Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади

Іудаїзм в Українi. Антирелiгiйна компанiя М. Хрущова. Наступ на iудейськi релiгiйнi громади МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА Кафедра iсторiї України Спецiальнiсть: iсторiя i українознавство РЕФЕРАТ На тему: “ М. Хрущова. Наступ на iудейськi релiгiйнi громади. ” Студентки факультету iсторiї та права ___________________ кандидат iсторичних наук, доцент ___________________ Кiровоград 200 7 ВСТУП 1. 1. Виникнення iудаїзму в Українi. Хасидизм – продукт 1. 2. Суперечливiсть процесу емансипацiї радянського єврейства.Іудаїзм пiсля 1917 р релiгiйнi громади. ІІІ. Суспiльно-релiгiйне становище радянських євреїв у 1964-2007. ЛІТЕРАТУРА На сучасному етапi розвитку української незалежної держави, особливої гостроти набуває питання етноконфесiйних стосункiв. Одним з аспектiв даної проблеми є вивчення поширення iудаїзму в Українi. Важливiсть даної теми, пояснюється давнiстю та мiцнiстю зв’язкiв мiж українськими та єврейськими народами, що сягають часiв Київської русi. Неабияке значення, також, має вплив iудаїзму на українське культурне та наукове життя протягом всiєї iсторiї iснування iудаїзму в Українi. Чималий iнтерес, ця тема представляє i з суто наукової точки зору. Тривалий час дослiдження iудаїзму, загалом, i поширення його в Українi, зокрема, проходило з суто атеїстичних, ортодоксальних позицiй. Тому зараз вiдкривається широке коло можливостей для нового переосмислення даного явища. Розгляд, поширення iудаїзму в Українi, потребує зваженого, наукового пiдходу, що дозволяє позбутися упередженостi та стереотипних уявлень, що до ролi єврейства та iудаїзму в долi українського народу. Хоча, дана проблема, є вiдносно добре висвiтленою в науковiй та публiцистичнiй лiтературi, все ж таки, можна говорити про достатньо однобiчний розгляд. Бiльшiсть праць ( особливо це стосується радянської iсторiографiї ), є заангажованими i позбавленi цiлiсного погляду на дану проблему. Тому, використання їх при роботi над поставленим питанням було досить ускладнено. Значний iнтерес представляють працi, що побачили свiт в перiод з кiнця 80-х р. р. ХХ ст. i до сьогодення. Зокрема, при написаннi реферату, мною були використанi такi працi : « Євреї на Українi » Шестопал М. М.; « Історiя релiгiї в Українi »: У 10 Т.; « Євреї України » Хонiгсман Я. С., Найман А. Я.; « Історiя релiгiї в Українi » за ред.. А. М. Колодного i П. Л. Яроцького; « Історiя церкви та релiгiйної думки в Українi » У 3-х кн.. О. П. Крижанiвський та iн. Особливо цiнною є iнформацiя, що подається у iсторичнiй довiдцi М. Шестопала. Окрiм докладного розгляду стосункiв мiж iудаїзмом i православ’ям, в працi подається чимало важливих статистичних даних, що мали велике значення при написаннi даного реферату. Важлива iнформацiя також мiститься в « Історiї релiгiї України », особливо це стосується питання найбiльш докладно висвiтлено в працi Хонiгсмана та Неймана. важливому при з’ясуваннi долi iудаїзму в Українi ) питанню, як антирелiгiйна компанiя М. С. Хрущова. I. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ІУДАЇЗМУ В УКРАЇНІ. 1. 1. ВИНИКНЕННЯ ІУДАЇЗМУ В УКРАЇНІ. ХАСИДИЗМ — ПРОДУКТ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ Євреї та їхня релiгiя в Київськiй Русi Найдавнiшi свiдчення про релiгiйну творчiсть євреїв на територiї сучасної України сягають І ст. н. е. Вони посели­лися в Криму i на пiвнiчному узбережжi Чорного моря за­довго до поширення тут християнства. Цар Іудеї Агрипа (41— 44 рр. н. е.) в листi до Гая Калигули повiдомляв його про єврейськi поселення в грецьких чорноморських колонiях. Євреї залишили також численнi написи давньоєврейською мовою, здебiльшого стосовно вiдпущення рабiв, якi, згiдно з iудейським вiровченням, пiсля шести рокiв працi на госпо­даря ставали вiльними. В одному з написiв говориться: "В царювання царя Тиберiя Юлiя Рискупорида благочестивого, друга кесарiв i друга римлян..., я, Христа, колишня дружина Друза, вiдпускаю в молитовнi колишнього вихованця мого, Іракла, вiльним раз (i назавжди) за моєю обiтницею... i за участю в опiцi синагоги iудеїв".[6.,78] До VIIIст. значна кiлькiсть євреїв оселилася в межах Хазарського каганату. Наприкiнцi VIII— на початку XIст. iудаїзм стає державною релiгiєю каганату. Хазарський ка­ган Йоседо iбн Шалруту розповiдає iсторiю прийняття iудаї­зму каганом Буланом як державної релiгiї, дуже подiбну до лiтописної вставки вiдомої як "вибiр вiри" князем Володи- миром. Першою половиною X ст. датується лист єврейської громади Києва, знайдений у каїрськiй синагозi, з проханням допомогти жертвi злодiйства. Лист пiдписано главою єврей­ської громади Києва гапарнасом Авраамом. Пiсля розгрому Хазарiї князь Святослав у 965 р. привiв до Києва полонених i розселив їх у межах мiста. В мiстi було два квартали, де мешкали визнавцi iудаїзму — "Жидове" (в районi нинiшньої Львiвської площi) та "Козари". IX—Xст.,ст. датуються згадки про єврейських купцiв, якi вiдвiдували слов'янськi землi. У XII—XIIIст. ст. згадуються єврейськi комерсанти, котрi прямували на Русь ("голхей Русья") iз Захiдної та Центральної Європи. Про Київ згадують єврейськi мандрiвники Венiамин з Тудели (1160) та Псах'я з Регенсбурга.[2.,165] Широко вiдомою є лiтописна розповiдь про пропозицiю хозарських послiв князевi Володимиру щодо прийняття iудаї­зму. І хоча пропозицiю було вiдхилено, присутнiсть визнавцiв iудаїзму при князевому дворi, їхнiй статус, що дорiвнював статусу християнських послiв з Вiзантiї та Риму, засвiдчує досить толерантнi взаємини мiж русичами та євреями. Оче­видно, вiдносно толерантною була й богословська полемiка з прихильниками iудаїзму Київського митрополита Іларiона (XIст.). Дiяла в Києвi також i синагога, в якiй закрилися євреї пiд час заворушення 1113 р. i витримали облогу до приходу Володимира Мономаха. iсторики зазначають, що в тi часи.євреї не вiдрiзнялися вiд населення Київської Русi нi мовою, нi одягом. Вiдмiнностi виникли тiльки пiсля по­тужної мiграцiйної хвилi євреїв Захiдної Європи. Помiтнi позицiї посiдали євреї в Галицько-Волинському князiвствi — князь Данило Галицький, зокрема, активно ви­користовував їх у процесi соцiально-економiчного й держав­ного будiвництва. Вiдоме також промовисте порiвняння тих часiв: смерть князя Володимира (1288) євреї оплакували так само гiрко, як i руйнацiю Єрусалимського храму. Волинськi князi давали змогу зводити синагоги, школи, молитовнi тощо. Переселення євреїв на захiдноукраїнськi землi посилилося пiд час татаро-монгольської навали. На Прикарпаттi вини­кають новi поселення, єврейське походження яких зафiксо­вано в топономiцi (Жидово, Жидачiв, Жидiвська Воля тощо). На захiдноукраїнських землях зустрiлися двi хвилi єврей­ських бiженцiв — першу, iз Заходу, спричинили хрестовi по­ходи, другу, зi Сходу, — татаро-монгольська навала. Євреї в Польсько - Литовськiйдержавi З XVIст. в Україну через Польщу прибувають євреї з Нiмеччини; пiзнiше це переселення стає ще бiльш iнтенсив­ним, оскiльки Польсько-Литовська держава допускає на свою територiю євреїв, вигнаних нiмецьким iмператором Макси-мiлiаном І. У єврейських громадах починає панувати iдиш — мова, що складалася на грунтi багатьох мов, а головний лексичний ряд запозичила з нiмецьких дiалектiв. З'являються гетто. Вже 1387 р. у Львовi була вулиця, де мешкали виключно євреї (взагалi в цьому мiстi вони замешкали набагато ранiше). З часом виникає ще одне гетто — Кракiвське передмiстя. Євреї вважалися власнiстю корони i мали перед нею визначенi обов'язки. В польських джерелах першi згадки про єврейськi громади (якi, звичайно, iснували тут до польського пануван­ня) сягають: Львова — 1356 р., Луцька — 1410 р., Галича — 1439 р., Кам'янець-Подiльського — 1465 р., Долини — 1472 р., Бучача i Меджибожа — 1500 р.[2.,160] а тi, в свою чергу, загально єврейськийсейм — Ваад. Спецiальнi комiсiї кагалу контролювали практично всi сфери життєдiяльностi громади та її окремих членiв — вiд стану колодязiв i до вику­пу полонених, вiд посагу для бiдних наречених i до вiдносин з владою, вiд шрифту, яким друкували Талмуд, i до податкiв. (початковiй школi) було обов'язковим для всiх хлопчикiв у вiцi вiд 6 до 13 рокiв. Вища талмудична школа — єшива перебувала пiд опiкою поважних рабинiв: у XVIст. цi школи вiдкривалися лише з дозволу короля. Громада утримувала не лише синагогу й школу, а й громадського кантора (спiвака в синагозi), пропо­вiдника, котрий рiзав худобу згiдно з релiгiйними приписами. Євреї тих часiв носять одяг, який вирiзняє їх вiд оточен­ня. Чоловiки — довгi свити, шовковi халати, ярмулки та ли­сячi шапки (штраймл). Замiжнi жiнки голили голови i носи­ли перуки. Однак на вiдмiну вiд багатьох єврейських країн євреї не мали якоїсь спецiальної вiдзнаки, яка б вказувала на їхню приналежнiсть до народу Ізраїлю. Кардинал Комме-донi писав про євреїв України, що "вони не мають жодного знаку, який би вирiзняв їх вiд християн, їм навiть дозволено носити шаблю i ходити озброєними". В Українi працюють видатнi законовчителi-талмудисти, зокрема Моше Бен Яаков Київський (кiнець XV — початок XVI ст.), котрий написав граматику єврейської мови, склав трактати про єврейський календар та проти вчення караїмiв. Пiсля Люблiнської унiї (1569) присутнiсть євреїв в Українi посилюється. Наприкiнцi XVIст. ними було засновано тут 79 мiст. В Правобережнiй Українi й Галичинi, де компактно мешкали євреї, досить часто влада санкцiонувала будiвниц­тво синагоги лише за умови, що вона буде виконувати роль фортифiкацiйного укрiплення. Так створюється тип синагоги з вартовими вежами, контрфорсами, бiйницями. Наприклад, польський король Сигизмунд IIIдозволив 1626 р. луцьким євреям звести синагогу за умови, що тi за свiй рахунок забезпе­чать її гарматами, а також виставлять осiб, здатних до оборони.[43.,180] Фортифiкацiйний характер мали й синагоги в Жовквi, Острозi, Шаргородi, Теребовлi, Тернополi. Водночас деякi де­рев'янi синагоги виконано в карпатському стилi, вони вирiз­нялися вишуканiстю форм i органiчно доповнювали забудо­ву захiдноукраїнських земель. Доба Хмельниччини i гайдамаччини Інтеграцiя єврейського населення в систему латифундистського землеволодiння, що склалася на той час, вiдбувалася на тлi жорстокого антагонiзму мiж польською шляхтою й українським селянством; євреї опиняються на перехрестi над­звичайно гострих соцiально-економiчних, полiтичних, на­цiональних, релiгiйних i суспiльно-психологiчних конфлiктiв. У своєму листi, спрямованому проти антисемiтських ста­тей петербурзького журналу "Іллюстрации", українськi пись­менники й громадськi дiячi Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Микола Костомаров, Пантелеймон Кулiш писали 1858 р.: "Цей народ (український. — Авт.) не мiг усвiдомити причину лиха, яка полягала не в євреях, а в релiгiйному i цивiльному устрої Польщi. Вiн мстився їм (євреям. — Авт.) з таким наївним усвiдомленням праведностi кровопролиття, що на­вiть оспiвав власнi страшнi подвиги у своїх насправдi поетич­них пiснях".[3.,105] Особливо трагiчною виявилася для євреїв України нацiо­нально-визвольна вiйна пiд проводом Богдана Хмельниць­кого. Близько 300 єврейських громад в Українi було вини­щено впродовж цiєї вiйни; вона стала трагiчною сторiнкою iсторiї єврейського народу i позначилася, зокрема, на його релiгiйнiй свiдомостi. В єврейському релiгiйному календарi дотепер залишилися днi скорботи вiд тих часiв. Ще одного нищiвного удару по єврейських поселеннях завдано гайдамаччиною. З 20-х рокiв XVIIIст. не було жод­ного року, який би пройшов без нападу на єврейськi поселен­ня. Апофеоз рiзанини припав на 1768 р. i пов'язаний з iме­нами Залiзняка i Ґонти. Пам'ять про цю трагедiю назавжди залишилася i в українських думах, i в єврейських жалобних елегiях. Катастрофа євреїв України багаторазово употужнила месi­анськi очiкування, напруженiсть яких завжди була високою. Визрiвала впевненiсть, що має вiдбутися диво, яке б визволи­ло євреїв вiд страждань, диво, подiбне до епохального Виходу з єгипетського полону пiд проводом Мойсея. Те, що прихiд месiї має супроводжуватися нечуваними бiдами, знав кожний єврей. Месiанський порив мав своїх iдеологiв, котрi обґрун­товували його швидке наближення. Рабi Йехiель-Мiхель з Немирова визначив, наприклад, що iм'я "Хмель" (Хмельниць­кий), передане єврейськими лiтерами, є криптонiмом, який означає: "Муки народження Месiї настануть у свiтi". Поль­ський рабин Ефраїм визначив, що числове значення слiв "муки народження Месiї" дорiвнює 408. Число 408 мало особливий потаємний сенс. Згiдно з кабалiстичною книгою "Зо-гар", саме за стiльки рокiв усi пiдземнi мешканцi воскрес­нуть, бо сказано: "В цей ювiлейний рiк кожний з вас повер­неться до своєї долi".[2.,170] традицiйнi тексти молитов i поздоровляли один одного з початком царства месiї. Навiть у в'язничному замку, куди його посадила турецька влада, занепокоєна можливими полiтичними наслiдками та­кого масового руху, Саббатай Цвi приймав посланцiв зi всiх країн дiаспори. Вiн, зокрема, прийняв сина та зятя головного рабина Львова Давида Галевi i пообiцяв їм помститися за кров, пролиту в Українi. хоча деякi фанатичнi послiдов­ники лжемесiї вважали, що у вчинку Цвi закладено якийсь потаємний символ. З саббатiанським рухом пов'язана також одна з найбiльш серйозних спроб переселення в Палестину i вiдновлення єврейського центру в Єрусалимi. Таємнi саббатiанськi гуртки й надалi дiяли в Галичинi та на Подiллi, серед українського єврейства поширюються всiля­кi забобони i єресi, найвiдомiшою з-помiж яких був франкiзм (за iм'ям засновника Лакова Франка). Франкiсти визнавали свого лiдера втiленням божества, покликаного керувати на­родом Ізраїлю i спокутувати його грiхи. Догмати й обряди франкiзму ґрунтувалися на кабалiстськiй символiцi i вста­новлювалися особисто Франком. Інколи обряди франкiвцiв супроводжувалися пиятиками, а часом i справжнiми оргiя­ми. Одне з таких зiбрань зафiксовано 1726 р. в подiльсько­му мiстечку Ланцкорун. Це викликало обурення; засiдання рабинiв у Бродах рiшуче висловилося за вiдлучення франкiстiв. "нездорових сокiв франкiзму". Вони знайшли вiдображення в появi релi­гiйного феномену, котрий давав змогу євреям України пiдне­стися з прiрви вiдчаю пiсля трагедiй XVII—XVIII ст. i дав нове дихання стародавнiй релiгiї. Йдеться про останню фазу хасидизму. Бiля її витокiв, як традицiйно вважається, стояв Бешт (абревiатура iменi Баал Шем Тов — "той, хто має добре iм'я"). Течiї, якi називали себе хасидами (благочестивими), iснували задовго до XVIIIст. Це хасиди, що залишалися вiрними iудаїзмовi пiд час гонiнь Антiоха Епiфана в II ст. до н. е., а також хасиди в Нiмеччинi XII—XIIIст. ст. Остання (українська) фаза хасидизму постала як синтез релiгiйно-мiстичної думки i специфiчних умов розвитку єв­реїв України. Про засновника цiєї фази Бешта є безлiч ле­генд i переказiв. Вiн народився, як вважається, 1700 р., їздив по галицьких мiстечках, повчав людей, був неупередженим суддею в їхнiх суперечках i радником в їхнiх бiдах. Зреш­тою, разом з дружиною замешкав у Карпатах, у глибокiй печерi поблизу озера, мiж Кутами i Косовом. Харчувався за тi грошi, якi отримував за видобуту глину. Саме в Карпатах, споглядаючи чудову гiрську природу, Бешт формулює свiтог­лядну формулу власного вчення: "Вся земля сповнена Бо­гом" i стає каббалiстом-цiлителем, якого супроводжують чис­леннi прихильники. Близько 1740 р. вiн оселився в Меджи-божi, де i провiв останнi двадцять рокiв свого життя. Тi, хто слухав проповiдi "доброго Баал Шема", згодом поширювали їх серед євреїв Подiлля, Галичини, Волинi, Трансiльванiї, Словаччини, Бiлорусiї й Польщi. Серед його учнiв були ви­датнi законовчителi й мiстики свого часу: Йосиф Коен з Шаргорода, Меїр Марганiот зi Львова, Яаков Йосеф з Полон-ного, Левi Іцхак з Бердичева, бродський рабин Гершон Кур-товер та iн.[4.,250] в релiгiйнiй реформi. Посилюється невдоволенiсть дiяльнiстю вчених-талмудистiв. Вони були надто вiдiрванi вiд повсякденних проблем єврейсь­кої громади. Знавцi й коментатори Талмуда еволюцiонували в напрямi до соцiальної та iнтелектуальної аристократiї, котра разом iз заможними євреями формувала елiту грома­ди. Мiж тим, бiльшостi євреїв потрiбний був не тiльки вчений-талмудист, здатний пояснити книжкову загадку, а й, i можливо передовсiм, релiгiйний i соцiальний лiдер, надiле­ний особистою харизмою. Бешт кидає, по сутi, виклик елiтi: нерiвнiсть, яка iснує в цьому свiтi, оголошує вiн, не впливає на вiдносини мiж людиною i Богом. Проста людина, позначена справжнiм благочестям, беззастережно вища за тих, хто хи­зується високою вченiстю. Справжнiм праведником є не той, хто проводить усе життя за сакральними текстами, а той, хто справами втiлює Закон у життя. Служити Боговi треба радiс­но, навiть спокута має стати не скорботою про минуле, а радiстю вiднайдення рiвноваги з Богом i душевної гармонiї. Молитва, в процесi якої людина зливається з божеством, є головним знаряддям проникнення в найвищий сенс. Хасидизм не скасував жодної з нарiжних засад iудаїзму i не пiддав їх кардинальнiй ревiзiї. Вiн не послабив месiан­ських очiкувань, але проголосив, що саме ця мить, просто нинi, може виявитися вирiшальною у справi спасiння кожної ок­ремої душi i наблизити увесь народ до обiцяного визволення. Демократизм нового вчення, його релiгiйний темперамент та мiстична напруга, що впали на пiдготовлений грунт, спри­яли надзвичайно швидкому поширенню хасидизму, який у досить стислий термiн охопив третину свiтового єврейства. Поширення iдей Бешта, певний час популярних у колi хай i не вузького, але все ж обмеженого зiбрання учнiв, i перетво­рення на широкий динамiчний рух здiйснив Дов Бер з Ме­жирiч — великий Маггид, "рабi усiх синiв дiаспори". Вiн перенiс центр руху з Подiлля на Волинь i постiйно розсилав емiсарiв у Литву, Бiлорусь, Польщу. Група виникала за гру­пою i на чолi кожної з них ставали учнi Дов Бера. Хасид­ське керiвництво децентралiзується i кожний керiвник групи — цадик здобуває дедалi бiльшу владу. Поклонiння цадику набирає часом гiпертрофованнх форм. Ця обставина активно використовується в антнхасндськiй пропагандi противника­ми нового вчення — мiснагдiм. Однак в Українi спiвпраця мiж офiцiйним керiвництвомєврейських громад i лiдерами хасидських громад, на вiдмiну вiд Литви й Бiлорусi, була досить поширеним явищем. Навiть пiсля херема (анафеми) в Бродах — першої вiдомої заборо­ни хасидизму 1722 р. бродською громадою — спiльнi акцiї визволення, скажiмо, орендарiв, яких ув'язнювали за тi чи iншi провини,тривали. "Кривавi наклепи" Релiгiйнi дискусiї точаться на тлi утискiв євреїв з боку влади й церкви. Євреїв постiйно звинувачують у кривавих злочинах, вчинених з ритуальною метою. Надзвичайно поши­реними були уявлення про знущання євреїв над християн­ськими релiквiями, про використання кровi християнських малюкiв для виготовлення маци ("як наша вольнiсть немож­лива без ІiЬегит уєiо, — стверджували шляхтичi, — так само i маца неможлива без християнської кровi")- В середнi вiки цi звинувачення — "кривавi наклепи" — спричиняли до спалень гетто й знищення цiлих громад. У XVIIIст. в Укра­їнi вiдбулася низка процесiв, на яких євреї звинувачувалися в кривавих злочинах: у Дунаєвцях (1748), Заславi (1747), Житомирi (1753), Ямполi (1756). Засуджених у цих "спра­вах" чекала мученицька смерть, якiй передували жахливi тортури. (Хоча у зв'язку iз знайденим поблизу Ямполя тру­пом 1756 р. євреї звернулися до папи Бенедикта XIVi, зреш­тою, їхню невиннiсть було доведено).[6.,54] Надзвичайно жорстока кара чекала i на тих, хто перехо­див з християнства в iудейську релiгiю. 1716 р. Дубенський магiстрат розглянув справу двох жiнок — Марини Давидо­вої та Марини Войцехової, котрi перейшли в iудаїзм. Першу з них спалено живцем, другу, яка вiдмовилася вiд нової вiри, обезголовлено, а тiло потiм спалено. Іудаїзм у ХІХ Побут єврейського населення у XVIIIi в XIXст. ст., особли­во у смузi осiлостi, визначався старозавiтно-талмудичними настановами. Суботнiй спокiй дотримувався беззастережно — увечерi в п'ятницю життя в мiстечку завмирало. Хлопча­ки обов'язково вивчали Тору й Талмуд, єврейську грамоту. Дуже суворо дотримувалися приписiв в обрядовiй сферi, сто­совно їжi тощо. власних законовчителiв. Спостерiгачiв дивувало, що Талмуд, Мiдрагд, пророкiв, псал­ми по-справжньому вивчають не представники найвищих верств населення i не обмежене коло iнтелектуалiв, а чобо­тарi, водоноси, вiзники, ремiсники. Написання нового сувою Тори i його внесення до синагоги ставало великим святом для мiстечка, а падiння сувою через необережнiсть читця тягло за собою пiст для всього населення. Надзвичайне поширен­ня мала також благодiйна дiяльнiсть, базована на релiгiйних приписах. Як вiдзначали сучасники, тi з євреїв, хто не одер­жував милостинi, обов'язково давав її. бiльшої популярностi здобували тi рабини, котрi намагалися полегшити тягар 613 заповiдей iудаїзму (мiцвот). Не порушуючи духу й лiтеру Закону, вони, однак, вважали, що єврей "має жити в Торi, а не вмерти в нiй". Поширюються так званi обрядовi фiкцiї, спря­мованi на те, щоб "перехитрити" приписи, якi важко було ви­конувати за нових умов. євреїв, якi навер­таються у християнство, та Товариство iзраїльських христи­ян у 1833 р. довелося закрити. Незважаючи на пiльги, ба­жаючих вступити в цi об'єднання було надзвичайно мало. (частка євреїв, яка допускалася в навчаль­них закладах) увiйшли в iншi мови без перекладу. В життi євреїв перiоди вiдносного спокою змiнювалися спалахами ненавистi, стихiйними або iнспiрованими погромами, новимиантиєврейськими законами (за царювання Олександра IIIвидано 65 антиєврейських законiв, за Миколи II— ще 50). Голова Комiтету мiнiстрiв С. Вiтте визнавав: полiтика влади призвела до того, що "звичайно, не всi євреї зробилися рево­люцiонерами, однак, поза сумнiвом, жодна з нацiй не дала Росiї такого вiдсотка революцiонерiв". Історик С. Дубнов писав: "Євреї давали для революцiї армiї бiйцiв у пропорцiї, яка перевищувала їхню кiлькiсть в країнi, але ця пропорцiя на­вряд чи вiдповiдала їхнiм стражданням".[8.,26] зусиллями, вони не поспiшали простягнути руку першим сiонiстам. На першу половину XIXст. припадає активна iнтелекту­альна дiяльнiсть представникiв галицької таскали (просвiти). Вона пов'язана з iменами багатьох визначних вчених. Серед них засновник науки iудаїзму Соломон-Єгуда Раппопорт (1790 —1867), який розробив критичний метод дослiдження єврей­ської iсторiї та лiтератури, а також Нахман Крохмаль (1785— 1849), який простежив витоки єврейської традицiї у своїй зна­менитiй працi "Путiвник для заблукалих у наш час". Гаска-ла Галичини мала суттєву вiдмiннiсть вiд нiмецької; друга вiдзначалася потужним асимiляцiйним компонентом. Висо­ка концентрацiя єврейського населення в Галичинi (12% всiх мешканцiв), дуже високий релiгiйно-фiлософський рiвень рабинiв скерували гас калу тут по шляху збереження й роз­витку традицiйних релiгiйних цiнностей. Водночас реформiзм в iудаїзмi не набув помiтного поши­рення в Українi, хоча чимало єврейської iнтелiгенцiї вислов­лювалося на його користь досить рiшуче. "Внутрiшня релiгiй­но-побутова реформа, — писав С. Дубнов, — становить кричу­щу необхiднiсть".[2.,170] 1. 2. Суперечливiсть процесу емансипацiї радянського єврейства. Іудаїзм пiсля 1917р. 1917 рiк дощенту потряс сталий побут єврейських мiсте­чок. Радикально настроєна єврейська молодь взяла досить активну участь у руйнуваннi того, що так чи iнакше асоцiю­валося з межею осiлостi. Руйнацiї пiддавалися й освяченi релiгiєю традицiї та звичаї. Вона набувала специфiчних для перших пiсляжовтневих рокiв форм: активна антирабинiстична кампанiя, демонстративнi виходи на роботу в суботу i в днi найбiльш шанованих релiгiйних свят, влаштування в си­нагогах робiтничих гурткiв i свiтських шкiл. Комсомольцi органiзовують показовi суди над релiгiєю, носять на Паску опудала рабинiв, з ентузiазмом перелицьовують на новий лад тисячолiтнi свята. можливiсть селитися у великих мiстах, де мешкання їх за царату заборонялося. Результати позначилися дуже швидко: якщо в 1897 р. у 21 великому мiстi України жило 415 тис. євреїв, то в 1923 р. — 764 тис. (50% єврейського населення України). Набувають поширен­ня змiшанi шлюби — явище до революцiї серед євреїв в Українi вкрай рiдкiсне. Досить згадати, що вимога Закону, згiдно з яким за жiнкою, котра вийшла замiж за не єврея, вiдправлявся поминальний обряд як за померлою, свого часу виконувався досить послiдовно. У 1925 р. змiшанi шлюби становили 4,2% всiх шлюбних союзiв, якi укладали на Українi євреї-чоловiки, i 4,7% — євреї-жiнки, а вже в 1927 р. вiдповiдно 5 i 5,5% . Це набагато мен­ше змiшаних шлюбiв, укладали в цей час євреї РСФСР, котрi проживали в основному у великих промислових i культур­них центрах, але бiльше, нiж у Бiлорусiї, де емансипацiя євреїв вiд форм буття, що склалися в рамках межi осiлостi, вiдбува­лася складнiше.[10.,25] Життєва перспектива бiльшостi мешканцiв мiстечок, об­межена колом так званих "єврейських професiй", перестала бути фатальною. До середини 20-х рокiв, наприклад, iстотно зростає частка робiтникiв i службовцiв серед загалу єврейського населення. 150 тисяч євреїв України i Бiлорусiї зай­нялися сiльським господарством. З'являються єврейськi сiльськогосподарськi поселення в Пiвнiчному Криму, побли­зу Кривого Рога i Херсона, в iнших краях України. Мiж 1924 i 1930 роками 9526 єврейських сiмей заснували 162 аграр­них поселення. Важливим секуляризуючим фактором, який справив над­звичайно складний i суперечливий вплив на свiтогляд ук­раїнського єврейства, стало дуже активне залучення євреїв у партiйно-радянський апарат. У 1925 р., наприклад, вони становили 25% партiйних i державних функцiонерiв, 26,7% вiд загальної кiлькостi службовцiв в економiчних i фiнансо­вих органах. Високою була частка євреїв також у науцi й культурi. В Українi досить активно вiдкриваються культурно-освiтнi єврейськi заклади. У 1924/25 навчальному роцi в УСРР працю­вало 342 школи з єврейською мовою навчання, а в 1929/30 р. — вже 786. Дiяли три автономних райони; єврейськi ради функцiонували в 77 селах i 69 мiстечках (1929); 46 судiв розбирали справи на iдиш. Водночас дуже жорстко викорi­нюються традицiйнi осередки єврейської культури, освiти й виховання — хедери i талмуд-тори, не кажучи вже про при­ватнi училища й гiмназiї. Викорiнюється навiть пiдґрунтя єврейської традицiї — з початку 20-х рокiв вiдбувається по­силена дегебраїзацiя, тобто витiснення мови iврит, богослуж­бової мови, що, разом iз тим, єднала євреїв рiзних країн i в той час уже почала вiдроджуватися як мова спiлкування. "Ма­теринською мовою єврейської маси визнається iдиш, а не iврит (староєврейська мова), — наголошувалося в постановi нарком-освiти УСРР (серпень 1920 р.). — Ідиш є мова викладова по всiх єврейських школах всiх типiв на всiй територiї УСРР. Викладання на мовi iврит... забороняється".[10.,45] Особливо наполегливими у викорiнюваннi "вогнищ мра­кобiсся" були єврейськi секцiї при партiйних комiтетах. Вони наполягали на закриттi хоральних синагог, вимагали нещад­ного придушення "дрiбної єврейської буржуазiї, яка пiдняла голову i згуртовується навколо релiгiйних установ". Оцiнюючи ставлення партiйно-державних структур того перiоду до iудаїзму, слiд визнати, що в цiлому воно визнача­лося загальним пiдходом до релiгiї, тобто спрямованiстю наїї викорiнення. Однак, пiдкреслюючи необхiднiсть боротьби з "єврейським клерикалiзмом", "подолання впливу рабинiв на трудящi єврейськi маси", комiтети КП(б)У, особливо її керiвнi органи, тодi усвiдомлювали, що у випадках, коли ет­нiчнi й конфесiйнi рамки практично повнiстю збiгаються, антирелiгiйна кампанiя може досить глибоко зачiпати нацiо­нальнi почуття. Ставлення до конфесiй, до яких належали нацiональнi меншостi у Українi у першiй половинi 20-х рокiв, ще визначалося необхiднiстю забезпечення пiдтримки в бо­ротьбi з "православною контрреволюцiєю", а також сприят­ливого мiжнародного реноме радянської держави в очах "свi­тового пролетарiату". Тому вiдомо кiлька випадкiв толеран­тного ставлення до синагоги. Наприклад, 4 листопада 1921 р. полiтбюро ЦК КП(б)У прийняло спецiальну постанову за фак­том реквiзицiї молитовного примiщення в Золотоношi (нинi Черкаської обл.). У нiй мiстилася вимога повернення при­мiщення вiруючим i негативна оцiнка самого факту реквi­зицiї, який на фонi збереження сакральних об'єктiв iнших релiгiй мiг образити не тiльки релiгiйнi, а й нацiональнi по­чуття громадян. Втiм, у такiй самiй ситуацiї громада просила повернути вiдiбрану в 1923 р. харкiвську синагогу — полiтбюро ЦК КП(б)У вiдмовило вiруючим. І вже в той перiод релiгiйнi органiзацiї, в тому числi й iудейськi, потрапляють пiд жорст­ку опiку "органiв", що нацiлюються на "розкладання i роз­шарування громад", вкорiнення в них iнформаторiв (найчас­тiше вони вербувалися з числа парафiян), манiпуляцiю гру­пами вiруючих для досягнення конкретної полiтичної мети. У 1924 р., за даними НКВС УСРР, в республiцi зареєстро­вано 1026 iудейських громад, якi об'єднували 138583 вiрую­чих. Звичайно, данi цi дають надто приблизне уявлення про релiгiйнiсть єврейського населення. Викликає сумнiв i сама можливiсть перелiчити релiгiйних людей "по головах", най-скорiше до офiцiйних паперiв потрапили лише засновники релiгiйних товариств. У кожному разi дослiдження, здiйсненi етнографами в кордонах колишньої межi осiлостi (1923 р.), дали такi результати: 28,4% опитаних євреїв вважали себе релiгiйними, 18,6 — напiврелiгiйними i 52,7% — нерелiгiйними. Цiкаво, що водночас тiльки для 8,7% днем вiдпочин­ку була недiля, для решти — субота. Наприкiнцi 20-х рокiв, як вiдомо, ставлення до релiгiї з боку партiйно-державного керiвництва рiзко стає жорсткi­шим. Поряд з церквами, костелами закриваються й синаго­ги. Проблема набуває забарвлення, яке вiдповiдає псевдотеорiї "загострення класової боротьби в мiру побудови соцiалiзму". Ось лише одна оцiнка iз сотень їй подiбних, що належать до "великого перелому": "Єврейська зарубiжна буржуазiя, — писав у 1931 р. журнал "Воинствующий атеист", — нама­гається насадити в СРСР єшиботи, сенс органiзацiї яких для них полягає в тому, що цi рабинськi училища готовлять фа­натично вiдданих завданням буржуазiї агентiв, проповiдникiв нацiоналiстичних тенденцiй, що розладнують всiлякими спо­собами соцiалiстичне будiвництво".; По осередках iудаїзму завдається нищiвних ударiв, а протягом другої половини 30-х рокiв розгрому пiддається й свiтська єврейська культура, скасовуються нацiональнi райони. Про захланнiсть винищен­ня пам'яток матерiальної й духовної культури засвiдчують численнi факти, хоча, на нашу думку, достатньо було б i цьо­го: працiвники Артемiвського обласного архiвного управлi­ння просили дозволу на передання кiлькох сувоїв Тори, якi пишуться на пергаментi, мiсцевим органiзацiям для виго­товлення пiонерських барабанiв. Деяке пожвавлення релiгiйного i взагалi єврейського жит­тя в Українi настало пiсля приєднання до СРСР Захiдної України (1939 р.), Бессарабiї та Пiвнiчної Буковини (1940 р.). Однак дуже швидко єврейськi органiзацiї, навчальнi й нау­ковi заклади тут розпущено, а десятки тисяч євреїв, так зва­них "ненадiйних елементiв", заарештовано або вислано до Сибiру та Казахстану. в схiдних окупованих регiонах, у живих лишилося не бiльше як 1% (деякий виняток — так звана Транснiстрiя, де визволення дочекалися 15—20 тис. з 185 тис. мiсцевих євреїв, та Чернiвцi, де гiтлерiвцi не встигли знищити до приходу Червоної Армiї 16 тис. євреїв). Май­же повнiстю знищено таку самобутню єврейську етнолiнгвiстичну й етноконфесiйну групу, як кримчаки; попри нама­гання експертiв допомогти iншiй єврейськiй етнолiгвiнстичнiй й етноконфесiйнiй групi — караїмам i довести Берлiновi їхнє начебто "неєврейське" походження, їх також було розст­рiляно. Вiдомостей про те, що радянське керiвництво розглядало проблему євреїв в окупованiй Українi i взагалi на окупова­них землях, немає. Разом з тим повсюди були люди, котрi допомагали їм з власної iнiцiативи. Ще задовго до удержав­лення України єврейськi органiзацiї розшукували таких осiб i широко повiдомляли про них свiтовi. До почесної книги "Праведники миру" занесено митрополита Андрiя Шептицького, луцького музиканта Вiтольда Фуменка, священика Покровської церкви Києва Олексiя Глаголєва, рiвненчанина Якова Сухенка. Пiсля здобуття незалежностi України цi по­шуки набули великої державної й громадської ваги, а перед­мову до книги про українських праведникiв миру (Сусленський Якiв "Справжнi герої" (Київ, 1993) написав особисто Президент Леонiд Кравчук. Потеплiння, що настало з 1943 р. у взаєминах мiж пар­тiйно-радянським керiвництвом i релiгiйними органiзацiями, дуже мало позначилося на станi iудейських громад. Пiсля вiйни в СРСР i, зокрема, в Українi розгорнуто безпрецедент­ну боротьбу з "безрiдними космополiтами", "оспiвувачами тал­мудичної архаїки та мiстечкової зашкарублостi", репресова­но цiлу плеяду єврейських iнтелектуалiв. До останнього часу в Українi стояли надгробники з Моген-Довидом (Щи­том Давида), в якого вiдбито "зайвий", шостий промiнь — уособлення розчавленої нацiональної гiдностi, блюзнiрства й апогею "патрiотизму". На початку 1992 р. в Українi вияв­лено 530 мiсць, де вiдбувалися масовi розстрiли євреїв у часи Другої свiтової вiйни, причому значна частина їх була в за­недбаному станi.[7.,54] ІІ. АНТИРЕЛІГІЙНА КАМПАНІЯ М. ХРУЩОВА. НАСТУП НА ІУДЕЙСЬКІ РЕЛІГІЙНІ ГРОМАДИ. З кiнця 50-х рокiв у країнi розгортається кампанiя з ви­корiнення iнституцiолiзованої релiгiйностi. Вона базувала­ся на утопiчних планах побудови комунiстичного суспiльства до 1980 р. i на гранично ненауковому сприйняттi релiгiї як цiлком пережиткового явища в соцiальнiй тканинi радян­ського суспiльства, що функцiонує завдяки пiдживленню з за кордону, спритностi i пiдступностi церковних дiячiв й через огрiхи атеїстичної пропаганди. якi "викривали" синагогаль­ний актив у користi i зловживаннях, "порочних зв'язках" iз закордоном, в iнших грiхах. Пiд приводом "систематичних порушень законодавства про релiгiйнi культи" закрили си­нагоги у Львовi, Миколаєвi, Херсонi та в багатьох iнших мiстах України.[1.,133] Пафос антиконфесiйного завзяття в рядi випадкiв пiдi­грiвався вiдчутними юдофобськими елементами офiцiйної пропаганди. Всесвiтнiй резонанс i обурення викликав, наприк­лад, виступ М. С. Хрущова перед дiячами культури й мистец­тва (березень 1963 р.), в якому вiн розповiв про якогось перекладача-єврея, що нiбито працював у штабi гiтлерiвського генерала Паулюса. Це повiдомлення виявилося наклепом, а в загальному контекстi промову радянського прем'єра роз­цiнено свiтовою громадськiстю як намагання звинуватити євреїв у спiвробiтництвi з нацистами. Великий скандал вик­ликав i вихiд у Києвi книги Т. Кичка "Іудаїзм без прикрас". Поряд з цiлою колекцiєю антисемiтських випадiв вона мiсти­ла карикатури в стилi журналу "Штюрмер", який виходив у Нiмеччинi за Гiтлера. Обурення виявилося настiльки силь­ним, що iдеологiчна комiсiя ЦК КПРС змушена була засуди­ти книгу Т. Кичка. ІІІ. СУСПІЛЬНО-РЕЛІГІЙНЕ СТАНОВИЩЕ РАДЯНСЬКИХ ЄВРЕЇВ У 1964—2007рр. У 1964 р., пiсля деякого перегляду найбiльш одiозних пiдходiв до проблем, пов'язаних з дiяльнiстю релiгiйних орга­нiзацiй, чисельнiсть прихильникiв iудаїзму оцiнювалася апа­ратом уповноваженого Ради у справах релiгiйних культiв при Радi Мiнiстрiв УРСР приблизно ЗО тисячами чоловiк. При­родно, наявна кiлькiсть синагог не могла задовольнити духовнi потреби цих людей. Ось чому в республiцi паралельно дiяли також десятки мiньянiв (мiньян буквально означає кворум, група повнолiтнiх, старших 13 рокiв, чоловiкiв-євреїв кiль­кiстю не менш як 10 чол., тобто в кiлькостi, достатнiй для колективного молiння). Офiцiйний статус мiньянiв не офор­млявся владою. Цiлий ряд мiньянiв його й не добивався. Для багатьох таких спiльнот, утворених вiруючими похилого вiку, процедури, пов'язанi з реєстрацiєю, були надто клопiтними, iнодi непосильними. Ізраїльсько-арабська вiйна 1967 р. рiзко погiршила ста­новище радянських євреїв. У країнi розгортається надзви­чайно активна антисiонiстська пропаганда, змiст якої набу­ває часом образливого характеру щодо всiх без винятку євреїв. Емiграцiя євреїв на Захiд i до Ізраїлю ще бiльше загострює ситуацiю. Все це призвело до бiльш жорстокого контролю за синагогою з боку офiцiйних структур як за "об'єктом сiонiст­ського впливу".[2.,168] Релiгiйно-громадська активнiсть для них — можливiсть реалiзацiї свого ще значного соцiального потенцiалу й нерiдко чисто адмiнiстративного або просто життєвого досвiду. Бага­то таких активiстiв мали дуже поверхове уявлення про iуда­їзм, що вiдзначалося як радянськими, так i зарубiжними спо­стерiгачами. Наприклад, серед iнтерв'юйованих нами в сере­динi 80-х рокiв, синагогальних активiстiв майже третина їх до виходу на пенсiю взагалi не вiдвiдували синагогу, бiльше половини вiдвiдували тiльки в днi релiгiйних свят i лише кожний десятий — щосуботи i частiше. Найпоширенiшим типом парафiян синагоги стає чоловiк похилого вiку, котрий гостро вiдчуває потребу в розширеннi соцiальних зв'язкiв, що рiзко звузилися пiсля виходу на пен­сiю, а також у вiковому й етнiчному спiлкуваннi. Життя переважної бiльшостi таких парафiян неодноразо­во пiддавалося ґрунтовнiй, навiть докорiннiй ломцi. Переїзд з мiстечка у велике мiсто, робота на промисловому пiдпри­ємствi, громадська дiяльнiсть, могутнiй вплив iдеологiчної машини на свiдомiсть, фронт або евакуацiя в роки вiйни, за­гибель рiдних i близьких — усе це тiєю чи iншою мiрою пе­режив кожний з них. Вони болiсно вiдновлювали тi фрагмен­ти єврейського виховання i релiгiйних уявлень, якi закладе­но в них сiм'єю i напiвпiдпiльними вже в роки їхнього ди­тинства меламедами. Оцiнку головного рабина московської хоральної синагоги А. Шаєвича ("навiть старi, тi, кому, при­пустимо, сiмдесят, часом знають лише ази iудаїзму, а iнодi й того менше") цiлком можна застосувати i до парафiян ук­раїнських синагог того часу. Виняток становили євреї в тих українських землях, якi було приєднано до СРСР у 1939—1940 i 1945 роках. Тут вiдданiсть нацiональним i релiгiйним традицiям не пiдда­валася випробуванням 20—30-х рокiв. Євреї, котрим вдало­ся пережити вiйну, та їхнi нащадки зберегли багато в чому традицiйний спосiб життя i вузловi моменти його незмiнне освячували за допомогою синагоги.[10.,76] Зрозумiло, атмосфера, що панувала в синагогах, задоволь­няла далеко не всiх євреїв, якi бажали прилучитися до iудаї­зму. Це стосується й суто релiгiйних проблем: наприкiнцi 70-х i до кiнця 80-х рокiв проповiдi в синагогах України не читалися. Богослужiння обмежувалося читанням Тори, при­чому далеко не в усiх синагогах навiть по суботах збирався кворум. У найбiльшiй в Українi київськiй синагозi, наприк­лад, тривалий час не було рабина, вiдвiдувачi не одержували повчань з питань вiровчення, синагогальної й побутової об­рядовостi. Приблизно таким же було становище в Одесi, у Днiпропетровську, Симферополi, Вiнницi, в багатьох невели­ких мiстах України iудейськi культовi заклади вiдвiдували­ся, по сутi, виключно людьми похилого вiку, i релiгiйне жит­тя тут ледве жеврiло. Слiд зазначити, що в усiх синагогах України майже не вiдправлялися шлюбнi обряди, дуже рiдко — обрiзання i бармицтво (обряд для 13-рiчного пiдлiтка, i для того, хто досяг повнолiття). Послiдовнiше виконувалися обряди, пов'язанi з поминально-поховальним циклом. Але i їхня редакцiя була набагато лiберальнiшою вiд ортодоксальної (все сказане сто­сується, звичайно, не тiльки минулого десятилiття). Водночас, хоч це i здається парадоксальним, синагога в зазначений перiод була в Українi iнститутом унiверсальнiшим, нiж будь-коли. Адже нi єврейських театрiв, нi клубiв, нi шкiл, нi засобiв масової iнформацiї, нi багато iншого єврейсь­ке населення України не мало. Нацiональна iдентифiкацiя офiцiйно могла здiйснюватися тiльки через синагогу. Тому в днi особливо шанованих свят синагоги Києва й Одеси, де вiдносно високою є частка єврейського населення, виявляли­ся виповненими публiкою, котра не мала загалом елементар­них релiгiйних уявлень, але була пройнята нацiональною свiдомiстю. Синагога через свою унiкальнiсть як єдиний єврейський iнститут виконувала найрiзноманiтнiшi функцiї: тут обговорювалися специфiчно етнiчнi проблеми, намiчали­ся шлюби, зав'язувалися знайомства, вiдбувався обмiн лiте­ратурою тощо.[1.,134] Стан синагоги, незадоволенiсть змiстом i динамiкою релi­гiйного життя значною мiрою каталiзують розвиток в iудаїзмi паралельних структур. технiчної. Спектр культурних переваг, рiвнiв нацiональної свiдомостi й релiгiйностi надзви­чайно широкий: вiд людей, котрi хворобливо усвiдомлюють свою вiдiрванiсть вiд нацiональних коренiв i прагнуть лише до подолання цього становища, до глибоко, майже фанатично вiруючих; вiд бажаючих просто спiлкуватися мовою предкiв до активних учасникiв правозахисного руху; вiд послiдовних прихильникiв культурно-нацiональної автономiї до непри­миренних сiонiстiв. Причому спостерiгачi за єврейським правозахисним рухом свiдчать про досить рiзкий поворот вiд повного релiгiйного iндиферентизму активiстiв 70-х до гли­бокої релiгiйностi активiстiв 80-х рокiв. У Києвi й Одесi по­являються невеликi групи молодих євреїв, котрi намагаються ретельно дотримуватися релiгiйних приписiв i табу. Саме їхнiй спосiб життя розглядався як виклик i призводив до утискiв з боку владних структур. Проте переслiдування ще бiльшою мiрою згуртовували єврейських активiстiв i спону­кали їх до захисту власних прав i переконань. Часто навiть тi, хто й не думав про критику режиму, прилучалися до пра­возахисного руху. "охоронних" акцiй влади. Структури, що розглядаються, мали високу частку "вiдказникiв" (неологiзм ввiйшов без перекладу в iншi мови i вiдо­мий усiм, хто хоч трохи знайомий з проблемами радянського єврейства), їх не страхала конфронтацiя з владними струк­турами, i полiтичний аспект у дiяльностi деяких гурткiв, за­думаних як чисто нацiонально-релiгiйнi, був досить вагомий. були такi: — драматичний занепад єврейської традицiї в найширшому розумiннi цього поняття; — репатрiацiя до Ізраїлю й емiграцiя на Захiд; — занепад офiцiйної синагоги i вiдродження єврейського культурного та нацiонально-релiгiйного життя, яке набира­ло форми опозицiї панiвному режиму. Релiгiйне i громадсько-культурне життя євреїв пiсля унезалежнення України. вiдчутного удару по сталому сте­реотипу українця-антисемiта, досить поширеному на Заходi. Очевидно, сприятливi умови для розвитку єврейського життя, якi вiдкрилися в Українi пiсля її удержавлення, зу­мовлено такими чинниками. По-перше, негативний стереотип щодо ставлення українцiв до євреїв живився у свiтовiй громадськiй думцi iсторичними ремiнiсценцiями, що сягали в XVII—XVIIIст., в часи грома­дянської вiйни, а не спирався на реальнi дослiдження україн­сько-єврейських та єврейсько-українських взаємин. Разом iз тим серйознi розвiдки, здiйснюванi на Заходi, засвiдчува­ли, що специфiчного "українського антисемiтизму" немає. Так, Ц. Гiтельман, обстеживши 1161 єврея, котрi емiгрували про­тягом 1977—1980 рр. до СІЛА iз СРСР, отримав такi резуль­тати: 38% емiгрантiв з України часто стикалися з антисемiзмом (з Росiї — 33,2%); iнколи — 31,9% (з Росiї — 40,4%). Водночас нiколи не стикалися з антисемiзмом 12,7% емiгран­тiв з України i лише 4,1% з Росiї.[10.,133] По-друге, рух за незалежнiсть України, першi кроки неза­лежної Української держави не пiдтвердили гiпотез щодо обов'язкової деструкцiї нацiональних рухiв народiв, серед яких мешкають євреї, для їхнього iснування. Наприкiнцi 80-х —• на початку 90-х рокiв у нацiональному русi самої Украї­ни не помiтно сили, яка б обстоювала антисемiтизм. Народ­ний рух України ще за свого формування ухвалив резолю­цiю проти антисемiтизму, оголосивши водночас про намiр сприяти розвитковi єврейської культури й релiгiї. Пiзнiше, в мiру загострення соцiально-економiчної i полiтичної ситу­ацiї в Українi, активнiсть радикальних угруповань, котрi про­дукують ксенофобiю i ворожiсть до iнших нацiй, стала по­мiтнiшою. Однак треба зазначити, що їхнi iдейнi конструкцiї i пропагандистськi дiї викликають спротив демократичних кiл, а самi радикали вважають, що юдо фобiя вiдволiкатиме їх вiд "головного ворога", тобто вiд росiян (це, безперечно, не означає, що змiна полiтичної кон'юнктури не призведе до змiни ними цiлей для заподiяння "головних ударiв"). Разом з тим розвиток полiтичної ситуацiї в Українi був певною мiрою реалiзацiєю гасел, якi висували українськi дисиденти. Вони завжди вбачали в релiгiйних i секулярних сiонiстах, єврейських активiстах союзникiв в антиiмперськiй боротьбi. На вiдмiну, зазначимо, вiд росiйського дисидентсь­кого руху, де поряд з течiями, що беззастережно виступали проти державного антисемiтизму, завжди були досить помiтнi угруповання великодержавно-шовiнiстського спрямування, котрi продукували вiдверто антисемiтськi iдеї й настрої. Легалiзацiя їх зробила юдо фобiю вельми потужним чинни­ком полiтичної сцени посттоталiтарної Росiї. Солiдарнiсть єврейських та українських полiтв'язнiв (де­якi з них, нагадаємо, згодом посiли чiльне мiсце в україн­ському полiтикумi) дуже позитивно позначилася на україн­сько-єврейських взаєминах. Навiть "один такий факт солiдар­ностi, — писав у пермських таборах 1977 р. Є. Сверстюк, — перекриває сотнi каламутних фактiв, як: начальних НКВД мав прiзвище на -штейн, а полiцай — прiзвище на -енко... Українцiв окрилює диво вiдродження Ізраїлю, диво витрим­ки народу, який крiзь тисячолiття гонiнь зберiг свiй дух i пронiс волю до вiльного життя. "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя", — лунає голос Лесi Українки. "І ти ще встанеш знов, як встав Ізраїль", — вiдлунює у наших серцях". Показово, що деякi акцiї української iнтелiгенцiї як, наприк­лад, виступ І. Дзюби в Бабиному Яру 29 вересня 1966 р., на­були найширшого резонансу й довели свiтовi, що влада, яка влаштовує розважальний центр на мiстi жахливого злочину, не є власне українською владою.[10.,134] позитивнi вiдгуки свiтової громадськостi. Величезне моральне значення мала промова Л. Кравчука в Бабиному Яру на меморiальному мiтин­гу, присвяченому 50-рiччю трагедiї. Президент України пiд­креслив, що цей сумний факт дає змогу попросити пробачення у єврейського народу, стосовно якого було здiйснено стiльки несправедливостей у нашiй iсторiї. В цiлому успiшно пройшов також вiзит Л. Кравчука до Ізраїлю, де вiн став тринадцятим головою iноземної держави, якому надали можливiсть висту­пити в кнесетi. Україна також однiєю з перших пiдтримала iнiцiативу щодо скасування сумнозвiсної резолюцiї Генераль­ної Асамблеї 00Н (1975), що затаврувала сiонiзм як форму "расизму i расової дискримiнацiї". Протягом кiлькох рокiв в Українi було створено 120 куль­турологiчних єврейських центрiв та органiзацiй, товариства єврейської культури дiють у 70 мiстах; у Києвi та в iнших мiстах працюють представництва мiжнародної єврейської органiзацiї "Сохнут". Вiдкриваються єврейськi школи, сина­гоги, театри, видаються єврейськi газети. Розпочали свою дiяльнiсть Інститут єврейської матерiальної культури, кабi­нет єврейської iсторiї й культури при Інститутi нацiональ­них вiдносин i полiтологiї, Мiжнародний Соломонiв унiвер­ситет, групи з вивчення єврейської мови та лiтератури На­цiонального педагогiчного унiверситету iм. Драгоманова, група на акторському вiддiленнi Інституту театрального мистецтва iм. Карпенка-Карого тощо. Розвиток єврейського культурного та релiгiйного життя в Українi визнається успiшним i в закордонних єврейських центрах. Так, рабин мiста Реховот Сихма Коен Кук, зазначив­ши, що "українська влада робить все можливе, аби пiднести репутацiю України в очах свiтової громадськостi та уникну­ти будь-якої згадки про антисемiтизм", пiдкреслив водночас, що Україна посiдає перше мiсце серед держав СНД у галузi єврейської освiти. Створено умови для гiдного упорядкуван­ня святих мiсць iудаїзму — могил видатних цадикiв, вчителiв i дослiдникiв Закону, яких дуже багато на українськiй землi. Це поховання Ісраела Бешта в Меджибожi, Шнеур Залмана (Алтер ребе) в Гадячi, Левi Іцхака в Бердичевi, Нахмана Брацлавського в Уманi та iн. Могили видатних ревнителiв iуда­їзму є на Київщинi, Буковинi, Чернiгiвщинi, Подiллi, в Закар­паттi та в багатьох iнших регiонах країни. Деякi проблеми, пов'язанi iз впорядкуванням святих мiсць та паломництва до них, вирiшуються на найвищому рiвнi. На початок 1999 р. в Українi офiцiйно зареєстровано ста­тути понад 100 iудейських релiгiйних громад, якими опiкуєть­ся бiльше 50 священнослужителiв, дiє 32 недiльнi школи. В iудейських громадах дедалi бiльшої ваги набувають люди, котрi, по сутi, дiстали безрелiгiйне виховання i практично не мали того, що в Ізраїлi i на Заходi розумiється пiд єврейсь­ким вихованням. Прийшовши до релiгiї в досить зрiлому вiцi, вони часом поєднують у собi значний iнтелектуальний потенцiал i властиву неофiтам жадобу до пiзнання й здобут­тя релiгiйного досвiду, розсудливiсть i м'якiсть iнтелiгента та палкiсть, нетерпимiсть прозелiта. Цi вiруючi iстотно змiни­ли загальну атмосферу життя української синагоги, однак процес цей не є безпроблемним, навiть коли ми абстрагуємося вiд загальнополiтичного фону i зростаючої емiграцiї єврей­ського населення. Однiєю з найсерйознiших проблем лишається те,що не­має наступностi релiгiйної традицiї, перерванiсть якої з актуалiзувала необхiднiсть дiйової допомоги з боку зарубiжних релiгiйних єврейських центрiв. У багатьох мiстах України вже кiлька рокiв працюють рабини, надiсланi пiвнiчноаме­риканськими та iзраїльськими релiгiйними центрами. Так, з 1990 р. рабином київської синагоги служить Якiв Блайх, який приїхав сюди за скеруванням Карлинстолiнської iу­дейської громади Нью-Йорка. Завдяки закордонним центрам вельми помiтним явищем єврейського релiгiйного життя став рух ХаБаД (ХаБаД — Любавiч), позицiї якого дуже сильнi в СІЛА. ХаБаД (абревi­атура iвритських слiв хахма, тобто мудрiсть, бiна — осягнен­ня, даат — знання) — течiя в хасидизмi, яка поєднала емо­цiйну чутливiсть хасидизму Ісраела Бешта i рабинiстичну вченiсть. Засновника цiєї течiї Шнеура Залмана (1745—1813) поховано в Гадячi на Полтавщинi. "Хасидизм розуму" Шне­ура Залмана ґрунтується на синтезi щирої вiри i релiгiйної фiлософiї i вважається надiйним засобом повернення асимi­льованих та iзсекуляризованих єврейських iнтелiгентiв до єврейських цiнностей. Також зусиллями закордонних центрiв в Українi засновано громади реформованого iудаїзму, зокре­ма прогресивного (13 громад).[5.,40] Разом з тим українське єврейство в цiлому найбiльш вiдiр­ване вiд традицiї порiвняно з iншими нацiональними мен­шинами. Згiдно iз шкалою збереження нацiональних тра­дицiй, застосованою Інститутом соцiологiї НАН України при вивченнi 8 етносiв України, євреї набагато менше за iнших говорять нацiональною мовою, вiдзначають релiгiйнi свята, спiвають нацiональних пiсень, розповiдають нацiональнi каз­ки, готують нацiональнi страви, обговорюють подiї нацiональ­ної iсторiї i культури (стосовно iсторiї та культури, то рес­понденти роблять це в колi своєї родини набагато частiше, анiж це було в сiм'ях їхнiх батькiв). Хоча українськi євреї досить активно обстоюють автономнiсть нацiональних мен­шин, у тому числi i в релiгiйному життi, проте серед визна­чальних чинникiв усвiдомлення власної нацiональної приналежностi релiгiя не увiйшла до перелiку чiльних. Релi­гiйна дiяльнiсть також не є привабливою для абсолютної бiльшостi. Величезним випробуванням для iснування єврейського релiгiйного життя в Українi, є, поза сумнiвом, iнтенсивна емi­грацiя. Загалом лише в Ізраїль з країн колишнього СРСР репатрiювалося вiд часу скасування обмежень понад 700 тис. євреїв, приблизно 18% — з України. Лише з Києва протя­гом 1990—1992 рокiв до Ізраїлю виїхало 26056 євреїв, а про­тягом 1968—1988 рокiв кожний десятий єврей, який при­бував до Ізраїлю з СРСР, був з Чернiвцiв.[6.,54] Те, що в емiграцiйних скеруваннях дуже велика частка нерелiгiйної й неетнiчної мотивацiї, засвiдчують такi ста­тистичнi данi: протягом 1989—1990 рокiв до Ізраїлю при­було 5,4% не євреїв iз СРСР, у 1991 р. — 13,3%, у 1992 р. — 20,5% . За даними ЦСУ Ізраїлю, 58% єврейських родин в євро­пейський частинi колишнього СРСР являють собою мiшанi шлюби. чимала частина євреїв залишиться в Українi, i вони не лише зберiгатимуть величезну iсторико-культурну й духовну спадщину, надбану тут їхнiми предками протягом багатьох столiть, а й розвива­тимуть це надбання. ВИСНОВОК Пiдсумовуючи все вище сказане, можна з впевненiстю стверджувати про безсумнiвну значимiсть даної теми для цiлiсного розгляду рiзноманiтних культурних тенденцiй в українському суспiльствi на протязi тривалого перiоду її iсторiї. потужностi iудейської церкви вiд рiзних суспiльно-полiтичних i соцiально-економiчних умов, а також, побiжно дослiдити стосунки титульного етносу (українцiв) i єврейської общини (зокрема, питання антисемiтських настроїв в українському суспiльствi). iудаїзму на теренах України. Наслiдки цiєї акцiї легко простежуються i в наступнi перiоди iснування iудейських громад в Українi. Достатньо складним є простеження долi єврейсько-iудейської спiльноти в часи застою i перебудови, це пов’язано з навмисним викривленням iсторичних фактiв, що стосуються нашої проблеми в радянськiй iсторiографiї. Інша проблема виникла при дослiдженнi долi iудейства пiсля утворення Української незалежної держави, хоча, новiтнi працi переважно й позбулися традицiйного, негативного ставлення до iудейства, вони й надалi нерiдко грiшать наявнiстю суперечливих фактiв, неточностями, а iнодi й вiдвертим антисемiтизмом. Тому, чи не найголовнiшим, завданням для автора була систематизацiя та впорядкування наявних даних по дослiдженiй проблематицi. проблеми у регiональному вимiрi, та вiдносно взаємостосункiв iудейської церкви з iншими конфесiями, якi iснують на територiї Української держави. Це пов’язано з необхiднiстю пiдведення теоретичної основи пiд встановлення та змiцнення толерантних та безконфлiктних взаємовiдносин, як мiж суто релiгiйними спiльнотами, так i мiж рiзними етнiчними спiльнотами, що мешкають в Українi. ЛІТЕРАТУРА 1. Вечерський В. «Синагоги в Українi». Хронiка 2000. -№21-22. - с. 133-134. 2. Історiя релiгiї в Українi: навч. Посiбник/ НАН України. І-нт фiлософiї, Вiддiл релiгiєзнавства; За ред.. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. - К.: Знання, 1999. - 735 с. iн- К.: Укр. Центр духовної культури; 1997. 4. Історiя церкви та релiгiйної думки в Українi: Навч. Посiбник:У 3-х кн. - К.: Либiдь, 1994. Кн. 3: Кiнець ХVІ- сер. ХІХ ст. Скл. О. П. Крижанiвський. - 1994. - 336 с. 5. Лупарев Г. П. «Понятие и виды религиозных организаций в СССР» : (Правовой статус) // Сов. Государство и право. -1991. -№5. - с. 35-42. 9. Саган О. «Релiгiйне життя України наприкiнцi 1996р. // Українське слово. -1996. 26 грудня. 10. Хонигсман Я. С., Нейман А. Я. « Евреи Украины » :/ Краткий очерк истории / Под. Общ. Ред. Ф. Я. Горовского; Укр. - финск. Ин-т. - К.: Б. и, 1992. -157 с. Ч. 1.