Виникнення iсламу. Шарiат i його основнi джерела
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра Українознавства i фiлософiї
з предмету
“Релiлгiєзнавство”
"Виникнення iсламу. Шарiат i його основнi джерела"
Виконав:
студент гр. АА-2-3
Прийняв:
Викладач
Котик Л. Г.
м. Київ
Змiст.
Вступ............................................................................................ 3
Виникнення iсламу................................................................. 3
Основна частина....................................................................... 7
Джерела мусульманського права........................................ 8
Коран...................................................................................... 8
Сунна..................................................................................... 9
Іджма.................................................................................... 10
Кияс...................................................................................... 10
Список використаної лiтератури.......................................... 13
Вступ.
бiльшiсть населення багатьох країн Азiї i Африки. Іслам є iдеологiчною системою, що впливає значний чином i на мiжнародну полiтику[1]
.
"Іслам" в перекладi з арабського означає покiрнiсть, "мусульманство" ( вiд арабського " муслим " ) – що вiддав себе Алаху.
Засновником iсламу є арабський " пророк " Мухамед (Мухаммед або Магомет), значення якого на загальнi долi людства важко переоцiнити, тому на цiй iсторичнiй особистостi треба зупинитися особливо.
Посланець Алаха.
Маулiд – день народження пророка Мухамеда – вiдмiчається 12 числа мiсяця раби ал-аввай по мiсячному календарю. Це сталося в "рiк слона", тобто в 570 р. Маулiд спiвпадає з днем смертi Мухамеда. Символiчний збiг дат народження i смертi, тобто народження для вiчного життя, був даний Мухамеду Творцем в знак його особливої мiсiї носiя Прозрiння, останнього, як прочитає iслам, Пророка в iсторiї людства.
Згiдно з переказами, народження Мухамеда було передбачене пророками Ібрахимом (Авраамом), Ісмаїлом, Мусой (Моїсеєм) i Ісой (Іїсусом Христом ). У цих "подвiйних" iменах немає нiчого дивного, оскiльки iслам вiдноситься до так званих авраамiчних релiгiй i мусульмани нарiвнi з iудеями i християнами шануютьодних i тих же старозавiтних пророкiв, а так само Іїсуса Христа як одногоз них.
У час джахимеї, так iменується доiсламська епоха, коли араби не знали iстинного Бога, в Мекке влаштовувалися великi торговi ярмарки. У святилищi Кааба ( "куб") i на забороннiй територiї ( "харам") не можна було сваритися, проливати кров, тому що все це могло образити релiгiйнi почуття рiзних арабських племен, кожне з яких поклонялося своїм божествам, але однаково шанувало Каабу[2]
.
У центрi язичницької Хааби стояв Хубал; древнi араби шанували це божество племенi курейш як повелителя небес i мiсяця, володаря громiв i дощу. Статуя Хубала в образi людини iз золотою рукою була виконана з сердолiку (золото замiнило колись вiдбиту кам'яну руку ). Чорний камiнь, що знаходився з древнiх часiв в Хаабе (який на думку вчених мав метеоритне походження ) втiлював небесну силу Хубала.
Навколо головного божества розташовувалися численнi iдоли бетiли, що зображали iншi аравiйськi божества (до 300 в Хаабе ).
Алах.
роздумiв про мету i значення життя, про основи свiтобудови, з роками все мiцнiло i, нарештi, оформилося в переконання, що саме вiн має дiзнатися iстинного Бога i виконати мiсiю сповiщення одноплемiнникам iстинної вiри[3]
.
те, чого вимагав вiд нього Алах: вiн став проповiдувати Слово Боже.
Мухамед зi схилу горба Сафа, криком, що звичайно попереджував городян про небезпеку, сповiстив жителiв Мекки про Слово Боже, що було низпослане йому. Вiн закликав вiдмовитися вiд поклонiння iдолам i звернутися до Алаха, одного-єдиного Бога. Ім'я Алах є лише одним з позначень Бога, iстинного ж Його iменi не знає нiхто з мешкаючих. Мухамед оголосив, що iнших богiв просто не iснує, а вiруючi в них будуть покаранi Алахом. У свiтi все здiйснюється по волi Алаха. Вiн нагороджує за упокорювання i вiру, карає за гординю i негiднiсть. З кожного на судi у Алаха спитається по його справах, i всiм вiддасться сповна.
проголошенi заборони на лихварство, азартнi iгри, алкогольнi напої, вживання в їжу свинини. Об'єднання людей, що Склалося навколо Мухамеда скрiплялося тепер не кровною спорiдненiстю, а загальною вiрою, братством духа. Доступ в умму (нову общину) був вiдкритий для всiх, хто приймав iслам i визнавав Мухамеда як духовного i свiтського вождя. Таким чином, в свiдомостi мусульман з самого початку злилися релiгiя i полiтика, духовна i свiтська влада, вiросповiдання i морально-правовi встановлення[4]
.
Не вiдкидаючи традицiйного обряду поклонiння Каабе, Мухамед встановив нову для арабiв форму служiння Богу iз декiлькох поз, що виражають благоговiння, i багаторазове повторення фраз "Хвала Алаху" i "Алах великий". Завершуючи молитву, людина повинна була простертися ниць. Ця небачена ранiше поза самоприниження – земний поклiн – неподобiлась багатьом жителям Мекки. Мухамед називав їх гордецями, не бажаючими пiдкоритися Алаху[5]
.
У свiтоглядi Мухамеда i в заснованiй ним релiгiї вiдсутнiй iдеал людської досконалостi або довершеного з'єднання людини з Богом - iдеал iстинної боголюдяностi. Мусульманство вимагає вiд вiруючого не безмежного вдосконалення, а тiльки акту безумовної вiдданостi Богу. Вiра Мухамеда ставить першу умову iстинного духовного життя на мiсце самого цього життя. Іслам не говорить людям: будьте досконалi, як Батько ваш небесний, тобто досконалi у всьому; вiн вимагає вiд них тiльки загального пiдкорення себе Богу i дотримання в своєму натуральному життi тих зовнiшнiх меж, якi встановленi божественними заповiдями. Релiгiя залишається тiльки незмiнною основою i нерухомою рамкою людського iснування, а не його внутрiшнiм змiстом, значенням i метою.
Якщо немає довершеного iдеалу, яка людина повинна здiйснювати в своєму життi своїми силами, то, значить, немає для цих сил нiякої певної задачi, а якщо немає задачi i цiлей для досягнення, то не може бути рушення уперед.
Ось iстинна причина, чому iдея прогресу, як i самий факт його, залишається чужою магометанським народам. Їх культура зберiгає чисто мiсцевий спецiальний характер i швидко вiдцвiтає без наслiдуваного розвитку. Свiт iсламу не породив унiверсальних генiїв, вiн не дав i не мiг дати людству "вождiв на шляху до досконалостi"[6]
. Це точка зору Вл. Соловйової, яка значною мiрою вiдображає тi умови, в яких знаходилися народи, що сповiдають iслам до початку ХХ ст. Але в цьому категоричному висловлюваннi присутня рацiональна i важлива для моєї роботи думка, що пояснює значну частку консерватизму прихильникiв iсламу, що в свою чергу дає можливiсть краще розумiти мусульманський мир. А будь-яке наближення до цього розумiння є метою даної роботи.
Арабськi завоювання супроводили важке поширення iсламу по миру, i в 630 р. завойована Мекка пiсля знищення зображення старих богiв стала священним центром мусульман, куди щорiчно в мiсяць зулхиджа (останнiй мiсяць року) здiйснюються паломництва. Ятриб (Медiна) залишився столицею об'єднаної держави. У тому ж 630 р. Мухамеду пiдкорилися кочовики внутрiшнiх областей Аравiї i мiсто Таїф. Арабське знання прагнуло до посилення своєї влади шляхом захоплення родючого Йемена i вторгнення бойових загонiв в областi Вiзантiї i Ірану. Вже споряджалися вiйська, але в 632 р. Мухамед раптово помер.[7]
Пiсля розбратiв через владу мiж старими прихильниками Мухамеда i мединским знанням був вибраний "заступник" пророка-халиф-купець Абу Бакр, тесть i друг Мухамеда. Надалi кожний правитель арабiв оголошував себе халiфом. Був закрiплений культ пророка Мухамеда, впорядкований Коран, записаний в основному вже за його життi, мiсяць прозрiння пророка – рамазан став часом мусульманського поста.[8]
Для позначення мусульманської держави використовується термiн "халiфат" ("наслiдування"). Бiльш того сучаснi автори приходять до висновку, що халiфат аж нiяк не зводиться до iндивiдуального права або привiлеї окремої особи на заняття поста голови мусульманської держави, а являє собою певну функцiю по здiйсненню верховної свiтської (полiтичної) влади i пiдтримцi вiри на рiвнi релiгiйної общини[9]
.
Основна частина.
Загальна характеристика мусульманського права.
Шарiат (мусульманське право) органiчно пов'язаний з iсламом, його вченням. Згiдно з енциклопедiєю "Шарiат – це звiт релiгiйних i правових норм, складений на основi Корану i Сунни (мусульманських священних переказiв), що мiстить норми державного, спадкового, карного i шлюбно-сiмейного права".[10]
Іншими словами, шарiат - це правовi розпорядження, невiд'ємнi вiд теологiї iсламу, тiсно пов'язанi з його релiгiйно-мiстичними уявленнями. Іслам розглядає правовi встановлення як частку єдиного божественого закону i порядку. Звiдси наказам i заборонам, що складають норми шарiата, також приписується божественне значення.
догматику i мораль. Внаслiдок норми шарiата (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспiльнi ( "людськi") вiдносини, а з iншою – визначали вiдносини мусульман з Алахом (iбадат). Введення в шарiат божественного проведення i релiгiйно-етичного початку знайшло своє вiдображення в своєрiдностi розумiння права, а також оцiнцi правомiрної i неправомiрної поведiнки. Так, тiсний зв'язок права з теологiєю iсламу знайшов своє вираження у встановленнi в шарiатi п'яти видiв дiй мусульманина, яким додававались в рiвнiй мiрi правове i морально-релiгiйне значення:
– обов'язковi,
– що рекомендуються,
– дозволенi,
– покарання без застосування;
– забороненi i що пiдлягають покаранню.
Визнання божественного зумовлення в шарiатi з неминучiстю породила i велику значимiсть питання про свободу волi мусульманина i її межi. Релiгiйно-фiлософськi школи, що Стикнулися з цього приводу зайняли рiзну позицiю. Так, одна з цих шкiл (джабарiти) взагалi заперечувала свободу волi людини[11]
.
Норми, що мiстять також обов'язки, визначили все життя правовiрного мусульманина (щоденне здiйснення молитви, дотримання поста i правил поховання i т. iн.). Не випадково особливiстю норм, що складають шариат, є те, що вони застосовуються тiльки до мусульман i у вiдносинах мiж мусульманами. Ранньому iсламу i шариату були властивi норми, висхiднi ще до громадського ладу, утримуючi елементи колективiзму, милосердя, турботи про калiк. Але в шарiатi знайшли своє вiдображення i уявленнi про безсилля людини перед богом, про витiкаючу звiдси споглядальнiсть i покiрнiсть. У Коранi особливо пiдкреслювалася необхiднiсть для мусульманина виявляти терпiння i упокорювання: "Терпiння, адже Алах з терплячими". Таким же чином в шарiатi закрiплявся обов'язок мусульманина пiдкорятися халифу i державної влади: "Корiться Алаху i корiться посланцю i тим, що мають владу серед вас".
мусульманське право на перший план висувало не територiальний, а конфесiальний принцип. Мусульманин, знаходячись в будь-якiй iншiй країнi, повинен був дотримуватись шарiату, зберегти вiрнiсть iсламу. Поступово з поширенням iсламу i перетворенням його в одну з основних релiгiй свiту шарiат став своєрiдною свiтовою системою права[12]
.
Як конфисiональне право шарiат вiдрiзнявся вiд канонiчного права в країнах Європи в тому вiдношеннi, що вiн регулював не суворо окресленi сфери суспiльного i церковного життя, а виступав в якостi всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в багатьох країнах Азiї i Африки. Згодом норми шарiата вийшли далеко за межi Ближнього i Середнього Сходу, розповсюдилися на Середню Азiю, на Пiвнiчну, частково Схiдну i Захiдну Африку, на ряд країн Пiвденно-Схiдної Азiї. Однак таке бурхливе i широке поширення iсламу i шарiату викликало i все бiльший вияв в ньому мiсцевих особливостей i вiдмiнностей при тлумаченнi окремих правових iнститутiв. Так, згодом з твердженням двох головних напрямкiв в iсламi вiдповiдним чином стався розкол в шарiатi, де нарiвнi з ортодоксальним напрямом (суннiзм) виник i iнший – шиiзм.[13]
Джерела мусульманського права.
Коран.
Найважливiшим джерелом шарiата вважається Коран (вiд араб. "яскраво-червоний-куран" - "читання вголос", "повчання") – священна книга мусульман, що складається з притч, молитов i проповiдей, вимовлених Мухамедом мiж 610 i 632 рр. Дослiдники знаходять в Коранi положення, запозиченi з бiльш раннiх правових пам'ятникiв Сходу i iз звичаїв доiсламскої Аравiї.
Спочатку пророчi прозрiння передавалися в общинi усно, по пам'ятi. Деякi з них вiруючi записували з власнiй iнiцiативи поки, нарештi, в Медiне по вказiвцi Мухамеда не стали вестися систематичнi записи. Канонiзування змiсту Корану i складання остаточної редакцiї сталося при халiфє Алiфi (644-656 рр.). Коран наказує арабам покинути "звичаї батькiв" на користь правил, встановлених iсламом. У самому Коранi його правова значущiсть визначається таким чином: "Отже, ми ниспослали його як арабський судебник"[14]
.
Коран складається з 14 роздiлiв (сур), розчленованих на 6219 вiршiв (аята). Велика частина цих вiршiв має мiфологiчний характер, i лише бiля 500 вiршiв мiстять розпорядження, що вiдносяться до правил поведiнки мусульман. При цьому не бiльш нiж 80 з них можна розглядати як власне правовi (в основному це правила, що вiдносяться до браку i сiм'ї), iншi торкаються релiгiйного ритуалу i обов'язкiв[15]
.
Велика частина положень Корану носить казуальний харктер i являє собою конкретнi тлумачення, данi пророком в зв'язку з окремими випадками. Але багато якi встановлення мають вельми невизначений вигляд i можуть мати рiзне значення в залежностi вiд того, який змiст в них вкладається. У подальшiй судово-богословськiй практицi i в правовiй доктринi внаслiдок досить вiльного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерiдко i у взаємовиключаючих правових розпорядженнях[16]
.
Іншим авторитетним i обов’язковим для всiх мусульман джерелом права була Сунна ( "священний переказ"), що складається з численних розповiдей (хадiсiв) про думки i вчинки самого Мухамеда. У хадiсах також можна зустрiти рiзне правове нашарування, що вiдображає розвиток соцiальних вiдносин в арабському суспiльствi. Остаточне редагування хадiсiв було здiйснене у IX ст., коли були складенi в ортодоксальних збiрниках сунни, найбiльшу популярнiсть з яких отримав Бухарi (помер в 870 р.). З сунни також виводяться норми шлюбного i спадкового, судового права, правила про рабiв i т. iн. Хадiси сунни, незважаючи на їх обробку, мiстили багато суперечливих положень, i вибiр найбiльш "достовiрних" цiлком вiдносився до розсуду богословiв-правознавцiв i суддiв. Вважалося, що мають силу лише тi хадiси, якi були переказанi прихильниками Мухамеда, причому, на вiдмiну вiд суннiтiв, шиiти визнавали дiйсними лише тi хадiси, якi сходили до халiфу Алi i до його прихильникiв[17]
.
Таким чином, "Сунна посланця Алаха" (повна назва Сунни) - зведення текстiв, що описують життя Мухамеда, його слова i справи, а в широкому значеннi - збiрник благих звичаїв, традицiйних встановлень, доповнюючий Коран i шановний нарiвнi з ним як джерело вiдомостей про те, яка поведiнка або думка є богоугодною, правовiрною. Навчання Сунни – важлива частина релiгiйного виховання i освiти, а знання Сунни i проходження їй - один з головних критерiїв авторитетних ватажкiв вiруючих[18]
.
Третє мiсце в iєрархiї джерел мусульманського права займала Іджма, яка розглядалася як "загальна згода мусульманської общини". Нарiвнi з Кораном i Сунной вона вiдносилася до групи авторитетних джерел шарiата. Практично Іджма складалася з спiвпадаючих думок з релiгiйних i правових питань, якi були висловленi прихильниками Мухамеда або згодом найбiльш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (iмамами, муфтiями, муджатахiдами). Іджма розвивалася як у виглядi iнтерпретацiй тексту Корану або Сунни, так i шляхом формування нових норм, якi вже не зв'язувалися з Мухамедом. Вони передбачали самостiйнi правила поведiнки i ставали обов'язковими внаслiдок одностайної пiдтримки муфтiїв i муджатахiдфiв.
Такий спосiб розвитку норм мусульманського права отримав назву "iджтiхад". Правомiрнiсть Іджми як одного з основних джерел шарiата виводилася з вказiвки Мухамеда: "Якщо ви самi не знаєте, спитаєте тих, хто знає".
Велика роль Іджми в розвитку шарiата полягала в тому, що вона дозволяла правлячiй релiгiйнiй верхiвцi Арабського халiфата створювати новi правовi норми, пристосованi до умов феодального суспiльства, що мiняються, що враховують специфiку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шарiат, примикала i фєтва – рiшення i думки окремих муфтiїв з правових питань.[19]
Одним з найбiльш спiрних джерел мусульманського права, що викликає гострi розбiжностi мiж рiзними напрямками, був кияс – рiшення правових справ. Згiдно киясу правило, встановлене в Коранi, Суннi або Іджмi, може бути застосовано до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тiльки дозволяв швидко врегулювати новi суспiльнi вiдносини, але i сприяв звiльненню шарiата в цiлому рядi моментiв вiд теологiчного нальоту.
Як додаткове джерело права шарiат допускав i мiсцевi звичаї, що не вiйшли безпосередньо в саме мусульманське право в перiод його становлення, але що не суперечили прямо його принципам i нормам. При цьому признавалися правовi звичаї, що склалися в самому арабському суспiльствi (урф), а також у численних народiв, пiдкорених внаслiдок арабського завоювання або ж що зазнали в бiльш пiзнiй час впливу мусульманського права (арати), зокрема у народiв, що населяють нашу країну[20]
.
Фiрмани, кануни.
І нарештi, похiдним вiд шарiата джерелом мусульманського права були накази i розпорядження халiфов – фiрмани. У подальшому в iнших мусульманських державах з розвитком законодавчої дiяльностi як джерело права стали розглядатися i грати все зростаючу роль закони – кануни. Фiрмани i кануни також не повиннi були суперечити принципам шарiата i доповнювали його передусiм нормами, що регламентують дiяльнiсть державної влади з населенням[21]
.
Заключна частина.
Отже, пiдводячи пiдсумки роботи хочу узагальнити: детально розглянуто процес виникнення i формування iсламу, придiлена велика увага батьковi "релiгiї покiрних" – пророку Мухамеду, представлена загальна характеристика шарiата i розглянутi основнi його джерела.
"будинку поклонiння" пророку пiсля молитви були запропонованi три чашi: одна з медом, iнша з вином i третя з молоком,- i вiн вибрав з них останню. Мiж язичницькою чуттєвiстю (мед) i християнською духовнiстю (вино) iслам дiйсно є здоров'я i тверезе молоко: своїми загальнодоступними догматами i заповiддями вiн живить народи, що покликанi до iсторичної дiї, але не зрозумiли вищих iдеалiв людства[22]
.
Список використаної лiтератури.
1. Религии мира. Енциклопедия. т. 6. Москва "Аванта +". 1996р.
2. Будда. Конфуций. Магомед. Франциск Ассизский. Савонарола. Бiблiографiчна бiблiотека Ф. Павленкова. Москва. Республика. 1995р.
3. История государства и права зарубежних стран. Пiдручник пiд ред. П. Н. Галазни. Москва. Юридичская литература. 1980р.
4. Ислам. Проблеми идеологии, права, политики и економики. Пiд ред. М. Ф. Ким. Москва. Наука. 1985р.
5. Юридическая енциклопедия под ред. М. Ю. Тихомирова. М. 1997р.
6. История государства и права зарубежних стран. Пiд ред. О. П. Жiдкова. ч. 1 Норма. Москва. 1996р.
[1]
(2) стор. 210.
[2]
(1) стор. 511-512.
[4]
(1) стор. 520.
[5]
(1) стор. 516.
[6]
(2) стор. 209-210.
[7]
(3) стор. 438.
[9]
(4) стор. 140.
[11]
(6) стор. 417-418.
[12]
(6) стор. 419.
[13]
(6) стор. 419.
[14]
(2) стор. 165-166.
[15]
(6) стор. 420.
[19]
(6)т стор. 421.
[20]
(6) стор. 422.
[21]
(6) стор. 422.
[22]
(2) стор. 209.
| 
