сила. 3. Старий Заповiт: головна iдея, основнi сюжети, структура книг «Бiблiя» – термiн, який почали вживати еллiнiзованi євреї, є калькою з єврейської «хасфарим» (книги) Згодом iудейську Бiблiю стали позначати словом-абревiатурою за першими буквами назви трьох її головних роздiлiв Тора (Вчення), Небиш (Пророки), Кетубим (Писання) Всього у Бiбли, яка у християнськiй традицiї складається iз Старого i Нового Заповiтiв, 66 книг канонiчного змiсту 39 – у Старому Заповiтi, 27 – у Новому Заповiтi У православних i католицьких перекладах Бiблiї iнколи додаються ще 11 книг до Старого Заповiту, якi не вважаються повнiстю канонiчними (тобто правильними з точки зору їх завершеної i абсолютної канонiчностi), а «канонiчними другого порядку» (у католицькiй Бiблiї) i «корисними для читання», але не канонiчними (у православнiй Бiблiї), i цiлком вiдкидаються як «неканонiчнi», «фальшивi», «доданi» до канонiчних книг Старого Заповiту, у протестантських перекладах Бiблiї. Таким чином, до 39 канонiчних книг Старого Заповiту додаються 11 апокрифiчних Авторство i датування бiльшостi книг Бiблiї не має точного визначення Установлено, що найдавнiшi тексти єврейської Бiбли Танах вносяться до ХІІІ–ХІІ ст. до н. е. , а найпiзнiшi–до ІІІ–ІІ ст. до н. е. Мова бiльшостi книг Старого Заповiту – давньоєврейська, що була загальновживаною, розмовною у Палестинi до вавилонського полону (VІ ст. до н. е.). У ІІ–ІІІ ст. до н е. в Єгиптi за розпорядження царя Птоломея був здiйснений переклад єврейської Бiбли грецькою мовою. манускрипти (рукописи) Септуапнти датуються ІV ст. не Саме у грецькiй Септуапнтi з'явилися 11 апокрифiчних книг Старого Заповiту, яких не знає єврейська Бiблiя – Танах Це такi апокрифи книги Премудростi Соломона й Ісуса, сина Сiрахового, друга i третя книги Ездри, Послання Єремп i книга пророка Баруха (особистого писаря Єремп), книги Юдиф i Товiта, три книги Маковейськi. На основi Септуапнти здiйснено раннiй латинський переклад у ІІ–ІІІст., з якого на сьогоднi збереглися окремi уривки Новий переклад латинською мовою зроблено в кiнцi ІV – на початку V ст. Блаженним Ієронiмом Цей переклад вiдомий пiд назвою Вульгата (лат – народна), оскiльки на той час латинська мова була загальновживаною, народною мовою У серединi XVІ ст. Триденський собор (1545-1563) Католицької церкви визнав Вульгату богонатхненною, канонiчною версiєю Бiблiї. Старий Заповiт християнської Бiблiї ґрунтований на єврейськiй Танахi, але вiдрiзняється вiд неї найменуванням i порядком розташування низки книг, замiною iменi Бога Яхве загальним iменем Господь, а також особливим християнським прочитанням єврейських текстiв. Головна iдея Старого Заповiту – договiр Бога Яхве з обраним єврейським народом. Умови цього договору зводяться до двох положень. культ яких був надто принадливим, орпастичним, сексуальним, театральним. 2) не змiшуватися з iншими народами, тобто дотримуватися «етнiчної чистоти», «чистоти кровi», щоб протидiяти асимiляцiйним тенденцiям, впливу язичницьких релiгiйних культiв. Першими особами, з якими Яхве уклав цей договiр, були патрiархи, родоначальники євреїв – Авраам, Ісаак, Якiв Згодом цей договiр був пiдтверджений Мойсеєм, який вивiв євреїв (iзраїльський народ) з єгипетського рабства i на горi Сiнай отримав вiд Яхве 10 заповiдей та iншi закони й установлення (Вихiд, 20–22 роздiли) Давид i Соломон – царi Ізраїля – також були у договiрних стосунках з Яхве Суть договору Яхве з «обраним народом» Ізраїля полягав у тому, що цей народ мав отримати «обiтовану землю», обiцяну Аврааму i наступним спадкоємцям договору землю, яка «тече молоком i медом», – родючу, високоврожайну, щедру землю Суть договору Яхве з «обраним народом» Ізраїля, умови договору i вiдповiднi до нього застереження викладенi i повторенi в багатьох текстах Старого Заповiту, зокрема у книзi Повторення Закону (П'ята книга Мойсея), 7 1–26. Отже, всi 39 книг Старого Заповiту глобально трактують проблему договору Яхве з обраним єврейським народом факти про порушення з боку «обраного народу» договору посiдають домiнуюче мiсце, масовi акцiї божественного покарання за недотримання тих чи iнших положень договору продовжувались протягом усiєї бiблейської iсторiї Ізраїля, зрештою, знищення Ізраїльської держави в 722 р до н. е. Ассирiєю i зруйнування в 586 р. до н. е. Іудейського царства, його столицi i храму вавилонським царем. 1) доiсторичнi книги (П'ятикнижжя Мойсея i книга Ісуса Навина, 2) iсторичнi книги (книга Суддiв Ізраїльських, Перша i Друга книги пророка Самуїла, Перша i Друга книга Царiв, Перша i Друга книга Паралипоменон (Хронiк), книга Ездри i книга Нееми, 3) (Притчi Соломона), поетичнi (Псалми i Пiсня Пiсень), фiлософськi книги (Йова, Еклезiаста, або Проповiдника), 4) пророчi книги 4. Доiсторичнi книги Старого Заповiту ґрунтуються на сакральнiй санкцiї, сакральному переданнi Ключовою фразою в них править афоризм «Господь сказав», «Господь промовляв» У цих книгах немає посилань на певнi хронологiчнi рамки, точнi дати, Джерела – хронiки, лiтописи тощо Вони позначенi легендарними оповiдями 1–11 роздiли Першої книги Мойсея (Буття) складаються з таких сюжетiв творення Богом свiту (причому в першому i другому роздiлах подаються двi рiзнi версiї творення, якi в науковiй бiблистицi отримали характеристику Елохiм i Яхвiст), перебування першої людської пари (Адама i Єви) в райському саду Едемi та їхнє грiхопадiння i прокляття, моральне зiпсуття людей i ангелiв та знищення всiх живих iстот на землi потопом, який, по сутi, асоцiюється з космiчною катастрофою, будiвництво вавилонської башти, що призвело до ще однiєї божественної кари – «змiшування мов», тобто започаткування полiетичностi. З 11 глави Першої книги Мойсея (Буття) починається оповiдь про патрiархiв єврейського народу – Авраама, Ісаака, Якова i 12 синiв останнього, якi започаткували 12 «колiн», тобто племен цього народу Важлива i велика частина П'ятикнижжя Мойсея – оповiдь про перебування євреїв у єгипетськiй неволi i вихiд євреїв iз Єгипту, їхнє ходiння упродовж 40 рокiв по пустелi, надання їм Закону i укладання договору з Яхве Менше нiж 50-рiчному перiоду присвяченi чотири книги П'ятикнижжя У центрi подiй – Яхве, Мойсей i народ Мойсей – засновник монотеїстичної релiгiї Яхве, законодавець, релiгiйний наставник, полiтичний вождь єврейських племен перiоду Виходу. Тема виходу iз Єгипту в «обiтовану землю» є матерiалiзацiєю iдей договору Яхве з «обраним народом» Укладання священних союзiв було загальноприйнятим звичаєм на Давньому Сходi Договiр, укладений мiж Яхве i Ізраїлем, подiбний за формою до хетських i аккадських аналогiв Стародавня органiзацiя життя iзраїльтян була «теократичним союзом», тобто об'єднанням тих, хто вступив у договiрнi стосунки з Богом як своїм сюзереном iзраїльтяни зобов'язувалися зберiгати вiрнiсть лише своєму Богу Яхве i не служити «iншим богам» Вiрнiсть Яхве – це виконання договору, «служiння iншим богам» – це «перелюбство», етичне збочення, «ритуальна розпуста». Законодавча частина П'ятикнижжя (єврейська Тора) складається з декiлькох зведень правових установлень це Декалог (10 заповiдей), повторений двiчi (Вихiд 20 1-17, Повторення Закону 5 6-21), Книга Договору (Вихiд 20-23), Кодекс святостi (Левiт 17-26) та ш Цi сакральнi законодавчi акти мають парадигмальну основу «Господь (Яхве) сказав» – «Мойсей записав», «Яхве повелiв» – «Мойсей виконав». визначався склад злочинiв i мiра покарання Мойсеевi закони викладенi у бiблiйних книгах Вихiд (19–24 роздiли), Левiт (10–26 роздiли), Другозаконня (12–26 роздiли) Це були закони про рабство i ставлення до язичницьких народiв та їхнiх релiгiйних культiв Вони визначали смертну кару за вбивство i викрадення людей, зневагу до батькiв, жрецiв, старiйшин, служiння «iншим богам» (крiм Яхве), порушення етнiчної чистоти, зґвалтування, чаклунство, ворожбу, гомосексуалiзм тощо Мойсеевi закони регулювали також шлюбно-сiмейнi, приватногосподарськi вiдношення, зокрема багатоженство, наложництво, процедуру розлучення тощо. Структурно Мойсеевi закони подiлялися на Декалог, закон про рабiв, закон про тяжкi злочини, закон про вiдшкодування i компенсацiї майнових втрат, закон про кровну помсту, закон про ювiлейнi роки, закон про вiдновлення втрачених прав i повернення власностi (реституцiю) тощо. законодавства» – Яхве Своєрiдною теократичною санкцiєю Мойсеевого законодавства була вступна ключова фраза всiх законiв «Так говорить Яхве» Принципово Мойсеевi закони ґрунтувалися на законi талюну (лат. – вiдплата), що силою не поступається злочиновi) «око за око, зуб за зуб» (Вихiд 21 23, 24), i були укладенi у «Книгу Законiв», про яку вперше згадано у зв'язку з державно-релiгiйною реформою iудейського царя Йоси (639–608 рр. до н. е.) Нинiшнiй бiблiйний текст Мойсеевих законiв був остаточно опрацьований i кодифiкований пiд час вавилонського полону євреїв (606–536 рр. до н. е.) i обнародуваний священиком Ездрою у формi публiчного читання У 444 р до н. е. в Єрусалимi (Неєми, 7–8 роздiли). У книзi Ісуса Навина описано дiяльнiсть помiчника i спадкоємця Мойсея – Ісуса Навина, який став самостiйним вождем Ізраїля Завоювання «обiтованої землi» i подiл її мiж колiнами Ізраїля – основне дiяння Ісуса Навина, успiх якого залежав вiд вiрностi Закону i пiдтримки Яхве Одне за другим Яхве передавав У Руки Ісуса Навина мiста ханаанськi (палестинськi), вказував тактику їхнього захоплення (наприклад, Єрихона, Гая та iн.) i безжалiсного знищення (див Ісуса Навина, 6–12 роздiли) Перед смертю Ісус Навин попередив Ізраїль про необхiднiсть суворо дотримуватися написаного у книзi Мойсеевих законiв, заборонив спiлкуватися i вступати у спорiдненi зв'язки iз сусiднiми народами i поклонятися їхнiм богам Інакше цi народи «стануть для вас й пасткою, та батогом на вашi боки, та терням на вашi очi, аж поки ви не вигинете iз цiєї доброї землi, яку дав вам Господь, Бог ваш» (Ісус Навина 23 13). бiблiя хрест заповiт 5. Історичнi книги Старого Заповiту Історичнi книги Старого Заповiту полонян згiдно з указом перського царя Кира до Єрусалиму i вiдбудування храму У цих книгах є посилання на конкретнi дати, хронологiчнi перiоди, лiтописи Книга суддiв, яка вiдкриває цей перiод, так його характеризує «Того часу не було царя в Ізраїлi кожен робив, що здавалося правдивим в його очах» (Суддiв 21 25) Отже, перiод суддiв, який тривав майже 400 рокiв, а за деякими бiблiйними джерелами 450 рокiв, характеризувався як перемога полiтеїзму («служiння iншим богам») над монотеїстичною релiгiєю Яхве Автор Книги Суддiв ремствує «Настало iнше поколiння, що не знало Господа, а також тих дiл, якi чинив вiн Ізраїлевi Й Ізраїлевi сини чинили зло в Господнiх очах i служили Ваалам І вони покинули Господа, Бога батькiв своїх, що вивiв їх iз єгипетського краю, та пiшли за iншими богами, за богами тих народiв, що були в їхнiх околицях, i вклонялися їм, i гнiвили Господа» (Суддiв 2 10-12). у 12-кратному повтореннi циклу подiй служiння «iншим богам» – гнiт i пограбування – усвiдомлення того, що страждання Ізраїлю є карою за вiдступництво вiд Яхве – розкаяння i час поклонiння Яхве – нове вiдступництво i поклонiння «iншим богам» Деякi суддi – рятiвники Ізраїлю виписанi яскраво, їхнi дiяння поданi надто легендарно (Дебора, Гедеон, Самсон), iншi досить скромно, лише названi. мiська культура i високий рiвень землеробської культури, зрештою, ханаанська та iнших сусiднiх осiлих народiв релiгiя, яка постiйно приваблювала iзраїльтян вишуканiстю своїх культiв, їхньою театральнiстю, органiчнiстю, сексуальнiстю (насамперед це стосується культу Ваала й Астарти). Центральними постатями книг пророка Самуїла i Царiв є царi Ізраїля Давид i Соломон 3 iм'ям Давида пов'язаний перiод становлення теократичної держави Ізраїля i початок правлiння династiї Давидовичiв Давид був в особливих стосунках з Яхве з племенi Іуди, з роду Давидового повинен був вийти Месiя (помазаний цар), який мав вiдновити могутнiсть Ізраїлю i стати «вiчним царем на престолi Давида» Син Давида Соломон пiд час свого 40-рiчного царювання змiцнив державу Ізраїль, збудував храм в Єрусалимi, який став єдиним центром поклонiння Яхве у всьому Ізраїльському царствi Саме централiзацiя культу Яхве – особлива заслуга царя Соломона Проте останнiй перiод 40-рiчного правлiння Соломона – трагiчний Усупереч заборони Яхве вiн на кшталт схiдних деспотiв мав величезний гарем iз 700 жiнок i 300 наложниць Для жiнок-чужеплемок (здебiльшого це були княжни i царiвни сусiднiх язичницьких народiв) були побудованi в Єрусалимi. Сам Соломон поклонявся i складав жертвоприношення фiнiкiйськiй Астартi, амонiтському Молоху, моавитянському Химосу За грiх iдолопоклонству Яхве об'явив Соломону, що пiсля його смертi його царство буде вiдторгнуте вiд його сина i роздiлене, а династiя Давида стане правити тiльки однiєю частиною Цього царства «задля угоди з Давидом i обраного Яхве Єрусалима» (Перша царiв, 11 1-13). утворили 10 колiн (племен), i пiвденне Царство – Іудею зi столицею в Єрусалимi, яке утворили плем'я Іуди i Венiамiна Таким чином, теократичне Ізраїльське царство, яким керували царi – помазаники Яхве, зазнало поразки «Мiнiатюрне царство Боже» перестало iснувати 9 правлячих династiй Пiвнiчного царства (933-722 рр. до н. е. ) не визнавали культу Яхве i встановили єгипетську релiгiю поклонiння «золотим тiльцям» Це царство було зруйноване у 722 р до н. е. Ассирiєю. В Іудейському царствi за весь перiод його iснування (933– 606 рр. до н. е. ) була одна правляча царська династiя – рiд Давида Проте i в цьому теократичному царствi, де зберiгся центр поклонiння Яхве – Єрусалимський храм, збудований Соломоном культ Яхве постiйно занедбувався i перемогу здобував язичницький полiтеїзм – поклонiння «iншим богам», а не Яхве. Історiя Іудейського царства – це постiйнi двiрцевi перевороти, правлячих елiт та iудейської верхiвки, постiйна боротьба i перемога полiтеїзму над монотеїзмом Культ Яхве вiдновлювався жорстокими акцiями винищення пророкiв i служителiв «iншим богам» Досить простежити картину винищення 450 пророкiв i жерцiв Ваала та 450 жерцiв Астарти (Перша книга царiв, 18 роздiл) Вражає пiдступнiсть i жорстокiсть, з якою «помазаний цар Яхве» Єгу винищує весь рiд царя Ахава i всiх служителiв Ваала, хоча згодом i сам став «служити Ваалам» (Друга книга царiв, 10 роздiл) Не менш вражаючою масштабами релiгiйної чистки є державно-релiгiйна реформа iудейського царя Йоси (Друга книга царiв, 23 роздiл) Культ Яхве насаджувався i зберiгався жорстокими репресiями i пролитою кров'ю. Зруйнування вавилонським царем Навуходоносором Єрусалимського храму – центра поклонiння Яхве, знищення Іудейського царства i полон iудейської правлячої елiти – царiв, князiв, аристократiв, священикiв, левiтiв, який продовжувалося 70 рокiв, – це кара Яхве за порушення договору i служiння «iншим богам» Яскравi описи злочину «обраного народу» i кари за цей злочин знаходимо у пророчих книгах, зокрема Ісайї 1 11-17, Єреми, 5, 7, 11 роздiли. Знищення Іудейського царства, зруйнування храму, вавилонський полон (606–537 рр. до н. е.) зумовили необхiднiсть перегляду картини iсторичної долi давньоєврейського народу Цьому присвяченi створенi в перiод пiсля вавилонського полону Перша i Друга книги Паралипоменон (Хронiк). У цiлому, збiгаючись зi змiстом книг Самуїла i Царiв, цi хронiки надають додатковi вiдомостi i багатьом подiям надають нового освiтлення Ідея iсторiї давньоєврейського народу як втiлення волi Яхве проводиться тут ще наполегливiше. Отже, iсторiя Ізраїля й Іудеї, викладена у комплексi iсторичних книг Суддiв, Самуїла i Царiв, являє собою опис взаємовiдносин Яхве i його «обраного народу» Головним у дiяльностi iудейських царiв епохи побудови храму до реформи Йоси є жорстока боротьба проти полiтеїзму i утвердження монотеїзму Бiблiя характеризує дiяльнiсть царiв саме з точки зору «угодного» чи «неугодного» їхнього дiяння в очах Яхве потурав служiнню «iншим богам» чи боровся з ним, виконував договiр з Яхве чи нi Процвiтання або ж нещастя створеної Давидом i Соломоном теократичної держави безпосередньо пояснюються мiрою вiдповiдностi волi Яхве – спочатку племiнного Бога «колiна» Іуди, а потiм єдиного i одного лише Бога євреїв. І все ж кари Яхве за порушення угоди не бралися до уваги. І вже пiсля полону, в процесi вiдбудови Єрусалиму i храму, Ездра i Неемiя вдаються до жорстоких заходiв етнiчної чистки, об'єктом якої був не простий єврейський люд, а священицька верхiвка в самому вiдновленому Єрусалимському храмi – центрi поклонiння Яхве (Єздри, 9 i 10 роздiли, Неемiї 13: 15–30). 6. Книги повчальнi, поетичнi, фiлософськi До повчальних насамперед належать Притчi Соломона. Рiзнi теми обговорює Соломон: сутнiсть i природа мудростi та розуму, взаємовiдносини подружжя та батькiв з дiтьми. Вiн змальовує iдеал трудящої та господарської людини i лiнивця, марнотратника. Розмiрковує над мiрою лиха вiд надмiрного вживання вина i «тенет блудницi», в якi потрапляє недосвiдчений юнак. Рiзнi життєвi ситуацiї стають об'єктом «мудролюбства» або ж фiлософствування автора притч, якi не втратили своєї актуальностi й нинi. Поетичнi книги – Псалми i Пiсня над Пiснями. Авторство першої приписують царю Давиду, який був музично обдарованим i склав бiльшiсть пiсноспiвiв, вихвалянь на честь Яхве, поклавши їх на музику. Яхве оспiвується i возвеличується у Псалмах як «верховний Бог», «грiзний Бог», що стоїть вище всiх «iнших богiв», що вiн є «найвищий над всiма богами». Тут явно простежується перехiд нацiонального iудейського Бога Яхве до статусу найвищого, вселенського, космiчного Бога. «Бо великий Господь (Яхве) i прославлений вельми. Вiн грiзний понад богiв усiх» (Псалом 96: 4, 5). «Додолу впадуть, впадуть перед ним усi боги!... бо над усiєю землею Найвищий Ти, Господи, над богами всiма Ти пiднесений сильно» (Псалом 97: 7, 9). 150 Псалмiв, або ж Псалтир – найзначнiша i поширена частина Старого Заповiту. В Українi здавна Псалтир був вiдомим широкому народному загалу, до нього зверталися поети i письменники, зокрема Тарас Шевченко уґрунтував на ньому низку своїх поезiй. Пiсня над Пiснями, авторство якої належить царю Соломону, – високохудожня зворушлива поема про кохання i вiрнiсть юної Суламiт, яка була взята до царського гарему, своєму коханому, з яким вона доглядала виноградник, пасла овець i кiз, насолоджувалася коханням на лонi природи Суламiт вiдкидає залицяння царя Соломона i лине подумки до свого коханого «Мiй коханий – вiн мiй, я ж – його нехай вiн цiлує мене поцiлунками уст своїх » В'язанка натхненних художнiх засобiв, що вiдтворюють чари кохання, пронизують всю поему «Уся ти прекрасна, моя подруженько Яке любе кохання твоє, моя наречена Уста твої крапають мед щiльниковий, мед i молоко пiд твоїм язичком, а пахощi одежi твоєї як лiванськi пахощi» (Пiсня над Пiснями, 4 роздiл). книг Старого Заповiту Та й, зрештою, включивши й до сакральних книг, надали змiсту образно-символiчного означення стосункiв мiж Яхве i «обраним народом» Християнська церква по-своєму пояснює цю лiричну поему, як образне вiдтворення любовi «Небесного нареченого – Ісуса Христа» до своєї «нареченої» – церкви Але ж Пiсня над Пiснями – це велична поема про палке кохання «Я належу своєму коханому, а його пожадання до мене Устанемо рано, й ходiмо у сади-виногради Там кохання своє тобi дам» (Пiсня над Пiснями, 7 роздiл). Трагедiя богобоязливого i справедливого Йова розiгрувалася на небi (див Йова, 1-2 роздiли) Вiн став заручником у конфлiктi Бога i Сатани Серед книг Старого Заповiту вперше i в останнє лише у книзi Йова згадується Сатана, який доступно i вiльно спiлкується з Богом, кидає йому виклик, вдається до шантажу та iнтриг Зло i страждання, завданi Йову, мають небесну санкцiю Монологи i дiалоги книги Йова зводяться до одного питання чому страждає Йов, який грiх вiн спокутує, що вчинив вiн злого, за що карає його Бог Отже, розкривається фiлософiя книги Йова рефлектує споконвiчне питання людства Фiлософiя книги Йова спонукає до розмiркувань звiдки ж взявся Сатана, для чого вiн толерується Богом, коли ж, зрештою, Сатана буде усунутий зi свiтової арени Питання гострi i стосуються ролi Бога у драматичнiй iсторiї людства Саме для цього апологетами Бога висунута була Теодицея – релiгiйно-фiлософське вчення, яке ставить за мету довести, що наявнiсть у свiтi зла не суперечить уявленню про Бога як втiлення абсолютного добра Але ж, оскiльки Бог є Причиною всiх причин (один iз доказiв телеологiчної (грец. – цiль, вчення) концепцiї, згiдно з якою у свiтi одвiчно iснують наперед встановленi цiлi й доцiльностi, заради здiйснення яких i вiдбуваються у ньому всi процеси), то необхiдно все ж дотримуватись iншого пояснення наявностi зла у втiленнi Сатани як антитези Бога, який є втiленням абсолютного добра. У сакральнiй iсторiї Старого Заповiту вiдсутнi згаданi концепцiї абсолютного зла i абсолютного добра Концепцiя договору Яхве з «обраним народом» не потребувала такої аргументацiї, оскiльки дiяли двi сторони договору – Яхве й Ізраїль, i будь-яка третя сторона була зайвою Лише у двох–трьох текстах Старого Заповiту в образно-закомуфльованiй формi є натяки на Сатану, який був самим Богом поставлений в Едемському раю наставником першої людської пари i який кинув виклик своєму Творцевi, забажавши престол свiй «поставити вище престолу Всевишнього» (Ісайя 14 12-14) Таким був заздалегiдь пiдготовлений сценарiй. праведнi люди Хто в цьому Винен Питання, якi залишаються вiдкритими. 7. Пророчi книги Старого Заповiту цей перiод для «обраного народу» через знищення у 722 р. до н. е. Ізраїльського царства i зруйнування у 586 р. до н. е. Іудейського царства. Ассирiйське завоювання племiнного Ізраїльського царства завершилося тотальним переселенням iзраїльтян – розсiянням по всьому Близькому Сходу (перша дiаспора). Завоювання вавилонським царем На вуху дон осором Іудеї, знищення Єрусалиму i храму Яхве завершилося 70-рiчним полоном (друга дiаспора). Отже, не стало теократичного царства «обраного народу» керованого Яхве. Договiр Яхве з «обраним народом» зазнав фiаско Саме ця трагiчна для iудеїв реальнiсть була в центрi пророчих книг. Чому так сталося? Чому Яхве вiдвернувся вiд своїх обранцiв" Отже, глобальна тема пророчих книг – неминучiсть кари за порушення угоди з Яхве, за «блудодiяння» – служiння «iншим богам». що Яхве не допустить осквернення свого iменi безкарно. Злочин – кара – ця парадигма займає центральне мiсце у пророцьких виступах. Пророки вiдiграли важливу роль у викриттi релiгiйного формалiзму й утвердженнi етичного монотеїзму. Кожен iз пророкiв висловлював цi iдеї у мiру своєї освiченостi й iнтелекту, таланту i здiбностей. Пророчi книги умовно подiляють на «великi» i «малi». До «великих» пророкiв належать Ісайя, Єремiя, Єзекiїль. Ісайя, нащадок царського роду, натхненно i фiлiгранно, образно-художньо, сатирично-дошкульно характеризує полiтичний, соцiально-економiчний i духовно-моральний стан iзраїльської десятиплемiнної спiльноти напередоднi ассирiйського завоювання: «Нащо Менi многота ваших жертов? – говорить Яхве. Наситився Я баранiв i жиром ситих телят, кровi бикiв, овець i козлiв не жадаю... Не приносьте ви бiльше марнотного дару, ваше кадило – огида для Мене, повномiсяччя, суботи i всi вашi свята – ненавидить душа Моя. Коли руки ви простягуєте, Я мружу вiд вас очi свої! Коли ви молитви примножуєте, Я не слухаю вас. Вашi руки наповненi кров'ю. Умийтесь, очистьте себе! Вiдкиньте зло ваших учинкiв з перед очей Моїх. Перестаньте чинити лихе! Навчiться чинити добро. Правосуддя жадайте, карайте грабiжника, дайте суд сиротi, за вдОву заступайтесь!» (Ісайя 1:11–18). Далi Ісайя застерiгає: «Коли ж цього не станеться, – меч пожере вас». Саме за такi викриття моршiьного стану тогочасного Ізраїлю Ісайя був страчений як «єретик»: релiгiйно-полiтична верхiвка звинуватила пророка у святотатствi – запереченнi жертвоприношень, свят, i обрядiв, установлених законодавством Мойсея. Пророк Єремiя – нащадок iз роду жерцiв, видатний релiгiйно-полiтичний дiяч Іудеї кiнця VІІ–початку VІ ст. до н. е. Вiн почав пророкувати пiд час реформ царя Йосiї. Єремiя у гротескному памфлетному стилi викривав царiв i аристократичне iудейське оточення за «блуд з чужими богами». Проповiдi Єремiї, якi передвiщали загибель Іудеї у нерiвнiй боротьбi з Навуходоносором, заклики пророка вiдмовитися вiд безглуздого опору сприймалися iудейською владою в обложеному вавiлонянами Єрусалимi як державна зрада. Пророка неодноразово арештовували i жорстоко били. Книгу проповiдей Єремiї цар Йоаким знищив при спробi прочитати цi проповiдi в Єрусалимському храмi. Тодi Єремiя знову продиктував своєму секретарю Варуху книгу, значно розширивши її. Устами Єремiї Яхве умовляв свiй «обраний народ»: «Ви бачили, що зробила невiрна дочка Ізраїлева? Та зрадлива сестра її, дочка Іудина, не побоялася i блудливою стала» (Єремiї 3:6-13). Про змилосердиться над Яковом i вибере знову Ізраїля i на їхнiй землi їх оселить І чужинець долучений буде до них, i приєднанi будуть до дому Якового а Ізраїлiв дiм на Господнiй землi за рабiв i за невiльниць їх прийме собi на спадщину І вiзьмуть вони до неволi тих, хто їх поневолив, i вони над своїми гнобителями запанують» (Ісайя 14 1-2). Як i Ісайя, пророк Михей вiщує пiднесення Ізраїлю понад всi держави i народи (Михей 4 1-2). Отже, iдея Меси i месiанського теократичного царства стає генеральною iдеєю Сила Ізраїлю не у вiйськовiй або полiтичнiй могутностi, а у вiрностi и виконаннi договору з Яхве. За грiхи Ізраїль буде знищений, але задля слави Яхве у кiнцi кiнцiв засяє слава Ізраїлю. Еллiнiстична епоха сприяла посиленню iдеї богообраностi i змiцненню однакової обрядовостi, яка формувала колективно-релiгiйну свiдомiсть i поведiнку Водночас соцiальна етика, яка освячувала «обраний народ», доповнюється i витiсняється iндивiдуальною етикою, розвивається iдея особистого грiха i вiдповiдальностi Монотеїстична iдея стає стрижнем релiгiйної свiдомостi i утверджується як унiверсальне пояснення витокiв, змiсту i сенсу життя.