Державно-церковні відносини в період незалежної України

Державно-церковнi вiдносини в перiод незалежної України МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДЕРЖАВНИЙ Унiверситет ІНФОРМАТИКИ i ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОСОФІЇ i РЕЛІГІЄЗНАВСТВА КАФЕДРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ Халiков Р. Х. Науковий керiвник: Донецк 2008 ЗМІСТ Вступ Список використаної лiтератури ВСТУП державi та її суспiльству уникнути потенцiальних конфлiктiв на релiгiйному ґрунтi. Зокрема, послiдовна полiтика незалежної України, яка керується положеннями мiжнародного права щодо свободи совiстi, допомогла цiй державi впоратися з рiзким переходом вiд тоталiтарної моделi СРСР до плюралiзму релiгiйного самовираження, розбудовувати власну полiтику щодо релiгiйних органiзацiй у дусi толерантностi та партнерства. виконання наступних конкретних завдань: - Визначення принципiв класифiкацiї моделей державно-церковних вiдносин, характеристика основних типiв таких вiдносин; - Дослiдження джерельної бази українського нацiонального та мiжнародного законодавства щодо права на свободу совiстi та державно-церковнi вiдносини; - Дослiдження аналiтичних праць та аналiз реальної взаємодiї державних органiв та релiгiйних iнституцiй в Українi. Об’єктом дослiдження обрано феномен державно-церковних вiдносин, а предметом – законодавчi акти та документи, що стосуються права на свободу совiстi та стосункiв релiгiйної та свiтської структур у суспiльствi. Дослiдження складається з трьох частин, що дозволяє спочатку встановити амплiтудну шкалу свiтових моделей державно-церковних вiдносин, потiм – дослiдити специфiку українського законодавства як джерела розбудови стосункiв свiтської та релiгiйної структур у суспiльствi, i нарештi – визначити основнi особливостi правової моделi, яка затвердилася в сучаснiй незалежнiй Українi. Стосунки держави та церкви (релiгiйних органiзацiй) набували рiзного характеру в залежностi вiд багатьох чинникiв, як от: полiтика владного режиму, соцiальна активнiсть релiгiйних органiзацiй, врештi-решт – регiональнi та iсторичнi особливостi процесу розбудови тiєї чи iншої держави тощо. Мiжнародна спiльнота презентує значну кiлькiсть правових моделей врегулювання державно-церковних вiдносин, якi рiзнi дослiдники класифiкують по-рiзному, наприклад, у зв’язку з правовим статусом релiгiйних органiзацiй у державi (чи iснує державна церква, чи релiгiйнi органiзацiї вiдокремленi вiд держави) [5], або на пiдставах спiвiснування релiгiйної та свiтської структури суспiльства (вiдповiдно, сепарацiйна та кооперацiйна моделi) тощо. на свободу совiстi з боку держави. Найбiльш далеко в такому напрямку зайшла правова модель США, яка зорiєнтована, перш за все, на Першiй поправцi до Конституцiї США (де проголошено, що Сенат нiколи не прийматиме норм, що регулювали б свободу вiросповiдання, слова, зборiв тощо) [6]. Коротко можна схарактеризувати таку модель як таку, де декларується рiвнiсть всiх релiгiйних органiзацiй перед законом, держава не спонсорує жодну релiгiю чи конфесiю i не пiдтримує її в iнший спосiб, держава не втручається у справи релiгiйних органiзацiй, якщо не йдеться про випадки правопорушень iз боку останнiх, церква не виконує жодних державних функцiй, релiгiйна освiта надається виключно в недержавних освiтнiх закладах. за ними статусу юридичної особи, проголошення атеїзму державною iдеологiєю тощо. Найбiльш наближеною до такого статусу є сучасна французька модель, хоча зазвичай така позицiя використовується в пом’якшеному виглядi. Натомiсть, американська модель неантагонiстичного вiдокремлення на пiдставi розмежування юрисдикцiй держави та церкви є критерiєм для формування сучасної державно-церковної полiтики у свiтi. Наводячи висловлювання Ч. Д. Коула у 1994 роцi по вiдношенню до України – «американська конституцiйна структура з питань релiгiї та її вiдношення до державних процесiв є важливою частиною американської демократiї, i ця структура, безумовно, варта того, щоб до неї звернулась будь-яка держава, яка розглядає питання встановлення нового конституцiйного порядку» [4, С. 83] – варто зазначити, що, крiм України, до такої поради прислухалися свого часу Японiя, Португалiя та iншi країни. Кооперацiйна модель полягає в тому, що держава забезпечує домiнантний статус однiєї чи кiлькох релiгiйних спiльнот, пiдтримує їх та отримує пiдтримку у вiдповiдь. Приблизно сорок країн, серед яких Великобританiя, Данiя, Іспанiя, Вiрменiя, Саудiвська Аравiя, Грецiя тощо, затвердили вiдповiдними нормативно-правовими актами провiдний статус окремої конфесiї, залишивши iншим у кращому випадку лише можливiсть iснування без утискiв iз боку держави, проте й без жодної пiдтримки. Щодо спiвпрацi держави та церкви за кооперацiйної моделi, правомiрною виглядає пропозицiя Г. Друзенка виокремлювати наступнi її напрямки: по-перше, держава може визнавати юридичну силу за церковними актами (Італiя, Грецiя, Вiрменiя i т. д.); по-друге, представники церковних структур можуть безпосередньо брати участь у здiйсненнi державної влади (Великобританiя, Швецiя); по-третє, держава може визнавати дипломи за релiгiйну освiту та вводити в систему державної освiти елементи освiти релiгiйної (Нiмеччина, Австрiя, Іспанiя); по-четверте, держава може прямо фiнансувати якусь конфесiю чи стимулювати подiбну пiдтримку з боку приватних осiб та органiзацiй (Нiмеччина, Данiя); по-п’яте, держава та церква можуть спiвпрацювати у сферi охорони пам’яток культури; нарештi, держава та церква можуть проводити спiльнi соцiальнi програми. церкви, а остаточно оформився у вiдомiй шостiй новелi iмператора Юстинiана, що вiн адресує патрiарху Єпифанiю – «Найбiльшi блага, що наданi людям вищою благодаттю Божою, суть святенництво та царство, з яких перше (святенництво, церковна влада) пiклується про Божественнi справи, а друге (царство, державна влада) керує та пiклується про людськi справи, а обидва, виходячи з одного джерела, складають прикрасу людського життя». Проте, модель симфонiї, або спiвзвучностi, все ж вiдокремлює церковну та державну структури, хоча її практичне застосування часто призводило до зловживання на користь держави, призводячи до т. зв. цезарепапiзму. Існують також iншi класифiкацiї моделей державно-церковних вiдносин, проте всi вони, врештi-решт, стосуються полiтики розподiлу функцiй релiгiйної та свiтської структури суспiльства. Полярними позицiями такої полiтики є ворожнеча держави та церкви (як це мало мiсце свого часу в СРСР чи Францiї) та симфонiчне спiвробiтництво держави та церкви (зазвичай iдеться саме про одну, домiнуючу конфесiю, що спiвпрацює з державою), а серединною ланкою – вiдокремлення та суверенiтет цих двох iнституцiй (iнодi це антагонiстичне розмежування, iнодi – неантагонiстичне, залежно вiд ступеню конкуренцiї мiж ними та iнших факторiв). Значна амплiтуда акцентiв державно-церковних вiдносин у нацiональних правових системах є похiдною вiд iсторичного та регiонального розвитку тiєї чи iншої моделi, а плюралiзм пiдходiв не порушує мiжнародного права про свободу совiстi. Кожна країна обирає свiй шлях розвитку стосункiв мiж державою та церквою, що найбiльше вiдповiдає iнтенцiям, якi домiнують у суспiльствi. 2. ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ Питання державно-церковних вiдносин в Українi регламентуються вiдповiдною нормативно-правовою базою. По-перше, це мiжнароднi нормативно-правовi акти, по друге – Конституцiя України та Закони України, а по-третє – пiдзаконнi акти органiв державної влади та мiсцевого самоврядування. До мiжнародних актiв, присвячених даним питанням, можна вiднести три групи нормативно-правових актiв: по-перше – декларацiї, пакти, та iншi акти, прийнятi ООН та її структурними одиницями (Загальна декларацiя прав людини, прийнята i проголошена резолюцiєю 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН вiд 10 грудня 1948 р.; Мiжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у Нью-Йорку 16 грудня 1966 р.; Декларацiя про лiквiдацiю всiх форм нетерпимостi та дискримiнацiї на пiдставi релiгiї чи переконань, проголошена резолюцiєю 36/55 Генеральної Асамблеї ООН вiд 25 листопада 1981 р.; Декларацiя принципiв толерантностi, прийнята в Парижi на двадцять восьмiй сесiї Генеральної конференцiї ЮНЕСКО 25 жовтня-16 листопада 1995 р. тощо); по-друге – регiональнi документи з прав i свобод людини, прийнятi Радою Європи, ОБСЄ та СНД (Конвенцiя про захист прав людини i основних свобод пiдписана державами-членами Ради Європи у Римi 4 листопада 1950 р.; Паризька хартiя для нової Європи пiдписана керiвниками 32 держав Європи, США i Канади 21 листопада 1990 р. тощо), насамкiнець - двостороннi мiжнароднi договори України, в яких є норми присвяченi свободi вiросповiдань [9, с. 210-224]. Проте мiжнародне законодавство стосується, перш за все, проблеми свободи совiстi, а не конкретних моделей державно-церковних вiдносин. Останнє є прерогативою нацiональних законодавств, тому далi дослiджуватимуться конкретнi положення українського законодавства. Конституцiя України є головним нацiональним нормативно-правовим актом, що регламентує модель державно-церковних вiдносин в Українi. Окрема стаття, де прописанi право на свободу совiстi та стосунки держави та релiгiйних органiзацiй – стаття 35. Перший її пункт проголошує право кожного на свободу свiтогляду i вiросповiдання, а також розкриває це поняття як «свободу сповiдувати будь-яку релiгiю або не сповiдувати нiякої, безперешкодно вiдправляти одноособово чи колективно релiгiйнi культи i ритуальнi обряди, вести релiгiйну дiяльнiсть» [2, с. 9]. Другий пункт статтi 35 упорядковує можливiсть обмеження цього права, четвертий унеможливлює звiльнення вiд обов’язкiв перед державою за мотивами релiгiйних переконань. Власне про взаємини держави та релiгiйних органiзацiй iдеться у пунктi 3: «Церква i релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а школа – вiд церкви. Жодна релiгiя не може бути визнана державою як обов’язкова» [2, с. 10]. меншин України» [2, с. 5]), 23 (рiвнiсть конституцiйних прав i свобод незалежно вiд релiгiйних переконань), 37 (заборона створювати полiтичнi партiї з метою пропаганди релiгiйної ворожнечi. Серед Законiв України таким, що найповнiше вiдображає державно-церковнi вiдносини в перiод незалежностi, є Закон № 987 ХІІ «Про свободу совiстi та релiгiйнi органiзацiї» вiд 23. 04. 1991р. [1]. Цей Закон у своєму першому роздiлi проголошує та конкретизує право громадян України на свободу совiстi, рiвнiсть громадян перед законом незалежно вiд релiгiйних переконань, вiдокремлення церкви (релiгiйних органiзацiй) вiд держави, а школи – вiд церкви. Другий роздiл стосується визначення рiзних релiгiйних органiзацiй, початку та припинення їхньої дiяльностi, порядку реєстрацiї статутiв. Третiй роздiл регламентує майновий стан релiгiйних органiзацiй, четвертий i п’ятий вiдповiдно – права громадян i органiзацiй, що пов’язанi зi свободою совiстi, та особливостi трудової дiяльностi в релiгiйних органiзацiях. Шостий роздiл покликаний визначити права та обов’язки спецiального державного органу, що вiдповiдає за налагодження державно-церковних вiдносин (нинi це Державний комiтет України у справах нацiональностей та релiгiй) та встановити вiдповiдальнiсть за порушення Закону. В цiлому можна говорити, що даний Закон розвиває положення Конституцiї України щодо вiдокремлення церкви вiд держави, а школи вiд церкви, хоча дає дещо iнше визначення свободи совiстi, поширює право на неї лише на громадян України. Цей нормативно-правовий акт є основним джерелом, на яке орiєнтуються учасники державно-церковних вiдносин. Окрiм нього такi стосунки згаданi в Законах України № 1975-ХІІ «Про альтернативну (невiйськову) службу» вiд 12. 12. 1991р., № 3929-ХІІ «Про правовий статус iноземцiв» вiд 04. 02. 1994р. тощо. На даний момент у стадiї обговорення знаходиться проект Закону України «Концепцiя державно-церковних вiдносин в Українi», який проголошує наявнiсть в Українi «партнерських взаємовiдносин держави i церкви (релiгiйних органiзацiй)». Партнерська модель державно-конфесiйних вiдносин ґрунтується на визнаннi того, що «обидва цi суспiльнi iнститути, будучи вiдокремленими та суверенними один вiд одного в питаннях, що належать до їх виняткової компетенцiї, дiють в iнтересах українського суспiльства» [3]. Пункт 1. 3 даного законопроекту передбачає, що спiльною метою держави та релiгiйних органiзацiй є забезпечення права людини на свободу совiстi, консолiдацiя українського суспiльства, збереження та примноження його традицiйної культури, формування цiннiсних орiєнтацiй та розв’язання загальносуспiльних проблем. Обрання власне партнерської моделi вiдносин держава i церква розглядають як засiб подолання упередженостi, проявiв релiгiйної нетолерантностi, мiжконфесiйних незгод, недовiри мiж конфесiями, мiж державою i церквою, церквою i суспiльством. Вказаний законопроект, серед iншого, надає вiдповiдно до Конституцiї та мiжнародних нормативних актiв визначення права людини на свободу совiстi, недоторканiсть цього права, рiвнiсть людей i конфесiй одна вiдносно одної (п. 1. 1), регламентує вiдокремлення церкви вiд держави, школи вiд церкви та встановлення партнерських взаємовiдносин мiж державою i церквою (п. 1. 2 – 1. 3), визначає права та обов’язки держави та релiгiйних органiзацiй у налагодженнi партнерства (п. 2), встановлює прiоритетнi напрями державної полiтики у сферi забезпечення права на свободу совiстi та дiяльнiсть церкви; у сферi забезпечення права релiгiйних органiзацiй на безперешкодне здiйснення релiгiйної практики; у сферi освiти та у сферi соцiально-трудових вiдносин (п. 3), а також забезпечує контроль за виконанням вiдповiдних положень (п. 4). Наприклад, щодо питання передання релiгiйним органiзацiям культового майна та примiщень iснує Указ Президента України № 125/92 «Про заходи щодо повернення релiгiйним органiзацiям культового майна» вiд 04. 03. 1992р., Постанова КМУ № 137-2002-п «Про умови передачi культових будiвель – визначних пам'яток архiтектури релiгiйним органiзацiям» вiд 14. 02. 2002р. тощо. Подiбнi документи iснують по багатьох питаннях конкретної взаємодiї органiв державної влади та мiсцевого самоврядування з релiгiйними органiзацiями. законопроект. Проте iснує цiлий комплекс документiв, що стосуються проблеми державно-церковних вiдносин та пов’язаної з ними проблеми свободи совiстi. Насамперед, iдеться про Конституцiю України, акти мiжнародного права (унiверсальнi, регiональнi та двостороннi) та вiдповiднi Закони й пiдзаконнi акти України. Цi документи проголошують «партнерський» тип державно-церковних вiдносин, коли за вiдокремлення церкви вiд держави та школи вiд церкви та суверенiтету кожного з даних iнститутiв iснує постiйна спiвпраця мiж ними у галузi соцiальних програм, що покликанi врегулювати життя українського суспiльства. 3. МОДЕЛЬ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ Соцiально-полiтична стабiльнiсть України багато в чому зумовлюється змiстом та спрямованiстю державно-церковних i мiжконфесiйних вiдносин, суспiльною активнiстю релiгiйних iнституцiй. Сучасна стратегiя спiвробiтництва держави i церкви, як цiлеспрямований i системний процес, утверджує духовну культуру, формує поле толерантностi та взаємоповаги, спрямована на пошук взаємоприйнятних форм i методiв розв’язання соцiальних i релiгiйних проблем. Держава в Українi чiтко окреслила свої зобов’язання перед церквою, коло тих повноважень, якi є сферою її компетенцiї, що робить її полiтику в галузi релiгiйно-церковного життя прозорою, вiдкритою для суспiльного загалу. Засаднича складова нинiшньої української моделi державно-церковних вiдносин, – як вважає О. Саган, – полягає в тому, що держава i церква визначаються в нiй як рiвноправнi суб’єкти державно-церковних вiдносин, кожен з яких дiє у сферi своєї компетенцiї, взаємно пiдтримуючи один одного у питаннях, що торкаються юрисдикцiї обох iнститутiв. При цьому релiгiйнi органiзацiї дiють в правовому полi держави, держава не втручається в справи церкви, забезпечуючи свободу совiстi, створюючи сприятливi умови дiяльностi релiгiйних органiзацiй [10, с. 47]. Конституцiйне закрiплення принципу вiдокремлення церкви (релiгiйних органiзацiй) вiд держави не вiдкидає як їхньої взаємної вiдповiдальностi, так i можливостi їхньої спiвпрацi в сферi соцiального захисту громадян, охорони здоров'я, культури, науки, мистецтва тощо. Завдячуючи таким пiдходам, процес релiгiйного вiдродження в незалежнiй Українi виявляється в зростаннi релiгiйностi населення, чисельностi релiгiйних органiзацiй, розширеннi спектру конфесiйного розмаїття. Сьогоднi релiгiйний комплекс України – це складна система взаємодiї та взаємовпливiв канонiчно й органiзацiйно структурованих церковних iнституцiй. Ця система виступає невiд’ємною складовою суспiльного життя, чутливо реагує на утвердження в суспiльнiй свiдомостi демократичних цiнностей, свiтоглядних i нацiональних iдей, морально-етичних принципiв, власних позицiй у витлумаченнi нацiональної та церковної iсторiї. Зазначенi процеси проявляються у зростаннi суспiльної активностi вiруючих, поглибленнi внутрiшньоцерковної iнтеграцiї й мобiлiзацiї, посиленнi впливу церковно-релiгiйного фактору на внутрiшню i зовнiшню полiтику держави. Разом iз тим варто вiдмiтити змiну релiгiйної свiдомостi громадян України з фанатичної та безкомпромiсної, що була присутня вiдразу пiсля виникнення можливостей для легальної релiгiйної дiяльностi та виходу на поверхню релiгiйних iнтенцiй людей, до помiркованої та плюралiстичної в нового поколiння, яке вже не знало утискiв власної релiгiйної iдентичностi та заборони на свободу совiстi. Молодi українцi вихованi в дусi поваги до релiгiйних цiнностей, для них iснуючi релiгiйно-культурнi моделi є природним середовищем iснування. Церква починає тiсно спiвпрацювати з iншими суспiльними iнститутами, перетворюючись на природну складову спiвпрацi у системi суспiльних iнститутiв. iнституцiйної мережi релiгiйних органiзацiй, який приведе зрештою до того, що їх кiлькiсть у країнi стане вiдповiдати рiвню релiгiйностi її громадян i буде здатна задовольняти їхнi духовнi потреби. З iншого боку, поступово врегульовуються стосунки також рiзних релiгiйних органiзацiй одна з одною, налагодження спiвпрацi, проведення спiльних заходiв, конференцiй, створення мiжконфесiйних об’єднань тощо. зменшення внутрiшньої напруги у релiгiйному середовищi та його конфлiктогенного впливу на iншi суспiльнi процеси. Серед таких мiжконфесiйних об'єднань слiд назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду Церков i релiгiйних органiзацiй, утворену 1998 р. «з метою об’єднання зусиль релiгiйних органiзацiй по нацiональне-духовному вiдродженню України: координацiї мiжконфесiйного дiалогу як в Українi, так i поза її межами; участi в розробцi проектiв законодавчих та iнших нормативних актiв з питань вiдносин мiж державою та релiгiйними органiзацiями; здiйснення колективних заходiв добродiйного характеру» [8]. Ця органiзацiя активно спiвпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелiгiй. Зокрема, 2 грудня 2008 року вiдбулася мiжвiдомча нарада, учасники якої заслухали доповiдь заступника Голови комiтету Миколи Новиченка про стан пiдготовки законопроекту пiд назвою «Концепцiя державно-конфесiйних вiдносин в Українi», обговорили проблемнi питання цього документу, а також визначили подальшi механiзми та порядок доопрацювання цього законопроекту [7]. Мiжконфесiйнi об’єднання здатнi вiдiграти позитивну роль у подальшому розвитку релiгiйного середовища України, зокрема, у площинi консолiдацiї зусиль релiгiйних органiзацiй заради реалiзацiї ними масштабних соцiальних проектiв, роботи з мiнiмiзацiї наслiдкiв мiжконфесiйних конфлiктiв, налагодженню стосункiв мiж релiгiйними органiзацiями та державою. Отже, пiсля набуття Україною незалежного статусу вiдбувається постiйний процес лiбералiзацiї державно-церковних вiдносин, а також процес налагодження стосункiв мiж релiгiйними органiзацiями як рiвними учасниками дiалогу. Пiсля перiоду кризи, що пов’язана була з рiзким переходом до легальної та плюралiстичної моделi iснування релiгiйних органiзацiй та їхнiх вiдносин, починається спад конфлiктогенної активностi окремих учасникiв державно-церковних вiдносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантностi. З часом постала можливiсть не тiльки проведення спiльних заходiв соцiальної направленостi, а й спiвпраця релiгiйних органiзацiй у межах окремих мiжрелiгiйних та мiжконфесiйних утворень, серед яких Всеукраїнська Рада Церков i релiгiйних органiзацiй та iншi. Цi спiльнi iнституцiї дозволяють також полегшити вiдносини з державою, оскiльки враховують позицiї не кожної окремої традицiї, а спiльну позицiю багатьох учасникiв дiалогу. Можна зазначити, що спiвпраця в межах таких спiльних iнституцiй приносить плiднi результати у розбудовi державно-церковних вiдносин. Проаналiзувавши вiдповiдно до поставлених завдань нормативну базу нацiонального права щодо свободи совiстi, можна дiйти наступних висновкiв. По-перше, мiжнародне законодавство не пропонує фiксованої моделi державно-церковних вiдносин. Амплiтуда окремих варiантiв розбудови стосункiв мiж державою та релiгiйними органiзацiями досить широка, i кожен конкретний випадок зумовлений ходом iсторичного процесу, територiальним положенням країни, соцiальною активнiстю на її теренах певних релiгiйних груп тощо. При цьому можна говорити, що мiжнародне право приймає рiзнi пiдходи, як схильнi до сепарацiї, так i схильнi до кооперацiї у взаєминах мiж державою та церквою. Мiжнародне право стосується, насамперед, засад особистої свободи совiстi, а не конкретних моделей державно-церковних вiдносин, залишаючи останнi на врегулювання окремим державам. в тому числi – тоталiтарного. Держава Україна не вiдмовляється мати точки перетину з релiгiйними структурами, намагається будувати з ними партнерськi взаємини та спiльно працювати над розбудовою громадянського суспiльства. Мiж тим, можна вiдмiтити конституцiйне розмежування держави та релiгiйних органiзацiй, а також вiдокремлення школи (системи освiти) вiд останнiх. Отже, йдеться про наближення «партнерської» моделi спiвiснування держави та церкви в Українi до сепарацiйних взiрцiв, – насамперед, вiтчизняна ситуацiя вiдповiдає неантагонiстичнiй моделi сепарацiйних вiдносин. Отже, можна стверджувати, що Україна послiдовно розвиває власний шлях партнерства державних та релiгiйних iнститутiв, що дозволяє їй уникати потенцiальних суспiльних конфлiктiв на пiдставi релiгiї через своєчасне врегулювання плюралiстичних та демократичних вiдносин у релiгiйнiй сферi. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Закон № 987 ХІІ «Про свободу совiстi та релiгiйнi органiзацiї» вiд 23. 04. 1991 // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=987-12 вiд 14. 12. 2008р. 2. Конституцiя України. – Харкiв: Одiссей, 2006. – 48 с. 3. КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВНО-КОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ // http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/article?artid=129975&catid=47893 вiд 31. 07. 2008р. 4. Коул Ч. Д. Пропозицiї стосовно вiдокремлення церкви вiд держави з погляду розвитку демократичного суспiльства // Свобода вiровизнання. Церква i держава в Українi : Матерiали мiжнародної наукової конференцiї, Київ, 28-30 верес. 1994 р. – К.: Право, 1996. – С. 83-87. 6. Перша поправка до Конституцiї США // http://en.wikipedia.org/wiki/ FirstAmendmenttotheUnitedStatesConstitution вiд 30. 11. 2008р. 7. Пiд головуванням заступника Голови Держкомнацрелiгiй М. Новиченка вiдбулась мiжвiдомча нарада з обговорення та погодження Закону України "Концепцiя державно-конфесiйних вiдносин в Українi" // http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/article?artid=131034&catid=45925 вiд 02. 12. 2008. 8. Положення про Всеукраїнську Раду Церков i релiгiйних органiзацiй // http://vrciro.org.ua/index.php?option=comcontent&task=view&id=13&Itemid=29 вiд 13. 03. 2008р. 10. Саган О. Особливостi розвитку державно-конфесiйних вiдносин в сучаснiй Українi // Релiгiйна свобода: Релiгiя в постмодерному суспiльствi: соцiально-полiтичнi, правовi та конфесiйнi аспекти. Науковий щорiчник. Ред. А. Колодного, О. Сагана, Л. Филипович, М. Бабiя. – К, 2008. – С. 47-53.