Католицизм: історія та сучасність

Чернiвецький нацiональний унiверситет iм. Ю. Федьковича “Католицизм. Історiя та сучаснiсть” Студентка 304 групи Кафедра “Облiку i аудиту” Кричун М.І. Викладач: Стеблина П. Ю. Чернiвцi 2009 Змiст Вступ 2. Форми католицизму 4. Сучасний католицизм Список використаної лiтератури Вступ Християнство є найбiльш значною свiтовою релiгiєю нашого часу, в якiй розрiзняють два головнi напрямки: католицизм та православ’я, а також численнi бiльш дрiбнi рiзновиди. Головним об’єктом шанування християн є Ісус Христос, якого бiльшiсть християнських релiгiй вважає водночас i Богом, i людиною, дехто - тiльки Богом або тiльки божественним посланцем. Християнство виникло як вiдгалуження iудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завiту - найдавнiшої частини Бiблiї. Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головнi перiоди: первiсне християнство (вiд середини І ст. досередини ІІ ст.), раннє християнство (вiд середини ІІ ст. до початку ІV ст.) та пiзнє християнство (вiд початку ІV ст. до кiнця V ст.). Етап античного християнства змiнився етапом феодального християнства (VI - XV ст.), коли вiдбувся розкол церкви на православ’я та католицизм. Розмежування мiж православ'ям i католицизмом у християнствi почало виявлятися пiсля подiлу Римської iмперiї на Захiдну i Схiдну (395 р). Основною причиною цього стало суперництво мiж константинопольським i римським патрiархом, що називав себе папою, за верховенство в християнському свiтi. В мiру посилення економiчної могутностi римських пап у Захiднiй Європi зростали i їхнi претензiї на роль глави Всесвiтньої Церкви, що iншою Церквою, природньо, було визнано незаконним. Формальний подiл християнської Церкви на захiдну (римсько-католицьку) i схiдну (греко-православну) вiдбувся в 1054 р., коли посланець папи римського у Вiзантiї кардинал Гумберт пiсля безрезультатних переговорiв iз патрiархом залишив у храмi Св. Софiї в Константинополi лист, що вiдлучає вiд церкви патрiарха i його послiдовникiв. Патрiарх у свою чергу наклав заборону на кардинала Гумберта. Остаточно подiл Церков завершився пiсля захоплення в 1204 р. Константинополя хрестоносцями. Справа в тому, що в XI - ХІІ ст. католицька церква практично очолила торгово-колонiзацiйний рух європейцiв на Схiд пiд приводом, нiбито, звiльнення Єрусалима i його святинь вiд арабiв-мусульман. Проте Четвертий Хрестовий похiд вiдправлявся вже не в Малу Азiю, а в Константинополь. Хрестоносцi взяли мiсто, розграбували його, опоганили святинi православних храмiв i утворили в Константинополi Латинську iмперiю, що проiснувала бiльш 50 рокiв. З тих пiр православна i католицька Церкви продовжували жити i розвиватися окремо одна вiд одної. Схiднiй (Польща, Чехiя, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвiя i захiднi областi України) Європi, у переважнiй бiльшостi країн Пiвденної Америки; його сповiдує майже половина вiруючих Пiвнiчної Америки. В Азiї, Африцi також є католики, але вплив католицизму тут незначний. Католицизм має багато спiльного з православ'ям i водночас вiдрiзняється вiд iнших напрямiв у християнствi системою вiровчення, культу, своєрiдними засобами пристосування до стрiмкої змiни соцiальної дiяльностi i нової релiгiйної свiдомостi. Католицизм доповнив "Символ вiри" новими догматами. Католицизму притаманнi догмати християнства, але вiн має й специфiчнi риси, особливостi, котрих не знає православна церква. Що це за особливостi? Основним догматом католицької церкви, що вiдрiзняє її вiд iнших течiй у християнствi, є догмат про непогрiшимiсть папи Римського. Вiн полягає у тому, що папа Римський, який виступає з амвона з тих чи iнших питань вiри i моралi, є непогрiшимим. Прийняття цього догмата папство домагалося протягом сторiч, але добилося тiльки в 1870 р., коли його було прийнято католицьким Вселенським Собором у Ватиканi. Ведучи боротьбу за духовну та свiтську владу, папи йшли на численнi союзи з королями, користувалися опiкою могутнiх феодалiв, невпинно примножували свої багатства i посилювали полiтичний вплив. Наступний догмат католицизму - це догмат про "чистилище", прийнятий у 1439 р. на Флорентiйському соборi. Вчення про "чистилище" полягає в тому, що душа людини пiсля смертi потрапляє в "чистилище" - мiсце мiж пеклом i раєм, має змогу очиститися вiд грiхiв i в подальшому переходити в пекло чи рай. Очищення душ здiйснюється шляхом рiзноманiтних випробувань. Рiднi та близькi покiйного за допомогою молитов i внескiв на користь церкви можуть полегшити випробування душi, що перебуває в "чистилищi". Доля душi визначалася, таким чином, не тiльки поведiнкою людини в земному життi, а й матерiальними можливостями близьких покiйного. Дуже важливим положенням католицизму є теза про особливу роль духiвництва, що людина не може заслужити Божої милостi самостiйно, без допомоги духiвництва, яке має значнi переваги перед мирянами i повинно мати надзвичайнi права i привiлеї. Зокрема, католицьке вiровчення забороняє вiруючим читати Бiблiю, оскiльки це є виключним правом духiвництва. Католицизм вважає канонiчною лише Бiблiю, яка написана латинською мовою, якою не володiє переважна частина вiруючих. сповiдi спасiння неможливе. Завдяки цiй вимозi католицьке духiвництво проникає в особисте життя вiруючих, кожний крок яких перебуває пiд контролем ксьондза або монаха. Систематична сповiдь, таким чином, дозволяє католицькiй церквi мати значний вплив на суспiльство, особливо на жiнок. Серед релiгiйних положень католицької церкви є й таке: немовби Христос, Богоматiр i святi мають таку велику кiлькiсть заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбiчного блаженства всьому iснуючому i майбутньому людству. Весь цей запас "добрих" справ Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона за своїм розсудом може видiлити певну частину цих "добрих" справ вiруючим для спокутування грiхiв i особистого спасiння, але за це вiруючi повиннi платити церквi. Продажем Божественної благодатi "вiдав" спецiальний трибунал при папi. Там за грошi можна було отримати iндульгенцiю - папську грамоту, котра давала вiруючим вiдпущення грiхiв або визначала час, протягом якого можна було грiшити. музикою, сольними та хоровими спiвами. Богослужiння в католицькому культi ведеться латинською мовою, незрозумiлою бiльшостi вiруючих. Надзвичайно велику роль у католицтвi вiдiграє культ Богородицi, або Мадонни. Християнство запозичило цей культ у бiльш древнiх релiгiй, де Богородиця шанувалась як Богиня-мати, Богиня родючостi. В християнськiй релiгiї Богородиця була перетворена в мiфiчну дiву Марiю, що народила вiд "святого Духа" дитину - Ісуса, сина Божого. В католицтвi шанування Богородицi пiднесено до догмата, а її культ до певної мiри навiть вiдсунув на другий план культ Бога-отця i самого Христа. Культ Мадонни допомагає католицтву впливати на мiльйони вiруючих жiнок. Католицька церква навiює жiнкам, що в дiвi Марiї вони мають свою заступницю перед Богом, що Мадонна може допомогти їм у всiх життєвих труднощах. "святих" i майже 200 тис. "блаженних". Папа Пiй XI оголосив за 17 рокiв свого понтифiкату 34 "святих" i 496 "блаженних", а Пiй XII проголошував кожного року в середньому по 5 "святих" i 40 "блаженних". сучасної Італiї виникла церковна держава - папська область. Вона проiснувала до 1870 р., коли в процесi об'єднання Італiї її було включено до Італiйської держави. Пiсля першої свiтової вiйни папство вступило в союз з iснуючим в Італiї режимом. Пiй XI (1922 - 1939) у 1929 р. уклав з урядом Муссолiнi Латеранськi угоди, згiдно з якими вiдроджувалася папська держава - Ватикан. "святого ангела" (церковна тюрма). Глава держави Ватикан обирається з кардиналiв - вищих представникiв духiвництва - на колегiї (конклавi) кардиналiв. Папа вiдмовляється вiд свого iменi i приймає нове. Збори кардиналiв вiдбуваються в надзвичайних випадках, в основному для виборiв нового папи. "Священною колегiєю кардиналiв". Кардинал - це вища духовна особа пiсля папи. Кардиналiв призначає папа. Постiйною установою Ватикану є державний секретарiат. Вiн вiдає дипломатичними вiдносинами з країнами, з якими Ватикан має стосунки. Ордени ченцiв мають особливi статути. Створенi для посилення впливу католицької церкви, вони мають суворо централiзовану структуру. Ордени очолюють "генерали", "генеральнi магiстри", котрим пiдпорядковуються "провiнцiали" (провiнцiальнi прiори), "магiстри", а останнiм - абати i конвентуальнi прiори. Над цими особами - генеральний капiтул, тобто зiбрання керiвникiв рiзних рангiв, що збирається раз на кiлька рокiв. Ордени пiдпорядковуються безпосередньо папi Римському. Одним з перших католицьких орденiв є орден бенедиктинцiв, заснований в Італiї в VI ст. Бенедиктом Нурiйським. Особливим впливом орден користувався в Х-ХІ ст. Сьогоднi бенедиктинцi iснують у рядi країн Європи i Америки, мають свої школи й унiверситети, перiодичнi видання. В XI-XIII ст. з'являється багато чернецьких орденiв. вiд особистого майна i жити на подаяння. Заснований Франциском Асизьким орден францисканцiв отримав ряд привiлеїв вiд папи - право проповiдi i звершення таїнств, вiльного викладення в унiверситетах. Орден домiнiканцiв, або "братiв проповiдникiв", заснований у 1215 р. Домiнiком, був покликаний розгорнути боротьбу проти середньовiчної єресi, насамперед проти альбiгойцiв - учасникiв єретичного руху XII-XIII ст. у Францiї, спрямованого проти панiвного становища католицької церкви в економiчному й духовному життi середньовiчного мiста. У 1534 р. виник орден єзуїтiв (товариство Ісуса), заснований Ігнатiєм Лойолою (1491-1556) для боротьби з Реформацiєю, який є однiєю з войовничих органiзацiй католицької церкви. Орден здiйснював непримиренну боротьбу проти єресей, переслiдував учених, боровся з вiльнодумством, складав iндекс заборонених книг, активно сприяв закрiпленню необмеженої папської влади. 2. Форми католицизму Протестантизм - найбiльш гнучка й витончена форма християнства. Особливостi iдеологiї та орiєнтацiї сучасного протестантизму зумовленi iсторiєю його виникнення i подальшого розвитку. iдеологiчне оформлення їх класових та полiтичних позицiй. Починаючи з XVI ст. дрiбнi прояви опозицiй церквi злилися в могутнiй потiк, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнства - протестантизму. Це було у XVI ст. - епоху Реформацiї, епоху, коли на арену боротьби виходив новий клас буржуазiї, для якого рамки феодального ладу стали надто тiсними. В той час римсько-католицька церква була великим центром феодальної системи, догмати якої вiдiгравали роль священного запинала феодалiзму, феодальних виробничих вiдносин. Католицька церква була i найзаможнiшим землевласником, їй належало не менше трьох частин усiх земельних володiнь в католицьких країнах. Буржуазiя, пiднiмаючись на боротьбу проти феодалiзму, неминуче повинна була виступити й проти католицької церкви. Перший акт буржуазної революцiї було розiграно у формi релiгiйної вiйни, оскiльки почуття i свiдомiсть мас були в цiлому вигодованi духовною їжею, яку їм пропонувала церква. І тому iсторичний рух, змiстом якого був перехiд вiд феодалiзму до капiталiзму, повинен був набути релiгiйного забарвлення. Саме в цей перiод розвинулась „протестанська єресь" на противагу феодальному католицизму. Виступаючi проти церкви як невiд`ємного iнституту феодалiзму, iдеологи протестантизму заперечували богослужбову практику католицької церкви, тi догматичнi положення, на яких вона грунтувалась. Свої ж реформи протестанти обгрунтували „дiйсним прочитанням священного писання" (Бiблiї), яке вони оголосили єдиним авторитетом у питаннях вiри. перебудову релiгiйних уявлень, в якiй людина зi своєю iндивiдуальною своєрiднiстю змогла б включитись у ситуацiю релiгiйного переживання. Наприклад, якщо православ`я i католицизм регламентують систему постiв, то протестантизм пропонує кожному вирiшувати це питання, виходячи з власних смакiв, пристрастей, звичок. країнах Захiдної Європи протестантизм набуває особливих, специфiчних форм. Найбiльш значними напрямами у протестантизмi, що виникли в XVI ст., були лютеранство i кальвiнiзм. . Одним з перших крокiв реформаторського руху був виступ у 1517 р. нiмецького ченця Мартiна Лютера (1483-1546) проти влади римських пап i торгiвлi iндульгенцiями. Одним з центральних догматiв протестантизму стало вчення Лютера про спасiння душi. Лютер твердив, що людина може врятувати душу тiльки завдяки особистiй вiрi, яка безпосередньо дарується їй Богом. Таким чином, вiн виступав проти претензiї католицького духовенства щодо контролю вiри i совiстi на правах посередника мiж людьми i Богом. Було висунуто вимогу скасування вiдособленого стану священикiв, усунення чернецтва, римської курiї, тобто всiєї iєрархiї, яка дорого коштує. Було вiдкрито й авторитет папських декретiв та послань, рiвень соборiв. Єдиним авторитетом у питаннях вiри було визнано „священне писання”, право тлумачити яке надавалось кожному вiруючому. . На початку XVI ст. виник ще один рiзновид реформаторського руху - кальвiнiзм. Жан Кальвiн, який виступив проти католицизму, очолив реформаторський рух. Головнi iдеї свого вчення вiн виклав у працях „Повчання в християнськiй вiрi” та „Церковнi настанови”. Одним з головних догматiв кальвiнiзму є вчення про „абсолютне приречення”: ще до „створення свiту" Бог, начебто, визначив долю людей, одним - рай, iншим - пекло, i нiякi зусилля людей, нiякi „добрi справи” не зможуть змiнити того вироку. Хоча накреслення Бога людям невiдомi, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їхнє земне життя: професiйна дiяльнiсть кожного є „Боже приречення” i великi успiхи в нiй є ознакою обраностi для спасiння. Кальвiнiзм, стоячи на позицiях консерватизму, у розв’язаннi докорiнних соцiально-полiтичних проблем сучасностi, пiдкреслює всемогутнiсть Бога i нiкчемнiсть людини. Вчення найрадикальнiше реформувало християнський культ i церковну органiзацiю. Майже всi зовнiшнi атрибути католицького культу - iкони, свiчки тощо - було скасовано, основне мiсце у богослужiннi посiли читання та коментування Бiблiї, спiви псалмiв. Керiвна роль в общинах вiдводилася пресвiтерам - старшинам i проповiдникам, якi й спрямували релiгiйне життя общини. . Бiблiя - основний засiб, за допомогою якого Бог нiбито домагається спасiння людей. Як вмiстилище божественної свiдомостi, Бiблiя протиставляється людському знанню. Головна увага вiдводиться Новому завiту, але практично - його тлумаченню тiєю чи iншою сектою. Це стосується i сучасного баптизму, який тлумачить Євангелiє у своїх власних iнтересах. Людина одержує порятунок i виправдання вiд Бога не власними дiлами - твердять баптисти, а через вiру в жертву, принесену Христом на Голгофському хрестi. Але врятовує тiльки Бог, бо без Божої допомоги не може з`явитися вiра в серцях людей. Баптизм приваблює людей своїми моральними нормами, враховує те, що для вiруючих релiгiя завжди виступала, як наука життя, як витлумачення їхнього життєвого досвiду. В моралi баптистiв можна видiлити питання про змiст життя, норми моральностi, правила поведiнки. Проповiдується iдея богоданностi моралi i аморальностi безбожникiв. Баптисти пiдтримують вiровчення про триєдиного бога, вiрять у спокусливу мiсiю Христа, його друге пришестя, в страшний суд. Баптисти вважають, що за всi їхнi грiхи перед Богом i людьми уже понiс кару Христос. А їм залишається лише вiрити в нього i таким чином „очиститися”. Кiлька разiв на тиждень, обов'язково в недiлю, баптисти збираються в молитовних будинках, де проголошуються колективнi молитви, лунають релiгiйнi гiмни, нерiдко в супроводi музичних iнструментiв. Раз на мiсяць, в першу недiлю, вiдбувається причащання всiх членiв общини (хлiбопереломлення), або вечеря любовi. Обряд хрещення вiдправляється над дорослими пiсля вiдповiдної релiгiйної пiдготовки i символiзує „духовне вiдродження" i прийняття до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що тi не мають вiри, у дорослого ж бо є вiра i свобода вибору. Вiн свiдомо обирає релiгiю. Не вважаються таїнствами хрещення i хлiбопереломлення. Змiст життя баптисти вважають у врятуваннi i досягненнi блаженства в раю. Баптисти вiдзначають усi християнськi свята, пов`язанi з iменем Христа, а також одруження, похорони, днi народження членiв общини. Людина, що потрапила в баптистську общину, поступово втрачає зв`язок iз зовнiшнiм свiтом. Все, що вiдбувається поза общиною, вважається грiховним. Життя баптиста чiтко регламентоване. Увесь вiльний час вiн присвячує пропагандi Бiблiї, баптистським зборам. Вiн вiддає на користь общин значну частину свого заробiтку, йому не рекомендується одружуватися з людьми iншої вiри, а тим бiльше - з невiруючими. Адвентисти подiляються на кiлька угрупувань. Найчисленнiшими серед них є послiдовники „пророчицi” Олени Уайт, якi визнають щонедiльне свято суботи. У наш час близько половини членiв усiх общин адвентистiв проживають в Українi, здебiльшого в Чернiвецькiй, Черкаськiй, Вiнницькiй областях. П`ятидесятники вiрять у можливiсть сходження до них святого духа i безпосередньо спiлкування з Богом, з надiєю одержати вiд нього, так званi, дари святого духа: здiбностi щодо вивчення iнших мов, пророкування, зцiлення. Збори п`ятидесятникiв супроводжуються явищами масового релiгiйного екстазу, завдають шкоди здоров`ю. Общини п`ятидесятникiв нинi iснують в Українi, в Бiлорусiї, Молдовi, Казахстанi, рiзних областях Росiї. Ієговiсти визначають єдиного бога Ієгову i готуються до армагеддону - кiнця свiту. Це одна з крайнiх форм секстанства. В 1931 р. секта зареєструвалася пiд назвою „Товариство свiдкiв Ієгови”. „Свiдки Ієгови” дiють, головним чином, на Українi, в Молдовi, на Пiвнiчному Кавказi та в США. 3. Причини виникнення УГКЦ. Берестейська церковна унiя з умовами унiї православна церква України та Бiлорусiї мали прийняти католицькi догмати, фiлософську доктрину, визнати главенство папи Римського, проте зберегти православну обрядовiсть i мову богослужiння. Католицька церква завжди намагалася стати єдиною християнською церквою, яка об'єднувала б на основi католицького вiровчення i керiвництва папи Римського усiх християн. Для цього використовувалися рiзнi засоби: хрестовi походи, полiтика, криза церков, укладання унiй (союзiв) з iншими християнськими церквами з метою їх об'єднання з Ватиканом. Нинi iснує незначна кiлькiсть церков, якi називаються унiатськими. Серед них - вiрмено-католицька церква (вiдкололася вiд вiрмено-григорiанської), сiро-католицька (вiдкололася вiд якобiтської), халдо-католицька (вiдкололася вiд несторiанської), маронiтська (колишнi манофелiти), греко-католицька (вiдкололася вiд православної). Це вiдносно самостiйнi католицькi церкви, якi iснують пiд егiдою Ватикану, однак зберегли свої традицiйнi обряди та свята. Українська греко-католицька церква (УГКЦ) виникла на основi унiйної iдеї католицизму i православ'я. Унiйна iдея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви. Унiйнi iмпульси знаходили сприятливий грунт на православнiм Сходi. Проте не завжди унiйна iдея побуджувалася християнськими мотивами "щоб були всi одно", оскiльки "один Бог, одна вiра, одне хрещення". Вона затьмарювалась якщо не полiтичними намiрами, то меркантильними розрахунками чи амбiцiйними стремлiннями. Неодноразово спроби створити церковну унiю православних католикiв зазнавали краху, оскiльки супроводжувалися грубим насильством, викликали незадоволення українського громадянства. У 1204 р. Папа Іннокентiй III через своїх послiв запропонував Галицько-Волинському князевi Роману Мстиславичу прийняти католицтво, обiцяючи за допомогою "меча святого Петра" затвердити князя королем усiєї Русi. Князь Роман вiдхилив цю пропозицiю. Передчасна його смерть у 1205 р. вiдкрила спробу запровадження унiї, однак iншим шляхом. У Никонiвському лiтописi зазначено: "Того ж лiта угорський король посадив сина свого в Галичi, и церкви претвори в латынскую службу". Угорський король Андрiй II, випрошуючи у 1214 р. у Папи Іннокентiя III королiвську корону Галичини для свого п'ятирiчного сина Коломана, запевняв папу, що цього домагаються вельможi й народ пiдлеглої йому країни, "бажаючи перебувати в єднаннi й послуху Римськiй церквi, з тим тiльки, щоб їм дозволено було зберегти свiй (грецький) обряд". У 1219 р. до Галичини пiдiйшов князь Мстислав Удалий, до якого приєдналося мiсцеве населення" Повтiкало багато бояр-угрофiлiв i владика Артемiй; таким чином унiя втратила своїх прихильникiв". Інша спроба запровадити церковну унiю припадає на роки правлiння князя Данила Романовича Галицького. У 1238 р. на Русь накотилася могутня хвиля татаро-монгольської навали. Це спонукало Папу Іннокентiя IV (1243-1254 pp.) порушити питання про захист вiд навали до порядку денного Першого Лiонського собору, скликаного в 1245 р. Український архiєпископ Петро Акерович на цьому соборi звернув увагу на ту небезпеку, яка загрожує Заходу, просив допомоги для України. Згодом папський легат почав переговори з князем Васильком з Волинi щодо органiзацiї хрестового походу проти татаро-монгольської навали спiльно з європейськими державами на умовах пiдпорядкування мiсцевих єпархiй римськiй юрисдикцiї. "Данило виявив бажання вiддати себе пiд покровительство св. Петра, щоб iти пiд благословенням римського престолу разом з захiдним християнством на монголiв". Внаслiдок цього звернення до князя Данила Галицького були направленi деякi папськi посольства з буллами. Папа вiдрядив до Данила домiнiканських монахiв "для порад про вiру" i для постiйного перебування при князевi; дозволив русинам "зберiгати непорушно служiння лiтургiї на просфорах", "зберiгати всi обряди грецької вiри". У 1253 р. папа видав буллу до всiх християн Богемiї, Моравiї, Сербiї i Померанiї, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а в наступному роцi - буллу до архiєпископiв, єпископiв та iнших духовних осiб Естонiї та Прусiї, щоб вони оголошували хрестовий похiд на татар. Папа направив послiв до князя Данила з королiвською короною. Данило прийняв у Дорогочинi (на Захiдному Бузi) 1255 р. корону короля Галицько-Волинського i запевнення папського легата (посла) допомогти проти татар. "Була це дуже важна подiя для руської церкви i руського народу, бо Русь мала прийняти католицьку вiру, а з нею також i захiдну цивiлiзацiю. Але не сталося, як бажалося. Папа справдi закликав католицьких сусiдiв Русi до хрестового походу проти татар, але папськi заклики прогомонiли безуспiшно; нiхто не спiшив iти на допомогу Даниловi проти невiрних, коли вiн, уповаючи на допомогу Заходу, почав татар з Русi виганяти". Втративши надiю на допомогу Заходу, князь Данило вiдмовився вiд спiвпрацi з єпископом Альбертом, якого Римська курiя призначила главою духовенства у Пiвденно-Захiднiй Русi. Папа Олександр IV ще у 1257 р. надiслав Даниловi буллу з докорами, що вiн не виявляє нiякого послуху Святому Престолу, i погрожував церковним прокляттям. Однак Данило не звертав уваги на цi погрози. Вiн вiдверто говорив, що йому потрiбна дiйова допомога проти ворогiв, i лише за цiєї умови обiцяв визнати владу Римського первосвященика, але тодi, коли буде скликаний собор, на якому буде встановлено єднання церков. Тому князь Данило розiрвав вiдносини з папою, вiдкинувши надiю на унiю. у 1415 р. проти волi Константинопольського патрiарха митрополитом Київським i Литовським Григорiєм Цимблаком. Там вiн виголосив промову, якою вiтав папу i висловлював бажання об'єднати пiд його проводом церкви та для цього скликати Вселенський собор. Однак переговори не увiнчалися успiхом. Перше об'єднання православних з католиками вiдбулося на Флорентiйському соборi в 1439 р. Проте це було об'єднання церков з полiтичних мотивiв, тому воно не витримало випробовування часом, було нетривким. Лише турецька навала на Константинополь схилила iмператора та патрiарха до єднання з Римом. Константинопольський патрiарх визнав зверхнiсть Римського папи. Щодо оцiнки характеру, причин i наслiдкiв Флорентiйської унiї заслуговує на увагу висновок Михайла Грушевського. Вiн зазначав:"унiю прийняв i митрополит Київський Ісидор, i майже всi грецькi владики, i цiсар вiзантiйський, що хотiв тим способом дiстати помiч папи та туркiв. Але нi в Грецiї, нi в Ісидорових єпархiях тої унiї не прийняли i самi Ісидоровi прихильники мусили вiдступити вiд неї". Одним з найбiльших негативiв у життi православної церкви в Українi XVI ст. був свiтський патронат над нею. Королi мали право надавати свiтським особам так званi "духовнi столицi" i "хлiби духовнi", якi мали привiлеї i заслуги перед державою та королем, а не перед церквою. Тобто король забезпечував iєрархiчне i майнове становище свiтських вельмож у церквi, що мало важливе значення для життєдiяльностi митрополичої кафедри, а також єпископств, архiмандритств, монастирiв. Цi люди в основному не мали "духовного покликання", не завжди розумiли та цiнували церковну службу, дбали лише про матерiальнi вигоди, якi давали їм високi церковнi посади. князiв, рiзнi польськi, литовськi, українськi магнати i шляхта зловживали правом патронату над церквою у своїх маєтках i в сферi своїх впливiв. Внаслiдок цього вiдбуваються деморалiзацiя i розлад на нижчих щаблях церковного життя. Вбачаючи згубнi наслiдки такого торгування "столицями духовними" i "хлiбами духовними", iнiцiатори i творцi унiї, хоч i самi були королiвськими ставлениками, намагалися шляхом унiї з Римом зрiвняти у правах православну церкву з римо-католицькою, щоб покласти край втручанню свiтських елементiв, зокрема польської, литовської й української шляхти, в церковнi справи. Згоду на унiю єпископи обґрунтовували в грамотах та "артикулах", якi подавали королевi Сигiзмунду III, передусiм своїм незадоволенням кризовим станом української церкви. На першому мiсцi в цих грамотах стоїть турбота, щоб в унiї зберегти за собою єпископськi кафедри та сполученi з ними "добра i маєтностi", щоб митрополитовi i єпископам були наданi мiсця в сенатi та сеймi; щоб їх "урiвняти у своїх правах з католицькими бiскупами". Як видно з "Сокальських артикулiв" 1594 p., єпископи повнiстю пiдтримували право патронату i практику "подання хлiбiв духовних" королем i нехтували давнiм звичаєм соборностi української православної церкви. Другою причиною, яка дезорганiзовувала церковне життя в Українi, вважається втручання в церковнi справи братств. Церковнi братства були свiтськими громадсько-релiгiйними об'єднаннями. Вони мали великi заслуги в розвитку освiти, культури, пробудження i органiзацiї нацiонального релiгiйного життя в Українi. Братства активно протидiяли латинiзацiї i полонiзацiї українцiв. Надавши братствам, зокрема могутньому i добре органiзованому Львiвському Успенському братству, права ставропiгiї, схiднi патрiархи - Антиохiйський Іоаким в 1586 р. i Константинопольський Єремiя II в 1589 р. - доручили братствам нагляд за єпископами i духовенством. Таке втручання мирян у церковнi справи, намагання здiйснювати контроль над церковною владою, зокрема єпископами, як вважають нинiшнi греко-католицькi авторитети, не лише ображало i принижувало духовенство, а й спричиняло постiйнi конфлiкти з окремими єпископами, зокрема з Львiвським єпископом Гедеоном Балабаном. Кризовий стан української православної церкви в XVI ст. схиляв деяких видатних представникiв православ'я серед українського магнатства i шляхти до думки, що вихiд iз цього стану можливий лише у "згодi церкви", яка приведе до оздоровлення всього церковного життя. Крiм того, вони вважали, що мiж православним Сходом i католицьким Заходом не такi вже й глибокi та непримиримi вiросповiднi розходження, а унiя церков полiпшила б долю українського народу, коли було б усунено вiросповiднi суперечностi, що викликають ворожнечу. Цю позицiю деякий час репрезентували князь К. Острозький та Ф. Скувин-Тишкевич. На думку князя К. Острозького, iдея унiї сприймалася як "вiдновлення давньої єдностi" захiдної i схiдної церкви, але не сепаратно, а на вселенському рiвнi - з участю схiдних патрiархiв, Московської патрiархiї та iнших сусiднiх православних церков. З цiєю iдеєю князь К. Острозький готовий був виступити як iнiцiатор i звернувся до папи Римського. Проте цього не сталося, князь був обiйдений українськими єпископами - iнiцiаторами Берестейської унiї, згодом вiн виступив проти сепаратної унiї української церкви. 4. Сучасний католицизм За майже тисячолiття свого iснування католицтвом накопичено значний досвiд пристосування своїх iнститутiв, iдеологiї та форм дiяльностi до соцiально-економiчних, полiтичних та культурних умов суспiльства, що змiнюються. Католицтво успiшно "вписалося" в iндустрiальне i постiндустрiальне суспiльство. Пристосовування церкви до умов зрiлого капiталiзму було започатковано папою Львом XIII в енциклiцi "Про новi речi", що була, власне, першою соцiальною енциклiкою. В нiй сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей, що склались в iндустрiальному суспiльствi наприкiнцi XIX - на початку XX сторiччя з засудженням класової боротьби, проголошенням приватної власностi та її недоторканостi; йшлося також про заступництво церкви щодо осiб найманої працi тощо. Новi соцiальнi реалiї, що склалися в серединi XX ст., вiдбулися в дiяльностi папи Іоанна XXIII. Папа виступив за заборону ядерної зброї, в пiдтримку спiльних дiй на захист миру вiруючих i невiруючих. Поза увагою католицької церкви не лишається i сiм'я. Сучасне католицтво - впливова сила в свiтi. Вивчення його дiяльностi конче необхiдне для розумiння нашого сьогодення. У сучаснiй церквi панує надто великий консерватизм. Церковнi властi Риму, здається, бiльше схильнi до повернення у добрi старi часи, нiж до реального розумiння ситуацiї сучасного свiту i людства. Ми не досягли ще синтезу мiж iстинною духовнiстю i реальною вiдповiдальнiстю перед свiтом, якому загрожує катастрофа. Не будемо, однак, забувати про те, що церква - це цiлий свiт, що вона об'єднує сотнi мiльйонiв вiруючих. Для багатьох з них релiгiйний iдеал продовжує залишатися найвищою духовною культурною цiннiстю, i в ньому вони втiлюють свої земнi прагнення. На порозi третього тисячолiття серед католикiв постiйно зростає прагнення до вироблення найширшої платформи для об'єднання всiх людей доброї волi на основi загальнолюдських цiнностей для врятування i збагачення духовної культури людства. Католицька церква проводить велику пропагандистську дiяльнiсть. Вона видає багато газет, журналiв, книг, величезну кiлькiсть перiодичної лiтератури - майже 4700 рiзних назв загальним тиражем 2 млрд. примiрникiв. Випускаються та продаються для демонстрацiї кiнофiльми на релiгiйнi сюжети. Крiм радiо Ватикану, працюють спецiалiзованi радiостанцiї, якi розташованi в рiзних країнах свiту. Все це розраховано на активну пропаганду релiгiї, утримання пiд впливом католицької церкви широкого кола населення. "Банк святого духу", що має свої фiлiї у багатьох країнах свiту. Вiн контролює 51% капiталу Римського банку, iнвестує пiдприємства Францiї, Швейцарiї, Португалiї, Іспанiї, Аргентини, Бразилiї та iнших країн. Прибутки банку вiд капiталiв, вкладених у промисловiсть США, становлять 1 млрд. доларiв щорiчно. Основна сума капiталiв Ватикану зберiгається у таємницi. Джерела доходiв рiзнi. Вони надходять за рахунок прибуткiв вiд вкладених капiталiв, пожертвувань, плати за обрядовi послуги, присвоєння рiзних звань, продажу релiгiйної лiтератури i предметiв культу, квиткiв на екскурсiї по Ватикану тощо. Близько 30 млн. доларiв надходить з єпархiй як щорiчний внесок на потреби Ватикану. Ватикан вважається великою фiнансовою державою, рiчний бюджет якого становить понад 200 млн. доларiв. Католицька iдеологiя надзвичайно рухома. Це яскраво проявилося в рiшеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали вiдповiдати завданню збереження релiгiї. На Соборi внаслiдок чотирирiчних суперечок прийнято 16 документiв, котрi розкривають суть сучасного католицького модернiзму. В Їх числi необхiдно видiлити чотири "Конституцiї": "Про лiтургiю", "Про церкву", "Про одкровення", "Тринадцяту схему", а також дев'ять декретiв: про екуменiзм, про пастирський обов'язок єпископiв, про схiднi католицькi церкви, про чернецтво та iн. Отже, католицька церква є досить впливовою iнституцiєю сучасного свiту. Висновок православною) церкви. Характернi риси католицизму формувались в умовах життя пiзньої Римської iмперiї i великого переселення народiв, коли внаслiдок руйнування античних свiтових порядкiв зароджувалась нова цивiлiзацiя. Формування католицизму як напрямку християнства вiдбувалося протягом вiкiв, з тим що основою всiєї дiяльностi захiдної церкви є намагання об’єднати християн пiд владою папи та забезпечити вiрнiсть Христовiй церквi. Вiдмiнностями мiж католицизмом та iншими християнськими течiями є: - безшлюбнiсть усього духовенства в римському католицизмi; - заборона розiрвання шлюбу. Спiльним мiж православною та католицькою церквою є визнання священними сiм Святих Таїнств: Євхаристiя, Покаяння, Миропомазання, Соборування, Священство, Хрещення та Вiнчання. Проте головна розбiжнiсть у християнських церков - це ставлення до догматiв. 1. Кислюк К. В., Кучер О. М. Релiгiєзнавство: Навч. посiбник для студентiв вузiв. - К., 2004. - с. 272-321. 3. Чернiй А. М. Релiгiєзнавство: Посiбник. - К., 2003. - с. 129-171. 6. Колодний А. М. Основи релiгiєзнавства. Курс лекцiй. - Дрогобич, 2006. - с. 26-33 7. Лубський В.І., Лубська М. В. Історiя релiгiй: Пiдручник. - К., 2004.