Виникнення i раннiй перiод християнства
Реферат на тему:
Виникнення i раннiй перiод християнства
Християнство
Християнство — велика свiтова релiгiя. У ходi свого iсторичного розвитку вона розпалася на три великi галузi: православ'я, католицтво i протестантизм, кожна з який, у свою чергу, має напрямку, плини i церкви. Незважаючи на iстотнi розходження мiж вiруючими цих плинiв i церков, їх усiх поєднує вiра в Ісус Христа — Сина Божого, що прийшов на Землю, що приняли страждання в iм'я спокути людського грiха i вознесшегося на небо. На Землi живе бiльш мiльярда послiдовникiв християнства. На основi християнства виросли сучаснi європейська й американська цивiлiзацiї, бiльш тисячi рокiв пройшло з тих пiр, як християнство в його православному рiзновидi затвердилося в Росiї. У суспiльному, державному i культурному життi нашої країни християнство грало i грає донинi виняткову роль. Без знання основ християнства неможливо зрозумiти коренi цивiлiзацiї, особливостi iсторiї багатьох країн свiту, культуру рiзних епох i народiв, росiянку культуру. Вивчати християнство можна все життя, тому що воно являє собою величезний найбагатший свiт, скарбницю мудростi, краси, джерело глибоких почуттiв i переживань.
Виняткова роль християнства у свiтовiй i вiтчизнянiй iсторiї визначила його мiсце в цiй книзi: п'ять тем iз тринадцяти присвяченi християнству.
бiльшiсть людств живе по лiточисленню «вiд Рiздва Христова» (хоча точна дата народження Ісуса Христа, видимо, на кiлька рокiв розходиться з «нульовим» роком). Прихiд «нової ери» — явно не просто довiльна нульова крапка вiдлiку на лiнiї часу. Це дiйсний час глобального перевороту в людськiй iсторiї, час, коли над людством запалилася i засяяла нова зiрка.
Християнство зародилося в землях Древньої Палестини. Ви вже знаєте про трагiчну долю давньоєврейського народу, що пройшов через важкi iспити. Держави древнiх євреїв, Іудея й Ізраїль, знаходилися в станi затяжної кризи i пiддавалися ударам вавилонян, персiв, вiйськ Олександра Македонського. Зсередини їхня колишня могутнiсть пiдточувалася звадами, самоправнiстю правителiв, невгамовним прагненням жителiв до збагачення. У серединi I в. до н. е. сюди прийшли новi жорстокi завойовники — римляне, а земля древнiх євреїв стала провiнцiєю Римської iмперiї. Єврейський народ виявився у своїй значнiй частинi розкиданий по свiтi (перiод дiаспори, згадаєте матерiал теми VI), а єдиний храм iудеїв у Єрусалимi був зрештою зруйнований до пiдстави.
Релiгiя древнiх євреїв, як ви пам'ятаєте, була монотеїстичної. У давньоєврейському суспiльствi тiєї епохи iснувала думка, що всi страждання й iспити, що випали на частку богоизбранного народу, посланi йому Богом за численнi грiхи, за вiдхилення вiд Моисеева закону. Важка доля єврейського народу — також наслiдок його богоизбранности: тому, кому багато дається, з того багато i строго запитується! Древнiй iудаїзм знаходився в станi глибокої кризи, так само як i державна, i громадське життя євреїв. Не випадково в iудаїзмi з'явилися плини — секти, що вiдбивали рiзноманiття настроїв i пошукiв у духовному життi. Це були фарисеї, що прагнуть буквально i ревниво випливати релiгiйної традицiї предкiв, саддукеи, що спиралися тiльки на закон Мойсея, що не вiрили в загробне життя i подчеркивавшие вiльну волю людини, ессеи, що вiрили в загробне життя, прийдешнє Воскресiння з мертвих i ждавшие приходу Месiї, Рятiвника, що от-от повинний був вiдбутися, Чекання деякої великої подiї як би витало в наелектризованому повiтрi тiєї епохи. Навкруги лилася кров, гинули безневиннi жертви, увесь навколишнiй свiт знаходився в дуже рухливому, нестабiльному станi. Тривога, чекання, страх i непевнiсть у майбутньому, неминучiсть змiн — от психологiчне тло, на якому виникло християнство.
Свята Земля — земля Авраама, Давида i Соломона — завжди була своєрiдним «iсторичним перехрестям» завдяки своєму географiчному положенню. Вона як би зв'язувала рiзнi свiти i цивiлiзацiї — Схiд з його найдавнiшими iсторико-релiгiйними коренями, пiвнiч Африки зi згаслою цивiлiзацiєю Древнього Єгипту, Пiвденну Європу з культурою античностi. Древнешумерские сказання про «великий потоп», розповiдi про Заратустре, мiфи про Исиде й Осирисе, про богиню Иштар, фiлософiя Платона, Аристотеля, епiкурейцiв i стоїкiв1
i багато чого iншого могли одночасно зiйтися в цiй географiчнiй крапцi у видi пам'ятникiв писемностi, усних переказiв. У мiфах про умираючi i богiв, що воскреють, потопi, у дуалiстичних навчаннях (див. тему II) про добро i зло, про страждання, про богочеловеке, у фiлософських мiркуваннях про моральнiсть людство обережне, повiльно i поступово йшло до християнства, передчуваючи i передбачаючи його. І все це ожило, почало рухатися завдяки тому, що зв'язку мiж культурами стародавностi стали на рубежi нашої ери бiльш тiсними i багатогранними. Один тiльки похiд Олександра Македонського означав величезне пересування мас людей iз заходу на схiд i назад. А римськi завоювання!.. Якщо ви уважно подивитеся на карту, то самi переконаєтеся, що Святу Землю дiйсно можна назвати «iсторичним перехрестям» Древнього свiту.
Майже одночасно з початком християнства в Олександрiї (Пiвнiчна Африка) з'явилася дуже важлива i характерна фiлософська школа, з навчання якої безпосередньо випливають деякi важливi iдеї християнського свiтогляду. Це школа Филона Олександрiйського (ок. 25 р. до н. е. — ок. 50 р. н. е.). Зв'язуючи деякi положення iудейської релiгiї з грецькою фiлософiєю (Платон, стоїки, Пифагор), Филон розробив навчання про деякого посередника мiж Богом i людьми. Інодi вiн зображувався у видi «намiсника Божия» на Землi, а частiше — у видi вищої iдеї, що по-древнегречески звучить як Логос (букв, iз гр. слово). Вiдкрийте Євангелiє вiд Іоанна. Першi його рядки — «Спочатку було Слово, i Слово було в Бога, i слово було Бог». Це збiг безумовний не випадкове, так само як i збiг iз християнським навчанням про те, що Христос прийшов у свiт як «Помазаник Божий», посередник мiж Богом i людьми.
Основи християнського вiровчення
У центрi християнства знаходиться фiгура Ісуса Христа, якого називають Месiєю (з iн. -евр. помазаник, тобто присвячений, що одержав божественну благодать). Грецьке слово Христос — буквальний переклад слова Месiя. Ім'я Ісус (чи Иегошуа) буквально означає «Яхве-Спаситель» (як ви вже знаєте, Яхве — одне з iмен єдиного Бога в древнiх євреїв).
Ісус походив з колiна Иудина (див. главу VI) i був нащадком знаменитого царя Давида. Його народження пророчив ангел (архангел) Гаврило, що з'явився його матерi — дiвi Марiї. Марiя з чоловiком, старим теслею Йосипом, жила в невеликому палестинському мiстечку Назарете (у провiнцiї Галилея). Однак дитина Ісус, як ви напевно знаєте, з'явився на свiтло не в будинку батькiв, а в хлiву, серед домашнiх тварин i пастухiв у мiстi Вифлееме, куди його батьки вiдправилися в зв'язку з що проводилася римлянами переписом населення (Йосип походив з Вифлеема). Волхви (схiднi жрецы i маги) i пастухи, притягнутi свiтлом зiрки, що зажегли в небi, i ангельським хором, першими прийшли поклонитися божественнiй дитинi. На сороковий день життя дитини, по iудейському звичаї, Марiя принесла Ісус у храм для присвяти Богу. Глибокий старець Симеон (Богоприимец) зустрiв Марiю з дитиною в двер. Усе своє довге життя вiн очiкував пришестя Месiї, i от Рятiвник — «свiтло в одкровення мов»1
(язичникiв) перед ним. Тепер Симеон може спокiйно вмерти...
на себе увага той факт, що життєпис Ісуса Христа на цьому як би переривається, i наступний епiзод вiдноситься вчасно, коли йому вже бiля тридцяти рокiв. Цей епiзод — водохрещення Ісуса у водах рiки Йордан, що зробив пророк нової вiри Іоанн Хреститель. При водохрещеннi над головою Ісуса з'явився Дух Святої в обличчя голублячи i роздався глас Божий: «Се є Син мiй улюблений». Так одночасно знайшли себе три iпостасi (букв, iз гр. три обличчя, три сутностi) єдиного Бога, у которого вiрять християни: Бог-Батько, Бог-Син i Бог-Дух Святої. Потiм Ісус вiддаляється на сорок днiв у пустелю (у пам'ять про це встановлено сорокадневный посада, разом з Жагуч тижден складов Велик посад, дотримуван бiльшiст християнин перед свят Великден). У пустелi Христа спокушав Сатана, пропонуючи йому влада i багатство, але Ісус устояв проти спокус.
З цього часу починається трирiчна епопея мандр Ісуса по землях Палестини з проповiдями нового навчання. Ісус робить чудеса, зцiляючи хворих, воскрешаючи мертвих. Христос спiлкується зi знедоленими, грiшниками, прощаючи їхнi грiхи i вiдкриваючи їм шлях до порятунку. Одна з вершин його проповiдей — знаменита Нагорна проповiдь, що починається словами: «Блаженнi злиденнi духом» (тобто блаженнi тi, котрi не вважають себе духовно самодостатнiми, а приймають «духовну їжу» вiд Ісуса Христа). Далi в Нагорнiй проповiдi викладаються основнi положення християнського навчання i християнської моральностi: блаженнi плачучi (над своєю недосконалiстю, над своїм грiхом), блаженнi лагiднi, прагнучi правди, милостивi, чистi серцем, блаженнi миротворцi, блаженнi вигнанi (потерпiлi) за правду, блаженнi поносимые i гнанi (за вiру христову) (див. Євангелiє вiд Матфея, роздiл 5).
Проповiдi Ісуса Христа викликали не тiльки увага i спiвчуття, але i гнiв, ворожнечу, у першу чергу з боку фарисеїв, що, як ви вже знаєте, виступали за буквальне проходження обрядам, замiняючи щиру i невигадливу вiру гординею i лицемiрством (звiдси пiшло вiдоме вираження «фарисействовать»). Служителi iудейської релiгiї не хотiли мати настiльки могутнього конкурента, яким був Христос. Вони заздрили, збирали злiсть i сiяли її в народi.
про цю подiю в церквi святкується день «Вхiд Господень у Єрусалим», чи Вербна недiля. Гiлочки верби в руках вiруючих нагадують квiти i пальмовi галузi, якими народ вiтав Ісуса. Протягом останньої (Жагучий) тижня земного життя Ісуса Христа щодня вiдбувалися дуже важливi подiї, що донинi пригадуються i шануються вiруючими. У п'ятницю, наприклад, пiд час великодньої вечерi з учнями (Таємна Вечеря), Ісус пророкує зрадництво одного з них (Іуди), а також свої земнi страждання i смерть. Христос подає своїм учням хлiб i вино, уособлюючи ними своє тiло i кров. Звiдси в бiльшостi християнських церков веде свiй початок таїнство евхаристии (iз гр. подяка) чи причащання (вiд слова частина). Вiруючi, укушати хлiб i вино, стають частиною «тiла Христова».
Ісус проводить нiч з учнями в Гефсиманском саду, куди приходять збройнi стражники, i за вказiвкою Іуди, що поцiлував Ісуса, вистачають його i ведуть на суд вищого iудейського священства. Учнi Христа виявляють слабiсть i розбiгаються. Суд присуджує Ісуса до смертi за проголошення себе Месiєю. Але вирок повинний бути затверджений намiсником римського iмператора — прокуратором (керуючим) Іудеї Понтiєм Пiлатом. Пiлат, сумнiваючись у винностi Христа, звертається до народу з проханням помилуватися пiдсудного на честь свята, але юрба кричить «Розiпни його!» i вимагає (по наущению первосвященикiв) вiдпустити не Ісуса, а убивцю Варавву. Так, сам народ, точнiше юрба, остаточно присуджує Христа до смертi.
Сонця i землетрусом.
У цьому найважливiшому епiзодi життєпису Христа укладений найглибший змiст: своїм стражданням на хрестi вiн искупляет «первородний грiх» (див. главу VI). Страждання Христа вiдкривають шлях людству до порятунку, що був закритий Богом з часiв грiхопадiння Адама. «Смертию смерть потоптавши i сущим у трунi живiт (життя) даровав» — печеться в православному великодньому канонi.
що Христос воскрес. Так давньоєврейське свято Великодня наповнився для християн новим змiстом — вiн став удень Воскресiння Христова.
учнiв проповiдувати навчання по усьому свiтi, Христос пiдноситься на небеса. Попередньо вiн пророкує своє «друге пришестя» з метою «судити живих i мертвих». На п'ятидесятий день пiсля Великодня на учнiв Христа — апостолiв пiд час молитви сходить Дух Святої у видi вогню. У такий спосiб завершилося явище свiту Трiйцi. Бог-Батько, створюючи свiт, поклав пiдставу Церкви, Бог-Син, з'явившись на Землю, створив Церкву, а Бог-Дух Святий ввiйшов у неї i дiє в нiй. У пам'ять про цьому православна церква вiдзначає свято святий Трiйцi.
Так розповiдається про життя Ісуса Христа в його життєписах — Євангелiях (iз гр. блага звiстка) i в Новозавiтнiй книзi Дiянь апостолiв. Це основа, прийнята всiма християнами. Вам необхiдно, звичайно, познайомитися з цими сюжетами бiльш докладно по тексту Євангелiй. Читайте i сопереживайте цiй вiчнiй i мудрiй книгам!
Джерела по iсторiї раннього християнства. Дискусiя про iсторичнiсть Ісуса Христа
Джерелом, з якого християни одержують духовну iнформацiю про Бога, земне життя Ісуса Христа, його учнiв i основах християнського навчання, є Бiблiя (букв, iз гр. книги). До складу Бiблiї входить безлiч книг Старого Завiту (до пришестя Ісуса Христа) i Нового Завiту (життя i навчання Христа i його учнiв — апостолiв). Бiблiя — строго канонiчна (канон iз гр. норма, правило) книга. Її християни називають Священним писанням, тому що вiрять у те, що вона, хоча написана конкретними авторами, але по вселянню самого Бога (шляхом божественного одкровення). Тексти, близькi по змiсту, що не ввiйшли в Бiблiю, вважаються апокрифiчними (iз гр. таємний, секретний).
грецького на латинський, давньослов'янський i сучаснi нацiональнi мови. Християнi включають до складу Старого Завiту i вважають священними набагато бiльше книг, чим iудеї (наприклад, деякi книги пророкiв). Мiж католиками, православними i протестантами також iснують розбiжностi з приводу Старого Завiту. Бiблiї, виданi в рамках цих християнських плинiв, трохи розрiзняються по складу i тексту. У Бiблiю католикiв i православних включено 11 неканонiчних, а на думку католицької церкви — канонiчних «другого порядку» старозавiтних книг (Товита, Юдифи, Маккавейские й iн.). Протестанти вiдносять їх до апокрифiчного. Справа в тiм, що давньоєврейського оригiналу цих книг не збереглося.
по стилi: очевидно, воно було написано пiзнiше (по спогадах, а не по безпосереднiх враженнях, як вважають дослiдники). Вiдома безлiч неканонiчних (апокрифiчних) Євангелiй, що не ввiйшли в Бiблiю. У ходi розкопок i пошукiв вчених у Єгиптi i на берегах Мертвого моря знайденi цiлi бiблiотеки таких апокрифiв. Деякi з них не суперечать канонiчним текстам i не забороняються християнськими церквями. Крiм чотирьох Євангелiй Новий Завiт мiстить ще 23 книги. Це опис дiянь апостолiв i їх вероучительные послання, а також сама загадкова i страшна книга — «Одкровення Іоанна чи Богослова Апокалiпсис» (апокалiпсис iз гр. одкровення). Автор цiєї книги ототожнюється з автором четвертого Євангелiя (але не усiма вченими i богословами!). У книзi розповiдається про прийдешню iсторiю людства, повної катастроф, воєн, епiдемiй, пiсля якої вiдбудеться вирiшальна битва (Армагеддон) Месiї iз сатаною. Перемога Месiї буде означати кiнець земної людської iсторiї, вiдродження мертвих. Вiдбудеться Страшний суд, у результатi якого грiшники потраплять у пекло, а праведники — у рай, зображуваний у видi Єрусалима — прекрасного мiста на небесах. Трактування Апокалiпсиса християнами дуже вiдрiзняється в залежностi вiд направ^ ления християнства i богословської школи: вiд символiчного розумiння описаних у цiй книзi подiй до буквального.
Усi книги Священного писання — безумовний авторитет для християн. При всiх розбiжностях їхнiх поглядiв Євангелiї — стрижнева основа християнського Священного писання. Однак деякi вченi, у першу чергу атеїстичного i матерiалiстичного напрямкiв, сумнiвалися i сумнiваються в iстинностi Священного писання. Вони посилаються на багато аргументiв, у тому числi внутрiшнi протирiччя в текстах священних книг. Цi ученi вказують на той факт, що майже не залишилося «зовнiшнiх джерел», що свiдчать про життя Ісуса Христа (тобто таких, котрi виходили б не вiд самих християн i в такий спосiб безперечно доводили би iсторичнiсть Христа). З погляду вiруючого християнина пошук доказiв буття Ісуса — абсолютно безглузде заняття (перечитайте притчу про Хом-невiруючий у Євангелiї вiд Іоанна, гл. 20). Усяка вiра тим i вiдрiзняється вiд рацiонального (щопроисходили за допомогою розуму) пiзнання свiту, що не вимагає доказiв. Але проте, ця суперечка йде i, iмовiрно, не має кiнцевого дозволу.
Утiм, у декiлькох древнiх текстах I в. н. е. (нехристиянських) згадується Месiя, Христос, християни. Серед них — книга iудейського iсторика Йосипа Флавiя «Іудейськi стародавностi», iудейський Талмуд (див. гл. VI), «Історiя» Тацита, життєпис iмператора Нерона, письменника Светония i деякi iншi тексти. Існує точка зору, що згадування про Христю можуть бути пiзнiшими вставками, зробленими християнами у своїх iнтересах. З пам'ятникiв, зв'язаних iз земним життям Ісуса Христа, збереглися Святi мiсця в Палестинi (об'єкт паломництва християн усього свiту), що включають Труну Господень, Хрест, на якому був розп'ятий Христос, i багато чого iншого. Збереглася плащаниця (у нее був обгорнений Ісус пiсля зняття з хреста). На плащаницi нiбито вiддрукувався лик Христа (нерукотворний образ). У пам'ять про це в кожнiм православному храмi є «своя» плащаниця з зображенням лику Рятiвника, що урочисто виносять у п'ятницю перед святом Великодня. Однак переконливих доказiв дiйсностi цих матерiальних пам'ятникiв немає.
з ким мали справу, а тому i не вiдбили факт явища Ісуса в iсторичнiй хронiцi. Усвiдомлення масштабу i величi цiєї подiї вiдбулося набагато пiзнiше. Не можна не погодитися з розумнiстю такої точки зору. Серед учених, що тяжiють до атеїстичної школи, iснують наступнi точки зору на iсторичнiсть Христа.
1. Образ Христа — мифологичен. Вiн є продуктом додавання декiлькох древнiх мiфiв (про Осирисе, Митрi, Заратустре й iн.).
2. Христос — лiтературний персонаж, що, як це часто буває з вiдомими лiтературними героями, початкiв жити своїм самостiйним життям.
Усi цi точки зору поєднує те, що вiдповiдно до них сам Христос i його життєписи є плiд людської фантазiї, деяка мудра казка. Природно, у радянський час цi погляди найбiльше активно пропагувалися. Однак бiльшiсть серйозних религиоведов виходять з факту безперечної iсторичностi Ісуса Христа.
Виникнення християнської церкви
як для iудейського священства, так i для римської влади. Римськi iмператори були язичниками i вели спосiб життя, прямо протилежний заповiдям Христа. Чималу роль у неприйняттi християнства грала i визначена iнертнiсть людської думки, моральна неготовнiсть людей до сприйняття нової релiгiї. Християнство являло пряму загрозу для влада iмущих того часу, воно було, як говорять культурологи, «контркультурой», що вiдстоювала себе в боротьбi, затверджуючи свою iстину стiйкiстю духу, словом i особистим прикладом.
Павло (колишнiй затятий язичник, що не був прямим учнем Христа, але, увiрувавши в нього, дуже багато зробив для роз'яснення у своїх проповiдях навчання Ісуса), Андрiй (распространявший християнство в рiзних країнах, у тому числi в Росiї, i за версiєю давньоруського лiтопису «Повести тимчасовий рокiв» Київ)., що основавший
прийшло їх «друге поколiння», потiм третє i т. д. Апостоли, на думку християн, несли не тiльки iстини навчання Христа, але i благодать (по гр. харизму), тобто особливу божественну силу, що передавалася через спецiальний священнодейственный акт рукоположения у священство. У католицтвi i православ'ї носiями i передавачами благодатi є священики (чим вони i вiдрiзняються вiд мирян). Протестанти ж вважають, що благодать може снизойти на будь-яку людину, i не визнають у цьому змiстi прiоритету священикiв.
У першi столiття християнства з'явилися християнськi святi — мученики i мученицi за вiру (Вiра, Надiя, Любов, Варвара, Катерина й iн.). Культ святих — людей, надiлених за праведнiсть i стiйкiсть особливими видатними властивостями i здiбностями, — дуже важливий у католицтвi й особливо в православ'ї.
(не обов'язкових). З християнської точки зору прийнято розрiзняти таїнство й обряд. Перше має божественне походження i зв'язане з внутрiшнiм духовно-моральним життям людини. В обряду — церковне походження, i вiн спрямований на життя i дiяльнiсть людини в реальному свiтi i суспiльствi.
Спочатку християни, гнанi владою iмперiї, збиралися для своїх молитов таємно, пiд покривом ночi (у пам'ять про це в православнiй церквi служится Всеношна, тобто богослужiння, що тривало в стародавностi «усю нiч»). Складалися тексти молитов i песнопений, затверджувався єдиний порядок ходу богослужiнь. Авторами «чинiв» (тобто тексту i послiдовностi найважливiших служб) виступали, як називають їхнi християни, Батьки церкви — найбiльш авторитетнi i заслуженi її улаштовувачi i святi. Це Василь Великий, Григорiй Богослов, Іоанн Златоуст i iн. Вони пережили доноси, гонiння., мандрiвки, але не тiльки зберегли i змiцнили вiру, але i заклали основи сучасної християнської церкви. Були створенi чини головної служби християнської церкви — лiтургiї (iз гр-. богослужiння), що у католикiв називається месою (бiльш докладно про це розказано в темах VIII, IX).
Для здiйснення богослужiнь у церквi з'явилися диаконы (букв, служителi), єпископи (зверху дивляться), тобто початку вимальовуватися система християнської церковної iєрархiї (букв, iз гр. священної влади). Згодом у християнськiй церквi установилися три ступенi священства: дьяконство, iєрейство i пресвитер-ство, що збереглися в православних i католикiв донинi. Священнослужителi називалися також, клiр (iз гр. жереб). Це може свiдчити о. тiм, що в раннiй християнськiй церквi священнослужителi вибиралися по жеребi з мирян. Однак ця назва могла мати й iнший вiдтiнок: клiр — жереб до особливого апостольського покликання, що дано далеко не всякому.
У першi столiття християнства зародилося i християнське чернецтво (вiд гр. монос один, монастир букв, вiдокремлене житло). Знаходилися люди, що за прикладом апостолiв вiдрiкалися вiд земних благ, служачи справi поширення нової вiри. Взагалi iдея помiрностi, самообмеження в iм'я духовного удосконалювання (а не як чи самоцiль засiб оздоровлення свого тiла!) дуже характерна для християнського навчання. Згадаєте хоча б перебування Ісуса Христа в пустелi. Однак жити в самообмеженнi може не кожна людина, що було вiдзначено ще древнiми мудрецями. Тому свiдомий шлях самообмеження, вiдходу вiд свiту,,пугь чернецтва — це шлях не для всiх, а тiльки для прагнучих до вищої святостi i внутрiшнi силЪи, що мають, для її досягнення.
— старець Антонiй Великий — жив у Єгиптi в III-IV вв. Вiн роздав своє майно i пiшов у пустелю, де боров з його демонами, що спокушали, що були у видi диких тварин. Прожив Антонiй бiльш ста рокiв. Поступово виникла й iдея колективного загального житiя ченцiв (так називана киновия). Засновником загальжитiйного чернецтва був Пахомий, також прозваний Великим. Вiн створив перший статут колективного чернечого життя.
У IV в. н. е. величезна Римська iмперiя розпалася на двох частин: Захiдну i Схiдну (Вiзантiю). Остаточний подiл вiдбулося в 395 р., однак занепад захiдної частини держави i столицi — Рима почала вiдчуватися набагато ранiш. Історiя Вiзантiї, як ви знаєте, мала довге продовження, а Захiдна Римська iмперiя упала пiд ударами варварiв деяким менш чим через сторiччя пiсля подiлу. Поступово вороже вiдношення римських iмператорiв до християнства стало мiнятися. З'являлося поступове усвiдомлення нової вiри i, що немаловажно, влади побачили в християнствi могутню силу, яку можна поставити собi на службу. З гнаної християнська церква перетворилася в найбiльш авторитетну, пануючу i державну. Рiшучий крок зробив у цьому напрямку римський iмператор Костянтин Великий (285—337 р.). Великий вплив зробила на Костянтина його мати Олена. Як розповiдає її житiє, вона спiвчувала християнам, зробила поїздку в Палестину, розшукала Труну Господень i Хрест, на якому був розп'ятий Ісус Христос (у пам'ять про це вiдзначається свято Спорудження Хреста Господня). За це Олена була прилiчена до лику святих.
Зберiгши значення язичества в iмперiї, Костянтин видав у 313 р. знаменитий Миланский едикт, що зрiвнював у правах християнство й iншi релiгiї. У православ'ї Костянтин прилiчений до лику святих як рiвноапостольний (тобто рiвний за значенням апостолам), у католицтвi вiн дуже поважаємо, але не вважається святим. Фактично пiсля правлiння Костянтина, при iмператорi Юлiанi (Вiдступнику), незважаючи на тимчасову утрату свого впливу, християнство затвердилося як державну релiгiю Римської iмперiї, а Вiзантiя стала оплотом схiдного християнства.
Найважливiшим принципом життя раннехристианской церкви був принцип соборностi, тобто принцип вiльного «збирання» безлiчi людей у єдиний церковний органiзм. Усi найважливiшi питання вiровчення i керування церквою зважувалися колективно на Всесвiтнiх соборах, що збиралися протягом IV-VIII вв. сiм разiв. На них з'їжджалися представники вищого духiвництва, делегованi своїми церковними громадами. Подальшi церковнi собори, починаючи з восьмого, вiдбувалися в обстановцi розбiжностей мiж схiдною i захiдною галузями християнської церкви. Пiсля остаточного розколу церковнi собори були вже не загальними i созывались тiльки католицькою церквою (хоча католики вважають їх всесвiтнiми).
Найважливiшим моментом, що визначав необхiднiсть соборiв, було вiдстоювання принципiв християнського вiровчення в гострiй боротьбi з iнакомислячими — єретиками (про це розказано в темi VIII). Кожен Всесвiтнiй собор був величезною подiєю в церковному життi i мав своїм результатом твердження нових догматiв (догма з гр. навчання, думка), тобто деяких визначених кiнцевих iстин, переданих шляхом божественних одкровень.
На перших двох соборах — Никейском (325 р.) i Константинопольському (381 р.) — склався християнський Символ вiри, тобто короткий виклад основних догматiв християнства. На Халкидонском (451 р.) i
Константинопольському (553 р.) був установлений культ Богоматерi, що має величезне значення як у католицтвi, так i в православ'ї. Не менш важливими є i рiшення iнших Всесвiтнiх соборiв.
Отже, якi ж найважливiшi догмати були встановленi на Соборах? Загальхристиянський (апостольський) Символ вiри ви знайдете в будь-якому православному молитвослове. Православна церква зберегла його' у тiм видi, у якому вiн був прийнятий на Никейском i Константинопольському соборах (католицький Символ вiри має з ним розбiжнiсть — див. тему VIII).
Християнi, вiдповiдно до Символу вiри, що складає з 12 членiв (частин), вiрять:
1. У єдиного Бога-Батька, Уседержителя, Творця Неба i Землi.
2. У єдиного Добродiї Ісуса Христа, Сина Божия, породженого вiд Бога-Батька (подiбно лучу вiд сонця) i єдиносущого Батька (тобто однiєї природи, однiєї iстоти з Богом-Батьком).
3. У те, що Ісус Христос утiлився (прийняв людське тiло) вiд Духа Святого i дiви Марiї i прийшов на Землю заради порятунку всiх людей.
4. У те, що Ісус був розп'ятий при Понтийском Пiлатi, страждав i вмер як людину i був похований. Ісус прийняв страждання за всiх людей, за їхнi грiхи.
5—6. У те, що Христос воскрес на третiй день, а потiм пiднiсся на небеса. Вiн має рiвну могутнiсть i славу з Богом-Батьком.
7. У те, що Ісус прийде на Землю друг раз, щоб судити живих i мертвих, котрi воскреснуть.
9. У Єдину, Святу (освячену Христом, що несе божественну благодать), Соборну (складену з вiльних особистостей — людей усiх часiв i народiв), Апостольську (сохраняющую наступнiсть вiд апостолiв) Церква.
10. У таїнство водохрещення.
11. У майбутнє Воскресiння мертвих.
|
