Агресія у відповідь. Помста як вид агресії

Агресiя у вiдповiдь. Помста як вид агресiї Р Е Ф Е Р А Т на тему: «Агресiя у вiдповiдь. Агресiєю називається фiзична або вербальна поведiнка, направлена на завдання шкоди кому-небудь. Агресiя може проявлятися в прямiй формi, коли людина не схильна приховувати своєї агресивної поведiнки вiд оточуючих – тодi вона безпосередньо i вiдкрито вступає в конфронтацiю з кимсь з оточуючих, висловлює в його бiк погрози або проявляє агресивнiсть в дiях. В частковiй мiрi агресiя приховується пiд маскою неприязнi, єхидства, сарказму або iронiї, якi таким чином створюють певний тиск на жертву. А тому можна сказати, що агресiя являє собою таку форму поведiнки, яка мiстить у собi зумисну образу або завдання шкоди iншiй живiй iстотi, яка не бажає подiбного ставлення до себе. Видiляють наступнi види агресивних дiй: 2) непряма агресiя (злобнi наклепи, жарти, спалахи лютi, що проявляються в криковi, тупаннi ногами - i т. д.); 3) схильнiсть до роздратування (готовнiсть до прояву негативних почуттiв при найменшому збудженнi); 4) негативiзм (опозицiйна манера поведiнки – вiд пасивного опору до активної боротьби); Поняття агресiї стало результатом синтезу загальнобiологiчних i фiлософських теорiй, а тому невипадково, що найбiльш повно погляди на природу агресiї ми знаходимо в представникiв психоаналiзу, бiологiчної науки, психологiв. В цьому планi видiляються двi на перший погляд протилежнi точки зору на природу людської агресивностi: розгляд агресiї в якостi позитивного, конструктивного, творчого начала i її розумiння як деструктивної сили. Проте цi два аспекти насправдi являють собою рiзнi гранi одного i того ж феномену, якi знаходяться в складному динамiчному взаємозв’язку. Так, видатний бiолог Лоренц[1] (1963), який внiс внесок в вивчення агресивностi, притримувався переважно позитивного погляду на її значення в життi бiологiчних iстот. Вiн вважав, що природа агресивностi являється iнстинктивною. Агресiя, на думку К. Лоренца, являє собою бiологiчно визначений паттерн поведiнки i таким чином є iнструментом боротьби за виживання. При цьому вона може проходити через болючу трансформацiю, перетворюючись з конструктивної сили в феномен деструкцiї i жорстокостi. К. Меннiгер (1942) також вiдносив агресiю до позитивних бiологiчних явищ, вважаючи, що вона витiкає з деструктивного iнстинкту. Але, на противагу К. Лоренцу, вiн розглядав iнший вектор якiсної трансформацiї агресiї – її позитивна сутнiсть витiкає саме з її деструктивної складової – як прагнення органiзувати хаотичний матерiал. Деструктивна природа агресивностi допомагає досягнути такої органiзацiї матерiалу, оскiльки для неї вимагається «атака проти оточення людини». Так фермер «бореться з землею, травить комах…» Таким чином агресiя цiлком визначено трактується як заздалегiдь агресивна сила, але саме цiй деструктивностi й вiдводиться позитивна роль. Значення агресивностi за таких умов полягає в виконаннi важливого завдання – пiдтримання життєдiяльностi виду, необхiдного рiвня боротьби за його самозбереження. силою. З врахуванням цього основнi погляди на природу агресiї тепер можна згрупувати наступним чином: 1. Розумiння агресiї як необхiдного руйнування. 2. Розумiння агресiї як похiдної дiяльностi по створенню життя i контролю виживання. 3. Розумiння агресiї як потужного i нерозривного зв’язку двох фундаментальних iнстинктiв – смертi i життя, руйнування i любовi. В практичнiй психологiї рiзнi види агресивних дiй можуть бути зумовленi рiзними факторами i можуть входити в структуру рiзних типiв девiантної поведiнки. Найбiльш яскравий вид агресiї – фiзична агресiя у виглядi нападу на жертву – переважно вiдображає кримiнальну поведiнку, хоча може зустрiчатися i в iнших випадках. Агресивнiсть психiчно хворих i осiб з психiчною патологiєю у виглядi психопатологiчного i патохарактерологiчного типiв вiдхилень поведiнки вiдрiзняється особливостями мотивацiї i симптоматикою захворювання, а кримiногенне значення психiчних аномалiй полягає в тому, що вони при вирiшальнiй ролi соцiально набутих особливостей особи, взаємодiючи з ними, полегшують здiйснення злочину, виступаючи не стiльки причиною, як внутрiшньою умовою… форму агресiї злий намiр нанести комусь шкоду вiдсутнiй, тодi як при неконструктивних вiн являється основою вибору саме даного способу взаємодiї з людьми. Конструктивна форма агресiї може бути названою також псевдоагресiєю. Е. Фром [11] описує в рамках псевдоагресiї незловмисну, iгрову, оборону, iнструментальну, агресiю як самоствердження. Переважно так звана конструктивна агресiя зустрiчається при таких психопатологiчних синдромах, як астенiчний (церебростенiчний, неврастенiчний) i iстеричний. 2. Теорiї агресiї 2. 1. Бiологiчна теорiя агресiї. Згiдно до поглядiв прихильникiв бiологiчного напрямку в вивченнi агресiї, головним представником якого є К. Лоренц [7], агресiя є вродженою властивiстю людини. Дещо спрощуючи природу його реакцiй i поведiнки, i припускаючи їх подiбнiсть до поведiнки людини, етологи надають агресiї людини значення основного внутрiшньовидового iнстинкту. Агресiя (згiдно до цiєї теорiї) є iнстинктивним проявом, близьким до iнстинктiв тварин, спрямованим на збереження виду. Крiм агресивного iнстинкту, людина, як i тварина, також володiє iнстинктом, який забороняє умертвляти собi подiбних. Чим бiльш серйознi пошкодження свої жертвi може нанести тварина, тим бiльш розвинуте в неї заборонне начало в проявах жорстокостi до представникiв свого виду. Звiдси зрозумiло, що в порiвняннi з небезпечними хижаками в людини механiзм заборони жорстокостi щодо собi подiбних розвинутий слабо. К. Лоренц констатує, що в людини агресивний iнстинкт переважає над iнстинктом стримування. Достатньо скептично оцiнюючи рiвень еволюцiї людини, його здатнiсть керувати своєю поведiнкою, К. Лоренц, менше з тим, вважав, що людина, навiть незважаючи на iнстинктивну природу її агресивностi, здатна контролювати (в певних межах) власну жорстокiсть. Це положення являється важливою передумовою подiлу агресiї на позитивну i негативну. Згiдно Лоренцу агресiя з позитивного фактору може перетворюватися в негативно-руйнiвний, але людина здатна запобiгти такому розвитку. Своєрiдними блокаторами агресiї, на думку Лоренцо, є любов, дружба, здiйснення яких-небудь iнших дiй, не пов’язаних з насильством. 2. 2. Психоаналiтична теорiя агресiї з нервово-психiчним напруженням, в той час як задоволення є результатом розрядки цього напруження. В раннiх роботах Фрейда агресивнiсть пов’язувалася з подоланням перешкод на шляху отримання задоволення, або як реакцiя на блокування, придушення статевого потягу. Вiн надавав великого значення процесам ранньої сексуальностi, пов’язаним з оральними i анальними рефлексами. Дитячi сексуальнi конфлiкти, що виникають в цей перiод розвитку людини, якi зумовленi порушенням актiв дефекацiї i сечовипускання, можуть призводити до накопичення агресивного потенцiалу. Але оскiльки згiдно до поглядiв Фрейда всi людськi прагнення витiкають з Еросу – життєствердної сили сексуальностi i любовi, агресiя являється позитивним фактором, який сприяє подоланню перешкоди енергiї лiбiдо. Разом з тим таке розумiння агресiї ставить її в залежне, вторинне по вiдношенню до лiбiдо, положення – вона стає лише реакцiєю, а не фундаментальною властивiстю людської природи. став говорити про два первинних iнстинкти i про доповнення до творчого iнстинкту сексуальностi i любовi лiбiдо: вiн ввiв поняття другого первинного iнстинкту – Танатоса. «Я вважаю, що потрiбно розрiзняти два види потягiв, причому перший вид – сексуальний потяг або ерос – значно помiтнiший i бiльш доступний для вивчення.. (…) Виявити другий вид потягiв коштувало нам немалих зусиль; наостанок ми прийшли до висновку, що типовим прикладом їх слiд вважати садизм. Базуючись на теоретичних, пiдкрiплених бiологiєю, висновках, висунемо гiпотезу про потяг до смертi, завданням якого є повернення всiх живих органiзмiв в неживий стан…» [10, с. 36]. Танатос, iнстинкт смертi, несе таким чином в собi енергiю деструкцiї, або термiнацiї життя. Інстинкт смертi, на думку Фрейда, знаходить таким чином своє вираження в агресiї, деструкцiї. Згiдно з таким трактуванням агресiя стає (разом з лiбiдо) основним життєвим iнстинктом. Психоаналiтики-постфрейдисти, розглядаючи агресiю в якостi фундаментальної психiчної сили, на вiдмiну вiд Фрейда, говорили про її адаптивну i творчу роль В цьому їхнi погляди до певної мiри спiвпадають з бiологiчним пiдходом до вивчення агресiї, в т. ч. з поглядами Лоренца. Вiдомий психiатр С. Гроф, систематизувавши результати великої кiлькостi емпiричних дослiджень, створив теорiю перинатальних матриць (1985). Разом зi вже наведеними концептуальними пiдходами до аналiзу психопатологiї дана теорiя допомагає в розкриттi багатьох механiзмiв насильних i жорстоких дiй, якi ранiше здавалися непридатними до осмислення. Концепцiя Фрейда про виникнення агресивностi допомагає зрозумiти деякi закономiрностi її формування на бiографiчному рiвнi життєвої iсторiї iндивiда. Це стає можливим при детальному дослiдженнi i спiвставленнi подiй, що сталися вже пiсля народження: мова йде про першi мiсяцi i роки життя. Проте, крiм бiографiчного етапу розвитку психiки, iснує i такий її перiод, який включає в себе всi подiї родового процесу, в яких людина приймає участь ще до своєї появи на свiт. Констатуючи безсумнiвний факт специфiчностi для людини iнстинкту злiсної руйнiвностi i тенденцiю до її зростання С. Гроф вiдзначає, що з допомогою iснуючих теорiй агресiї, в т. ч. i психоаналiтичних, неможливо пояснити потужнiсть цих iмпульсiв. Звичайно, в деяких випадках ця потужнiсть прямо пов’язана або з психiчною хворобою (шизофренiєю, епiлепсiєю, i т. д.), або з травмуючими бiографiчними подiями дитячого вiку. Проте в бiльшостi випадкiв таких пiдстав не знаходиться, але менше з тим ми все-одно бачимо явну невiдповiднiсть сили агресiї i причини, що її викликала. Теорiя перинатальних матриць застосовна в основному до агресiї, що витiкає з руйнiвного садистського iнстинкту. Так звана iнстинктивна, доброякiсна агресiя (за Е. Фромом) вiдноситься до психологiчно зрозумiлих реакцiй i в бiльшостi випадкiв не вимагає додаткового пояснення з точки зору глибини мотивацiї. На вiдмiну вiд захисно-агресивних вчинкiв садистська жорстокiсть не може бути повнiстю виправдана нi з позицiй теорiї конфлiктiв, нi з позицiї психоаналiтичної теорiї. С. Гроф бачить витоки величезної потужностi руйнiвних iмпульсiв в специфiцi родової травми. Вона включає в себе, в т. ч., стискання родових шляхiв пiд час акту родiв, що згодом знаходить своє вiдображення в такому агресивному феноменi, як «задушливий гнiв». В процесi бiологiчного народження плiд проходить декiлька стадiй, долаючи опiр родових шляхiв, вiдчуваючи важкий фiзичний i емоцiональний стрес. В актi народження проходить безсвiдомий запис всiх цих переживань, який в подальшому може реактивуватися i виливатися в агресивнi iмпульси, якi створюють небезпеку для життя самого iндивiда i його оточення. Людина, таким чином, народжується вже маючи нескiнченний запас агресивностi. В теорiї Грофа знаходить своє пояснення те дивне на перший погляд поєднання тривожного, екстатичного i садистичного компонентiв, яке проявляється при паталогiчнiй агресiї важкого ступеня. Тривога i страх на безсвiдомому рiвнi супроводжують прохiд родовими шляхами, i виникають внаслiдок здавлювання плоду родовим каналом i, вiдповiдно, «передчуття можливої загибелi». Сам процес подолання перешкод родового каналу супроводжується кумуляцiєю енергiї i агресивним компонентом. Прорив з родового каналу назовнi, «вихiд на свободу», пов’язанi з почуттям задоволення i радостi, вiдчуттям збереження життя, його продовження, що складає стрижень сексуальностi. 2. 4. Фрустрацiйна теорiя стан, що включає в себе подавленiсть, тривогу, розгубленiсть. Вперше цю теорiю сформулював Д. Долард (1939), який вважав, що мiж фрустрацiєю i агресiєю iснує тiсний зв’язок: фрустрацiя веде до агресiї, а сама агресiя виникає тiльки слiдом за фрустрацiєю. Така схема, при її здавалося би повнiй очевидностi i логiчностi, несе на собi вiдчуття схематичностi i спрощеностi. Поведiнка людини, її реакцiя на змiни зовнiшньої ситуацiї, визначається сукупнiстю рiзних факторiв, i фрустрацiя являється лише одним з них. необхiднiсть внесення в неї суттєвих поправок i вiдступу вiд спрощеного погляду на цю проблему. Так, Н. Мiллер вказував, що агресiя може бути тiльки одним з варiантiв вiдповiдi особистостi на фрустрацiю. Остання породжує цiлий ряд можливих алгоритмiв поведiнки, а тому необхiднi й iншi додатковi фактори для того, щоб з цього ряду була вибрана саме агресивна модель поведiнки. В той же час – агресивнi феномени поведiнки виникають дуже часто i без будь-якого моменту фрустрацiї. Правда переважно це стосується тих випадкiв, коли агресiя являє собою не стiльки клiнiчний, як соцiальний феномен, пов’язаний з такими моделями поведiнки, якi мають принести користь iндивiду, або якi пов’язанi з виконанням професiйних обов’язкiв (наприклад в армiї чи в силових структурах). В цих випадках говорити про фруструючий вплив жертви можна тiльки з певною долею умовностi: об’єкт агресiї тут набуває вiдстороненого характеру i стосується особистостi в тiсному взаємозв’язку з iншими значимими мотивами поведiнки – такими як вiдчуття обов’язку чи вiдчуття власної вигоди… поведiнки. Акцентуючи таким чином увагу на законах поведiнки як таких, вони говорять про агресивнi звички. Цi звички формуються в результатi частої i тривалої дiї агресивних стимулiв i автоматизованої агресивної вiдповiдi особистостi. Вони сприяють тому, що пiсля їх закрiплення поведiнка людини набуває тенденцiйно агресивного характеру, будь-яка ситуацiя, яка викликає емоцiйний дискомфорт, стає для неї ворожою, а адекватна диференцiацiя ситуацiй стає практично неможливою. В рамках бiхевiорального пiдходу основну увагу слiд придiляти аналiзу факторiв засвоєння i закрiплення агресивної поведiнки. Ця теорiя особливо пiдкреслює роль так званого соцiального научiння, яке передбачає засвоєння вiдомих i перевiрених механiзмiв практичної дiяльностi. Теорiя научiння являється найбiльш оптимiстичною в порiвняннi з iншими теорiями виникнення агресiї – в нiй основне значення придiляється соцiальним моментам формування людської поведiнки. А оскiльки цi фактори являються зовнiшнiми по вiдношенню до iндивiда, то можна припустити, що їх усунення буде запобiгати процесу зародження i закрiплення агресивних актiв поведiнки. Теорiя научiння, не дивлячись на явний соцiальний нахил i недооцiнку бiологiчних причин агресiї, викликає проте деякий iнтерес – оскiльки в нiй особливу роль i становленнi стереотипiв поведiнки вiдiграють соцiальнi моменти. з ворожим для неї зовнiшнiм свiтом, або – тiльки як бiологiчну iстоту, не набагато бiльш розвинутiшу за тварин у дикiй природi. А проте людина – iстота, що живе серед iнших людей, i багато що з її поведiнки може бути викликано саме цими, соцiальними чинниками. З точки зору проблеми соцiалiзацiї агресивнi вчинки зумовленi в основному наступними факторами: умовами життя, наслiдком виховання i впливу засобiв масової iнформацiї, конфлiктами з рiзними суспiльними iнститутами, можливiстю легкого доступу до тих чи iнших атрибутiв жорстокої поведiнки (наприклад можливiсть легкого придбання зброї), безробiттям, алкоголiзмом, наркоманiєю. Також на формування агресивної поведiнки здiйснює свiй вплив фактор матерiального достатку – мається на увазi той вплив, який здiйснює на життєву фiлософiю рiвень матерiального достатку сiм’ї. Вiн полягає в тому, що в розвинутому суспiльствi iндивiди з бiдних сiмей, порiвнюючи своє положення в суспiльствi з тим, яке мають їхнi багатi знайомi, отримують певний заряд неприязнi, опозицiї i ненавистi як до цих знайомих, так i до тих суспiльних iнститутiв в цiлому, якi допустили, на їхню думку, таку кричущу несправедливiсть. Соцiальнi проблеми також можуть виявляти свiй вплив i на формування дитячої i пiдлiткової агресивностi у виглядi поганого харчування матерi в перiод вагiтностi, вiдсутностi засобiв для отримання освiти. Володiння зброєю так само сприяє збiльшенню потенцiалу агресивностi, а деякi автори вважають, що однiєю з найважливiших ланок в формуваннi агресiї є вплив засобiв масової iнформацiї. А проте, дiйсно розглядаючи людину як iстоту, що живе серед iнших людей, напевно слiд в першу чергу звернути увагу навiть не стiльки на можливий негативний вплив соцiальних умов, як на саму можливiсть отримання нею бажаного для себе результату. Саме це – результат, на думку творця теорiї функцiональних систем академiка Анохiна [3], i є кiнцевою цiллю дiяльностi будь-якого живого органiзму. З iншого боку, з точки зору рефлекторної теорiї, – на будь-яку змiну зовнiшнiх умов живий органiзм може реагувати лише одним з трьох можливих способiв: адаптацiєю – пристосуванням до цих умов, втечею – уникненням небезпечної ситуацiї, чи нарештi – боротьбою, створенням нових умов. І якщо для тварин кожен з цих пунктiв в бiльшiй чи меншiй мiрi вiдповiдає можливостi реалiзацiї її природних iнстинктiв i залежить в основному лише вiд умов її iснування та набутого нею власного життєвого досвiду (умовних рефлексiв), то людина, живучи в цивiлiзованому суспiльствi, в бiльшiй мiрi змушена включати в реалiзацiю таких своїх планiв бажання i волю iнших людей. А тому, вiдповiдно, якщо для тварин в дикiй природi реалiзацiя їхнiх життєвих програм залежить в основному або вiд ареалу їхнього iснування, або вiд перебiгу клiматичних умов, то для людини таке вiдчуття фрустрацiї i подавленостi, яке дуже часто й призводить до виникнення агресiї, може утворюватися саме внаслiдок неможливостi отримати щось бажане для себе через вiдмiнну вiд її власної, волю iнших людей. Певним виходом з цiєї ситуацiї стає намагання якимсь чином здобути владу над iншими людьми, пiдкорити їх собi. Акцентуацiя саме на такому аспектi людської дiяльностi стала основою iндивiдуальної психологiї Альфреда Адлера[1; 2]. Про подiбне прагнення, i до того ж прямо протилежне до вияву агресивної поведiнки, говорив в США на початку минулого столiття Дейл Карнегi [6]. А тому, якщо поєднати одне – концепцiю Анохiна в прагненнi людини, як i будь-якого iншого живого органiзму, отримувати заздалегiдь спланований нею результат, з iншим – необхiднiстю використання нею для цього iнших живих органiзмiв (людей), ми отримаємо один дуже цiкавий висновок: таку наперед сплановану дiяльнiсть людини, яка буде спрямовуватись нею на отримання настiльки сприятливого становища, яке б дозволяло їй вмiло i вдало використовувати iнших людей в своїх цiлях. Що, проте, передбачає два взаємовиключних результати: або їхнє використання на основi взаємної вигоди, або – манiпуляцiю ними. І оскiльки поняття взаємної вигоди завжди передбачає необхiднiсть щось i самому робити для iнших – цей шлях завжди сприймається як важчий i не настiльки привабливий, як все те ж прагнення пiдчинити iнших своїй волi, що й призводить в результатi до тiєї «вiйни всiх проти всiх», яку в свiй час так яскраво описував ще Томас Гоббс, i квiнтесенцiєю якої для нас стали тепер погляди Ерiха Фрома: 1. втеча людини вiд реальностi i пов’язаної з нею вiдповiдальностi за самостiйне прийняття рiшень; 4. Помста як реакцiя на агресiю З психологiчної точки зору помста є реакцiєю на агресiєю [Налчаджян, 2007, с. 112]. А проте цiлком зрозумiло, що таке визначення навряд чи однозначно вказує саме на помсту – тому що реакцiєю на агресiєю може стати i будь-який iнший спосiб поведiнки, не обов’язково пов’язаний саме з нею. Особливiстю ж саме помсти як реакцiї на агресiю є те, що вона виникає переважно тiльки тодi, коли вiдреагувати зразу ж i по вiдношенню саме до того, хто й причинив особi шкоду, неможливо – в силу тих чи iнших причин, фiзичних чи соцiальних (наприклад iснуючої в суспiльствi заборони на вiдкритий прояв агресiї). А тому помстою стає така реакцiя iндивiда на проявлену щодо нього агресiю, яка передбачає зворотну реакцiю або як реакцiю, вiдтермiновану в часi – i стосовно тiєї ж особи, що завдавала йому шкоди, або якщо й зразу пiсля такого завдання шкоди – то стосовно вже iнших осiб. Тодi в ролi таких осiб переважно виступають або тi, хто уособлює в собi бiльш узагальнений образ кривдника (так дiвчина, яку чимось образив хлопець, згодом мстить уже всiм представникам чоловiчого роду), або тi, стосовно кого таку агресiю можна проявляти вже не боячись негативних наслiдкiв для себе – хто є слабшим фiзично або нижчим за своїм соцiальним статусом (так голова сiмейства, повертаючись з роботи, де незаслужено отримав взбучку вiд начальника, зганяє вдома злiсть на дружинi i дiтях) i стосовно кого такi свої агресивнi намiри чи дiї можна проявляти безперешкодно, не боячись в свою чергу зворотної помсти. А. Налчаджян в своїй працi «Агресивность человека» [Налчаджян, 2007, 113-114] в соцiально-культурному планi видiляє наступних три основних види помсти: 1. Етнiчна агресiя – винищення представникiв iнших народiв, якi на думку основної маси населення можуть служити причиною їхнiх бiд i нещасть. В цьому планi можна пригадати рiзню вiрменiв в Нагорному Карабасi в колишньому СРСР в 80-х роках минулого столiття на початку епохи перебудови, та iсторiю деяких сучасних мусульманських культур. частини, з часом буде назрiвати невдоволення i прагнення до вiдновлення справедливостi, що обов’язково рано чи пiзно виллється в бажання помсти i розправи. Класичним прикладом цього стала Велика Французька революцiя, яка почавши з вiдновлення соцiальної справедливостi щодо бiдних, в кiнцi-кiнцiв поглинула в горнилi помсти навiть i своїх творцiв. А проте i в нашiй iсторiї бiльшовистський терор 1919-1922 рокiв був таким же проявом помсти – хай навiть тодi вiн нiяк офiцiйно й не декларувалося саме як помста. iдеєю. Але те, що для одних може виглядати як конче необхiдний iсторичний акт, спрямований на вiдновлення справедливостi, для iнших може здаватися черговою спробою її порушення. Така «психологiя реваншу» була характерною для нiмецького народу перед початком Другої Свiтової вiйни, яку вiн розглядав саме як механiзм i можливiсть реваншу за поразку в вiйнi Першiй Свiтовiй, не враховуючи проте того факту, що iнiцiатором першої вiйни теж в значнiй мiрi, принаймi на думку iнших народiв, були все тi ж нiмецькi полiтики. Всi цi соцiальнi прояви помсти в тiй чи iншiй мiрi стосуються i української iсторiї. Так ми могли би пригадати наприклад i взаємне протистояння українцiв i полякiв на територiї захiдної України пiд час другої свiтової вiйни в 1942-43рр, винищення євреїв в iсторiї визвольної вiйни перiоду Богдана Хмельницького, чи бiльшовистську революцiю Ленiна-Сталiна з усiма її кривавими наслiдками, якi в повнiй мiрi пережила наша країна. А в сучаснiй європейськiй iсторiї найяскравiшим прикладом такого ж, як i колись, етнiчного протистояння для нас стала тепер iсторiя розпаду i подiлу колишньої Югославiї. А проте, говорячи про помсту як реакцiю на агресiю, необхiдно видiлити ще двi її характерних особливостi – тривалiсть i соцiальну стiйкiсть. Бажання помсти дуже часто може зберiгатись протягом достатньо довгого часу пiсля нанесення iндивiду шкоди – навiть мiсяцiв i рокiв, iнодi навiть стаючи основним смислом її життя. Подiбнi випадки в своїх творах описував росiйський письменник Лев Толстой, а класичним, вiдомим усiм, прикладом, який яскраво iлюструє саме таку фатальну i фанатичну схильнiсть до помсти протягом тривалого часу, став роман Олександра Дюма «Граф Монте-Крiсто». Іншою цiкавою особливiстю помсти є її вiдносна соцiальна стiйкiсть, здатнiсть до замiщення. Так в серiї експериментiв дослiджуваних штучно ставили в становище фрустрацiї, пiсля чого за якийсь час їм давали можливiсть причинити шкоду чи бiль тому експериментатору, який, на їхню думку, i причиняв їм бiль, про що – про сам факт такого завдання йому зворотної шкоди – їм обов’язково повiдомляли. Це викликало в них такi фiзiологiчнi реакцiї, якi повнiстю вiдповiдали всiм ознакам, притаманним ситуацiям отримання насолоди i задоволення. Проте найцiкавiшим виявилося те, що тi з дослiджуваних, якi виявили найбiльш яскраву виражену реакцiю радостi й насолоди, в наступному експериментi з завдання болi вже iншим дослiджуваним, теж найбiльш активно включалися в його проведення. Тобто сам факт отримання ними шкоди i можливостi вiдiмстити за неї, потiм виступав таким чинником, що спричиняв їхню пiдвищену агресивнiсть вже стосовно зовсiм iнших осiб. точки зору в першу чергу слiд видiлити такий феномен, як кровну помсту – вона в iсторiї людської цивiлiзацiї займає дiйсно немаловажне значення, весь Старий Заповiт Бiблiї, наприклад, ряснiє подiбними закликами: «Хто вдарить людину, i вона помре – той конче буде забитий.. А хто вдарить батька свого чи матiр свою, той конче буде забитий… А хто вкраде людину i продасть її, або буде вона знайдена в руках його – той конче буде забитий. …А якщо станеться нещастя, то даш душу за душу, око за око, зуба за зуба, руку за руку, ногу за ногу, опарення за опарення, рану за рану, синяка за синяка.. (Книга Вихiд, 21. 12, 15, 16, 23) [4]. Очевидно в тi часи такий, фактично майже законодавчо закрiплений, принцип помсти цiлком явно асоцiювався з уявленнями про вiдновлення справедливостi. Тому основна суть такої чiткої регламентацiї що саме i за що повинно бути вчинено кривднику («вiдомщено»), очевидно полягала в тому, щоб не заборонити помсту взагалi, а тiльки обмежити її – щоб не допустити подальшого наростання ворожнечi, так як вона, в принципi, могла повнiстю знищити якийсь окремий, iзольований етнос чи народ. Подальший розвиток свiту – в основному пiд впливом християнства i фiлософської думки Європи, розвиток гуманiзму – призвели до засудження помсти, але ще й досi вона залишається реальним дiючим фактором в життi деяких кавказьких народiв та в традицiях багатьох мусульманських культур. Цiкаво також, що таке уявлення про помсту саме як про чи не єдину можливiсть вiдновлення справедливостi ще й досi збереглося i в християнськiй мiфологiї – наприклад в уявленнях про Ангела помсти [12]. Висновок. Помста як прагнення «створити свiт» Таким чином помстою слiд вважати реакцiю на агресiю, а проте реакцiю достатньо специфiчну, враховуючи її вiдтермiнованiсть в часi або її направленiсть на зовсiм iнших осiб. Пояснити такi її особливостi iнодi видається достатньо важким, а проте основна причина цього лежить прямо на поверхнi – помста як реакцiя на агресiю виникає лише тодi, коли безпосередня вiдповiдь на цю агресiю неможлива – в силу того, що суб’єкт, який завдав шкоди, є сильнiшим фiзично чи морально, чи в силу того, що така реакцiя може засуджуватися суспiльством чи якось може вплинути на фiзичний чи соцiальний статус iндивiда. В своїх простiших виявах такий вид реакцiї на агресiю саме у виглядi помсти вiдомий i у тварин. Так щеня, яке в свiй час зазнало агресивних дiй вiд старшої i сильнiшої за нього собаки, дуже часто ставши дорослим може захотiти вiдiмститися своєму кривднику – вiдновлюючи таким чином своє попереднє становище, чи встановлюючи нове. Проте в бiльшостi випадкiв складнiшi варiанти помсти – наприклад направлення її на iнших осiб, замiсть кривдника, бiльш характернi саме для людини. Про подiбну особливiсть помсти на прикладi невротикiв – її направленiсть на зовсiм iнших осiб – говорив З. Фрейд в свої працi «Я i Воно» [10, с. 41] , пригадуючи смiшний анекдот «про те, як потрiбно засудити до повiшання одного з трьох сiльських шевцiв на тiй пiдставi, що єдиний сiльський коваль здiйснив злочин, який заслуговує смертної кари». iнодi буває достатньо важко – хоча би тому, що iнодi просто неможливо зрозумiти чому i як саме може протягом багатьох рокiв зберiгатися одне i те ж джерело збудження, якщо причина, що його викликала, здається давно вже вiдiйшла в минуле. Тому бiльш вдалим пiдходом до цiєї проблеми виглядає така точка зору, яка би враховувала погляди iндивiдуальної психологiї Адлера [1; 2] чи теорiї функцiональних систем [3]. Тодi, розглядаючи людину як iстоту, для якої бiльш притаманна цiлеспрямована дiя, а не реакцiя у вiдповiдь, можна вважати помсту саме акцiєю, а не ре-акцiєю – дiєю, спрямованою на досягнення певних i цiлком визначених цiлей, якi дають особi певнi вигоди i бонуси у майбутньому. Як мiнiмум – у виглядi вiдновлення справедливостi (повернення до ранiше займаного суспiльного становища чи до ранiше сформованого рiвня взаємовiдносин з iншими людьми), а як максимум – у виглядi отримання якихось нових i бiльш кращих результатiв для себе. Так всi випадки етнiчних чисток дуже часто насправдi приховують за собою корисне прагнення отримання бiльш привiлейованого становище саме для свого етносу, хоча би за рахунок звiльнення життєвої територiї, не кажучи вже про безпосередню вигоду тих полiтикiв, якi за цим стоять. Кровну ж помсту можна вiднести до проявiв iнстинкту розмноження, спрямованого в цьому сенсi на те, щоб надати виключнi переваги для розвитку саме свого роду, а за соцiальними революцiями вже тим бiльше завжди приховуються чиїсь корисливi мотиви. нi покращення його становища. Так, коли людина починає мстити комусь через багато рокiв пiсля подiй, що вiдбулися, це вже фактично не може нi чогось змiнити, нi повернути їй молодiсть – i в цьому планi для звичайної людини логiка графа Монте-Крiсто дiйсно iнодi може здатися достатньо дивною i незрозумiлою. Так само як i батько, який мстить бандитам за зґвалтування i вбивство своєї дочки, теж таким чином вже нiколи не зможе повернути її назад. А проте – повторюванiсть таких моделей поведiнки в реальному життi i їхня незмiнна цiннiсть в якостi сюжетiв майбутнiх творiв для режисерiв кiнофiльмiв i письменникiв свiдчить таки про неабияку їхню живучiсть. Свiдчить про щось, що залишається достатньо важливим i, очевидно, привабливим для багатьох. А тому – здається цiлком логiчним припустити, що й в цьому разi мова йде перш за все про створення якихось позитивних умов для себе у майбутньому. І якщо ще можна спорити про те, що може отримати старша людина, мстячись комусь за те, що вiдбувалося з нею в далекому минулому – то для батька, який вирiшив вiдiмстити бандитам за смерть дочки, це видається бiльш нiж зрозумiлим – створення таких умов, такого свiту, в якому те страшне, що вже сталося, вже нiколи бiльше не повториться, вже просто не матиме права на iснування. І тому, що цих людей вже не буде iснувати, i тому, що iншi будуть боятися вчинити так само. І таким чином, виростаючи з бiологiчних i культурно-соцiальних умов, i дуже часто породжуючи далеко не найкращi наслiдки, помста разом з тим може говорити й про прагнення людини до створення нового, бiльш досконалого i справедливого суспiльства, стверджувати таким чином її здатнiсть не просто адаптуватися до вже iснуючих умов чи уникати неприємностей, за Фромом – втiкати вiд свободи [12], але й говорячи про її здатнiсть боротися з обставинами, про її бажання створювати щось своє i краще, вiдновлюючи таким чином до певної мiри й творчi здiбностi людини – хай навiть i такому, дещо спотвореному й неприродному, виглядi… 1. Адлер Альфред. Наука жить – http://lib.ru/PSIHO/ADLER/live.txt http://ihtik.lib.ru/psychology20sept2007/psychology20sept2007167.rar 3. Анохин П. К. Очерки по физиологии функциональных систем.– М.: Медицина, 1975. 6. Карнеги Дейл. Как завоёвывать друзей и оказывать влияние на людей. – Минск, «Беларусь», 1990. 8. Налчаджян А. Агрессивность человека. – ООО «Питер-пресс», Санкт-Петербург, 2007. 11. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности – М., Издательство «Республика», 1994. 12. Фромм Э. Бегство от свободи– М., Издательская группа «Прогресс», 1995. [1] К. Лоренц. «Агрессия»