Мiнiстерство освiти i науки України
Нацiональний унiверситет «Києво-Могилянська академiя»
Кафедра фiлософiї та релiгiєзнавства
Реферат з курсу «Релiгiєзнавство-1»
Тема: «Загальна характеристика священної книги iсламу – Корану»
Київ-2008
З
мiст
Вступ
1. Написання Корану
1. 1 Історично-полiтична версiя
1. 2 На захист Мухаммеда
2. 1 Загальна структура та стилiстика книги
2. 3 Есхатологiя
2. 4 Полiтичнi, правовi, суспiльнi, моральнi настанови
Висновок
Бiблiографiя
Вступ
У багатьох релiгiй свiту є книги, що шануються вiруючими як священнi. Зазвичай вони мiстять сказання про бога або богiв, їх вiсниках, посланцях та пророках, розповiдi про загробне царство, ангелiв та чортiв, рай та пекло, про те, хто створив свiт, людей, встановив обряди та звичаї, визначив поведiнку вiруючих тощо. Таким чином цi книги стають для вiруючих свого роду посiбником з правильного способу життя, поведiнки, правильного ставлення до того чи iншого. Отже, вони мають велике значення i заслуговують на те, щоб їх дослiджували.
завдання визначити характеристики, основнi риси Корану, умови його виникнення, змiст та його значення загалом.
1. Написання Корану
1. 1 Історично-полiтична версiя
Роздрiбненiсть, економiчна вiдсталiсть арабських племен, перехiд до класового суспiльства з сильною централiзованою державною владою – все це зумовило потребу в суспiльнiй силi, яка б могла вирiшити це iсторичне завдання. Необхiдно було об’єднати всi арабськi племена для захисту вiд сусiдiв. Перешкодою у цьому процесi були давнi племiннi культи, якi корiнням сягали у традицiї первiсного ладу. Наприкiнцi 15го столiття серед арабiв зароджується ханiфський реформаторський рух (араб. Ханiф – пророк), який охопив усю територiю Аравiї. Найбiльшими центрами релiгiйної реформацiї були Ємен на чолi з Мусалiомом – на пiвднi Аравiї та Хiджаз – на пiвнiчному заходi, вождем якого був Мухаммед. Пiсля тривалої боротьби прихильники Мухаммеда перемогли. Мухаммед лiквiдував мiсцевих релiгiйних божкiв, а замiсть давнiх племiнних культiв запровадив культ єдиного бога – Аллаха. [4, 308 c.]
Основнi iдеї та принципи вiровчення Мухаммеда зафiксованi в Коранi. Згiдно iз загальноприйнятою в iсламi традицiєю, текст Корану повiдав пророковi сам Аллах через посередництво Джебраiла (бiблiйного архангела Гавриїла, що служив посередником мiж богом i людьми). Аллах не раз передавав свої священнi заповiдi через рiзноманiтних пророкiв – Мойсея, Ісуса, нарештi Мухаммеда. Цим iсламське богослов’я пояснює i численнi збiги текстiв Корану та Бiблiї: переданий через бiльш раннiх пророкiв священний текст був змiнений iудеями та християнами, якi багато чого в ньому не зрозумiли, тому лише в своїй останнiй версiї, що була авторизована великим пророком Мухаммедом, викладена вища й беззаперечна божествена iстина.
Наука трактує цю схожiсть дещо iнакше. Ставши пророком, Мухаммед через посередникiв ознайомлювався зi змiстом iудео-християнських текстiв, в яких мовилося про того єдиного всесильного бога, якого пiд iменем Аллаха почав шанувати Мухаммед. Перероблюючи їх у своїй свiдомостi та умiло поєднуючи з арабською нацiонально-культурною традицiєю, Мухаммед саме на цiй основi створив свої першi проповiдi. [1, 116 c.]
Отже, Мухаммед у своєму вченнi поєднав уявлення про свiт давньоарабської мiфологiї iз старозавiтнiми переказами Бiблiї та «одкровеннями» християнських Євангелiй. За життя Мухаммеда нiхто не збирав текстiв, люди вчили їх напам’ять, записували на рiзних предметах (пергаментi, кiстках, глиняних табличках та iн.) [4, 309 c.]Поки пророк був живий, просто не було потреби в Коранi як сумi божествених заповiдей – вiдповiдi на всi питання давав сам Мухаммед. Пiсля його смертi iсламу, що енергiйно еволюцiонував та стрiмко розповсюджувався, став потрiбним чiтко фiксований писаний закон, авторизований великим iменем пророка. Халiфи Абу-Бекр i Омар доручили колишньому секретарю пророка Зейду iбн-Сабiту зiбрати усi записи та зробити їх перше зiбрання – перший варiант Корану. Паралельно з ним аналогiчною роботою займалися i iншi, тож невдовзi з’явилося ще чотири збiрки заповiдей Аллаха та повчань пророка. Халiф Омар доручив Зейду звести усi версiї до єдиної редакцiї. Коли це було зроблено, першопочатковi версiї за наказом халiфа були спаленi, а зведений текст Зейда був офiцiйно канонiзований. [1, 118 c.]
Отже, створення Корану мало полiтичнi мотиви. Це також пiдтверджується його змiстом: вiн стверджує теократичну форму правлiння, непокору владi трактує як непокору Аллаху. Але насправдi змiст книги був значно ширшим та мав велике значення i для формування свiторозумiння арабiв, i для регулювання суспiльного й сiмейного життя.
Коран вiдрiзняється вiд усiх попереднiх та пiзнiших творiв арабської словесностi тим, що крiзь усю книгу його стиль зберiгає усi специфiчнi ознаки екстатичної мови. Мухаммед цiлком мiг бути щирим у своїх переживаннях, вiн вiрив i знав, що тексти Корана приходять до нього «ззовнi». Його сучасники також добре розрiзняли мову, яка iде «звище», та власнi слова Мухаммеда.
Оповiдi про життя Мухаммеда розповiдають про рiзнi епiзоди-пiдтвердження його надзвичайних здiбностей. Наприклад, Мухаммед розповiв мекканцям про подiї, що вiдбулися в караванi, який був ще в дорозi до Мекки. Коли караван прибув, його розповiдь пiдтвердилася.
Мухаммеда спорiднене з шаманськими трансами, але воно знаходиться на вищiй сходинцi еволюцiї духовного життя. Тому Мухаммед-пророк водночас чимось близький до аравiйських шаманiв-кахiнiв i до бiблiйних пророкiв-вiровчителiв.
Пророчий досвiд Мухаммеда добре може бути представлений за текстом Корану та за мусульманськими легендами. Одкровення приходили до нього iнодi несподiвано, iнодi сповiщували про свiй прихiд звуками, схожими на звук дзвiночкiв. Пророк мiг чекати одкровення i тим самим начебто «питати» його. Транси бували увi снi i наяву, вони супроводжувались почуттям важкостi, винурювали пророка. Часом його била лихоманка, що примушувала Мухаммеда загортатись у плащ. [3, 164 c.]
Пророцтво, тобто явище, коли божество говорить вустами людини, було розповсюдженим елементом близькосхiдної та середземноморської культур в давнину. Одначе нiхто з менших чи бiльших пророкiв не став єдиним i настiльки особистiсно яскравим засновником особливої свiтової релiгiї, яким став Мухаммед.
2. Змiст Корану
2. 1 Загальна структура та стилiстика книги
Коран написаний римованою прозою класичною арабською мовою i подiлений на 114 сур - глав, або одкровень (араб. сура – шеренга, ряд), якi складаються з айатiв, тобто вiршiв (араб. айа – знамення). До речi, в iнших книгах, в тому числi арабською мовою, для позначення глави або частини книги слово «сура», як правило, не використовується. Цим, як i багатьма iншими рисами, протягом столiть пiдкреслюється унiкальнiсть Корану та його побудови, його неповторнiсть [2, 5 c.].
християнської молитви «Отче наш»), найкоротшi – в кiнцi. Кожна сура зазвичай присвячена кiльком темам водночас, хоча в межах окремої глави вiдчувається прагнення зберегти єднiсть теми та сюжету. Уважне зiставлення контекстiв кожної сури та аналiз близьких за сюжетом контекстiв показав, що всерединi глав рiзнi сюжети насправдi взаємопов’язанi за допомогою змiстових аллюзiй, котрi часом дуже складнi або незрозумiлi для сучасної людини. Уважне ставлення мусульман до хронологiчної послiдовностi айатiв призвело до того, що у бiльшостi випадкiв в сури об’єднанi айати, що були вимовленi в один i той самий перiод. Виключення окремо оговорюються в коранiчних коментарях. [3, 22 c.]
айатiв створюють складно органiзовану ораторську прозу схожу на заклинання. Римована проза такого типу називається у арабiв садж.
Постiйне повторення фраз та часом i сюжетiв – принципово важлива риса Корану. Вiн складається з багатьох «паралельних мiсць», якi мають схожiсть за сюжетом i виразами з iншими мiсцями Корану. Так створюється кiлька вимiрiв коранiчного тексту. У Коранi також багато суперечливих мiж собою айатiв; проте цi суперечливостi часто дiалектичнi та доповнюють одне одного, описуючи складний образ свiту та бога. Тi ж iз них, що стосуються права та ритуалу, трактуються згiдно з указаннями, якi мiстяться в самому Коранi (айат, що був створений пiзнiше, скасовує попереднiй).
Залежно вiд часу та мiсця їх виголошення сури подiляються на «мекканськi» (610-622 рр., Мекка, 90 сур) i «мединськi» (622-632 рр., Медина, 24 сури) [5, 175 c.]Деяку рiзницю в стилi та будовi глав Корану мекканської та мединської груп пояснюють певною еволюцiєю самого Мухаммеда, його поглядiв, знань, переконань та позицiй. Мекканський перiод подiляють на три меншi перiоди. Найбiльш раннiй з них представлений короткими сурами, особливо схожими на заклинання. В них – стисле викладення догматiв єдинобожжя, мальовничi картини Судного дня, пекельних мук грiшникiв. Мова цих сур лаконiчна, фрази короткi, рими рiзкi. У багатьох випадках слова пiдiбранi скорiше за своєю звуковою виразнiстю, нiж за змiстом, а iнодi явно пiдказанi римою та ритмом. З художньої сторони, цi сури - найяскравiшi частини Корану.
Тi самi ствердження, заклинання, прокляття, застереження стають бiльш змiстовними, думки виражаються докладнiше; з’являються першi сказання. Потiм починається «пророчий перiод», на який припадає бiльша частина сказань. Доводячи iсторичну закономiрнiсть своєї дiяльностi, Мухаммед розповiдає та переповiдає iсторiї давнiх пророкiв. Тут з’являється бiльша послiдовнiсть iдей та подiй, викладення стає бiльш зв’язним, з великими шматками тексту, що складають композицiйно одне цiле.
Мединськi айати складнiшi i довшi за мекканськi. Але i тут є цiкавi сказання, якi одночасно є привабливими художньо та загостреними iдейно. [3, 24 c.]
вiдповiдно тепер треба керуватися його останнiм словом. [1, 118 c.]
Бiльша частина Корану – дiалогiчна полемiка мiж Богом, противниками iсламу й тими, хто вагається. Його змiст становлять проповiдi Мухаммеда, уславлення Бога, закони, легенди, полемiка з євреями i християнами. У ньому можна видiлити 4 основних пласти:
· правовi та моральнi норми, обряди й традицiї арабських племен, покладенi згодом в основу правової та моральної системи iсламу;
· давньосемiтськi, давньоарабськi, iудейсько-християнськi та iншi мiфи, легенди про пророкiв та їх дiяння;
2. 2 Коран про створення свiту
Натурфiлософiя iсламу небагата i в основному запозичена з Бiблiї. Згiдно з Кораном, свiт був створений Аллахом за шiсть днiв. Були створенi небеса (їх вважається сiм), небеснi свiтила та земля, розстелена килимом – на нiй для мiцностi були встановленi гiрськi твердинi. Земля поєднується з небесами невидимою драбиною, якою спускаються й пiдiймаються лише ангели. Ангелiв, як i земних створiнь, також створив Аллах в один iз днiв творення. Останнього, шостого дня була створена перша людина – Адам, а з його ребра створена Єва. Сьомий день – це день вiдпочинку, ним у iсламi вважається не християнська недiля i не iудейська субота, а п’ятниця.
Тварини, за Кораном, були створенi з води, людина – з глини, з праху (або з води та згусткiв кровi – в рiзних мiсцях Корану є рiзнi версiї). Вiдображенi в Коранi i iдея першого грiха, i багато iнших сказань бiблiйних легенд про створення свiту й людини, при чому деякi з них обрамованi специфiчними деталями. Так, в Коранi розповiдається про непокiрнiсть одного з помiчникiв Аллаха, що потiм став дияволом (Іблiсом). Коли була створена перша людина, Аллах велiв усiм створеним трохи ранiше ангелам поклонитися йому, що всi й зробили, за виключенням одного. Це був Іблiс, який через надмiрну пиху не захотiв схилитися перед «створеним з праху». За таку непокору Аллах прокляв його i пообiцяв, що на страшному судi Іблiс буде скинутий разом з усiма демонами. Поки ж, до страшного суду, Іблiс (шайтан) є головою усiх демонiв та джиннiв.
Втiлюючи iдею добра та божественої волi, свiт ангелiв, очолюваний чотирма найголовнiшими з них (це все тi ж iудео-християнськi архангели Гавриїл-Джебраiл, Михаїл-Микаїл, Серафим-Ісрафiл та Азраїл), протистоїть свiтовi демонiв та джиннiв, очолюваних Іблiсом. Серед ангелiв, як i серед демонiв, iснує своєрiдний розподiл працi: в iсламi є ангели-охоронцi (їх двоє у кожного, i вони несуть цiлодобову варту змiнюючи одне одного на посту пiд час ранкової та вечiрньої зорi), ангели, що охороняють могили, ангели-посланцi Аллаха та навiть ангели-адмiнiстратори, що очолюють рай та пекло (вони мають власнi iмена – Рiдван та Малiк).
якого ця iдея стала центральною. Одначе й в iсламi iснує добре розроблена концепцiя раю та пекла, тобто вiдповiдальнiсть людини пiсля смертi за скоєнi дiяння. Кожен правовiрний буде насолоджуватися в раю життям у прохолодних гаях, серед дзюркотiння води та вишуканої їжi, буде мати розкiшний одяг та безлiч iнших благ, включаючи любовнi утiхи. Грiшник в пеклi засуджений на вiчнi тортури i страждання серед диму, пiщаної бурi i iнших ненависних арабам речей. [1, 122 c.]
Іслам багато уваги придiляє опису картини кiнця свiту та страшного суду. За Кораном, незадовго до кiнця свiту наступить епоха страшного безчестя та невiрря. Усi цiнностi iсламу будуть зрадженi i люди загрузнуть у грiху. Тодi i наступить царство антихриста, даджжаля, яке продовжуватиметься 40 днiв. На змiну йому прийде царство Ісуса, чиє друге пришестя (цього разу в якостi iсламського Мадхи, месiї) покладе кiнець царству грiха. Антихрист буде знищений, i на 40 рокiв встановиться iдилiя: вовк ляже поруч з ягням i тому подiбне. Потiм протрубить в свою трубу архангел Ісрафiл i наступить час страшного суду. Сам Аллах особисто буже допитувати кожного з живих та мертвих, при чому усi вони голi i з одною лише книгою з записом своїх дiянь у руках будуть у страху очiкувати його рiшення. Пiсля цього рiшення грiшники потраплять у пекло, а праведники – у рай. Дорога в рай лежить через мiст товщиною з волосину та з гостротою леза меча. Сама людина пройти через цей мiст не в змозi – її повинен перевезти той самий вiслюк, баран, верблюд, бик або кiнь, якого вона за життя устигла хоч раз принести в жертву Аллаховi.
Як бачимо, ця есхатологiя майже цiлком взята з Бiблiї, але доповнення є суттєвими. Так, правовiрнi впевненi в тому, що в момент страшного суду велику роль вiдiграє їхнiй пророк Мухаммед, чиє заступництво зможе не лише пом’якшити долю грiшника, але й умовити Аллаха пробачити йому грiхи та направити його в рай. Ця вiра також сприяла популярностi культу пророка серед багатьох поколiнь мусульман. [1, 124 c.]
2. 4 Полiтичнi, правовi, суспiльнi, моральнi настанови
Коран з’явився в епоху, коли правовi i моральнi норми ще не розрiзняли, що помiтно з його змiсту. Вiн стверджує теократичну форму правлiння, непокору владi трактує як непокору Аллаху. Карнi злочини розглядає як дiяння, за якi неминучi покарання, i як грiх, за який людина потрапляє в пекло. Перелюбство, крадiжки, вживання спиртних напоїв, вiдступництво вiд iсламу, богохульство – злочин проти Аллаха. За прелюбодiяння призначалося 100 ударiв нагайкою, пiзнiше – забивання камiнням до смертi; за крадiжку – вiдсiкання руки; за вiдступництво вiд iсламу, богохульство – смертна кара. Є в ньому правила успадкування, заповiту, розподiлу майна, укладення договорiв, органiзацiї торгiвлi та фiнансових вiдносин; схвалюючи торговий прибуток, Коран забороняє лихварський вiдсоток. Багато в ньому етико-моральних настанов: допомагати iншим, бути правдивим; не грiшити; пробачати iншим; не вбивати людей; не знущатися над iншими, не лаяти їх; не обмовляти людей i не порушувати своєї клятви.
У цивiльно-правових та моральних настановах Корану помiтне мiсце вiдведено питанням сiм’ї та шлюбу. У ньому наголошується на пiдлеглому становищi жiнки, її економiчнiй залежностi вiд чоловiка, якому дозволено мати одночасно до чотирьох дружин. За непокiрнiсть дружини своєму чоловiковi їй загрожує побиття, а за невiрнiсть та зраду – смерть. Заборонено одружуватися з жiнками iншої вiри. Узаконено затвiрництво жiнки, вимогу носити паранджу, не показувати своє лице та прикраси чоловiкам. Це спочатку стосувалося дружин Мухаммеда, а згодом стало вимогою для всiх мусульманок. Але Коран заборонив звичай закопувати живими новонароджених дiвчат, скасував звичай, за яким жiнка має пiсля смертi чоловiка вийти замiж за його батька чи брата. [4, 310 c.]
Іслам не спонукає своїх послiдовникiв до активної соцiальної перебудови. Навпаки, вiн проповiдує смиреннiсть та слухнянiсть. Раби повиннi слухатися хазяїв, але й хазяї повиннi м’яко, по-батькiвськи ставитися до рабiв. Приватна власнiсть священна. Хоч перед Аллахом усi рiвнi, усi його раби, в реальному життi такої рiвностi немає, i вiруючi повиннi сумлiнно дотримуватись тiєї iєрархiї соцiальної структури, яка iснує, i не дивитися заздрiсними очима на тi блага, якими Аллах надiлив деяких обраних.
Як i Бiблiя, Коран наставляє людину до працi – цим в першу чергу вона забезпечить собi царство небесне. Людина повинна бути скромною та терплячою, мужньо зносити усi негаразди цього свiту та сподiватися на порятунок у загробному життi. Життя земне – це примарна втiха, забава та гра, вона лише оманливе користування, тому правильнiше вповати на життя небесне. [1, 125 c.]
Основою «морального кодексу» Корану становлять заповiдi: «Поважай Аллаха, не забувай про день суду, будь богобоязливим. Зломи гординю, будь лагiдним, корись владi i сильним свiту цього, бо вони – вiд Бога». Згiдно з Кораном, за однi, навiть найлегшi, грiхи Аллах карає суворо, а iншi, тяжчi вчинки, прощає. Вiн мстить синовi за батька, онуковi – за дiда. Божественна кара (будь-яка невдача, горе, нещастя) спiткає людину несподiвано, i нiхто не може знати справжньої причини гнiву Аллаха. [4, 312 c.]
Коран є важливою iсторичною пам’яткою та культурним здобутком. Справдi, в ньому вiдбилася iсторiя арабiв та їхнi звичаї. Хоча створення книги мало полiтичнi причини, але у мусульман все ж є пiдстави вiрити в те, що в ньому написано, i слiдувати тим настановам, якi вiн проповiдує. І слiдують вони цим настановам до цих пiр, деякi мусульманськi країни i зараз мають законодавство, де основнi положення запозиченi з Корану. Звичайно ж, серед них є дуже специфiчнi норми, але найголовнiшi принципи – це загальнолюдськi етичнi й моральнi норми, якi притаманнi чи не усiм свiтовим релiгiям.
звичаїв арабiв. Як регулятор суспiльного життя вiн багато в чому може здатися негуманним i взагалi застарiлим, хоча з iншої сторони хто сказав що наш нинiшнiй стиль життя є правильнiшим?
Бiблiографiя
1. Васильев Л. С., История религий Востока (религиозные культурные традиции и общество). Учеб. пособие для вузов по спец. «История». – М.: Высш. шк., 1983. – 368 с.
2. Климович Л. И., Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Полииздат, 1986. – 270 с.
3. Пиотровский М. Б., Коранические сказания. – М.: «Наука», 1991.
4. Релiгiєзнавство: пiдручник / За ред. В. І. Лубського, В. І. Теремка. – К.: Видавничий центр «Академiя», 2000. – 408 с.
5. Чернiй А. М., Релiгiєзнавство: Навчальний посiбник. – К.: «Академвидав», 2005. – 352 с.
|
