Здiйснення релiгiйного культу в християнствi. Святе Письмо
Реферат на тему
Здiйснення релiгiйного культу в християнствi.
Святе Письмо.
ПЛАН
1. Святе таїнство.
2. Молитва.
3. Християнськi богослужiння.
4. Бiблiя — священна книга християн 5. Українськi видання християнського Святого Письма.
6. Використана лiтература
1. Святе таїнство.
У системi християнської релiгiї вельми розвинутою є культова практика як форма зовнiшнього вияву релiгiйностi та засiб встановлення i пiдтримки мiстичного спiлкування вiруючого з Богом. У структурi християнського культу виокремлюють таїнства та обряди й систему вiдправ богослужiнь.
Сiм святих таїнств. В основу культу християнства покладено сiм святих таїнств, якi визначають повноту й досконалiсть благодатi Божої.
Таїнство—обрядовадiявхристиянствi, черезяку, завченнямцеркви, вiруючомупередаєтьсяБожаблагодать.
Здiйснення таїнства є реальною подiєю поєднання небесного i земного свiтiв, запорукою прилучення вiруючого до божественного. Ортодоксальна християнська традицiя (православ'я, католицизм) визнає сiм таїнств, кожне з яких має догматичний смисл, започаткований ще Ісусом Христом:
1)хрещення — символiзує прийняття людини в лоно християнства, зняття з неї вродженого грiха i вiдкриття таким чином їй шляху до спасiння;
2)миропомазання — символiзує освячення i змiцнення духовних сил християнина на шляху до спасiння;
3)сповiдь (покаяння) — звiт вiруючого про порушення заповiдей Божих;
5)священство — за християнським вченням, це повноваження i сила, якi Бог надає чоловiкам i якi необхiднi для виконання спасительних обрядiв Євангелiя;
виховання дiтей»;
7)оливоосвячення (соборування) — символiзує зцiлення людини вiд душевних i тiлесних хвороб й одночасно є засобом вiдпущення нерозкаяних грiхiв.
Серед iнших культових дiй у християнствi поширеними є молитва; iконовшанування; вшанування хреста, релiквiй святих та священних мiсць; богослужiння, пости.
2. Молитва.
Християнська молитва зазвичай звернена до Бога-Отця через Ісуса Христа пiд керiвництвом Святого Духа. Вона троїста за формою. І це не випадковiсть. Форма молитви випливає з природи Божого одкровення, найвищим виявом якого є життя, смерть i воскресiння Ісуса Христа. В основу християнської молитви покладено розумiння того, що Ісус усунув перешкоди, що вiддiляли Бога вiд людей, оскiльки своєю смертю на хрестi вiн спокутував i здолав вiдчуження, породжене їхнiми грiхами.
Молитва — не просто спосiб переконати Бога зробити щось для людей. Скорiше це спосiб приєднання до його промислу. Тому в Бiблiї молились Авраам i Давид, Ілiя й Іона. Часто молився Ісус i вчив цьому своїх учнiв. Вiн звертав особливу увагу на довiрливiсть, щирiсть i лаконiчнiсть молитви. Центральною молитвою християнського культу є Господня молитва («Отче наш»), яка читається в християнських церквах регулярно. Вона визнається всiма християнськими течiями.
Починаючи з VIII ст., в християнствi офiцiйно визнано iконовшанування. Православне та католицьке богослов'я, обґрунтовуючи цю традицiю, зазначають, що iкона допомагає вiруючому зосередитися, спрямовує його увагу до предмета молитовного розмiрковування, а тому невiддiльна вiд молитовної дiяльностi.
слугують запорукою єдностi церковної традицiї.
3. Християнськi богослужiння.
ранковi та години «часiв». Це здебiльшого колективнi молити, що супроводжуються богослужбовими спiвами та читанням бiблiйних текстiв.
Своєрiдним центром добового кола християнських вiдправ є лiтургiя (меса), що має двi частини — «лiтургiю оголошених» та «лiтургiю вiрних». Пiд час першої частини можуть бути присутнiми як хрещенi, так i не хрещенi, але наближенi до християнства й пiдготовленi до таїнства хрещення. Лiтургiйна вiдправа у своїй другiй частинi передбачає вже присутнiсть i участь лише охрещених членiв церкви, якi сповiдалися та приготувалися до участi у таїнствi євхаристiї як центральнiй подiї лiтургiї.
Лiтургiя (гр. litos— загальний, ergov— справа) — обiдня, найголовнiше християнське богослужiння, що проводиться у всiх християнських вiросповiданнях.
них установлено на честь основних подiй iз життя Ісуса Христа, чотири (так званi Богородичнi) — на честь Богородицi.
Цi свята мають ще одну класифiкацiю: вони подiляються на неперехiднi, дати вiдзначення яких чiтко фiксовано, i перехiднi, днi проведення яких залежать вiд дати святкування християнської Пасхи. До неперехiдних належать дев'ять свят:
—Рiздво Христове — 25 грудня (7 сiчня за новим стилем);
—Стрiтення Господнє — 2 (15) лютого;
—Благовiщення Пресвятої Богородицi — 25 березня (7 квiтня);
—Преображення Господнє — 6 (19) серпня;
—Успiння Пресвятої Богородицi — 15 (28) серпня;
—Рiздво Пресвятої Богородицi — 8 (21) вересня;
—Воздвижения хреста Господнього — 14 (27) вересня;
—Введення в храм Пресвятої Богородицi — 21 листопада (4 грудня).
—Вхiд Господнiй до Єрасулима (за тиждень до Пасхи);
—Вознесiння Господнє (на 40-й день пiсля Пасхи);
Пасха (Великдень) встановлена на честь воскресiння Ісуса Христа. Це свято свят християн має три етапи:
1) передпасхальний тиждень («страсний» — пов'язаний iз згадкою про останнiй тиждень земного життя Ісуса);
2) пасхальну недiлю (свято свiтлого Христового Воскресiння);
—Обрiзання Господнє — 1 (14) сiчня;
—Покрова Пресвятої Богородицi — 1 (14) жовтня;
—Рiздво Іоана Хрестителя — 24 червня (7 липня). Протягом року вiдзначаються днi народження та днi пам'ятi святих, а окремi християнськi громади святкують так званi престольнi (або храмовi) свята, тобто днi святих, на честь яких було побудовано їхнi храми.
Пости. В особливiй пошанi у християн i пости: щотижневi (середа i п'ятниця), на деякi дванадесятi та великi свята i чотири багатоденнi пости — Великий, Петрiв, Успенський i Рiздвяний. Великий пiст передує Великодню i розпочинається за 49 днiв до Пасхи. Петрiв пiст (Петрiвка) триває вiд дня Усiх Святих до 29 червня (12 липня); Успенський пiст — з 1 до 15 (14 до 28) серпня, а Рiздвяний (Пилипiвка) — з 15 (27) листопада до 25 грудня (7 сiчня). Пости передбачають не стiльки утримання вiд певних видiв їжi, скiльки духовне очищення та самовдосконалення вiруючих християн.
—
священна
книга
християн
Священною книгою християн (Святим Письмом) є Бiблiя (гр. bibliv— книги). Християни її ще називають Словом Божим, Книгою спасiння, Книгою книг тощо. Назва «Бiблiя» утвердилася iз IV ст. Так уперше назвав цю книгу Константинопольський патрiарх i богослов Іоан Златоуст (приблизно 350 — 407). Бiблiя формувалася протягом І тис. до н. є. — IIст. н. є. шляхом вiдбору, редагування та канонiзацiї текстiв, якi iудейська, а згодом i християнська традицiї вважали богонатхненними.
Структура Бiблiї. Бiблiя складається з двох частин: Старого Завiту i Нового Завiту. Слово «Завiт» (дав. євр. berit, гр. diatheke— угода, договiр, союз, заповiт) походить вiд бiблiйної iдеї про угоду (завiт) Бога з обраним народом та з усiм людством. Старим Завiтом називається та частина Бiблiї, де йде мова про угоду Бога з давньоєврейським народом. Цю частину Бiблiї iудеї вважають священною. Друга частина — Новий Завiт — розповiдає про угоду Бога вже з усiм людством через мiсiю Ісуса Христа. Для християн обидвi частини є священними.
перелiк),католицькi — 72, а протестантськi — лише 66. Такий рiзнобiй пояснюється тим, що, на вiдмiну вiд 27 книг Нового Завiту, якi визнавали й визнають усi християни, щодо 50 книг старозавiтної частини такої одностайностi не спостерiгається.
версiя була сформована серед євреїв дiаспори (тобто за межами Палестини), зазнала впливу грецької культури i була вельми популярною. Вона й стала основою християнського Старого Завiту. Подiлений на 50 книг Старий Завiт став надбанням православних, а у 45-книжному варiантi — католикiв.
Палестинська ж версiя була сформована й вiдредагована iудейськими книжниками. У нiй залишено поза увагою 11 книг з Александрiйського канону. У XVIст. ця версiя привернула увагу європейських реформаторiв на чолi з М. Лютером. Тому протестантська Бiблiя у Старому Завiтi мiстить 39 книг. Католицька церква як вiдповiдь протестантам канонiзувала на Тридентському соборi Старий Завiт iз 45 книг, 39 з яких дiстали назву прото-канонiчних, решта — девтероканонiчних. Православнi включають до своїх видань Бiблiї усi 50 книг Старого Завiту, умовно подiляючи їх на 39 канонiчних й 11 дуже корисних.
Християни усiх напрямiв розрiзняють у Старому Завiтi такi групи книг:
—П'ятикнижжя Мойсееве — книги Буття, Вихiд, Левит, Числа та Повторення Закону (Второзакония);
—книги iсторичнi — книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддiв, Рут, чотири книги Царiв та двi книги Хронiк, Езд-ри, Неемiї, Естер (серед неканонiчних книг до цiєї групи належать три книги Маккавеїв, Товiт, Юдит, книга Ісуса сина Сарахова, друга й третя книги Ездри);
—. книги пророцькi — книги «великих» пророкiв: Ісаї, Єремiї, Плач Єремiї, Єзекiїль, неканонiчне Послання Єре-мiї — та книги «малих» пророкiв: Даниїла, Осiї, Йоiла, Амоса, Овдiя, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонiї, Огiя, Захарiї, Малахiї, п'ять неканонiчних додаткiв до книги Данiїла;
— книги учительськi (поетичнi): Йова, Екклезiаста,Приповiстi Соломоновi, Пiсня над Пiснями, Книга Псалмiв (Псалтир), неканонiчнi Премудростi Соломоновi.
У Старому Завiтi розповiдається про створення свiту i людини, про рай, потоп i складнi перипетiї життя Богомобраного єврейського народу. Є також рiзнi молитви (псалми), фiлософсько-моралiстичнi твори, релiгiйна публiцистика, лiрична поезiя тощо.
Новий Завiт. Новий Завiт складається з чотирьох Євангелiй — вiд святих Матвiя, Марка, Луки та Іоана. Першi три Євангелiя, що спорiдненi спiльнiстю сюжетiв та манерою викладу, називаються синоптичними (дослiвно — «з однiєї точки зору»).
Найдавнiшим вважається Євангелiє вiд Марка, хоча в Бiблiї воно розмiщене пiсля Євангелiя вiд Матвiя. Існує версiя, що воно було написане приблизно через тридцять рокiв пiсля смертi Ісуса Христа. Ісус у Марка представлений як той, хто має владу над хворобами, грiхами i силами мороку. Чотири з шiстнадцяти глав Євангелiя вiд Марка присвячено смертi Ісуса. Автор також описує страту Іоана Хрестителя, чия праця з пiдготовки до явлення Ісуса згадується у всiх чотирьох Євангелiях.
Євангелiє вiд Матвiя бiльше за обсягом, нiж Євангелiє вiд Марка. Воно написане з чiтко визначеної iудейської позицiї. Автор помiщає вчення Христа у п'ять роздiлiв, повторюючи цим самим П'ятикнижжя — п'ять книг Закону Мойсея на початку Бiблiї. Ісус постає тут як новий, величнiший Мойсей. Однак попри своє iудейське походження й ортодоксальнi погляди Матвiй описує прихiд волхвiв зi сходу до малого Христа, даючи цим самим зрозумiти, що Ісус є Спасителем усього свiту, а не лише окремого народу.
Лука, мабуть язичницький (не iудейський) теолог, акцентує увагу на вселенському значеннi Христа. Вiн пiдкреслює спiвчуття Ісуса до бiдних, знедолених, жiнок. Говорить про важливiсть молитви та про дiяльнiсть Святого Духа.
Так само вдумливо розповiдає про вплив i значення Ісуса четверте Євенгелiє — вiд Іоана. У ньому найбiльша увага зосереджується навколо кiлькох чудес Христа, якi Іоан називає знаменнями. Вони пов'язанi з висловлюваннями Ісуса, що здебiльшого починаються зi слiв «я є...» Так, зцiлення слiпого iлюструє слова «я є Свiтло Свiту», воскресiння Лазаря — «я є Життя i Воскресiння». Сам Ісус характеризується як «дверi», «шлях до iстини i життя», «вино i хлiб життя» тощо. У чертвертому Євангелiї Святий Іоан дає зрозумiти, що Ісус ламає усталенi категорiї й пропонує iншi — вищi. Навiть такi великi слова, як «вчитель», «пророк» i «Месiя» недостатньо значимi для нього. Вiн є Господь, Бог i Слово, яке стало плоттю.
До Нового Завiту входять також iсторична книга Дiянь (або'Дщ» Дiяння) Святих Апостолiв; 21 Послання Святих Апостолiв, 14 iз яких пов'язано з iменем апостола Павла, решта — з апостолами Яковом, Петром, Іоаном, Юдою; i нарештi, пророцька книга Об'явлення Святого Іо-ана Богослова (Апокалiпсис).
Формування канону Нового Завiту було тривалим процесом. Протягом І—IVст. н. є. вiдбиралися загальновживанi тексти шляхом їх спiвставлення та визначення на церковних соборах ступеня святостi. У цiй складнiй i вiдповiдальнiй справi активну участь на рiзних її етапах брали такi християнськi богослови-апологети, як Юстин Фiлософ (Мученик), Татiан, Іриней Лiонський, Тертуллiан, Орi-ген, Климент Александрiйський тощо. Офiцiйний список iз 26 книг, крiм Апокалiпсису, було затверджено Лаоди-кiйським собором у 365 р. Згодом новозавiтний канон обговорювався на Гiппонському (393) та Карфагенському (397) соборах. А остаточну редакцiю затвердив Трульсь-кий собор у 692 p., хоча канонiчнiсть Апокалiпсису аж до IXст. бралася час вiд часу пiд сумнiв.
Апокрифи. У процесi канонiзацiї книг Бiблiї значна частина християнських творiв до Святого Письма не ввiйшла. Та вони продовжували функцiонувати у християнському середовищi. Цi книги одержали назву апокрифiв.
пори вiдносяться у першу чергу рiзного ґатунку Євангелiя (iудео-християн-ськi, гностичнi) — Євангелiє евiонiтiв, Євангелiє євреїв, Про-тоєвангелiє Якова, Євангелiє досконалостi, Євангелiє Істини, Євангелiє Фоми. Вiдомi також Євангелiя, якi були поширеними серед деяких етнiчних груп (Євангелiє до єгиптян, арабське Євангелiє) чи серед послiдовникiв окремих релiгiйних лiдерiв (Євангелiя Валентина, Василiда, Керинфа, Левнiя, Лукiана, Маркiона, Фалдея) тощо.
Із прийняттям вiдповiдних канонiчних текстiв бiльшiсть апокрифiв церква заборонила. Водночас тi, що явно не суперечили прийнятим догматам, мали дозвiл на iснування. Деякi, наприклад «Пастир» Герма, Дидахе (Повчання дванадцяти апостолiв), Євангелiє народження Марiї, Євангелiє дитинства Спасителя, Протоєвангелiє вiд Якова, навiть служили джерелом християнської церковної практики.
Мови Бiблiї — давньоєврейська та арамейська (або халдейська — державна мова колишнього Вавилону) у Старому Завiтi та грецька (дiалект койне) у Новому.
Найдавнiшi переклади Старого Завiту — Таргуми — з'явились у другiй половинi Г тис. до н. є. Серед них — Таргум Цонафана (V ст. до н. е.), Таргум Онкелос (IIIст. до н. е.), Таргум Самарян (І ст. н. е.). Найвiдомiшим перекладом Старого Завiту грецькою мовою є Септуагiнта, або переклад Сiмдесяти (близько III ст. н. е.). Вiн був створений на основi Александрiйського канону i став основою старозавiтної частини християнської Бiблiї. Ним послуговувалося схiдне грекомовне (пiзнiше — православне) християнство. А захiдне християнство користувалося латинськими перекладами, зокрема тим, що був здiйснений протягом 383—405 pp. пiд керiвництвом Ієронiма Блаженного (347—420). Цей переклад у XVст. отримав назву Вулгата (загальноприйнята). Латинська Бiблiя за цiєю назвою була канонiзована Тридентським собором 1546 р. i донинi є офiцiйною в католицькiй церквi.
5. Українськi видання християнського Святого Письма.
Історiя поширення Бiблiї в Українi розпочинається з часiв появи тут перших християнських мiсiонерiв. Поширюючи християнське вчення, вони принесли iз собою i книги Святого Письма, якi з часом почали перекладатися давньою лiтературною українською мовою. Першою в Українi книгою Святого Письма є Остромирове Євангелiє (1056— 1057). Найцiннiшим iз перекладiв народною мовою є Пересопницьке Євангелiє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопницi (Волинь). У ньому чи не найповнiше та найяскравiше змiст Бiблiї передано українською — «для лєпшого виразумлiння люду християнського». Дуже популярним в Українi був Псалтир, який використовувався i як посiбник для домашнього читання. Поширеними були й книги Нового Завiту — Четвероєвангелiє i Апостол, найдавнiшi з яких з'являються в 1195—1220 pp.
У 1581 р. побачила свiт знаменита Острозька Бiблiя, що була надрукована першодрукарем Іваном Федоровим у м. Острог.
Перший переклад Бiблiї живою народною лiтературною мовою здiйснили в 1903 р. Пантелеймон Кулiш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький за iнiцiативи Всесвiтнього бiблiйного товариства. До нього ввiйшли лише канонiчнi книги — 39 iз Старого Завiту i 27 — iз Нового. Протягом XXст. повнiстю переклали Бiблiю українською Іван Огiєнко (1962), Іван Хоменко (1963).
Використана лiтература
2. Фаррар Ф. В. Жизнь Иисуса Христа: В 2-х т. — М., 1999.
3. Християнство i проблеми сучасностi. — К., 2000.
4. Християнство: контекст свiтової iсторiї i культури. — К., 2000.
5. Янг Дж. Христианство. — М., 1998.
| 
